Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Підприємництво в контексті сучасних теорій: еволюція поглядів

Вступ

Актуальність теми. Перехідний стан економіки України актуалізував проблему підприємництва. Адже досвід реформ привів нас до розуміння того, що основним чинником динамізму ринкового господарства, його високої здатності змінюватися, є не стільки ринок, скільки підприємництво, як необхідна його складова.

Радянська система не мала такого типового і достатньо масового явища як підприємництво. Тому у перехідній економіці підприємництво треба «створити». У країнах з розвинутою ринковою системою вже існує «готове» підприємництво. Вони давно пройшли період його народження. Тому проблеми, передумови виникнення підприємництва не цікаві для економістів тих країн такою мірою, як для України. Цим зумовлюється інтерес до цієї проблеми. Характерні ознаки підприємництва:

—  Самостійність — полягає у свободі  підприємництва,  його незалежності від державних органів, що можуть втручатися в діяльність підприємців тільки згідно зі своєю компетенцією (наприклад, при здійсненні контролю).

—  Ініціативність — означає заповзятливість,  активне  ведення господарської діяльності.

—  Систематичність — полягає в тому, що підприємництвом визнається не одноразова дія, а постійна діяльність.

Істотною ознакою підприємництва є його ризик, тобто можливість одержання негативних результатів, самостійне несення майнової відповідальності за результати своєї господарської діяльності, заподіяння збитків. Для здійснення підприємницької діяльності, що ліцензується, необхідно одержати відповідну ліцензію і додержуватися певних умов і правил здійснення цього виду діяльності (ліцензійні умови), які встановлює Кабінет Міністрів України.

Будь-яка економічна діяльність має бути доцільною. Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт. Об’єкт підприємництва — сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що проблеми підприємництва та його теорії розглядаються окремо.

Тому ми поставили за мету дослідити підприємництво в контексті сучасних теорій, охарактеризувати еволюцію поглядів.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити поняття підприємства та основні його теорії;
  • здійснити аналіз проблеми підприємництва у курсах політичної економії, макро- та мікроекономіки;
  • охарактеризувати його основні види;
  • дослідити мету та напрямки діяльності підприємства;
  • проаналізувати правові основи підприємства.

Об’єктом дослідження є економічне значення підприємства.

Предметом дослідження виступає сутність підприємництва в контексті сучасних теорій.

Розділ 1. Еволюція поглядів на феномен підприємництва в контексті розробок провідних шкіл світової економічної науки

1.1. Історичний розвиток теорій підприємництва та бізнесу

Термін «підприємець» (enterpreneur) введений до наукового вжитку у XVIII столітті французьким економістом шотландського походження Р.Кантильйоном, що народився у 1697 році в Ірландії і вже в 20-річному віці здобув славу процвітаючого паризького банкіра. В опублікованій після його смерті роботі «Нарис про природу торгівлі» люди, які самостійно працюють в умовах власного економічного ризику і використовують золотий принцип комерції «купи дешевше, продай дорожче», уперше чітко названі підприємцями.

За Р.Кантильйоном, підприємець — це будь-який індивід, що володіє передбаченням і бажанням прийняти на себе ризик, спрямований у майбутнє; його дії характеризуються і надією одержувати доход, і готовністю до втрат.

Звертався до даної проблеми і видатний англійський економіст А.Сміт, автор праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Для А.Сміта капіталіст — це той, хто живе на прибуток від капіталу, але він одночасно виконує і підприємницькі функції. Підприємець, за Смітом, — це власник капіталу, який заради реалізації якоїсь комерційної ідеї йде на економічний ризик і одержання прибутку. Вчений вважав, що підприємець більшою мірою є капіталістом. А.Сміт віддавав перевагу приватній власності як матеріальній основі підприємництва, але в нього не було безмежної довіри до ініціативи приватних осіб. На його думку, навіть при зустрічі заради приємного проведення часу, розмова підприємців однієї і тієї ж галузі промисловості часто зводиться до того, щоб улаштувати змову проти покупців або прийняти яку-небудь угоду для підвищення цін.

Щоб приватне підприємство було корисним для суспільства, вважав Сміт, необхідні дві важливі умови:

—  у підприємця повинна бути особиста вигода від підприємства;

—  конкуренція повинна тримати його в певних рамках.

А.Сміт є першим ученим-економістом, що виступав проти втручання держави в підприємницьку діяльність, оскільки «уряди — завжди і без винятку найбільші марнотрати».

Цікавою постає думка Ж.Бодо (1797 р.) про те, що підприємець — це особа, котра несе відповідальність за справу, за яку береться. Це та людина, що планує, контролює, організовує і володіє підприємством. Оперуючи сучасними поняттями, це особа, що поєднує функції власника капіталу і його керівника. При цьому Ж.Бодо вказував на необхідність освоєння капіталістом нових знань для розвитку свого підприємства.

Значний внесок у становлення теорії підприємництва зробив французький учений Ж.Сей (1767-1832 р.), котрий, вивчивши фундаментальну працю А.Сміта «Багатство народів», виклав своє бачення сутності й функції підприємництва у «Трактаті з політичної економії»» (1803р.). Сей велику увагу приділяє такій персоні, як підприємець, «яка відтепер не зійде зі сторінок економічної теорії»». Він розробив теорію трьох факторів виробництва (земля, праця, капітал), що є джерелом багатства суспільства. Сей розглядав доходи як плату за продуктивні послуги, що надаються кожним із трьох факторів виробництва. Він указував на активний, інноваційний характер підприємництва, пов’язаний не тільки з пошуком, але і з необхідністю створення нових комбінацій факторів виробництва.

У 1890 р. була опублікована книга А.Маршалла «Принципи політичної економії, у якій визначаються дві основні функції підприємця:

— «конструювання» загального плану виробництва;

—  контроль за здійсненням його складових частин.

