Вступ

1. Особистісно-орієнтоване психологічне консультування

2. Поняття „психологічного опору”

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Вітчизняні автори характеризують „опір” як багатогранне явище, що викликає непередбачені відстрочки, додаткові витрати і нестабільність процесу змін; як негативну реакцію систем, груп і окремих осіб, яка ускладнює процес змін та загрожує культурі підприємства й структурі влади [5, с. 278].

В рамках теорії „матеріалізації”, положення якої були сформовані авторами, існує ряд поглядів про опір як головну умову здійснення зміни на рівні особистості. З цієї позиції здійснюється розгляд опору та захисту як сфери адаптивних можливостей [5, с. 278].

Останнє положення про природу опору на наш погляд є найбільш прийнятним з точки зору нашого подальшого дослідження проблеми впровадження змін в організації.

Не зважаючи на значний обсяг праць та розробок, які були здійснені авторами в рамках психоаналітичного напрямку, гештальттерапії та особистісно-орієнтованої терапії і визначені в формі однієї з проблем організаційної психології, ми не знаходимо загальної концепції управління опором змінам в організаційному середовищі. З цієї причини відсутня модель управління опором, яка, окрім констатації змісту та причин, включала б завдання управління опором змінам, методи діагностики джерел, внутрішніх сил та форм прояву опору всередині організації.

Тема: «Поняття „психологічного опору” та робота з опором в особистісно-орієнтованому психологічному консультуванні».

1. Особистісно-орієнтоване психологічне консультування

Традиційно психологічне консультування розглядається як процес, спрямований на допомогу людині у вирішенні (в пошуку шляхів вирішення) проблем і труднощів психологічного характеру, що виникають у неї.

Не поспішаючи давати власне визначення консультуванню, ми припускаємо, що воно має більш точно відбивати те, що консультанти роблять, навіщо вони це роблять і як усе це працює.

Існують три основних підходи до психологічного консультування:

а) проблемно-орієнтоване консультування, яке фокусується на аналізі сутності внутрішніх і зовнішніх причин проблеми, пошуку шляхів її вирішення. Біхевіоризм і сімейне консультування (наприклад, К. Вітакер) віддають перевагу саме цьому підходу;

б) особистісно-орієнтоване консультування спрямоване на аналіз індивідуальних, особистісних причин виникнення проблемних і конфліктних ситуацій і шляхів запобігання їх у майбутньому. Фундатором напряму традиційно вважається Карл Роджерс. У цьому випадку консультант не займається психотерапією, а лише сприяє особистісному дозріванню клієнта, фасилітує його;

в) консультування орієнтоване на рішення, спрямоване на виявлення ресурсів для розв'язання проблеми. Сюди відносять Короткострокову позитивну терапію Пезешкіана, нейро-лінгвістичне програмування Бендлера і Грюндера, психотерапію нового рішення Гулдінгів тощо [6, с. 311].

Очевидно, що особистісно-орієнтоване консультування за своєю спрямованістю близьке до психотерапії.

Відмінні риси психологічного консультування і психотерапії.

Здоров'я — це не відсутність чи хвороби фізичного недоліку, а стан не відсутність чи хвороби фізичного недоліку, а стан гарного загального фізичного, розумового і соціального самопочуття.

Преамбула Декларації Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Перш ніж визначити відмінні риси психологічного консультування і психотерапії, розглянемо докладніше саме поняття "психотерапія".

Якщо виходити від дослівного змісту цього поняття (від грецьк. psyche — душа, therapeia — лікування), то психотерапія — це "лікування душі", чи "зцілення душею". У тлумачних словниках Даля чи Ожегова визначення "терапії" як "лікування" знаходиться тільки на шостому місці, поступаючись іншим значенням: "служіння", "турбота", "піклування" [6, с. 312].

На сьогодні не сформульовано чіткого визначення психотерапії, здатного охопити всі її форми і види. Нині відомо і застосовується на практиці близько 400 різновидів психотерапії для дорослих і приблизно 200 — для дітей і підлітків [6, с. 312]. Можна говорити про існування медичної, психологічної, соціологічної і філософської моделей психотерапії. Ми обмежимося розглядом медичного і психологічного підходів у психотерапії.

