Позовна давність у міжнародному приватному праві

Вступ

Актуальність. Строки є однією з правових категорій, які часто відіграють основоположну роль в цивільно-правових відносинах, бо час має істотне значення для виникнення, зміни та припинення відносин, і для належного виконання зобов’язань, і для захисту прав та інтересів осіб. Отже, значення часу і строків важко переоцінити не тільки для соціального буття людини, а й для її перебування у правовідносинах.

Одним із найважливіших видів строків є позовна давність, яка надає можливість ефективного захисту порушених прав у судовому порядку. Регулювання позовної давності піддане істотним змінам і потребує ретельного аналізу та осмислення, співставлення з іншими цивільно-правовими інститутами з метою їх гармонізації. Ці аспекти не знайшли належної розробки в науці цивільного права, де бракує досліджень з цього питання. Строки взагалі та позовна давність, зокрема піддавалися всебічному дослідженню ще за радянських часів у працях відомих цивілістів І. Б. Новицького, В.П. Грибанова, М. П. Ринга, М. А. Гурвича. Сучасні ж дослідження цих питань знаменуються працями українських правників Т. М. Вахонєвої, В. В. Луця, О. В. Пушняка та В.І. Цікало, які торкалися широкого кола питань відносно строків. Наукових доробок, звичайно, виявилося недостатньо для з’ясування численних проблем у цій сфері, тим більше, що питанням позовної давності взагалі відводилося небагато місця. Крім праць зазначених науковців, для розроблення теми було використано праці С. Й. Вільнянського, С. С. Алексєєва, С.М. Братуся, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, О. С. Йоффе, В. М. Коссака, Н. С. Кузнєцової, Р.А. Майданика, І. В. Жилінкової, О. П. Печеного, О. А. Підопригори, М. М. Сібільова, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Суханова, Є. О. Харитонова, Я. М. Шевченко та ін.

Тема:„Позовна давність у міжнародному приватному праві”.

Метою роботиє дослідження правових засад позовної давності з виявленням її юридичної природи в міжнародному приватному праві.

Основними завданнями роботи є: з’ясування поняття позовної давності як строку захисту суб’єктивних цивільних прав; установлення її правової природи через співставлення з юридичними фактами.

Об’єкт дослідження— юридичні факти, що пов’язані з застосуванням позовної давності, та цивільно-правові відносини, що складаються протягом позовної давності та після її спливу, в процесі захисту суб’єктивних прав їх учасників.

Предмет дослідження— теоретичні основи правового регулювання позовної давності, нормативно-правові акти, практика їх застосування, доктрини, теорії та наукові позиції щодо строків захисту цивільних прав та інтересів.

Методи дослідження, що використовувалися в процесі написання роботи: історико-правовий та порівняльний, за допомогою яких простежено послідовність генези часових категорій у суспільстві, правовій сфері та сучасному середовищі на ґрунті тих філософських, соціологічних та теоретичних надбань і практичних механізмів, які випрацьовувалися в різні часи; структурно-функціональний, який надав можливості побудувати структуру зв’язків при системному баченні строків у цивільно-правових відносинах. Шляхом проведення аналізу та синтезу виявлялися істотні засади залежності рівня захисту цивільних прав від рівня регулювання позовної давності та її застосування. В процесі дослідження використовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.

Розділ 1. Інститут позовної давності в міжнародному приватному праві

1.1. Поняття позовної давності в міжнародному приватному праві

Якщо відновлення порушеного суб'єктивного права не досягнуто в оперативному або претензійному порядку, управомочена особа може звернутися за захистом своїх прав і законних інтересів до юрисдикційного органу. Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності. Призначення останніх полягає не лише у тому, щоб визнати існуючим, відновити суб'єктивне право або юридичний обов'язок або іншим способом захистити їх, а й забезпечити здійснення, реалізацію закладених у суб'єктивному праві можливостей і задовольнити інтерес управомоченого [2, с. 69].

У ст. 71 ЦК України позовна давність визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Словосполучення „позовна давність”, з одного боку, відображає зв'язок з формою захисту порушених прав (позов), а з другого — з тривалістю захисту права у часі (давність). Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їхнього захисту у суді, арбітражному і третейському суді. І хоч закон говорить про строки позовної давності, останні застосовуються і до цивільно-правових вимог, які не оформляються у вигляді позову (наприклад, у справах окремого провадження, при деяких інших формах захисту — товариським судом, профспілковим органом тощо) [2, с. 70].

Важливість інституту позовної давності полягає у тому, що пропущення строків позовної давності особою, яка пред’являє вимоги для захисту своїх інтересів, означає, як правило відмову у задоволенні вимог. Тому вміння правильно орієнтуватися у питаннях позовної давності допоможе учасникам зовнішньополітичної діяльності не припускатися помилок, котрі можуть призвести до втрати права вимагати відшкодування збитків та виникнення нічим не виправданих витрат.

Дослідження проблеми позовної давності у міжнародному приватному праві включає розгляд матеріальних норм та колізійних норм про позовну давність, передбачених внутрішнім правом держав та в міжнародних угодах і конвенціях [7, с. 163].

Правові підходи кожної національної системи, кожної країни різняться, хоча можна простежити і схожі положення. Щоб виявити цей факт, розглянемо строки позовної давності.

