Вступ

Актуальність теми. Характеристика будь-якого процесу або явища с неповною без визначення суб’єкта його реалізації та втілення в життя, носія і активного учасника, який сприяє розвитку, руху вперед, робить це явище або процес не сталим, а рухомим, таким, що «живе».

Дослідження проблем діяльності суб’єкта будь-якого процесу нині викликає значне зацікавлення. Особливо це стосується правового процесу як живого, покликаного слідкувати за сучасними тенденціями у світі та врегульовувати нові види відносин, які набувають особливого значення в суспільстві.

Досить часто юристами-науковцями висувалася думка про те, що суб’єкт права є центральним поняттям права. Він є стрижневим елементом всієї правової системи, всього права, а отже утвердження центрального становища суб’єктів у міжнародному праві корениться саме в цьому.

Суб’єкти формують міжнародне право, визначають його природу та сутність, перспективи розвитку, створюють норми міжнародного права, які в подальшому й визначають статус того чи іншого суб’єкта, коло його прав та обов’язків, регулюють відносини між ними, але все це відбуваються по волі тих, хто є творцем міжнародного права.

Така взаємозалежність та взаємопроникнення зумовлює необхідність розуміння І осягнення явища суб’єкта міжнародного права, потребує аналізу на основі наукових здобутків та практичного вікового досвіду функціонування міжнародного права для більш глибокого розуміння сутності права загалом. Слід відзначити, що глобальні питання, які мають особливе та визначальне значення для теорії, ніколи не мали однозначності поглядів та відображення.

Тому мета нашої роботи – розглянути сутність міжнародної правосуб’єктності.

Об’єктом роботи є міжнародні суб’єкти на їх визначення.

Предметом роботи виступає сутність міжнародної правосуб’єктності.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти суб’єкта міжнародного права

1.1. Сутність та визначення суб’єкту міжнародного права

Подібно до загальної теорії права, де думки науковців розходяться, від широкого визначення суб’єкта права як будь-якого соціального суб’єкта, який потрапляє в правову реальність, у сферу дії права аж до розуміння його як особи, яка володіє правоздатністю та дієздатністю і здатна виступати учасником правовідносин, або навіть і ототожнення його з суб’єктом правовідносин, юристи-міжнародники не відрізняються однозначністю поглядів.

Починаючи від суто вузького тлумачення суб’єктів міжнародного права, якими здавна вважалися лише держави, поступово робилися спроби розширити це поняття. Проте, зрозумілим із психологічної точки зору є небажання людини до включення у вузьке коло все більшого і більшого числа суб’єктів, а отже більшість вітчизняних науковців, на відміну від представників зарубіжної правової науки, де взагалі міжнародне право менш теоретизоване і не містить чіткого розмежування між суб’єктами і не суб’єктами права, досить критично сприймають визначені тенденції.

Загалом підходи до визначення суб’єкта міжнародного права є досить полярними. Ф.І. Кожевников вважає, що «носіями міжнародних прав і обов’язків виступають … в першу чергу і головним чином держави», тобто опосередковано зазначає, що до учасників міжнародних відносин перш за все слід відносити держави, які володіють певною сукупністю прав та обов’язків, необхідних для реалізації ними своїх зовнішніх функцій.  Схожої думки дотримується Л. Оппенгейм, який до суб’єктів міжнародного права відносить держави, які у своїх взаємовідносинах визнають для себе юридично обов’язковими норми міжнародного права.

Більш широке тлумачення дають Г.В. Ігнатенко та Д.І. Фельдман, які вказують, що «суб’єкти міжнародного права можуть бути визначені як утворення, незалежні один від одного, не підпорядковані у сфері міжнародних відносин будь-якій політичній владі, котрі мають юридичну здатність до самостійного здійснення прав і обов’язків, встановлених міжнародним правом*.  Іншими словами, це утворення, які є незалежними в реалізації своїх владних повноважень і володіють при цьому міжнародною правосуб’єктністю. Пізніше Г.В. Ігнатенко додає, що основною якістю суб’єкта міжнародного права є «юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення узгоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов’язків, встановлених цими нормами».[19, c. 52-53]

Тлумачення суб’єкта міжнародного права С.В. Черниченком ґрунтується на визначенні його як носія міжнародних прав І обов’язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або приписів міжнародно-правових актів. Він також уточнює, що його поведінка прямо регулюється міжнародним правом, і такий суб’єкт вступає чи може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини.

У цьому розумінні необхідно відмітити таку важливу характеристику, як підкреслення факту виникнення прав і обов’язків у суб’єкта відповідно до норм міжнародного права. Дійсно, суб’єкти міжнародного права набувають свого статусу на основі зазначених норм, іншими словами, норми міжнародного права породжують певні права та обов’язки для суб’єктів, а отже є правовою основою їхньої діяльності.

На відміну від більшості вітчизняних вчених, які обстоюють позицію поєднання можливостей створювати міжнародні норми та бути носіями відповідних прав і обов’язків, що опосередковано заперечує належність індивіда до суб’єктів міжнародного права, зарубіжні науковці дотримуються позиції щодо сукупності в суб’єкта лише таких ознак, як можливість мати права та обов’язки і здатність захищати їх та нести відповідальність л а порушення. Так,  Я.Броунлі, стверджує, що суб’єктом міжнародного права є утворення, яке здатне мати міжнародні права та обов’язки, а також здатне захищати свої права шляхом висунення міжнародних претензій.» Загалом наукові позиції щодо підходів до визначення суб’єкта міжнародного права слід розділити за такими напрямами:

—         лише держави можуть виступати суб’єктами міжнародного права;

—         суб’єкти міжнародного права — це всі учасники міжнародних правовідносин;

—         суб’єктами міжнародного права виступають лише творці міжнародних прав та обов’язків;

—         щоб бути суб’єктом міжнародного права, необхідно виступати тільки носієм міжнародних прав та обов’язків;

—         можливість творити норми міжнародного права та володіти у відповідності до них певними правами і обов’язками міжнародного характеру — ось визначальні риси суб’єкта міжнародного права; критерії віднесення до суб’єкта міжнародного права — це сукупність таких ознак як наявність певних можливостей та юридичних властивостей як самостійного утворення, здатність володіти правами та виконувати обов’язки у відповідності до норм міжнародного права, брати участь у створенні та реалізації таких норм;

—         суб’єкти міжнародного права — це учасники міжнародних відносин, які володіють міжнародними правами та обов’язками, здійснюють їх на основі міжнародного права і несуть у разі необхідності міжнародно-правову відповідальність;

—         більш жорсткою є позиція, що суб’єктом міжнародного права є лише той учасник міжнародних відносин, який має право укладати міжнародні договори [17, c. 35-36].