У медичній моделі, коли акцент робиться на об'єкті впливу — психіці, психотерапія розглядається як частина психіатрії і визначається насамперед як система лікувальних впливів, що входять у компетенцію медицини. От деякі з цих визначень. Психотерапія — це:

— система лікувальних впливів на психіку і через психіку на організм людини;

— специфічна ефективна форма впливу на психіку людини з метою забезпечення і збереження її здоров'я;

— процес лікувального впливу на психіку хворого чи групи хворих, що поєднує лікування і виховання.

Як бачимо, основними поняттями цього підходу є: лікувальні впливи, хворий, здоров'я, хвороба, організм, психіка.

Психологічна модель визначає психотерапію як надання психологічної допомоги здоровим людям (клієнтам) у ситуаціях різного роду психологічних утруднень, а також у разі потреби поліпшити якість власного життя [6, с. 313].

На початку 70-х років минулого століття, коли психологи почали активно практикувати в сфері групової психотерапії, була розгорнена дискусія про те, чи може психолог працювати як психотерапевт. Життя підтвердило, що психологи можуть не тільки успішно реалізовувати цю можливість, але найчастіше і більш підготовлені до психотерапевтичної діяльності, особливо як групові психотерапевти. Поява і поширення різних термінів — "нелікарська психотерапія", "психологічна психотерапія", "поза медична психотерапія" і, нарешті, "психологічна корекція" — було спробою розмежування сфер діяльності лікарів і психологів. Лікар займається психотерапією, психолог — психологічною корекцією. До речі, термін "психологічна корекція" більше розповсюджений у країнах Співдружності, за кордоном діяльність психолога в сфері психотерапії частіше визначається терміном "психологічна психотерапія" [6, с. 314].

Психологічний підхід акцентує увагу на засобах впливу. Основними поняттями цього підходу є: міжособистісна взаємодія, психологічні засоби, психологічні проблеми і конфлікти, відносини, установки, емоції, і проблеми і конфлікти, відносини, установки, емоції, поводження, засоби впливу. Як приклад, можна навести такі визначення.

Психотерапія — це:

— особливий вид міжособистісної взаємодії, під час якого пацієнтам надається професійна допомога психологічними засобами при вирішенні проблем і труднощів психологічного характеру;

— засіб, що використовує вербальні методики і міжособистісні взаємини з метою допомоги людині в модифікації відносин і поведінки, що інтелектуально, соціально чи емоційно є негативними;

— тривала міжособистісна взаємодія між двома чи більше людьми, один із яких спеціалізувався з корекції людських взаємин;

— персоналізована техніка, що становить собою щось середнє між технікою запланованих змін відносин, почуттів і поведінки людини, і пізнавальним процесом, що, на відміну від будь-якого іншого, ставить людину віч-на-віч з її внутрішніми конфліктами і протиріччями.

Отже, ми розглянули два основні погляди на визначення поняття "психотерапія". Відповідно до першого, психотерапія є лікувальною практикою і, відповідно до закону, нею може займатися тільки особа, яка має вищу медичну освіту. Відповідно до другого, психотерапія може розглядатися як надання допомоги клієнтам психологічними засобами при вирішенні проблем психологічного характеру, і нею можуть займатися психологи. Далі по тексту для позначення медичної психотерапії будемо використовувати термін "психотерапія", а для психологічної психотерапії — "психокорекція" [6, с. 315].

Спроба об'єднати обидва ці підходи знаходить висвітлення у визначенні психотерапії, запропонованому Кратохвілом: "Психотерапія становить собою цілеспрямоване упорядкування порушеної діяльності організму психологічними засобами" [6, с. 316].

Психологічне консультування, психологічна корекція і психотерапія – це різні рівні психологічної допомоги. Вони тісно поєднані, а багато в чому безпосередньо переплітаються. Разом з тим є певні відмінності, пов'язані з межами й обсягом втручання, що дає нам змогу зробити поділ цих сфер діяльності.

