1. Політика «воєнного комунізму» та НЕП, особливості запровадження в Україні

2. Математична школа в політекономії. Л.Вальрас, А.Парето

Список використаної літератури

1. Політика «воєнного комунізму» та НЕП, особливості запровадження в Україні

3 початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Встановлювався командно-адміністративний режим з метою зосередження в руках держави всіх наявних ресурсів і рятування решти господарських зв´язків. Почали здійснюватись надзвичайні заходи, що отримали пізніше назву політики "воєнного комунізму". Вона набула завершених обрисів до весни 1919 р.

Складові політики "воєнного комунізму" такі:

— введення (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо);

— націоналізація всіх підприємств;

— централізація розподілу сировини і готової продукції;

— заборона свободи торгівлі (листопад 1918 p.), згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;

— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;

— введення (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, і тому являв собою набір вимушених тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою безпосереднього переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мусила здати державі "лишки" зерна та інших продуктів. Спочатку розміри "лишків" визначалися реальними потребами сім´ї та фактичною наявністю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі.

Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася у запровадженні монополії на торгівлю, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. тільки в Україні діяло 46 таких загонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).

Ідея побудови безтоварного соціалізму шляхом заміни торгівлі планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів закріплялась низкою декретів Раднаркому, прийнятих у 1920 р.: "Про безкоштовний відпуск населенню продовольчих продуктів" (4 грудня); "Про безкоштовний відпуск населенню предметів широкого вжитку" (17 грудня); "Про скасування плати за всякого роду паливо" (23 грудня).

Пропонувались різні проекти ліквідації грошей і заміни їх обліковими трудовими або енергетичними одиницями — "тредами", "енедами". Проте кризовий стан економіки свідчив про неефективність застосованих заходів.

В Україні, де до 65 % врожаю йшло на ринок (у Катеринославській губернії — 50 %, Таврійській — 60, Херсонській — 65 % тощо), несхвально ставились до такої політики. Невдоволення викликав і план колективізації села, проголошений 14 лютого 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористування і про заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест селянських мас.

Різко посилилась централізація управління. З метою виявлення і максимального використання наявних ресурсів підприємства позбавлялися самостійності. Вищим органом стала утворена ВЦВК 30 листопада 1918 р. Рада робітничої і селянської оборони, завданням якої було встановлення жорсткого режиму у всіх галузях народного господарства і тісна координація роботи відомств. Загальним центральним органом управління промисловістю залишалась Вища рада народного господарства (ВРНГ), структура якої набула яскраво вираженого військового характеру. Центральний апарат ВРНГ складався із загальних (функціональних) і виробничих відділів (металу, гірничого, текстильного і т. д.). Питання розподілу сировини, обліку і розподілу готової продукції, фінансування окремих галузей покладались на виробничі відділи. Координація дій споріднених галузей промисловості покладалась на виробничі відділи ВРНГ. Головні комітети або центри (всього 42 — Главнафта, Главсіль, Центромідь та ін.) зосередили оперативне керівництво підприємствами. Між главком і підприємством у деяких галузях стояла ще одна ланка — трест, що керував декількома невеликими підприємствами, які не підлягали безпосередньо ВРНГ. Така система централізованого управління отримала назву главкізм.

Протягом громадянської війни, воєнної інтервенції та блокади країни з боку Антанти відбулось різке скорочення виробництва, знизилась продуктивність праці, збільшилася зношеність устаткування тощо. Економіка країни перебувала у стані глибокої розрухи: було зруйновано 70 тис. км залізниць, половину рухомого складу, загальні матеріальні втрати від війни становили 39 млрд. золотих рублів, або чверть національного багатства. Україна, зокрема Донбас, на території якої велись воєнні дії, зазнала найбільших руйнувань.

Становище селянства також було тяжким. Занепад промисловості й відсутність вільного товарообороту позбавляли селян зацікавленості у розширенні свого виробництва.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. на перший план вийшло завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах вимагав також зміни методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, незадоволення продрозкладкою викликали весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 р. X з´їзд РКП(б) у ході внутрішньополітичної боротьби прийняв рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком (незабаром РНК УСРР видав декрет про норми і розмір податку — загальна сума податку становила 126 млн. пудів зерна замість 180 млн. пудів згідно з продрозкладкою). Це поклало початок переходу до нової економічної політики (непу).

Поява нової моделі господарювання зумовлена низкою об´єктивних причин:

перехід до мирного будівництва, що вимагав зміни акцентів у економіці; кризовий стан економіки, що мав тенденцію до свого посилення і стимулював відхід від воєнно-комуністичної доктрини; невдоволення селянства продрозкладкою (слід врахувати, що 77 % особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни); несприятливий для комуністів стан світового революційного руху, що змушував більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії щодо селянства.

