Вступ

Актуальність теми дослідження. Злочин – це історичний феномен, який в поєднанні із своїми особливостями завжди знаходиться в центрі уваги суспільства. Ще з того часу, як існує цивілізація і культура, людина вимушена жити в середині створеного ними нормативно-ціннісного простору. Її активність направляється, регулюються, стримуються впливом на неї соціальних норм і цінностей, призначених стимулювати діяльність і блокувати деструктивні наміри і зусилля. В тих випадках, коли функція блокування не спрацьовує і людські дії виходять за межі правових норм цивілізованого суспільства, виникає феномен протиправності.

Злочин – це складне, багатоступеневе та динамічне явище. В зв’язку з цим боротьба з ним повинна проводитись не тільки в загальному, але й в кожному конкретному випадку його вчинення. Тому, на даному етапі, не останню роль відіграє вірне визначення в кримінальному законі поняття стадій вчинення злочину. Це в свою чергу виправдовує існування системи кримінальних покарань, основним завданням якої є запобігання злочинів в майбутньому.

Умисним злочином, як правило, є цілеспрямована, свідома діяльність, яка складається із певних етапів (стадій). При його вчиненні, здійснюючи задумане, особа спочатку якнайкраще виконує підготовчі дії, а лише потім переходить до виконання запланованого. Якщо таке діяння завершено і мета, яку було заплановано, досягнута, тоді мова йде про закінчений злочин. Якщо ж діяння не завершено з причин, які не залежать від волі винного, необхідно встановити і оцінити саме цей етап (стадію), на якому злочинна діяльність була перервана. Як свідчить аналіз слідчо-судової практики, на території України питома вага так-званих підготовлених злочинів має тенденцію до зростання. Частка заздалегідь обдуманих злочинних посягань, які проходять передбачені законом всі стадії злочину, і в кінцевому випадку поглинаються останньою, згідно проведеного нами дослідження, сягнула вже понад 60% серед усіх суспільно небезпечних діянь. Причому, слід зауважити, що розкриття злочинів на такому етапі мінімальне, оскільки чітко спланований, продуманий та виконаний злочин розкрити набагато важче і складніше.

Саме тому для суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом, становлять небезпеку не лише закінчені, тобто повністю виконані злочини, але й умисні дії, що виражаються у створенні умов для подальшого вчинення злочину, а також і дії, безпосередньо спрямовані на його вчинення, але, які не призвели до закінчення через певні причини. З цих причин дії такого роду наділені суспільною небезпечністю і за їх вчинення в законі передбачена кримінальна відповідальність.

Питання про те, що є злочином, досліджували, зокрема, Ч. Беккаріа, Р.В. Вереша, М.І. Панов, В.П. Тихий, В.С. Ковальський, Л.М. Кривоченко, В.І. Смирнов, В.Я. Тацій, П.Л. Фріс та ін.

Мета нашого дослідження полягає в з’ясуванні поняття злочину, його ознак та категорій злочину.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути поняття та ознаки злочину за кримінальним законодавством України;

—  визначити механізм злочину та розгляду системи його елементів;

— проаналізувати основні категорії злочинів.

Об’єктом дослідження є комплекс суспільних відносин, що виникають між державою в особі правоохоронних органів, які здійснюють боротьбу із злочинністю і людиною, що стала на шлях вчинення злочину.

Предметом дослідження виступають норми чинного кримінального законодавства, які регламентують поняття злочину, їх види, керівні роз’яснення Верховного Суду України та судова практика з приводу розглядуваної проблематики, а також вітчизняна та зарубіжна література.

Методологічною основою дослідження та його теоретичною базою є теорія пізнання, конкретні теоретичні положення кримінального права, слідча і судова практика.

Розділ 1. Теоретичні засади поняття та механізму злочину

1.1. Поняття злочину за кримінальним законодавством України

Поняття злочину в кримінальному законі є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових норм і інститутів як Загальної, так і Особливої частини Кримінального кодексу [1, с. 264] (далі — КК) і дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень [2, с. 36-39]. Водночас немає єдності поглядів на кількість ознак злочину та доцільність виокремлення суспільної небезпечності як ознаки злочину. У статті, на відміну від більшості наукових джерел на даний час, розглядається караність як ознака злочину з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Злочин – зло, яке породжується конкретною людиною і направлене проти людини. Він виступає як наслідок нездатності суб’єктів знайти дозволені форми вирішення життєвих протиріч. Така позиція, виходячи із необхідності захисту основних прав людини, є більш вдалою та справедливою, оскільки відповідає потребам сьогодення. Сам термін “злочин” можна вжити в двоякому значенні. З однієї сторони, цим терміном визначаються всі передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні дії, які в силу їх суспільної небезпеки тягнуть покарання. З другої сторони, у чинному законі злочин розуміється як закінчене діяння. В той же час, ст.ст. 14, 15 КК України передбачають незавершеність злочинного діяння – готування до вчинення злочину і замах на злочин.

У Кримінальних кодексах УРСР 1922 і 1922 років містились ідентичні визначення злочину. Ст. 6 КК УРСР 1922 р. злочином визнавала усяку суспільно небезпечну дію або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного ладу період часу [12, с. 8].

Згідно ст. 4 КК УРСР 1927 р. суспільно небезпечним (злочинним) діянням визнавалась усяка дія або бездіяльність, що загрожує радянському ладу або порушує правопорядок, встановлений владою робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу [16, с. 11].

У визначеннях КК УРСР 1922 та 1927 років була відсутня вказівка на передбаченість злочину законом. Слід погодитись з М. Й. Коржанським, що це був широкий простір для свавілля, беззаконня [22, с. 79].

Відповідно до ст. 7 КК УРСР 1960 р. «Поняття злочину» злочином визнавалося передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на радянський суспільний або державний лад, соціалістичну систему господарства, соціалістичну власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права громадян, а так само інше суспільно небезпечне діяння, яке посягає на соціалістичний правопорядок і передбачене кримінальним законом [19].

Частина 1 ст. 11 КК дає загальне визначення поняття злочину: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину» [11]. Це визначення містить у собі сукупність ознак, обов’язкових для будь-якого конкретного злочину. Такими ознаками є: суспільна небезпечність діяння, передбаченість його КК, винність та вчинення його суб’єктом злочину. Закон не називає окремо таку ознаку, як караність діяння, але обов’язковість її випливає з передбаченості діяння КК: якщо діяння передбачене КК як злочин, то за нього обов’язково в КК передбачене і певне покарання ч. 2 ст. 1, ст. 3, ч. 2 ст. 4 КК та ін. [2, с. 36-39].

Формально-матеріальне визначення поняття злочину, надане у КК УРСР 1960 р. та КК України 2001 р., дає відповідь не лише на питання, які діяння є злочинами (що передбачені у Кримінальному кодексі України), але й чому (оскільки мають найвищий ступінь суспільної небезпечності).

