Вступ

Процес національного відродження, що охопив нашу країну з кінця ХХ ст., повернення із забуття багатьох імен державних, військових і політичних діячів — усе це дає можливість наново переосмислити минуле України, без глибокого пізнання якого неможливо виробити вірні орієнтири на майбутнє. Часто на хвилі визначних подій тієї чи іншої епохи виринали талановиті постаті, які виділялись із маси народу, справляли відчутний вплив на хід історичного розвитку. Такою особистістю, без сумніву, був визначний діяч Української держави середини ХУІІ ст. полководець, дипломат, герой Визвольної війни українського народу Іван Виговський.

Значна кількість публікацій ХІХ — початку ХХІ ст. охоплює військово-політичну діяльність Івана Виговського як генерального писаря, гетьмана, визначного полководця України у 1649-1664 рр.

Протягом останніх років вийшли змістовні праці Б. Сушинського, А. Бульвінського, Ю. Мицика, М. Пасічника. У різних регіонах України проведено ряд наукових конференцій, присвячених діяльності політичного лідера середини XVII ст. [1].

Метою дослідження було розкрити становлення Виговського як військового, державного діяча спочатку в ролі помічника гетьмана Хмельницького, пізніше як гетьмана України, котрий прагнув сконсолідувати українські землі та встановити сильну автократичну владу.

1. Особистість і діяльність Івана Виговського

Іван Виговський проявив себе гідним учнем геніального воєначальника, засновника Української козацької держави — Богдана Хмельницького.

Виговський як військовик сформувався у другій половині 40-х років XVII ст. Свою військову кар’єру він розпочав у кварцяному війську Речі Посполитої “товаришем” гусарської хоругви, тобто рядовим шляхтичем — професійним вояком армії Речі Посполитої. Служив він тоді у війську ротмістра козацької хоругви (загін у 100 кіннотників) Ю. Голуба, який із вибухом Національно-визвольної війни залишився на боці Речі Посполитої у полку белзького каштеляна А. Фірлея [2, 141, 164]. Тоді ж Виговський відзначився у боротьбі проти “ворога святого Хреста Господня”, тобто турецько-татарської агресії, і став командувати козацькою хоругвою [3, 165-168].

Невідомий автор польськомовної “Віршованої хроніки” (1682) вказував на його розум, вольовий, бійцівський характер, який виявився ще в юнацькі роки, коли майбутній гетьман, працюючи у київській канцелярії, “мусив добре володіти як язиком, так і кулаком, маючи часті сутички з супротивниками, щоб не вилетіли зуби” [4, 84 зв]. У другій половині 30-х років Виговський працював писарем у луцькому міському суді, а згодом — намісником староства. У 1638 p. — писарем при Яцку Шемберкові, комісарові Речі Посполитої над Військом Запорізьким у 16381648 pp. Тоді ж Виговський познайомився з Богданом Хмельницьким, генеральним писарем Війська Запорізького, під час переговорів на Масловому Ставу [5, 9].

На початку Національно-визвольної війни ротмістр Виговський, перебуваючи у війську гетьмана коронного Миколи Потоцького, брав участь у битві на Жовтих Водах. У бою біля Княжих Байраків 16 травня 1648 р. Виговського було поранено. У непритомному стані його полонив якийсь запорожець і продав татарину за поганенького коня. Б. Хмельницький “викупив Виговського за одну кобилу”, і спершу він був прикутий до гармати та певний час знаходився в ув’язненні [2, 142; 3, 151]. Гетьман, організовуючи уряд, запросив бранця у свою канцелярію, і той дав присягу на вірність повсталим.

Перейшовши на бік українського війська, Виговський служить особистим писарем гетьмана. З квітня 1649 р. І. Виговський, як генеральний писар Війська Запорізького, нарівні з гетьманом Хмельницьким включається в переговори з іноземними послами [5, 14]. У Реєстрі Війська Запорізького, складеному наприкінці 1649 — на початку 1650 рр. за активної участі Виговського, він згадується одноосібним генеральним писарем [6, 133].

За короткий період Іван Виговський значно розширює склад Генеральної канцелярії. І. Крип’якевич відзначав, що Виговський “організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство, як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах…”. За Б. Хмельницьким зберігався “контроль основних державних справ, а їх виконання, в тому числі все листування, він довірив Виговському” [7, 6, 18-21]. Сюди стікалася військово-політична інформація з усіх кінців України і зарубіжних країн, тут приймалися важливі рішення, які поряд з військовими перемогами визначили долю Національно-визвольної війни українського народу. Нерідко Виговський писав лист чи універсал від імені гетьмана, а Хмельницький тільки ставив підпис. Не випадково польська агентура доносила: “Виговський керує геть усім і сам без Хмельницького відправляє послів” [8, 444].

