Вступ

Невід’ємною частиною народу держави Україна є українська діаспора, яка спільно з громадянами материкової України  творить глобальний український простір. Культурні надбання української діаспори є насамперед надбанням України, а лише потім – світової цивілізації (під культурним надбанням розуміємо досягнення в усіх сферах людської діяльності, зокрема: гуманітарній, природничій, технічній, суспільній, політичній).

Найбільша кількість громадян, які вважають себе українцями, проживає в Канаді (800 тис.) та та США  (2 млн.). Тут діють українські політичні організації: Ліга визволення України, Світовий конгрес вільних українців, Комітет українців Канади, Спілка українських студентів Канади, Федерація українських фахівців та бізнесменів, Ліга американських українців, Союз українок Америки та ін., виходить кілька десятків українських періодичних видань. Гуртуються українські земляцтва, об’єднання професіоналів певного профілю. Створено українські школи, наукові українознавчі центри в Торонто, Едмонтоні, Вінніпезі, Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго та інших містах. Організовано кафедри українських студій в університетах. Велику роботу ведуть Наукове товариство імені Тараса Шевченка в Торонто й Українська вільна академія наук у Вінніпегу (Канада), Центр українознавчих студій при Гарвардському університеті (США). Найбільшим досягненням є те, що в найкращому і найпрестижнішому американському університеті Гарварді існує кафедра українських студій.

Українські письменники Канади та США  з 1954 р. мають  своє об’єднання «Слово», видають альманах. Чимала роль музеїв, це «Село української культурної спадщини» в Едмонтоні, «Український музей Канади» у Саскатуні з філіями в Торонто, Вінніпезі та Едмонтоні, «Парк української писанки» в Саскатуні, центр «Осередок української культури та освіти» у Вінніпезі. Серед українських музеїв у США можна назвати  «Музей модернового мистецтва» (Чикаго), «Український музей» у Нью-Йорку, «Музей української спадщини» поблизу Філадельфії. Вагоме значення українських книгарень, зокрема книгарні в Едмонтоні (заснована 1915 р.). Є ряд радіопрограм українською мовою, у Торонто – годинна програма «Світогляд», серія телепрограм для дітей.

В Австралії та Франції мешкає по 40 тис., у Великій Британії — 30 тис., у Німеччині — 25 тис. осіб українського походження. Активно діють Наукове товариство імені Тараса Шевченка (Австралія), Європейський відділ Наукового товариства імені Тараса Шевченка і Головна редакція енциклопедії українознавства в м. Сарселі поблизу Парижа (Франція), Український вільний університет у Мюнхені.

У Бразилії та Аргентині живе по 400 тис. українців. У кожній із цих країн створено по кілька десятків українських товариств, клубів, спілок.

У Польщі налічують понад 300 тис. українців, у Словаччині  існує 257 українських сіл із населенням понад 109 тис., у Румунії – понад 66 тис., у Сербії – 15 тис.

Близько 7 млн. українців (за офіційними даними, насправді ж значно більше) проживають у колишніх республіках Радянського Союзу. Із них найбільше (понад 4/5 млн.) — у Російській Федерації. У Москві живе близько 1 млн. українців,  на Кубані  — близько 2 млн.; 800 тис. осіб — у Тюменській області. У Казахстані мешкає понад 3 млн./900 тис. українців, у Молдові — 600 тис., у Бєларусі – близько 300 тис.