1.2. Ознаки злочину за кримінальним законодавством України

У роботах одних науковців (Л.М. Кривоченко, Р.В. Вереша) розглянуто чотири обов’язкові ознаки злочину: 1) протиправність; 2) суспільна небезпечність; 3) винність; 4) караність [1, с. 270; 8, с. 257-260].

Інші вчені (М. І. Панов, В. П. Тихий та ін.) виокремлюють п’ять обов’язкових ознак злочину: 1) протиправності; 2) суспільної небезпечності; 3) винності; 4) караності; 5) вчинення суб’єктом злочину [5, с. 70, 71]. М. Й. Коржанський теж пропонував виділяти п’ять ознак злочину (проте замість вчинення суб’єктом злочину виокремлював ознаку, що злочином є діяння (дія або бездіяльність) [22, с. 79].

М. І. Хавронюк запропонував виділяти шість ознак злочину (окрім протиправності, суспільної небезпечності, винності, караності, вчинення суб’єктом злочину ще й ознаку, що злочином є діяння (дія або бездіяльність) [23, с. 98-109].

На наш погляд, слід виділяти саме шість ознак злочину: 1) протиправність; 2) суспільна небезпечність; 3) діяння (дія або бездіяльність); 4) винність; 5) вчинення суб’єктом злочину; 6) караність, оскільки як без конкретного, усвідомленого діяння (дії або бездіяльності), так само як і без вчинення цього діяння суб’єктом злочину скоєне не буде злочином. Наприклад, думка — це ще не діяння, а тому не є злочином. Викрадення значної суми коштів 7-річною дитиною теж не є злочином. Те, що і будь-яке інше правопорушення може бути вчинене лише через діяння, не означає відсутності потреби виокремлення діяння (дію або бездіяльність) як ознаки злочину.

У дослідженнях одні науковці підтримують виокремлення суспільної небезпечності як ознаки злочину (М.І. Панов, В.П. Тихий, В.І. Смирнов, В.М. Киричко), а інші проти такого виокремлення (В.В. Шаблистий та ін.). Без суспільної небезпечності незрозуміло буде, яке діяння є малозначним, складно буде пояснити, чому діяння слід визнавати злочином.

Щодо караності — більшість дослідників висвітлюють караність без урахування рішень Європейського суду з прав людини, тобто неповно. Також переважно поза увагою науковців залишаються міждисциплінарні зв’язки кримінального та адміністративного законодавства щодо покарань.

На наш погляд, слід виокремлювати п’ять обов’язкових ознак злочину і вважати ознакою злочину вчинення його суб’єктом злочину, тому що: по-перше, ця ознака вказана у ч. 1 ст. 11 КК України; по-друге, без суб’єкта злочину діяння не є злочином (це буде суспільно небезпечне діяння, але не злочин).

Дослідимо ознаки злочину. Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, що охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди.

Суспільна небезпечність діяння як ознака злочину оцінюється на двох рівнях: 1) законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння; 2) правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність учиненого конкретного злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять. Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня ви-ступають об’єктивні й суб’єктивні ознаки злочину: об’єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб учинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Суспільна небезпечність злочинного діяння є фундаментальна категорія кримінального права, тому суспільна небезпека злочинного діяння повинна становити вихідний і кінцевий пункт якогось кримінально-правового дослідження. Тільки суспільна небезпечність як істотна ознака злочинного діяння дає можливість вірно осмислити інші кримінально-правові категорії і, в той же час, сама осягається лише через всю сукупність визначень інших кримінально-правових категорій [4, с. 29-31]. Окрім того, без суспільної небезпечності як ознаки злочину складно буде з’ясувати дійсний зміст малозначного діяння у ч. 2 ст. 11 КК, провести науково обґрунтоване відмежування злочину від інших правопорушень.

• Наступною обов’язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність. У цій ознаці відображається найважливіший принцип кримінального права — суб’єктивного ставлення, тобто відповідальності тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України [20].

Отже, закон про кримінальну відповідальність виключає об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутністю вини, яка відповідно до ст. 23 КК є психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та їх наслідків, вираженим у формі умислу або необережності. Відповідно до ст. 60, ч. 1 ст. 62 Конституції України і ч. 1 ст. 11 КК України у кримінальному праві можливе лише винна відповідальність, воно не знає відповідальності вини. Без вини немає злочину.

• обов’язковою ознакою злочину є також його протиправність. Як формальна ознака злочину протиправність означає обов’язкову передбаченість його в кримінальному законі. Як формальна ознака злочину протиправність означає обов’язкову передбаченість його в кримінальному законі. Звідси випливає важливе положення про неможливість застосування кримінального закону за аналогією до такого діяння, що прямо у ньому не передбачене.

Відповідно до п. 22 ст. 92 Конституції України, злочинність діяння визначається лише законами України [20].

• з ознакою протиправності пов’язана четверта обов’язкова ознака злочину — його караність, під якою розуміється загроза застосування за злочин покарання, що міститься у кримінально- правових санкціях. У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання [7, с. 30; 8, с. 260]. У частині 2 ст. 8 Кримінального процесуального кодексу України зазначено, що «принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини» [10]. Виконання рішень Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) є обов’язком для держав-учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [6; 13; 15]. Встановлено, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та судова практика ЄСПЛ є джерелом права. У пунктах 3, 25 додатка до Рекомендації № И (2004)5 Комітету міністрів державам-членам щодо перевірки законопроектів, існуючих законів та адміністративної практики на відповідність стандартам, викладеним в європейській конвенції з прав людини зазначено, що головною передумовою ефективного захисту Конвенцією прав людини в Європі є застосування Конвенції державами в їх-ньому правопорядку в світлі прецедентної практики Суду [18].

Караність як ознака злочину ЄСПЛ, вітчизняним законодавством і науковцями розглядається по-різному. Згідно законодавства України (статті 31 і 32 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП) [17]) дозволяється суттєве обмеження прав людини на свободу пересування і, незважаючи на рішення ЄСПЛ та обов’язок відшкодування потерпілим значних сум з державного бюджету, продовжує застосовуватися помилкова практика адміністративних арештів. В Україні до «кримінального обвинувачення» відповідно до ст. 6 Конвенції можуть бути віднесені адміністративні проступки, покарання, за які передбачають арешт на строк до 15 діб (статті 31 і 32 КУпАП [17]). Тому при розгляді таких справ у суді треба надавати правопорушнику всі процесуальні гарантії, передбачені у частинах 2 і 3 ст. 6 Конвенції. Так, у справі «Гурепка проти України» (заява № 38789/04, рішення від 2010 р.) особа була притягнута до адміністративної відповідальності й представник Уряду України вказував, що процедура була адміністративна та що у національному законодавстві проведено чітке розмежування між кримінальним та адміністративним порушенням. Уряд також вказував, що особа, яка визнана винною у адміністративному правопорушенні, не вважається такою, що має судимість. Посилаючись на справу Брандао Феррейра проти Португалії», Уряд зазначав, що семиденний арешт за вчинення адміністративного правопорушення, враховуючи, що максимальне покарання могло складати 15-тиденний арешт, не може розцінюватися як кримінальне покарання. Однак, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гурепка проти України» з огляду на свою усталену прецедентну практику визнав, що в силу суворості санкції дана справа за суттю є кримінальною, а адміністративне покарання фактично носило кримінальний характер з усіма гарантіями ст. 6 Конвенції, та, відповідно, й статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції (див. рішення у справі «Енгель проти Нідерландів», «Отцюрк проти Німеччини», «Ескоубет проти Бельгії» та ін.).

