Специфіка соціальної роботи в дитячих та юнацьких громадських організаціях

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади існування громадських організацій

1.1. Законодавчо-нормативна база діяльності дитячих та молодіжних громадських організацій

1.2. Співпраця держави і молодіжних громадських організацій

Розділ 2. Соціальна робота в дитячих та юнацьких громадських організаціях

2.1. Зміст соціальної роботи

2.2. Технологія соціально-педагогічної роботи

2.3. Моделі соціальних послуг в громадах

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Соціальні процеси, що відбулися в житті країни за останні 12 років, змінили середовище, в якому здійснюються складні процеси засвоєння позитивного соціального досвіду людства. Змінився вчитель, змінився й учень.

Соціальне розшарування спричинило низку психологічних проблем – напруженість взаємин, різку й категоричну реакцію у ставленні одне до одного, конфлікти. Багато сімей виявляє нездатність до адаптації та формування захисних механізмів. Виникла загроза у зламі усталених віками морально-етичних норм і традицій української сім’ї. Моральні засади соціально благонадійних сімей не завжди виявляються спроможними витримати випробовування владою, матеріальним достатком чи соціальною значущістю.

Нерідко інформативне поле, в якому нині здійснюється соціалізація дитини, виявляється суворим і агресивним. Через телебачення, пресу, радіо, Інтернет пропагують насильство, гультяйство, сексуальну розбещеність, цинізм, злочинність. Діти і молодь, які ще не встигли ознайомитися зі справжніми культурними цінностями людства, занурюються в інформаційний простір культури в її спотвореній інтерпретації.

Сім’я і школа як основні інститути соціалізації дитини виявилися неспроможними відповісти на запитання про призначення людини в новому суспільстві, про сенс життя, дати їй відчуття захищеності, справедливості. Натомість цю функцію намагаються перебрати представники релігійних сект, мета і діяльність яких нерідко є досить сумнівними і далекими від культової діяльності офіційних релігій.

Актуальність. Змінився вплив на дитину і громадськості. Розвиваються стосунки суворої конкуренції, втрачається досвід кооперування зусиль, взаємоповаги, співпраці. У новому середовищі, яке ставить дитину у складні умови вибору орієнтирів поведінки, учитель стає посередником між особистістю та соціальним досвідом, що його має засвоїти учень.

Тема: «Специфіка соціальної роботи в дитячих та юнацьких громадських організаціях».

Мета: показати специфіку соціальної роботи в дитячих та юнацьких громадських організаціях.

Завдання роботи:

розкрити законодавчо-нормативну базу діяльності дитячих та молодіжних громадських організацій;
здійснити аналіз співпраці держави і молодіжних громадських організацій;
охарактеризувати зміст соціальної роботи;
визначити технології соціально-педагогічної роботи;
показати моделі соціальних послуг в громадах.

Розділ 1. Теоретичні засади існування громадських організацій

1.1. Законодавчо-нормативна база діяльності дитячих та молодіжних громадських організацій

Впродовж 1998-1999 рр. в Україні прийнято ряд законодавчих і нормативних актів, які створили міцне правове підгрунтя для діяльності молодіжних громадських організацій.

Так, 1 грудня 1998 р. в Україні прийнятий Закон “Про молодіжні та дитячі громадські організації”, який визначає особливості організаційних і правових засад їхнього утворення та діяльності, а також державні гарантії забезпечення їхї діяльності. Важливим є те, що даний Закон вказує головні законодавчі акти щодо молодіжних та дитячих громадських організацій, дає юридичні визначення основних категорій і понять.

Зокрема, згідно з Законом, молодіжні громадські організації — це об’єднання громадян віком від 14 до 28 років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших спільних інтересів, а дитячими — є об’єднання громадян віком від 6 до 18 років, що ставлять за мету здійснення діяльності, спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству, та соціальне становлення як повноцінних членів суспільства [1]. Важливим є обмеження однією третиною кількості старших від вказаного віку членів молодіжних, дитячих громадських організацій, що дає можливість залишатися організаціям молодіжними та дитячими за віком і по духу.

Цей Закон дає надійну основу для подальшого удосконалення державної молодіжної політики щодо молоді та дітей. Він визначає основні принципи утворення та діяльності молодіжних та дитячих громадських організацій (добровільність, рівноправність їх членів, самоврядування, законність та гласність), передбачає залучення їх органами державної влади та місцевого самоврядування до розроблення та реалізації політики держави щодо молоді та дітей. Для активізації їхньої участі у цьому процесі окремою статтею передбачені форми державної підтримки, зокрема:

— надання молодіжним та дитячим громадським організаціям інформації про державну політику щодо дітей та молоді;

— подання методичної та організаційної допомоги з питань соціального становлення та розвитку молоді і дітей;

— сприяння створенню підприємств, установ і організацій, які надають послуги молоді та дітям або сприяють зайнятості молоді [1].

Держава здійснює також підтримку і в інших формах, зокрема звільняє організації від сплати за державну реєстрацію та збору за реєстрацію їхньої символіки. Слід підкреслити, що врегулюванню питань фінансування молодіжних та дитячих громадських організацій приділена особлива увага. Згідно з Законом воно має здійснюватися через відповідні органи виконавчої влади, що працюють з молоддю, органи місцевого самоврядування та спілку всеукраїнських молодіжних громадських організацій.

Верховна Рада України при затвердженні Державного бюджету України передбачає в ньому окремим рядком видатки на підтримку спілки, членами якої є більшість зареєстрованих всеукраїнських молодіжних та дитячих громадських організацій, а також обласних, Автономної Республіки Крим, київської та севастопольської міських спілок молодіжних та дитячих громадських організацій, діяльність якої спрямовується на забезпечення соціального становлення та розвитку молодих громадян. При затвердженні місцевих бюджетів також мають передбачатися видатки на реалізацію програм молодіжних та дитячих громадських організацій. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування можуть делегувати молодіжним та дитячим громадським організаціям повноваження щодо реалізації відповідних програм (проектів, заходів). У цьому випадку вони подають молодіжним та дитячим громадським організаціям фінансову та матеріальну допомогу і здійснюють контроль за реалізацією наданих повноважень.

Закон “Про молодіжні та дитячі громадські організації” визначивши нижню вікову межу членів молодіжних організацій — 14 років, тим самим спонукав до перегляду вікових меж молоді і визначення цієї соціально-демографічної групи як населення віком 14-28 років (до цього нижня межа становила 15 років) [13, с. 9]. Ця новація викликала дискусії, які так і не дали остаточної відповіді щодо її доцільності. Принаймні певні складнощі виникають при прийнятті управлінських рішень на основі статистичних даних, які не стикуються при зіставленні різновікових груп молоді.

Два роки поспіль точиться дискусія навколо норм Закону щодо закріплення в законодавчому порядку ролі Українського національного комітету молодіжних організацій в молодіжному русі. Згідно з Законом, через нього має здійснюватися бюджетне фінансування програм молодіжних та дитячих громадських організацій. Саме це положення викликає гарячі суперечки серед лідерів молодіжних організацій. Особливо активними противниками витупають ті організації, які не є членами УНКМО і на їхню думку дискримінуються цим Законом. За всієї можливої демократичності й прозорості розподілу коштів, є підстави вважати, що перевага все ж віддаватиметься організаціям-членам УНКМО, а позиція — “потрібні кошти — долучайтеся до нашого об’єднаня” відображає тенденції відходу від норм демократії в молодіжному середовищі [13, с. 11].

