Правове регулювання здійснення комерційної діяльності в мережі  Інтернет є безспірним фактором сьогодення, який суттєво впливає на різноманітні сторони суспільного життя. З урахуванням швидкості та розмірів поширення комп’ютеризації у світі історію людства прийнято поділяти на дві ери – до та після появи мережі Інтернет. Доступ населення до Інтернету стає одним із найважливіших показників розвитку тієї чи іншої країни, а Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства визначила вільний обмін інформацією та знанням однією із демократичних цінностей людства (ст. 3.) [1]. Виникнувши як суто технічний засіб передачі інформації, Інтернет перетворився на важливе соціальне явище. Отже, тепер постає питання про співвідношення понять „Інтернет” і „право”. Визначаючи Інтернет в юридичному розумінні, більшість правників сходяться на думці, що це не технічний комплекс, не юридична особа, а особливий об’єкт правового впливу, тобто йдеться про суспільні відносини, які склалися між користувачами мережі, в процесі функціонування Інтернету. Тому в юридичному розумінні Інтернет – це сукупність особистих і майнових відносин, які виникають при використанні Інтернет-технологій і за своєю природою потребують правового регулювання [2, с. 53].

Серед різноманітних відносин, що виникають у сфері Інтернет-технологій, потрібно відокремити ті, які сприймають правове регулювання. Ряд фахівців, насамперед технічних наук, украй негативно ставляться до ідеї правового регулювання подібних відносин. Свого часу була розповсюджена „Декларація незалежності кіберпростору” (автор Джон Барлоу), в якій проголошувалися право на свободу Інтернет-простору і принцип невтручання жодної з країн в правове регулювання Інтернет-відносин [3]. Прихильники декларації вважали Інтернет сферою вільного пересування інформації, чистою від законодавчого нормування. Але ті порушення особистих і майнових прав людини, навіть злочинні дії, що виникли з допомогою Інтернет-технологій, наочно показали, що Інтернет не може бути тільки сферою свободи людини, а з необхідністю стає об’єктом правового регулювання. В українському законодавстві діє ряд нормативних актів, що стосуються використання мережі Інтернет: Укази Президента „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, „Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави”, Закони України „Про захист інформації в автоматизованих системах”, „Про науково-технічну інформацію”, „Про національну систему інформатизації” та деякі інші.

У спеціальній літературі нерідко можна зустріти висловлювання щодо певної неврегульованості відносин, які існують сьогодні в мережі. На думку деяких науковців (С.Переслегін), необхідним є створення спеціальних правових норм, які б регулювали такі відносини „з нуля” [4, с.21]. Однак багато вчених це заперечують з тієї підстави, що більшість відносин, які виникають в Інтернет-просторі, хоча і мають певні особливості (деколи дуже важливі), за своєю сутністю є вже такими, до яких повною мірою можуть бути пристосовані усталені юридичні конструкції, терміни та принципи. Донедавна однією з найбільш актуальних була проблема електронного підпису, що повинен був засвідчувати правочини, які укладаються в мережі Інтернет. Це питання постало у зв’язку з введенням електронної форми правочинів. Тому ВРУ прийняла ряд нормативних актів на врегулювання цих правовідносин: Закони України „Про електронний цифровий підпис” від 12.05.2003р., „Про електронні документи і електронний документообіг” від 22.05.2003 р. Однак щодо інших випадків традиційні правові засоби, які застосовуються при укладенні і виконанні правочинів, є цілком прийнятними і для Інтернет-відносин. Це стосується таких юридичних категорій, як оферта, акцепт, склад цивільного правопорушення, збитки, зобов’язання, прострочення виконання тощо. Розробляти ці елементи спеціально для Інтернет-відносин немає потреби. Аналіз відносин, що виникають у сфері електронної комерції, свідчить, що вони за своєю природою є цивільно-правовими відносинами купівлі-продажу, поставки, перевезення, надання послуг тощо.