Цивільний кодекс України визначає позовну давність – як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256). Іншими словами, — період часу, при закінченні якого суд вправі відмовити в позові. Інститут позовної давності покликаний зберігати стабільність у цивільних правовідносинах [2, с. 249].

В українському праві норми щодо позовної давності передбачені в:

— Цивільному кодексі України (Глава 19);

— Кодекс торгівельного мореплавства України та деякі інші.

Загальна позовна давність в Україні становить 3 роки. Але для окремих видів вимог встановлюється спеціальна позовна давність. Вона може бути скороченою, або більш тривалою, порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність у 1 рік встановлена ЦК України до наступних вимог:

— про стягнення неустойки (штрафу або пені);

— про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. Тут позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

— про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

— у зв’язку з недоліками проданого товару;

— про розірвання договору дарування;

— у зв’язку з перевезенням вантажу або пошти;

— про оскарження дій виконавця заповіту [3, с. 418].

Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

1.2. Строки позовної давності в зарубіжних країнах

Норми про позовну давність у країнах Західної Європи та США мають певні відмінності порівняно з аналогічними нормами в українському праві. Зокрема не збігаються строки позовної давності, в деяких країнах існує інший порядок їх обчислення.

Так, у Франції передбачено строк позовної давності 30 років (ст.2262 Цивільного кодексу). Існує також десятирічний строк позовної давності для позовів про визнання договорів недійсними. А також для позовів з угод купівлі-продажу нерухомості добросовісний власник зобов’язаний пред’явити позов набувачу протягом 10 років, за умови, що добросовісний власник знаходиться під юрисдикцією суду, у межах якого власність розташована, і протягом 20 років – якщо він мешкає поза зазначеною юрисдикцією. Строк позовної давності у 5 років встановлено для вимог про стягнення платежів за оренду, відсотків від ренти (ст.2277) [12, с. 288].

У Німеччині загальний строк позовної давності також становить 3 роки. Строк позовної давності у 2 роки встановлено для таких позовів:

— позови купців, фабрикантів і осіб, зайнятих художнім промислом, з приводу поставки товарів, виконання робіт, ведення чужих справ;

— позови тих осіб, чия діяльність пов’язана з сільським і лісовим господарством у відношенні поставок продуктів або лісових матеріалів, у тому випадку, коли поставка здійснюється для потреб домашнього господарства боржника;

— позови осіб, що займаються перевезенням залізничним транспортом, водним, власників судів, водіїв таксі з приводу вимоги плати за провіз і посильних з приводу винагороди, витрат, відшкодування витрат посильного;

— позови володільців готелів, ресторанів, кафе, пивних барів і тих, хто робить свій бізнес на поставках продовольства і різноманітних напоїв, а також інших послуг, наданих гостям для того, щоб задовольнити їх вимоги тощо [12, с. 289].

Після 4 років погашаються позови про стягнення заборгованості зі сплати відсотків по платежах та самих платежів (№197 BGB).

В Японії цивільне право визначає загальний У Греції та Данії загальний строк позовної давності – 10 років. Мають місце і спеціальні строки. Строком у 5 років погашаються позови, що виникають при торгових угодах (ст.522 Торгового кодексу), а також позовах про орендну плату, відсотки тощо [12, с. 289].

Для таких зобов’язань як пенсії, аліменти, які розраховані на виплату певної суми протягом визначеного часу, передбачений строк позовної давності у 20 років.

У Швейцарії загальний строк позовної давності становить 10 років (ст.127 Швейцарського зобов’язального закону). Строк позовної давності у 5 років встановлено:

— для позовів, що виникають стосовно постачання продуктів харчування;

— позови щодо оплати послуг, харчування і пансіон(утримання);

— по стягненню плати за оренду рентних платежів;

— для позовів щодо послуг, наданих торговцями; для вимог, що виникають із договору роздрібної купівлі-продажу, найму; тих, що виникають у галузі медицини;

— для позовів адвокатів з вимогами виплати гонорарів; плата за юридичні консультації, виконавців, доручень і нотаріусів, а також по позовах службовців, що виникають на підставі трудових відносин (ст.128 ШЗЗ) [12, с. 290].

Строк в 1 рік встановлено для позовів, що виникають з деліктних зобов’язань.

У Цивільному кодексі Королівства Нідерландів встановлено строк позовної давності у 20 років. Позови про виконання договірних зобов’язань погашаються через 5 років.

Такий же строк визначено і для деліктних позовів.

В Італії (ст.2946 Цивільного кодексу) загальний строк складає 10 років. Строк 5 років встановлений для позовів:

— про відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями (ст.2947);

— для позовів про анулювання контрактів;

— про сплату орендної плати за житло; про сплату відсотків та інших платежів (ст.2948) [12, с. 291].

Дворічна позовна давність передбачена щодо позовів про компенсацію шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (ст.2947).

Строк позовної давності у 1 рік встановлено для пред’явлення позову про недоліки купленої речі.

В Англії загальний строк позовної давності – 3 роки, для позовів з неформальних договорів (ті, що незасвідчені печаткою) – 6 років, для позовів з договорів з печаткою – 12 років.

Окрім того, у Великобританії діє чимало спеціальних строків позовної давності, передбачених в окремих законах. Так, позови, що виникають з перевезення товарів, згідно з Актом 1974 р. «Про перевезення», погашаються після 1 року [12, с. 293].