Важливим етапом у науковому осмисленні підприємництва було виділення інноваційності як його основної прикметної риси.

Основоположником цього напрямку є один із найвидатніших представників світової економічної думки И.Шумпетер (1883 1950 р.). У своїх новаторських роботах И.Шумпетер розглядав підприємця як центральний елемент механізму економічного розвитку. На його думку, в основі економічного розвитку лежить особлива функція підприємця, що виявляється в прагненні використовувати «нову комбінацію» факторів виробництва, наслідком чого є нововведення, інновація. «Якщо замість кількості факторів, — писав він, — ми змінюємо саму форму функції, то одержуємо нововведення». Підприємець у такій ситуації покликаний «робити не те, що роблять інші», і «робити не так, як роблять інші».

Згідно з Шумпетером, підприємницька діяльність виявляється через 5 типів комбінацій:

— виробництво нових благ або поліпшення якості існуючих;

— впровадження нових способів виробництва або комерційного використання існуючих товарів;

— відкриття й освоєння нових ринків збуту;

— освоєння нових джерел одержання сировинних матеріалів або напівоброблених товарів;

— проведення реорганізації у галузі й створення промислових організацій нового типу.

Шумпетер досліджує також і проблему мотивів підприємця. Розглянемо їх детальніше.

Насамперед, це мрія й свобода заснувати свою приватну імперію і — у більшості випадків, хоча і не завжди — свою династію. Своя імперія дає підприємцеві простір і почуття влади. Шумпетер виділяє таку групу мотивів: одному потрібна «свобода» і «умови для розвитку особистості»; інший прагне володіти «сферою впливу».

Друга група мотивів пов’язана з волею до перемоги. Сюди входять, з одного боку, бажання боротьби, а з іншого боку — прагнення до успіху заради успіху.

В обох випадках, вважає Й.Шумпетер, економічний бік справи сам по собі для підприємця зовсім байдужий. Величина прибутку тут — усього-на-всього показник успіху (найчастіше тільки тому, що іншого немає) і символ перемоги. І в цій групі можна виділити такий мотив, як прагнення піднятися нагору соціальними сходинками. Ці мотиви поведінки підприємця принципово відрізняються від економічних.

Третя група мотивів пов’язана з радістю творчості, що виявляється і в інших ситуаціях, але тільки в підприємницькій діяльності стає визначальним мотивом поведінка підприємця. Це і просте задоволення від роботи, і радість, яку відчуває людина від «свого творіння». І тут блага здобуваються не заради них самих, змінюється звичайний смисл їх придбання.

Заслуга Й.Шумпетера полягає в створенні цілісної теорії підприємництва, що поєднує економічне обґрунтування інноваційної функції підприємництва й спробу розробки психологічного портрета підприємця.

Згодом Л.Мізес і Ф.Хайєк висловили думку про те, що справою підприємця є не просте експериментування з новими технологічними методами, але і добір із безлічі можливих методів саме тих, котрі найбільш вигідні для постачання найдешевшим способом людям того, чого вони на цей момент найбільше потребують. Ідеї Л.Мізеса і Ф.Хайєка розвинув американський економіст І.Кірцнер, який бачить основну роль підприємництва в тому, щоб домогтися такого регулювання системи, здійснити таке її налаштовування, забезпечувало б рух ринків до стану рівноваги, тобто підприємець — це «сила, яка врівноважує».

Ф.Хайєк вважав, що підприємець як суб’єкт господарювання характеризується особливою поведінкою, прагненням знайти різні можливості одержання прибутку, ще не помічені іншими суб’єктами господарювання. Хайєк особливо підкреслює, що в сучасних умовах підприємці діють у рамках високої ринкової конкуренції і перемагає той із них, хто в цій конкуренції виживає, пристосовуючись до неї. Досить цікавою є думка Хайєка про деякі умови розвитку підприємництва. Він вважає, що частка приватних осіб, готових випробувати нові можливості (якщо це, як їм видається, обіцяє поліпшення їхнього становища і якщо їм не заважає тиск із боку одноплемінників), скрізь приблизно однакова. Відсутність духу підприємництва в багатьох «молодих» країнах, що викликає стільки нарікань, не є природженою властивістю їхніх жителів, а є наслідком обмежень, які накладаються існуючими звичаями й інститутами. Отже, для розвитку підприємництва необхідно змінити суспільний менталітет, сформувати в країні відповідну підприємницьку інфраструктуру.

Ринкова трансформація економіки України в 90-х рр. XX ст., правове визнання приватної власності об’єктивно викликали до життя та відродили в нашій державі, як і в інших пострадянських і постсоціалістичних країнах, активну підприємницьку діяльність. За цих умов провідною формою господарювання стає підприємництво.

Відповідно до статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Здійснення підприємницької діяльності в Україні регулюється Конституцією України, Господарським кодексом України, законами України, нормативно-правовими актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

1.2. Аналіз проблеми підприємництва у курсах політичної економії, макро- та мікроекономіки

Підприємництво в економічній царині життя має неоднозначну історію. В античні часи та середньовіччя діяльність торговця, купця і підприємця характеризувалася як «негідна». Негативний погляд на підприємництво був пов’язаний з тим, що тодішнє розуміння «багатства» не відповідає сучасному. Під багатством швидше розумілося марнотратство, ніж результат творчого внеску у загальне благо на базі підприємницької ініціативи. Вороже ставлення до підприємництва було також пов’язане з тим, що на доіндустріальному етапі домашнє господарство і виробництво складали єдине ціле, і підприємницьким функціям відводилась малопомітна роль.

. Класична економічна література з питань підприємництва є досить широка: Р. Катільон, Ж.-Б. Сей, А. Сміт, Д. Рікардо, А. Маршалл, Й. Шумпетер, Ф. Хаєк, П. Семюелсон. Активно досліджують цю проблематику й українські вчені: Ю. Бажан, О. Бєляєв, З. Варналій, В. Василенко, П. Єщенко, І. Лукінов, С. Мочерний, Ю. Пахомов, В. Подсолонко, А. Процай, В. Сизоненко, О. Устенко, Д. Черваньов А., Чухно, І. Ястремський.

