Вступ

Актуальність теми дослідження. Становлення і розвиток демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства в Україні, входження її до міжнародного економічного і правового простору, неможливе без удосконалення правозастосовчої діяльності відповідних державних органів, які мають бути тими ефективними правовими інституціями, діяльність яких направлена на вирішення соціально-правових завдань у державі.

Доцільність наукової розробки даної проблеми пов’язана, зокрема, з тим особливим значенням, яке має для суспільства увесь складний процес реалізації норм права. Адже не стільки прийняття та існування правових приписів саме по собі, скільки їх втілення у діяльність суб’єктів, здатне впливати на політичний і соціальний стан життя суспільства та держави. Якість правозастосовчої діяльності державних органів є одним з тих факторів, що визначають рівень правової культури в державі, стан законності і правопорядку.

Підвищення рівня функціонування правової системи залежить як від удосконалення механізму правового регулювання, так і механізму правозастосовчої діяльності, що сприятиме подальшому пошуку шляхів щодо поліпшення механізму захисту прав людини і громадянина, точності переводу нормативних велінь в русло конкретних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Зазначені факти зумовлюють потребу переосмислення теоретичних засад реалізації права та правозастосування, з врахуванням світового і національного історичного досвіду, наповнюючи їх новим змістом.

Юридична наука використовує здобутки минулого, якими є праці таких дореволюційних вчених-правознавців, як М.А. Гредескул, М.М. Коркунов, Л.Й. Петражицький, Г.Ф. Шершеневич та ін., які сформували світоглядну та методологічну базу для проведення низки загальнотеоретичних досліджень.

Вагомий внесок у розробку питань, пов’язаних з особливостями процесу реалізації, дії права та інших аспектів даної проблеми зробили такі відомі вчені теоретики, як С.С. Алексєєв, С.І. Братусь, О.М. Васильєв, А.Б. Венгєров, Н.В. Вітрук, М.Н. Вопленко, В.В. Глазирін, В.М. Горшеньов, І.Я. Дюрягін, В.В. Єршов, В.П. Казимирчук, В.В. Лазарєв, П.О. Недбайло, М.Ф. Орзіх, А.С. Піголкін, Ю.С. Решетов, Є.П. Шикін, Л.С. Явич та ін.

Однак, реформування різноманітних сфер життєдіяльності суспільства, особливо правової, на сучасному етапі потребує нового та більш глибокого аналізу, який відповідав би потребам сьогодення.

На сучасному етапі дослідження питань механізму правореалізації та правозастосовчого процесу знаходять розвиток у працях таких вітчизняних дослідників в галузі теорії держави і права, як Д.О. Бочарова, Ю.Л. Власова, О.В. Зайчука, О.Л. Копиленка, М.С. Кельмана, М.І. Козюбри, С.Л. Лисенкова, Л.О. Макаренко, Н.М. Оніщенко, О.В. Пунько, П.М. Рабіновича, М.Б. Рісного, О.Ф. Скакун, Т.І. Тарахонич, О.І. Ющика та ін. Поряд з цим, використано методологічний потенціал праць російських правознавців, а саме: Є.А. Боліканової, В.І. Гоймана, О.А. Іванова, В.В. Єршова, В.М. Карташова, М.К. Малікова, М.М. Марченка, Ю.О. Тихомирова та ін., які аналізували проблеми реалізації та дії нормативно-правових актів, питання законності правозастосовчих актів, та інші теоретичні та практичні аспекти застосування права.

Незважаючи на значну кількість наукових робіт, дослідження проблематики правозастосування потребує комплексного підходу з урахуванням нових напрямів розвитку вітчизняної юридичної науки, з необхідністю переосмислення наукових поглядів минулого, з висвітленням прикладних аспектів даного напряму дослідження.

Метою дослідження є комплексне вивчення і аналіз проблем реалізації права, обґрунтування місця і ролі правозастосування у цьому процесі. Для досягнення поставленої мети вирішувалися наступні завдання:

• проаналізувати норму права як основу механізму реалізації права;
• визначити особливий характер правозастосування в процесі реалізації права, що містить у собі різні його форми;
• здійснити аналіз поняття, стадій та змісту правозастосовчого процесу;
• на підставі аналізу чинного законодавства, уточнити сутність та зміст окремих термінів, що є складовими теорії правозастосування.

Об’єктом дослідження є сфера реалізації права в аспекті правозастосування.

Предметом дослідження є теоретико-правові та прикладні засади правозастосування в процесі реалізації права.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади правозастосування

1.1. Загальнотеоретичні аспекти реалізації права

Оскільки реалізація права відбувається у діях (чи правомірній бездіяльності) суб’єктів, то чи реалізується норма чи ні, здебільшого залежить від соціальних властивостей даної норми. Саме ці властивості визначають і характер дії суб’єкта у тих випадках, коли норма не реалізується, або вона ігнорується, і не здійснюється жодних дій, чи здійснюється варіант поведінки, що порушує норму.

У процесі порівняння таких понять як “реалізація права” і “дія права” автор підкреслює, що вони не співпадають і визначальним у цьому є те, що у понятті “дія права” узагальнюються усі способи впливу юридичних норм на поведінку людей і на суспільне життя.

Поняття реалізації права охоплює певний процес, систему засобів і заходів, спрямованих на досягнення цілей, які закріплені в нормі права. Досягнення ж цілі, яка обумовлена нормою права і є результатом вчинення визначених дій суб’єктами права відповідно до волі (вимог) законодавця. Тобто, моментом завершення реалізації права є досягнення її результату, що пов’язується з правомірною поведінкою суб’єктів.

Аналізуючи процес реалізації права, ми побачили, що його значення полягає у тому, що: а) право, реально задовольняючи потреби індивідів, набуває своєї соціальної цінності; б) в процесі реалізації права складаються реальні суспільні відносини, що сприяє в свою чергу підвищенню правосвідомості у осіб; в) рівень правопорядку та законності безпосередньо залежить від рівня ефективності (якості) правореалізаційних процесів, які водночас виступають передумовою правопорядку; г) в процесі реалізації правових норм виявляються позитивні та негативні сторони чинного законодавства, що є показником рівня ефективності правових норм.

Під реалізацією права дисертант розуміє реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів через правомірну поведінку суб’єктів права (дії чи бездіяльності) з метою задоволення основних потреб людини, суспільства і держави шляхом використання методів та форм, передбачених законодавством країни.

Правові норми можна розглядати в якості особливого рівня готовності права до його втілення в життя. Це й виступає основною причиною, в силу якої в юридичній літературі проблема реалізації права розглядається, перш за все, як проблема здійснення правових норм.