Збереглися й універсали та листи, видані особисто писарем Виговським. Таких документів тільки з часів Національно-визвольної війни дійшло понад 25. Що стосується документації Виговського-гетьмана, то дослідник А. Бульвінський нарахував щонайменше 136 документів [9, 84].

Виговський також відігравав провідну роль у формуванні розвідки та контррозвідки при уряді України-Гетьманщини. Інформатором писаря був татарський товмач великого візиря Сефер Кази-аги. Під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам’янцем-Подільським у грудні 1653 р. він передав генеральному писарю відомості про їхній зміст [10, 157, 159]. Варто вказати на ханського писаря, поляка за походженням, агента Виговського, котрий писав: “… а ещё де Ивану он друг, потому что посылает он, Иван, подарки почасту” [11, 590]. У Стамбулі також агентом був серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 р. [11, 580]. Дипломат Речі Посполитої доповідав з Чигирина на початку 1651 р. про те, що через канцелярію Виговського “Хмельницький знає про все, що робиться у Варшаві, і має таких, котрі доповідають йому про найменші події” [8, № 142]. Інформатором Виговського був і Теодосій Томкевич, грек за походженням, львівський купець і міщанин. Він же брав участь у дипломатичних контактах українського уряду з урядами Речі Посполитої і Швеції (1658 p.). Інший грек, Остафій Астаматій (Стаматі, Стомателло), керівник митної служби у Богдана Хмельницького, діяв як агент Виговського у 1654-1656 pp. [12, 665]. 9 вересня 1654 р. Виговський сповістив царя про те, що послав “своего человека для проведывания в землю Мултянскую, Венгерскую, Турскую для всяких вестей подлинных” [13, 817]. Під час переговорів з московським послом Л. Лопухіним у Чигирині 17 січня 1656 р. Хмельницький і Виговський розповіли йому про новини з Польщі: “…прислали грамотки наши друзья из Польши” [11, 392]. Виговський часом згадував про своїх друзів із Польщі, Литви, Білорусі, а також Волині й Полісся, котрі інформували уряд України про плани польської дипломатії, про наміри султана, кримського хана, молдавського господаря та ін. [14, 402]. Агенти повстанців активно діяли у

Львові, Кам’янці-Подільському, Перемишлі, Кракові, Варшаві, Відні, Брно й інших містах.

Не було якихось розходжень у зовнішньополітичному курсі генерального писаря і гетьмана. Так, Виговський заявляв московським послам: “А то де вы и сами видите, что гетман и лутчие люди Войска Запорожского мне верят во всем” [14, 222]. У ході переговорів з послами писарю відводилась роль буфера, провідника поступливішої лінії, що справляло відповідне враження на іноземних дипломатів. Такий імідж Виговського дозволяв краще пізнати наміри протилежної сторони, виявити її агентурні зв’язки, а це створювало додаткові можливості для дипломатичного маневру.

Яскраво проявляється військово-дипломатична діяльність Виговського у роки Визвольної війни. Він супроводжував Богдана Хмельницького в його переможних походах 1648-1649 рр. на Пилявці, Львів, Замостя, Збараж і Зборів.

У 1650 р. Виговський брав активну участь у переговорах з венеціанськими, молдавськими та московськими послами [15, 236, 239, 245].

1651  р. Виговський бере участь у берестейському поході. Після зрадницького відступу союзників-ординців і захоплення ханом гетьмана Хмельницького у полон Виговський проявив себе енергійним і досвідченим полководцем і дипломатом. Внаслідок активних дій Виговського (знищення під Паволоччю, Чудновим і на Уманському шляху понад 8 тис. ординців) було звільнено з татарського полону Б. Хмельницького [14, 110-112]. Гетьман разом із генеральним писарем, Іваном Богуном та іншими заходився формувати нове військо для відсічі полякам, які після перемоги під Берестечком просувалися у Наддніпрянську Україну. Відбуваються жорстокі бої під Білою Церквою, у ході яких повстанцям вдалося зупинити ворожу навалу. Завдяки дипломатичній активності Хмельницького та Виговського 28 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківський договір.

1652  р. приніс Україні реванш за поразку під Берестечком — перемогу під Батогом (2 червня 1652       p.). У цій битві поруч із Хмельницьким брав участь Виговський, який відправив свого листа до московського царя з повідомленням про значну перемогу. Після успішної битви стало реальним вирішення справи з династичним шлюбом гетьманича та дочки молдавського господаря Лупу і встановлення українсько-молдавського союзу. Виговський успішно провів дипломатичний шлюб Тимоша Хмельницького та Роксанди Лупу.

У 1653 р. Хмельницький та Виговський ведуть активне листування з царським урядом, московським патріархом Никоном, приймають посольства щодо створення українсько-московського військового союзу.

У січні 1654 р. до Переяслава прибуває посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Рік пройшов під знаком інтенсивних українсько-московських зв’язків, у ході яких поступово викристалізувались форми конфедерації двох держав. Активну роль у заходах зі створення коаліції проти Речі Посполитої бере Іван Виговський.

