Вступ

Політику можна розглядати, спираючись на різні методологічні і дослідницькі позиції, застосовуючи альтернативні підходи та варіанти наукових пошуків. У аналізі поняття "політика" варто враховувати особливості її функціонування, які виявляються на теоретичному та практичному рівнях. Скажімо, одним з найбільш поширених підходів щодо вивчення вияву політики на теоретичному рівні є парадигматичний напрям досліджень — спроби виявити найбільш сутнісні риси політики і сформулювати засадничі основи її природи через створення цілісної концепції. Погляди на політику як сферу практичної (прикладної) взаємодії людей з приводу реалізації власних або суспільно значимих інтересів історично спираються на діяльнісні та поведінкові (біхевіористські) концепції, останнім часом набуває все більшої ваги топологічний підхід — розгляд практичної царини реалізації політики крізь призму категорії "поле політики". Саме розгляд і дослідження прикладних аспектів вияву феномена політики набуває сьогодні дедалі більшого значення, актуалізуючи ключові проблеми політичного життя сучасності та висуваючи якісно нові завдання наукового пошуку перед фахівцями-політологами.

1. Поняття політики та її сучасне значення

Сучасна політика є надзвичайно структурованим явищем, тому завдяки використанню категорії "поле політики" ми маємо змогу прослідкувати, яким чином позиційні практики політики виявляються у вигляді конкретних відносин влади, адже політика як у минулому, так і в сьогоденні є багато в чому цариною кратоцентричною (владноцентричною) за своєю природою. "Це означає, що поле політики є одночасно простором влади і простором можливих політичних практик. Поняття поля політики концентрує увагу дослідників на проблематиці структурних умов політичної практики. Поле політики конституюється відмінностями активних характеристик агентів, які надають їх власникам владу у полі (здатність досягати результатів). Ці активні характеристики є різновидами влади у полі", — пише Ю. Качанов [3, 37]. Як бачимо, сучасна топологічна теорія за допомогою концепції "поля політики" намагається поєднати декілька історичних парадигм політики — кратоцентричну, соціоцентричну та біхевіористську.

Інший підхід до розуміння природи і сутності політики відстоюють прихильники методології постструктуралізму. Представники цієї концепції (М. Фуко, П. Бурдьє) розглядають владу як найважливіший аспект політичного життя, тому умовно їх можна віднести до прихильників кратоцентричної парадигми політики. Втім, особливістю аналізу політики і політичного життя крізь призму концепції постструктуралізму є дослідження влади як "розмитого" і "всюдисущого" феномену, концентрація котрого у певних центрах соціального простору залежить від силового потенціалу соціальних акторів, які взаємодіють всередині нього. За таких умов владні відносини мають регулюватися нормами, але специфікою цієї регуляції є те, що у ситуації демократії (тобто "легального плюралізму") норми є розмаїтими та часто суперечливими одна одній, що не може не позначатися на сутності самої політики [4, 157]. На нашу думку, представлена концепція є цікавою, тому що вона враховує специфіку функціонування політики саме на сучасному етапі розвитку інформаційної цивілізації, що визначається зокрема явищем плюралістичної демократії.

Російський дослідник О. Демидов, поділяючи частково погляди представників постструктуралізму, пропонує досліджувати політику і політичне життя, акцентуючи увагу на їх "людському вимірі". Причому, як зазначає науковець, кожен вияв "людського виміру" політики "…не може бути розкладений на частини, зведений до обмежених від інших елементів", оскільки кожний вияв політики "…у тому чи іншому ступені містить всі інші феномени, підтримується за рахунок їхньої наявності і взаємодії". При цьому вчений виокремлює наступні сутнісні явища, які концентрують у собі засадничі риси політики.