Покарання у виді адміністративного арешту необхідно невідкладно вилучити з Кодексу України про адміністративні правопорушення (статті 32, 326-328 [21, с. 276]. Слід визначитися, що для України більш важливе, — виконання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини чи вперте застосування адміністративного арешту і ігнорування потреби внесення змін до КУпАП щодо адміністративного арешту та до КК України щодо арешту.

• ознака вчинення суб’єктом злочину. Згідно зі ст. 18-22 КК України є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наступити кримінальна відповідальність. У зв’язку з тим не визначаються злочином суспільно небезпечні діяння як юридичних та неосудних осіб, так і осіб, які не досягли встановленого КК України віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. У науці кримінального права одні науковці підтримують визнання юридичних осіб суб’єктами злочину (О.О. Бахуринська, І.Б. Медицький, О.О. Михайлов, В.І. Осадчий, Е.М. Кісілюк та ін.) інші науковці проти визнання юридичних осіб суб’єктами злочину (В.Я. Тацій, В.І. Борисов та ін.). Позиція останніх науковців є більш переконливою, тому що: по-перше, визнання юридичних осіб є недоцільним з огляду на потребу суттєвого переробити КК України, по-друге, міжнародні договори, ратифіковані від імені України, не вимагають встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб, по-третє, перевіреними у вітчизняних умовах є адміністративна, господарська та цивільна відповідальність юридичних осіб, що науково та практично доведено.

Висновки і пропозиції. Отже, з урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок про те, що тільки наявність сукупності шести розглянутих ознак — суспільної небезпечності (матеріальна ознака), протиправності (формальна ознака), діяння (дії або бездіяльності), винності, караності та вчинення суб’єктом злочину, характеризує діяння як злочин.

З урахуванням наведених ознак можна дати наукове визначення поняття злочину: злочином визнається суспільно небезпечне, протиправне, винне та каране діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину

Підтримується точка зору, що перевагу має формально-матеріальне визначення поняття злочину, оскільки це визначення дає відповідь не лише на питання, які діяння є злочинами (що передбачені у КК України), але й чому (оскільки мають найвищий ступінь суспільної небезпечності).

Караність як ознаку злочину ЄСПЛ розуміє як суттєві обмеження прав і свобод людини, і пов’язує насамперед з призначенням певних покарань, незалежно від виду відповідальності. Зокрема, досить часто рішення проти держав пов’язані з тим, що адміністративні покарання у виді адміністративного арешту та штрафу у великих розмірах порушували права людини, по суті є кримінальними. На наш погляд, з КУпАП слід невідкладно вилучити вид покарання — адміністративний арешт, оскільки це сприятиме унеможливленню нових рішень ЄСПЛ щодо України стосовно застосування адміністративного арешту та покаже, що нашій державі дійсно важливий захист прав людини. Можливо внести зміни до ч. 1 ст. 60 КК України «Арешт», виклавши цю частину в такій редакції: «Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного дня до шести місяців».

 

1.3. Визначення механізму злочину та розгляду системи його елементів

Вчення про механізм злочину представляє собою один із перспективних напрямків у дослідженнях криміналістичної науки. У цей час ще остаточно не сформовано поняття механізму злочину. Крім того, застосовуються навіть різні підходи до визначення і структурування елементів механізму вчинення окремих видів злочинів.

Відсутність єдиного розуміння категорії механізму злочину ускладнює дослідження механізму вчинення окремих видів і груп злочинних діянь при розробці проблемних питань розслідування злочинів. Як справедливо відзначено в літературі, щоб зрозуміти щось, необхідно знати, як воно виникло, які етапи проходило у своєму розвитку. Лише після цього стане зрозумілим, чим воно є зараз [1, с.91].

Ще до виникнення криміналістики, як однієї з юридичних наук, зверталась увага на необхідність вивчення того, яким чином протікає процес вчинення злочину: які дії вживає злочинець при підготовці до злочину, як і за допомогою яких засобів його скоює, яким чином приховує сліди злочину, свою участь у ньому. Ганс Гросс писав: “Криміналістика по своїй природі починається лише там, де кримінальне право, так само по своїй природі, припиняє свою роботу: матеріальне кримінальне право має своїм предметом вивчення злочинного діяння і покарання; формальне кримінальне право (процес) містить у собі правила застосування матеріального кримінального права. Але яким саме способом вчиняються злочини? Як досліджувати ці способи і розкривати їх, які були мотиви скоєного, які малися на увазі цілі — про все це нам не говорять ані кримінальне право, ані процес. Це становить предмет криміналістики” [2, с.8]. Таким чином, ще на початку формування наукових засад вивчення криміналістичних проблем увагу дослідників було прикуто до способу вчинення злочину — одного з основних елементів, який традиційно включають у механізм злочину.

Як наукову категорію поняття “механізм злочину” вперше було використано О.М. Васильєвим, який під ним розумів процес вчинення злочину, у тому числі його спосіб і всі дії злочинця, що супроводжуються утворенням слідів матеріальних і нематеріальних, що можуть бути використані для розкриття і розслідування злочину [3, с.7-8]. Цю дефініцію, на наш погляд, можна вважати першим визначенням механізму злочину.

Найбільш змістовним є визначення механізму злочину, надане О.М. Кустовим, який визначає його як систему процесів взаємодії учасників злочину, як прямих, так і непрямих, між собою і з матеріальним середовищем, поєднаних із використанням відповідних знарядь, засобів та інших окремих елементів обстановки. Механізм злочину закономірно обумовлює виникнення криміналістично значимої інформації про злочин, його учасників та результати [4, с.11-12].

Р.С. Бєлкін визначав механізм злочину як багатокомпонентну систему, утворену діями суб’єкта злочину, спрямованими на досягнення певного результату у відношенні конкретного предмета злочинного посягання; діями потерпілого та осіб, які стали випадковими учасниками події, яка відбувалась в конкретних умовах і за обставин, сукупність яких детермінує спосіб вчинення і приховування злочину, зв’язки і відносини між елементами механізму злочину [5, с.47].