Договір 1654 p., на основі якого відбулося об’єднання України і Московської держави у своєрідну конфедерацію, був у цілому рівноправним і взаємовигідним, але водночас — незавершеним і короткотривалим (де-факто він був грубо порушений царським урядом підписанням Віленського перемир’я з Річчю Посполитою восени 1656 p., формально був денонсований українським урядом підписанням Гадяцького договору у вересні 1658 p., а після підписання Юрієм Хмельницьким Переяславського договору 1659 р. московський уряд видає саме останній документ за нібито оригінал договору 1654 p.).

У 1654-1655 рр. відбувся похід на Західну Україну. Вирушивши з-під Білої Церкви, українська армія Хмельницького разом із корпусом московської армії Бутурліна 25 вересня 1655 р. обложила Львів. Союзники розгромили війська Речі Посполитої під Городком, що забезпечило визволення Західної України. Хмельницький ухилявся від кровопролитного штурму Львова, що завдало б тяжких втрат як його війську, так і українському населенню міста, і вступив із магістратом у тривалі переговори [17, 193-210]. До нашого часу дійшло 14 листів гетьмана та 9 листів Виговського до магістрату, написаних під час облоги Львова, які містять пропозицію капітуляції [16, № 65; 18, № 328-341]. У ставці Хмельницького проводилися переговори з представниками львівського магістрату. 7 жовтня на відмову послів капітулювати Виговський виголосив промову, яку завершив словами: “Доки козацька шабля засягла, там і козацька влада мусить бути” [16, 750]. Врешті-решт, взявши викуп зі Львова, Хмельницький припинив облогу. Восени 1655 р. його армія дійшла до берегів Сяну і Вісли. Війська наказного гетьмана Данила Виговського взяли Люблін.

Після одержання звістки про появу в тилу кримських татар — союзників Речі Посполитої — Б. Хмельницький пішов назустріч ханові Мегмед- Гірею IV. 19-22 жовтня 1655 р. українсько-московські війська розгромили ординців під Озерною, внаслідок чого кримський хан не наважувався втручатися в українські справи аж до 1656 р. Проте у період найбільших успіхів московських та українських військ проти Речі Посполитої (визволення Білорусі, Західної України, взяття Вільнюса, облога Риги) царський уряд здійснив злочинний прорахунок у зовнішній політиці, що надалі тяжко вдарило по Україні. Були припинені військові дії проти Польщі та Литви і оголошена війна Швеції, а це дало змогу Речі Посполитій зміцнитися і згодом перейти у контрнаступ на сході, що звело нанівець результати українського-московського походу 1654-1655 pp. Українські представники у Вільно (3 листопада 1656 р.) не були допущені до наметів, де велися переговори московських і польських дипломатів, їх навіть не повідомили про умови встановленого перемир’я. Це було першим глибоким порушенням договору 1654 р. і викликало закономірну тривогу й гостре невдоволення уряду України [19, 179-182].

У цей час Чигирин став одним із найактивніших центрів європейської політики, де приймались та відправлялись посольства з різних країн (Московська держава, Річ Посполита, Швеція, Австрійська і Османська імперії, Кримське ханство, Молдавія, Валахія, Трансільванія, Бранденбург та ін.).

В останній рік життя гетьмана, коли той був тяжко хворий, саме Виговський перебрав на себе державне управління. Про це виразно свідчить посол шведського короля Карла X Густава Г. Лільєнкрона, котрий вів переговори з Виговським 12 червня 1657 р. [13, 102] і донесення у Москву послів Ф. Бутурліна та В.  Михайлова від 14 червня [11, 562].

У своїй дипломатичній діяльності Виговський спирався на гроно видатних українських дипломатів (Юрій Немирич, Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський, Данило Оліверберг та ін.). У результаті активної дипломатичної діяльності була створена антипольська коаліція України з Трансільванією, Швецією та Бранденбургом. Було досягнуто згоди партнерів по коаліції на входження до України після перемоги всіх західноукраїнських земель по Віслу, а також Південної Білорусі.

6 серпня 1657 р. Богдан Хмельницький дістав смертельного удару після звістки про самовільний відхід з Польщі корпусу Ждановича та поразку трансільванських військ під Меджибожем. За словами Літописця, він завершив “у Чигирині, так і не докрутивши військової машини війни з поляками, своє великотрудне і великопечальне життя” [20, 145].

Смерть гетьмана неухильно потягнула за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угруповань, чим не без успіху намагалися скористатися сусідні держави. Гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана. За життя Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою. Після загибелі Тимоша Хмельницького залишився шістнадцятирічний Юрій. Але “до булави треба голови”, і неповнолітній, малодосвідчений і слабовольний Юрій Хмельницький зовсім не підходив до ролі гетьмана. Власне, він і сам в одному з листів зазначав: “Я молодший літами і слабший розумом, ніж пан Виговський”[5, 36]. Б. Хмельницький вбачав у Виговському регента при своєму малолітньому синові. Ця позиція гетьмана несла небезпечний зародок конфлікту, що з’явився у владі ще за його життя.