Протягом 1921 —1922 pp. формувалася непівська модель організації суспільства, яка фактично реалізувалась на практиці. В основу її покладена концепція шляху до соціалізму через державний капіталізм. Складовою моделі в економіці була адміністративно-ринкова система господарювання. Принципові її характеристики такі: державна монополія (мінімальний зв´язок зі світовою економікою) у зовнішній торгівлі, державна власність на велику та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, що діяв у обмеженому вигляді лише на рівні трестів (об´єднань підприємств), які перебували у власності держави; нееквівалентний обмін із селом на основі продподатку; гальмування розвитку великого індивідуального господарства на селі.

Відповідно до рішень X з´їзду РКП(б) продподаток визначався як відсоткове або часткове відрахування продуктів з урахуванням кількості їдоків, наявності худоби і обсягу отриманого врожаю. Розмір податку встановлювався до сівби і мав суворо диференційований характер: для бідних селян він знижувався. Надлишки продукції дозволялось реалізовувати в рамках прямого обміну на промислові товари. Проте обмін практично зразу ж переріс у торгівлю, що викликало необхідність визнання товарно-грошових відносин і торгівлі як форми їх реалізації.

З переходом до непу повсюди почала відроджуватися кооперація. Уряд вбачав у ній оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села. Протягом короткого часу сільськогосподарська кооперація зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: в Україні, наприклад, до 37 % планової заготівлі зерна і майже 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні організації забезпечували до 96 % потреб промисловості у сировині. До кінця відбудовчого періоду в Україні всіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Натуральний податок замінили грошовим, дозволили найом і оренду землі.

Неп зумовив суттєві зміни в промисловості. Залишаючи у своїх руках "командні висоти", землю і вирішальні галузі господарства (велика промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля), держава перейшла до нових форм господарських відносин — оренди. В оренду організаціям (кооперативам, артілям та ін.), а також приватним особам здавались дрібні та середні підприємства, які виробляли в основному споживчі товари. Орендодавцями виступали ВРНГ та її місцеві органи (районні та губернські). В Україні 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Орендна плата збільшила матеріально-фінансові ресурси держави. Проте з 1924—1925 pp. здача державних підприємств в оренду почала скорочуватись і була призупинена у 1928 р.

Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав більш гнучкої форми управління. Тому замість надцентралізованих главків, що гальмували неп, запроваджено трести, які стали основними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. ("Тютюнтрест", "Маслотрест", "Цукротрест", "Південьсталь" та ін.) Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернських трести, які об´єднували 304 підприємства і мали широку господарську самостійність. Проте госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до трестів, а це гальмувало розвиток ринкових відносин.

Пізніше виникла нова форма організації виробництва — синдикати, які виконували функції торговельно-розподільчого апарату трестів з реалізації продукції і постачання підприємств сировиною. Поступово синдикати з торгових трансформувались у регулювальні, а почасти в управлінські організації, замінивши главкізм.

ВРНГ України керувала тепер не масою підприємств, а регулювала і планувала господарську діяльність трестів і синдикатів. Для забезпечення взаємодії планових і ринкових начал у квітні 1921 р. створено Держплан СРСР (через 8 місяців — Держплан України), на місцях — відомчі й територіальні планові комісії. Виходили з того, що ринок необхідно організовувати і науково передбачати, тобто шляхом планування впливати на нього.

Важливою формою залучення іноземного капіталу для відбудови народного господарства країни у першій половині 20-х років стали концесії. Держава надавала підприємства або територію для розробки її природних ресурсів і здійснювала контроль за їх використанням, не втручаючись у господарські й адміністративні справи. Концесії обкладались тими ж податками, що й державні підприємства. Сплата здійснювалась частиною отриманого прибутку (у вигляді виробленої продукції), іншу її частину могли реалізувати за кордоном.

Відродження товарно-грошових відносин зумовило необхідність відновлення грошової системи. У жовтні 1921 р. засновано Держбанк РСФРР. В Україні діяли банки як загальносоюзного, так і республіканського значення, відновили роботу фінансово-кредитні установи місцевого значення (комунальні банки, кредитні товариства та ін.), яких у 1925—1926 pp. уже налічувалося 250. Розпочали роботу біржі (перша Харківська — лютий 1922 p.). У 1924—1925 pp. в Україні їх було 15 із загальним річним обігом більше 1 млрд рублів. Поряд з товарними біржами в Україні в усіх великих губернських містах і більшості повітових функціонували біржі праці, які регулювали ринок робочої сили, забезпечували зайнятість, надавали матеріальну і грошову допомогу безробітним. У 1924 р. створено Наркомат внутрішньої торгівлі СРСР (відповідно й України).