Як бачимо, у підходах до визначення суб’єкта міжнародного права науки пройшла шлях від визнання держави єдиним суб’єктом до сучасних спроб віднести до суб’єктів навіть і фізичних осіб.

Деякі науковці займають позицію, відповідно до якої не держави, а саме народи (нації) с суб’єктами міжнародного права, які діють на міжнародній арені через свою державу. Проте, на нашу думку, народ у такому випадку діє опосередковано через свою державу, державні органи, які відповідно до закону наділені повноваженням визначати напрями діяльності, а отже виступати в міжнародній сфері безпосередньо як суб’єкти права.

Із виникненням у XIX столітті міжнародних організацій «як відображення та наслідку об’єктивної тенденції до інтернаціоналізації багатьох сторін життя суспільства» та активною їхньою діяльністю в різноманітних сферах постала необхідність щодо визначення їх правового статусу на міжнародній арені. З огляду на доводи, що міжнародні організації створюються за волею держав, їх статус як окремих суб’єктів міжнародного права деякий час не визнавався.

Міжнародна правосуб’єктність фізичної особи є найбільш спірним питанням у теорії суб’єктів міжнародного права, причому історично як вітчизняні, так і зарубіжні фахівці, які стояли біля витоків формування науки, були одностайними в «недопущенні» фізичних осіб до цього кола. Пізніше ці думки розійшлися, і як вказують деякі науковці, головною причиною цього стали не глибинні дослідження проблеми і концептуально різні підходи до явища, а лише ідеологічні вимоги щодо необхідності обстоювання протилежних за своєю суттю поглядів. У 1932 році відомий французький вчений Ж.Єсель визначив, що лише індивід може бути суб’єктом міжнародного публічного права, і отримав підтримку багатьох зарубіжних вчених.[20, c. 33-34]

Такого розмаїття поглядів не можна побачити у вітчизняній науці. У зв’язку зі здійсненням жорсткого владного впливу на формування наукових позицій, неналежним забезпеченням прав та свобод людини і громадянина, а пізніше — зняттям заборон та можливістю «говорити те, що хочеться», зумовили значну відсталість дослідження питання щодо визначення статусу фізичної особи в міжнародному праві. Вочевидь, на сьогодні є потреба більш досконалого вивчення цієї проблеми, а не метання в різні боки із приводу визнання чи невизнання фізичної особи суб’єктом міжнародного права.

Слід також згадати ще про одну з існуючих у цій сфері проблем. У багатьох підходах прослідковується думка щодо ототожнення суб’єкта міжнародного права та суб’єкта міжнародних правовідносин, ставиться при цьому знак рівності. Так, наприклад, визначаючи поняття суб’єкта міжнародного права, Ю.Є. Карлов вказує: «Учасники міжнародних відносин, які володіють правами і обов’язками, що безпосередньо випливають з міжнародного правопорядку, відносяться до числа суб’єктів міжнародного права». Тієї ж думки дотримується М.О. Ушаков, який при визначенні суб’єктів міжнародного права прирівнює їх до сторін міжнародних правовідносин, наділених нормами міжнародного права суб’єктивними правами та суб’єктивними обов’язками.

На нашу думку, вказані поняття слід відрізняти, хоча й в загальній теорії права їх у багатьох випадках ототожнюють, часто надаючи одного й того самого значення і вживаючи як взаємозамінні терміни. Ю.І. Гревцов вказує, що хоча й у більшості підручників поняття суб’єкта права розкривається в главі про правовідносини, проте »е підстави вважати, що активність суб’єкта права виходить за межі правових відносин, мається на увазі, що вона не вичерпується межами правовідносин та дійсно можлива поза ними. Тут слід брати до уваги дві важливі характеристики: 1) можливість участі в різного виду правовідносинах; 2) реальна участь у них. 35

Суб’єкт права — поняття більш широке, яке в певній мірі відрізняється від поняття суб’єкта правовідносин. Суб’єктом права є особа, яка володіє правосуб’єктністю. тобто особа, яка потенційно (взагалі) здатна бути учасником правовідносин. У свою чергу суб’єкт правовідносин — це реальний учасник даних правових відносин. Це означає, що суб’єкт права, який використовує свою праводієздатність, стає суб’єктом правовідносин. Отже, поняття учасника правовідносин (суб’єкта правовідносин) є вужчим за поняття суб’єкта права, оскільки включає лише реальну участь у тому чи іншому виді правовідносин. У суб’єкта права існує можливість стати учасником будь-яких із них, проте він не може бути одночасно учасником всіх правовідносин.

Такі ж критерії стосуються й суб’єкта міжнародного права — за наявності в нього певних визначених міжнародними нормами прав та обов’язків він може брати участь у міжнародних правовідносинах, а отже стає суб’єктом таких правовідносин [11, c. 46-47].

Таким чином, підводячи підсумки, а також аналізуючи всі існуючі підходи до розуміння суб’єкта міжнародного права та спроби дати визначення цього поняття, найбільш оптимальне поєднання всіх характеристик дає змогу дійти висновку: суб’єкт міжнародного права — це носій прав та обов’язків, що виникають у нього на основі норм міжнародного права (міжнародна правосуб’єктність), який може виступати учасником міжнародних правовідносин.