1. Нормативність та ненормативність. Так, закони функціонування політичного життя передбачають, що усі політичні відносини, а відповідно і політика загалом, мають бути нормативно організованими. У царині політики така нормативна організованість означає наявність єдиних для усіх суб'єктів й акторів політичного життя систем правил поведінки, які вказують на належний характер, що відповідає інтересам, вимогам, цілям розвитку суспільства в цілому або його окремих соціальних груп. З точки зору нормативності, політика як різноманітність способів досягнення певної мети починається тоді, коли забезпечується одностайність думок, позицій, вчинків, моделей поведінки щодо того, як треба робити [4, 157; 5, 282]. Нормативність у політиці, таким чином, обумовлюється, з одного боку, та сама обумовлює, з іншого боку, необхідність діяти колективно суспільству в цілому та конкретним соціальним групам зокрема.

Ненормативність, у свою чергу, базується на розмаїтті та багатоваріантності життя сучасного суспільства, що не завжди підпадає під регламентуючу дію певних норм і приписів. Феномен ненормативності може сприйматися як своєрідний виклик соціальній та політичній системі, вияв незгоди суспільства або його частини з нормами і правилами, які були встановлені раніше. За сучасних умов не нормативність часто є свідченням високого рівня саморозвитку соціуму, громадянського суспільства. "Ненормативне регулювання у політиці не зводиться до певних порушень або протидії, зазвичай воно пов'язане з різноманітними механізмами саморегуляції і доповнює або конкретизує те, що здійснюється у відповідності з нормою", — пише О. Демидов [4, 158].

2. Роль та вихід з неї — це визначення формальних меж, "рамок" поведінки суб'єктів й акторів політики, які пов'язані з реалізацією останніми певних функцій і завдань діяльності. Незважаючи на те, що політичні ролі за своєю природою є динамічним феноменом, вони виконують функцію стабілізації політичних відносин, надаючи можливість їх прогнозування і планування, підвищуючи ступінь їх керованості. Основними каналами вироблення політичних ролей є формальне, інституціалізоване навчання та неформальне засвоєння, узагальнення досвіду інших. Проте, оскільки політика є надзвичайно суб'єктизованою цариною відносин, її учасники часто виходять за межі власних, чітко визначених ролей, що може бути обумовлено багатьма причинами. Як підкреслює російський дослідник: "До того ж постійне виникнення у політиці нових ситуацій, неперервний процес позиціонування, становлення нових функцій утворюють необхідність у новіших ролях і висувають новіші вимоги до тих, які вже склалися" [4, 158-159].

Багато в чому дослідження даного аспекту політики базується на культурологічному вимірі соціальної парадигми політики, відповідно до якого зміст і характер політичних процесів де термінується природою самої людини та визначає ці процеси під ціннісно-нормативним кутом. Отож, у функціонуванні влади визнається пріоритетна роль особистості, її індивідуальна неповторність та незмінність субстанційних властивостей людини. Як пише вітчизняний науковець В. Холод, виходячи з постулатів представленого підходу, "розвиток політики відбувається через прирощення індивідуальної професійної компетентності, соціального досвіду і загальної культури людини [5, 130]. Безперечно, що без врахування особистісного фактору дослідження політики буде неповним, однобічним, необ'єктивним.

3. Інститути і позаінституційні феномени. Політика завжди передбачає інституціалізацію — нормативне оформлення відносин, які складаються всередині неї. Адже політика являє собою розгалужену мережу взаємодій, взаємозалежностей й організацій, що покликані структурувати і стабілізувати суспільство, а також вони дозволяють контролювати і передбачати дії соціальних суб'єктів, виражати та захищати їх права. Втім, в останні десятиріччя все частіше спостерігаються приклади виходу поза межі встановлених норм й організацій, політичні відносини стають все більш спонтанними, нелінійними, поліваріативними, що пояснюється процесами плюралізації політичного розвитку [4, 159].