УНКМО дійсно може вважати себе провідною спілкою в молодіжному русі. До його складу станом на початок 2000 р. входило 48 всеукраїнських молодіжних та дитячих громадських організацій і 27 обласних відділень УНКМО. Але все ж далеко не всі організації. Вочевидь, ця обставина додала впевненості групі депутатів Верховної Ради України в необхідності впевнитися в конституційності деяких норм Закону з допомогою Конституційного суду [13, с. 12].

Постанова Кабінету Міністрів України від 18 червня 1998 р. конкретизує фінансову підтримку молодіжних організацій і вказує, що Державний комітет у справах сім’ї та молоді, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації протягом 1999-2000 рр. мають підтримати організаційно та фінансово 150 програм [13, с. 19].

Інший важливий документ, який привертає увагу до молодіжних організацій як учасника процесу реалізації регіональної державної молодіжної політики, це — Указ Президента України “Про першочергові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики та підтримки молодіжних громадських організацій”. Він вимагає від держадміністрацій забезпечити широку підтримку діяльності молодіжних громадських організацій, надати їм організаційну, фінансову, інформаційну, технічну та інші види допомоги [13, с. 20].

Проте, незважаючи на ці та інші законодавчі та нормативні документи, у т.ч. регіонального значення, підтримка молодіжних організацій, залучення їх до здійснення РДМП далеко не завжди є адекватною реаліям сьогодення і потенціалу молоді, особливо активної.

Серед значної частини науковців, що займаються молодіжними проблемами, вважається, що рівень державної підтримки діяльності громадських молодіжних об’єднань, організацій, УНКМО, різноманітних фондів, ініціативних груп, іноваційних проектів є недостатнім. Недостатняпідтримка молодіжних організацій — одне з багатьох невирішених питань державної молодіжної політики. Молодіжний рух, молодіжні організації як чинник позитивного впливу на ефективність здійснення регіональної державної молодіжної політики ще далеко не вичерпали своїх можливостей.

У співпраці органів державної влади і молодіжних організацій окреслилися і добре себе зарекомендували ряд форм роботи, які надають можливості більшого використання організаційного потенціалу молодіжних організацій, зокрема такі, як:

— сприяння створенню різних координаційних структур з метою узгодження молодіжного руху, концентрації зусиль на необхідних напрямах роботи;

— методична підтримка молодіжних організацій;

— сприяння навчанню лідерів і активістів молодіжного руху;

— зустрічі керівників регіонів з представниками молодіжних організацій;

— включення представників молодіжних організацій до складу дорадчих органів при органах державної влади на місцях;

— виступи молодіжних лідерів, активістів у засобах масової інформації;

— участь керівників областей, районів, міст у заходах, що проводяться молодіжними організаціями[14, с. 56].

Таким чином, бачимо, що, з одного боку, в багатьох аспектах діяльність громадських молодіжних організацій збігається з конкретними напрямами РДМП, а з іншого, — їхні можливості в підвищенні суспільної активності молоді далеко не вичерпані. Вирішуючи цю проблему, молодіжний рух буде більш суттєво впливати на формування і ефективність провадження регіональної державної молодіжної політики. Співпраця органів державної влади з молодіжними організаціями в цьому контексті полягає в сприянні збільшенню чисельності організацій; розширенню інфраструктури всеукраїнських молодіжних організацій в регіонах; збільшенню кількості молодіжних організацій на місцях, що діяли б на різних напрямах; підвищенню активності, дієвості молодіжних організацій, їхнього авторитету і впливу на молодь.

1.2. Співпраця держави і молодіжних громадських організацій

Співпраця органів державної влади і молодіжних організацій — це спосіб залучення молоді до розбудови держави, використання потенціалу молоді як в інтересах суспільства, конкретного регіону, так і на благо окремих молодих людей. Важко уявити успішну реалізацію державної молодіжної політики без участі в цьому процесі громадських молодіжних організацій. Це знаходить переконливе підтвердження в ході вивчення роботи з молоддю в різних регіонах України. Так, ще в 1996 р. науковцями (Ю. О. Бєлкін, О. М. Костенко, Я. В. Немирівський та інші) відзначалася ефектина співпраця молодіжних організацій Запорізької області — їх тоді діяло чотирнадцять. З урахуванням цього, комітетом у справах молоді проводилися спільні заходи, такі як: фестиваль солдатської пісні; пошукові експедиції; день пам’яті воїнів-інтернаціоналістів; фестиваль творчості дітей-інвалідів “Повір в себе” тощо. Крім того, при комітеті постійно діяв “круглий стіл” молодіжних організацій, партій та рухів, систематично проводилися зустрічі лідерів молодіжних організацій з керівництвом області [15, с. 112]. Аналогічні тенденції було відзначено і в інших областях.

Таким чином, якщо проводиться така значна кількість спільних корисних для молоді заходів, то співпраця органів державної влади з молодіжними організаціями, підтримка молодіжного руху є, окрім іншого, додатковим джерелом організаційних, кадрових, інформаційно-пропагандистcьких, фінансових та інших можливостей, що піднімають ефективність підготовки і проведення кожної акції чи конкретного заходу, а, отже, і державної молодіжної політики в цілому. Узагальнюючи дані про молодіжний рух на Україні, співпрацю органів державної влади з молодіжними організаціями на регіональному рівні, можна сформулювати складові їхнього впливу на ефективність здійснення регіональної державної молодіжної політики.

Перша і особливо важлива — це ріст чисельності молодіжних організацій та їх кількості, якомога ширше залучення молоді до активного суспільного життя.

Через молодіжні організації молодь реально стає організатором і учасником різноманітних акцій, заходів, має змогу цілеспрямовано реалізувати себе. Вона таким чином бере реальну участь у реалізації програм молодіжної політики, у тому числі державної.

На Конгресі української молоді, що проходив у м. Києві 26 — 28 травня 1997 р., відзначалося, “що за останній рік зроблений великий крок вперед. Кількість всеукраїнських молодіжних організацій збільшилась на чверть, збільшилась кількість організацій обласного рівня, створено десять комітетів молодіжних організацій в різних областях України. І сьогодні ця робота продовжується” [15, с. 57]. На той час частка громадських організацій України, діяльність яких була спрямована на дітей і молодь, серед всіх громадських організацій становили 12% і була найбільшою в порівнянні з організаціями іншого спрямування. Діяльність ще 5% організацій мала спортивний та туристичний характер, тобто близький до молодіжного[15, с. 59].

Впродовж останніх років частка громадських організацій молодіжного спрямування продовжувала збільшуватися. За даними Держкоммолодьспорттуризму України у 1999 р. в регіонах діяло 2943 місцевих молодіжних об’єднань, у тому числі: 302 обласні структури всеукраїнських громадських молодіжних організацій, 587 обласних молодіжних організацій, 2054 міських, районних, інших місцевих об’єднань [15, с. 60].