Таким чином, ситуацію з нормативним регулюванням відносин, що виникають у Мережі, не треба сприймати песимістично, адже багато існуючих норм можна з успіхом пристосовувати до віртуального простору. Разом з тим ніхто не заперечує, що вже виникла необхідність встановлення спеціальних правил, які б враховували особливості саме Інтернет-відносин, створення норм міжнародного та національного законодавства, спрямованих на їх ефективне регулювання.

Серед Інтернет-відносин, які потребують особливого підходу у правовому регулюванні, виділяють серед інших і електронну комерційну діяльність. Це та ж звична для нас торгівля, але така, що здійснюється завдяки мережі Інтернет. Така діяльність розглядається у двох аспектах:

1) віртуальна торгівля шляхом укладення договорів в електронній формі між юридичними особами (суб’єктами підприємницької діяльності). Це модель електронної комерції між підприємствами, так звана B2B buisiness-to-buisiness;

2) електронна торгівля через віртуальний магазин – роздрібна купівля-продаж. Ця модель комерції іменується B2C buisiness-to-consumer.

На жаль, сьогодні немає закону, що регулює укладення правочинів у Мережі, зокрема електронну торгівлю, але є міжнародна правова база. Так, у 1996 р. з метою усунення юридичних перешкод у використанні сучасних засобів зв’язку для укладення міжнародних торгових договорів і для встановлення визначеності щодо юридичної сили та дійсності угод, які вчиняються таким способом, Комісія ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі) прийняла «Типовий закон про електронну торгівлю». Він пропонує національним законодавцям зібрання міжнародновизнаних норм, що встановлюють можливий порядок усунення юридичних перешкод і створення більш надійної правової бази для електронної торгівлі. Крім того, норми і принципи, закріплені в Типовому законі, можна використовувати окремим учасникам електронної торгівлі для підготовки правових рішень, проектів договорів і т. д.

У випадках, коли сторони, що укладають договір, є резидентами України, то, як правило, не виникає серйозних проблем і ці правовідносини регулюються чинним законодавством. Питання вирішується дещо складніше, коли продавець – іноземна компанія (нерезидент). У цьому випадку вже першою проблемою є ідентифікація суб’єктів. Зрозуміло, коли продавець – добросовісний учасник таких відносин, то він розмістить максимально повну інформацію про його реєстрацію, місцезнаходження його органів. Але в принципі можливою є ситуація, коли сервер, фізично розташований в одній країні, міститиме інформацію компанії, яка зареєстрована в іншій країні, контрагент за правочином знаходиться (зареєстрований) у третій країні, доставка продукції буде здійснюватися з четвертої країни. В такому випадку проблеми правового регулювання є очевидними.

У той же час, якщо учасники торгових відносин є представниками різних держав, то при укладенні електронних договорів, наприклад купівлі-продажу, необхідно звертатися до норм міжнародного приватного права. Це насамперед Конвенція ООН „Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів” від 1 квітня 1980 р., інші міжнародно-правові акти, ратифіковані Україною. Окрім того, враховуючи те, що електронну торгівлю за участю іноземних суб’єктів підприємницької діяльності можна розглядати як зовнішньоекономічну діяльність, то для регулювання таких правовідносин можна використовувати положення Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. Ним визначено, що зовнішньоекономічна діяльність – це діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів, яка ґрунтується на взаємовідносинах між ними, що мають місце як на території України, так і за її межами [5, с. 25]. У разі виникнення спору між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності ці питання розглядаються судами України, а також за згодою сторін Міжнародним комерційним арбітражним судом, Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинному законодавству України чи передбачено її міжнародними договорами (ст. 38 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”). Деякі науковці (О. Шевченко) вважають, що за відсутності національного законодавства про електронну торгівлю використання перелічених вище актів буде цілком виправдано, оскільки електронні договори можуть за формою повністю відповідати вимогам, що ставляться до зовнішньоекономічного договору [6,с.143]. Серед інших нормативних актів, які регулюють зовнішньоторговельні відносини і можуть бути застосовані для регулювання електронної торгівлі за участю іноземного елементу, можна назвати Закон України „Про міжнародний комерційний арбітраж”, Указ Президента „Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні” від 7.11.1994 р., Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України «Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» від 06.09.2001 р., Постанову КМУ і НБУ „Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів, які передбачають розрахунки в іноземній валюті” від 21.06.1995 р., ратифіковану Україною 14.07.1993 р. Конвенцію „Про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів”.