Для визначення поняття необхідно взяти до уваги наявність трьох елементів:

1)       володіння суб’єктом певними правами та обов’язками;

2)       вказані права та обов’язки виникають на основі норм міжнародного права;

3)       за умов володіння правами та обов’язками суб’єкти мають можливість брати участь у міжнародних правовідносинах.

Визначаючи ознаки суб’єктів міжнародного права, багато авторів, в основному ті, які дотримуються думки щодо виключності держав як суб’єктів міжнародного права, роблять наголос на такій характеристиці, як суверенітет.

Суб’єктам міжнародного права притаманний ряд ознак:

—         певне зовнішнє уособлення;

—         персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді єдиної особи);

—         здатність виробляти, виражати та реалізовувати автономну волю; брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти відповідно до цих норм [12, c. 157].

1.2. Правосуб’єктність як ознака суб’єктів міжнародного права

Всі ознаки суб’єктів міжнародного права складають по суті таку важливу характеристику як правосуб’єктність. яка в найбільш загальному вигляді визначається як здатність особи виступати суб’єктом міжнародного права. Вона означає одночасно і підпорядкованість безпосередньому впливу міжнародного права, і володіння міжнародними правами та обов’язками, і здатність брати участь у міжнародних правовідносинах.

Інститут міжнародної правосуб’єктності займає одну з найбільш важливих позицій серед існуючих Інститутів міжнародного права з огляду на те, що саме правосуб’єктність визначає по-перше, загальне юридичне становище суб’єктів міжнародного права, по-друге, дає змогу зрозуміти роль тих чи інших суб’єктів у міжнародному праві. Серед юристів-науковців навіть висловлювалася думка щодо виділення міжнародної правосуб’єктності в окрему галузь міжнародного права.

Міжнародна правосуб’єктність включає в себе такі складові як правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Правоздатність — це здатність суб’єкта міжнародного права мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки, бути їх носієм. Слід підкреслити, що головне в правосуб’єктності не фактичне володіння тими чи іншими правами, а лише завчасно передбачена можливість, принципова здатність до цього.

Правоздатність у суб’єктів міжнародного права виникає з моменту їх виникнення або визнання, в залежності від того, який вид суб’єктів мається на увазі. Так, правосуб’єктність держав виникає з моменту їх створення; нації та народності, що борються за національну незалежність набувають прав та обов’язків, тобто стають правоздатними з моменту визнання їх такими.

Під дієздатністю розуміється здатність суб’єктів міжнародного права своїми діями набувати прав та створювати для себе юридичні обов’язки. До неї також включається і здатність здійснювати такі права та обов’язки своїми власними діями. Наприклад, підписавши в 2001 році Конвенцію про кіберзлочинвість і ратифікувавши її в 2005 році, Україна взяла на себе ряд обов’язків по визнанню певних діянь у сфері використання комп’ютерних технологій злочинами, наданню допомоги в розслідуванні зазначених злочинів державам, які підписали Конвенцію, у свою чергу Україна має право вимагати належної поведінки від таких держав [8, c. 39-40].

В юридичній літературі виділяють й деліктоздатність, коли є необхідність підкреслити різницю між моментом виникнення дієздатності як здатності набувати прав та обов’язків, і здатності відповідати за вчинення певних дій. Деякі вчені в міжнародному праві виділяють повну, або активну, та обмежену деліктоздатність. Повна притаманна державам, а обмежена — іншим суб’єктам міжнародного права. Обмежена деліктоздатність як властивість суб’єкта міжнародного права активно використовується прибічниками визнання фізичних осіб як суб’єктів, насамперед, щодо можливості нести міжнародну правову відповідальність за окремі види злочинів.

Стосовно суб’єктів міжнародного права слід врахувати те, що момент виникнення правоздатності, дієздатності та деліктоздатності в них співпадає. Мається на увазі, що суб’єкт міжнародного права при його виникненні вже потенційно володіє здатністю мати права та обов’язки, визначені міжнародними нормами, здатен своїми діями набувати вказаних прав і обов’язків, реалізує їх шляхом вчинення певних дій й одночасно несе відповідальність за них. Так, наприклад, певна держава володіє міжнародною правосуб’єктністю, ратифікуючи певну конвенцію, бере на себе визначені в документі права та обов’язки, у разі недотримання норм несе відповідальність, передбачену за їх порушення.

Розрізняють правосуб’єктність загальну, галузеву та спеціальну.

Загальна правосуб’єктність — це здатність певних осіб виступати як суб’єкт міжнародного права. Такою правосуб’єктністю володіють суб’єкти міжнародного права на підставі факту свого існування, тобто з моментом появи згаданого суб’єкта в нього з’являється загальна правосуб’єктність.

Галузева — здатність суб’єкта виступати як учасник у певній сфері міжнародних відносин. Це стосується, перш за все, міжнародних організацій, які спрямовують свою діяльність на певну сферу суспільного життя.

Спеціальна — здатність бути суб’єктом тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі або певної сфери міжнародного права. До суб ектів міжнародного права, які володіють спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, деякі автори відносять фізичних осіб та міжнародні неурядові організації [5, c. 61-62].

РОЗДІЛ 2. Характеритсика видів суб’єктів міжнародного права

Більшість науковців при визначенні видів суб’єктів міжнародного права виділяє дві категорії — первинні та похідні. При цьому деякі автори говорять про наявність не первинних, а основних суб’єктів, мотивуючи це тим. що до цієї групи відносяться в першу чергу держави, які виступають основними учасниками міжнародних відносин, а решта — або створюються ними, або реалізують свої права та обов’язки як суб’єкти міжнародного права не так активно. На нашу думку, критерії віднесення суб’єктів міжнародного права до тієї чи іншої групи при цьому не змінюються, більш доцільно було б називати їх первинними та похідними, оскільки визначальною при поділі на види є природа виникнення цих суб’єктів, а не активність їх у тих чи інших відносинах.

До первинних суб’єктів міжнародного права слід відносити держави, а також нації (народи), які борються за своє національне визволення та створення власної держави. їх виникнення, як влучно зазначає М.А. Баймуратов є об’єктивною реальністю, результатом природного історичного процесу. Виникаючи як суб’єкти соціального буття, вони так чи інакше вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому правила взаємного спілкування, які в подальшому закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов’язковими для суб’єктів міжнародного права [3, c. 57].

