На сучасному етапі судово-правової реформи найсерйознішої трансформації зазнав Верховний Суд України, що викликало жваву дискусію серед політиків, юристів-науковців і юристів-практиків, особливо суддів, передусім суддів самого Верховного Суду.

Залишаючись найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції Верховний Суд позбавлений частини своїх повноважень щодо здійснення судочинства.

На підставі частини 1 статті 47 Закону України “Про судоустрій України” 2002 року на Верховний Суд України було покладено здійснення правосуддя і забезпечення однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції.

Здійснюючи правосуддя, Верховний Суд України: переглядав справи у зв’язку з винятковими обставинами в порядку, встановленому процесуальним законом; переглядав справи у касаційному порядку у випадках, встановлених законом, розглядав інші справи, пов’язані з виключними обставинами.

При цьому рішення судів у цивільних і кримінальних справах Верховний Суд України міг переглядати як у касаційному порядку, так і у зв’язку з винятковими обставинами (істотними порушеннями норм матеріального і процесуального закону). Рішення спеціалізованих судів переглядались у касаційному порядку вищими спеціалізованими судами, а не Верховним Судом. Однак останній мав право переглянути їх за винятковими обставинами (в порядку повторної касації).

Визнання такою, що не відповідає Конституції України, практики перегляду судових рішень у порядку повторної касації відповідно до рішення Конституційного Суду України стало, так би мовити, першим сигналом для того, щоб переосмислити статус Верховного Суду України як судового органу. Проте вирішальну роль у цьому процесі відіграло створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Верховний Суд повністю втратив функцію касаційного перегляду судових рішень, яка перейшла до вищих спеціалізованих судів, а отже, перестав бути судом касаційної інстанції. Чинним законом про судоустрій було одночасно встановлено підстави перегляду Верховним Судом деяких судових рішень, які набрали законної сили.

Відповідно до частини 2 статті 38 Закону Верховний Суд України переглядає справи:

1) з питань неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом;

2) у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

На даний час за Верховним Судом України закріплені лише перелічені вище юрисдикційні повноваження.

Порядок реалізації положень пункту 1 частини 2 зазначеної статті врегульовано у відповідних главах процесуальних кодексів.

Зазначені повноваження не мають нічого спільного з апеляційним і касаційним оскарженням судових рішень. Їх реалізації властивий спеціальний процесуальний режим, який детально врегульовано у відповідних процесуальних кодексах.

З урахуванням особливостей відповідних стадій процесу їм присвячені окремі структурні частини цих кодексів:

— глава 33 розділу V КПК України (статті 444 – 458);

— розділ XII2 ГПК і статті 111-14 – 111-28;

— глава 3 розділу V ЦК (статті 353 – 3607);

— глава 3 розділу IV КАС (статті 235 — 2442).

Підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили, є (стаття 445 КПК):

1) неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Обмеження процесуальної компетенції Верховного Суду України викликало заперечення у частини суддівського середовища, особливо з боку керівництва Верховного Суду України і його голови В. Онопенка. Зокрема, стверджувалося, що існування вищих спеціалізованих судів, наділених повноваженнями з касаційного перегляду судових рішень, призведе до розколу єдиної судової гілки влади на три ізольовані частини, послабить судовий захист прав і свобод. Натомість пропонувалася інша модель судової системи — ліквідація вищих господарського і адміністративного судів і створення касаційних палат у Верховному Суді України по всіх юрисдикціях. У цій пропозиції дістала виразний вияв корпоративна інтересованість керівництва Верховного Суду у повному контролі за діяльністю судів України, хоча практика його діяльності за попередні роки свідчить, що це такий стан речей призводив до великої перевантаженості цього органу і як наслідок — до безприкладної тяганини при розгляді справ. Ліквідація ж вищих спеціалізованих судів є неможливою, оскільки їх існування закріплено у Конституції України (частина 3 статті 125).