Першим, хто звернув свій погляд на феномен підприємництва як явище нового часу, був один із попередників класичної школи Р. Кантільон (1680-1734). Він вперше ввів термін «підприємець» в економічну теорію, визначивши його як людину, що купує за відомою ціною, а продає за невідомою і, таким чином, ризикує. До підприємців він зарахував: купців, ремісників, фермерів, а також розбійників, бідняків та інших осіб з невизначеним заробітком.

Через сто років після Р. Кантільона явище підприємництва отримало форму теоретичної концепції у Ж.-Б. Сея (1767 — 1832). Концепція базувалася на економічних поняттях «капітал», «земля», «праця» як «факторів виробництва» і понятті «комбінація факторів». Ж.-Б. Сей пише і про «ризик», і про «мету — отримання прибутку. Визначення Ж.-Б. Сея було достатньо конкретним і водночас мало певну всезагальність, що є необхідною умовою наукової концепції. Його можна застосувати до будь-яких форм підприємницької діяльності: торгівлі, виробництва, кредитної справи, будь-якої посередницької діяльності, навіть спекулятивної. Не випадково сьогодні будь-який підручник, що розглядає підприємництво, обов’язково посилається на Ж.-Б. Сея.

На зламі XIX-XX ст. економісти почали осягати значення творчого підприємництва для економічного зростання. А. Маршалл (1842-1924) додав до трьох класичних факторів виробництва четвертий — організованість або підприємницьку здатність. Загальний прорив позитивної історії підприємництва почався тільки у 1912 р., коли вийшла книга Й. Шумпетера «Теорія економічного розвитку». Його концепція пов’язала підприємництво з нововведеннями, з аналізом діяльності підприємця — «новатора». Природно, така точка зору могла сформуватися тільки тоді, коли інноваційна діяльність достатньо чітко проявилася у винаходах, нових технологіях.

Творчо розвинули і збагатили теорію підприємництва також Ф. Хайєк та П. Друкер. Перший з них особливу увагу звернув на індивідуальність підходу підприємців до вирішення завдань, а другий підкреслив нерозривну єдність новаторства і підприємництва.

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності, в основу якого покладено такі ознаки:

  • свобода вибору напрямків і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;
  • постійне існування фактору ризику;
  • орієнтація на досягнення певного прибутку;
  • інноваційний характер діяльності [3, с. 36].

Криза вітчизняної економічної теорії та викладання призвели до того, що відбувся різкий перехід до західних курсів «Економікс». Абсолютизація подібного підходу шкодить розвитку теорії. Необхідно враховувати такі обставини:

  • західні курси «Економікс» розглядають, зазвичай, функціональні зв’язки, а не причинно-наслідкові. Економіка вивчається як ринкова система, що досягла певної зрілості й характеризується усталеністю. А для України характерним є переважання перехідних форм. Тому не можна обмежуватися розглядом тільки функціональних зв’язків, а необхідно розглядати їх у проблемі становлення національної економіки;
  • курси «Економікс» тяжіють до орієнтації на економічні механізми і проблеми, що властиві тільки даній країні;
  • сучасні західні курси прагнуть уникати оцінок, рекомендацій. Вони розглядають тільки твердження на кшталт «що вже є». В умовах перехідної економіки України неодмінно виникає питання «що робити?», як пов’язати економічну теорію з практичною діяльністю. Адже питання, що вирішують українські та американські економісти, є досить відмінними.

На Заході питання підприємництва безпосередньо не включені у курси економічної теорії, а введені у спецкурси. При цьому економічне навчання має таку мету: навчити застосовувати інструменти економічного аналізу при вирішенні особистих, суспільних та національних проблем. Підприємницька ж діяльність розглядається в умовах насиченого ринку. Ці країни мають іншу економічну ситуацію, оперту на законодавчу базу. Підприємницька діяльність там досягає найбільшого успіху у тих сферах економіки, що базуються на використанні нових ідей, «ноу-хау», наукомістких виробництвах.

В Україні підприємництво розвивається в умовах ненасиченого ринку послуг, недосконалого законодавства з питань власності, захисту прав споживачів та підприємців. Тому сьогодні ефект від підприємницької діяльності може досягатися не в тих напрямках, які потрібні для розвитку національної економіки і суспільства в цілому, а за рахунок умілого використання недоліків чинного законодавства, миттєвої орієнтації у змінах цін на продукцію тощо. Зрозуміло, що досягнення успіхів у такий спосіб є короткостроковим.

Криза вітчизняної економічної науки, заміна зарубіжними курсами «Економікс» помітно витіснила теоретичну економіку прагматичними економічними знаннями, що далекі від господарських реалій перехідної економіки України.

Виходом з цієї ситуації є приведення курсу економічної теорії у відповідність з реальним рівнем соціально-економічної зрілості світового співтовариства і одночасне відображення специфіки і суперечностей ринкової економіки, що формується в Україні. У цьому плані теорію підприємництва можна розглядати в різних варіантах:

  • для економічних спеціальностей тему «Підприємництво» окремо не розглядати, а тільки у контексті інших тем. Курс «Підприємництво» виноситься окремо, і повинен мати за теоретичну базу курс економічної теорії;
  • для неекономічних спеціальностей курс «Підприємництво» немає потреби розглядати окремо. Необхідно включити у курс економічної теорії тему, що розглядає питання підприємництва.

Трансформаційні процеси в економіці України потребують відповідної підготовки спеціалістів з «ринковою психологією», економічною інтуїцією, здатних до цивілізованої підприємницької діяльності.