До похідних суб’єктів відносять міжнародні організації, специфічні державоподібні утворення. Такі суб’єкти міжнародного права створюються первинними, тому обсяг їхньої правоздатності визначається в залежності від наміру їх творців, від бажання надати певних прав та обов’язків для досягнення мети, яку вони покликані досягти в результаті своєї діяльності.

Досить прогресивною визнають деякі науковці на сьогодні думку професора Г. Ігнатенка, який поділяє суб’єктів міжнародного права на правостворюючпх і правореалізуючих, намагаючись таким чином вирішити спірне для науки питання щодо віднесення фізичних та юридичних осіб до суб’єктів міжнародного права.  Дещо уточнює таку класифікацію B.C. Іваненко, визначаючи універсальних суб’єктів, тобто таких, які створюють норми міжнародного права і також беруть участь в їх реалізації, та правореалізуючих суб’єктів міжнародного права, які за відсутності можливості створювати такі норми активно їх реалізують.

2.1. Держави як суб’єкти міжнародного права

Основними суб’єктами міжнародного права визнаються держави. Володіння ними правосуб’єктністю виходить лише з факту їх існування, без необхідності вчинення будь-яких особливих дій. а завдяки своїй активній реалізації зовнішніх функцій, участі в міжнародних правовідносинах держави стають до того ж і найактивнішими суб’єктами міжнародних правовідносин.

У загальній правовій теорії держава визначається як особлива суверенна політико-територіальна організація влади в суспільстві, яка має спеціальний апарат управління та примусу і здатна шляхом права робити свої веління загальнообов’язковими для всього населення країни.

Із точки зору міжнародного права держава визначається з огляду на  ознаки, які мають значення для міжнародної правосуб’єктності, до яких більшість авторів відносить наявність населення, території та організованої певним чином публічної (державної) влади. Причому під останньою ознакою розуміють, як правило, наявність певної верховної влади в державі, уряду, який на підставі наданих йому повноважень здатний визначати внутрішню політику держави та напрями її міжнародної діяльності, що становить сутність такої важливої якості як суверенітет [2, c. 57-58].

Л. Оппенгейм зазначав, що держава існує, коли народ (населення) проживає на певній території та перебуває під владою свого суверенного уряду. При цьому він вказував на наявність чотирьох ознак. По-перше, це населення, тобто сукупність осіб обох статей, які проживають разом як спільнота, не дивлячись на факт, що вони належать до різних рас або мають різні віросповідання або колір шкіри. По-друге, зазначає вія. це територія, при цьому наводить приклад євреїв, які на протязі сорока років бродили по пустелі разом, але не вважалися державою, бо не мали території.

Досить важливим, на нашу думку, є при цьому твердження Оппенгейма, що розмір території не має значення при визначенні правосуб’єктності держави в цілому — держава може складатися й з одного міста, як у випадку міст-де -ржав. Зауважуючи це, відомий юрист передбачив існування тези щодо неможливості «малих» держав нести обов’язки, властиві взагалі державі як суб’єкту міжнародного права. У такому твердженні науковці плутають обсяг міжнародних прав і обов’язків держави як суб’єкта міжнародного права та міжнародну правосуб’єктність в цілому.

Практика сьогодення в міжнародно-правовій сфері свідчить, що держави дійсно є рівними як суб’єкти міжнародного права, і при цьому не робиться їх розмежування в залежності від території або кількості населення. Маленькі держави є такими ж повноцінними суб’єктами як і неликі.

Повертаючись до тверджень Оппенгейма, зазначимо, що третьою характеристикою держави він визначає наявність уряду, яким може бути одна чи більше осіб, які представляють народ та керуються у своїй діяльності правом даної території. І по-четверте, це суверенітет, тобто верховна влада, влада, яка не залежить від будь-якої іншої влади.

Термін «суверенітет» з’явився в політичній та правовій практиці в період становлення абсолютних монархій і використовувався королівською владою в боротьбі проти феодальної роздрібненості

Суверенітет (фр. souverainetfl — верховна влада) — виключне верховенство, сукупність верховних прав, що належать державі, яке передбачає її повну незалежність. Іншими словами, юридично немає більш високої влади на даній території, ніж влада даної держави.

Така вища влада мас дві сторони — реалізується як внутрішньо, так і в зовнішніх проявах. Це насамперед характеризує верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади всередині держави та її незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах [10, c. 63-64].

Відомий англійський юрист-міжнародник, професор Оксфордського університету Монтаг Бернар ще в XIX столітті у своїй книзі «Нейтралітет Великобританії під час громадянської війни в Америці» так визначив суверенну державу: «Під суверенною державою ми розуміємо спільноту або певну кількість осіб, які постійно організовані під власним суверенним урядом, а під суверенним урядом, яким би чином він не був сформований, ми розуміємо уряд, який володіє повноваженнями створювати та застосувати закон всередині цієї спільноти, і на який не здійснює впливу будь-який інший вищий уряд. Ці два фактори, один позитивний, інший негативний, здійснення влади і відсутність вищого контролю, й складають поняття суверенітету та є необхідними для його розуміння

До загального постулату визначального впливу суверенітету для надання державі статусу суб’єкта міжнародного права слід додати деякі зауваження, спричинені сьогоденним буття. Тут можна навести приклади деяких держав, таких як Ірак, …. та інших, де наявність суверенної влади не «заважала» вжиттю певних заходів із боку окремих суб’єктів, що нібито пов’язані з питаннями забезпечення безпеки людства в цілому. Отже, підтверджується думка деяких науковців стосовно того, що держава в теорії визначається незалежною та суверенною, проте практика вносить певні коригування — абсолютно суверенних держав не існує.