Ми звернули увагу на співвідношення норми права і правовідносин, адже саме норма права регулює суспільні відносини і впливає на них. Правовідносини це та форма, в якій абстрактна норма набуває свого реального існування, втілюючись у конкретному суспільному відношенні. У зв’язку з цим вказується на важливість дослідження окремих питань, пов’язаних з реалізацією права. Зокрема, одним з центральних є питання про те, чи всі правові норми реалізуються у правовідносинах чи якісь з них можуть реалізуватися поза правовідносинами.

Підтримується позиція авторів, відповідно до якої реалізація норм права поза правовими відносинами є однією з форм правореалізації. Доведено, що характерною особливістю даної форми є саморегуляція особою власної поведінки. Суб’єкти права, до яких звернені приписи правових норм, не вступають у даному випадку у безпосередні відносини з іншими особами, які наділені правами та обов’язками.

З метою правильного розуміння місця реалізації норм права в системі соціального регулювання важливо виходити з цілісного її трактування. Уся діяльність по реалізації правових норм являє собою органічну єдність соціальної предметності і правомірності, практичних і теоретичних компонентів. Деякі дослідники, поряд з практичною, виділяють і теоретичну правореалізаційну діяльність.

Варто уваги й те, що правові норми, націлені на створення сприятливих умов для динамічного розвитку громадянського суспільства, потребують послідовного втілення в життя. І саме поведінка суб’єкта права виступає складовою реалізації норм права.

Ознаки правової норми, серед яких є їх забезпеченість з боку держави, загальнообов’язковість, формальна визначеність, також характерною особливістю правової норми є те, що вона встановлює права і обов’язки суб’єктів або міру необхідної поведінки, міру свободи, виражає державну волю. Свого реального існування правова норма набуває не з часу втілення в конкретні суспільні відносини, як на це вказують деякі дослідники, а з часу набрання нею законної сили. Виходячи з цього, зазначається, що процес реалізації правової норми спрямований на досягнення цілей, які закріплені в нормі права.

Отже, однією з основних цілей правової норми є досягнення правопорядку у суспільстві. Дослідження цілей норм права є результатом здійснення певних дій суб’єктами права відповідно до тієї ролі, яка відведена їм законодавцем. Саме через реалізацію цілей норм права визначається основа ефективності права. Тобто, ціль повинна співвідноситися з результатом дії правової норми.

1.2. Співвідношення понять «правозастосування» та «застосування норм права»

Правозастосування по суті є найбільш об’ємною частиною юридичного процесу. Основне його призначення — індивідуальне регулювання суспільних відносин. Роль і значення застосування права настільки великі, що часто цю форму реалізації права виокремлюють у самостійну, зазначаючи, що правозастосування, як і правотворчість — це два особливі напрями функціонування правової системи, тому дослідження проблеми правозастосування є надзвичайно актуальним.

Теоретико-правові аспекти правозастосування стали об’єктом особливих досліджень сучасних як вітчизняних, так і зарубіжних учених. На загальнотеоретичному рівні питання правозастосування розглянуто у працях таких науковців, як П. Рабінович, А. Алексєєв, М. Кельман, О. Скакун та інші. Безпосередню увагу правозастосовчій діяльності приділили такі дослідники, як В. Лазарєв, П. Недбайло, І. Дюрягин, В. Юсупов та ін. Окремі аспекти правозастування висвітлено в дисертаційних дослідженнях Д. Бочарова, М. Гнатюк, В. Думи, О. Уварової та ін.

У межах проведених досліджень неодноразово дискутувались питання щодо поняття та ознак правозастосування, його форм, вимог, які до нього ставляться, стадій, функцій, кінцевих результатів. Разом з тим однозначного розуміння даного поняття досі не сформульовано. Надалі дискусійним залишається питання про суб’єктів правозастосування. Не применшуючи ролі та значення попередніх напрацювань, метою даного дослідження є узагальнення понять «правозастосування» та «застосування норм права», визначення їхнього співвідношення. Досягнення вказаної мети можливе за умови реалізації таких завдань:

—         формулювання поняття «правозастосування» у контексті даного дослідження;

—         аналіз понять «застосування норм права» та «правозастосовна діяльність»;

—         розмежування видів правозастосування залежно від юридичної основи його здійснення.

Поняттю правозастосування присвячено праці багатьох науковців. При цьому використовуються різні категорії, які досить часто пропонується вважати взаємозамінними. О. Скакун визначає застосування норм права (правозастосовну діяльність) як владно-організаційну діяльність уповноважених державних органів, організацій та посадових осіб, яка здійснюється в процедурно-процесуальному порядку і полягає у реалізації норм права шляхом винесення юридичних рішень щодо конкретних суб’єктів з конкретних питань. На думку І. Дюрягіна, «застосування норм права (правозастосовна діяльність) — це здійснювана в спеціально визначених законом формах державно-владна організаційна діяльність компетентних суб’єктів із видання індивідуально-конкретних правових приписів». Близькою є позиція колективу авторів, які визначають застосування норм права як правову форму діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень. А. Перепелюк пропонує визначати поняття «правозастосування» через його мету, вказуючи насамперед на реалізацію норм права, яка вже здійснюється шляхом прийняття індивідуально конкретизуючих актів. Тому, на думку автора, правозастосування — це управлінська, державно владна, організуюча діяльність компетентних суб’єктів права, метою якої є реалізація правових норм шляхом прийняття індивідуально конкретизованих приписів. При цьому в більшості дефініцій автори виходять з того, що суб’єктами правозастосування виступають компетентні суб’єкти права (уповноважені державні органи, організації та посадові особи), а не лише органи держави та їхні посадові особи.

Поняття «правозастосування», «застосування норм права» та «правозастосовна діяльність» доволі часто використовують як рівнозначні. Наприклад, при визначенні поняття «застосування правових норм» упорядники вітчизняної юридичної енциклопедії без застережень використовують поняття «застосування правових норм» та «правозастосовна діяльність» як взаємозамінні.