Після смерті Б. Хмельницького 23-26 серпня в Чигирині було скликано старшинську раду. На ній Юрій Хмельницький відмовився від гетьманської булави, а Виговський продовжував керувати Українською державою. Певний час Виговський титулувався тільки як “чигиринський гетьман”, про що свідчить його універсал від 8 вересня 1657 p., даний Лазару Барановичу, чернігівському архієпископу, але частина старшини усвідомлювала ненормальність такого становища і воліла бачити Виговського повноправним правителем [4, 22]. Він, у свою чергу, відчув себе впевненіше і, продовжуючи політику Богдана Хмельницького, підписав 16 жовтня 1657 р. у Корсуні договір про військово-політичний союз України зі Швецією, що зміцнило міжнародні позиції Української держави. Швеція мала визнати Україну вільною державою і обороняти її незалежність [21, 153-154].

21 жовтня 1657 р. була скликана генеральна козацька рада у Корсуні, яка обрала Виговського повноправним гетьманом. На Корсуньську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигорода, Молдавії, Волощини. Але на цій раді не було представників Запорізької Січі та Москви, і це дало привід опозиції поставити під сумнів правочинність обрання Виговського очільником Української козацької держави.

Виговський розуміє, що обурення йде зі сторони Москви. Тоді з ініціативи гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною під містом Гадячем 16 вересня 1658 року підписується Гадяцький трактат, який передбачає входження Гетьманщини до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського». За цим договором гетьманська Україна ставала третім рівноправним членом двосторонньої унії Польщі і Литви. Передбачалася також ліквідація Берестейської унії. Але через те, що Польський Сейм ратифікував договір у сильно урізаному вигляді, скасувавши його основні положення, позитивний перетворень так і не сталося. Ознайомившись із варіантом Гадяцького трактату, привезеним в Україну, Іван Виговський з гіркотою зауважив: «Ти зі смертю поїхав і смерть мені привіз».

Навесні 1659 року, коли Москва дізнається про цей договір, вона йде з наступом на Київ. Першою перешкодою на шляху московських військ до Києва стає фортеця Конотоп. Як би не намагались війська швидко подолати цю перешкоду, фортеця не здавалась. Саме тут 7 липня 1659 року відбувається Конотопська битва.

Хан планує вдруге за свою історію йти на Москву. Але раптово його військо розвертається на 180 градусів і йде зовсім не в бік Москви, а в Крим. Звідти повідомили, що запорожці на чолі з Іваном Сірком палять Крим. В помсту, по дорозі в Крим хан палить Полтавщину. А проти Виговського починає назрівати бунт.

Виговський, вважаючи себе «яблуком роздору», складає булаву. І гетьманом вибирають молодого, недосвідченого Юрія Хмельницького.

Москва блискуче використала внутрішню нестабільність України на свою користь. Військова перемога не означає перемогу політичну – це засвідчила війна 1658-1659 років. А московські політики, використовуючи провокаційні способи ведення політики, вічно підливали масла у вогонь, розпалюючи внутрішні конфлікти і запускаючи процес знищення козацької державності. Та, не зважаючи на всі негативні наслідки для України, ця війна вкотре показала всьому світові українську силу та жагу до свободи. Показала, що українці не забули як тримати зброю в руках за волю свого народу.

2. Ключові проблеми гетьманування Івана Виговського

І. Виговський став гетьманом тоді, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось. Внаслідок невдач улітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і запросив миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибозької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, а й проти Московської держави і Данії). Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. Московський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які привіз до Чигирина царський посол по смерті Б. Хмельницького [22, 546]. Царські воєводи розглядали Україну й Білорусь як провінцію Московської держави, що видно, наприклад, зі скарги Івана Нечая царю Олексію Михайловичу на військо В. Шереметьєва, котрий дозволив нападати на козацькі володіння, грабувати їх, чинити насильства [11, 179]. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорізького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій тяжкий відбиток кривава війна 1648-1657 рр., посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством і рядовим козацтвом. Старшина прагнула зайняти в Гетьманщині місце шляхти, низи, своєю чергою, виступали проти цього.

У цих складних умовах Виговський намагався зберегти авторитет і престиж гетьманської влади. У закордонній політиці Виговський бажав утримати дружні стосунки з усіма сусідніми державами, не допускаючи жодної до особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить Україні незалежність.

З Річчю Посполитою, від якої Україну відділяла нейтральна смуга між Случем і Горинню, на Корсуньській раді було укладено перемир’я. Одночасно був поновлений Виговським союз із Кримським ханством і Туреччиною.