Розгляд політики у контексті аналізу функціонування інститутів та позаінституціональних феноменів пов'язаний з розумінням феноменів політики, влади, панування, держави "у єдиному змістовно-термінологічному ряді". Адже, на думку групи вітчизняних дослідників — фахівців у царині філософії політики, усі зазначені явища "мають приблизно однакові джерела, ресурси, потенціали, засоби, символіки і можуть використовуватися як аналоги при дослідженні складних суспільних явищ" [6, 430]. На нашу думку, представлене розуміння єдності феноменів політики, панування, влади, держави є методологічно обґрунтованим та доцільним, виходячи з результатів і наслідків тих суспільних змін, які спостерігаються в останні десятиріччя у світі під впливом процесів трансформації сучасної цивілізації.

Особливо у зазначеному термінологічному ряді необхідно відмітити зв'язок між політикою і владою. Саме кратоцентрична традиція тлумачення сутності політики є однією з найавторитетніших в історії суспільно-політичної думки, адже вона відстежується від часів античності і до сьогодення. Причому, серед прихильників даного підходу можна віднайти найбільш видатних і знаних науковців. Скажімо, німецький соціолог і політолог М. Вебер писав: "Отже, "політика", судячи з усього, означає прагнення участі у владі або надання впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона у себе заключає. …Хто займається політикою, той прагне влади: або влади як засобу, підпорядкованому іншим цілям (ідеальним або егоїстичним), або влади "заради неї самої", щоб насолоджуватися почуттям престижу, яке вона надає" [8, 646].

4. Цінності — суб'єктивні уподобання людей, їх усталені уявлення про бажані або небажані результати діяльності, які визначають, за словами О. Демидова, "людське обличчя" політики. Саме цінності багато в чому обумовлюють той чи інший політичний вибір, формують активне або пасивне ставлення особи до політики [4, 159]. Окрім того, цінності у світі політики можна тлумачити з позицій її функціонального тлумачення, бо саме цінності визначають ті вічні проблеми, які потребують вирішення політичними засобами [6, 430].

Так, знаний французький науковець у царині філософії політики П. Рікер вважає цінності виявом "глобального феномену цивілізації", які формують етичні засади політики, зокрема етику переконання. Вчений писав, що цінності є тією самою "субстанцією життя народу; вона виражається, по-перше, в його практичних звичаях, які повною мірою є проявом статики цінностей". "Під цією оболонкою практичних звичаїв, — продовжує П. Рікер, — ми знаходимо традиції, які є живою пам'яттю цивілізації, й у глибині те, що, мабуть, є самим ядром феномена цивілізації, тобто ансамбль уявлень і символів, якими одна група людей виражає своє пристосування до реальності, інших груп та історії" [9, с. 258, 259]. Важко не погодитись з французьким дослідником, адже справді цінності є невід'ємною складовою феномену політики, яка характеризує місце політики у цивілізаційно-історичному континуумі.

5. Порядок і невпорядкованість. Порядок — це найбільш доцільний варіант функціонування всіх елементів політики, політичного життя суспільства, що виявляється у регулярних і гармонійних відносинах між ними, наявності ефективних засобів і гарантій дотримання безпеки і стабільності у суспільстві. Порядок у політиці передбачає унормованість політичного життя. Іншим виявом порядку виступає невпорядкованість або навіть безлад. Спираючись на постулати теорії синергетики, можна стверджувати, що та чи інша форма невпорядкованості має розглядатися як умова стабілізації й впорядкування політичної системи, адже безлад, створюючи нетрадиційні варіанти відносин у політиці, "здійснює відбір підтримки взаємозв'язків", забезпечуючи міцність політичного порядку [4, 160].

Досягнення оптимального співвідношення порядку і невпорядкованості у політиці є особливо важливим з огляду на необхідність визначення шляхів досягнення згоди щодо прийняття колективних рішень, що є провідним завданням політики. Політичний порядок може забезпечуватися завдяки застосуванню таких трьох основних засобів — переконування, проведення переговорів та прийняття остаточного рішення. За цих умов "прийняті рішення мають бути авторитетними, тоді вони стають політикою як лінією поведінки (policy) — це незмінний намір добиватися результатів, корисних для групи", — саме так визначають мету реалізації порядку у політиці американські науковці Д. Міллер, Дж. Коулмен, В. Коннолі та А. Райан. [7, 282].