При цьому в науковій літературі дедалі частіше наголошується на необхідності розмежування таких двох категорій, як «правозастосування» та «правозастосовна діяльність» Зокрема, правозастосування пропонують розглядати як комплексну, державно-владну, управлінську, творчу діяльність, здійснювану у встановлених законом процедурних і процесуальних формах, яка покликана забезпечити адресатам правових норм можливість реалізації належних їм прав і покладених на них юридичних обов’язків. Правозастосовна діяльність у свою чергу — це юридична цілісна система дій з реалізації права, здійснювана особливим колом суб’єктів (органів та посадових осіб), наділених державно-владними повноваженнями, яка відбувається у певних процесуально-процедурних формах. Також правозастосовча діяльність може бути визначена як здійснювана на засадах доцільності, справедливості й обґрунтованості піднормативна діяльність компетентних суб’єктів з видання конкретизованих й індивідуалізованих владних приписів (індивідуальної регламентації) та забезпечення їх видання й фактичної реалізації (правозабезпечення) або як юридична цілісна система послідовних, упорядкованих дій з реалізації права, що здійснюється особливим колом суб’єктів (державними органами та деякими недержавними організаціями, їхніми посадовими особами), наділеними владними повноваженнями, і відбувається у певних процесуально-процедурних формах, що забезпечують належне застосування права.

Варто підкреслити, що більшості наведених дефініцій простежується спільна тенденція: поняття «правозастосування» та «правозастосовна діяльність» пов’язуються саме з застосуванням норм права. Проте право (об’єктивне право) і норми права навряд чи можна вважати тотожними поняттями. О. Скакун вказує, що право (об’єктивне право) — це система принципів і норм (правил поведінки), сформованих у суспільстві та визнаних його більшістю як справедлива міра свободи і рівності, закріплених (установлених чи санкціонованих) і забезпечуваних державою в якості регуляторів суспільних відносин для узгодження (компромісу) індивідуальних, соціально-групових і суспільних інтересів . При цьому серед юридичних ознак права автор виокремлює нормативність (право складається з правових норм і принципів як основних (базових) елементів його будови; за допомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься єдність — право виступає як загальний масштаб (регулятор) поведінки людей) та системність (право є системою погоджених, упорядкованих норм та принципів; право — це не лише сукупність норм і принципів, а їх система, де всі елементи пов’язані і несуперечливі).

Характеризуючи таку юридичну ознаку права як системність, колектив авторів іншого підручника зазначає, що вона виявляється зокрема в тому, що право є поєднанням норм і принципів права, які лише разом здатні забезпечити загальний соціальний порядок.

Безперечно, право будується та функціонує на основі певних принципів, що виражають його сутність та соціальне призначення. Саме в принципах відображаються головні властивості права, що надають йому характеру державного регулятора міри свободи і справедливості в суспільних відносинах.

Як зазначають науковці за багатоманітності визначень поняття “принципи права”, усі наявні в юридичній науковій літературі точки зору можна звести до таких двох: 1) це основоположні ідеї; 2) це основні нормативні засади позитивного права, що визначають сутність та спрямованість правового регулювання.

Поширеною у науковій юридичній літературі є класифікація принципів права: 1) загальнолюдські (загальноцивілізаційні) принципи права, що придатні до застосування у будь-якій системі права; 2) загальні принципи права (для кількох систем права) — однойменні принципи в основних національних правових системах світу, яким притаманні певні особливості й можливості застосування як у внутрішньому, так і в міжнародному правопорядках. Серед них можна виокремити такі: а) загальні принципи права для кількох національних систем; б) загальні принципи права для національних систем та міждержавних утворень (наприклад, Європейського Союзу); 3) принципи системи права, серед яких принципи міжнародного права та принципи внутрішньодержавного права (загальноправові). У межах системи права (за сферою дії у системі права) принципи права поділяють на загальноправові, міжгалузеві, галузеві, принципи підгалузей, принципи правових інститутів.

Як і правові норми, принципи права, як правило, фіксуються в зовнішніх формах (джерелах) права. Тому принципи права можуть бути викладені як в нормативно-правовому акті (найчастіше законі), так і поза ним (в інших джерелах (формах) права). На цій підставі їх класифікують як принципи, що набули текстуального закріплення, та принципи, що мають змістовне закріплення.

Разом з тим значного розвитку набуває концепція, відповідно до якої основоположні принципи права можуть використовуватись у двох значеннях: і як зміст, і як форма (джерело) права. Таким чином, вони стають самодостатніми, тобто для їх застосування немає необхідності посилатися на інше джерело права (закон, правовий договір тощо).

Виходячи з такого розуміння права, принципів права та норм права, доречно переглянути і поняття «правозастосування».

Щодо категорії «застосування норм права» жодних застережень не виникає, за умови її використання в контексті реалізації саме норм права як загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених (санкціонованих) та забезпечених державою (державами) для регулювання, охорони та захисту суспільних відносин14. Водночас термін «застосування норм права» варто використовувати і при застосуванні таких спеціалізованих (нетипових) норм права як норми-принципи (норми-ідеї загального характеру, що стосуються усіх або більшості інститутів чи норм галузі права і користуються найбільшим авторитетом; найбільш загальні та стабільні імперативні вимоги, закріплені в праві, які є концентрованим вираженням найважливіших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цій системі права і визначають її характер та напрями подальшого розвитку).

Водночас термін «правозастосування» варто було би розширити з погляду розуміння права як системи принципів і норм (правил поведінки). Власне в такому контексті правозастосування — це правова форма діяльності уповноважених компетентних суб’єктів, спрямована на реалізацію принципів та норм права у конкретних життєвих ситуаціях шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Залежно від юридичної основи правозастосування можна поділити на такі категорії: «застосування норм права» та «застосування принципів права». У зв’язку з цим варто ставитися до співвідношення понять «правозастосування» та «застосування норм права» з позицій розрізнення категорій загального й окремого та цілого й частини.

Наостанок, потрібно підкреслити, що процес правозастосування в цілому, навіть за наявності норми права, яка може стати основою для вирішення справи, не може відбуватися поза принципами права, без їх урахування, адже принципи права пронизують усі норми права, є основою всієї системи права держави.

Розділ 2. Природа правозастосування як особливої форми реалізації права

 2.1. Поняття, сутність та ознаки застосування права

В юридичній науці застосування права традиційно розглядається поряд з використанням, виконанням і дотриманням як особлива форма реалізації права і має місце у випадках, коли для правореалізації вимагається державно-владне втручання. Це правова форма здійснення державою своїх функцій, одна з форм державної діяльності, адже в даному випадку компетентний орган діє від імені держави.

Аналіз застосування права як комплексного правореалізаційного процесу дає можливість підкреслити, що він містить у собі інші форми реалізації права, однак це не може бути підставою для заперечення їх самостійності. Застосування норм права об’єднує, направляє і доповнює, у необхідних випадках, усі інші правореалізаційні процеси.