За рішенням Корсуньської ради було послано посольство до Москви, яке мало привезти підтвердження царем Виговського на гетьманство, а також просити про збереження козацьких прав і вольностей.

Виговський домагався, щоб Москва ставилась до України як до рівноправної держави. “Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною — ми є військо непереможне,” — так відповів він московському послу на заяву про те, що нібито Україна — це “гілля, відламане від природнього кореня Великоросії” [21, 165].

Гетьман бажав, щоб царський уряд не втручався у внутрішні справи України, яка сама повинна порядкувати військом, фінансами, соціальними відносинами, виступав проти запровадження царських воєвод в українських містах.

Після смерті Б. Хмельницького Москва вирішила використати ситуацію і розгорнути наступ на державність України, її суверенітет та автономний устрій.

Цар не визнав обрання І. Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 p., яку однобічно висунула Москва, потрібно було одержати спеціальний дозвіл у присутності царського представника. Тож з Москви вислали окольничого Б. Хитрова, який був присутній на новій козацькій Раді 7 лютого 1658 року в Переяславі. Вона втретє одноголосно підтвердила обрання Виговського. Проте гетьману і старшині довелося погодитися на утримання московських воєвод за рахунок місцевих коштів у Чернігіві, Ніжині, Переяславі, Білій Церкві, Корсуні, Полтаві, Миргороді [23, 109].

Царський уряд активно втручається в соціальне протистояння і боротьбу старшин за владу, використовуючи складну ситуацію в Україні для посилення свого панування. Москвою було підтримано заколот кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря проти законно обраного гетьмана. Важливо відзначити, що Виговський шукав мирного порозуміння з опозицією, не хотів проливати кров, він вдався спочатку до блокади Запоріжжя і Полтави, не допускаючи туди зброю і харчові припаси.

25 січня 1658 р. із сорокатисячним військом Пушкар і Барабаш виступили проти Виговського. Вони розбили надіслані гетьманом війська під проводом полковників Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді Виговський мобілізував полки, в яких було 20 тисяч козаків, приєднавши своїх нових союзників — татар, 40-тисячну орду на чолі з Карач-беєм. 15 травня заколотники були розбиті, з їхнього боку полягло 15 тисяч, серед них і Мартин Пушкар. Барабаша повісили. Запорожці втекли під захист московського війська [11, 122, 127; 16, 1920].

Так розпочалася в Україні кривава братовбивча війна, викликана боротьбою за гетьманську владу. Громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч людських жертв, а татари, що прийшли Виговському на допомогу, вивезли з Лівобережжя багато ясиру [24, 40]. Почався розпад збройних сил України. Вперше протягом Національно-визвольної війни козацькі полки воювали один проти одного. Така обстановка в Україні була наслідком підступної, двоєдушної політики Москви, яка розпалювала і використовувала громадянську війну в Україні. Агенти царя доводили, що слід обмежувати владу гетьмана і старшини, завести по містах московських воєвод, піддати цілковито Україну під царя, який захистить народ.

У цих умовах гетьман приймає рішення розірвати союз із Москвою. Виговського підтримала більшість козацьких полковників, а також генеральна старшина, які добре розуміли антиукраїнську політику Москви. Разом із цією старшиною стояло і духовенство, яке противилося домаганням Москви скасувати обрання митрополита для Української церкви вільними голосами усіх архієреїв, а також підкорити українську церкву московському патріарху. Заможні міщани також стояли за незалежність України. Вони вже почали відчувати наступ Москви на магдебурію й інші їхні права.

Виговський зі старшиною виступили з міжнародним маніфестом, пояснюючи причини, що привели їх до цілковитого розриву з Москвою. “Москва готує нам ярмо неволі насамперед внутрішньою громадянською війною, а далі відкрито своєю зброєю, без усякого приводу з нашого боку”. У маніфесті зазначалося, що не українці розпочали нову війну, а лише змушені тримати “законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи” [13, 362-369].

Оскільки Швеція на той час припинила війни і формально замирилася з Москвою і з Польщею, Виговський зі старшиною та вище православне духовенство з митрополитом Діонісієм Балабаном прийняли пропозицію про союз з Польщею, яка, будучи ослаблена безперервними війнами, прагнула знову приєднати козаків, обіцяючи Україні самостійність у межах Речі Посполитої. 16 вересня 1658 р. в місті Гадячі був укладений трактат про унію України з Польщею. Передбачалося, що на основі Гадяцької угоди буде утворений державний федеративний союз трьох вільних держав: Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України), об’єднаних між собою тільки особою короля.

Виговський придушив першу хвилю виступів опозиції, але після Барабаша й Пушкаря висуваються московські маріонетки Безпалий, котрий проголошує себе гетьманом, Силка, що став наказним гетьманом та ін. У середині серпня 1658 р. розпочалася війна України проти Москви. Гетьман І. Виговський з головними силами вирушив проти воєводи Ромодановського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об’єднатися з князем Трубецьким і ранньою весною 1659 р. більш як стотисячна московська армія (дехто з сучасників оцінював її у 360 тисяч) під проводом князів Трубецького, Ромодановського Пожарського вирушила в Україну, знищуючи все на своєму шляху.