6. Участь і співучасть — ґрунтуються на забезпеченні підтримки політики ззовні — з боку соціального середовища. Така підтримка досягається за умов демократії за допомогою участі, а в умовах авторитаризму і тоталітаризму — на основі співучасті. Американський науковець Дж. Нельсон так визначає сутність політичної участі: участь — це "спроби пересічних людей за будь-якого типу політичної системи впливати на діяльність своїх правителів, а іноді і скидати їх". Основними соціальними чинниками формування участі є: статус, освіта, стать, вік, світоглядні установки та інтереси людей. В умовах функціонування тоталітарних й авторитарних режимів реалізація повноцінної політичної участі громадян є неможливою, тому типовою для обох типів режимів є форма співучасті, тобто часткового, зазвичай примусового і суто "декоративного" залучення громадян до політики [4, 160-161].

7. Традиції — вони наповнюють політику життєвим сенсом і значенням, формуючи константи політики — сталі характеристики політично значимої поведінки, які виявляють себе у різні часи у різних історичних обставинах. Специфікою функціонування політичних традицій є відсутність їх жорсткої локалізації: традиції можуть виявлятися у політичній свідомості, у процедурах, цілях, засобах, стереотипах політичної поведінки. До того ж, традиції є автономним політичним феноменом, бо вони не прив'язані до конкретного стану наявної політичної системи. Чинниками формування політичних традицій виступають: культура, психологія, побут, географічне середовище тощо [4, 161].

8. Солідарність — забезпечує спільні дії людей у політиці, адже взаємодоповнення й узгодження їхніх інтересів є провідним завданням функціонування політики загалом та кожної конкретної держави зокрема, про що свого часу писав видатний вітчизняний науковець-правник Б. Кістяківський. Втім, у поточному політичному житті виконання зазначеного завдання залежить від багатьох факторів, частина яких не стосується політики і державності взагалі. Фактично гармонізація спільних дій людей у царині політики може бути досягнута лише частково. Як вважає російський дослідник О. Демидов, "…для створення міцного фундаменту солідарної політичної дії необхідні такі умови, як відсутність різкого майнового розшарування і наявність потужного "серединного" елементу, здатного пом'якшати суперечності, не дати поляризуватися бідності й багатству, неконтрольоване зростання котрих здатне спричинити вибух у будь-якій політичній спільноті" [4, 161].

2. Сучасний стан політичної влади в Україні та її соціальна реальність

Форма правління у вигляді парламентської республіки є непридатною для України з огляду на проблеми парламентаризму як такого. До таких проблем, зокрема, слід віднести низьку політичну культуру суспільства та пануючий правовий нігілізм, відсутність політичних партій у класичному розумінні, які б створювались, так би мовити, "під ідею", а не під конкретну особу. Крім того, загальновідомо, що найбільш серйозним недоліком парламентських республік є урядова нестабільність. Хоча для України нині, як ніколи, саме це питання є одним з найбільш актуальних.

Запровадження в Україні президентської республіки вимагає дотримання як мінімум кількох умов. По-перше, у Конституції мають бути закладені достатні гарантії, які б унеможливлювали узурпацію влади особою, яка займає пост Президента. По-друге, Президент повинен персонально очолювати виконавчу владу і нести повну відповідальність за її дії. По-третє, особи, які претендують бути обраними на пост Президента, повинні мати справді лідерські якості та користуватися підтримкою переважної більшості населення в усіх регіонах країни.

Якщо перші дві умови можуть бути забезпечені правовими засобами, тобто через запровадження відповідних механізмів у Конституції та інших законодавчих актах, то третя умова за сучасних українських реалій реалізованою бути поки що не може. Це зумовлено наявним протистоянням між східною і західною частинами України, в тому числі й світоглядного характеру.