1. Поширеність української мови в світі

Говорячи про долю української мови, аж ніяк не можна оминути місця її народження і дальшого поширення — України і її положення на карті світу, насамперед у Європі й Азії, де вона розташована або з чим межує. Адже з’ясувати місце поширення мови — це вже великою мірою й розкрити причини і передумови, які визначали особливості її розвитку. Як відомо, переважна більшість мов світу не є самотніми, а мають більш чи менш близьких мовних родичів. Якщо деякі з мов, наприклад мова бурушаскі в Індії або баскійська мова в Іспанії і Франції, виступають ізольовано, то причиною цього здебільшого є те, що інші мови, споріднені нині ізольованій, свого часу вимерли (цілком можливо, що саме так сталося і з зазначеними мовами), або (у цьому разі йтиметься про брак близькоспоріднених мов) це пояснюється тим, що обставини історії не дали мові змоги поширитися, у тому числі й серед інших народів, чи ці ж обставини призвели до зникнення готових до постання близькоспоріднених мов. Так, якщо серед індоєвропейських мов існує албанська група, що складається з самої лише албанської мови, то причина цього в тому, що албанська мова (на відміну, зокрема, від слов’янських) не спромоглася поширитися поза етнічно-мовні межі Албанії і витіснити інші мови. Як правило, подібне поширення мови і засвоєння її носіями (первісно) інших мов веде до виникнення різних субстратів (залишків рис попередньої мови в новозасвоєній), які врешті-решт, впливаючи на новозасвоєну мову, ведуть до її перетворення. Тим самим замість однієї з’являється кілька близькоспоріднених мов. Оскільки албанська мова залишилася поширеною серед самих албанців, вона так і залишилася єдиною. Інший випадок становить грецька мова. З того, що еллінізації, тобто переходові носіїв кількох різних інших мов на грецьку, було піддано значну частину народів Східного Середземномор’я, мало б випливати, що на цій підставі тут мусили б виникнути різні відмінні один від одного грецькі діалекти, які з плином часу за умов їхньої ізоляції могли б розвинутися в окремі грецькі мови. Проте так не сталося тому, що внаслідок пізнішої арабізації еллінізованого населення всі ці грецькі діалекти зникли (замість них виникли арабські діалекти, на які, цілком можливо, далі чекає доля стати зародком окремих близькоспоріднених арабських мов). Таким чином, історичні обставини не дали грецькій мові «породити» своїх нових «дочок» — кілька нових близькоспоріднених грецьких мов. Залишилася сама грецька літературна мова і, щоправда, нерідко дуже віддалені діалекти (наприклад, тавро-румейський на півдні України і в Криму). Однак через те, що кількість носіїв цих ідіомів незначна, до того ж жоден з них не спромігся набути статусу державної мови (це могло б відбутися, якби відповідне грецькомовне населення було достатньо численним, щоб опанувати певну територію), ці діалекти так і залишилися стосовно грецької мови Греції лише менш або більш віддаленими наріччями, а щонайбільше — культивованими в певних обмежених функціях мікромовами із власною писемною традицією. На останню роль, як видається, міг би, зокрема, претендувати вже згаданий тавро-румейський діалект, бо ним свого часу творилася, а частково й тепер твориться власна оригінальна література. Проте через звуження простору поширення грецької мови і в тім числі випадіння з нього початково еллінізованих народів зникли підстави для виникнення кількох близькоспоріднених самостійних грецьких мов (макромов). Тим самим у родині індоєвропейських мов грецька група (підродина) репрезентована лише однією мовою.

На відміну від згаданих мов, що тепер не мають жодної близькоспорідненої і навіть далекоспорідненої щодо себе мови, українська мова належить до широко розгалуженої мовної сім’ї. Як одна зі слов’янських мов вона через проміжні ланки найближчої і чимраз дальшої спорідненості пов’язана з іншими мовами індоєвропейської мовної сім’ї, а можливо, навіть із ширшим колом мов, оскільки існує припущення про входження самої індоєвропейської сім’ї у ще ширшу суперсім’ю мов — ностратичну (або бореальну), куди мають увіходити також сім’ї — уральська (із фінно-угорським та самодійським відгалуженнями, а можливо, як окреме відгалуження, також юкагирська мова), алтайська (з тюркським, монгольським, тунгусо-манжурським відгалуженнями, сюди ж, можливо, входять мови корейська і — менш певно — японська, що має алтайські і малайсько-полінезійські риси), картвельська, дравідійська, афразійська (до основних відгалужень останньої належать семітські і хамітські мови)  . У межах цілком доведеної і прийнятої в науці системи спорідненості мов світу українська мова становить собою насамперед одну з мов підгрупи східнослов’янських мов, куди крім неї входять також російська й білоруська. Є підстави твердити, що в східнослов’янській підгрупі українська мова за низкою своїх рис протистоїть російській та білоруській. Отже, східнослов’янське угруповання в свою чергу поділяється на відгалуження: північне, куди входять російська і білоруська мови, та південне, репрезентоване самою українською мовою.