На певному етапі українсько-польські перемовини увінчалися підписанням 15 липня (н. с. ) 1658 року Межиріцької угоди, що, за висновком М. Грушевського, стала підґрунтям Гадяцького трактату. Дослідник доволі критично поціновує її зміст, звинувачуючи П. Тетерю — речника козацьких інтересів — у перебранні повноважень, зайвій поступливості, запобіганні перед Короною. Аналізуючи документ, учений стверджує, що пункти «… представляли собою домагання Виговського на чисто кастріровані спільними зусиллями Бєньовського і Тетері. Порівнюючи ці пункти з пізнішим гадяцьким актом бачимо багато подібного, місцями — буквально тотожного, очевидно — Тетеря привіз той начерк умови, що потім ліг основою гадяцької унії, — але спільною рукою з Бєньовським вони вичистили його з усяких «єретичних видумок» Немирича — не утримавшись навіть на рівні зборівських пактів, спустившись до білоцерківських» [3; 327].

Розгромивши армію опозиції, І. Виговський продовжує перетрактації з Польщею, намагаючись виправити допущену у Межиріччі помилку. Його тогочасне листування з монаршою родиною засвідчує твердість гетьмана у відстоюванні українських інтересів. 5 вересня 1658 року Ян Лещинський у листі до Яна ІІ Казимира висловлює застереження стосовно позиції Виговського: «Признаюсь, що мені не дуже подобається остання відомість, що прийшла зі Львова — мовляв Виговський домагається окремої держави .. , і другий пункт — вільний наєм війська в Польщі — чого Литва не має: скорше хочуть бути незалежними .., а не горожанами єдиної республіки …» [3; 330].

Не зупиняючись на детальній характеристиці Гадяцького трактату, оскільки це не є предметом нашої розвідки, зазначимо, що він спрямовувався, насамперед, на реформування Речі Посполитої, бо передбачав утвердження Руського князівства як суб’єкта федерації. Витоки такої державно-політичної реорганізації М. Грушевський убачає в Люблінській унії 1569 року. Тепер «до давнішого польсько-литовського дуалізму мав бути доданий ще третій автономний член, призабутий у 1569 р. Але в інших пунктах політична українська мисль ішла далі сього готового взірця… . і творила нові форми і гарантії національного життя. Сей, наприклад, український віце-король, виборний доживотний гетьман, з шансами перетворитися в династичного володаря [… ], — се була зовсім нова комбінація автономного устрою Великого князівства Литовського з новою козацькою республікою. А в умові, що Велике князівство Руське має зіставатися невтральним на випадок агресивної війни Польщі з царством Московським … прояв ідеї вічної невтральності України між двома конкурентами — Польщею і Москвою, зародок ідеї про Україну, як самостійну, вічно невтральну державу, під протекторатом Польщі й Московщини» [1; 93]. М. Грушевський, покладаючись на записки Голінського, учасника переговорів, наголошує, що такі домагання висувалися козацькими посланцями на початку вересня 1658 року, а не тільки в травні 1659 року.

У руслі вищезазначеного не викликають подиву положення, що містяться в одному з варіантів гадяцьких домовленостей — про збереження добросусідських відносин із Московією, які є найкращим спростуванням тези щодо пропольських настроїв І. Виговського («Гетьмани з військом Зап. [… ] мають пробувати в вірності, підданстві і послушенстві у найясн. маєстату королівства польського і наступників його і всій Річпосполитій … Але так щоб це не нарушало братерства зав’язаного з ханом кримським, а коли може то бути без порушення цілості Річпосполитої — то і з царем московським» [3; 361-362]. Варто згадати й пункт, згідно з яким Військо Запорозьке не братиме участі у війні з Московією («Коли б станам Коронним і В.       кн. Лит. прийшлось почати війну з царем московським, військо Зап. до такої війни не буде притягнене»[3; 361].

Отже, навіть після підписання Гадяцької угоди І. Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни з Московією. До того ж мав зважати й на двозначність позиції польських керманичів: існування сильної промосковської партії у Литві, що зумовила (усупереч настановам Яна ІІ Казимира) згоду королівських комісарів на переговорах зі московськими послами на елекцію Олексія Михайловича монархом Речі Посполитої; надії на співпрацю з Московією супроти Швеції (якщо б не вдалося домовитися з першою, не виключалася ймовірність війни, але … силами Виговського). Все це позбавляло Гадяцьку угоду зовнішньополітичного підґрунтя й ставило під сумнів саму можливість успішної її реалізації.