Основним, що спонукає до створення більшості молодіжних організацій є спільність інтересів певної групи молоді та її бажання досягти визначеної мети ефективнішими способами, передусім з допомогою можливостей, які надає саме оргнаізація. Це характерно для більшості організацій. Але за соціальною базою, функціями, спрямованістю діяльності, впливом на молодь і суспільні процеси тощо вони суттєво відрізняються, тому дослідники молодіжного рухуїх класифікують за різними критеріями. Зокрема В.М.Якушик запропонував такі головні критерії їхньої класифікації:

— соціальна база молодіжного об’єднання;

— специфіка процесу виникнення організаційних принципів та структури молодіжного об’єднання;

— особливості системи здійснюваних молодіжним об’єднанням функцій;

— роль молодіжного об’єднання в суспільстві;

— характер впливу молодіжного об’єднання на суспільні процеси.

Свою типологізацію існуючих в Україні молодіжних об’єднань дають В.А.Головенько, О.А.Корнієвський, інші дослідники. Заслуговує на увагу й класифікація молодіжних організацій за характером діяльності, здійснена В.Куліком. Він, зокрема, виділяє:

— молодіжні фахові об’єднання, організації за інтересами;

— молодіжні релігійні організації;

— благодійні фонди для молоді та молодіжні благодійні фонди;

— національні молодіжні організації;

— студентський рух;

— громадсько-політичні організації молоді;

— молодіжні філії політичних партій;

— молодіжні партії [15, с. 63].

Незважаючи на значну кількість громадських молодіжних об’єднань і організацій в Україні та на різноманітну спрямованість їхньої діяльності, вони залишаються невеликими за своїм складом і маловідомі для молоді, не користуються в неї необхідним авторитетом, не мають значного впливу в країні на молодь. Цю думку підтверджують соціологічні опитування. Так, за даними соціологічних досліджень УкрНДІ проблем молоді, про свою участь у діяльності тих чи інших молодіжних об’єднань у жовтні 1995 р. заявило лише 5,3% опитаних юнаків та дівчат.

У грудні 1997 р., відповідаючи на запитання нового опитування, здійсненого Інститутом: “Чи брали Ви впродовж 1997 р. участь у заходах чи акціях, які проводилися якимись громадськими молодіжними об’єднаннями?” — лише 7,8% респондентів відповіли позитивно, а 85,9% опитаних відзначили, що не брали участі в жодній акції. Травневе 2000 р. опитування молоді висвітлило, що лише 2% юнаків і дівчат є членами молодіжних організацій. У цілому, за різними оцінками дослідників молодіжної проблематики, в Україні громадськими молодіжними організаціями, у тому числі регіональними, охоплено від 2 до 8 відсотків молоді країни6. За даними самих організацій на кінець 1997 р. найбільшою була Спілка Піонерських організацій України, яка об’єднувала майже мільйон осіб. Молодіжна морська ліга об’єднувала майже 60 тис. осіб, Українське дитячо-юнацьке товариство “Січ” — 15 тис. членів, Українська студентська спілка — 11 тис., Українське молодіжне аерокосмічне об’єднання “Сузір”я” — 10 тис., а інші всеукраїнські організації — по 2-3 тис. членів [15, с. 67].

Проте слід зауважити, що спостерігаються суттєві відмінності в активності молодіжних організацій, напрямах діяльності, авторитеті серед молоді залежно від регіонів. Про це свідчить як кількість самих організацій, так і їхня чисельність. У щорічній доповіді Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України “Про становище молоді в Україні (за підсумками 1997 року)” зазначалося, що “по-різному розвиваються громадські молодіжні та дитячі організації в різних регіонах України. Так, якщо, наприклад, у Львівській області нині діє 134 громадські молодіжні та дитячі організації, з них 34 — обласного, а решта — міського та районного рівня, то в Чернігівській області серед зареєстрованих об”єднань зі статусом обласної організації існує лише Спілка піонерів Чернігівщини, а на міському та районному рівнях — Чернігівська станція Пласту, Чернігівська міська організація “КВН-клуб” та Чернігівський міський центр гуманістичних технологій АЛАХАР. Необхідно підкреслити, що спостерігається велика різниця не лише в масштабах охоплення дітей та молоді громадськими об’єднаннями, а й у напрямах діяльності, ідеологічному спрямуванні громадських молодіжних та дитячих об’єднань. Так, наприклад, якщо в Автономній Республиці Крим серед 19 зареєстрованих всекримських молодіжних та дитячих організацій 2 займаються питаннями виховання на традиціях народу, лише 1 організація (Кримська асоціація скаутів) у чомусь будує свою роботу на співпраці з церквою, то в Івано-Франківській області, де зі статусом обласних зареєстровано 15 об’єднань, існує 7 виховних і 3 релігійні організації” [14, с. 88].

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що можливості молодіжних організацій у підвищенні суспільної активності молоді далеко не вичерпані. Вирішуючи цю проблему, молодіжний рух буде більш суттєво впливати на формування і ефективність провадження регіональної державної молодіжної політики. Співпраця органів державної влади з молодіжними організаціями в цьому контексті полягає в сприянні збільшенню чисельності організацій; розширенні інфраструктури всеукраїнських молодіжних організацій в регіонах; збільшенні кількості молодіжних організацій на місцях, що діяли б на різних напрямах; підвищенні активності, дієвості молодіжних організацій, їхнього авторитету і впливу на молодь.

Другою складовою впливу на ефективність здійснення регіональної державної молодіжної політики є розширення організаційних можливостей щодо виконання молодіжних програм завдяки активній діяльності молодіжних організацій.

Реалії сьогодення свідчать, що немало ініціатив молоді, державних програм не втілюються в життя через обмежені організаційні та кадрові можливості, малочисельність державних структур, особливо на місцевому рівні, що безпосередньо відповідають за здійснення державної молодіжної політики. Водночас, як свідчать дані Українського національного комітету молодіжних організацій (УНКМО) у 1997 р. молодіжні організації України налічували у своєму складі майже 800 фактично штатних посадовців, мали певну матеріальну базу, досвід роботи, кілька тисяч активістів. Міністерству у справах сім’ї та молоді для здійснення в аналогічному обсязі програм і заходів, які були проведені молодіжними організаціями в той період, не вистачило б трьох-чотирьох бюджетів[14, с. 91].

Силами багатьох молодіжних організацій на місцях через статутну діяльність втілюються в життя задекларовані державою напрями молодіжної політики. На Рівненщині, наприклад, на час вивчення досвіду її роботи нараховувалося 8 зареєстрованих молодiжних органiзацiй, якi, відповідно до своїх статутiв та програм, займалися вихованням дiтей та молодi. В областi функціонують осередки молодiжних громадських органiзацiй Дитячого козацького товариства Рiвненщини, Української скаутської органiзацiї “Пласт”, Клубу українського юнацтва “Бiлий Хрест”, Спiлки пiонерiв Рiвненщини, Спiлки української молодi, молодiжної фракцiї “Зеленого свiту”. У спiвпрацi з управлiнням у справах молодi цi громадськi молодiжнi органiзацiї здійснюють в областi програми щодо виховання патрiотизму, громадянської позицiї в юнаків та дівчат, розвивають моральнi, духовнi i фiзичнi якості української молодi, формують у молодих людей навички лiдера, спрямовують їхній iнтелектуального потенцiал на розбудову України. Програми включають в себе крайовi та обласнi вишколи, табори, етнографiчнi та фольклорнi експедицiї, спортивнi змагання, конкурси, конференцiї тощо. Так, у 1995 р. громадськими молодiжними органiзацiями було проведено 14 таборiв, мандрiвок та експедицiй проти 8 в попередньому роцi. У них взяло участь вiдповiдно 700 та 220 осіб [14, с. 93].