Як вдало зазначає В.Г. Буткевич [7], на правосуб’єктність держави суттєво впливає її правова самостійність та незалежність, і апріорі всі держави є юридично рівними і жодна л них не мас права нав’язувати свою волю іншій. Проте, виходячи з того самого постулату, ніхто не може визначати для держави, з ким і в які відносини їй слід вступати, а отже вона сама вирішує питання щодо участі в таких відносинах і таким чином регулює обсяг прав та обов’язків, що їй належать. Все це допомагає зробити висновок, що всі держави є рівними за своєю правоздатністю, а в реалізації міжнародної дієздатності рівності в принципі бути не може. Держави самостійно визначають, наприклад, чи підписувати їм ті чи інші договори, таким чином беручи на себе ряд прав та обов’язків. Наприклад, славнозвісна проблема сьогодення — чи вступати в НАТО — досить гостро стоїть для України і є предметом політичних суперечок, а також спорів у суспільстві щодо того, чи слід вашій державі брати на себе певні зобов’язання, при цьому здобуваючи ряд прав.

Питання щодо відмінності обсягу прав та обов’язків у різних держав залежить і від форми державного устрою, яка передбачає національно-територіальну організацію держави, співвідношення цілого та його частив.

Із загальної теорії права нам відоме існування простих (унітарних) і складних (федеративних) держав. Більшість науковців схиляються до думки, що стосовно простих держав жодних проблем щодо їхньої міжнародної правосуб’єктності не виникає і виникнути не може, оскільки проста (унітарна) держава, хоча й поділяється на певні адміністративно-територіальні частини, проте виступає на міжнародній арені як єдине об’єднання, бо вказані частини не є якимись окремими від держави утвореннями  не можуть представляти її в міжнародних відносинах.

У свою чергу складні держави є об’єднаннями декількох територіальних одиниць, які мають елементи суверенітету, і тому виникають питання щодо надання їм статусу суб’єктів міжнародного права. До складних держав відносяться унії, федерації, конфедерації [1, c. 54-55].

Поняття унії нині є досить застарілим, у сучасному світі вже не існує уній, проте слід зазначити, що така форма історично Існувала, і з огляду на неможливість прогнозування щодо факту виникнення їх у майбутньому, вважаємо за потрібне зазначити деякі моменти.

Відомі дві форми уній — унії особисті та унії реальні. Особисті унії, якими вважалися Нідерланди та Люксембург, Великобританія і Ганновер — це об’єднання двох або більше держав під владою одного монарха, при цьому кожна з держав не втрачала своєї незалежності та суверенітету і виступала окремим суб’єктом міжнародного права. Унії реальні — це не лише один монарх, але Й спільні органи управління, при цьому суб’єктом міжнародного права виступала унія в цілому, оскільки уособленням її суверенітету були ті органи управління, які існували спільно для держав, що входили до унії. Таким чином, держави, які входили до зазначеної унії, втрачали свою суверенність, а отже і статус окремого суб’єкта міжнародного права. Серед реальних уній виділяють Австро-Угорщину, польсько-литовську Люблінську та інші, а одним із найбільш відомих прикладів сучасної унії називають сирійсько-єгипетську унію, яка існувала наприкінці 50-х років.

До складних держав відносять також конфедерацію (лат. — confoederatio — союз, об’єднання), тобто союз держав, який створюється для досягнення конкретної мети, а після чого або перетворюється на більш тісний союз — федерацію, або розпадається. Існування конфедерацій засновується на підписаному між її суб’єктами договорі, при цьому суверенітет конфедерації зберігається за кожним суб’єктом і не розповсюджується на все об’єднання.  Серед відомих у минулому конфедерацій зазначимо Швейцарію, Сполучені Штати Америки (в минулому), і приклад цих держав говорить про те, що результатом функціонування конфедерації став перехід їх до устрою федерації. Деякі держави навіть зберігають у своїй назві слово  «конфедерація» й після припинення існування, як от Швейцарія, яка й досі має назву Швейцарська Конфедерація, або латинською Confoederatio Helvetica, хоча по суті вже є федерацією.

До ознак конфедерації відносять, крім зазначених, такі: члени конфедерації володіють правом виходу зі складу федерації (сецесії); у предмет ведення конфедерації входить невелике коло питань, за виключенням яких суб’єкти конфедерації зберігають повну самостійність; у конфедерацію входять не всі органи влади і управління, а лише ті, які необхідні для вирішення завдань, для яких було створено конфедерацію; постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних повноважень і приймають рішення за погодженням і т. ін.

Кожна суверенна держава має право самостійно визначати характер своїх відносин з іншими державами, діючи на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Формою складної держави, яка існує й на сьогодні, є федерація, яка виступає як єдиний суб’єкт міжнародного права. Загальновизнаним с те, що суб’єкти федерації, хоча й деяким з них надається право вступати у відносини з іншими державами, окремими суб’єктами міжнародного права в принципі не виступають. Більшість авторів пов’язують це з відсутністю права сецесії, що забезпечує цілісність держави в цілому. Так, суб’єкти Російської Федерації мають право брати участь у міжнародних відносинах у певних сферах суспільного життя — економічній, культурній, соціальній; суб’єкти Федеративної Республіки Німеччини за погодженням з федеральним урядом можуть укладати договори з іноземними державами.

Історично існували і винятки із загального правила. Як зазначає М-Ю. Черкес, таким був Радянський Союз, який надавав право союзним республікам вільно виходити зі складу союзу, і тому вони визнавалися суб’єктами міжнародного права, проте така можливість була лише номінальною, а не реальною, до моменту розпаду союзу»[19, c. 55].

Деякі автори, наприклад, М.А. Баймуратов[3], розрізняють територіальні та національні федерації.

До ознак територіальної федерації вони відносять наступні: й суб’єкти не є суверенними утвореннями, вони не мають права сецесії, позбавлені конституцією права прямого представництва в міжнародних відносинах. Територіальними федераціями є такі держави як США, Мексика, ФРН.

Національним федераціям притиманне гарантування суверенітету великих і малих націй, її суб’єкти є національно-державними утвореннями та мають право на зовнішні зносини в певних сферах, за виключенням політичної. Серед таких федерацій — Російська Федерація. Індія.