Потенційно розташування України мало не в центрі слов’янського світу крило в собі (про що докладніше йтиметься далі) як позитивні, так і негативні обставини. У разі раннього виникнення на сході Європи, — чого, на жаль, не було, — незалежних національних держав таке розташування у зв’язку з мовною, а отже й культурною близькістю відкривало б широкі можливості для обопільних контактів і широкого рівноправного, а тим самим і взаємокорис- ного обміну набутками між культурами споріднених народів. Перспективи для такої плідної співпраці і взаємовпливів утворюються тільки тепер із здобуттям Україною незалежності. Протягом же попередніх століть своєї історії через пізнє утворення національних держав у Східній і Центральній Європі і виникнення тут багатонаціональних держав типу імперій — спочатку Київської Русі, а пізніше — Російської імперії, Речі Посполитої, Отаманської імперії, Австро-Угорщини — для української мови були можливі тільки два нерівноправних стани. У разі здобуття українським народом становища панівного народу держави-імперії, країна якого ставала метрополією, у залежності від нього мали б опинитися споріднені народи. Тим самим українська мова, посівши панівне становище серед близькоспоріднених мов, могла б створювати для їхніх носіїв, тобто інших слов’янських народів, загрозу мовної асиміляції, реальність якої могла б посилюватись мовною спорідненістю (за якої близькоспоріднені мови легко оголосити <<діалектами» власної мови). У тому разі, коли Україна потрапила б у залежність від іншого сусіднього слов’янського народу (народів), виникла б загроза для існування самої української мови, оскільки вістря мовної нівеляції (під приводом близької спорідненості) спрямувалося б проти неї.

На своїх західних кордонах (наприклад, у Закарпатті) Україна межує з центром Європи, однак уже на сході її кордони розташовуються неподалік від межі між Європою і Азією, пов’язаної з Кавказом і Чорним морем, де на Кубані (поза державними межами України, але на її етнічній території) проживають українські кубанські козаки, нащадки запорожців, чиє розселення тут почалося з Тамані, тобто території колишнього Тмутараканського князівства Київської Русі. Із зазначеного випливає, що землі України, розташовані на межі між Центральною і Східною Європою, водночас безпосередньо або дуже близько на сході і південному сході прилягають до азійських територій. Якщо взяти до уваги те, що південь України — це степи, а її середня частина — лісостепи, де порівняно легко можуть пересуватися групи кочових народів і їхня кіннота, якщо ці групи озброєні, то стає зрозумілим, що південь України утворював легкопрохідний природний коридор, який кочовики, рухаючись зі сходу на захід із степів Середньої Азії до останньої степової рівнини в Центральній Європі, Середньоєвропейської низовини в межах Угорщини, конче мусили обирати для свого руху. І справді, саме через південноукраїнські степи рухалися всі народи, що пересувалися в цьому напрямі — гуни, авари, печеніги, угорці, половці і — пізніше, — монголо- татари.

Говорячи про географічний простір України, характерними його ознаками слід визначити те, що на півночі він обмежується болотяною низовиною Полісся з двома найбільшими притоками Дніпра — Прип’яттю на заході, Десною на сході, а на півдні— Чорним і Азовським морями. Що ж до західної межі, то її становлять Західний Буг, Карпати і Дністер, а на сході — південна частина Середньоросійської височини, Сіверський Донець і Донбас. Цю територію, досить чітко відокремлену від суміжних цими природними межами, майже навпіл перетинає в своїй середній і нижній течії Дніпро. Як країна, розташована в безпосередній близькості від найрозвиненішої в початковий період середньовіччя спадкоємиці Східної Римської імперії Візантії і пов’язаних з нею торговельних шляхів, Україна-Русь спочатку мала блискучі можливості для свого розвитку. Нею бо йшов найближчий до Візантії і до арабського світу відтинок відомого шляху «з варяг у греки». Це сприяло піднесенню Києва, а разом з ним і осередка держави Київської Русі, сучасних земель України. Проте перебування на безпосередній межі з кочовими народами Азії таїло в собі величезну потенційну загрозу. Адже тиск цих народів стримувала на півдні лише Візантія, а північніше від неї Хозарська держава зі столицею Ітіль (поблизу сучасної Астрахані в гирлі Волги). Зруйнування київськими князями Хозарської держави було руйнуванням греблі, що стримувала потік кочових народів. Тим самим Київська Русь була відтята від Чорного моря, що погіршило зв’язок із Візантією. Наступні удари, що їх зазнала сама Візантія спочатку від арабів і турків-сельджуків, потім хрестоносців, і нарешті, повне завоювання її земель турками-османами разом з падінням Константинополя (у 1453 р.) надовго позбавили Україну того вигідного становища, яке вона (ще під своєю старою назвою Русь) посіла в IX—XII ст.