Інший приклад: у Донецькій області в 1995 р. було створено Раду молодіжних громадських організацій діяльність якої, згідно з статутом, здійснювалася в напрямах залучення якнайбільшої кількості громадських організацій у процес формування та проведення молодіжної політики в області. Серед інших її завдань — надання всебічної допомоги та сприяння молодіжним організаціям і об’єднанням, координація їхніх спільних зусиль у вирішенні загальних проблем молоді, створення умов молодіжним громадським об’єднанням області для організації консультативного та професійного спілкування, обміну думками щодо питань, які їх турбують, участь у розробці та обговоренні молодіжних програм, що виносяться на розгляд сесії обласної ради депутатів та засідань облвиконкому тощо. У раді на той час було представлено 25 організацій, що об’єднували понад 10 тис. молодих людей[14, с. 95].

Органи державного управління, безпосередньо відповідальні за здійснення державної молодіжної політики, використовують ще одну форму розширення своїх організаційних можливостей. У ряді регіонів здійснюються ефективні спроби створення органів молодіжного громадського самоврядування, широкого залучення до них молоді. Ця форма роботи важлива ще й іншою своєю стороною. Вона активізує життєву позицію молодих громадян через розвиток навичок самоврядування. З цiєю метою, наприклад, у Тернопільській області розроблено та затверджено типове положення про органи самоврядування (насамперед учнівської та студентської молоді), яким передбачено такi форми молодiжного самоврядування: молодiжнi ради, комiтети навчальних закладiв; молодiжнi ради за мiсцем проживання молодi; молодiжнi ради при сiльських, селищних радах народних депутатiв; молодiжнi парламенти — об“єднання голiв молодiжних рад, комiтетiв, громадських молодіжних формувань; рада представникiв громадських молодiжних органiзацiй регiонiв; обласна студентська рада. Як показує практика їхньої діяльності, це дає змогу в ранньому віці виробляти відповідальність не лише за свою поведінку, але й за справи в суспільстві, активізує підготовку до самостійного дорослого життя.

Третьою складовою впливу на ефективність здійснення регіональної державної молодіжної політики є зміщення акцентів у її пріоритетах завдяки подальшому розгалуженню на периферію мережі молодіжних організацій, з тим щоб молодь мала ширші можливості проявляти себе як суб’єкт РДМП. У подальшому серед напрямів молодіжної політики все більше місця займали б напрями творчого перспективного розвитку молоді через все ширше її залучення до конструктивної участі в суспільному житті. Адже в молодіжні організації об’єднується перш за все активна, енергійна молодь, котра має схильність, задатки, виявляє здібності до певної діяльності і намагається їх розвивати. Тобто, ці творчі напрями забезпечувалися б найперше за рахунок творчої енергії юнаків і дівчат. І не звужували б можливостей держави в наданні соціальної допомоги певним категоріям молоді, а в деяких випадках розширювали б їх.

Наприклад, в Черкаській області діють такі громадські об’єднання: Спілка дитячих та юнацьких організацій Черкащини, Черкаський клуб КВК, туристичні клуби “Альта” та “Диваки”, Черкаське відділення Української Асоціації педагогів та спеціалістів соціальної роботи. У своїй діяльності вони автономні, що дає їм можливість самостійно формувати цілі і зміст своєї роботи з дітьми та молоддю. В основному їхня робота націлена не на комплексну роботу з молоддю, а на вирішення окремих соціальних проблем або задоволення тих чи інших молодіжних запитів. Так, Спілка дитячих та юнацьких організацій Черкащини надає допомогу творчо обдарованим дітям, дітям-інвалідам; клуби “Альта” і “Диваки” об’єднують молодь, яка займається туризмом; клуб КВК популяризує рух кмітливих і винахідливих, організовує обласні та всеукраїнські змагання серед клубів КВК [14, с. 97].

Четвертою складовою впливу на ефективність здійснення РДМП є сприяння становленню необхідного двостороннього зв’язку органів державної влади як ведучої ланки в здійсненні державної молодіжної політики з молоддю через розгалужену мережу молодіжних організацій.

Частина науковців і практичних молодіжних працівників вважають, що співпраця органів державної влади з молодіжними організаціями — це чи не єдиний реальний механізм встановлення діалогу влади з молоддю. На нинішньому етапі реалізації молодіжної політики в Україні актуальність розвитку механізму взаємодії державних структур та молодіжних громадських об’єднань посилюється через те, що за нових політичних реалій молодіжні громадські об’єднання стають своєрідними посередниками між молоддю і державою, а нерідко й безпосередніми партнерами держави, суб’єктами формування й реалізації молодіжної політики в країні, у створенні соціальних, економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення молоді.

Здійснювати ефективніший двосторонній зв’язок між молоддю і органами державної влади за посередництва молодіжних організацій можна було б у більш повному обсязі, активно використовуючи такі форми роботи, як:

— зустрічі керівників регіонів з представниками молодіжних організацій;

— включення представників молодіжних організацій у дорадчі органи при органах державної влади на місцях;

— виступи молодіжних лідерів, активістів у засобах масової інформації;

— участь керівників областей, районів, міст у заходах, що проводяться молодіжними організаціями.

П’ятою складовою впливу на ефективність здійснення РДМП є формування діяльними молодіжними організаціями громадської думки в суспільстві щодо вирішення молодіжних проблем, що має неабиякий вплив на становлення регіональної державної молодіжної політики і її здійснення відповідно до сподівань молоді.

З цією метою, як відзначають дослідники молодіжного руху, молодіжні організації об’єднують свої зусилля. Більшість організацій, відповідно до статутів, окрім індивідуального, мають і колективне членство. У липні 1992 р. було створено Український національний комітет молодіжних організацій, який об’єднав 14 всеукраїнських громадських об’єднань молоді. На початок 1998 р. до його складу входило 39 всеукpаїнських молодіжних і дитячих оpганізацій та 26 pегіональних об’єднань молодіжних оpганізацій. У більшості областей створено координаційні ради молодіжних та дитячих організацій[14, с. 100].

Консолідуючу роль у молодіжному русі відіграло проведення Конгресу української молоді (про нього уже була мова), що проходив під гаслом “Молодь України за соціальний прогрес і злагоду в суспільстві”, у роботі якого взяли участь 113 представників найбільш впливових та чисельних всеукраїнських, 126 представників регіональних та місцевих громадських молодіжних та дитячих об`єднань. У підсумковій резолюції Конгресу наголошувалося на необхідності приділяти більше уваги напрямам роботи, які мають за мету консолідацію, соціальний прогрес і злагоду в суспільстві, створення сприятливих передумов для життєвого самовизначення та самореалізації молодих громадян.

Подібним чином проходили молодіжні форуми напередодні Конгресу в кожній області. Так, наприклад, 19 квітня 1997 р. відбувся Івано-Франківський обласний Форум молоді, у роботі якого взяли участь 664 делегати від 19 дитячих, молодіжних та жіночих об’єднань, в яких нараховувалося близько 10 тис. членів. У 1998 р. в ряді областей було проведено конгреси молодіжних організацій[14, с. 102].