Позови, які виникають при перевезенні залізничним транспортом, погашаються із закінченням 3-х річного строку, а в разі перевезення повітряним транспортом – після 2 років. Позови про стягнення у судовому порядку суми позики погашаються протягом 1 року (Акт 1927 р. «Про позивачів») [7, с. 171].

У Сполучених Штатах Америки в кожному штаті передбачено різні строк позовної давності. У штатах Каліфорнія і Техас встановлено строк позовної давності 4 роки, у штатах Іллінойс та Міссурі – 5 років, у штаті Нью-Йорк – 6 років, у Вісконсині та Вірджиніїї – 10 років [12, с. 293].

У Греції та Данії загальний строк позовної давності становить 5 років, в Австрії та Індії – 3 роки.

Спеціальні норми позовної давності для правовідносин з іноземним елементом встановлені в Законі України « Про міжнародне приватне право».

Висновок до 1-го розділу

Отже, підсумовуючи 1-й розділ ми можемо зробити наступні висновки. У ст. 71 ЦК України позовна давність визначається як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Словосполучення „позовна давність”, з одного боку, відображає зв'язок з формою захисту порушених прав (позов), а з другого — з тривалістю захисту права у часі (давність).

Правові підходи кожної національної системи, кожної країни різняться, хоча можна простежити і схожі положення.

Розділ 2. Правові засади позовної давності в міжнародному приватному праві

2.1. Позовна давність: визначення прав та обов’язків учасників правовідносин

Згідно ст. 35 позовна давність визначається правом, яке застосовується для визначення прав та обов’язків учасників відповідних відносин. Тобто загальні питання пов’язані з визначенням строку давності (загальних, спеціальних або інших видів, встановлених правом, що підлягає застосуванню), обчисленням позовної давності, початком її перебігу, зупинення переривання, наслідки сплину позовної давності визначаються правом, яке застосовується для визначення прав та обов’язків учасників відповідних відносин [5, с. 157].

А вимоги на які позовна давність не поширюється визначаються правом України, якщо хоча б один із учасників відповідних відносин є громадянином України або юридичною особою України. Тобто таке положення може вважатися винятком, який слід розглядати як один із випадків застереження про публічний порядок у позитивній формі.

Необхідність такої спеціальної норми пояснюється тим, що вона охоплює:

імперативні норми, які мають особливе значення для захисту прав і законних інтересів учасників цивільного обороту (вимоги про захист порушених особистих немайнових прав;
вимоги вкладників до банку про видачу вкладу;
вимоги про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;
вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним та ін.), які є, як правило, найменш захищеними у правовідносинах, а тому потребують підвищеного рівня захисту їх законних прав та інтересів [5, с. 158].

Таким чином, із положень закону випливає, що вибір права, яке застосовується до позовної давності, вітчизняний законодавець пов’язує безпосередньо з тим приватноправовим відношенням, з приводу якого виникло питання щодо необхідності застосування позовної давності: вона визначається правом, «яке застосовується для визначення прав та обов’язків учасників відповідних відносин» [5, с. 158].

Дана прив’язка у міжнародному приватному праві має назву «lex causae» — право тієї держави, якому підпорядковане саме правовідношення. Пояснюється це недоцільністю розкривати для різних правопорядків норми про давність та норми, що визначають зміст конкретних правовідносин. Крім того, переваги даного колізійного принципу вбачають у тому, що він може застосовуватись не тільки до зобов’язальних правовідносин, а й до сімейних, трудових, спадкових і до багатьох інших [5, с. 159].

На сьогодні у країнах романо-германської системи права найбільш поширеною колізійною прив’язкою для позовної давності є саме «lex causae».

Такий підхід до позовної давності ми спостерігаємо в законодавстві про міжнародне приватне право Польщі, Угорщини, Швейцарії, Туреччини, Бельгії, Болгарії, Греції, Ісландії, Італії, Колумбії, Нідерландів, Норвегії, Панами, Португалії, Хорватії, Швеції, Японії [5, с. 159].

У Німеччині у Вступному законі до Цивільного уложення передбачено, що до позовної давності застосовується той закон, що у цілому застосовується до даного зобов’язання (п.4,ч.1, ст.32 Вступного закону).При чому тут йдеться про договірні зобов’язання. Таким чином ми бачимо, що теорія Савіньї щодо позовної давності в чистому вигляді (lex contractus) знайшла свій відбиток у німецькому праві [5, с. 160].

У Франції до 1950 року суди застосовували колізійну прив’язку «закон місця проживання боржника» (lex domicile debitoris). А у 1972 році Касаційний суд поклав кінець різноманітним дискусіям, визначивши, що позовна давність у зобов’язальних відносинах регулюється відповідно до закону, що у цілому застосований до зобов’язань [5, с. 160].

У Конвенції про позовну давність СНД до позовної давності застосовується закон тієї країни, що застосовується до даних правовідносин («lex causae»).

Колізійна прив’язка «lex causae» хоч і набула широкого використання, зокрема у більшості країн романо-германської системи права, і хоч вона є дуже зручною і ефективною в тому плані, що не розкриває право, яке регулює відповідне правовідношення і відповідні норми про давність, та все ж має певні недоліки [5, с. 160].