Західна економічна наука вивчає ринкову систему, що досягла певної зрілості, усталеності. Тому зазвичай переважає функціональний підхід, наголошується на проблемах, що властиві тільки даній країні, розглядаються в основному нормативні твердження. Питання підприємництва безпосередньо не включені в курси економічної теорії.

Особливості підприємницької діяльності в Україні націлюють економічну освіту на засвоєння найважливіших економічних понять, вміння оцінювати причини і наслідки суспільних явищ. Тому важливим є співвідношення теоретичного і практичного аспектів економічної науки. Це привело до того, що питання підприємництва включаються окремим розділом у курси економічної теорії. Відповідно розроблені і окремі курси, що виключно присвячені підприємництву.

Аналіз нормативних програм з політекономії, мікро- макроекономіки засвідчує, що багато питань підприємництва розглядаються у курсах економічної теорії. Тому важливим є відображення специфіки підприємницької діяльності в Україні, що допомагає формуванню економічного мислення, інтуїції, націлює на підприємливість в майбутній діяльності.

Вважаємо, що економічні спеціальності не потребують окремого вивчення підприємництва у курсі економічної теорії, оскільки ці питання досить широко представлені складовими частинами економічної науки. Після курсу економічної теорії, що є теоретичною основою, введення курсу «Підприємництва» дає змогу розв’язати практичні проблеми. Неекономічні спеціальності, що не вивчають окремо курсу «Підприємництва», ці питання розглядають повністю у курсі економічної теорії, яка спеціально має розглядати питання практичного характеру: механізм втілення підприємницької ідеї, заснування власної справи, організація бізнесу, різні чинники діяльності підприємства.

Розділ 2. Основні види та характеристики підприємницької діяльності

2.1.  Основні види та типи підприємств

У ринковій економіці є велика різноманітність підприємств. Вони різняться за:

  • власниками;
  • розмірами;
  • сферами діяльності.

Залежно від основних типів і форм власності (приватна, колективна (кооперативна), державна) виділяють такі правові види (форми) підприємств: приватні, колективні, державні.

З´ясуймо організаційно-правові форми підприємств, що розвинулися на основі приватної власності.

Приватна власність у класичному розумінні — це власність однієї особи. У ході еволюції приватна власність модифікується. Відповідно змінюються й організаційно-правові форми підприємств.

У межах приватної власності виділяють:

  • одноосібне володіння (індивідуальне підприємство) ;
  • партнерство (товариство);
  • корпорацію.

Одноосібні підприємства та товариства

Індивідуальне підприємство е власністю однієї особи, суб´єкта, що самостійно веде справу, організовує, працює, веде бухгалтерію, здійснює управління, повністю відповідає за ризик і отримує увесь дохід. Це найдавніша форма ведення господарки:

  • економічна свобода дій (вибір сфери діяльності, обсягів виробництва, способів використання доходу);
  • оперативність;
  • безпосередня зацікавленість в ефективній діяльності;
  • низькі організаційні витрати.

Недоліками одноосібного володіння є:

  • обмежені фінансові можливості;
  • проблеми з отриманням кредитів і відповідно з оновленням
  • виробництва та застосуванням здобутків НТП;
  • зосередження в руках однієї особи функцій виробництва, управління і реалізації, що ускладнює життя й часто призводять до прийняття помилкових рішень, а навіть банкрутств.

Ці підприємства особливо поширені в ринковій економіці й водночас найменш стійкі. Вони масово виникають й банкрутують. Партнерство (товариство), як форма підприємництва, ґрунтується на об´єднанні майна (паїв) різних власників (громадян чи юридичних осіб) з відповідним розподілом прав та обов´язків залежно від величини внеску до статутного фонду.

Партнерства — це переважно закриті підприємства, з відносно невеликою кількістю учасників. Зміна власників паїв відбувається тільки за згодою більшості з учасників.

Партнерства (товариства) бувають:

  • повні (товариства з необмеженою відповідальністю);
  • товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВ);
  • змішані (командитні).

Повне товариство — це об´єднання громадян або юридичних осіб для спільної діяльності на основі угоди (договору) між ними. Вони характерні для сфер діяльності, де переважає інтелектуальна праця і де невеликі фірми надають професійні послуги (адвокатура, медицина, аудиторство, брокерство тощо).

Члени повних товариств зберігають повну самостійність, але несуть і повну солідарну відповідальність за діяльність товариства не тільки своїми паями, але й власним майном. У товаристві з обмеженою відповідальністю його члени відповідають за діяльність підприємства тільки в межах своїх паїв у статутному фонді. Ця форма товариства більше поширена, оскільки менше ризикова для підприємця; такі товариства поширені в будівництві, розробленні природних ресурсів, операціях з нерухомістю, посередницькій діяльності тощо.

Командитні товариства можуть об´єднувати на основі угоди кількох фізичних чи юридичних осіб (чи їх комбінацій) для спільної діяльності. Мають складнішу структуру, оскільки об´єднують:

  • дійсних членів (комплементарів), які мають повну відповідальність за зобов´язаннями товариства;
  • членів-вкладників (командитистів), відповідальність яких обмежується тільки їхніми внесками в капітал товариства. Право голосу мають тільки дійсні члени товариства.

Частка товариств у ринковій економіці невелика, але вони мають низку переваг порівняно з індивідуальними підприємствами:

  • зрослі фінансові можливості (ефект об ´єднання);
  • більше довіри в банків, а отже, легший доступ до кредитів;
  • зниження ризику банкрутства;
  • вищу ефективність управління внаслідок розподілу функціональних обов´язків між партнерами.

Недоліком товариств є розбіжності в поглядах та інтересах партнерів, що ускладнює:

  • ухвалення узгоджених управлінських рішень ;
  • вироблення єдиної стратегії;
  • можливе загострення суперечностей між партнерами.

Провідною організаційно-правовою формою підприємства в сучасних умовах є корпорація. За відносно невеликої кількості саме вони є визначальними у створенні ВВП країни.