Шоста складова впливу на ефективне здійснення РДМП полягає в тому, що за активної позиції численних і різноманітних за напрямами діяльності та соціальною базою молодіжних організацій, їхньої участі у виконанні молодіжних програм, вартість цих програм для держави здешевлюється. Адже все, що робиться із зацікавленістю, робиться швидше, якісніше, а нерідко здійснення якоїсь справи взагалі можливе лише завдяки молодіжному ентузіазмові. Тобто при активній співпраці держави з молодіжними організаціями затрати на здійснення державної молодіжної політики будуть меншими, а ефективність більшою.

На Конгресі української молоді лунали, наприклад, думки про те, що державі не підтримувати молодіжні організації просто невигідно. Наприклад, у Німеччині, Франції основна робота міністерств, відповідальних за роботу з молоддю, грунтується на підтримці молодіжного руху, на підтримці молодіжних організацій через певні гранти, тендери, коли молодіжні організації виборюють право на здійснення тих чи інших програм.

Учасники Конгресу в Резолюції відзначили також, що “для становлення молодіжного руху в якості невід”ємної складової частини структур самоорганізації українського суспільства Конгрес рекомендує… ширше залучати громадські молодіжні об’єднання до розробки та реалізації державної молодіжної політики, забезпечити підтримку з боку вищих органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій програм і проектів молодіжних і дитячих громадських об’єднань, що сприяють соціальному становленню і розвиткові молоді та реалізації її суспільнокорисних ініціатив; постійно підтримувати молодіжні, дитячі громадські організації, Український національний комітет молодіжних організацій в їх діяльності щодо вирішення проблем молоді, релізації молодіжної політики” [15, с. 133].

Підтримка молодіжних організацій — одне з основних завдань державної молодіжної політики. На цьому наголошується в “Довідкових матеріалах про становище молоді та хід реалізаціх державної молодіжної політики у Україні”, підготовлених до Конгресу української молоді в травні 1997 р. На велике значення цього напряму роботи місцевих органів державної влади вказують дослідники молодіжної політики в щорічних доповідях Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України “Про становище молоді в Україні (за підсумками 1997, 1998 та 1999 рр.)” [14. с. 108].

Розділ 2. Соціальна робота в дитячих та юнацьких громадських організаціях

2.1. Зміст соціальної роботи

Соціальна робота — професійна діяльність, спрямована на допомогу людям, що опинилися у скрутних життєвих обставинах, на забезпечення соціальної справедливості шляхом підтримки найменш захищених верств суспільства[16, с. 134 ].

Витоками соціальної роботи були державна підтримка та благочинна допомога найбільш вразливим та страждаючим верствам, приклади якої ми можемо знайти ще у давні часи.

Проте професійна соціальна робота зародилася в Європі та Північній Америці наприкінці ХІХ сторіччя. Тоді ж з’явилася і професія „Соціальний працівник".

За більш ніж 100 років існування професія соціального працівника зазнала докорінних змін. За цей час його роль змінилася від простого піклувальника до фахівця, який здатен побачити й активізувати внутрішній потенціал людини, допомогти їй подолати психологічні проблеми і конфлікти, повернути контроль за власним життям.

Особливістю сучасної професійної соціальної роботи є те, що вона має на меті не просто підтримку людини, а її повернення до повноцінного самостійного активного життя. Саме такий підхід забезпечує сталий соціальний і духовний розвиток суспільства, дозволяє попередити загострення соціальних проблем, не відволікає ресурси суспільства, а збільшує їх.

Тому сьогодні соціальна робота — високопрофесійна діяльність, що вимагає від тих, хто її виконує, володіння найсучаснішими методами роботи з людиною та впливу на суспільні процеси [16, с. 135].

В Україні соціальна робота як професійна діяльність почала розвиватись з початку 90 — х років ХХ сторіччя.

За останні 15 років соціальна робота в Україні пройшла шлях від окремих експериментальних закладів до розгалуженої системи соціальних служб та громадських організацій, що надають соціальну допомогу різним групам населення.

Сьогодні у сфері соціальної роботи України діють:

— Центри зайнятості та праці;

— Соціальні служби для молоді та служи у справах неповнолітніх;

— Кризові центри та притулки для дітей та дорослих;

— Територіальні центри по роботі з населенням, будинки-інтернати та пансіонати;

— Реабілітаційні центри для людей з особливими потребами, для тих, хто страждає важкими захворюваннями;

— Соціально-психологічні відділи на підприємствах, в навчальних закладах, військових частинах, установах внутрішніх справ та відбуття покарання;

— Близько 60 тисяч громадських організацій, що займаються наданням соціальних послуг, захистом прав, профілактикою соціальних та особистих проблем, формуванням здорового способу життя[11, с. 77].

Організації соціальної роботи активно підтримуються не лише державою, а й національними та міжнародними благодійними фондами. Найближчим часом кількість організацій соціальної роботи ще збільшуватиметься, адже запобігати соціальним хворобам набагато легше, ніж боротися з соціальними епідеміями.

Найперспективнішими напрямами соціальної роботи є:

— соціальна профілактика негативних явищ та формування здорового способу життя;

— організація роботи приватних центрів соціального обслуговування;

— організація ринку соціальних послуг та соціальне брокерство;

— робота в громадах, спрямована на їх згуртування і активізацію внутрішніх резервів;

— впровадження альтернативних форм соціальної опіки дітей-сиріт, людей з обмеженими можливостями, альтернативних форм реабілітації осіб з відхиленнями в поведінці;

— соціально-психологічна робота на підприємствах та організаціях[11, с. 78].

Законодавство України про соціальну роботу з дітьми та молоддю базується на Конституції України ( 254к/96-ВР ) і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Якщо міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, то застосовуються правила міжнародних договорів.

Суб'єктами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

— уповноважені органи, які здійснюють соціальну роботу з дітьми та молоддю;

— фахівці із соціальної роботи.

До уповноважених органів належать:

— органи виконавчої влади;

— органи місцевого самоврядування;

— служби у справах неповнолітніх;

— центри соціальних служб для молоді, їх спеціалізовані формування;

— підприємства, установи та організації, незалежно від їх підпорядкування та форми власності[11, с. 79].

Об'єктами соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

— діти, молодь та члени їх сімей;

— професійні та інші колективи;

— соціальні групи, щодо яких здійснюється соціальна робота.

Основними напрямами державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю є:

— визначення правових засад соціальної роботи з дітьми та молоддю;

— розроблення та реалізація державних, галузевих, регіональних програм соціального становлення і соціальної підтримки дітей та молоді;

— створення сприятливих умов для гармонійного розвитку дітей та молоді, задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, не забороненому законодавством, активної участі в творчій, культурологічній, спортивній і оздоровчій діяльності;

— консультування і надання соціальних послуг, соціально-медичної, психолого-педагогічної, правової, інформаційної та інших видів соціальної допомоги;

— здійснення соціального менеджменту щодо організації діяльності органів виконавчої влади, громадських організацій, спрямованої на подолання соціальних проблем;

— здійснення соціально-профілактичної роботи щодо запобігання наслідкам негативних явищ та подолання таких наслідків;

— розроблення та здійснення комплексу реабілітаційних заходів щодо відновлення соціальних функцій, психологічного та фізичного стану дітей та молоді, які зазнали жорстокості, насильства, потрапили в екстремальні ситуації;

— сприяння дитячим і молодіжним організаціям, іншим об'єднанням громадян, фізичним особам у реалізації ними власних соціально значущих ініціатив і проектів;

— забезпечення дотримання соціальних стандартів і нормативів умов життєдіяльності, морального, психологічного та фізичного стану дітей та молоді;

— здійснення кадрового, науково-методичного, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів забезпечення соціальної роботи;

— сприяння розвитку та підтримка волонтерського руху;

— встановлення та зміцнення зв'язків із соціальними службами для молоді за кордоном, інтеграція в міжнародну систему соціальної роботи з молоддю;

— здійснення комплексу медико-соціальних та реабілітаційних заходів щодо адаптації в суспільстві дітей з вадами фізичного та розумового розвитку [11, с. 82].