З огляду на те, що в Середземномор’ї і на Балканах надовго запанувала Туреччина, основними торговельними шляхами Європи стали ті, що тяжіли до Балтійського моря, Атлантики і вели до Африки і Америки. Внаслідок цього швидше й інтенсивніше порівняно із раннім середньовіччям почали розвиватися країни Західної і Північної Європи, що сприяло ранішому формуванню там однонаціональних (або близьких до них) держав. Натомість багато з початково незалежних країн Центральної, Східної і Південної Європи надовго втратили свою незалежність. Якщо на заході Європи переважним типом країн стали невеликі, в основному однонаціональні держави, як правило, зі значними заморськими володіннями (Іспанія, Португалія, Англія, Франція, Нідерланди), то в решті регіонів Європи домінували великі континентальні імперії, у яких колонізовані, по суті, країни (або провінції) розташовувалися не за океаном, а становили єдиний територіальний масив з країною-метрополією.

Безпосередня близькість сусідів-імперій стимулювала появу їх і на решті цієї території, оскільки мала країна за цих обставин не могла б захиститися від зазіхань сусідніх могутніх держав і мусила «нарощувати мускули», приєднуючи до себе інші, слабші народи та їхні землі (якщо це була сильна країна) або мала приєднуватись до якоїсь держави (якщо ця країна була слабкою або такою ставала). Так виникнення однієї імперії потягло за собою ланцюгову реакцію постання їх серед суміжних країн. Однак, крім суто мілітаристсько-політичних обставин, поява імперій у східній (у широкому розумінні) частині Європи зумовлювалась і слабшим розвитком продуктивних сил. За умов, коли на величезних просторах ледь-ледь починали розвиватись ремесла, а набір товарів, сировини і виробів, що їх могла запропонувати кожна країна (провінція), був дуже обмежений, неминуче виникала потреба в організації обміну на цих просторах. Країна, розташована на зручних шляхах, яка могла організувати обмін (торгівлю) і отже сприяти розвиткові продуктивних сил, мала можливість стати метрополією і посісти панівне становище. А відтак панівне становище поступово завойовувала і мова цієї країни.

Однак з поступовим розвитком продуктивних сил у кожній провінції (і тим самим її мимовільним економічним усамостійненням), з одного боку, ставало дедалі важче керувати чимраз складнішим господарством з одного центру, і тому частину своїх керівних і контрольних функцій (причому усе більшою мірою) загальний центр мусив передовіряти провінційним центрам, а з другого боку, усе обтяжливішою і, по суті, зайвою для провінцій ставала опіка метрополії. Так дуже схематично і загально можна зобразити ті обставини, які поступово вели до розпаду колись великих і могутніх імперій і виникнення на їхньому місці багатьох незалежних, в основному однонаціональних країн. Зрозуміло, що поява цих країн була пов’язана зі зростанням національного руху в них і піднесенням ролі національних мов.

Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов’янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім’ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х р.р. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім’ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед слов’янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бессарабія, Буджак, Придністров’я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально[3].

2. Місце української мови серед мов світу

Українська мова є державною мовою України, рідною мовою багатьох мільйонів українців у всьому світі ( західна українська діаспора — понад двох мільйонів осіб: США, Канада, Великобританія, Бразилія, Аргентина, Австралія, Польща, Австрія, Угорщина тощо; східна українська діаспора — близько семи мільйонів осіб: Росія, Казахстан, Бі­лорусія тощо) [5, 99].

До сьогодні остаточно не визначено питання щодо походження української мови. Існує дві концепції. Відповідно до першої, українська мова, як і російська, й білоруська, формувалася в надрах давньослов’янської мови, а потім відбувся їх розподіл на самостійні мови.

Згідно з іншою концепцією, українська, російська та білоруська мови розвивалися безпосередньо з пізньопраслов’янских діалектів УІ-УІІ століть самостійно й незалежно одна від одної.