Взагалі, на нашу думку, дуже складним виявляється питання щодо чіткого розмежування міжнародної правосуб’єктності федерацій, оскільки існує досить багато виключень із загальних правил, тому при визначенні обсягу такої правосуб’єктності вказаних держав слід керуватися перш за все документами, що регламентують їх утворення, а також конституціями, де прописані основні засади державного устрою [3, c, 42].

2.2. Правосуб’єктність націй, народів, що борються за незалежність

У науці міжнародного права визначають цю категорію суб’єктів, називаючи їх такими, що борються за самовизначення, утворення власної держави, національне визначення та ін. Зазначимо. що на наш погляд, все це характеризує одне й те саме явище — боротьбу за певну незалежність — у формі створення власної держави, визнання окремої республіки в складі федерації або в якійсь іншій формі, але все це є боротьбою за незалежність.

Слід зазначити, що нині проблема націй, народів, які борються за власну незалежність, стоїть досить гостро з огляду на те, що все це відбувається досить кривавим шляхом, шляхом сутичок і протистоянь, що з позицій міжнародного права є останнім із можливих методів боротьби.

Досить складно прослідкувати визначальну в теорії міжнародного права позицію чіткості у виявленні природи і сутності понять нації та народу з метою надання більш точного визначення. Проте ще здавна вели мову про наявність не лише держав як суб’єктів права, які є суверенними, але й певних груп людей — націй, народностей, які прагнуть до власної незалежності, суверенності, створення держави. І хоча визнавали їхнє існування, проте з огляду на історичний час — час великих колоній, таких як Британська, яка не визнавала навіть США та Австралію, які здобули незалежність, як суб’єктів міжнародного права, говорили про те, що такі нації і народності, незважаючи на їхнє прагнення, не повинні визнаватися суб’єктами міжнародного права.

Слід, не нашу думку, перш за все звернутися до витоків понять нації та народу. Необхідно зазначити, що позицію зарубіжних авторів з цього приводу взагалі складно прослідкувати, оскільки, наприклад, англійською мовою обидва ці поняття звучать однаково — nation, а виходячи з того, що походить це слово від латинського слова «natío», що, до речі, означає плем’я, народ, то взагалі зробити висновок досить важко.

Звернемося до визначень. Народ — це певна група людей, які відрізняються загальністю ряду ознак — мови, культури, території, релігії, історичного минулого і т.д. Нація, у свою чергу — це соціально-економічна, культурно-політична та духовна спільність людей, що склалася в результаті становлення держави і розвитку культурної та політичної традиції.

Деякі автори зазначають, що ведучи мову про право народу, який бореться за свою незалежність, ми фактично говоримо про право націй, які цей народ складають, оскільки світова практика свідчить про віднесення до категорії  народ» плем’я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну, мовну спільноту [18, c. 46-47].

На нашу думку, ці два поняття не с однаковими. Поняття нації означає якусь більш тісну і взаємопов’язану спільність, ніж народ, що видно з визначень. Нація формується в результаті певних процесів по становленню держави, проте право на самовизначення, ми так вважаємо, може мати й певний народ як група людей, що пов’язані певними спільними рисами, проте ще не досягли такої єдності, щоб називатися нацією — цей процес може відбуватися за умов отримання незалежності та під час формування власної держави. Таким чином, будемо вести мову про народ, націю, які борються за незалежність як суб’єктів міжнародного права.

Для визнання нації, народу, який бореться за утворення власної незалежної держави, ряд авторів зазначає необхідність наявності певних ознак, серед яких:

— визначена територія, яка передбачається для знову утвореної держави;

—         наявність органів управління населенням;

—         наявність збройних формувань, які борються за незалежність і підпорядковуються означеній владі.

Характеризуючи означених суб’єктів, слід вказати на наступні особливості.

Правовою основою визнання нації, народу, які борються за свою незалежність, як суб’єкта міжнародного права, с один із визначальних принципів — принцип самовизначення народів і націй. Тут слід зробити деяке зауваження: яким же чином зазначений принцип співвідноситься з принципом територіальної цілісності держав? Відповідь на це питання спробував дати Ю.Є. Карлов, зазначивши, що нації, народи мають право претендувати на визнання їх як суб’єктів міжнародного права лише за певних умов, якими є порушення конституційних прав окремих народів, націй; наявність певним чином організованої влади, здатної відтворити порушені права і створити надійний механізм їх подальшої реалізації, здійснювати керівництво народом та виступати ня міжнародній арені віл імені всього населення.

Багато авторів підкреслюють, що ключовим моментом такого суб’єкта є факт боротьби за незалежність. Отже, обсяг їхньої міжнародної правосуб’єктності обмежується тими правами та обов’язками, основним призначенням яких е боротьба за незалежність, вся діяльність таких суб’єктів має здійснюватися з метою самовизначення.

Із попереднього виходить наступна ознака — такі суб’єкти є, на відміну від держав, менш сталими, оскільки сама по собі мета їхньої діяльності спрямована частіше за все на утворення незалежної держави, що врешті-решт відбувається, але для різних націй і народів у різні проміжки часу. Як ми вже попередньо зазначали, таких суб’єктів ще інколи називають державами в процесі становлення.

Такі ознаки слід розширити певними уточненнями, на які вказують деякі автори. Це, насамперед, компактність проживання, створення своєї єдності та певної економічної та культурно-історичної спільності; чітко сформульована мета боротьби — зміна форми свого державного «буття* (вихід зі складу однієї держави та створення нової самостійної держави або приєднання до іншої держави), боротьба, що реально відбувається в різноманітних законних масових формах (демонстрації, референдуми та ін.), у виключних випадках після використання всіх законних засобів боротьби і при відмові державної влади задовольнити вимоги можливе використання й збройних методів; явно виражена підтримка більшістю населення боротьби за незалежність та самовизначення [16, c. 71-72].

Дискусійним є питання щодо моменту переходу нації, народу, який бореться за утворення власної держави, до державного утворення як такого, тобто важливого моменту становлення як суб’єкта міжнародного права, але не як такого, що перебуває в постійному процесі боротьби, а такого, який є суверенним і повноцінним суб’єктом права.