2.2. Технологія соціально-педагогічної роботи

Однією з форм швидкого реагування на кризові ситуації, інструментом впровадження соціальної політики виступає професійна соціально-педагогічна діяльність. Змістом її є надання допомоги людям, що потрапили у складну життєву ситуацію, шляхом діагностування їхніх проблем, прогнозування, посередництва, інформаційно-консультативної діяльності, прямої педагогічної і психологічної підтримки, яка стимулює власні сили клієнтів.

Комплексність проблем соціально-педагогічної роботи, складність об’єктів і суб’єктів соціальних перетворень, необхідність при обмеженому об’ємі соціальних ресурсів одержання максимально значимого і ефективного результату – все це вимагає технологізації соціально-педагогічної роботи, а специфіка цього виду діяльності визначає характер тих технологій, які використовуються соціальними педагогами.

На сьогоднішній день існують два аспекти розуміння соціально-педагогічних технологій:

по-перше, їх можна розуміти як способи застосування теоретичних висновків тієї чи іншої науки у розв’язанні практичних завдань;
по-друге, під соціально-педагогічними технологіями розуміють сукупність прийомів, методів і впливів, які застосовуються для досягнення поставлених цілей в процесі соціального розвитку, для розв’язання тих чи інших соціальних проблем [13, с. 45].

Розрізняють дві основні форми застосування соціально-педагогічних технологій:

1) створення програм, які містять засоби і способи діяльності;

2) здійснення діяльності, побудованої на основі таких програм.

Виходячи з сказаного вище, можна дати таке визначення поняття “соціально-педагогічні технології”:

Соціально-педагогічні технології – це способи діяльності соціального педагога на основі раціонального розподілу на прийоми і операції з їх наступною координацією, а також визначенням оптимальних засобів та методів їх виконання [16, с. 169].

Іншими словами, соціально-педагогічна технологія – сукупність прийомів, методів та впливів, що використовуються соціальними педагогами з метою досягнення успіху у вирішенні соціальних проблем та забезпечення ефективності надання соціально-педагогічної допомоги населенню.

Термін “соціально-педагогічна технологія” з’явився порівняно недавно. Однак, це зовсім не означає, що соціально-педагогічні технології взагалі в країні не використовувались. В даному випадку можна відмітити той же феномен, що і в соціальній роботі: соціальною роботою, як професійною, так і непрофесійною займались, але називалась вона іншими термінами.

Технології, які застосовуються в соціально-педагогічній роботі, виступають у формі:

– знань (наука);

– знань та умінь (навчання);

– знань, умінь, досвіду і практики (діяльність).

Діяльнісний підхід до трактування соціально-педагогічних технологій передбачає застосування їх у таких видах соціально-педагогічної роботи, як:

вплив на процес соціалізації особистості,
здійснення соціально-педагогічного контролю,
соціально-педагогічна профілактика,
терапія,
реабілітація,
соціально-педагогічне опікунство та посередництво[16, с. 170].

Розрізняють технології:

1) глобальні – пов’язані з вирішенням загальнолюдських проблем.

Ґрунтуються на знаннях, методах, засобах, які сприяють розв’язанню не лише внутрішніх але й світових тенденцій розвитку, з’ясуванню зв’язків суспільства і природи. Їх впровадження прямо або опосередковано стосується життя людей, їх діяльності та соціальної захищеності (наприклад, проблема збереження миру);

2) інноваційні технології являють собою такі методи і прийоми інноваційної діяльності, які спрямовані на впровадження інновацій та нововведень у суспільстві, на реалізацію ініціатив, що викликають якісні зміни в різних сферах соціального життя і призводять до раціонального використання матеріальних і інших ресурсів у суспільстві (наприклад, професійне навчання безробітних);

3) рутинні технології виділяються малою наукоємністю; відображають вчорашній день соціально-педагогічного впливу і мало стимулюють соціальний об’єкт, соціальну систему до змін;

4) регіональні технології: спрямовані на вивчення і реалізацію закономірностей соціально-педагогічних аспектів устрою даної території, а також їх планомірні зміни;

5) однією із різновидів універсальних технологій є технологія глобального моделювання;

6) інтелектуальні технології спрямовані на розвиток і стимулювання мислительної діяльності людей, розвиток їх творчих здібностей;

7) історичні технології передбачають осмислення історичного досвіду на основі політичного, економічного, духовного і соціального діагностування (наприклад, створення сучасних дитячих будинків сімейного типу за прикладом українських сільських сімей ХVІІ – ХІХ ст.);

8) демографічні технології націлені на вивчення механізму відтворення населення і розроблення способів зміни його чисельності, складу, розміщення і т.д.;

9) технології згоди полягають у застосуванні шляхів і методів досягнення згоди більшості населення у вирішенні найбільш актуальних питань громадського життя, його взаємодії;

10) технології розв’язання конфліктів;

11) адміністративно-управлінські технології – методи безпосереднього оперативного впливу на об’єкт управління;

12) психологічні технології – способи впливу на психологічні процеси, явища та відносини, методи впливу на установки, характер, реакції, волю особистості, міжособистісну взаємодію;

13) психофізіологічні технології – спрямовані на зміну параметрів тих процесів, що відбуваються у людині. Дані технології використовуються при наданні медично-соціальних послуг[16, с. 175].

Враховуючи інтегрований універсальний характер соціально-педагогічної діяльності, можна виділити власне соціальні технології, соціально-психологічні, соціально-медичні та ін.

Також технології соціально-педагогічної діяльності класифікуються за рівнями складності:

а) прості, доступні неспеціалістам;

б) складні, що вимагають кваліфікації одного спеціаліста;

в) складні, що вимагають кваліфікації спеціалістів в різних галузях.

Також розрізняють технології роботи з людьми, що проживають на території даної країни і з людьми, групами, які опинились, в силу тих чи інших причин, за її межами (україномовне населення, українці в країнах близького та далекого зарубіжжя).

Технології соціально-педагогічної діяльності можна умовно розділити також на три групи: технології діагностики (побудовані на основі вивчення соціальних проектів і можливого прогнозування їхнього розвитку); технології конструювання і проектування розвитку тих чи інших соціальних об’єктів; технології реалізації соціальних проектів, програм та впровадження соціальних інновацій.

Соціальне обслуговування дітей та молоді здійснюється у порядку, визначеному законодавством, шляхом надання соціальних послуг:

— гарантованих державою безкоштовних фізкультурно-оздоровчих послуг;

— у доборі роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, професійної орієнтації та перепідготовки;

— у сфері освіти, культури, охорони здоров'я, фізичної культури і спорту, спеціального медичного обслуговування, оздоровлення, відпочинку;

— добродійних послуг для задоволення духовних, культурних, естетичних, виховних, освітніх, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних та інших потреб.