Не можна не враховувати і того, що у значній частині європейських країн компетенція верховних судів або їх аналогів поширюється на суди далеко не всіх юрисдикцій. Найяскравішим прикладом є сучасна Німеччина, де касаційний перегляд рішень здійснюється п’ятьма вищими судами: Федеральною судовою палатою (у цивільних і кримінальних справах), Федеральним адміністративним судом, Федеральним соціальним судом, Федеральним трудовим судом, Федеральним фінансовим судом. Що ж стосується Верховного Суду, то його у цій країні у звичному для нас розумінні взагалі немає, а так званий Об’єднаний великий сенат вищих судових установ скликається в кожному окремому випадку виникнення принципових суперечностей при вирішенні справ різними вищими судами. У Росії існують окремі системи судів загальної та арбітражної юрисдикцій, на чолі яких перебувають незалежні один від одного Верховний Суд і Вищий арбітражний суд. У Франції компетенція Касаційного Суду Франції (аналога верховного суду) не поширюється на адміністративні суди, оскільки вищим судовим органом цієї системи є Державна Рада Франції.

Остаточних висновків з приводу того, наскільки виправданим є нинішній статус Верховного Суду України, можна буде дійти з урахуванням накопиченого досвіду застосування Закону.

Пунктом 2 частини 2 статті 47 попереднього Закону про судоустрій було передбачено, що Верховний Суд України дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає не чинними роз’яснення пленуму вищого спеціалізованого суду з цих питань.

Це повноваження не відтворено у чинному Законі через обмеженість судових повноважень Верховного Суду України, отже, і практичну неможливість глибоко аналізувати судову практику. З цієї ж причини у розпорядженні Верховного Суду відсутні матеріали, які дозволяють йому скасовувати рекомендаційні постанови пленумів вищих спеціалізованих судів. До речі, у практиці не було випадків. коли Верховний Суд, навіть маючи таке повноваження, хоча б один раз ним скористався.

Не можна заперечувати, що попередня діяльність Верховного Суду України з надання роз’яснень судам була досить плідною і сприяла єдності застосування ними законодавства. У сучасних умовах належний фаховий рівень таких роз’яснень здатні забезпечити вищі суди, особливо з огляду на спеціалізований характер їх діяльності.

Збереглося недоторканним повноваження Верховного Суду України звертатися до Конституційного Суду України з питань конституційності законів, інших правових актів (пункт 4 частини 2 статі 38 Закону). У цій нормі відтворено положення частини 1 статті 150 Конституції України стосовно права Верховного Суду України звертатися до Конституційного Суду України з поданням щодо вирішення питань про відповідність Конституції (конституційність) зазначених актів. Конституційне подання — це письмове клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта неконституційним (частина 1 статті 39 Закону України “Про Конституційний Суд України”).

Верховний Суд України, як і інші юридичні особи, має право на звернення до Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції України і законів України (стаття 43 зазначеного Закону, пункт 4 частини 2 статті 38 Закону).

Своєрідний характер мають повноваження Верховного Суду України, засновані на положеннях частини 6 статті 110, статті 111 Конституції України і частини 3 статті 2 зазначеного Закону.

Відповідно до неї Верховний Суд України:

— надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину;

— вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я.

У першому випадку йдеться про певний “юридичний діагноз” діянь Президента України, щодо якого ставиться питання про дострокове припинення повноважень шляхом імпічменту. При цьому засіданням Суду є лише встановлення ознак, а не складу злочину. За відсутності кримінальної справи або навіть дослідчої перевірки, проведеної органами розслідування, відповідне рішення може бути прийнято за матеріалами створеної Верховною Радою України спеціальної слідчої комісії.

Можливість звільнення Президента (дострокового припинення його повноважень) за станом здоров’я розрахована, очевидно, на ситуації, коли глава держави перебуває в такому стані, що не може усвідомлювати неможливість виконання своїх обов’язків. Одержавши звернення Верховної Ради України, Верховний Суд України вносить подання до парламенту про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я. Тобто, на думку авторів Конституції “медичний діагноз”, поставлений парламентом, має підтвердити ще й Верховний Суд України, що видається не зовсім коректним через чисто юридичний, а не медичний профіль діяльності Верховного Суду. Проте практичної потреби у конкретизації цієї процедури не виникало через те, що сама по собі можливість усунення Президента шляхом імпічменту через складність встановленого Конституцією порядку взагалі є чисто теоретичною.

До складу Верховного Суду України входять двадцять суддів — по п’ять від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної), з числа яких обираються Голова Верховного Суду України та його заступник (частина 1 стаття 39 зазначеного Закону).