Корпорація (акціонерне товариство) — форма об´єднання капіталів учасників акціонерного товариства. Утворюється об´єднанням пайових внесків акціонерів і тому належить до товариств з обмеженою відповідальністю: члени АТ ризикують тільки своїм внеском у статутний капітал.

Капітал корпорації формується у грошовій формі й ділиться на однакові (за номіналом) паї у вигляді акцій. Акції дають право його власникові на участь в управлінні корпорацією і на дохід у вигляді дивіденду. Власник акцій є співвласником капіталу корпорації. Корпорація є автономною юридичною особою.

Засновниками корпорації можуть бути фізичні або юридичні особи (їх комбінації), які розподіляють (купують) акції між собою. Хто має більше акцій — має й більше прав. Найвищим органом управління корпорацією є загальні збори акціонерів, які вибирають керівні та контрольні органи АТ.

Реально ж рішення ухвалюють акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій. Теоретично — це 50% плюс одна акція. Насправді ж він набагато менший, оскільки у великих корпораціях акції дуже «розпорошені» між великою кількістю власників (дифузія власності). Багато з власників не бере участі в управлінні корпорацією, а орієнтує лише на дохід від акцій (дивіденди). Часто вони передають свої акції в управління трастовим (довірчим) компаніям, або банкам чи іншим, так званим інституційним, інвесторам.

Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті (ЗАТ) і відкриті (ВАТ). У першому випадку акції розподіляють тільки між засновниками і не підлягають вільній купівлі-продажу. Щодо ВАТ, то акції цих корпорацій вільно купують і продають на відповідних ринках (фондових біржах).

  • кращі умови залучення фінансових ресурсів акцій);
  • легший доступ до кредитів; зменшення ризику банкрутства; ефективне управління і маркетинг;
  • значні затрати й труднощі зі створенням та припиненням діяльності;
  • ускладнена організаційна структура управління та його бюрократизація;
  • подвійна система оподаткування.

2.2. Види підприємств за розмірами

За розмірами підприємства поділяють на великі, середні та. малі. Кожний з цих видів потрібний ринковій економіці й посідає в ній свою нішу та відіграє важливу роль в забезпеченні зайнятості й виробництва ВВП.

Однак особливістю останніх десятиліть XX ст. є швидке зростання частки малих і середніх, особливо малих підприємств. У розвинених країнах на них припадає близько половини і більше зайнятості та виробництва ВВП. Це дало підстави вважати розвиток малого підприємництва економічним феноменом кінця XX ст.

Критеріями визначення масштабів (розмірів) підприємств служить:

  • обсяг капіталу;
  • чисельність зайнятих і обсяг випуску продукції.

Законодавство різних країн має свої критерії поділу підприємств на великі, середні й малі.

Розміри підприємств визначають об´єктивні обставини. Серед них найважливіші:

технологія виробництва (їжу можна виготовляти і в домашніх умовах, а трактори чи автомобілі — тільки в заводських умовах, оснащених сучасною технікою);

здатність швидко реагувати на здобутки науково-технічного прогресу і втілювати їх у виробничий процес (великі підприємства надто громіздкі для цього, а малим це часто буває не під силу). Розміри підприємств мають бути оптимальними,тобто такими, що забезпечують створення конкурентоспроможних товарів і послуг, тобто з мінімальними витратами. Цілком очевидно, що для кожного виробництва існує свій оптимальний розмір підприємства, який тісно пов´язаний з технологією та обсягами виробництва продукції; здатність адекватно реагувати на зміни ринкової кон´юнктури. Кожний із названих видів підприємств має свої переваги й недоліки.

Великі підприємства забезпечують виробництво масової продукції за стабільним асортиментом. Тому вони мають змогу зменшувати витрати на виробництво продукції і знижувати ціну на неї, роблячи її доступнішою для масового споживання. На великих підприємствах зосереджено виробництво важливих і технологічно складних, наукомістких виробів. Тому в переході до ринкової економіки не слід суто механічно підходити до зміни розмірів підприємств. Критеріями має бути соціально-економічна доцільність.

Оптимальною організаційно-правовою формою для великих підприємств є корпорація (акціонерне товариство).

Перевагами великих підприємств є те, що вони мають:

  • кращі технологічні та фінансові можливості для використання досягнень;
  • економію від масштабу виробництва;
  • кращі умови для ефективного використання ресурсів (зниження матеріало-, фондо- і трудомісткості);
  • кращі умови для безпосереднього поєднання науки і виробництва;
  • переваги у сфері обігу. До того ж вони стійкі та стабільніші за інші форми підприємств (малі й середні).

Недоліками великих підприємств є те, що вони:

  • не гнучкі й нездатні швидко оновлювати продукцію;
  • вимагають для свого створення великих капіталовкладень і тривалого часу;
  • потребують великої кількості робочої сили, що породжує низку соціальних, транспортних, житлових та інших проблем;
  • мають громіздку і часто неефективну систему управління.

Однак найбільше зло від великих підприємств — це монополізм.

Щоб у період СНТР пристосуватись до нових економічних умов великі підприємства здійснюють диверсифікацію виробництва, тобто намагаються проникнути в чужі галузі й зайнятися виробництвом нетипової для них продукції чи послуг. Отже, нині великі підприємства роблять акцент на ефект різноманітності, так що буває важко визначити їхню галузеву належність.

Середні підприємства — зосереджують виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів. Тобто вони зайняли той сегмент економіки, який не вигідний чи не під силу іншим видам підприємств. Вони чутливіші до змін ринкової ситуації і швидше реагують на них, швидше впроваджують новації НТП у виробництво.

Середні підприємства:

  • забезпечують конкурентні умови (середовище) для великих підприємств;
  • прагнуть зайняти свою нішу в певних сегментах ринку;
  • є масовим «матеріалом «для поглинань великими підприємствами.