Застосування права має місце там, де є владне рішення компетентного органу з приводу конкретної життєвої ситуації. Владність рішення означає певну взаємодію між суб’єктами права, в якому присутній елемент управління вчинками людей та інших суб’єктів права, що здійснюється в імперативній формі. Ця форма завжди передбачає: а) односторонність волевиявлення органу, наділеного владними повноваженнями, хоча у ряді випадків ініціатором видання акту застосування виступає не сам цей орган; б) категоричність передбаченого цим актом веління; в) обов’язковість владних рішень для виконавців, підкорення їх волі; г) забезпеченість і охорона таких рішень примусовою силою держави.

Існує два  основних підходів до визначення випадків реалізації права у формі правозастосування: формально-юридичний та змістовний. З юридичної точки зору правозастосування є необхідним у таких випадках, коли: без цього є неможливим виникнення прав чи обов’язків учасників правовідносин; права чи обов’язки, що виникли у особи, не можуть бути реалізовані без владного втручання держави. У змістовному плані можна виділити такі випадки, наприклад, як розподіл суспільних матеріальних та інших благ, спір учасників правовідносин і т.п.

Сьогодні до числа суб’єктів правозастосовчої діяльності, окрім держави в якості своїх органів та посадових осіб, відносяться також органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, а також керівники (органи управління) різноманітних громадських об’єднань, недержавних підприємств, установ. Залучення зазначених суб’єктів до процесу застосування права відбувається лише на підставі закону і лише з санкції держави. При цьому останнє, як і у випадку з державними органами, як правило, чітко визначає: а) коло юридично значимих справ, у розгляді і вирішенні яких органи місцевого самоврядування і громадські організації можуть приймати участь; б) їх реальні повноваження в процесі розгляду і вирішення цих справ; в) форми і методи правозастосовчої діяльності.

За радянських часів було здійснено глибокі дослідження проблеми системи права як в теоретико-правовому, так і в галузевих аспектах. Ці дослідження продовжуються і в Україні в останні роки. Але ніколи цей аспект проблеми системи права не досліджувався в контексті правозастосування. Тим часом, ця проблема набуває все більшої актуальності. Така тенденція обумовлена перш за все посиленням диспозитивних засад в цивільному судочинстві. Почала складатись така судова практика, відповідно до якої стало можливим відмовити, наприклад, у позові про відшкодування шкоди, завданої відмовою органу Державного казначейства виконати ухвалу суду про повернення державного мита, оскільки відповідно до обставин справи треба було заявляти позов про спонукання зазначеного органу до здійснення дій на підставі публічно-правових норм (ст. 69 Цивільного процесуального кодексу; ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів «Про державне мито»). Такі дії судів є незаконними, бо встановити (тобто, кваліфікувати) правовідносини — це обов’язок суду (п. 6 частини першої ст. 203 ЦПК). Крім того, з формальних міркувань не допускається скасування судового рішення (частина друга ст. 306 ЦПК). Це означає, що неправильна кваліфікація спірних правовідносин судом пер¬шої інстанції не дає право апеляційному суду скасувати судове рішення, яким вимоги позивача задоволені по суті, а не по формі у зв’язку з іншою кваліфікацією спірних відносин судом в порівнянні з позовною заявою. Тож такий підхід треба здійснювати і стосовно позивачів та їх позовних заяв.

Правильне вирішення судом будь-якої справи передбачає перш за все належну галузеву кваліфікацію правовідносин, які стали предметом спору, та виявлення положень актів законодавства, що підлягають застосуванню. Ця задача є складною саме по собі. Ще більше вона ускладнюється відсутністю методологічного підґрунтя для її вирішення.

Поглиблюючись в аналіз правозастосовчих аспектів системи права, ми виявляємо, що галузева неоднорідність притаманна навіть нормам, сформульованим у Цивільному кодексі, хоч цивільне право виокремилось в системі права ще із стародавніх часів і визнається однією із фундаментальних (основних, профілюючих) галузей права [8, с. 247].

Отже, акцентується увага на особливостях застосування правових норм, на відміну від дотримання, виконання і використання. Серед них, зокрема, виділяється комплексний характер, що передбачає можливість здійснення правозастосування відповідними державними органами паралельно із дотриманням, виконанням і використанням ними права.

 2.2. Правозастосовчий процес як особлива форма  юридичного процесу

Поняття “правозастосовчий процес” і “процедура правозастосовчої діяльності” характеризують лише один із аспектів такого складного явища, як правозастосовча діяльність, а саме – її процедурно-процесуальна форма, тобто формалізовані процесуально-правовими нормами умови, порядок і етапи проведення правозастосовчої діяльності.

Співвідношення понять “юридична процедура” і “юридичний процес”. На думку автора, процес і процедура – споріднені, але не тотожні поняття. Процес є ширшим поняттям за обсягом, ніж процедура. Юридичний процес може розглядатися як сукупність послідовно здійснюваних дій і постановлених актів і включає в себе як різноманітні правові процедури, так і судові процеси (судочинства). Спільною рисою процедури і процесуальної форми виступає їх організуюча роль відносно конкретного результату, на досягнення якого вони спрямовані, а також їх забезпеченість правовими санкціями.

Правозастосовча діяльність як процес являє собою систему різнорідних правозастосовчих дій основного і допоміжного характеру. Іноді правозастосовча діяльність створює складний багаторівневий процес, на кожному рівні якого відбуваються відносно завершені правозастосовчі дії, які здійснюються шляхом прийняття тих чи інших рішень компетентними органами. Вказується на відмінність правозастосовчої діяльності як процесу від процедурно-процесуальних форм цієї діяльності. Вони знаходять вияв у регламентованому правовому порядку вчинення правозастосовчих дій, що забезпечують належне застосування права.

Виділення стадій правозастосовчого процесу у їх логічній послідовності надало змогу науковцям розробити загальнотеоретичну модель правозастосування, яка за загальним визнанням включає в себе три основні етапи: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) вибір і аналіз норми права (юридична кваліфікація фактичних обставин); 3) прийняття рішення по справі і його документальне оформлення (О.Ф. Скакун, М.М. Марченко). Вказується на подвійну правову функцію правозастосовчого акту: 1) юридична констатація, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою чи констатація щодо даної події факту правопорушення; 2) встановлення нового юридичного обов’язку, тобто після винесення рішення необхідною є додаткова діяльність, новий обов’язок компетентних органів по виконанню рішення.