Соціальний супровід передбачає здійснення:

— службами у справах неповнолітніх, центрами соціальних служб для молоді системного обліку та догляду дітей і молоді, які опинилися в складних життєвих ситуаціях; систематичних і комплексних заходів, спрямованих на подолання життєвих труднощів, збереження та підвищення соціального статусу дітей та молоді;

— системи заходів, спрямованих на подолання різних видів залежностей, які завдають шкоди психічному і фізичному здоров'ю дітей та молоді;

— соціальної опіки щодо дітей з вадами фізичного та розумового розвитку[14, с. 48].

Реалізація прав дітей на життя та розвиток у сучасній Україні потребує консолідації зусиль держави і громадськості для розв'язання комплексу соціальних, правових, юридичних, психологічних і педагогічних проблем. У розвинутих суспільствах потреби і проблеми підростаючого покоління перебувають у зоні спільної відповідальності держави і громадянського суспільства, а досвід неурядових організацій і громадських об'єднань відіграє значну роль у формуванні державної політики соціального захисту материнства і дитинства.

В Україні тривають процеси інтенсивної модернізації соціально-економічних і політичних засад державності, які супроводжуються відчутним загостренням соціальних проблем. Тому в нашій державі актуальність заснування громадських організацій і фондів, що спеціалізуються на вирішенні питань соціального захисту материнства і дитинства, зумовлена часом.

На сьогодні в Україні зареєстровано понад 20 тис. громадських організацій різних напрямів діяльності. Найбільша кількість їх зосереджена у Києві та Київській області (близько 22%). Близько 11% усіх активних організацій мають відношення до формування здорового способу життя.

За даними соціологічного дослідження, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, щодо участі громадських організацій у соціальній роботi з молоддю, яким було охоплено 183 громадські організації з восьми областей, найбільш активну роботу з дітьми та молоддю проводять дитячі організації (19%) і організації, що займаються соціальною роботою з інвалідами (18%). Меншою мірою беруть участь жіночі і молодіжні організації (по 12%) і організації соціально-медичного профілю (11%). Найнижчі показники у культурологічних (8%), релігійних (б%) і патріотичних (3%) організацій. Решта 11% припадає на інші організації, що не могли бути ідентифіковані за вищенаведеним переліком [14, с. 50].

Переважна більшість громадських організацій (34%) працює з усіма категоріями населення, 20% — з дітьми шкільного віку, 19% — з дітьми-сиротами і дітьми-інвалідами, 18% — з молоддю, 13% — з малозабезпеченими категоріями населення, по 10% — з жінками і багатодітними сім'ями. Громадські організації, що спеціалізуються на роботі з алкогольно-наркозалежними людьми, ВІЧ-інфікованими, дорослими інвалідами, особами, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, військовослужбовцями і особами, які повернулися з місць позбавлення волі, загалом становлять від 1% до 3% загального обсягу досліджуваних організацій [14, с. 53].

Основну увагу в своїй діяльності громадські організації приділяють матеріальній підтримці, фінансовій допомозі, розподілу гуманітарної допомоги, наданню нужденним категоріям населення продуктів харчування. Майже половина громадських організацій (49%) залучена саме до таких видів соціальної роботи, 28% займаються організацією дозвілля, 22% — питаннями, що стосуються власне виховання і планування сім'ї. Природно, що соціальна робота різних громадських організацій неоднакова і пов'язано це з профілем організацій, місцевими особливостями, можливостями, іншими суб'єктивними чинниками.

2.3. Моделі соціальних послуг в громадах

Громадські організації надають сьогодні широкий спектр соціальних послуг різним категоріям населення. На часі інтеграція багатого досвіду роботи громадських організацій і благодійницьких фондів України у єдину концепцію благодійництва, яка повинна стати підґрунтям самодостатньої стратегії суспільного розвитку.

Розглянемо декілька моделей соціальних послуг дітям і сім’ям у громаді.

В рамках проекту "Покращення якості соціальних послуг дітям і сім’ям у громаді" передбачається відпрацювання кількох моделей надання соціальних послуг в громадах різного типу.

Модель „Центр по роботі з громадою"

Функціонує у м. Сарни з вересня 2004 року

Мета моделі — активізація громади м. Сарни задля покращення становища дітей, сімей та молоді шляхом підвищення рівня поінформованості її членів щодо інновацій у соціально-педагогічній діяльності.

Інноваційність моделі полягає в розробці технологій мобілізації та залучення членів громади до розв’язання соціальних питань дітей, сімей та молоді на місцевому рівні.

Діяльність у рамках моделі:

— проведення опитувань членів громади з метою вивчення потреб дітей і сімей та можливостей членів громади щодо їх задоволення;

— організація семінарів/тренінгів і круглих столів для спеціалістів дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл і підліткових клубів, представників органів місцевого самоврядування, уповноважених з прав дітей на громадських засадах, що забезпечує можливість впроваджувати інноваційні технології роботи з дітьми та батьками в громаді (проведено 8 заходів);

— надання консультацій практикам соціальної сфери, батькам та іншим членам громади;

— проведення акцій і свят для дітей та молоді з активним залученням до їх організації членів громади[10, с. 112].

Модель „Тренінговий центр для підлітків"

Функціонує в м. Луцьку з жовтня 2004 року

Мета моделі — формувати у підлітків навички соціальної компетентності, які дозволять їм ефективно вирішувати проблеми повсякденного життя.

Інноваційність підходу полягає в тому, що розробляються та впроваджуються тренінгові програми для трьох вікових груп учасників (учнів 7-8, 9-10, 11 класів) за тематичними блоками: „Ставлення до себе"; „Ставлення до інших"; „Ставлення до діяльності"; „Ставлення до навколишнього світу". Психологічно комфортне та емоційно безпечне середовище, яке створюється на інтерактивних заняттях, стимулює учасників до прояву творчості, розкриття особистісного потенціалу, пошуку ресурсів для подальшого самовдосконалення.

Діяльність у рамках моделі:

— інтерактивні заняття для різновікових груп підлітків;

— тематичні тренінги для випускників загальноосвітніх закладів „Стратегія особистісного самовдосконалення"; „Статева культура особистості"; „Як зробити батьківство щасливим"; „Прогнозування життєвих перспектив та проектування професійної кар’єри";

— індивідуальні консультації для підлітків [10, с. 113].

Модель „Школа усвідомленого батьківства"

Функціонує в м. Київ з лютого 2005 року.

Мета моделі: популяризація ідей щодо розвитку дитини раннього віку як першооснови майбутньої гармонійної особистості в громаді Шевченківського району м. Київ.

Діяльність в рамках моделі:

— проведення тренінгових занять для батьків, які виховують дітей раннього віку;

— здійснення індивідуальних консультацій щодо виховання та розвитку дітей раннього віку для учасників тренінгових занять;

— співпраця з державними та громадськими організаціями, які беруть участь у діяльності моделі;

— проведення інформаційної кампанії щодо залучення батьків до тренінгових занять за програмою „Розвиток дитини раннього віку: разом до гармонії" [10, с. 115].

Модель „Громадська служба соціальної адаптації неповнолітніх, які засуджені до альтернативних видів покарань"

Функціонує в м. Тернопіль з квітня 2005 року.