Малі підприємства — це найчисельніша група підприємств. Законодавче малі підприємства визначають за чисельністю зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки галузей та видів виробництва. У США до малих відносять підприємства з кількістю зайнятих до 500 осіб, у Японії — до 300 осіб. В Україні малими (незалежно від форми власності) визнають підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує п´ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п´ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

2.3. Нові форми підприємницької діяльності

З переходом до інноваційної моделі підприємництва з´являються нові його форми. Найсуттєвіші серед них:

  • венчурне підприємництво;
  • лізинг;
  • інжиніринг;
  • технопарки;
  • франчайзинг та ін.

Серед відносно нових форм підприємницької діяльності особливе місце займає венчурне підприємництво. Воно поширилось передусім у науково-технічній сфері, де завжди існує ризик в одержанні очікуваних результатів.

Венчурні (ризикові) фірми — це інноваційні підприємства, діяльність яких спрямована на реалізацію «ризикових проектів». У сфері наукомісткого виробництва для отримання нових продуктів, послуг та технологій з метою присвоєння максимального прибутку. За своїми розмірами венчурні компанії належать до малих або середніх, а за організаційно-правовим статусом -це партнерства (товариства).

Створення венчурних фірм передбачає наявність трьох суб´єктів:

  • носіїв ідей (науковців, інженерів);
  • висококваліфікованих фахівців — управлінців;
  • інституційних інвесторів (інвестиційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії тощо). У центрі венчурної фірми — наукова або інженерна ідея, яка за допомогою належного фінансування та високопрофесійного менеджменту (управління) має забезпечити високі прибутки.

Найбільші фінансові ризики несуть інституційні інвестори. По-перше, оскільки проекти високоризикові, а ризиковий капітал інвестор вносить у вигляді паю в статутний фонд фірми, то інвестори заздалегідь погоджуються на можливу втрату своїх капіталів (у разі невдачі проекту). По-друге, венчурний капітал може дати віддачу тільки за тривалий час: 3-5 років потрібно, щоб переконатися в перспективності проекту, та ще 5-10 років, щоб отримати прибуток.

За опублікованими даними, у США15% венчурних фірм приречені на повну втрату ризикового капіталу; 30% — забезпечують скромний прибуток. Зате 30% особливо успішних венчурних фірм за декілька років перекривають вкладений капітал у 20, а інколи й у сотні разів.

Саме в США венчурне підприємництво набуло найбільшого розвитку. Тут щорічно виникає близько 2500 нових венчурних фірм. На малі венчурні фірми в США припадає 25-30% великих винаходів, які демонструють високу ефективність. Витрати на один винахід в малих фірмах становлять в середньому 87 тис. доларів проти 2 млн. доларів у великих корпораціях.

Американські венчурні фірми мають податкові та інші пільги. У Європі, за винятком Великої Британії, венчурний бізнес розвинутий слабо.

Останніми десятиліттями поширилась така форма підприємництва, як лізинг — модифікована форма довгострокової оренди. Лізинг — це спосіб розширення збуту через передачу майна в тимчасове користування на особливих умовах.

Учасникам лізингової угоди є:

  • підприємства-виробники;
  • підприємства-орендарі;
  • лізингові фірми як посередники.

Лізингова фірма — спеціалізована фінансова (банківська чи позабанківська) інституція, яка, на прохання орендаря, купує потрібне обладнання чи нерухоме майно з метою передачі його в оренду на попередньо узгоджений термін за відповідну оплату. Із закінченням терміну оренди користувач (орендар) може:

  • повернути об´єкт оренди;
  • подовжити термін його оренди;
  • викупити за залишковою вартістю.

Лізинг поєднує елементи оренди і кредиту, оскільки є своєрідним способом фінансування інвестицій, який не вимагає від орендарів великих разових вкладень. Лізингова компанія забезпечує ширший спектр послуг ніж банки. Вона надає інженерно-консультаційні послуги, післяпродажне і страхове обслуговування, проводить навчання персоналу тощо.

Лізингові угоди є довгостроковими, їх укладають на термін від З до 20 років, а на нерухоме майно — до 50 років. Залежно від терміну оренди, розрізняють різновиди лізингу: до 5 років — це оперативний лізинг; понад 5 років — це довгостроковий або фінансовий лізинг. Протягом всього часу власником об´єкта оренди є фінансовий посередник; орендар — тільки користувач, який зобов´язаний зберегти об´єкт оренди в належному стані.

Нині лізинг став важливим видом підприємницької діяльності. На Заході масштаби лізингових операцій постійно зростають. Лізингові операції набули поширення і в країнах Центрально-Східної Європи, хоч не в таких масштабах. Щодо України, то тут обсяг лізингових операцій поки що невеликий. Правда, більшість великих вантажних автомобілів українських автоперевізників взято за лізингом.

Лізинг особливо вигідний малим і середнім фірмам, які мають обмежені фінансові можливості, і яким було б не під силу придбати дороге обладнання чи транспортний засіб. Лізинг розв´язує цю проблему.

У лізинг передають транспортні засоби (літаки, вантажні автомобілі), будівельні крани, дороге виробниче обладнання, комп´ютери, нерухомість тощо.

Інжиніринг-система — це надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнтові в будівельній справі, спорудженні промислових та інших об´єктів. Відповідно до цього виділяють декілька видів інжинірингових фірм:

  • інженерно-будівельні (надають повний комплекс послуг) ;
  • інженерно-консультаційні (забезпечують проектування і будівництво без поставки обладнання);
  • інженерно-дослідницькі (розробляють технології та матеріали; вивчають ринки; складають кошториси; здійснюють контроль за монтажем та запуском устаткування);
  • консультаційні фірми з організації та управління (оптимізація структур управління; кадрові питання; сприяння організації збуту).