Розуміння нетипової ситуації в правозастосуванні, яке протиставляється уявленню про правозастосовчу діяльність як систему логічно пов’язаних, послідовних дій, із яких складається процедура розгляду і вирішення юридичних справ. Існування таких ситуацій у правозастосовчому процесі вказує на те, що він певним чином може втрачати свою класичну форму. Основними причинами виникнення даних ситуацій у сфері застосування права є багатоманітність і складність явищ державно-правового життя. Проаналізуємо  деякі з таких ситуацій.

Так, однією з них є правозастосування, що відбувається при наявності колізії нормативно-правових приписів. У зв’язку з цим визначаються певні правила, які повинні враховуватися компетентними органами і посадовими особами у випадку виявлення колізій. Особливість цієї нетипової ситуації полягає у тому, що змінюється характер діяльності правозастосовчого суб’єкта, який змушений не просто вирішити вже відомий по ідеальній моделі правозастосування силогізм, а займатися паралельно інтерпретаційною діяльністю.

Серед нетипових ситуацій, які можуть виникати у правозастосовчому процесі, найбільшою складністю відрізняється правозастосування при наявності прогалин у праві. Нетиповість цієї ситуації характеризується наступними особливостями: по-перше, відсутнім є правовий припис, який підлягає застосуванню, що, тим паче, не знімає з правозастосовчого суб’єкта обов’язок вирішити юридичну справу по суті; по-друге, подібні обставини передбачають зміну самого характеру діяльності правозастосовчого суб’єкта. В юридичній літературі, як правило, зазначається, що основними способами подолання прогалин у законодавстві є: а) аналогія закону; б) міжгалузева аналогія; в) аналогія права.

Прогалини, які мають місце в законодавстві, слід відрізняти від ситуацій, пов’язаних із створенням так званого “правового вакууму”. Причина цього явища полягає не просто у відсутності конкретної юридичної норми, яка з більшою чи меншою точністю регулювала б те чи інше суспільне відношення, а у тому, що певні відносини взагалі залишаються поза сферою правового регулювання.

Особливою нетиповою ситуацією у правозастосовчому процесі є застосування права при допущенні значно розширеного погляду суб’єктів правозастосовчої діяльності в процесі своєї діяльності. Нетиповий характер даної ситуації визначається існуванням у правозастосовчого суб’єкта прав, що перевищують звичайні, окреслені правовою нормою, внаслідок чого правові і психологічні межі особистого розсуду суттєво розширюються. У цій ситуації правозастосовчий погляд у більшій мірі характеризується направленістю на фактичні обставини справи, при цьому допускається відносна “свобода” правозастосовчого суб’єкта в їх юридичній кваліфікації і деяка його незалежність від жорстких процедурних правил винесення рішення.

Закон надає правозастосовчим органам можливість суб’єктивного розсуду у вирішенні справи, цінність якого полягає у тому, що даний факт дозволяє враховувати особливості даної конкретної ситуації.

Отже, проаналізувавши різноманітні нетипові ситуації правозастосовчого процесу, можна наголосити на тому, що вони є специфічною характеристикою правозастосовчої діяльності, яка дозволяє розширити загальне уявлення про особливості однієї із форм реалізації права. Їх особливістю є те, що вони відхиляються від ідеальної моделі правозастосування і тому вимагають від суб’єктів правозастосовчої діяльності додаткових інтелектуальних, вольових, творчих зусиль.

2.3. Правова культура правозастосовчого суб’єкта як різновид правової культури

Категорія “дія” права є більш широким за обсягом, ніж категорія “реалізація” права, оскільки останній термін зазвичай використовується у розумінні саме впровадження у життя офіційно закріплених юридичних норм. Зміст категорії дії права включає в себе такі компоненти як сукупність правових та соціальних засобів, які здійснюють результативний вплив на поведінку суб’єктів; відображення права в свідомості суб’єктів; соціально-правову поведінку суб’єктів; правопорядок як результат реалізації приписів правової норми.

Правозастосування поряд з такими формами реалізації права, як дотримання, виконання і використання правових норм, пов’язане з реалізацією права і являє собою її специфічний вид. Тобто, правозастосування комплексно поєднує у собі інші форми правореалізації, що свідчить про його ключове положення у загальному механізмі правореалізації та його державно-владний характер, можливість використання системи засобів і способів з метою забезпечення правомірної поведінки.

Різні форми реалізації норм права (дотримання, виконання, використання) закріплюються в різних видах норм права (забороняючих, зобов’язуючих, уповноважуючих) та залежать від характеру поведінки суб’єктів, які реалізують ці правові норми. За допомогою різних способів правового регулювання забезпечується належне використання наданих прав та виконання покладених обов’язків, здійснюється утримання від заборон.

Правореалізація передбачає соціально і юридично значиму поведінку суб’єктів, їх позитивну діяльність для досягнення певних соціально-правових результатів. Реальний вплив права на поведінку суб’єктів є одним із проявів цінності кожної конкретної норми, яка відображає характер і обсяг закріплених у ній соціальних цінностей (матеріальних і духовних).

Державно-правові веління, які містяться у нормативно-правових актах і конкретних нормах, втілюються у життя завдяки правовідносинам і через них реалізуються на практиці. Правовідносини є одним із важливих елементів життя суспільства, в рамках яких знаходить своє відображення переважна більшість юридичних прав і обов’язків. Реалізація норм права поза правовідносинами являє собою лише частину основного компонента механізму реалізації права.

Доцільним є створення комплексного механізму правореалізації, що охоплює всі сторони і аспекти реалізації права та який повинен виходити з того, що норми законів та інших нормативних актів покликані відображати право, яке органічно притаманне даному суспільству.

Правозастосовчий суб’єкт – це організовані, інституційно оформлені колективні або одноособові суб’єкти, що мають відповідну структуру, наділені владними повноваженнями для здійснення своїх завдань і функцій та застосовують властиві їм організаційно-правові форми діяльності.

Правозастосування, з точки зору його здійснення, передбачає активну сторону (способи, шляхи і форми впливу на суспільні відносини) і результативну сторону (форми реалізації правових приписів). Дотримання, виконання і використання як форми безпосередньої реалізації правових норм у фактичних діях суб’єктів права мають місце у конкретних життєвих ситуаціях, щодо яких не вимагається державного втручання для забезпечення чи організації здійснення права. Лише учасник суспільних відносин сам безпосередньо повинен діяти у визначених законом межах.

Правозастосування слід розглядати як комплексну, державно-владну, управлінську, творчу діяльність, здійснювану у встановлених законом процедурних і процесуальних формах, яка покликана забезпечити адресатам правових норм можливість реалізації належних їм прав і покладених на них юридичних обов’язків.

Категорія правозастосування тісним чином пов’язана з правозастосовчою діяльністю та з правозастосовчим процесом.