Український психолог Бондаренко О. Ф. розглядає співвідношення цих рівнів за наступними параметрами: проблематика, об'єкт і предмет діяльності, зміст діяльності, методи і психологічні парадигми допомоги, мета і результати.

Зупинимося на деяких особливостях психологічного консультування, психокорекції і психотерапії більш докладно.

Перша відмінність психологічного консультування від психотерапії полягає у відмовленні від концепції хвороби й орієнтованість на психічно здорову особистість, частіше на її сьогодення і майбутнє. Психокорекція призначена як для здорових людей, у яких є проблеми, так і для людей, які перебувають у стані "ще не хворих, але вже не здорових", тобто людей з дезадаптованою поведінкою і невротичним реагуванням, що формується. Людей, які потребують консультативної чи колекційної допомоги, називають клієнтами.

Клієнт — це нормальна, фізично і психічно здорова людина, у житті якої виникли проблеми психологічного чи поведінкового характеру, яка нездатна вирішити їх самостійно і тому потребує сторонньої допомоги.

Іншою відмінністю консультативної і психотерапевтичної допомоги є специфіка роботи зі скаргою. При психотерапевтичному впливі скарги як такі відіграють незначну роль, оскільки вже на початкових етапах роботи вони поглиблюються і переформульовуються. Крім цього, психотерапевт надає особливого значення аналізу глибинних пластів психіки, минулому досвіду клієнта, обговорює з ним його сни й асоціації, приводить до розуміння причин патогенних переживань і поводження й у такий спосіб сприяє вирішенню особистіших проблем (Урсано P., Зонненберг С, Лазар С, 1992) [6, с. 317].

Ще однією відмінністю є характер завдань. Поза залежністю від теоретичної орієнтації (психодинамічної, поведінкової, гуманістичної) психотерапія припускає глибинні зміни в особистості людини, поліпшення стану її психічного і соматичного здоров'я. Психокорекція спрямована на надання допомоги клієнту, який має в повсякденному житті психологічні труднощі, проблеми, скарги невротичного характеру, а також клієнту, що почуває себе добре, однак бажає змінити своє життя або ставить перед собою мету розвитку особистості. Інакше кажучи, психокорекційні впливи.

Психологічне консультування — це, насамперед, допомога клієнту в усвідомленні його проблеми і пошуку шляхів та способів її вирішення.

Консультування часто носить характер оперативної чи негайної допомоги.

Загальноприйнято виділяти такі основні завдання психологічного консультування:

1) емоційна підтримка й увага до переживань клієнта;

2) розширення свідомості й підвищення психологічної компетентності;

3) зміна ставлення до проблеми (з безвиході до пошуку рішення);

4) підвищення стресової і кризової толерантності;

5) розвиток реалістичності і прийняття множинності поглядів;

6) підвищення відповідальності;

7) розвиток спонтанності [6, с. 319].

Нарешті, психотерапія, психологічна корекція і консультування відрізняються тривалістю надання психологічної допомоги.

Загально прийнято вважати консультування короткотривалою допомогою — 1-5 зустрічей, психокорекцію – середньо тривалою — до 15 зустрічей, а психотерапію — довготривалою допомогою, що може тривати декілька років.

2. Поняття „психологічного опору”

Термін „опір” використовується психологами та консультантами, коли вони стикаються з такою поведінкою людини, яка свідчить про його небажання прийняти допомогу, або змиритися з тим, що на нього здійснюють вплив [5, с. 278].

Значну уваги явищу опору приділив К. Левин (1951), аналізуючи поле з діючими в ньому силами.

„Опір” як груповий феномен розглядався Р. Кохом та Дж. Френчем (1960). П.Р. Лоуренс (1969) у своїй статті наводить поради щодо подолання опору, а Дж.П. Коттером і Л.А. Шлезінгером (1979) наводяться основні причини з яких люди опираються змінам [5, с. 278].