За таких умов запровадження в Україні форми правління у вигляді президентської республіки є передчасним і небезпечним.

Найбільш доцільним, на нашу думку, є повернення України до президентсько-парламентської форми правління, яка існувала до 2004 року, з певними корективами, які полягають, насамперед, у створенні ефективного механізму формування виконавчої влади, а також чіткої політичної відповідальності.

У президентсько-парламентській моделі правління Президент повинен бути дійсно гарантом Конституції, персоною, яка уособлює Україну в міжнародних відносинах.

Що стосується організаційних повноважень Президента стосовно формування складу уряду, то найбільш раціональним, на нашу думку, є наділення його повноваженнями стосовно висунення кандидатур на посаду Прем'єр-міністра та подання їх до Верховної Ради на затвердження. При цьому Президент разом з основною кандидатурою має подати 2-3 альтернативні. А кожен кандидат на посаду Прем'єр-міністра України пропонує свій склад Кабінету Міністрів України. Тобто в парламенті повинна розглядатися не окрема персоналія Прем'єр-міністра, а повний склад уряду. Разом з поданням кандидатури Прем'єр-міністра та складу Уряду на розгляд Парламенту подається програма дій уряду в розрізі діяльності кожного з міністерств.

При цьому відставка уряду можлива лише за умов висловлення недовіри уряду конституційною більшістю Верховної Ради України, або подання відповідної заяви Прем'єр-міністром.

Такий механізм, з одного боку, забезпечить відносну самостійність виконавчої гілки влади, а з іншого — поставить її під контроль органу законодавчої влади.

Запровадження президентсько-парламентської республіки потребує відповідних змін і в механізмі формування органу законодавчої влади. На нашу думку, слід повернутися до змішаної виборчої системи. При цьому одна половина народних депутатів має обиратися за відкритими списками політичних партій або блоків партій, а друга — за мажоритарною системою в одномандатних округах. Слід встановити також правило, згідно з яким одна особа не може балотуватися одночасно за списком партії (блоку партій) та в мажоритарному окрузі.

Суттєвого перегляду потребує і статус народних депутатів. З метою зниження рівня політичної корупції необхідно обмежити повноваження народного депутата суто законодавчою діяльністю, виключити можливість його втручання в діяльність державних органів інших гілок влади або органів місцевого самоврядування з питань, що не стосуються законодавчої діяльності.

Разом з тим необхідно переглянути інститут недоторканності народного депутата. У народних депутатів не повинно бути імунітету від юридичної відповідальності будь-якого виду, але необхідно встановити особливий порядок провадження у відповідних справах, який би унеможливлював використання юрисдикційних повноважень будь-яких органів з метою тиску на народного депутата. Так, наприклад, проведення слідчих дій стосовно народних депутатів може відбуватися під контролем Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Замість тримання під вартою в ізоляторах тимчасового утримання або в слідчих ізоляторах може бути запроваджений домашній арешт.

У парламенті не повинно бути утворень на зразок сучасної коаліції, або формалізованої в інший спосіб більшості.

У Президента повинно залишитися право дострокового припинення повноважень Верховної Ради. Але разом з тим, мають бути запроваджені повноваження щодо дострокового припинення повноважень з політичних мотивів. Як противага можливому зловживанню цим правом, одночасно з проведенням позачергових виборів Верховної Ради, повноваження якої були припинені достроково, повинен проводитися Всеукраїнський референдум з питання довіри Президенту. Якщо на референдумі за висловлення недовіри Президенту висловилося понад 50 % громадян, які взяли участь у референдумі, новообрана Верховна Рада України призначає позачергові вибори Президента України.

Аналогічним чином, в умовах президентсько-парламентської республіки Президент повинен мати право подавати на затвердження Верховній Раді України кандидатури на посади Генерального прокурора України, Голови Служби Безпеки України, Голови Антимонопольного Комітету України. Але відставка цих осіб має бути можливою як за рішенням Президента України, так і за рішенням Верховної Ради України. Разом з основними кандидатурами Президент повинен подати 2-3 альтернативні кандидатури.