Одні вважають, що таким с момент проголошення держави. Інші дотримуються думки, що тут важливу роль відіграє не формальний момент, а реальна можливість здійснювати управління власною державою, тобто наявність ефективного механізму державної влади. Саме тому, як свідчить історична практика, все ж таки існує певний проміжок часу між проголошенням незалежності деяких держав і визнанням їх усіма іншими суб’єктами міжнародного права.

Тут, на нашу думку, слід вказати на таку важливу категорію, як суверенітет нації та народу, яку вважають політико-юридичною основою міжнародної правосуб’єктності визначеної категорії.

Національний суверенітет — реальна спроможність нації визначати зміст, характер і повноту свого політичного, економічного, соціального, культурного та інших сфер життя, забезпечувати своє самовизначення аж до утворення незалежної держави. Народний суверенітет — повновладдя народу, який здійснює свою невід’ємну і неподільну владу самостійно та незалежно від інших соціальних сил.

На основі суверенітету самостійним міжнародним статусом володіють ті нації і народи, які ще не мають державності. За умов створення власної держави або добровільного входження до складу іншої нації та народи перебирають на себе всі характеристики, притаманні державі як суб’єкта прала, а отже й державний суверенітет. Проте, на нашу думку, це на заперечує існування національного і народного суверенітету як невід’ємної можливості визначати основні напрями свого розвитку, але тепер для нації та народу визначальним с суверенітет державний, який, як ми зазначали вище, є невід’ємною характеристикою держави як суб’єкта міжнародного права.

У процесі боротьби за незалежність нація та народ вступають у певиі відносини з іншими суб’єктами міжнародного права, при цьому основними їхніми правами визначають наступні:

—         вступати у відносини з державами та міжнародними організаціями;

—         направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для участі в роботі міжнародних організацій та конференцій;

—         брати участь у створенні міжнародно-правових норм та самостійно реалізовувати діючі норми;

—         застосовувати в будь-якій формі опір проти держави, в складі якої вони перебувають, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом та отримувати необхідну допомогу від інших суб’єктів міжнародного права.

Як зазначає В.Г. Буткевич, з прийняттям певних міжнародних документів, зокрема. Декларації про принципи міжнародного права. Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, домінуючою стала думка, що між народ-но-правовою суб’єктністю володіє не тільки нація, народ, які борються за незалежність, але навіть і ті, які вже її здобули. У принципі, з цим слід погодитися, оскільки факт проголошення незалежної держави, здобуття політичного статусу ще не говорить про досягнення економічної, культурної незалежності, до того ж нації та народи, володіючи суверенітетом, мають право змінювати свій статус як державного утворення. Крім цього, в боротьбі за незалежність метою може ставитися не тільки проголошення держави, але й самовизначення, визнання незалежного політичного статусу, за що борються усі нації та народи [15, c. 67].

2.3. Міжнародні організації як суб’єкти міжнародного права

Як ми вже зазначали, міжнародні організації відносяться до похідних суб’єктів міжнародного права, обсяг правоздатності яких визначається тими, хто їх створює, та є адекватним до функцій, що повинні забезпечуватись створюваною організацією.

Слід додати деякі історичні моменти. У науці міжнародного права досить тривалий час панувала думка про те. що міжнародні організації не слід визнавати суб’єктами міжнародного права. Ті, хто висували протилежні пропозиції, вважалися такими, що стоять на засадах приниження статусу держав як єдиних суб’єктів, які володіють суверенітетом — головною ознакою міжнародної правосуб’єктності, визнання «наддержавних» функцій окремих міжнародних організацій (ООН), роблять спроби визнати концепцію переважання міжнародного права над національним та пі

Поступово, з нівелюванням вказаних застережень та посиленням ролі міжнародних організацій у суспільному житті, більшість науковців прийшли до думки щодо необхідності визнання їх як суб’єктів міжнародного права, що було посилено й кількістю міжнародних організацій, яка зростає день за днем — ООН. ОБСЄ. НАТО, РЄ. ЄС, СНД, МОМ. ЛАГ, ОАГ, ЮНЕСКО, МАГАТЭ, ВОЗ, МОТ, МВФ, МБРР, ОПЕК, Інтерпол. Такий вагомий кількісний аргумент є значним підкріпленням вказаної позиції.

Прийнято вважати, що до міжнародних організацій, які визнаються суб’єктами міжнародного права, слід відносити міжнародні міжурядові організації з огляду на ряд ознак, якими вони володіють і які дають їм змогу виступати такими. Це, насамперед, здатність укладати міжнародні договори, заявляти міжнародні претензії, право бути стороною у справах, що розглядаються міжнародними судами тощо. Крім того, міжнародні організації мають право вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права, визнавати тих чи інших суб’єктів (у тому числі шляхом прийняття до складу організації),

Надане організаціям право укладати міжнародні договори є дещо лімітованим, оскільки «правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації»». Отже, при створенні міжнародної організації певним суб’єктом межі її правосуб’єктності стосовно укладання договорів визначаються саме ним, що знаходить своє відображення в статуті або іншому установчому документі.

Як влучно зауважує В.Г.Буткевич, такі права і обов’язки міжнародних організацій не слід плутати з її правами як юридичної особи, зокрема, щодо цивільно-правових відносин (укладати договори та ін.) [7, c. 301-302].

Міжнародні міжурядові організації характеризуються офіційною участю в них держав і урядів, вони мають погоджені цілі, визначену компетенцію та органи, діяльність їх організовується у відповідності до статуту, у якому прописані процедури, порядок роботи і вимоги щодо членства.

Міжнародні неурядові організації, за твердженням деяких юристів-науковців, міжнародної правосуб’єктності не мають, за виключенням мабуть лише Міжнародної Організації Червоного Хреста, яка мас певні ознаки міжнародної правосуб’єктності.