На земній кулі сьогодні існує понад 200 сімей мов. Відомо, що найчисленніша з них — індоєвропейська мовна сім’я, що містить понад 150 мов, які, у свою чергу, об’єднують у такі групи:

• індійська мовна група (гінді, урду, бенгальська, циганська тощо);
• іранська (фарсі, таджицька, курдська, осетинська, пушту та ін.);
• балтійська (литовська, латиська і мертва пруська);
• романська (французька, румунська, італійська, іспанська, молдавська, португальська та ін.);
• германська (німецька, англійська, датська, шведська та ін.);
• кельтська (ірландська, шотландська та ін.);
• грецька (новогрецька мова та мертві давньогрецька і середньогрецька);

8) слов’янська (польська, українська, російська, болгарська та ін.).

Окремо до індоєвропейської мовної сім’ї входять албанська й вірменська мови, а також групи вимерлих мов: анатолійська, фригійська, фракійська та ін. [2, 69].

Індоєвропейські мови на початку II тисячоліття до н.е. були поширені на території від Індії до Європи (якщо керуватися сучасною картою).

У теперішній час носіями цих мов є майже половина людства — більш двох мільярдів осіб.

Для довідки: чисельність населення Землі становить понад шість мільярдів осіб.

Слов’янськими мовами користуються понад 300 мільйонів осіб. Всі слов’янські мови мають одне походження — з праслов’янської (спільнослов’янської) мови, що існувала у вигляді близькоспоріднених слов’янських племінних діалектів приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Через це в слов’янських мовах дуже багато спільних слів.

Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25 або 22 місце у світі. Вона є також третьою або другою за поширеністю серед слов’янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн. до 45 млн осіб, вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

3. Українська мова в світі

Функціонування та поширеність української мови за межами нашої держави у різних країнах всіх континентів тісно пов’язана з кількістю представників української діаспори. Нашого цвіту по цілому світу, – каже українська народна приповідка. Століття бездержавності, соціальний і національний гніт та інші негаразди розпорошували українців по всьому світу. То скільки ж нас? Куди закинула доля наших краян?

У прес-релізі Товариства “Україна” зазначено, що за секретними даними Міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР, тих, хто у графі “національність” пише “українець”, – 86 мільйонів. Однак цю цифру замовчували, занижували. За офіційними даними, українців – близько 47 мільйонів. З них на Україні – 37,2 млн., у країнах Америки, Австралії, Західної Європи – понад 5 млн., ще 7 млн. – у країнах, що входили колись до складу Радянського Союзу. З них 4,4 млн. чоловік живуть у Російській Федерації, у Казахстані близько одного мільйона, у Молдові – 620 тисяч, у Білорусі – 300, у країнах Балтії – 200, в Узбекистані та Киргизстані – 100 тисяч. Є регіони, всуціль заселені українцями: Берестейщина в Білорусі, Кубань, Зелений Клин у Росії тощо.

У Польщі українці становлять корінну етнічну групу, оскільки вони споконвіків жили на Бойківщині, Лемківщині, Підляшші, Холмщині, Надсянні – землях, що входили до складу Галицько-Волинського князівства. Однак українофобська операція “Вісла” 1944—1945 років стала причиною того, що близько 800 тисяч українців було переселено з Польщі на Україну, інших переселили з різних місць у Померанію та західні землі, де колись проживали німці.

Вважається, що у Польщі живе тепер 300-350 тисяч українців. Щоб уникнути дискримінації, українці були змушені приховувати свою національність, утримуватися від спілкування рідною мовою. У 1956 р. було дозволено видавати українську газету “Наше слово”. У 1970 р. лише 5% українських дітей у Польщі мали можливість навчатися рідною мовою. Існує український ліцей у Легніці й педагогічний ліцей у Бартошиці, що готує вчителів української мови. У Варшавському університеті на філологічному факультеті створений відділ української словесності. Серед українців Польщі є визначні науковці та викладачі.

У Словаччині живе близько 100 тисяч українців у 30 селах навколо міста Пряшева. Історично цей регіон є продовженням Закарпаття. У місті Свиднику є український відділ Пряшівського університету, видається українська преса, функціонують український музей, театр. Значної шкоди українській культурі тут в останні роки завдають ідеї русинства, що їх підтримують офіційні власті.