Норми про позовну давність переважно мають імперативний характер. Тому заміна імперативних національних норм на іноземні норми може похитнути стійкість і стабільність національного правопорядку. Це перше серйозне заперечення на адресу даного колізійного принципу.

Другий момент, на який варто звернути увагу , — це наявність конфлікту правових кваліфікацій. Країни загального права кваліфікують норми позовної давності як процесуальні. Тому може виникнути питання про можливість їх застосування, оскільки за загальним правилом суд, що розглядає справу, не застосовує іноземні процесуальні норми [5, с. 161].

І, нарешті, застосування строків позовної давності відповідно до вищенаведеного принципу припускає застосування до даних правовідносин занадто довгих або занадто коротких строків позовної давності у порівнянні з тими, що передбачені у праві країни суду, що розглядає справу. Так, в одній справі австрійський суд застосував італійський п’ятирічний строк позовної давності замість свого власного трирічного строку, тому що до даних правовідносин застосовувалось італійське право. При чому цікаво було те, що обидві сторони в даній суперечці були австрійцями. Та незважаючи на недоліки, все ж така прив’язка є найпоширенішою на даний час.

При визначенні права, яке підлягає застосуванню до позовної давності, необхідно дати кваліфікацію даного юридичного поняття. Труднощі, які виникають у зв’язку з цим, в першу чергу пов’язані з тим, що питання позовної давності регулюються у різних правових системах нормами різної галузевої приналежності.

Так, якщо у країнах континентальної правової сім’ї, у тому числі і в Україні, позовна давність традиційно є інститутом матеріального права, то в переважній більшості країн сім’ї загального права вона є інститутом процесуального права. Різні підходи склалися у країнах цих правових систем і щодо вибору права яке підлягає застосуванню до позовної давності.

Отже, трактування англійськими та американськими юристами позовної давності як інституту цивільного процесу привело до проблеми «конфлікту кваліфікацій». Це означає, що англійські та американські юристи не можуть застосувати іноземні норми щодо західноєвропейської держави, оскільки вони вважають ці норми процесуальними, земні процесуальні норми не застосовуються у національних судах [5, с. 162].

І, навпаки країни, де норми про позовну давність є матеріальними, не може застосувати англійські та американські норми про позовну давність за тих самих обставин. Виникає конфлікт міжнародно-правового характеру, який не знайшов єдиного вирішення. У німецьких судах, наприклад, допускається застосування англійської позовної давності, оскільки «принципу застосування тільки німецького процесуального права не суперечить в деяких питаннях, котрі ми кваліфікуємо як матеріальні, ми застосовуємо англійську норму, яка є процесуальною» [5, с. 162].

Проблема «конфлікту кваліфікацій», у зв'язку з використанням норм про позовну давність, неодноразово виникала у практиці колишньої зовнішньоторговельної арбітражної комісії за часів існування Радянського Союзу.

У рішенні від 15 лютого 1967 р. за позовом англійської фірми «Хьюстон Челтсон КоЛТД» до зовнішньоторговельного об'єднання «Експортліс» про стягнення збитків виникли внаслідок одностороннього розірвання угоди про постачання, постало питання про застосування позовної давності. Відповідач послався на те, що фірма пропустила трирічний строк позовної давності, за чинним на той час радянським законодавством оскільки відправила позов до Арбітражного суду тільки 14 червня 1966 р., а дізналась про неможливість відвантаження аж 28 грудня 1966 р. [3, с. 91]

Під час розгляду справи Арбітражна комісія виявила, що місцем укладення договору за яким була недопоставка, є Великобританія, і що при розгляді питання по строк позовної давності необхідно застосувати англійське право як право місця укладення договору. Згідно з англійським правом загальний строк позовної давності — 6 років — поданні позову він не був пропущений. Отже, у даній справі застосували англійську норму про позовну давність, незважаючи на те, що вона належить до інституту цивільного процесу, і з відповідача стягнули збитки [5, с. 163].

Л. Лунц, який давав оцінку цьому судовому рішенню, писав, що у випадках, коли земний закон розглядає позовну давність як інститут цивільного процесу, її можна застосовувати, оскільки остаточне завершення строку давності завжди має наслідком — неможливість вимагати [7, с. 158].

В останні десятиріччя в американському законодавстві відбуваються зміни, що чинили зміни і в судовій практиці США. У нових, «запозичених законах», передбачено, що до позовної давності не обов'язково застосовується принцип lех forі, а колізійна норма, яка міститься в даному законі. «Запозичені закони» передбачають, що позов погашається, якщо він погашений за законом місця, де обидві сторони проживали, або за законом місця, де виникло право на позов, пов’язуючи чи його, як правило, з місцем, де повинно бути виконане зобов'язання. Ці норми заперечують норми про позовну давність іншого штату і роблять її правом суду в конкретній справі [5, с. 164].

Крім того, «запозичені закони» більшості штатів містять положення, що захищення своїх громадян. Наприклад, згідно із законом штату Нью-Йорк, якщо особа, що не є громадянином штату, подає позов проти громадянина штату на підставах, які виникли зі штатом, то з двох правопорядків приймається той, що передбачає коротший строк позовної давності.

Мета «запозичених законів» — захистити відповідача від позивача, котрий підшукує такий суд, де позовна давність була б досить тривалою, щоб пред'явити позов. Таким чином, згідно із «запозиченими законами», можливо у деяких випадках застосовувати іноземну позовну давність [5, с. 165].