Правозастосовча діяльність – це юридична цілісна система дій по реалізації права, здійснювана особливим колом суб’єктів (органів та посадових осіб), наділених державно-владними повноваженнями, яка відбувається у певних процесуально-процедурних формах. Правозастосовчий процес, в свою чергу, це явище правової реальності, яке належить до сфери юридичного процесу та являє собою сукупність послідовних, упорядкованих дій суб’єктів, наділених державно-владними повноваженнями, що включає в себе процедури відповідного характеру, які забезпечують належне застосування права.

Нетипові ситуації в правозастосовчій діяльності – це об’єктивно існуючі життєві ситуації (випадки), що підлягають вирішенню правозастосовчими органами та знаходяться поза межами прямого впливу правових норм. Правозастосовча діяльність як система логічно пов’язаних, послідовних дій у таких випадках певним чином втрачає свою традиційну послідовність, у зв’язку з чим і набуває рис нетиповості.

Правова культура правозастосовчого суб’єкта як різновид правової культури суспільства в цілому передбачає: 1) відношення правозастосовчого суб’єкта до правових норм, як необхідних і найбільш доцільних правил поведінки; 2) усвідомлення своєї соціальної ролі в процесі індивідуального регулювання суспільних відносин, своїх посадових прав і обов’язків, що у кінцевому результаті виключає його професійну недбалість; 3) відношення до прав і свобод людини, як до певних ціннісних орієнтирів.

Розділ 3. Сучасні проблеми взаємовпливу правотворчого та правозастосовчого процесів

З визнанням вітчизняною правовою доктриною та закріпленням основним установчим законом держави — Конституцією — принципів концепції природного права, головною проблемою стала перебудова і створення законодавства, яке б відповідало цим принципам. Тому що, як відомо, зміна системи права та системи законодавства, навіть корінне їх оновлення не проходить без впливу старої системи на нову.

В правотворчому процесі врахування системних властивостей права веде до вимоги розробляти й приймати нормативно-правові акти в комплексі, в системі, які регулювали б суспільні відносини багатосторонньо, ефективно, соціально корисно. Це означає, що при прийнятті закону потрібно простежувати весь ланцюжок його взаємовпливу з іншими законами, вносити відповідні зміни в ці закони або, навпаки, встановивши протиріччя з іншими законами, визнати, що підготовка і прийняття нового закону є справою неможливою або непотрібною [10, с. 61]. Стара ж система залишила принцип домінування інтересів держави над інтересами особи, забезпечення верховенства закону, а не права.

Реформування всіх сфер суспільного життя, звичайно, вимагає якісного правового забезпечення. І цей процес досить активно здійснюється вітчизняними правотворчими органами. Доказом можуть слугувати такі статистичні дані: у 1991 р. було прийнято 504 постанови Кабінету Міністрів України і 611 розпоряджень, а у 1999-му — відповідно 2408 постанов і 1471 розпорядження. За останні два роки спостерігається тенденція до зменшення кількості актів, прийнятих урядом. Отже, нормотворчий процес тут активно триває, але чи є це підставою для того, щоб говорити про високу якість прийнятих актів? На жаль, «бум» правотворчості та стрімке збільшення масиву правових актів не супроводжуються адекватним розвитком механізму правозастосування [2]. Часто прийняття одних актів, як правило, законів, вимагає прийняття інших, які б регулювали порядок застосування законів. А ці акти не завжди містять чітко розроблений порядок реалізації перших. Це викликає різні проблеми в правозастосовчій діяльності, такі як аналогія права та закону, юридичні колізії. Тому бурхливий та неконтрольований розвиток законодавства є однією з причин прийняття неякісних нормативно-правових актів.

Іншою причиною можна назвати відсутність законодавчого урегулювання нормотворчої діяльності взагалі і законотворчого процесу зокрема. Робота в цьому напрямку, як відомо, ведеться. В Секретаріаті Верховної Ради України вже давно зареєстровані два законопроекти: «Про нормативні правові акти» та «Про закони і законодавчу діяльність в Україні». Напевно, саме межі предмета правового регулювання, визначені в цих проектах, і є основною причиною неприйняття досі жодного з них. Але сьогодні стає вже вкрай необхідним законодавче визначення понять нормативно-правового акта, нормотворчого процесу, загальних вимог до нього й до процесу реалізації нормативно-правових актів та їх тлумачення.

Можливо, слід погодитися з думкою деяких науковців про завчасність законодавчого визначення порядку розробки і прийняття законів та інших нормативних актів. Вони обґрунтовують свою позицію незначною практикою нормотворчої діяльності державних органів України, яка б відповідала світовим та європейським стандартам. А прийняття закону, який би через кілька років виявився неактуальним, є недоцільним. Однак у такому разі неможливим стає і прийняття підзаконного нормативно-правового акта, який би регулював ці питання, тому що ні Кабінет Міністрів України, ні Президент не наділені такими повноваженнями. Тому сьогодні маємо те, що маємо: може скластись враження, що проблеми не існує. Є Регламент Верховної Ради України № 129 від 27 липня 1994 p., який регулює питання законодавчого процесу, є Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, затверджене Указом Президента України № 346/93 від 20 серпня 1993 p., прийнято інші акти глави держави з питань нормотворчої діяльності. Постанова Кабінету Міністрів України № 915 від 5 червня 2000 р. «Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України» регулює питання підготовки актів уряду. Постановою колегії Міністерства юстиції України № 41 від 21 листопада 2000 р. схвалено Методичні рекомендації щодо розроблення проектів законів та дотримання вимог нормопроектної техніки. Та не існує єдиного акта, який би узагальнив основні принципи розробки, прийняття, набрання чинності, реалізації і тлумачення нормативно-правових актів. Крім того, в такому акті необхідно зазначити, з яких питань нормотворчої діяльності Кабінет Міністрів, центральні органи виконавчої влади повинні прийняти підзаконні нормативно-правові акти.

Обов’язковим є урегулювання основних вимог приведення законодавства України у відповідність із законодавством Європейського Союзу. І такими вимогами можуть стати, в першу чергу, правила для нормопроектувальників актів органів ЄС, які були прийняті Резолюцією Європейської Ради у червні 1993 р. Відповідно до цих правил при складанні проектів актів мали бути враховані такі моменти:

• чітке, просте, точне формулювання положень актів, уважне застосування термінів, уникнення двозначних понять;
• акти повинні мати єдину структуру;
• преамбула повинна бути застосована лише як засіб, що виправдовує, пояснює положення актів. У преамбулі зазначаються принципи і дух акта;
• положення акта повинні бути послідовно викладені, відповідати положенням інших актів;
• права та обов’язки осіб, що встановлюються актом, мають бути чітко визначеними і зрозумілими;
• в акті повинно бути чітке посилання на дату » набрання ним чинності.