Автохтонне українське населення живе на території Румунії у Південній Буковині, Марамороші, Добруджі, а українські поселенці є в кількох селах Банату. Значна кількість української інтелігенції живе в Бухаресті. У 1946 році за офіційними даними у Румунії нараховувалося близько 1 млн. українців. Було декілька шкіл з українською мовою викладання. Однак велася й досі ведеться політика посиленої румунізації українців. За часів правління І.Чаушеску у 80-х роках називали вже цифру 307 тис. українців, а зараз за офіційною статистикою українців нібито тільки 70 тис, але називають себе українцями 200 тисяч чоловік. Зараз у Румунії у деяких школах викладається українська мова як предмет, є відділення україністики в Сучавському університеті. Виходять раз у два тижні дві українські газети у місті Грац.

У Німеччині живе близько 25 тисяч українців. У Мюнхені діє Український вільний університет (заснований 1921 р. у Празі), Український техніко-господарський інститут. Є українське видавництво, виходять тижневики “Шлях перемоги”, “Християнський голос”, квартальник “Рідна церква” (УАПЦ) та ін.

За неофіційною статистикою, у Франції проживає 80 тисяч українців у районах Ліона, Парижа. Тут діє “Українська наукова бібліотека імені Симона Петлюри”, є українські школи при деяких церковних парафіях. У Парижі при Вищій школі східних мов є відділ україністики, яким тривалий час керував професор Аркадій Жуковський, буковинець за походженням, один із співавторів праці “Буковина: її минуле і сучасне” (Париж, 1956). Українська мова студіюється також на відділі славістики Університету № 8 міста Парижа. Тривалий час тут виходив тижневик “Українське слово”. У місті Марселі є науковий осередок Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), який впродовж багатьох років очолював редактор “Енциклопедії Українознавства” професор Володимир Кубійович.

В Італії проживає мала кількість українців. Це в основному члени чернечих орденів, клерикали. Після заборони діяльності УГКЦ в Україні до Риму було переміщено чимало її інституцій. Наприкінці 60-х років у Римі відкрито Український католицький університет.

Близько 30 тисяч українців зараз нараховується в Англії. Діє “Українська видавнича спілка”, виходить тижневик “Українська думка”, квартальник “Відомості”.

В Австрії живе понад 15 тис. громадян українського походження. Життя української еміграції зосереджене у Відні. У Віденському університеті є лекторат української мови.

На кінець 80-х років у колишній Югославії нараховувалося близько 60 тисяч українців. Тут були українські навчальні початкові заклади, преса, книговидання. Українці Югославії називають себе русинами. Однак етнічні чистки, які проводилися в останні роки як сербами, так і хорватами, завдали українцям великої шкоди. Ситуація українців тут дуже важка, непрогнозована. Невеликі групи українців живуть у Швеції, Швейцарії, Данії, Бельгії та ін. В Аргентині живе близько 100 тисяч українців. Тут видаються тижневики “Українське слово”, “Наш клич”, місячник “Дзвін”, квартальник “Євангельська зірка”, сатиричний місячник “Мітла”. Є українські радіопередачі у Буенос-Айресі, а також у Чако, Кордові та Обері.

Нині у США українська етнічна група нараховує близько 2 мільйонів чоловік. Емігранти турбуються про те, щоб їх діти знали українську мову. Українська католицька шкільна система в 1970 р. складалася з 54 парафіяльних шкіл, 6 вищих навчальних закладів та 2 коледжів, де навчалися 16 тисяч чоловік. Тут діє Українська Академія мистецтв та науки. При Гарвардському університеті є Український дослідний інститут з кафедрами української мови, літератури та історії України. У Вашингтоні перед Білим Домом установлено в 1964 р. пам’ятник Т.Г.Шевченкові. Видаються газети “Народна воля”, “Америка”, “Свобода”, часопис “Форум” та багато інших.

За переписом 1981 р. у Канаді 754 980 осіб визнали себе українцями. Згідно з інформацією канадської преси, українська етнічна група об’єднує 1 млн. чоловік. Українці Канади мають значну кількість суботніх шкіл. Українська мова як предмет є також у багатьох загальноосвітніх школах, де вчиться близько 10 тисяч учнів. У місті Альберті є Канадський інститут українських студій, що утримується на державні кошти. Українознавчі дослідження є в університетах Торонто, Вінніпега, Саскатуна та інших міст.

агато населених пунктів мають назви такі, як на Україні: Борщів, Броди, Бучач, Новий Київ, Січ, Тернопіль, Україна, Ярослав, Петлюра та інші. В них лунає українська мова й пісня.