Протягом 1922—1924 pp. було проведено грошову реформу — вводилася тверда конвертована грошова одиниця (червінець). У листопаді 1922 р. створено Держбанк СРСР, що випустив банківські білети (червінці), які забезпечувались в розмірі 25 % золотом та іноземною валютою, а частково — дефіцитними товарами, короткостроковими векселями та іншими зобов´язаннями. Золотий вміст червінця (7,74234 г чистого золота) відповідав 10 рублям 1913 р. Червінець став витісняти радзнаки.

Створення грошової системи поряд з податковою реформою сприяло бездефіцитності державного бюджету. Відповідно до податкової реформи з кінця 1923 р. промислові підприємства відраховували до державного бюджету 70 % усіх прибутків (сільгоспподаток становив близько 5 %), що забезпечило у 1923— 1924 pp. збалансованість державного бюджету. Було скасовано трудову повинність, вводилась відрядна оплата праці (1922 p.). Прибутковий податок складався з основного і прогресивного. Основний сплачували всі громадяни, крім чорноробів, поденників, державних пенсіонерів, а також робітників і службовців із щомісячною заробітною платою менше 75 руб. Прогресивний сплачували ті, хто отримував додатковий прибуток. До того ж діяли ще й непрямі податки: на сіль, на сірники та ін.

Відбулися значні зміни в аграрній політиці. Натуральний податок замінено грошовим (у 1923 р. введено єдиний податок, який вилучався у змішаній формі на вибір селянина, з 1924 р. — тільки грошовий: бідняки сплачували 1,2 % своїх доходів, середняки — 3,5 і куркулі — 5,6 %). Земельним кодексом 1922 р. дозволено наймання батраків і оренду землі, скасовано на десять років величину земельних меж. У 20-ті роки виникли перші колгоспи (колективні господарства) — кооперативні господарства добровільно об´єднувалися для спільного ведення великого сільськогосподарського виробництва на основі суспільних засобів виробництва і колективної праці. У 1925 р. в Радянському Союзі їх налічувалось уже 22 тис. Вони характеризувалися більшою механізацією праці й товарністю.

Таким чином, основні заходи нової економічної політики — побудова відносин між містом і селом на економічній основі, розвиток промисловості на нових організаційних принципах і на базі електрифікації, кооперування населення, часткове запровадження госпрозрахункових відносин, допуск приватного капіталу в економіку, налагодження державного регулювання, планування й управління економікою — у сукупності дали змогу до 1925 р. досягти основних довоєнних показників економічного розвитку. Однак період непу не характеризувався гармонійним безкризовим розвитком. Навпаки — дестабілізуючі процеси розхитували економіку майже кожний рік: фінансова криза 1922 p., криза збуту 1923 p., товарний голод 1924 p., зростання інфляції 1925 p. Проте взаємодія плановості та розвиток ринкових відносин забезпечували динамічну рівновагу в господарській системі. З одного боку, план виходив із потреб ринку і враховував процеси, які відбувалися на ньому, з іншого — план організовував ринкові процеси, справляв на них активний вплив. Дестабілізація розпочалася з порушенням цієї взаємодії, зростанням з 1925 р. центристських тенденцій в економіці, тобто посиленням централізованого планування та управління економікою на шкоду ринковим відносинам.

2. Математична школа в політекономії. Л.Вальрас, А.Парето

Значний внесок у розвиток математичної теорії економічного розвитку зробив засновник лозаннської школи економіст-математик Леон Вальрас (1834- 1910). У своїй основній праці "Елементи чистої політичної економії" (1874 р.) він сформулював низку законів, про які йдеться у творах Госсена і Джевонса, але, з якими не був обізнаний швейцарський економіст.

Головна заслуга Л. Вальраса полягає у творенні замкнутої математичної моделі загальної економічної рівноваги, що мала на меті пояснити у взаємозв´язку всі категорії ринкового господарства на основі теорії корисності. Він стояв на позиціях ефективної конкуренції і соціальної підтримки бідних верств з боку держави. Держава, на думку Вальраса, повинна націоналізувати землю і так здобути необхідні засоби. Л. Вальрас ділив усіх агентів виробництва на дві групи: власників виробничих послуг (землі, праці й капіталу) і підприємців. Цей поділ увійшов у всі підручники з політекономії. Власники виробничих послуг, за Вальрасом, є одночасно продавцями цих послуг і покупцями предметів споживання; підприємці, навпаки, є покупцями виробничих послуг і продавцями споживчих продуктів. Рівновага у цій системі — це стан, при якому ефективний попит і пропозиція виробничих послуг рівні, коли існує стала ціна на ринку продуктів: ціна продажу продуктів дорівнює витратам, вираженим у виробничих послугах. Дві перших умови стосуються рівноваги обміну, третя — рівноваги виробництва.