Не заохочувалось:

• використання непотрібних скорочень, зайвої абревіатури;
• використання жаргонів ЄС (вузькоспеціалізованих термінів, що вживаються в актах ЄС);
• вживання довгих речень;
• застосування перехресних посилань;
• вживання в текстах актів політичних заяв, які не мають нормативного характеру;
• використання зайвих повторень певних положень, які вже визначені в інших актах;
• використання положень, які не відповідають положенням уже діючих актів, а також тих, які
• не можуть бути використані в національному
• законодавстві держав-учасниць [3].

За умови закріплення подібних правил у вітчизняному законодавстві якість нормативно-правових актів, безумовно, була б поліпшена.

Хоча Україна ще не підійшла до процесу гармонізації своїх законів із законодавством ЄС, однак вона має зобов’язання у відповідності до ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво між ЄС та Україною розпочати наближення свого законодавства до політичних і законодавчих принципів ЄС.

Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схвалена Постановою Кабінету Міністрів України № 1496 від 16 серпня 1999 p., визначає, що Кабінетом Міністрів України встановлюватимуться додаткові вимоги щодо порядку розроблення проектів нормативно-правових актів України з урахуванням основних положень законодавства ЄС. Для забезпечення приблизної адекватності законодавства України і законодавства ЄС у процесі провадження нормотворчої діяльності враховуватимуться основні положення актів законодавства ЄС настільки, наскільки це доцільно для України з огляду на економічні, політичні та соціальні наслідки прийняття відповідних правових норм, адаптованих до вимог законодавства ЄС.

Процес підготовки та прийняття нормативно-правових актів є лише першим етапом складного механізму дії правової системи. І від того, наскільки якісним буде його результат,— конкретні правові норми, які набрали чинності,— залежить подальший етап механізму правового регулювання: реалізація правових норм. Саме цей етап являється головним показником ефективності правової системи. При цьому надзвичайно важливого значення набуває правильне розуміння сенсу правової норми, яке досягається шляхом роз’яснення і тлумачення.

На сьогоднішній день величезні об’єми правотворчості і правозастосування призводять до юридичних помилок, неточностей та прогалин, до суб’єктивності та довільної оцінки актів і норм [4]. Тлумачення лише норм Конституції України та законів явно недостатньо. Необхідним є встановлення правил тлумачення підзаконних нормативно-правових актів, а також загальних правил тлумачення, вироблених досвідом діяльності нормопроектувальників та органів і осіб, що здійснюють правозастосовчу діяльність. Для цього бажаним було б прийняття акта про тлумачення правових норм, які діють в інших країнах (Велика Британія, Канада, Польща).

Потрібні відпрацьовані способи застосування правових актів по їх «низхідній» юридичній силі. Тут багато труднощів, і одна з них — невдалий вибір форми акта [5]. А це, в свою чергу, породжує проблему юридичної сили норми права, що реалізується.

Нові проблеми галузевої кваліфікації відносин, які регулюються положеннями нормативно-правових актів, та тлумачення останніх, породжує введення в дію Гос-подарського кодексу. Проблема полягає в тому, що Господарський кодекс, на відміну, наприклад, від Митного кодексу, який має очевидні ознаки комплексного нормативно-правового акту, претендує на роль основного акта певної галузі законо-давства, що містить в собі норми відповідної галузі права. За таких умов логічним було б виокремити суспільні відносини, що є предметом Господарського кодексу і господарського законодавства. Законодавець начебто і прагнув виокремити ці відносини (ч. 4-7 ст. 3 ГК). Але встановлено, що Господарський кодекс перш за все визначає основні засади господарювання. І категорія господарювання стала центральною при визначенні предмета Господарського кодексу. Тому його положення, як випливає із змісту низки статей цього Кодексу, виходять за межі тих відносин, які визнаються його предметом. Так, майнові відносини між суб’єктами господарювання та фізичними особами, що не є суб’єктами господарювання, не визнаються господарськими. Тому на них не може поширюватись чинність Господарського кодексу. Але ж споживачі визнаються учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 2 ГК). За відсутності в Господарському кодексі спеціального визначення поняття споживача неможливо виключити поширення наведеного положення ст. 2 ГК на фізичних осіб, які не є підприємцями. Суб’єктами права застосування штрафних санкцій визнаються ті ж учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у ст. 2 ГК, тобто, зокрема, фізичні особи, що не є підприємцями (ч. 2 ст. 230 ГК). Видається, що положення Господарського кодексу, які за своїм змістом виходять за межі відносин, які в Господарському кодексі визначаються як господарські, застосовуватись не можуть, оскільки переважно перед ними мають застосовуватись положення Цивільного кодексу.

І нарешті, надзвичайно важливого значення набуває вивчення питання про ефективність дії нормативно-правового акта. Гадаю, що прийняття правил щодо співвідношення тих матеріально-технічних, організаційних та інших заходів, що передбачаються в процесі підготовки та прийняття акта (так зване фінансово-економічне обґрунтування закону і т. п.), з тими, які реально були здійснені, стане важливою передумовою для прийняття якісних законів та їх ефективної дії.

Висновки

Отже, з’ясувавши природу та зміст процесу реалізації права та визначивши особливий та самостійний характер правозастосування у цьому процесі, ми маємо можливість узагальнити викладений вище теоретичний матеріал.

1. Правореалізація передбачає соціальну і юридично значиму поведінку суб’єктів, їх позитивну діяльність для досягнення певних соціальних результатів. Реальний вплив права на правову поведінку суб’єктів виявляється цінністю кожної конкретної норми, яка відображає характер і обсяг закріплених у ній соціальних цінностей (матеріальних і духовних).
2. Термін «дія права» і «реалізація права» не співпадають за обсягом та співвідносяться як ціле та частка внаслідок того, що у понятті «дія права» узагальнюються усі способи впливу юридичних норм на поведінку індивідів і на суспільне життя, що дає можливість акцентувати увагу на інформаційному, ціннісно-орієнтаційному і власне юридичному характері цього впливу; а під реалізацією права розуміється реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів через фактичну поведінку суб’єктів права з метою задоволення основних потреб людини, суспільства і держави за допомогою способів і засобів, встановлених державою;
3. Розкриваючи взаємозв’язок понять «реалізація права» та «застосування права» з точки зору широкого (інтегративного) праворозуміння, можна охарактеризувати суттєву ознаку правозастосування, а саме його комплексний характер, що передбачає можливість застосування права паралельно із дотриманням, виконанням і використанням права;
4. Правове регулювання слід відрізняти від правового впливу. Правовий вплив, на відміну від правового регулювання, пов’язаний з тими суспільними відносинами, які не регулюються правом, але на які поширюється дія права. Правовий вплив формується не тільки за допомогою таких засобів, як норми права, а і залежить від правової культури, яка сформувалась у даному суспільстві.