У Бразилії проживає близько 300 тисяч українців. Виходять тижневики “Праця”, “Хлібороб”, “Український місіонер”, з перервами виходить “Українська православна нива”. Велика площа міста Куритиби має назву “країна”. Видаються українською мовою книги релігійного змісту.

В Австралії проживає 35 тисяч українців. Тут виходять періодичні видання “Вільна думка”, “Українець в Австралії”, “Церковні вісті”, церковний квартальник “Наш голос”, видаються твори українських письменників, є театральні та інші мистецькі колективи. При парафіях є українські школи. Діють кафедри української мови в університетах Мельбурна та Сіднею. Працює осередок НТШ та представництва Української вільної академії наук.

Українці живуть також на острові Тасманія та в Новій Зеландії.

Як бачимо, рознесли вітри історії та особисті долі українців по світах. Але й там можна зберегти себе як українця, а можна й на рідній землі стати манкуртом.

За останні роки еміграція з України швидко зросла. У пресі є інформація, що за останні 12 років з України виїхало за кордон приблизно сім-вісім мільйонів українців. Серед них переважають особи жіночої статі. Українці появились і в таких країнах, як Італія, Іспанія, Греція, Туреччина, Єгипет та інших, де раніше українських емігрантів зовсім не було. Багато з них вже осіли в цих країнах, однак їх національна активність в нових місцях проживання ще ніяк себе не виявляє. Для цього потрібен час.

Висновки

За поширеністю в світі українська мова посідає 25/22 місце (серед 6 тис. мов) та 3 або 2 місце за поширеністю серед слов’янських мов. Загальна кількість носіїв української мови, за приблизними оцінками, становить  від 41 ло 46 млн. осіб.

З майже 38-мільйонного населення України близько 31 млн. може спілкуватися українською мовою. За даними опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році, рідною українську мову визнали 64,3% українського населення, російську 34,4%, іншу — 1,5%. За кордоном перебувають від 4 до 7 українських трудових мігрантів, більшість з яких володіє українською мовою

У Росії українською володіє 1,8 млн осіб,  у Молдові (без урахування Придністров’я) українська є рідною для 181 тис. осіб, мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб. У Білорусі рідною її називає 116 тис. осіб. У Казахстані українською говорять  128 тис. осіб, більшою чи меншою мірою нею володіють до 732 тис. осіб.

У Румунії — 57 тис. україномовців,  у Польщі  — 23 тис. осіб, що постійно проживають на території Польщі, та ще від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів. У Словаччині — 11 тис. осіб назвали рідною мовою українську, ще 24 тис. осіб вважають за рідну мову русинську.

У Канаді  українською мовою володіє 174 тис. осіб, у США — 129 тис. мовців.

У Бразилії – українською володіє щонайменше 17 тис. мовців.

Список використаної літератури

1. Біланюк Л. Картина мовного світогляду в Україні // Мовознавство. — 2000. — № 4-5. — С. 44-51
2. Огар Е. Українська мова в сучасній мовній ситуації в Україні: соціолінгвістичний та етнокультурний аспект // «Ї». – 1998. — №12.
3. Погрібний, Анатолій. Світовий мовний досвід та українські реалії [Текст] / Анатолій Погрібний // Урок української. — 2003. — № 3. — С. 57-62
4. Радзієвська Т.В. Дискурсивні аспекти динаміки української мови в контексті активних мовних процесів у слов’янському світі / Т. В. Радзієвська // Мовознавство. — 2013. — № 2-3.- С.149-162
5. Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу.— К.: Спалах,2004.— 272 с.
6. Ткаченко О.Б. Місце України й української мови на карті світу [Текст] : (Геополітичний аспект) / О.Б.Ткаченко // Мовознавство. — 2001. — № 1. — С. 3-13
7. Українська мова: підруч. для 11  кл. загальноосвіт. навч. закд./ О.П. Глазова, Ю.Б.Кузнецов; наук. ред. І.Вихованець. – К.: Видавничий дім «Освіта», 2011.
8. Федоренко, В. Зникомість мов: українські перспективи крізь призму світового досвіду // Дивослово. — 2010. — № 2 . — С. 42-48
9. Чукіна, Віталія. Мовна картина світу українців [Текст] : На матеріалі фразеологізмів / Віталія Чукіна // Українська мова та література. — 2004. — № 8. — С. 3-8