Колізійні прив'язки, які містяться у «запозичених законах», були настільки різноманітними, що виникла необхідність у прийнятті єдиного нормативного акта. 1957 р. на рівні федеральних законодавчих актів було прийнято Єдиний закон про позовну давність щодо позовів з іноземним елементом. У ньому встановлювалося, що до таких позовів застосовується закон про позовну давність місця, де виникла вимога, або закон суду залежно від того, який закон першим погашає позов. Але цей закон не розв'язав проблеми єдиної колізійної норми до позовної давності, хоч і продемонстрував відхід від принципу застосування у даному випадку тільки права країни суду [5, с. 166].

Іноді американські юристи, вибираючи, які норми слід застосувати до позовної давності, використовують так званий «аналіз інтересів», обходячи процесуальну концепцію позовної давності.

У судовій справі (Sbewbroors V.A.C. and S.FМ) позивач, котрий не є мешканцем штату Міссісіпі, розуміючи, що його право на подання позову обмежено в часі всюди, крім цього штату, де встановлено довший термін позовної давності (шість років), позивав проти іноземної юридичної особи у суд цього штату, незважаючи на відсутність юридичного зв'язку з даним штатом. Більшість суддів відмовила йому в позові через непідсудність, але без застосування іноземних норм про позовну давність [3, с. 92].

В іншій судовій справі (Ledesta v. Jack Steward Produce Inc.), що розглядалася судом Каліфорнії, головним було питання про те, чи може закон штату Каліфорнія, де передбачено менший строк позовної давності, погасити позов, який випливає з аварії, що сталася у штаті Аризона. Позивачами були громадяни Каліфорнії, відповідачі — з іншого штату [3, с. 93].

Суд застосував паралельне порівняння інтересів штатів, щоб обминути прив'язку до закону суду. Було констатовано, що інтерес штату Каліфорнія полягає у тому, щоб захистити своїх цивільних відповідачів та суди від позовів, які не були подані несвоєчасно.

Водночас йому протистоїть норма штату Аризона, що передбачає великі строки давності до позовів, пов'язаних з аваріями, які сталися на шляхах штату Аризона. Ця норма спрямована на те, щоб примусити водіїв бути обережнішими. 1 суд застосував норму штату Аризона. Отже, в нормах про позовну давність може закладатися визначений набір обставин, залежно від якого віддається перевага одній із сторін.

З різних прикладів практики американських судів можна зробити такий висновок тут спостерігається поступова відмова від характеристики інституту позовної давності як процесуального. Для вибору закону про позовну давність використовуються інші колізійні принципи. У зв'язку з цим пропонується переглянути розділ 142-й другого зводу колізійних правил, який встановлює, що позов не може пред'являтися, якщо він погашається нормою про позовну давність суду. У цьому розділі передбачається внести положення про запозичення строків позовної давності з інших штатів [5, с. 168].

Останнім часом більшою гнучкістю характеризується і англійське право. У 1980 р. Комісія парламенту з питань законодавства визначила, що «є сенс реформувати деякі питання сучасного англійського права» і запропонувала робочий документ, у якому дала огляд кваліфікації норм про позовну давність. Цей документ послужив підставою для прийняття спеціального Акта про Іноземну позовну давність (1984).

Головною особливістю Акта є відмова від автоматичного підходу англійського права застосовувати тільки свої норми про позовну давність. Замість цього англійський суд має використовувати матеріальні норми права про позовну давність тієї країни, до якої відсилає колізійна норма [5, с. 168].

Проте для деліктних позовів даний Акт надає право вибору норм про позовну давність між lex fori i lex loci delicti. Цікавим уявляється рішення про те, чи повинні англійські суди відмовляти в позові, якщо минув строк позовної давності відповідно до іноземного права, і чи мають вони підмовляти в позові, якщо останній погашено давністю згідно з англійським правом, але він триває за іноземним правом.

У даному випадку судам дається право відмовити в позові, якщо строки позовної давності, передбачені в іноземному праві, є надто тривалими або дуже короткими. Таке положення міститься в частині другій ст.1 згаданого Акта і воно мотивується інтересами «публічного порядку» [5, с. 169]. Даний нормативний акт також передбачає певні обмеження щодо застосування іноземних норм про позовну давність.

Наприклад, припинення перебігу строку давності проти позивача визначається за англійським правом, інакше англійський суд ризикує бути втягненим у тонкощі іноземного судочинства. З другого боку, за іноземним законодавством судам надається право самостійно чинити певні дії, наприклад, визначати, чи є окремі факти підставами для початку перебігу строку позовної давності. Англійські суди мають виконати це, як виконав би іноземний суд.

2.2. Види міжнародних угод про позовну давність

Міжнародні угоди з матеріальними і колізійними нормами про позовну давність можна поділити на чотири види:

— угоди про міжнародну купівлю-продаж;

— угоди про міжнародні перевезення;

— деліктні угоди;

— міжнародні фінансові та платіжні угоди [12, с. 297].

Серед угод про купівлю-продаж насамперед слід відзначити Конвенцію про позовну давність у міжнародній купівлі та продажу товарів, прийняту 1974 р. на дипломатичній конференції ООН [12, с. 297].

Конвенцією встановлено єдиний строк позовної давності — чотири роки — незалежно від підстави для вимог (прострочення, низька якість товарів тощо).