Державно-правові веління, які містяться у нормативно-правових актах і конкретних нормах, втілюються у життя завдяки правовідносинам і через них реалізуються на практиці. Правовідносини – один з важливих елементів життя суспільства, в рамках яких знаходить своє відображення переважна більшість юридичних прав і обов’язків. Реалізація норм права поза правовідносинами являє собою лише частину основного компонента механізму реалізації права.

5. Аналіз різноманітних механізмів правореалізації спонукає до висновку про доцільність створення інтегративного, комплексного механізму дії права, що охоплює усі сторони й аспекти реалізації права. Цей механізм повинен виходити з широкого (інтегративного) праворозуміння, з того, що норми законів та інших нормативних актів покликані відображати право, яке органічно притаманне даному суспільству. Отже, комплексний механізм дії права визначається як складна організована система соціально-правових засобів і розглядається у єдності і взаємозв’язку з соціальною діяльністю людей, їх інтересами і потребами, і пов’язується із гарантуванням досягнення цілей цієї діяльності відповідними правовими засобами. Комплексний механізм дії права включає три стадії (правоутворення, правотворчості і правовпровадження) і усі ці процеси відбуваються під впливом усього суспільства, усіх його компонентів у їх єдності.

Механізм реалізації права – це особлива правова підсистема механізму правового регулювання, що містить у собі відповідні регулятивні та охоронні правові засоби, за допомогою яких об’єктивне і суб’єктивне право втілюється у фактичній поведінці суб’єктів, тобто залежить від їх вольової діяльності, з метою досягнення відповідного правового результату.

6. Застосування норм права поряд з такими юридичними діями, як дотримання, виконання і використання правових норм, пов’язане з реалізацією права і являє собою специфічний вид юридичної діяльності. Тобто, правозастосування комплексно поєднує у собі інші форми правореалізації, це лише вказує на його ключове положення у загальному механізмі правореалізації і його державно-владному характері в системі засобів і способів забезпечення правомірної поведінки.
7. Особливостями правозастосування, що відрізняють його від інших форм реалізації права, є:

— комплексний характер, що передбачає можливість здійснення правозастосування паралельно із дотриманням, виконанням і використанням;

— державно-владний характер правозастосовчої діяльності;

— необхідність дотримання чіткого процедурно-процесуального порядку, передбаченого законом;

— в деяких випадках є необхідною організаційною передумовою реалізації норм права;

— індивідуально-конкретизований характер;

— творчий характер;

— результатом правозастосування є винесення акту застосування норм права відповідно до вимог закону.

8. Правозастосовча діяльність – це юридична цілісна система послідовних, упорядкованих дій по реалізації права, що здійснюється особливим колом суб’єктів (державних органів та посадових осіб), наділених державно-владними повноваженнями, яка відбувається у певних процесуально-процедурних формах, тобто у регламентованому правовому порядку вчинення правозастосовчих дій, що забезпечують належне застосування права.

Правозастосовчий процес – це явище правової реальності, яке належить до сфери юридичного процесу та являє собою сукупність послідовних, упорядкованих дій суб’єктів, наділених державно-владними повноваженнями, що включає в себе процедури відповідного характеру, які забезпечують належне застосування права.

9. Правозастосовчий суб’єкт – це організовані, інституційно оформлені колективні або одноособові суб’єкти, що мають відповідну структуру, наділені владними повноваженнями для здійснення своїх завдань і функцій та застосовують властиві їм організаційно-правові форми діяльності.
10. Нетипові ситуації в правозастосовчій діяльності – це об’єктивно існуючі життєві ситуації (випадки), що підлягають вирішенню правозастосовчими органами та знаходяться за межами прямого впливу правових норм, і які покликані регулювати ці суспільні відносини. Правозастосовча діяльність як система логічно пов’язаних, послідовних дій у таких випадках певним чином втрачає свою традиційну послідовність, у зв’язку з чим і набуває рис нетиповості.

Список використаної літератури

1. Власов Ю.Л. Окремі проблеми реалізації норм права у практичній діяльності органів судової влади // Держава і право: Зб-к наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 29. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2005. – С. 22 – 26.
2. Гнатюк М. Д. Правозастосування та його місце в процесі реалізації права. Автореф. дис. … канд.. юрид.наук. — К., 2007.   — 18 с.
3. Гнатюк М.Д. Загальна характеристика застосування права як особливої форми його реалізації // Часопис Київського університету права. – № 4. – 2005. – С. 47 – 52.
4. Гнатюк М.Д. Поняття, сутність та ознаки застосування права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 29. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. – С. 95 – 102.
5. Гнатюк М.Д. Реалізація правових норм: поняття і значення // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Вип. 27. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. – С. 79 – 85.
6. Дума В. Правозастосовча діяльність та форми її здійснення. Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. — Київ, 2010. — С. 15.
7. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф.., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф.., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2010. — С. 408.
8. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; За ред. д-ра юрид. наук, проф.., акад.. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф.., акад. АПрН України О. В. Петришина. — Харків: Право, 2010. — С. 150.
9. Луць Л. А. Загальна теорія держави та права: Навчально-методичний посібник (за кредитно-модульною системою). — К.: Атіка, 2007. — С. 119.
10. Перепелюк А. Природа правозастосування як елемента правової системи // Держава і право. Юридичні і політичні науки. — 2011. — № 53. — С. 61.
11. Скакун О. Ф. Теорія права і держави : підручник / Скакун О. Ф. — К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010.
12. Теорія держави і права. Академічний курс [Текст] : підручник / О. В. Зайчук [та ін.] ; відп. ред. О. В. Зайчук. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.
13. Фулей Т. Сучасні загальнолюдські принципи права та проблеми їх впровадження в Україні. Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд.. юрид. наук. — Київ, 2003. — С. 17.
14. Штефан, М. Цивільний процес [Текст] : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / М. Й. Штефан. — 2. вид., перероб. та допов. — К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2001. — 694 с.,
15. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко та ін. — Т. 2: Д-И. — К., 2009. — С. 528.