Змістовне дослідження поняття “механізм злочину” проведемо шляхом порівняння цієї категорії із суміжними. Так, наприклад, розглядувану категорію варто відрізняти від злочинної діяльності суб’єкта, яка є його основним елементом. Проте, “механізм злочину” охоплює не тільки діяльність, але й подію злочину, в якій можна виділити просторово-часові, причинно-наслідкові, інформаційні, соціальні та інші зв’язки. Це обумовлено тим, що наслідки злочину, відбиті у матеріальному середовищі, призводять до утворення слідової картини і виникнення джерел криміналістичної інформації про механізм розслідуваної події, яку слідчий одержує, насамперед, завдяки вивченню матеріальних слідів на місці події, змін у матеріальній обстановці злочину, зв’язків між відображуваними об’єктами тощо. Виходячи з цього, механізм злочинної діяльності суб’єкта входить у механізм розслідуваної події, яким охоплюється також діяльність інших учасників злочину, їх взаємодія із предметом злочинного посягання, і, як наслідок, ці елементи складають механізм злочину.

Механізм злочину варто відрізняти і від складу злочину у кримінально-правовому сенсі. А.Ф. Волобуєв відзначає: “…поняття механізму злочину в криміналістиці є спорідненим з поняттям складу злочину в кримінальному праві, оскільки обидва вони сформувалися в результаті вивчення спільного об’єкту — злочинності, але під різними кутами зору. Використовуючи це поняття, криміналістика акцентує увагу на функціональному боці протиправної діяльності як системи детермінованих діянь і відносин на шляху досягнення злочинної мети (наставання злочинного результату). Тому поняття механізму злочину є більш широким за своїм змістом у порівнянні з поняттям складу злочину” [6, с.16-17].

Крім того, слід зазначити, що механізм злочину необхідно відрізняти від кримінологічного поняття “механізм злочинної поведінки”. Так, механізм злочину пов’язаний з розслідуваною подією і тими матеріальними й ідеальними змінами, які він залишає в оточуючому середовищі. У той таки час механізм злочинної поведінки представляє собою “процес, що розгортається як у просторі, так і в часі, й дії, які не лише змінюють зовнішнє середовище, але і психологічні явища та процеси, які передують їм і визначають генезис протиправного вчинку” [7, с.31]. Виходячи з цього, поняття злочинної поведінки використовується у науці для характеристики причин злочинного акту, а кримінологів цікавить не стільки сам злочинний акт, скільки об’єктивні й суб’єктивні обставини, які йому передують, його джерела (виникнення мотивів, постановка мети, ухвалення рішення тощо).

При цьому інформація про механізм розслідуваної події може відбиватися у зміні положення об’єкта, його переміщенні, виникненні матеріально фіксованих слідів як результату взаємодії об’єкта і середовища, появі нових предметів у даному місці тощо, що складає зміст механізму слідоутворення, а також характеризує даний аспект механізму злочину.

Вживаючи термін “механізм” зазвичай хочуть підкреслити “складний і динамічний характер явища” [8, с.12]. Дійсно, навряд чи можна розкрити злочин, не встановивши послідовність дій його учасників, не дослідивши подій, які змінюють одна одну. Таким чином, категорія “механізм злочину” — це більше широке поняття, що включає сукупність процесів і явищ, пов’язаних з механізмом злочинної діяльності суб’єкта, що проявляються в механізмі розслідуваної події, яка характеризується процесом відображення інформації на різних носіях.

Суттєвий інтерес для дослідження порушеної проблематики представляє визначення структури механізму злочину. У цей час уявлення вчених-криміналістів про структуру механізму злочину різняться за кількістю елементів, які вони виділяють. При цьому слід зауважити, що структуризація механізму, як правило, проводиться без урахування та прив’язки до завдань подальшого дослідження типових моделей вчинення злочину певного виду. Тому прикладне значення подібних розробок, позбавлених криміналістично значимої інформації про окремі елементи механізму та зв’язки між ними, є доволі сумнівним.

Механізм злочину, як об’єктивна реальність, формується в конкретних своїх проявах, що перебувають у процесі зміни, виникнення, відображення та зникнення. Через це механізм злочину представляє собою результат дії відповідних об’єктивних закономірностей, що обумовлюють реальне існування даного явища, визначають його внутрішню сутність і складається з певних взаємозалежних елементів.

М.В. Салтевський виділяє наступні взаємодіючі (взаємозалежні) компоненти механізму вчинення злочину (злочинної діяльності):

—         суб’єкти злочинної діяльності;

—         засоби злочинної діяльності;

—         предмет злочинної діяльності;

—         сліди злочинної діяльності [9, с.40-41].

На наш погляд, кожен з виділених елементів повинен відповідати не стільки моделям діяльнісного підходу до формування системи механізму злочину, скільки прикладним завданням криміналістичного дослідження злочинної діяльності певного виду.

З.І. Кірсанов систематизував елементи механізму злочину в такий спосіб:

—         особа (особи), що реалізує злочинний задум цілеспрямованою поведінкою (діями);

—         спосіб злочину (підготовки, вчинення і приховування);

—         потерпілий, його поведінка, пов’язане зі злочином;

—         предмет злочинного посягання;

—         знаряддя, засоби злочину та інші предмети, використані у злочинних цілях (наприклад, інструменти для виготовлення знарядь злочину);

—         особи, побічно пов’язані зі злочином, наприклад, ті, які несвідомо здійснили допомогу в придбанні чи прихованні знарядь або засобів злочину;

—         матеріальна обстановка (середовище), в якій готувався, відбувся злочин або були вжиті заходи із його приховування: ділянки місцевості та приміщення (наприклад, місце облаштування схованки), предмети домашньої обстановки, залишені злочинцем або потерпілим на місці події предмети або речі, а також матеріальні процеси, що відбувалися під час злочину (наприклад, пожежа, аварія, виробничі процеси тощо) [10, с.4].

Запропонований автором підхід слід оцінити позитивно, адже виділення в якості окремих елементів знарядь, засобів злочину та інших предметів, використаних у злочинних цілях, а також способу злочину, характеризує у принциповому новому ракурсі ці елементи складної системи злочинної діяльності суб’єкта. Крім того, підготовка, вчинення і приховування злочину, на нашу думку, також повинні бути включені в рамки структури механізму злочину, а не розглядатись, наприклад, як фактори розвитку даної системи.

На відміну від інших дослідників Г.О. Зорін до кола елементів механізму злочину додатково включає:

—         наявність або відсутність негативних обставин і “незв’язків” (факту розриву зв’язків), які супроводжують їх, що свідчить на користь інсценування;

—         наявність помилок суб’єкта, які свідчать про емоційний стан та інтелектуальний роз-виток;

—         наявність слідів, які демонструють ступінь схильності до ризику суб’єкта злочину, що свідчить про професіоналізм та вольові якості;

—         стан докримінальної та посткримінальної ситуацій [11, с.29].