Пізніше опір змінам розглядався в рамках концепції організації що навчається P. Гарратом, П. Сангом [5, с. 278].

Також „опір змінам” є класичним психотерапевтичним терміном, який опосередковує внутрішньо особистісний конфлікт між „Я”, „Воно” та „Зверх-Я”. Вперше явище опору було охарактеризоване З. Фрейдом, як сила та процес, що здійснюють витіснення і підтримують його шляхом протидії переходу уявлень з безсвідомого у свідомість [5, с. 279]. Аналіз опору здійснювався А.Фрейд (1936), як аналіз аспектів психологічного захисту людини.

Ф. Перлз (1969) відмічав прояви опору у невербальній поведінці людей та працював з усвідомленням витіснених переживань. Також в рамках гештальт-терапевтичного підходу аналізом проявів опору займались І. Польстер, та М. Польстер (1973) [5, с. 279].

Д. Коттер та Л. Шлезінгер сутність опору вбачають у небажанні людей відмовитись від власних цінностей, неусвідомленості наслідків змін, недостатній стійкість до змін [5, с. 279].

В особистісно-орієнтованій психотерапії Б.Д. Карвасарського (1985) опір оцінюється як певний психологічний захисний механізм, який відображає реакцію людини на дотик до важких переживань, а також на перебудову або відновлення порушених відносин [5, с. 279].

За визначеннями наведеними у тлумачному психологічному словнику [5, с. 279] основний зміст „опору” в механічних науках зводиться до виникнення зовнішньої напруги при деформації твердого тіла внаслідок зміни взаємного розташування його мікрочастин під навантаженням. В електроніці „опір” – це протидія будь-якої мережі або тіла проходженню електричного струму. „Опір” в біології – це здатність організму протидіяти інфекції або стресу. В науках про суспільство опір розглядається як риса особистості, що виражає протидію виконанню розпоряджень, реакцію на груповий тиск та ін.

В психоаналізі опір – це протидія тому, щоб зробити безсвідоме свідомим. Окрім безсвідомого опору, деякі теоретики-психотерапевти виділяють окрему форму опору – навмисний опір, як усвідомлену відмову клієнта надавати інформацію в терапевтичній ситуації [5, с. 280].

„Опором” характеризується друга стадія адаптаційного синдрому, коли відбувається підвищення стійкості організму до різноманітних впливів. Ця стадія або призводить до стабілізації стану та одужанню, або змінюється стадією виснаження, яка може закінчитись загибеллю організму [5, с. 280].

К. Левин розглядаючи опір на рівні соціальних систем зазначав: „Вплив на групу з метою здійснити зміну,… означає спробу зламати укорінений „звичай” або „соціальну звичку… Поняття „соціальної звички”, скоріш за все, передбачає, що не дивлячись на прикладення сили, рівень соціального процесу зміниться менше, ніж на величину зміни, за рахунок певного типу „внутрішнього опору” зміні… Теорія соціальної звички означає, що історична сталість утворює „додаткове силове поле”, що має тенденцію до підтримки існуючого рівня у доповнення до будь-яких інших сил, що утримують соціальний процес на цьому рівні” [5, с. 280].

Аналізуючи природу додаткового силового поля, К. Левін дійшов висновку, що воно утворюється за рахунок присутніх в групі норм, звичаїв, цінностей, яких намагаються дотримуватись окремі індивіди, аби уникнути суворого поводження чи вигнання з боку інших членів групи.

На думку Г.Р. Латфулліна, О.Н. Громової [5, с. 280], ставлення до змін з боку окремих людей або груп може бути розглянуто у комбінації двох факторів:

1) прийняття або неприйняття змін;

2) відкрита або прихована демонстрація ставлення до змін.

В своїй роботі автори також наводять наступні форми прояву опору працівників змінам:

1) логічні, раціональні заперечення (економічні витрати, невпевненість в технічній доцільності змін, час адаптації та ін.);

2) психологічні, емоційні установки (страх невідомості, невміння адаптуватись до змін, антипатія до менеджменту, потреба в безпеці та ін.);

3) соціологічні фактори, групові інтереси (політичні коаліції, підтримка групових цінностей, бажання зберегти дружні стосунки).