Дана модель була започаткована як підтримка ініціативи учасників проекту, членів громадської організації „Підлітковий дім" (м.Тернопіль). В межах моделі розпочалася робота з ресоціалізації неповнолітніх, спрямована на формування в останніх навичок соціальної компетентності та основ правових знань. Інформаційно-консультативна робота проводиться з 34 підлітками віком 16-17 років, що перебувають на обліку в Тернопільському міському відділі кримінально-виконавчої інспекції. Переважна більшість з них виховуються у неповних сім’ях, чи проживають у родичів інформації засуджені за злочини, пов’язані з хуліганством, крадіжками, здирництвом, бійками. Під час групових занять молоді люди намагаються розібратися в питаннях людської гідності, власної відповідальності за своє життя, можливостях забезпечити свої законні права тощо[10, с. 117].

Модель "Школа як осередок соціально-педагогічної роботи з батьками та дітьми у мікрорайоні"

Функціонує на базі сш № 67 м. Дніпропетровська.

В моделі основна увага приділяється формуванню навичок усвідомленого батьківства. З цією метою на базі школи №67 проводяться тренінги "Усвідомлене батьківство як умова повноцінного розвитку дитини", „Виховання на основі здорового глузду" для батьків, які проживають на території мікрорайону цієї школи.

З метою формування у дітей навичок соціальної компетентності психолог, соціальний педагог школи проводять для дітей мікрорайону заняття з курсу „Культура життєвого самовизначення"[10, с. 118].

До організації позанавчальної роботи залучаються студенти-волонтери Дніпропетровського національного університету.

Модель "Підлітковий центр "Оазис" на території мікрорайону "Позитрон" м.Івано-Франківська.

Ця модель функціонує в одному з віддалених мікрорайонів м.Івано-Франківська. Особливості цього мікрорайону полягають в тому, що він розташований на території потужного промислового заводу, який в сучасних умовах не працює. Тому більшість жителів мікрорайону — колишні працівники заводу, змушені шукати роботу за кордоном. Діти залишаються без батьківського догляду та підтримки, що, в свою чергу, є ризиком їх асоціальної поведінки.

З метою психологічної підтримки таких дітей, забезпечення їм можливостей для спілкування, самовираження, формування навичок соціальної компетентності створено територіальний підлітковий центр "Оазис". В цьому центрі дітям та підліткам надаються інформаційні, розвиваючі, консультативні послуги та послуги з організації змістовного дозвілля. В центрі проводяться такі форми роботи:

— консультації психолога;

— тренінгові заняття;

"Години вільних думок";

— організація та проведення самими дітьми конкурсів, днів іменинника, свят;

— ігротека інтелектуальних та розвиваючих ігор;

— вулична ігротека;

— вогники на природі.

На базі підліткового центру проводяться також робочі зустрічі соціальних педагогів, психологів шкіл, спеціалістів позанавчальних закладів, працівників соціальних служб з метою координації роботи щодо створення сприятливих умов соціалізації дітей та підлітків у мікрорайоні [10, с. 121].

Модель "Підтримка дітей з ВІЛ та їх сімей" на базі денного центру "Наша родина" м. Києва.

Сьогодні в Україні налічується близько 5,5 тисяч ВІЛ-інфікованих дітей і ця цифра постійно збільшується. Проблема цих дітей полягає в тому, що за станом здоров’я не всі діти можуть відвідувати дитячі садочки, що зменшує їх можливості в інтелектуальному розвитку. Із значними проблемами стикаються також і батьки, які мають таких дітей. Це спонукає їх об’єднуватися у громади, для вирішення проблем своїх дітей. Одна з таких громад — громада сімей, які мають дітей з ВІЛ/ СНІДОМ, функціонує на базі денного центру "Наша родина", де реалізується модель підтримки сімей, які мають ВІЛ-позитивних дітей.

В межах цієї моделі надаються такі види соціальних послуг:

— психологічні консультації для батьків;

— консультації для батьків з юридичних питань;

— заняття для батьків по догляду та розвитком ВІЛ-інфікованих дітей;

— організація свят та вистав для дітей;

— розвиваючі заняття для дітей раннього віку;

— перебування дітей у центрі зі спеціалістом тривалістю до чотирьох годин, з метою вивільнення часу батькам для вирішення окремих питань;

— перегляд мультфільмів у дитячій кімнаті[10, с. 124].

Висновки

Соціально-педагогічна технологія – сукупність прийомів, методів та впливів, що використовуються соціальними педагогами з метою досягнення успіху у вирішенні соціальних проблем та забезпечення ефективності надання соціально-педагогічної допомоги населенню.

Список використаних джерел

1. Закон України “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю”. — 21 червня 2001р. — № 258–III

2. Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”. — 5 лютого 1993 р. — № 2998–III

3. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо вдосконалення соці-альної роботи з дітьми, молоддю та сім’ями”. — 23 червня 2001 р. — № 467/2001

4. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку проведення конкурсу проектів програм, розроблених громадськими організаціями, стосовно дітей, молоді, жінок та сім’ї”. — 2 липня 2002 р. — № 1062

5. Агаркова Н. Законодавче забезпечення соціально-педагогічної роботи з дітьми у загальноосвітній школі // Рідна школа. — 2003. — № 1. — С. 28–31

6. Диба С. Цілісно-нормативна основа соціалізуючої діяльності у скаутській організації // Рідна школа. — 2003. — № 1. — С. 25–27

7. Красовицький М. Про модель принципів виховання // Шлях освіти. — 2002. — № 3. — С. 7–11

8. Коберник О.В. Проектування навчально-виховного процесу: управлінський аспект // Освіта і управління. — 1997. — № 4. — С. 42–48

9. Майерс Д. Социальная психология. — СПб.: Питерком, 2000. — 532 с.

10. Мануйленко В. Реалізація проектної функції в діяльності районного відділу освіти // Освіта і управління. — 2002. — № 3. — С. 113–127

11. Міщик Л.І. Соціальна педагогіка: Навчальний посібник. — К.: ІЗМН, 1997. — 140 с.

12. Охрімчук Р., Стецюк А. Проектна робота у Шепетівському пансіонаті // Шкільний світ. — 2003. — № 25-28. — С. 4–6

13. Соціальна робота в Україні. — К.: ДЦССМ, 2003. — 264 с.

14. Соціальна робота з дітьми та молоддю: проблеми, пошуки, перспективи //За заг.редакцією Пінчук І.М., Толстоухової С.В.-К.: УДЦССМ, 2000 р. Випуск 1. — 276 с.

15. Соціальна робота з молоддю в Україні (Збірник інформаційно-методичних матеріалів). — К.: Столиця, 2003

16. Цигульська Т. Ф. Загальна та прикладна психологія. — К.: Наукова думка, 2000. — 200 с.

Освіта та самоосвіта

Специфіка соціальної роботи в дитячих та юнацьких громадських організаціях

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади існування громадських організацій

1.1. Законодавчо-нормативна база діяльності дитячих та молодіжних громадських організацій

1.2. Співпраця держави і молодіжних громадських організацій

Розділ 2. Соціальна робота в дитячих та юнацьких громадських організаціях

2.1. Зміст соціальної роботи

2.2. Технологія соціально-педагогічної роботи

2.3. Моделі соціальних послуг в громадах

Висновки

Список використаних джерел

Розділи

Теги