Ми погоджуємось із критичним ставленням більшості криміналістів до подібних розробок, адже запропонований перелік елементів механізму злочину представляє собою ніщо інше як окремі форми прояву основних елементів і по-іншому трактуватись не може. Проте, певний інтерес представляє такий виділений автором структурний елемент механізму злочину, як сліди, що демонструють ступінь схильності суб’єкта злочину до ризику. Втім, цей елемент матиме вагоме прикладне значення лише за умови, якщо його опис буде подано не в абстрактній формі, а у прив’язці до конкретного злочину, що надасть можливість, виходячи з механізму слідоутворення певної події, створити типову модель механізму вчинення конкретного злочину.

Як справедливо відзначає О.М. Кустов, є закономірним і криміналістично значущим те, що основним, вихідним у системі елементів механізму злочину, як правило, є сукупність взаємозалежних послідовних дій винної особи, поєднаних із використанням знарядь і засобів, спрямованих на досягнення злочинного результату і його приховування, тобто діяльність злочинця, оскільки активність цієї особи зв’язує в єдиний ланцюжок усі інші ланки системи злочину, виступаючи визначальною і такою, що систематизує, ознакою [4, с.14].

У той таки час, на наше глибоке переконання, ставлення суб’єкта злочину до своїх дій, їхніх наслідків і співучасників є суб’єктивною закономірністю існування механізму злочину, що визначає спосіб вчинення як систему детермінованих дій, яка включає в себе злочинний результат. При цьому обставини, що сприяють або перешкоджають злочинній діяльності, входять в обстановку вчинення злочину, тому що ці обставини спричиняються певними умовами, які мають місце в об’єктивній дійсності.

Найбільш систематизовано описує структуру механізму злочину О.М. Кустов, який включає в нього:

—         діяльність суб’єкта злочинної події;

—         комплекс (сукупність) дій, вчинків та інших рухів жертви злочину;

—         комплекс (сукупність) дій, вчинків та інших рухів осіб, які виявились побічно пов’язаними зі злочинною подією;

—         окремі елементи обстановки, використовувані учасниками злочинної події, включаючи предмет злочинного посягання [4, с.21- 22].

Перевагою запропонованого підходу є те, що автор не розглядає окремо кожну дію (як учасників злочинної події, так і осіб, побічно пов’язаних з нею), а бере за основу комплекси таких дій. Тим самим їхня сукупність характеризує етапний (стадійний) розвиток механізму злочину, що уможливлює встановлення та простеження кореляційних зв’язків і залежності між усіма елементами системи, яка розглядається. 

Розділ 2. Критерії та ознаки малозначності злочинного діяння

2.1. Малозначність діяння в кримінальному праві України

Малозначність діяння, як правило, аналізується поряд із поняттям злочину, його класифікацією або тим чи іншим складом злочину. Актуальність дослідження малозначності діяння в кримінальному праві зумовлена такими чинниками: 1) реформуванням кримінального законодавства України, яке пов’язано із поділом кримінального правопорушення на види; 2) необхідністю перегляду поняття та місця малозначного діяння у кримінальному законодавстві; 3) численними помилками в кримінальному судочинстві у застосуванні частини другої ст. 11 Кримінального кодексу України (далі — КК України).

Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Оцінка того чи іншого діяння як злочину або як іншого виду правопорушення набуває особливої актуальності в умовах реформування чинного кримінального законодавства України.

Органи досудового слідства та суду, при незаподіянні суспільно небезпечним діянням шкоди, посилаються на частину другу ст. 11 КК України як підтвердження відсутності складу злочину і, тим самим, не встановлюють усі ознаки складів злочинів. Проте незаподіяння злочинного наслідку вчиненими діяннями аж ніяк не свідчить про відсутність складу злочину, оскільки наслідок є необов’язковою ознакою для формального складу злочину’ або складу незакінченого злочину тощо. Подібна практика призводить до невірного застосування кримінального законодавства України.

У кримінальному праві після прийняття Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008, обговорюються питання про заміну поняття «злочин» на поняття «кримінальне правопорушення», поділ правопорушення на види, проте поняттю малозначності діяння приділяється недостатньо уваги. Запропоновано декілька проектів законів щодо класифікації кримінальних правопорушень на види. Так, у проекті Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо запровадження інституту кримінальних проступків» від 03.03.2012 р. № 10146 запропоновано визначення поняття «малозначне діяння» у ч. 5 ст. 11 проекту, проте визначення малозначності діяння залишилось незмінним, а сам проект було направлено на доопрацювання.

Дослідження матеріалів судової практики виявило численні помилки у встановленні ознак злочину в тих випадках, коли органи досудового слідства та суду посилаються на частину другу ст. 11 КК України. Помилки зумовлені неточністю у відмежуванні малозначності діяння від понять: «відсутність складу злочину», «обставини, що виключають злочинність діяння», «підстави звільнення від кримінальної відповідальності», «подія злочину», «незакінчений злочин», що призвело до поширеного застосування частини другої ст. 11 КК України за відсутності перспективи подальшого розслідування кримінального провадження.

Окремі вчені пропонують віднести малозначність діяння у кримінальному праві до обставин, що виключають злочинність діяння або до підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Подібне розуміння малозначного діяння в кримінальному праві є неточним та може призвести до викривлення змісту таких інститутів кримінального права, як «звільнення від кримінальної відповідальності», «обставини, що виключають злочинність діяння».

Малозначне діяння є втіленням такого спеціального принципу, як економія заходів кримінальної репресії, а також загального принципу кримінального права — справедливості. Малозначним є діяння, якому притаманні такі ознаки: 1) містить ознаки, що характеризують той чи інший злочин, передбачений КК України; 2) не володіє ступенем суспільної небезпеки, притаманної для злочину; 3) суб’єктивно, за задумом особи, яка його вчиняє, не спрямоване на заподіяння істотної шкоди.

Основною та визначальною ознакою, за якою здійснюється встановлення малозначного діяння, є відсутність суспільної небезпеки, притаманної для злочину. За характером суспільної небезпеки не всі злочини можуть бути малозначними. Суспільна небезпека злочину як оціночне поняття, яке завжди формується об’єктивними та суб’єктивними ознаками діяння, для мало значного діяння є відсутньою. При цьому відсутність суспільної небезпеки злочину у малозначному діянні зумовлена не відсутністю тієї чи іншої ознаки злочину, оскільки діяння, згідно з ч. 2 ст. 11 КК України, може бути визнано таким лише за наявності всіх формальних ознак, передбачених КК України, а саме за характером об’єктивних та суб’єктивних ознак, спрямованістю умислу особи на вчинення діяння, яке за задумом особи не могло заподіяти істотної шкоди.

Малозначність діяння не є злочином, тому вказане діяння є або іншим видом правопорушення (адміністративним, дисциплінарним тощо), або аморальним діянням (якщо діяння містить не всі ознаки правопорушення). Малозначне діяння є суспільно небезпечним, проте його ступінь не досягає ступеня суспільної небезпеки злочину, що виключає його кримінальну протиправність.

