Найхарактернішими рисами сучасного світового економічного розвитку є поглиблення взаємодії та взаємозалежності між окремими країнами та регіонами світу, узгодження національних та міжнародних інтересів, завершення формування цілісного міжнародного економічного простору [3].

Провідні країни світу вже давно створили і послідовно розвивають національні інноваційні системи як безальтернативний шлях реалізації системної та послідовної державної політики, спрямованої на активізацію інноваційних процесів, забезпечення технологічного розвитку та оновлення економіки.

Початок ХХІ ст. характеризується глобалізаційними процесами, макроінформаційним насиченням усіх сфер людського розвитку, що об’єктивно потребує комплексного розв’язання соціальних, економічних та екологічних проблем функціонування суспільних систем різних вимірів: світу, континентів, країн та їх регіонів. Вони мають не тільки часові, а й яскраво виражені просторові виміри [1].

Глобальний простір — це симбіоз локальних просторів із відображенням тієї чи іншої сфери людської діяльності, який формується геополітичною, геоекономічною та геостратегічною сферами. Вони тією чи іншою мірою визначають реальну ситуацію, у якій здійснюється людська діяльність. Але ці сфери глобального простору не є постійними: історія чітко фіксує періоди домінування тієї чи іншої сфери.

Відправною позицією інтеграції міжнародних інтересів щодо формування сучасної геоекономічної стратегії розвитку слугують спільні програмні документи, які прийняті в процесі еволюційних змін та перегляду самої ідеї сталого розвитку від її виникнення до відпрацювання механізмів реалізації в просторі, а саме: «Резолюція Ради Європи про керівні принципи регіональної політики» (1969 р.), «Європейська хартія регіонального/просторового планування» (1983 р.), «Європейська хартія облаштування території» (1985 р.), «Резолюція Європейського парламенту з питань європейської політики просторової організації та конкретизації завдань спільної діяльності» (1990 р.), «Керівні принципи планування сталого розвитку населених пунктів ЕЄК ООН» (1996 р.), «Перспективи європейського просторового розвитку» (1999 р.), «Керівні принципи сталого просторового розвитку Європейського континенту» (2000 р.) тощо.

За результатами міжнародних угод, основними цілями геоекономічної стратегії розвитку визначено підвищення рівня життя населення, раціональне використання економічного потенціалу території, комплексне регулювання процесів природокористування та захист довкілля. Особлива увага приділяється регіональному плануванню сталого розвитку сільських, міських, прикордонних, прибережних, депресивних регіонів. Заслуговує на увагу дієвість механізмів реалізації транскордонного співробітництва країн Європейського Союзу, до яких слід віднести процеси формування єврорегіонів, розробки та реалізації спільних міжнародних програм та проектів сталого розвитку. Зокрема, ефективним інструментом міжрегіональної інтеграції стали спільні операційні програми.

Стратегії розвинених країн націлені на таку оптимізацію структури народного господарства, в якому провідну роль відігравали 6 наукоємні й капіталоємні виробництва при одночасному зменшенні частки матеріаломістких і енергоємних галузей. Це пов’язано із тим, що капітал, високі технології, висококваліфікована робоча сила, науковий потенціал сконцентровані саме у економічно розвинених країнах, які становлять переважаючу більшість членів ОЕСР. Це дозволяє їм бути лідерами, що спрямовують у своїх інтересах тенденції розвитку світових економічних процесів, бути на вершині науково-технічного прогресу, хода якого невпинно прискорюється. Наявність великих обсягів надлишкового капіталу полегшує фірмам і ТНК цих країн завойовувати світові ринки. Технологічна перевага не тільки сприяє розширенню експорту найбільш складної й дорогої продукції, а й дає можливість завойовувати пануючі позиції при утворенні спільних підприємств у процесі експорту капіталу. Технологічна перевага в сукупності з величезною перевагою в експорті капіталу дає можливість розвинутим країнам і ТНК суттєво впливати на структури господарства інших країн [2].

В умовах глобалізації розвинені країни делегують реалізацію національних інтересів у геоекономічному просторі національним транснаціональним    структурам,    які    з    метою    реалізації    своїх геоекономічних інтересів формують самостійну систему інтернаціоналізованих виробничих ядер (циклів). Таким чином, розвинені держави створюють самостійну інтернаціоналізовану національну економічну систему, власні інтернаціоналізовані виробничі ядра, трансформуючись в «країну-систему», здатну поглинути економіки деяких світових структур і самостійно формувати стратегію поведінки інтернаціоналізованого виробничого ядра. В той час як решта країн змушені входити в «чуже» інтеграційне ядро та займати там будь-яку окрему ланку в інтернаціоналізованій національній економічній системі, поступово просуваючись до його ядра [2, с.37].

Отже, в основу формування сучасної геоекономічної стратегії розвитку мають бути покладені позиції концепції сталого просторового розвитку регіонів, який є динамічним процесом забезпечення ефективної ієрархічної взаємодії соціальних, економічних, екологічних, інноваційних, інформаційних елементів (підсистем) простору життєдіяльності людей для повного та доступного для всіх верств нинішнього та майбутнього поколінь людей задоволення їхніх різноманітних потреб.

Список використаної літератури

1. Павліха Н. В., Омельчук А. О. Підходи до формування сучасної геоекономічної стратегії розвитку // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Серія: Міжнародні відносини. – 2008. — № 6. – с. 64-69
2. Пасічна О.Ю. Теоретичні основи формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах інтернаціоналізації світових економічних процесів // Вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту. — Випуск ІІІ (39). Економічні науки. 2010. – с. 35-41
3. Січкар І.О. Вплив геоекономічних перетворень на інноваційну стратегію та роль країни у визначенні пріоритетів розвитку // «Прометей»: регіональний збірник наукових праць з економіки. – 2011. — №1. – с. 283-284