А тому гетьман обрав «… політику вичікування поміж Польщею, Москвою і Швецією …», ймовірно «… сподівався дочекатися присилки польського війська. Може думав, що Москва піде на уступки і на замирення з ним» [3; 372]. До того ж Гадяцька угода ще не була затверджена сеймом і населення України ще не знало про неї.

Але подальші події — царська грамота від 3 жовтня (н. с. ) 1658 року про зрадництво Виговського; наступ московських підрозділів на Лівобережжя; кінцево невдала дипломатична місія полковника І. Кравченка в Москві; монарша «згода» на замирення з гетьманом на Гадяцьких пунктах і, водночас, підтримка самопроголошеного гетьмана І. Безпалого, жорстокі акції московських воєвод стосовно місцевого населення — засвідчували наростання воєнно-політичного протистояння Гетьманату й Царства.

Між тим І. Виговський мав лише 16 тисяч вірних козаків супроти 150-200-300 тисяч (за різними даними) ратників О. Трубецького. Звісно, після взаємної присяги з кримським ханом (24 квітня 1659 року) військові позиції гетьмана зміцніли: в Україну було спрямовано 80-тисячну орду. Проте військових сил у Чигирина було замало, а на збройну потугу Варшави гетьман уже й не розраховував. Усвідомлюючи малоймовірність успішного затвердження угоди 1658 року вальним сеймом і подальшого її втілення на практиці, І. Виговський, у руслі класичної полівасалітетності, вдається до переговорів зі Стамбулом і Віднем задля сприйняття їх протекції.

Нарешті 22 травня (або ж 12 червня) Гадяцька угода була ратифікована у найневигіднішому для України варіанті. Звісно, категорично були відкинуті «нові пункти» березневої старшинської ради про включення до складу Великого Князівства Руського земель Волинського, Подільського та Руського воєводств, ствердження спадкоємного гетьманства, ліквідацію унії, встановлення 60-ти тисячного реєстру тощо (козацьке посольство Т Носача). Та, найприкріше, що були «відкориговані» консенсусні положення Гадяча 6 (16) вересня 1658 року. Кінцево угода передбачала 30-ти тисячний реєстр, чинність церковної унії, пункт про необов’язковість участі Руського князівства у ймовірній війні Речі Посполитої з Московією вилучений.

Гетьман і його оточення з розпачем і обуренням сприйняли кінцевий варіант угоди. За переконанням М. Грушевського «Виговський мусив належати до тих, що з болем давали виривати з державного плану української політики живі шматки і перевертати його на те лахміття, яким стала в останніх редакціях Гадяцька угода» [3; 371].

Чому ж спроба політико-правового розв’язання проблеми українсько-польського протистояння, запропонована у Гадячі 16 вересня 1658 року, залишилася нездійсненною? В руслі відповіді на поставлене запитання подамо оцінку проекту вченим.

М. Грушевський полемізує з «поколіннями польських і українських істориків», які прославляють його «… як акт великої політичної мудрості і розваги, вияв глибоких політичних ідей, дороговказ в далеку будучину…», програму «східно-європейської федерації.., акт братства народів, цікавий документ культурних і політичних змагань … » [3; 285].

Чому ж така скептична, навіть нищівна оцінка схвальних відгуків дослідників Гадяцького трактату? До того ж, попередньо ми цитували положення з праць М. Грушевського, в яких міститься позитивна характеристика окремих статей документа.

Насправді ж ніяких розбіжностей у поглядах ученого немає. При належному прочитанні його праць можемо сформулювати певні висновки й застереження.

По-перше, М. Грушевський високо поціновує І. Виговського та його однодумців за усвідомлення ними наріжної ідеї суспільно-політичного розвитку українства — нагальної необхідності власного національно-державного буття — й спробу юридичної фіксації її у відповідних пунктах про «Велике князівство Руське». При цьому наголошує на еволюції української державної ідеї в світогляді національної еліти: «Те, що самому Хмельницькому в перших стадіях його повстання ще ледве уявлялося, в момент його смерті представлялося політичним керманичам України вже зовсім виразно і ясно» [1; 93].

Дослідник аргументує своє переконання наступним чином: «Україна вертається під зверхність польського короля і сойму, але не як комплекс провінцій, а як окрема і замкнена політична цілість. Українська територія в своїх етнографічних границях має творити осібне «Велике князівство Руське», з своїми осібними міністрами, скарбами, військом і монетою, з своїм власним виборним шефом гетьманом, якого мають обирати стани сього великого князівства і подають на затвердження королеві. Коронне військо не має вступу на сю територію, так само місцевим панам не можна держати яких-небудь міліцій; єдину воєнну силу має становити козацьке військо під властю гетьмана. Всі уряди можуть займати тільки особи української народності («руської віри»). Українській народності забезпечувалися певні освітні засоби (право заснування двох академій на взірець краківського університету і т. інше)» [1; 93].