Отже, малозначність діяння в адміністративному та кримінальному праві співвідноситься таким чином: 1) у КК України малозначне діяння не визнається злочином, а малозначне адміністративне правопорушення є підставою звільнення особи від адміністративної відповідальності; 2) в КК України малозначність діяння міститься в статті, яка визначає поняття злочину, а в КУпАП положення про малозначність адміністративного правопорушення — закріплене в окремій статті (ст. 22 КУпАП); 3) за змістовною ознакою — в КК України злочин та малозначне діяння є окремими взаємовиключними поняттями, а в КУпАП малозначним є саме адміністративне правопорушення; 4) визначення малозначності адміністративного правопорушення є загально-описовим, а визначення малозначності діяння в КК України містить конкретні ознаки.

2.2. Види малозначності діяння

За змістом суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом, мають різну порівняльну цінність, що, поряд із іншими ознаками складу злочину, впливає на характер та ступінь суспільної небезпеки того чи іншого діяння.

Ступінь суспільної небезпеки діяння залежить від того, що є предметом правового впливу у структурі об’єкту злочину та наскільки посягання спрямоване на учасників (суб’єктів) суспільних відносин. Суспільна небезпека діянь, як правило, є високою, у випадках, коли діяння посягає на у часників суспільних відносин, охоронюваних КК України, що виключає можливість визначення діяння малозначним.

Малозначним, як правило, визнається діяння, яке посягає лише на одні суспільні відносини, які охороняються КК України в якості основного безпосереднього об’єкта, а саме діяння є основним складом злочину. Якщо діяння посягає на декілька видів суспільних відносин, які охороняються КК України в якості основного та додаткового безпосередніх об’єктів злочинів, то ступінь суспільної небезпеки вказаних діянь значно підвищується. Вказані діяння є складними злочинами або кваліфікованими злочинами, що виключає визнання таких діянь малозначними.

Оскільки у більшості випадків малозначне діяння є іншим видом правопорушення, то малозначному діянню властивий інший вид протиправності (умовна, змішана). У випадках, коли спосіб обтяжує вчинене діяння і в КК України вказана ознака передбачена в якості кваліфікуючої, таке діяння не може бути визнано малозначним.

Злочинний наслідок є ознакою об’єктивної сторони складу злочину, а злочинна шкода — це суспільно небезпечні зміни в об’єкті злочину, які виникають на підставі наслідку, є його проявом. Виявлено суперечності в термінології КК України, які проявляються у використанні понять «значна шкода» та «істотна шкода». Використання у кваліфікованих складах злочинів ознаки «істотна шкода» є недоречним, оскільки це свідчить про відсутність істотної шкоди у основних складів злочинів.

Проведений аналіз наслідків при встановленні малозначності діяння свідчить, що наведене у ч. 2 ст. 11 КК України поняття малозначного діяння суперечить самій природі цього поняття та призводить до підміни поняття «малозначність діяння» поняттям «відсутність складу злочину». Для уникнення вказаних помилок запропоновано вилучити із ч. 2 ст. 11 КК України таке словосполучення, як «… не заподіяло істотної шкоди…», проте залишити таке словосполучення, як «…не могло заподіяти істотної шкоди…».

При малозначному діянні зміст інтелектуальної та вольової ознак вини особи, яка його вчинила, має бути спрямований на: 1) усвідомлення, передбачення винуватою особою вчинення нею дій, які не заподіюють істотної шкоди або не створюють загрози її заподіяння; 2) бажання особою вчинити дії, які не заподіюють істотної шкоди або не створюють загрози її заподіяння; 3) у випадку наявності у особи можливості в момент вчинення малозначного діяння заподіяти істотну шкоду або створити загрозу заподіяння істотної шкоди, особа заподіює або створює загрозу заподіяння саме неістотної шкоди.

Зазначено, що малозначне діяння може бути вчинене лише із визначеним умислом, спрямованим на заподіяння неістотної шкоди. У випадку наявності невизначеного або альтернативного умислу, діяння не може бути визнане малозначним. При розходженні фактично вчиненого діяння та умислу особи.

Відповідальність має наставати за замах на той чи інший злочин, вчинити який особа мала намір.

Ознаки особи суб’єкту злочину не повинні безпосередньо враховуватись при встановленні ознак малозначного діяння, проте можуть підсилювати ступінь суспільної небезпеки інших об’єктивних та суб’єктивних ознак діяння.

2.3. Аналіз критеріїв малозначності діяння

На сучасному етапі соціально-економічних перетворень наша держава проходить складні етапи відновлення усієї системи суспільних відносин: економічних, політичних, культурних, правових та інших. Суперечливість ставить ко-жну людину в складні умови адаптації до соціального життя. Спостерігаємо зміну ціннісних орієнтацій, стресові ситуації, відставання, знецінення норм моралі, культурних критеріїв, рівня розвитку культури й правосвідомості. У рішенні складних питань, пов’язаних зі змінами суспільно-економічного життя, держава спирається на правове і, зокрема, кримінально-правове забезпечення, оскільки будь-які радикальні зміни неможливі в умовах беззаконня, громадського хаосу [1]. Набуває актуальності наука кримінального права, інститути і, зокрема, вчення про злочин. Передусім, воно окреслює коло кримінально-карних діянь, дає злочинові чітку соціально- політичну характеристику, показує його соціальну спрямованість та суспільну небезпеку, розкриває зміст тих соціальних благ, які виступають об’єктом злочинові, служить критерієм, відмежовує злочин від інших правопорушень [2]. Важко переоцінити практичне значення поняття зло-чину. Правозастосовниками воно може забезпечити ефективність його реалізації, з одного боку, і бути гарантом охорони прав громадян — з іншого. Абсолютна більшість кримінальних справ, припинених за відсутністю складу злочину, свідчить, що порушення кримінальної справи, притягнення особи до кримінальної відповідальності за такою справою є результатом недостатнього уявлення слідчого, прокурора про межі між злочинним і не злочинним [3].

Ч. 1 ст. 7 Ж України визначає, що злочином є суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а також інше суспільне небезпечне діяння, що посягає на правопорядок, і яке передбачене за кримінальним законом. Разом із тим, ч. 2 ст. 7 Ж України визначає, що будь-яке діяння, передбачене як кара не за кримінальним законом, але яке в силу малозначності не містить великої суспільної небезпеки, не є злочином [4]. Але для застосування ч. 2 ст. 7 Ж України необхідна сума конкретних умов:

а)       вчинене діяння має формально містити ознаки будь-якого складу злочину, передбаченого Особливою частиною Ж;

б)       діяння повинно бути малозначним;

в)       сама по собі малозначність діяння повинна свідчити про те, що воно не передбачає великої суспільної небезпеки (остання є загальною та обов’язковою умовою будь-якого злочину).

Отже, кримінально-правова заборона ще не означає механічного застосування відповідальності за вину особи. Юридичним змістом відповідальності є зобов’язання нести покарання за здійснений злочин. Засадою ж до такої відповідальності є склад злочину в діях суб’єкта. Коли є склад злочину, то це свідчить про те, що конкретну особу можна притягти до кримінальної відповідальності. Однак залишається не вирішеним питання лише про те, чи треба притягувати [5]. Таке питання виникає у ряді випадків, коли дії злочинця незначні і не спричинили будь-яких істотних за своєю суспільною небезпекою наслідків.