Щодо торгівлі за допомогою Інтернет-магазинів (B2C), то у цих випадках також можливе використання норм чинного Цивільного кодексу та інших нормативно-правових актів у частині, що торкаються даних правовідносин. Можна провести певну аналогію і уявити торгівлю через віртуальні магазини як продаж товарів за зразками і на замовлення. А відтак можна звернутись до „Правил продажу товарів на замовлення і на дому в покупців” від 29 березня 1999 р. У цих Правилах визначено, що продаж товарів на замовлення – це форма роздрібної торгівлі, за якою покупець здійснює попереднє замовлення безпосередньо в об’єкті торгівлі чи через торгового агента, або за допомогою телефону, персонального комп’ютера чи інших технічних засобів зв’язку та одержує товари у певному місці та у встановлений час [7, с. 42]. У Правилах визначено порядок продажу товарів на замовлення та відповідальність суб’єкта господарської діяльності за їхню якість і безпеку. Отже, цей нормативно-правовий акт цілком можна використовувати для здійснення електронної роздрібної торгівлі. Серед інших національних нормативних актів, які регулюють відносини в сфері електронної комерції за участю юридичних і фізичних осіб, можна виділити Господарський кодекс України, який регулює договірні відносини між суб’єктами господарювання, Закони України „Про захист прав споживачів”, „Про електронні документи та електронний документообіг”, „Про електронний цифровий підпис”, „Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, Постанова КМУ „Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу”, Постанова НБУ „Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті” тощо.

У науковій літературі пропонується прийняття відповідного закону «Про електронну комерцію», який повинен регулювати правові відносини, що виникають у процесі обміну електронними повідомленнями про здійснення угод в галузі підприємництва. Метою такого закону повинно стати забезпечення юридичного визнання угод, що здійснюються засобами електронних повідомлень; забезпечення гарантії дійсності угоди, захисту від несанкціонованого доступу, а також охорони прав споживачів у галузі електронної комерції. Електронна комерція безперспективна, якщо її учасники не будуть мати можливостей захисту своїх прав і законних інтересів у суді. І у зв’язку з цим закон повинен передбачати правила пред’явлення електронних повідомлень в якості судових доказів.

На сьогодні правове регулювання комерційних відносин у сфері комп’ютерних технологій вже набуло певного рівня шляхом прийняття нового спеціалізованого законодавства та пристосування до цієї сфери відносин чинного, але оскільки ця галузь відносин є доволі новою в Україні, малодослідженою з юридичного погляду, то прогнозується, що правове регулювання на цьому не зупиниться.

Список використаних джерел

1. «Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства», прийнята 22 липня 2000 р. лідерами держав G8. Окінава.
2. Жилінкова І. Правове регулювання Інтернет-відносин // Право України. – 2003. – № 5.
3. http:// www/russianlaw/net/law/doc/al 13.htm.07.06.01
4. Переслегин С. Метаправо: юридическая „оболочка” сетевой цивилизации // Мир Inernet. – 2001. – № 12.
5. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 29.
6. Шевченко О. Електронна комерція в умовах чинного законодавства // Право України. – 2003. – № 10.
7. Правила продажу товарів на замовлення і на дому в покупців, затверджені наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України №199 від 29.03.1999р. // Офіційний вісник України. – 1999. – № 16.