Згідно із загальним правилом перебіг строків позовної давності починається від дня виникнення права на позов.

Право на позов, що спричинюється порушенням угоди, виникає від того дня, коли трапилося таке порушення, або в інший день, спеціально передбачений Конвенцією для окремих порушень. Для деяких вимог встановлено спеціальні правила початкового перебігу строку позовної давності. Зокрема, якщо продавцем надана гарантія на товар, то перебіг строку позовної давності за вимогами, передбаченими цією гарантією, починається від дня повідомлення покупцем продавця про факт, на підставі якого виникли основні вимоги, але не пізніше строку дії гарантії [12, с. 298].

Конвенція передбачає перерву та подовження строку позовної давності. Так, перебіг строку позовної давності переривається тоді, коли кредитор чинить дії, які за правом країни, де порушено справу, вважаються початком судового розгляду проти боржника або пред'явлення вимог під час раніше розпочатого судового розгляду проти боржника з метою їх визнання.

Незвичайним з погляду українського права є те, що, за цією Конвенцією, пред'явлення позову, а також переривання строку позовної давності не зумовлює його поновлення. У тих випадках, коли відповідні органи приймають рішення з конфліктних питань, проблеми поновлення або подовження перебігу позовної давності не виникає. Коли ж розгляд у межах строку спору завершується без винесення рішення по суті справи, перебіг строку позовної давності не вважається перерваним. Однак, якщо у момент завершення розгляду такого спору строк позовної давності закінчився або закінчується менш як через рік, кредитору надається право пред'явлення вимог протягом року від дня завершення розгляду спору. Конвенція вимагає, щоб визнання боргу оформлювалося письмово. У письмовому визнанні боргу має також визначатися та передбачатися виплата відсотків або часткове виконання зобов'язань. Від дня визнання боргу починається новий чотирирічний строк позовної давності [12, с. 299].

У Конвенції також передбачено правило призупинення перебігу строку позовної давності: якщо цей перебіг не може бути перервано кредиторами через незалежні від них обставини, строк позовної давності не вважатиметься вичерпаним до закінчення одного року від дня припинення відповідних обставин.

Досить цікавою є норма Конвенції, якою боржникові у будь-який час протягом строку позовної давності надається право подовжити його шляхом письмової заяви на ім'я кредитора. Причому така заява може поновлюватися.

Незважаючи на велике значення даної Конвенції для регулювання правовідносин у галузі купівлі та продажу товарів, вона не зібрала широкого кола учасників.

Є ще один документ у сфері міжнародної купівлі-продажу, де передбачено норми позовної давності, — це «Загальні умови поставок товарів» 1968-1988 рр. у редакції 1991 р. (далі — ЗУП 1991 р.). ЗУП 1991 р. є оновленим текстом ЗУП, які раніше застосовувалися країнами-учасницями Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). 1991 р. до них внесено зміни з урахуванням змін у торговельних відносинах між країнами, які раніше були учасницями РЕВ. Відповідно до ЗУП 1991 р. строк позовної давності становить два роки. У цьому документі передбачено і спеціальний строк тривалістю один рік. Він застосовується за умови пред'явлення позовів про сплату штрафів, а також позовів щодо якості та кількості товарів. Є правила про переривання та призупинення строків позовної давності [12, с. 300].

Єдина умова призупинення цього перебігу — наявність непереборної сили. Інші умови в цьому документі не передбачені. Переривання перебігу строку позовної давності настає у двох випадках:

1) за умови пред'явлення позову;

2) за наявності письмового визнання боржником свого боргу [12, с. 300].

У транспортних конвенціях проблема позовної давності детально не висвітлена:

— по-перше, вони визначають давність переважно за вимогами до перевізника, оскільки такі вимоги найбільш поширені на практиці;

— по-друге, не завжди передбачають випадки переривання і призупинення перебігу строку позовної давності;

— по-третє, у транспортних конвенціях не передбачено правила, за яким позовна давність застосовується тільки у разі посилання на неї боржника [12, с. 301].

Відповідно до Гамбурзької конвенції ООН 1978 р. про морські перевезення вантажів кожен позов має погашатися за два роки. Перебіг строку позовної давності починається від того дня, коли прибув вантаж. Якщо вантаж не було здано, то цей перебіг починається від дня, коли він мав бути зданим [12, с. 301].

Згідно з Варшавською конвенцією 1929 р. про уніфікацію окремих правил, які стосуються міжнародних повітряних перевезень, позов про відповідальність має пред'являтися протягом двох років від часу, коли вантаж прибув у визначене місце, або від того дня, коли повітряне судно мало прибути, чи з моменту зупинення перевезення.

У Женевській конвенції 1956 р. про угоди з міжнародних дорожніх перевезень вантажів (ЦМР) передбачено, що позови, які можуть виникнути в результаті перевезень, здійснюваних на підставі цієї Конвенції, можуть пред'являтися протягом одного року [12, с. 301].

Але в разі зловмисного вчинку або провини, згідно із законом, що застосовується судом, який розглядає справу, строк позовної давності становить три роки. На підставі Конвенції про угоди з міжнародних автомобільних перевезень пасажирів і вантажу право на пред'явлення позову у випадках, пов'язаних зі смертю, тяжкими тілесними ушкодженнями, іншою шкодою для здоров'я фізичних осіб чи з психічною травмою пасажира, позов починається після закінчення трьох років. Перебіг строку позовної давності починається з моменту, коли особа, якій було заподіяно шкоду, дізналась або мала дізнатися про це.