Найпоширеніша форма інтеграції малого і великого бізнесу в галузі збуту: у ресторанному бізнесі, на станціях технічного обслуговування, у сфері туризму, роздрібній торгівлі, дизайнерських та бізнесових послугах (прикладом франчайзерів є система швидкого обслуговування «Мак-Дональдс», магазини та автомати з продажу «Кока-коли » та ін.) У США новий франчайзинговий бізнес відкривається щоп´ятнадцять хвилин. Сьогодні сотні тисяч франчайзингів у десятках галузей оперують на ринку країни.

Система франчайзингу насичує ринок якісними та різноманітними товарами й послугами. Характеризується жорстким контролем з боку головної компанії (франчайзора), щоб забезпечити якість і стандарти фірм-операторів (франчайзі).

А суть системи франчайзингу полягає в тому, що головна фірма (франчайзор) передає малим і середнім підприсмствам-операторам (фрайчанзі) виняткове право на продаж Ті товарів чи послуг під торговельною маркою компсиїії-франчайзора. Згідно з угодою між головною фірмою і фірмою оператором визначають нормативи відрахувань від прибутку головної компанії і нормативи регулярних виплат за використання реклами під торговельною маркою франчайзора. Система франчайзингу має свої переваги й недоліки для обох партнерів — франчайзора і фірми-оператора.

Технопарки — форма венчурного (ризикового) підприємництва, поширені в США та Західній Європі. Технопарки виникли як нові форми організації та фінансування науково-дослідної та науково-виробничої роботи інтелектуальної еліти в нових, постіндустріальних умовах, як форма самоорганізації творчого потенціалу людей, так званого «класу інтелектуалів». Нині в індустріальне розвинених країнах технопарки належать до основних елементів інфраструктури, що забезпечують функцію-вання інноваційної моделі економіки.

Наукові й технологічні парки Європи фінансує переважно держава: у Великобританії — на 62, ФРН — 78, Франції — на 74, а у Бельгії — на всі 100% ´. Правда, у США технопарки більше фінансує приватний бізнес. Класичним прикладом технопарку вважають науково-виробничий центр, створений на базі Стенфордського університету в Каліфорнії, де зосереджено близько 3 тис. середніх і малих електронних фірм, на яких зайнято майже 200 тис. осіб.

У технопарках України створюють і виготовляють високо-технологічну продукцію, яка є конкурентоспроможною не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Технопарки сприяють технологічному оновленню економіки України, збільшенню обсягів виробництва.

Серед інших нових форм підприємництва можна назвати ще так звані «торговельні мережі» — об´єднання кількох крамниць під загальним контролем зі спільною службою закупівлі, збуту й однотипним дизайном та мерчендайзинг — своєрідна система активізації торгівлі.

Форми підприємницької діяльності надзвичайно різноманітні. Нові форми створює розвиток економіки й потреби споживачів.

Розділ 3. Особливості підприємницького прошарку в економіці України

Значний інтерес представляє вплив економічного середовища на розвиток підприємництва як системоутворюючого фактору формування середнього класу в Україні. Економічне середовище характеризує умови організації, функціонування і ефективності підприємництва. Це, насамперед, розвиненість та розповсюдженість підприємницької діяльності, стабільність бізнес-середовища, купівельна спроможність населення, яка залежить від рівня цін і доходів, економічного піднесення або спаду, рівня безробіття, системи оподаткування, ВВП, доступності кредитів, стану платіжних балансів тощо.

Розвиток малого підприємництва сприяє поступовому створенню широкого прошарку дрібних власників, які самостійно забезпечують власний добробут та достойний рівень життя. Цей прошарок слугує основою соціально-економічних реформ, гарантом політичної стабільності та розвитку середнього класу. Також слід відмітити, що заняття малим бізнесом є не тільки джерелом засобів існування, але і способом розкриття внутрішнього потенціалу людини. Об’єктивно неминуча реструктуризація економіки спонукає все більше число громадян зайнятись підприємницькою діяльністю. Здатність малого та середнього бізнесу створювати нові робочі місця та поглинати надлишкову робочу силу сприяє вирішенню надзвичайно важливого соціального питання – проблеми зайнятості. Особливо це стосується нинішнього кризового стану в Україні. Через малі форми підприємницької діяльності багато з людей розкривають і реалізують свій творчий потенціал. В основному тут використовується праця соціально уразливих груп населення (жінок, інвалідів, пенсіонерів тощо), які не можуть працевлаштуватися на великих підприємствах [12, c. 153].

Отже, важлива роль малого й середнього бізнесу полягає в тому, що він забезпечує значну кількість нових робочих місць, насичує ринок новими товарами й послугами, задовольняє численні потреби великих підприємств, випускає спеціальні товари й послуги, розвиває та удосконалює підприємницькі здібності населення, особливо найактивнішої його частини – середнього класу.

Однією із самих істотних рис підприємництва є його ризиковий характер. Таким чином, громадяни, які вирішили створити й здійснювати власну справу, постійно ризикують, тому що діють в умовах невизначеності.

Крім того, підприємництву, здійснюваному в малих масштабах крім ризиків, властивих будь-яким господарюючим суб’єктам, і обумовлених сферою діяльності, характерні ризики, що пов’язані з невеликими розмірами самих підприємств. В умовах сучасної міжнародної фінансової кризи актуалізуються питання щодо вибору тієї чи іншої економічної стратегії поведінки населення. Об’єктивною ознакою формування середнього класу є наявність приватної власності, яка є економічним базисом включення до соціальної страти середній клас. Як показали результати соціологічного дослідження, ставлення представників середнього класу до процесів приватизації неоднозначне.