Через обмеження компетенції Верховного Суду України Законом не передбачено створення в його складі судових палат, а рішення з питань, що стосуються його судової юрисдикції, вирішуються повним складом або принаймні більшістю складу Суду.

У Верховному Суді України діє Пленум у складі всіх суддів цього Суду для вирішення питань, визначених Законом. Цим же Законом (стаття 45) визначається і порядок його діяльності.

Повноваження Пленуму Верховного Суду України обумовлені завданнями і повноваженнями Суду. Вони істотно відрізняються від повноважень пленумів вищих спеціалізованих судів з огляду на особливості статусу Верховного Суду України і його керівників.

Істотні відмінності існують також між повноваженнями Пленуму Верховного Суду України в його нинішньому вигляді і його повноваженнями за Законом “Про судоустрій України” 2002 року (стаття 55).

На Пленум, зокрема, покладаються: утворення судових палат Верховного Суду (через їх відсутність); визначення кількісного складу суддів, які входять до складу Президії Верховного Суду, та їх обрання (через відсутність такого підрозділу); заслуховування інформації голів судових палат Суду, голів вищих спеціалізованих судів та апеляційних судів щодо організації роботи судових палат і діяльності відповідних судів; дача роз’яснень судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства і визнання нечинними відповідних роз’яснень вищих спеціалізованих судів.

Відповідно до частини 2 статті 45 Закону Пленуму Верховного Суду України надані такі повноваження.

1. Обрання на посаду та звільнення з посади Голови Верховного Суду України та його заступника у порядку встановленому Законом.

Відзначимо при цьому, що Верховний Суд України — єдиний судовий орган у нашій країні, де голова суду і його заступники обираються колективом суддів із числа суддів даного суду.

2. Призначення на посаду з числа суддів Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України та звільнення з посади секретаря Пленуму Верховного Суду України.

Аналогічний порядок призначення і звільнення вказаної посадової особи передбачено для вищих спеціалізованих судів.

3. Заслуховування інформації Голови Верховного Суду України та заступника Голови Верховного Суду України про їх діяльність.

На Пленум Верховного Суду України в його нинішньому вигляді уже не покладається заслуховування інформації про діяльність палат суду, вищих спеціалізованих і навіть апеляційних судів, як це було передбачено попереднім Законом.

Звертає на себе увагу, що в інформації Голови Верховного Суду України, як і його заступника, йдеться не про діяльність цього судового органу, а про виконання ними персонально покладених на них адміністративних обов’язків. Це обумовлює і характер обговорення зазначеної інформації.

4. Надання висновків щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судової системи та діяльності Верховного Суду України.

Діяльність Верховного Суду України тісно пов’язана з функціонуванням усієї системи судів загальної юрисдикції. Враховуючи, що в ньому працюють найдосвідченіші судді, їх думка, що дістає вияв у рішеннях Пленуму, безумовно, має враховуватися при опрацюванні законопроектів.

Сам Пленум може бути ініціатором відповідних пропозицій, хоча чинна Конституція України і не надала йому права законодавчої ініціативи. У таких випадках пропозиції надсилаються офіційним суб’єктам законодавчої ініціативи, коло яких визначено у частині 1 статті 93 Конституції України, тобто Президентові України, народним депутатам України; Кабінету Міністрів України (частина 1 статті 93 Основного Закону). Видається, що суб’єктами пропозицій щодо удосконалення законодавства може бути не лише Пленум Верховного Суду України, а й окремі судді чи групи суддів.

Висновки щодо законопроектів Пленум Верховного Суду України може надавати також на прохання органів і посадових осіб, які беруть участь у законотворчому процесі, передусім Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя. Отримала також поширення практика надіслання Конституційним Судом України до Верховного Суду України, як і до деяких інших органів державної влади та наукових установ, запитів з пропозиціями надати висновки щодо конституційних подань і конституційних звернень, які надійшли до КСУ.

При внесенні змін і доповнень до Закону доцільно закріпити повноваження, передбачене пунктом 4 частини 2 статті 45 Закону, також за пленумами вищих спеціалізованих суддів України, які також спроможні давати кваліфіковані висновки з питань, що стосуються законопроектів стосовно судової системи.