Ще більш строката картина з питань позовної давності спостерігається у міжнародних угодах про деліктну відповідальність, оскільки вони є предметом різнорідних відносин і були підписані в різні часи. Так, згідно з Конвенцією для об'єднання окремих правил щодо зіткнення морських суден 1910 р., строк позовної давності становить два роки.

Конвенція передбачає також переривання та подовження перебігу строків позовної давності. Так, перебіг строку позовної давності переривається тоді, коли кредитор визнає дії, які за правом країни, де було порушено справу, вважаються початком судового розгляду проти боржника або пред'явлення вимог під час раніше розпочатого судового розгляду проти боржника з метою їх визнання [12, с. 302].

За Віденською конвенцією ООН 1991 р. про відповідальність операторів транспортних терміналів у процесі міжнародної торгівлі, будь-який позов погашається давністю, якщо судовий або арбітражний розгляд не було розпочато протягом двох років. Оператор протягом перебігу строку позовної давності може подовжувати його через повідомлення замовникові своєї вимоги. Цей строк може подовжуватися також шляхом повторного повідомлення [12, с. 302].

У конвенції про шкоду, заподіяну іноземним повітряним транспортним засобом третім особам, що перебувають на поверхні, встановлено строк позовної давності 2 роки, починаючи від дати, коли було заподіяно шкоду.

У Женевській конвенції 1930 р. про простий та переказний векселі передбачено строк позовної давності три роки. Його перебіг починається від моменту здійснення платежу. Вимоги індосантів до векселевласників гасяться після року від дня пред'явлення їх у встановлений строк. Вимоги індосантів один до одного та векселевласників гасяться після шести місяців від дня пред'явлення позову [12, с. 303].

У Конвенції ООН про міжнародні прості та переказні векселі, підписаній у Нью-Йорку 9 грудня 1988 р., строк позовної давності становить чотири роки. Конвенцією передбачено різні умови його погашення та перебігу. Для векселедавця простого векселя і його гаранта, якщо вексель підлягає оплаті за пред'явленням, перебіг строків позовної давності починається від дати видачі векселя. Для акцептанта векселедавця простого векселя та його гаранта, якщо вексель підлягає оплаті у визначений строк, перебіг строку позовної давності починається від моменту надходження платежу.

Якщо в акцепті векселя відмовлено, то перебіг строку позовної давності починається від дати протесту в неакцепті. Сторона, яка сплачує вексель, може пред'явити позов до відповідальної перед нею сторони протягом року від дня оплати векселя.

Отже, міжнародні угоди, незважаючи на свої відмінності, мають спільні риси.

По-перше, строки позовної давності є досить короткими порівняно зі строками, передбаченими в законах багатьох країн (Франція, Німеччина — 30 років, Швейцарія — 10, Англія — 6).

По-друге, положення про позовну давність мають імперативний характер і обов'язкові для обох сторін.

По-третє, застосування позовної давності передбачає посилання на неї боржника [12, с. 303].

Щодо уніфікованих колізійних норм про позовну давність, то найпоширенішою такою колізійною нормою є закон країни суду (lex fori). Ця колізійна норма передбачена Варшавською конвенцією 1929 р. про уніфікацію окремих правил, які стосуються міжнародних повітряних перевезень, Конвенцією для об'єднання окремих правил щодо зіткнення морських суден 1910 р. Конвенцією ООН про міжнародні змішані перевезення 1980 р. та Конвенцією ООН про міжнародні прості та переказні векселі 1988 р. [12, с. 304].

Слід зазначити, що в усіх вказаних конвенціях колізійна норма lex fori застосовується до умов переривання і призупинення перебігу строків позовної давності. Самі строки та початок перебігу передбачені у тексті конвенцій.

В окремих конвенціях для позовної давності встановлено колізійну норму lex loci contractus, наприклад у Конвенції, яка розглядає деякі колізії законів про прості та переказні векселі 1930 р. [12, с. 305].

Уніфіковані колізійні норми про позовну давність передбачені і в такій відомій міжнародній угоді з міжнародного приватного права, як Кодекс Бустаманте. У ньому вказується, що позовна давність приватних позовів підпорядковується закону, якому підпорядковано зобов'язання.

Позовна давність для речових позовів регулюється законом місця, де знаходиться річ (lex rei sitae).

Поширений у міжнародних угодах та конвенціях колізійний принцип lex causae передбачений, насамперед, у Конвенції про правову допомогу з цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993 р. (ст. 43) [12, с. 306].

На сьогодні у країнах романо-германської системи права найбільш поширеною колізійною прив’язкою для позовної давності є саме «lex causae», тобто строки позовної давності до певних правовідносин визначаються правом, «яке застосовується для визначення прав та обов’язків учасників відповідних відносин» [12, с. 307].

В Україні теж застосовується дана прив’язка. Це визначено у ст.35 ЗУ «Про міжнародне приватне право» [1, с. 9].

Країни загального права кваліфікують норми позовної давності як процесуальні. Це означає, що англійські та американські юристи не можуть застосувати іноземні норми щодо західноєвропейської держави, оскільки вони вважають ці норми процесуальними, земні процесуальні норми не застосовуються у національних судах [12, с. 307].