Зрозуміло, що соціальна обґрунтованість кримінально-правової заборони визначається головним чином соціальною цінністю суспіль-них відносин, економічними факторами та ефективністю правової регламентації. Вибираючи об’єкти кримінально-правової охорони, встановлюючи правові заборони, законодавець враховує, передусім, соціальну зумовленість правового припису, цінність певних юридичних відносин, їхню роль та значення для всієї системи су-спільних відносин. Особливу цінність, зрозуміло, мають основні блага особи (життя, здоров’я, гідність тощо). Ці відносини такі важливі і ступінь суспільної небезпеки замаху на них така значна, що до них не застосовується положення ч. 2 СТ. 7 КК [6]. Але закон не може передбачати свавілля, тобто, при вчинені особою протиправного діяння необхідний докладний аналіз усіх обставин скоєного і це важливо саме при визначенні питання, є діяння злочином чи ні. Відмежування злочину від незлочину — дуже відповідальне завдання, бо від його правильного чи не правильного рішення залежить доля людини, її свобода, права та законні інтереси, а також стан, рівень законності в суспільстві [7].

Малозначне діяння не є злочином при наявності таких умов: воно має формально підпадати під ознаки статті Особливої частини КК України та містити мінімальну суспільну небезпеку, як правило, внаслідок малозначного заподіяння шкоди. Але питання про визнання діяння малозначним є набагато глибшим через те, що й злочин, і малозначне діяння мають спільні ознаки, за якими і робиться висновок про віднесення діяння до злочину чи ні. Поняття злочину визначає єдність матеріальних та формальних ознак. Визначаючи в Особливій частині КК України конкретні види злочинів, закон ґрунтується на суспільній небезпеці цих діянь. Таким чином, наявність матеріальних ознак злочину — це загальне правило.

У деяких випадках можлива наявність формальних ознак і відсутність матеріальних ознак. При наявності такої колізії діяння не може бути визнане злочинним [8]. Тому важливим є питання про визначення конкретних ознак малозначного діяння.

Ознаки малозначності діяння — це кількісні та якісні характеристики об’єктивних і суб’єктивних ознак конкретного складу злочину, які позбавляють діяння суспільної небезпеки або знижують його до мінімуму, який має значення для незлочинного правопорушення (мала матеріальна шкода, незначний прояв об’єктивної сторони, невизначені мета, мотив, незначна вина правопорушника тощо) [9]. У фаховій літературі існує думка про те, що для вирішення питання про те, чи є діяння злочином чи малозначним діянням, можуть мати значення особливості суб’єкта діяння [10]. Є й цілком протилежні міркування відносно того, що особливості суб’єкта не мають принципового значення, бо правосуддя Існує на засадах рівності громадян перед законом та судом. Яка можлива лише у тому випадку, коли головним в оцінці діяльності особи буде діяння суб’єкта, а не сам правопорушник як особа з її позитивними та негативними рисами [11].

Діяння може бути малозначним:

а)       за властивостями об’єкта, на який спрямовано замах;

б)       за характером дії чи бездіяльності [12].

Головна ознака злочину — його суспільна небезпека, заподіяння ним тяжкої, у багатьох випадках непоправної шкоди або утворення загрози заподіяння такої шкоди. Наявність цих ознак виключає питання про малозначність об’єкта посягання (говорячи про об’єкт, маємо на увазі об’єкт посягання, а не об’єкт, якому реально за-вдано шкоди посяганням). Якщо діяння було спрямоване на заподіяння значної або невизначеної за обсягом шкоди, але реально заподіяно шкоду незначну, теж не можна говорити про малозначність діяння. Тобто про малозначність може йти мова лише тоді, коли і за умислом суб’єкта посягання було направлене на незначний об’єкт і потенційна шкода могла бути мізерною [13]. Немає злочину без заподіяння шкоди, тобто не є злочином дія чи бездіяльність, яка є нешкідливою, не заподіює великої шкоди і не створює погрози заподіяння шкоди. В даному випадку малозначне діяння треба відрізняти від малозначного злочину. Малозначний злочин — це діяння суспільно небезпечне, протиправне, винне і карне, але відрізняється від інших категорій злочинів тільки меншим ступенем суспільної небезпеки. Особа, яка вчинила малозначний злочин, може бути звільнена від кримінальної відповідальності та покарання, але не в силу відсутності складу злочину, а з інших причин. Особа ж, яка вчинила малозначне діяння, ні за яких умов не може бути звільнена від відповідальності, бо в її діях немає ознак складу злочину у зв’язку з відсутністю суспільної небезпеки [14].

Малозначні діяння тільки тоді не є злочинними, коли їхня малозначність є як об’єктивною (за фактично заподіяною шкодою), так і суб’єктивною, тобто за змістом вини, коли особа мала намір заподіяти мізерну шкоду. У випадку ж розходження між наміром особи і фактично досягнутим нею результатом, відповідальність має відбивати дійсне спрямування і вини [15].

Про малозначність може свідчити і характер дії чи бездіяльності суб’єкта.

Діюче кримінальне законодавство за змістом диспозиції не визначає конкретних ознак малозначності діяння. Ця обставина, зрозуміло, відіграє велике значення на практиці, при вирішенні питання про те, чи є протиправне діяння злочином, чи ні та чи є підстави притягнення винуватого до кримінальної відповідальності. Але вже в останній редакції проекту Кримінального кодексу України ми бачимо, що законодавець вносить зміни до редакції статті, яка визначає поняття злочину й поняття малозначного діяння. У ч. 2 ст. 11 мова йде про те, що не є злочином дія чи бездіяльність, яка хоч і передбачена цим кодексом, але через малозначність не становила суспільної небезпеки. В даній редакції, ми бачимо, що законодавець вже уточнює, що малозначне діяння є дія чи бездіяльність, яка не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди. Питання, на нашу думку, залишається відкритим, бо, зрозуміло, що ця стаття проекту не може повною мірою визначити ознаки малозначності за об’єктивними та суб’єктивними критеріями.

Повертаючись знову до діючого законодавства, можна зробити висновок, що під дію ч. 2 ст. 7 КК підпадають діяння, які певною мірою є суспільне небезпечними, але не настільки, щоб тягти кримінальну відповідальність. Справи цієї категорії складають основну масу справ, які припиняються, або за якими відмовляється в порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю складу злочину.

Практично, ч. 2 СТ. 7 КК застосовується лише слідчими органами, і це цілком зрозуміло, бо за відсутністю підстав для порушення кримінальної справи орган, який наділений правом порушення кримінальної справи, зобов’язаний постановою відмовити у порушенні кримінальної справи.

У цілому ж встановлення малозначності діяння залежить від творчого підходу до оцінки кожного конкретного випадку, вивчення судово-слідчої практики, визначення всіх умов скоєного діяння, аналізу ознак конкретного діяння. 