Важливою умовою щодо посилення мотиваційної складової до становлення середнього класу за умов розвитку середнього та малого бізнесу є сприяння впорядкованості умов його діяльності. Тому забезпечення сприятливих стабільних умов діяльності підприємств середнього і малого бізнесу доцільно враховувати в реалізації державної політики нарощування потенціалу прошарку середнього класу в українському суспільстві. За умов послідовного вдосконалення механізмів державного регулювання,  підвищення рівня менеджменту та професійності ведення підприємницької діяльності, цей потенціал може бути перетворений у реалії, що підтверджують досвід розвинених країн з ринковою економікою. Слід відзначити ряд функцій держави, завдяки яким повинна здійснюватися державна підтримка малого підприємництва. По-перше, держава виступає як владна структура, що встановлює рамкові умови функціонування суб’єктів ринку, тобто розробка й контроль за дотриманням нормативно-правових актів. По-друге, держава є власником майна, що служить підставою для розпорядження й безпосереднього управління державним майном. І по-третє, держава є своєрідним інструментом економічного регулювання й стимулювання ринкових процесів [8, c. 331-332].

Отже, підприємницька діяльність у формі малих, середніх господарських структур має значний потенціал становлення середнього класу в Україні. За умов послідовного вдосконалення механізмів державного регулювання, підвищення рівня менеджменту та професійності ведення підприємницької діяльності, цей потенціал може бути перетворений у реалії, що підтверджують досвід розвинених країн ринкової економіки. Від рівня розвитку малого й середнього бізнесу, результату партнерських відносин між державою й бізнесом, від врахування повною мірою інтересів обох сторін у значній мірі залежить ефективність подолання наслідків економічної кризи, подальше просування країни шляхом соціально-економічного прогресу, європейської інтеграції і зміцнення її глобальної конкурентоспроможності.

Висновки

Отож, як висновок слід зазначити, що особливе значення підприємництва встановлюється під час перехідного періоду до ринкової економіки в стимулюванні структурної перебудови економіки, формуванні нового соціального прошарку підприємців – власників як соціальної бази ринкової трансформації економіки, які забезпечують стабільність суспільства і гарантії незворотності руху до ринку. В умовах формування орієнтованого ринку, прискорення інституціональних перетворень в економіці України, де базовими є радикальні зміни у відносинах власності, формування приватного сектора з критичною масою, що надавала б йому сили реального конкурента державних підприємств, створення ринкових механізмів саморегулювання економічних процесів тощо.

Підприємництво — це безпосередня, самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг із метою одержання прибутку, здійснювана фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.

У наш час не існує якоїсь загальновизнаної теорії підприємництва ні в Україні, ні в інших країнах. Те, що сьогодні теоретики пишуть про підприємництво, являє собою конгломерат окремих суджень. Неокласичні теорії трактують «підприємницькі здібності» як один з чинників виробництва разом з працею і капіталом.

Особливістю підприємництва в Україні є те, що воно може розвиватися не тільки на приватній, але й на державних, колективних і змішаних формах власності. До того ж підприємець — не обов´язково власник. Він може працювати й з позиченим чи взятим в оренду капіталом.

Важливе значення підприємницького сектора в економіці України полягає у тому, що ефективність його функціонування забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Отже, становлення підприємницького сектора сьогодні вже не можна пов’язати виключно з малим та середнім бізнесом. Досліджуючи цей сектор економіки, доцільно пов’язувати його виникнення і поширення з процесами ринкових трансформацій. Крім того, як головний структуротвірний елемент ринкового середовища, підприємництво вимагає створення і ефективного функціонування нових ринкових механізмів. І, оскільки необхідність фінансового забезпечення підприємницького сектора є основним чинником розвитку економіки, то формування дієвого фінансового механізму регулювання повинно сприяти становленню і розвитку інноваційної моделі економічного зростання нашої держави, реформуванню бюджетної та податкової систем і т. д., тобто ефективним реструктуризаційним змінам в економіці нашої держави.

Список використаної літератури

  1. Варналій З. Основи підприємництва: Навчальний посібник/ Захарій Варналій,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 350 с.
  2. Виноградська А. Основи підприємництва: Навч. посіб./ Алла Виноградська,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2005. — 540 с.
  3. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.
  4. Горьовий В.П. Теоретичні основи дрібнотоварного підприємництва [Текст] / В.П. Горьовий // Економіка АПК. — 2007. — № 11.- С.68-73
  5. Донець Л. Основи підприємництва: Навч. посіб./ Любов Донець, Надія Романенко,; М-во освіти і науки України, ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 315 с.
  6. Дратвер Б. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.Винниченка. — Кіровоград, 2003. — 186 с.
  7. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.
  8. Кравець Н. Теоретичні аспекти визначення сутності поняття малого та середнього підприємництва / Н. Кравець // Право України. — 2013. — № 7. — С. 326-332
  9. Луць В. Вільне підприємництво: право і політика [Текст] : рецензія / В. Луць // Юридична Україна. — 2005. — № 12. — С. 103
  10. Мочерний С. Основи підприємницької діяльності: Посібник/ Степан Мочерний, Олександр Устенко, Сергій Чеботар. — К.: Академія, 2003. — 279 с.
  11. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник.; М-во освіти і науки України, АПН України, н-т проблем виховання. — Кіровоград, 2004. — 223 с.
  12. Пачковський Ю. Підприємництво у новітніх теоретичних пошуках та інтерпретація [Текст] / Ю. Пачковський // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — № 2. — С. 149-159
  13. Сизоненко В. Теорія підприємництва : здобутки і проблеми дослідження [Текст] / В. Сизоненко // Економіка України. — 2002. — № 9. — С. 45-51
  14. Фарафонова Н. В. Ретроспективний аналіз теоретичної сутності понять «підприємець» та «підприємництво» [Текст] / Н. В. Фарафонова // Вісник Київського інституту бізнесу і технологій. — 2013. — № 1. — С. 70-73
  15. Цигилик І. І. Основи підприємництва: Навч. посіб./ І. І. Цигилик, Т. М. Паневник, З. М. Криховецька; Мін-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 239 с.
  16. Шваб Л. Основи підприємництва: Навч. посібник/ Людмила Іллівна Шваб,. — К.: Каравела, 2006. — 343 с.