На конституційному рівні повинні бути закріплені також особливості припинення повноважень осіб, які призначаються на посади Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України. Слід зазначити, що на цих осіб не поширюється передбачений трудовим законодавством порядок звільнення. Наприклад, особа, яка займає відповідну посаду, може бути звільнена і під час перебування на лікуванні, але до закінчення перебування на лікарняному їй повинна бути збережена заробітна плата.

Стосовно судової системи доцільним є організаційне розмежування судових юрисдикцій. Зокрема, необхідно запровадити спеціалізацію судів за трьома напрямками: кримінальне, цивільне та адміністративне судочинство.

З метою викорінення корупції у судовій владі у Перехідних положеннях Конституції слід передбачити необхідність проведення фахової атестації суддів усіх рівнів. Для цього Указом Президента мають бути створені спеціальні атестаційні комісії, які протягом року повинні вивчити результати професійної діяльності, морально-ділові якості суддів, їх майновий стан та його відповідність рівню легально отриманих доходів, а також зробити мотивовані висновки про можливість чи неможливість продовження професійної діяльності суддів. На підставі висновків цих комісій Президент зобов'язаний прийняти рішення про звільнення суддів, відносно яких зроблено висновок про неможливість продовження їхньої професійної діяльності. У Перехідних положеннях Конституції мають бути визначені критерії оцінки діяльності суддів, а також критерії формування комісії з фахової атестації суддів. До таких комісій повинні входити фахівці в галузі права з бездоганною діловою репутацією, які не є працівниками правоохоронних органів.

Висновки

В умовах сучасної суспільно-політичної ситуації реформування закріпленої Конституцією України форми державного правління потребує урахування не тільки досягнень сучасної науки, але й досвіду, отриманого Україною за 19 років незалежності, а також сучасної політичної ментальності.

Кожна з існуючих форм правління має власні переваги й недоліки, а, відтак, обиратися повинна та модель, яка здатна за сучасних умов забезпечити найбільш ефективне державне управління в усіх сферах суспільного життя. При цьому окремим політикам слід абстрагуватися від особистих бажань, спрямованих на отримання або утримання влади.

Як бачимо, надзвичайна складність, багатовимірність та неоднозначність базових характеристик феномена політики та їх прояву як на теоретичному, так і на практичному рівнях зумовлюють необхідність активізації наукових пошуків, розширення методологічного інструментарію дослідницької роботи щодо подальшого уточнення сутності поняття "політика", а також систематизації суспільно-політичної спадщини напрацювань у царині зазначеної проблематики. Особливу цікавість, на нашу думку, будуть становити дослідження, присвячені аналізу історико-ретроспективного розвитку наукових уявлень і поглядів на природу та соціальне призначення політики.

Список використаної літератури

1. Бурковський, Петро. Роль інституту Президентства України у подоланні політичної кризи 2006-2007 рр.: аналіз за положеннями концепції парламентського правління Ж. Бюрдо // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — С. 14-21
2. Висоцький О. Сутність легітимації політики // Політичний менеджмент. — 2004. — № 4 (7). — С. 24-34
3. Мартинюк Р. Умови розвитку змішаної парламентсько-президентської форми правління в Україні // Юридична Україна. — 2008. — № 5 . — С. 32-36
4. Новакова О. Рецептура президентсько-парламентської республіки : Сутність і форма політичних процесів у сучасній Україні // Віче. — 2007. — № 17. — С. 31-33
5. Протасова В. Парламентсько-президентська республіка в контексті конституційного реформування в Україні // Вісник Академії правових наук України. — 2009. — № 3
6. Селіванов В. Правова політика України (деякі теоретичні питання сутності, змісту та технології) // Право України. — 2001. — № 12.- С.6-14
7. Солов'євич І. Сутність державної політики в Україні: (конституційно-правовий аспект) // Право України. — 2007. — № 11. — С. 15-17