Як свідчить практика, перш ніж надавати такі висновки з особливо принципових питань, доцільно попередньо обговорити їх у колективах місцевих і апеляційних судів, а також на наукових конференціях, семінарах, “круглих столах” та інших подібних заходах.

5. Прийняття рішень про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів.

Таку можливість Верховний Суд України неодноразово використовував і продовжує використовувати.

6. Надання висновку про наявність чи відсутність у діях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, внесення до Верховної Ради України письмового подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я.

Реалізація цих завдань покладена на Пленум Верховного Суду України, який приймає з цього приводу позитивне чи негативне рішення.

Частиною 3 статті 45 Закону передбачено, що засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови присутності на ньому не менше двох третин від складу Пленуму, крім випадків, встановлених цим Законом, тобто не менше чотирнадцяти суддів. Очевидно, що фактично йдеться не просто про їх присутність, а про участь у роботі Пленуму.

Частина 4 зазначеної статті передбачає можливість запрошення на засідання також представників органів державної влади, наукових установ, громадських організацій, засобів масової інформації та інших осіб. Допуск до участі в засіданні Голови Вищої ради юстиції, Генерального прокурора та Міністра юстиції України (частина 3 статті 55 Закону 2002 року) нині не передбачений.

Пленум Верховного Суду України скликається Головою Верховного Суду України в разі потреби або на вимогу не менше як четвертої частини від складу суддів Верховного Суду України, але не рідше як один раз на три місяці. У разі відсутності Голови Верховного Суду України засідання Пленуму скликається його заступником (у самому Законі не встановлено критеріїв, за якими Голова Верховного Суду вважається відсутнім). Про день і час скликання засідання Пленуму та питання, що виносяться на його розгляд, учасники засідання повідомляються не пізніш як за десять днів. У цей же строк надсилаються матеріали щодо питань, які виносяться на розгляд Пленуму.

Засідання Пленуму веде Голова Верховного Суду України, а в разі його відсутності — заступник Голови відповідно до Регламенту. На засіданнях Пленуму може також головувати голова організаційного комітету, створеного для проведення засідання Пленуму з питання висловлення недовіри Голові Верховного Суду України, або його заступник (тобто заступник голови оргкомітету) (частина 6 статті 45 Закону).

Порядок роботи Пленуму Верховного Суду України встановлюється Законом і прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду України (частина 7 статті 45).

Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови. Вони підписуються головуючим на засіданні та секретарем пленуму і публікуються в офіційному друкованому органі Верховного Суду України —“Віснику Верховного Суду України”.

На відміну від положень Закону щодо діяльності вищих спеціалізованих судів, частина 10 статті 45 передбачає, що “особливості проведення Пленуму Верховного Суду України з розгляду окремих питань, у тому числі щодо процедури скликання, повноважності засідання, порядку роботи, процедури голосування, порядку прийняття рішень та підписання постанов, прийнятих Пленумом Верховного Суду України,встановлюються законом”.

Певні особливості організації і проведення засідань Пленуму встановлені у статті 43 Закону стосовно процедури висловлення недовіри Голові Верховного Суду України (див. підрозділ 9.3).

При Верховному Суді України утворюється Науково-консультативна рада з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду України стосовно надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення. Отже, коло питань, які можуть стати предметом обговорення Науково-консультативною радою і вироблення відповідних рекомендацій, є досить широким (частина 1 статті 46 Закону).

Офіційним друкованим органом Верховного Суду України (частина 3 зазначеної статті) є “Вісник Верховного Суду України”, який видається з 1994 року і в якому публікуються матеріали судової практики Верховного Суду України та інших судів загальної юрисдикції, а також проблемні наукові публікації суддів і вчених-юристів.

ВИСНОВКИ 

Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови  відповідного  вищого  спеціалізованого  суду.

Місцеві суди складають за кількістю і обсягом діяльності найчисленнішу групу суддів загальної юрисдикції. Вони належать до судів першої інстанції і як такі розглядають майже всі, за деякими винятками, справи, що належать до судової компетенції, а тому є основною ланкою судової системи України.

Апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ а також справ про адміністративні правопорушення є: апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд Автономної Республіки Крим. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.

Вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України. До складу вищого спеціалізованого  суду  входять судді, обрані на посаду судді безстроково, з числа яких призначаються голова суду та його заступники.

Верховний Суд України переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом та переглядає справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.