Слід визнати, з огляду на досить активну міжнародну діяльність деяких неурядових організацій, все ж таки певний обсяг прав та обов’язків цим організаціям притаманний, а отже вони мають певний статус як суб’єкти міжнародного права. Одні вважають, що міжнародні неурядові організації володіють галузевою правосуб’єктністю, інші — що вони мають спеціальну правосуб’єктність. Так чи інакше, такі організації мають повноваження консультативного характеру, а іноді й спрямовують прийняття певних рішень основними суб’єктами міжнародного права. Але, як вважає М.А. Баймуратов, не дивлячись на зазначені можливості, неурядові організації не мають права створювати норми міжнародного права, а отже не можуть володіти всіма елементами міжнародної правосуб’єктності, яка ніколи не буде проявлятися в повному обсязі і ніколи не буде рівною з правосуб’єктністю інших загальновизнаних суб’єктів міжнародного права [3, c. 52].

Висновки

Отже, суб’єкт міжнародного права — це носій прав та обов’язків, що виникають у нього на основі норм міжнародного права (міжнародна правосуб’єктність), який може виступати учасником міжнародних правовідносин.

Усі ознаки суб’єктів міжнародного права складають по суті таку важливу характеристику як правосуб’єктність, яка в найбільш загальному вигляді визначається як здатність особи виступати суб’єктом міжнародного права. Вона означає одночасно і підпорядкованість безпосередньому впливу міжнародного права, і володіння міжнародними правами і обов’язками, і здатність брати участь в міжнародних правовідносинах.

Виділяють два основні види суб’єктів міжнародного права — первинні та похідні.

Основними суб’єктами міжнародного права визнаються держави. Міжнародно-правовою суб’єктністю володіє не тільки нація, народ, які борються за незалежність, а навіть і ті, які вже її здобули. Міжнародні організації відносяться до похідних суб’єктів міжнародного права, обсяг правоздатності яких визначається тими, хто їх створює, та є адекватним до функцій, які повинна забезпечувати створювана організація.

Історія міжнародного права знає випадки щодо обмеження міжнародної правосуб’єктності. Деякі автори говорять тут про наявність обмеженої дієздатності, коли певні суб’єкти не повною мірою володіють здатністю своїми діями набувати міжнародних прав та обов’язків.

Тривалий час існували такі форми відносин, за яких певні територіальні утворення обмежувалися у своєму суверенітеті або взагалі були Його позбавлені — такими були відносини васалітету, протекторати, домініони, колонії. Слід зазначити, що багато держав за свою історію пройшли різноманітні етапи обмеження своєї правосуб’єктності.

Список використаної літератури

1. Антонович М.М.. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 308с.
2. Анцелевич Г. О., Покрещук О. О.. Міжнародне право: Підручник для студ. спец. «Міжнародне право» вищ. навч. закладів / Українська академія зовнішньої торгівлі. — К. : Алерта; Пектораль, 2003. — 409с.
3. Баймуратов М. Міжнародне право: Підручник / Маріупольський держ. гуманітарний ун-т. — Суми : Університетська книга, 2006. — 424с.
4. Бейцун, Ірина. Проблема правосуб’єктності об’єднань юридичних осіб [Текст] / Ірина Бейцун // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 2. — С. 45-49
5. Буроменський М. В., Кудас І. Б., Маєвська А. А., Семенов В. С., Стешенко В. М.. Міжнародне право: навч. посібник / М.В. Буроменський (заг.ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 336c.
6. Буткевич В. Генеза доктрини міжнародної правосуб’єктності індивіда [Текст] / В. Буткевич // Право України. — 2010. — № 2.- С.44-54
7. Буткевич В., Войтович С. А., Григоров О. М., Заблоцька Л. Г., Задорожній О. В.. Міжнародне право: Основні галузі:Підручник для студ. вищих навч. закл., що навчаються за спец. «Міжнародне право», «Міжнародні відносини» / Володимир Григорович Буткевич (ред.). — К. : Либідь, 2004. — 814с.
8. Георгіца А., Чикурлій Сергій Олександрович. Міжнародне публічне право: Навч.-метод. посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2002. — 175с.
9. Грудницька С. Розвиток теорії правосуб’єктності: господарсько-правове дослідження [Текст] / С. Грудницька // Юридична Україна. — 2009. — № 6. — С. 103-109
10. Дмитрієв А. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / Київський ун-т права; Інститут міжнародних відносин Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка / Ю.С. Шемшученко (відп.ред.), Л.В. Губерський (відп.ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 638с.
11. Мацко А. Міжнародне право: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2002. — 216с.
12. Монаєнко А. Поняття фінансової правосуб’єктності держави [Текст] / А. Монаєнко // Вісник Академії правових наук України. — 2011. — № 2. — С. 157-166
13. Пасічник, Андрій. Поняття адміністративної правосуб’єктності юридичних осіб / А. Пасічник // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 9. — С. 142-145
14. Пивовар, Віталій. Правосуб’єктність фізичної особи як суб’єкта трудових правовідносин [Текст] / В. Пивовар // Юридична Україна. — 2011. — № 3. — С. 70-74
15. Пронюк Наталія Василівна. Сучасне міжнародне право: навч. посібник. — К. : КНТ, 2008. — 342с.
16. Сироїд Т. Міжнародне публічне право: Навч. посібник. — Х. : ТОВ «Прометей-Прес», 2009. — 243с.
17. Тимченко Л. Міжнародне право: навч. посібник для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2007. — 224с.
18. Фастовець А. Міжнародне право: навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисциаліни / Державний вищий навч. заклад «Київський національний економічний ун- т ім. Вадима Гетьмана». — К. : КНЕУ, 2007. — 240c.
19. Черкес М. Міжнародне право: Підручник. — 5.вид., виправ. і доп. — К. : Знання, 2006. — 397с.
20. Шкуратенко О. Погляд на українську державність під кутом зору міжнародної правосуб’єктності [Текст] / О.Шкуратенко // Право України. — 2002. — № 9.- С.33-37
21. Якушев І. Правосуб’єктність в теорії трудового права України / І. Якушев // Право України. — 2008. — № 3.- С.36-40