Ці умови рівноваги Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємопов´язаних систем рівнянь. Перші два рівняння стосуються пропозиції факторів виробництва і попиту на готову продукцію. Одне і друге трактується як функції цін.

Пропозиція виробничих послуг землі (О_t), праці (О_р) і рухомого капіталу (О_к) розглядається як функція ринкових цін на ці послуги (Р_t, Р_р, P_k) і на готові продукти (P_b, P_c, P_d), виражених через ціну першого продукту, що прийнята за одиницю (P_a=l):

Попит (D) на продукти (b, c, d) розглядається як функція цін виробничих послуг (вони визначають доходи осіб, які надають ці послуги) і цін цих продуктів:

Попит на продукт a (D₀)визначається із систем рівнянь, які описують рівновагу між пропозицією і споживанням виробничих послуг (тобто між пропозицією і попитом на фактори виробництва), між сумою цін на готові продукти і сумою цін на виробничі послуги. Кількість спожитих виробничих послуг прирівнюється до пропозиції виробничих послуг:

де а_t, а_р, а_к — коефіцієнти виробництва, тобто кількість кожної виробничої послуги (t, p, k), що використовується на виробництво одиниці продукту а, b, с, d. Ціни готових продуктів прирівнювались до суми всіх затрачених на їх виготовлення виробничих послуг:

У цій системі рівноваги кожна виробнича послуга оплачується за своєю ціною, а сума цін виробничих послуг дорівнює сумі цін реалізованої готової продукції.

У теорії Вальраса рівновага розглядалася, по-перше, як явище суто функціональне, по-друге, як вияв суб´єктивного прагнення індивідів до максимуму корисності в умовах вільної конкуренції. Основу такої рівноваги вчений вбачав в утворенні середньої або рівної норми прибутку на капітал як передумову максимуму корисності.

Теорія Вальраса полягає в тому, що кожній ринковій ціні відповідає свій спосіб раціонального розподілу товарів, виходячи із максимуму суб´єктивної корисності, свій попит і пропозиція. Максимумів корисності для суб´єкта може бути багато. Максимуми корисності встановлюються попитом з боку кожного індивіда і пропозицією товарів з боку другого індивіда. Інакше кажучи, ціна зумовлює попит, попит визначає пропозицію.

Прихильником цієї теорії був послідовник і спадкоємець лозаннської школи Вільфредо Парето (1848-1923). Він твердив, що потрібно створити чисту економічну теорію, позбавлену поняття цінності взагалі й корисності зокрема. З цією метою Парето замість кількісного поняття суб´єктивної корисності запровадив порядкову суб´єктивну перевагу, а замість порівняння порядкової корисності окремих благ — порівняння їхніх наборів. Функція порядкової корисності наборів двох благ вимірювалась висотою поверхні у тривимірному просторі.

В. Парето вважав, що рівновага вичерпно характеризується п´ятьма основними умовами.

• Зважені (за цінами) граничні корисності (переваги) рівні для всіх товарів.
• Для всякого суб´єкта сума доходів дорівнює сумі витрат.
• Кількість усіх благ до досягнення рівноваги і після цього однакові.
• Ціни готових товарів дорівнюють витратам виробництва.
• Запас продуктивних благ є величина дана і використовується повністю, інакше кажучи, кількості первинних продуктів дорівнюють кількості продуктів, що перетворені в процесі виробництва на інші продукти^.

Система загальної економічної рівноваги, розроблена математичною школою, характеризується елементами і критерієм власне рівноваги. Цим критерієм, як визнавали Госсен, Джевонс, Вальрас і Парето, була максимізація корисності в різних інтерпретаціях. У процесі уточнення критерію стійкості систем економічної рівноваги Парето сформулював умову, яка була названа "оптимум Парето". Згідно з цим оптимумом рівновагу трактували як стан, при котрому було би неможливо помітити ситуацію будь-кого з учасників обміну для того, щоб не погіршити становище хоч би одного з решти учасників. Отже, математична школа конструювала моделі загальної економічної рівноваги за певними принципами. Економічну систему представники цієї школи трактували як замкнуту систему колових ринкових взаємовідносин. Передумовою цих моделей було те, що в кожній ланці ринкової системи існує рівновага. Оскільки теорія загальної економічної рівноваги містила чимало спрощень реального економічного процесу, то вона не уникла критики представників різних течій економічної думки. Ця критика засвідчила, що незважаючи на окремі види теорії економічної рівноваги математичної школи, вона залишається помітним явищем в історії економічної теорії. Вона також сприяла розширенню теоретичного спектра дослідницького інструментарію економічної науки. Особливо цінними виявилися природні аспекти теорії загальної економічної рівноваги, розроблені представниками математичної школи.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.