Висновки

Таким чином, структура механізму злочину утворюється наявністю закономірності, обумовленої характером злочинної діяльності суб’єкта. З урахуванням визначального статусу злочинної діяльності у розглядуваній системі вона може розглядатися у двох площинах, як: по-перше, сукупність (комплекс) послідовних дій, об’єднаних загальним задумом, в рамках окремого злочину; по-друге, процес послідовної зміни дій (відносно тривалий у часі, а іноді й у просторі), об’єднаний єдиним злочинним задумом.

Підбиваючи підсумок викладеному, можна зробити висновок, що механізм злочину представляє собою самостійну криміналістичну категорію. Вказаний механізм варто ро-зуміти як складний, взаємообумовлений, етапний (стадійний) динамічний процес взаємодії криміналістично значимих елементів, в першу чергу факторів об’єктивної дійсності та злочинної діяльності групового суб’єкта, спрямованої на вчинення злочинів, які у сукупності спричиняють виникнення криміналістично значимої інформації.

Як об’єкт криміналістичного наукового і практичного пізнання механізм злочину вимагає, насамперед, аналізу функціонально складової на основі визначення послідовності дій учасників злочину та етапів події, які змінювали один одного, щоб простежити процес розвитку злочину, зокрема того, як той або інший об’єкт, що брав участь у події, переходив з одного стану в інший, яким чином з’являлися або зникали ті або інші ознаки у певного об’єкта.

Саме динамічність розслідуваної події обумовлює той факт, що механізм злочину представляє собою процес його розвитку, коли відбувається взаємодія, виражена через: по-перше, зв’язок злочинця і оточуючого середовища з предметом злочинного посягання; по-друге, процеси взаємодії злочинця з потерпілим і оточуючим середовищем через використання тих або інших знарядь (засобів) злочину; по-третє, взаємозв’язок інших учасників злочинної події з потерпілим, злочинцем і оточуючим середовищем.

Малозначним є діяння, якому притаманні такі ознаки, як: 1) формально містить ознаки, що характеризують той чи інший злочин, передбачений КК України; 2) не володіє суспільною небезпекою притаманною для злочину; 3) суб’єктивно, за задумом особи, що його вчиняє, не спрямовано на заподіяння істотної шкоди. Основною та визначальною ознакою, за якою здійснюється встановлення малозначного діяння, є відсутність суспільної небезпеки злочину, а саме її якісний показник — характер, а також кількісний показник — інший ступінь суспільної небезпеки.

«Суспільна небезпека злочину» як оціночне поняття, що завжди формується об’єктивними та суб’єктивними ознаками діяння, відрізняється від суспільної небезпеки малозначного діяння.

Малозначне діяння не є злочином, проте вказане діяння може містити склад іншого виду правопорушення (адміністративного, дисциплінарного тощо). Малозначному діянню притаманна суспільна небезпека, проте вона не має такого ступеня суспільної небезпеки, який характерний злочину, що виключає кримінальну протиправність малозначного діяння.

Малозначність діяння існує і в законодавстві про адміністративні правопорушення, але має інше значення, ніж в кримінальному законодавстві. Зокрема, в кримінальному законодавстві малозначне діяння не визнається злочином, а в законодавстві про адміністративні правопорушення малозначне діяння не виключає адміністративне правопорушення та одночасно є підставою звільнення особи від адміністративної відповідальності.

Залежно від закінченого або незакінченого злочину доцільно виділити такі види малозначності діяння: 1) загальна малозначність діяння (через відсутність суспільної небезпеки злочину); 2) спеціальна малозначність діяння (через відсутність суспільної небезпеки злочину, поєднаної із незакінченим діянням).

Список використаної літератури

1. Дундич Л.В. Поняття і структура механізму злочину // Форум права. -2008. -№ 1. — С.125-129
2. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики: Новое изд. перепеч. с изд. 1908 г. -М.: ЛексЭст, 2002. -1088 с.
3. Криминалистика /Под ред. А.Н. Васильева. -М.: Изд-во Моск. ун-та, 1971. -564 с.
4. Кустов А.М. Теоретические основы криминалистического учения о механизме преступления. -М., 1997. -228 с.
5. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалистика: Учебник /Под ред. Р.С. Белкина. -М.: Изд-во НОРМА, 2000. -990 с.
6. Волобуєв А.Ф. Проблеми методики розслідування розкрадань майна в сфері підприємництва. -Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000.
7. Механизм преступного поведения /Отв. ред. В.Н. Кудрявцев. -М.: Наука, 1981. -248 с.
8. Маломуж С.І. Малозначність діяння в кримінальному законодавстві зарубіжних країн : огляд результатів дослідження / С.І. Маломуж // Матер. Всеукр. наук.-практ. конфер. «Нові завдання та напрями розвитку юридичної науки у XXI столітті» (6-7 лют. 2015 р.. м. Одеса). — С. 104-106.
9. Литвинов О.М. Методологія дослідження механізму протидії злочинності // Вісник Харк. нац. ун-ту внутр. справ. -2007. -№ 36. -С.8-13.
10. Салтевський М.В. Криміналістика (у сучасному викладі): Підручник. -Київ: Кондор, 2005. -588 с.
11. Кирсанов З.И. Криминалистические учения о механизме преступления и его отражении: Лекция. -М., 1994. -32 с.
12. Зорин Г. А. Теоретические основы кри-миналистики. -Мн.: Амалфея, 2000. -608 с.
13. Маломуж С.І. Поняття «малозначність діяння»: деякі теоретичні проблеми / С.І. Маломуж // Правове життя сучасної України: матеріали, міжнар. наук, конф., присвяч. ювілею акад. С.В. Ківалова (16-17 трав. 2014 р.. м. Одеса). — Т. 1.-0.: Юрид. літ-ра, 2014. — С. 579-581.
14. Маломуж С.І. Малозначність діяння у кримінально-правовій політиці: до питання шляхів удосконалення поняття // Матер. Міжнар. наук,- практ. інтер.-конф. «Політика в сфері боротьби зі злочинністю» (25.02-02.03. 2014 р.. Юрид. ін.-т Прикарпатського нац. ун.-ту ім. В. Стефаника). — Режим доступу: http://law-dep.pu.if.ua/conference2014/
15. Шевчук А.В. Готування до злочину та особливості відповідальності за готування. // Актуальні проблеми держави і права. Випуск 11. – Одеса: “Юридична література”, 2001. – С. 536 — 544.
16. Шевчук А.В. Поняття непридатного замаху та його види./ Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 125: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2001. – С.101-103.
17. Маломуж С.І. Визначення малозначності діяння за ознаками об’єктивної сторони посягання / С.І. Маломуж // Правовий вплив на неправомірну поведінку: актуальні грані: монографія / за ред. проф. О.В. Козаченко, проф. Є.Л. Стрельцова. — Миколаїв: Іліон, 2016. — С. 746-765.