На думку І. Вайнера опір є одним з видів порушення комунікації в психотерапевтичному процесу. Відтак логічна, а не парадоксальна, реакція на зовнішнє втручання не може розглядатися як опір, що порушує комунікацію [5, с. 281]. З цієї позиції ми можемо віднести опір, що приймає форму раціональних заперечень до усвідомленого опору персоналу змінам. Такий опір пов’язаний із логічними висновками людей про невідповідність наявних в них ресурсів (кваліфікаційних, інтелектуальних та ін.) меті впровадження змін.

На наш погляд до усвідомленого опору також частково відносяться соціологічні фактори опору, якщо неприйняття змін є відкритим та аргументовано дотриманням певних групових інтересів.

Відповідно, прихований опір вказує на наявність неусвідомлених причин неприйняття змін персоналом. В основі останнього, на наш погляд, лежать психологічні, емоційні установки, а також частково соціологічні фактори, пов’язані із так званими „соціальними звичками”.

І. Вайнер наводить джерела опору людей психотерапевтичному процесу, серед яких опір зміні займає одне з перших місць і пов’язується із:

1) вторинною вигодою (ряд переваг, що є наслідком психологічної неспроможності людини і примушує її опиратись будь-яким значним змінам свого стану),

2) невротичною рівновагою (побоювання того, що зміна порушить закріплену модель міжособистісної взаємодії),

3) станом пацієнта (людини здається неприйнятним отримання професійної психологічної допомоги, що сприймається як свідоцтво власної нікчемності, несамостійності та загрожує самооцінці),

4) опором Суперего (почуття тривоги та підозри внаслідок сумнівів людини у гідності позитивних зрушень, що підживлюється схильністю до переживання провини) [5, с. 282].

Висновки

Термін „опір” використовується психологами та консультантами, коли вони стикаються з такою поведінкою людини, яка свідчить про його небажання прийняти допомогу, або змиритися з тим, що на нього здійснюють вплив.

В психоаналізі опір – це протидія тому, щоб зробити безсвідоме свідомим. Окрім безсвідомого опору, деякі теоретики-психотерапевти виділяють окрему форму опору – навмисний опір, як усвідомлену відмову клієнта надавати інформацію в терапевтичній ситуації.

„Опором” характеризується друга стадія адаптаційного синдрому, коли відбувається підвищення стійкості організму до різноманітних впливів. Ця стадія або призводить до стабілізації стану та одужанню, або змінюється стадією виснаження, яка може закінчитись загибеллю організму.

В основі психологічних форм опору, ґрунтуючись на висновках авторів психоаналітичного напрямку, лежать механізми захисту, спрямовані проти відчутої колись небезпеки: витіснення, придушення, заперечення, проекція, перенос, регресія, ідентифікація, компенсація, реактивне утворення, раціоналізація, сублімація, ізоляція, інтелектуалізація.

Автори гештальт-терапевтичного напрямку виділяють п’ять основних способів опору, як засобів розриву взаємодії індивіда із середовищем: інтроекція, проекція, ретрофлексія, дифлексія, конфлюенція.

Список використаних джерел

1. Загальна психологія: Навч. Посібник /Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. — К.: А.П.Н., 2002. — 461 с.
2. Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз.; Міжрегіональна академія управління персоналом. -2-е вид., стереотип.. -К., 2001. — 455 с.
3. Макарова Л. Л. Загальна психологія: — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 198 с.
4. М'ясоїд П. А. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз. — К.: Вища школа, 1998 2000. — 479 с.
5. Святка О.О. Проблема опорів у контексті педагогічної взаємодії. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України/ за ред. С.Д. Максименка. Т.VП, вип. 1. — К., 2005 — С. 278-283
6. Психологія: Підручник для студ. вуз. /За ред. Ю.Л.Трофімова. — К.: Либідь, 2000. — 558 с.