Поняття «парадигма» ввів у науковий обіг американський соціолог Т. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюралізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та ін.) і парадигмачьні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвард­ська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Визначними класиками функціоналістських парадигм є Г. Спенсер та Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структур­ного функціоналізму вважають американського соціолога Т. Парсонса, декана факультету соціології Гарвардського уні­верситету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системноорганізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Функціоналісти наголошують на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві в суспільстві. Суспільство ж розуміють як таке, що тяжіє до рівноваги, самозбереження, а розвиток у ньому тлумачать як повільні, по­ступові еволюційні зміни.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як суперечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв’язання яких і поява нових зумовлюють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибіч­ники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб’єктами, розв’язання яких є джерелом постійного оновлення суспільства, отже, його генези.

Класики конфліктного підходу — К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович. Сучасні теоретики конфліктного підходу в соціології — Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер.

Наприкінці XX ст. провідною стає думка сучасних учених про доцільність поєднання функціоналістського та конфлікт­ного підходів для пояснення суспільних процесів.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб’єктивні відчуття людей, суб’єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії. Найбільш плідно інтерпретивні парадигми почали вивчатися з 60-х pp. XX ст. їх розглядають як подальший розвиток «розуміючої соціології», започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії (М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Цж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гарфінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

За змістом і методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні тісно пов’язані з психологією, педагогікою, етнографією та іншими «поведінковими» дисциплінами, котрі ще називають біхевіористичними.