Висновок до 2-го розділу

Отже, як ми пересвідчилися, правові підходи кожної національної системи, кожної країни різняться. Це відображається у строках позовної давності що тих чи інших правовідносин, індивідуально встановлених країною. Це в свою чергу ускладнює врегулювання спору, який виникає між суб’єктами двох різних країн. Суд має вирішити до якої правової системи він буде звертатися при вирішенні справи.

Висновки

Засобом забезпечення здійснення фізичними та юридичними особами їх суб'єктивного права є можливість його захисту в позовному порядку при зверненні до суду. Але реалізація суб'єктивного цивільного права в примусовому порядку, гарантованому державою, обмежується певним терміном, що встановлюється законом. Період часу, із закінченням якого припиняється можливість примусового здійснення цивільного права за допомогою подання позову до суду, називається позовною давністю.

Інститут позовної давності відповідає інтересам будь-якої держави, що зацікавлена в своєчасному здійсненні всіма суб'єктами господарської та інших видів діяльності своїх зобов'язань. Тому в юридичній науці наголошується, що зазначений інститут відповідає публічним інтересам. А це визначає особливості правового регулювання інституту позовної давності, зокрема імперативний характер його норм.

Джерела правового регулювання позовної давності різноманітні. У Франції і ФРН, наприклад, позовна давність регулюється нормами цивільних і торгових кодексів, а також нормами спеціальних законодавчих актів. У Швейцарії — нормами Цивільного кодексу і зобов'язального закону. У Великобританії замість ряду нормативно-правових актів, що регулювали позовну давність, прийнято єдиний Закон про позовну давність 1980 р. У США положення про позовну давність містяться в законах штатів, а щодо договорів купівлі-продажу діє норма Єдиного торгового кодексу, яка доповнюється окремими законами деяких штатів.

Тенденція до уніфікації термінів позовної давності виявляється у впровадженні особливих норм у деяких міжнародних конвенціях щодо позовної давності.

Норми про позовну давність мають імперативний характер, і сторони не можуть у договірному порядку виключити дію давності або подовжити її термін, чи іншими способами ускладнити її умови для боржника. У разі внесення до договору подібних умов вони вважаються недійсними. Разом з тим у цивільному праві Франції, ФРН, Великобританії і США передбачається можливість встановлення сторонами в договорі скорочених термінів давності.

По-різному ставляться до позовної давності в країнах правової сім'ї континентальної Європи і англо-американської системи. Якщо романо-германська система розглядає позовну давність як інститут матеріального права, то система загального права — як інститут процесуального права. Таке неоднакове розуміння цього інституту породжує досить важливі юридичні наслідки. Це означає, що за правом країн континентальної Європи арбітраж або суд зобов'язані застосовувати норми про позовну давність того права, яке підлягає застосуванню при врегулюванні відносин між сторонами за умовами договору або за колізійною нормою. Це може бути як право країни суду, де розглядається справа, так і право країни, яке передбачено в договорі.

У країнах англо-американського права арбітраж або суд, розглядаючи позовну давність як сферу процесуально-правових відносин, застосовують для її регулювання в усіх випадках норми власного національного законодавства. Це зумовлено тим, що згідно із загальноприйнятою доктриною міжнародного приватного права, стосовно питань процесуального порядку завжди підлягає застосуванню законодавство тієї країни, в якій розглядається справа, іншими словами, застосовується закон суду.

Через різноманітні договірні та деліктні підстави виникнення цивільних або господарських зобов'язань у національних системах права встановлено різні терміни позовної давності. Строки давності в правовій науці поділяються на загальні та особливі.

За всіма правовими системами початок закінчення термінів позовної давності визначається моментом виникнення права на позов, тобто моментом, з якого зобов'язання може бути пред'явлене для примусового виконання.

Список використаних джерел

Закон України „Про міжнародне приватне право”: Офіційний текст прийнятий Верховною Радою України 23 червня 2005 р.: Із змінами станом на 1 січня 2006 р. — К. : Видавничий дім "Ін Юре", 2006. — 38, с.
Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради, 2003, №№ 40-44
Васильченко В.В. Науково-практичний коментар Закону України «Про міжнародне приватне право».-К.: Істина,2007.-С.91-94
Дахно І. І. Міжнародне приватне право: навчальний посібник для студентів вузів. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 314, с.
Довгерт А.С. Міжнародне приватне право. Науково-практичний коментар Закону. – Х., 2008.
Международное частное право: Учебное пособие /Сост. Д.В. Задыхайло. — Харьков: Консум, 1998. — 751 с.
Міжнародне приватне право: Актуальні проблеми. — К.: Український центр правничих студій, 2001. — 330, с.
Панов В. П. Международное частное право: Схемы. Документы: Учебное пособие. — М. : Право и Закон, 1996. — 213 с.
Практика застосування окремих норм Цивільного кодексу України: Практичний посібник. — К. : Ін Юре, 2008. — 267, с.
Ромоновська З. В. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс: Підручник. — К. : Атіка, 2005. — 559, с.
Фединяк Г. С. Міжнародне приватне право: Курс вибраних лекцій. — К.: Юрінком Інтер, 1997. — 428, с.
Чубарєв В. Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2006. — 607, с.

Освіта та самоосвіта