По-друге, вчений указує на низку обставин, які змушували І. Виговського та його оточення йти на поступки королівським комісарам у процесі гадяцьких перетракта- цій. «Очевидно, — вважає М. Грушевський, — багато значив провал піднятих против Москви операцій під Києвом. На границі Слобожанщини йшло також не гладко. Не було чим Москву залякати і змусити до політики невмішання в українські справи. Але рішаюче значення мабуть мала Орда [… ] — порозуміння осягнене комісарами з Карач-Беєм: це могло справді переломити всі заперечення Виговського і старшини. Карач-Бей міг поставити українсько-польську угоду умовою своєї дальшої помочі, інакше погрозити, що полишить козаків і піде до дому» [3; 371].

По-третє, М. Грушевський наголошує, що фаховий дослідник кінцево має поціновувати реальні, а не потенційні наслідки договору. Оскільки «… він з’явився в результаті завзятих торгів, завзятого бою за і проти постулату української автономії.», упродовж «… тижня акт цей переробрлювано й переписувано разів з десять…», то «перерібками цими приведено … до повного хаосу, і від головного постулату — оцього «вел. кн. Руського» … зісталися тільки цілком непоказні сліди…». І, вже зовсім песимістичний, присуд автора: «угода була немилосердно покалічена при своїй появі на світ, так що була цілком нежиттєздатна» [3; 375].

Думається, що останнє положення варто прочитувати у якнайширшому контексті, а не просто як констатацію непридатності «консенсусного» варіанта договору. На основі скрупульозного розгляду праць М. Грушевського насмілимося висловити наступне припущення: учений вважав безперспективним не лише Гадяцький трактат, а й польський зовнішньополітичний вибір І. Виговського.

Відтак, Гадяцька унія стала визначальним політичним чинником падіння І. Виговського як гетьмана і, кінцево, жахливим провісником трагічного завершення його земного шляху.

Висновки

Діяльність Виговського у 1657-59 рр. як державника, дипломата, військовика прослідковується в намаганні зберегти цілісність України й утвердити авторитет і престиж гетьманської влади, започаткованої Богданом Хмельницьким.

Визначним військовим успіхом І. Виговського, безперечно, є перемога над багатотисячним московським військом у 1659 р. під Конотопом. У ній він творчо розвинув і застосував стратегію і тактику Б. Хмельницького, що дозволяє поставити І. Виговського в один ряд з видатними полководцями. Продовження військових традицій, утверджених Б. Хмельницьким, у діях Виговського було не спонтанним, а осмисленим і послідовним.

Пройшовши шлях від писаря до гетьмана, Іван Виговський і після відходу від політичних справ залишався визначною постаттю на суспільно-політичній арені. Вихований у дусі шляхетської демократії, Виговський ігнорував інтереси козацтва та селянства, що започаткувало процес “Руїни” Української держави, який згодом успішно використали Польща та Московщина для ліквідації української незалежності.

Список використаної літератури

1. Бульвінський А. Матеріали до Українського Дипломатарію XVII століття: каталог документів гетьмана Івана Виговського 1657-1659 років / Бульвінський А. // Український археографіч¬ний щорічник. — К., Нью-Йорк, 2002. — Вип. 7. — С. 84.
2. Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. — К. : Лыбидь, 1990. — 398 с.
3. Грушевський М. Виговський і Мазепа / М. Грушевський // Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін. — Львів: МП «Слово», 1991. — 128 с.
4. Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями / М. Грушевський / Укладачі Й. Й. Брояк, В. Ф. Верстюк. — Донецьк: Тов. ВКФ «БАО», 2006. — 736 с.
5. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / М. Грушевський. — К. : Наукова думка, 1998. — Т 10. — 408 с.
6. Діптан І.Особистість і діяльність Івана Виговського у баченні Михайла Грушевського / І. Діптан // Сiверянський лiтопис. — 2014. — № 5. — С. 297-308.
7. Мицик Ю.А. Розвідники Богдана Хмельницького / Мицик Ю.А. // Прапор. — 1989. — № 5. — С. 157, 159.
8. Мороз В. Страчений за доносом // Скрипник І. Легенда про гетьмана: Зб. статей. — Івано-Франківськ, 1997. — С. 136.
9. Пасічник М. Гетьман України Іван Виговський / Пасічник М. — Львів, 2006. — 340 с.

• Рудий В. А. Гетьман Іван Виговський – політик, дипломат, полководець / В. А. Рудий // Військово-науковий вісник. — 2009. — Вип. 11. — С. 177-197
• Рудий В. З історії маєтку Виговських на Галичині // Іван Виговський: Зб. ст. наук. конф., присвяченої чотирьохсотим роковинам від народження гетьмана війська Запорізького Івана Виговського. — Львів, 2006. — С. 51-55
• Сушинський Б. Гетьман Виговський: погляд з ХХІ століття / Сушинський Б. — Львів, 2002. — 288 с. — С. 153-154, 165.