Вступ

1. Шлях в політику

2. Особистість Шарля де Голля

3. Політико-практичний аспект

4. Політичний імідж Шарля де Голля

5. Медіа-простір політичного лідера

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Державний діяч, нехай навіть найвидатніший, на жаль, далеко не завжди може (поки він живий) розраховувати на об’єктивну, а тим більше вдячну, оцінку сучасників. Як правило, це так. Але є й щасливі винятки. Один із найяскравіших прикладів — генерал Шарль де Голль, політичний лідер, який посідає цілком особливе місце у французькій та світовій історії ХХ століття. Співвітчизники, які часто не шкодували на адресу свого легендарного президента уїдливих та гнівних слів, поки він був при владі («узурпатор», «непрошений спаситель», «зарозумілий півень» — це ще порівняно «м’які» випадки критики опозиції), після смерті генерала в листопаді 1970 року віддали, нарешті, йому належне. Нікого вже не дивує порівняння де Голля з найвидатнішим французом ХIХ століття Наполеоном Бонапартом (тут йдеться не про політичні погляди і не про стиль керівництва, а про масштаби особистості!).

Як і Наполеон, де Голль умів, коли це було необхідно, ставитися до своїх критиків зліва або справа з таємним, добре приховуваним, але колосальним презирством. Президент Франції завжди вірив у свою «зірку», свою долю, знав, чого хоче, заради чого живе — як знав і інше: як саме досягти своєї мети , бо був видатним політичним стратегом і не менш блискучим тактиком. У де Голля була ідея, втіленню якої він присвятив життя. Це була велика і сильна Франція. Причому відразу ж слід підкреслити, що вища влада в державі для генерала не була надметою, головним смислом усіх його зусиль; він розглядав її як засіб, нехай абсолютно необхідний, але саме як засіб втілення в життя своєї концепції великої Франції. Не менш важливо й інше. Альфою і омегою світогляду Шарля де Голля завжди була його глибока віра в національний фактор, у пріоритет інтересів нації над будь-якими іншими ідеологічними або корпоративними інтересами. Без цієї віри неможливо повною мірою відтворити політичний портрет найвідомішого президента Франції.

1. Шлях в політику

Шарль де Голль народився 22 листопада 1890 року в місті Ліллі. Його батько викладав філософію і літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Батьки своїх п’ятьох дітей виховували в дусі католицизму і патріотизму. З дитинства дуже любив читати, захоплювався історією та воєнною справою. Але все ж він мріяв стати письменником. Після року підготовчих навчань у паризькому коледжі Станіслас у 1901 році його зарахували до Спеціальної Військової школи в Сен-Сірі, як піхотинця. У 1912 році у званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сір із відмінною атестацією. Продовжив освіту у Вищій військовій школі в Парижі.

З початку Першої світової війни 12 серпня 1914 року лейтенант де Голль бере участь у війні у складі 5-ої армії Шарля Ланрезака, розташованій на північному сході. 15 серпня у Дінані він отримує перше поранення, після якого повертається до війни лише у жовтні. 10 березня 1915 року ранений удруге у битві при Мениль-ле-Юрлю, а при поверненні отримує статус капітана і командира роти. У Верденській битві при селі Дуомон в 1916 році він поранений утретє. Залишаючи поле битви, він вже нібито посмертно — отримує шану від армії. Проте де Голль не помирає, потрапляє в полон до німців; його лікують у госпіталі на Майні і утримують у різних фортецях.

Шарль де Голль робить п’ять невдалих спроб втекти. Разом з ним в полоні був М. М. Тухачевський, у майбутньому маршал Червоної Армії, з яким де Голль спілкується на воєнно-теоретичні теми. У полоні він вивчає Німеччину, що в подальшому йому допомогло у воєнному командуванні. Саме тоді, у 1916 році, він пише свою першу книгу «Чвари у таборі ворога», де вперше висловлює думку, що політика мусить переважати над війною[4, с. 585].

З 1919 по 1921 рік де Голль знаходиться в Польщі, де викладає теорію тактики в колишньому училищі імператорської гвардії в Рембертові біля Варшави, а в липні — серпні 1920 року нетривалий час воює на фронті радянсько-польської війни 1919-1921 в чині майора (війсками РРФСР в цьому конфлікті командує, за іронією долі, як раз Тухачевський). Відхиливши пропозицію про постійне місце у Війську Польському і повернувшись на батьківщину, він 6 квітня 1921 одружується на Івонні Вандру, а 28 грудня 1922 року в них народжується син Філіпп, названий на честь маршала Філіппа Петена. Де Голль викладає у військових училищах Сен-Сіра, а у 1922 йому дозволили викладати у Вищій військовій школі. 15 травня народжується дочка Елізабет, у 1928 році — Анна, що хворіла на синдром Дауна і померла у 1948. Внаслідок цього де Голль стає меценатом Фонду дітей з синдромом Дауна.

У 1930-і роки підполковник, а згодом полковник де Голль стає значним військовим теоретиком. Його роботи того часу: «За професійну армію», «На вістрі шпаги», «Франція та її армія» та інші. В них ідеться про необхідність розвитку танкових військ, його роботи подібні до робіт німецького теоретика Гудеріана. На жаль, книги де Голля не зацікавили французьких головнокомандуючих.

До початку Другої світової війни де Голль мав чин полковника. 14 травня 1940 року йому поручили командування 4-м полком (5000 солдатів и 85 танків). З 1 червня він одночасно виконував обов’язки бригадного генерала, але офіційно його не встигли утвердити, і після війни він отримував пенсію від Четвертої республіки як полковник. 6 червня прем’єр-міністр Поль Рейно призначив де Голля заступником міністра закордонних справ на період війни. На цій посаді генерал не прийняв умови перемир’я, а 15 червня, після переходу влади до Петена, емігрував до Британії.

Саме цей момент став переломним у біографії де Голля. У «Мемуарах надії» він пише: «18 червня 1940 року, відгукуючись на заклики своєї батьківщини, позбавлений будь-якого шансу на порятунок своєї душі і честі, де Голль, один, нікому не відомий, мав взяти на себе відповідальність за Францію». У цей день BBC передає радіозвернення де Голля «До всіх французів» («A tous les Francais») з заявою:

«Франція програла битву, але це не означає, що вона програла війну! Ми нічого не втратили, адже ця війна — світова. Прийде день, коли Франція поверне собі свободу і велич… Ось чому я звертаюсь до всіх французів об’єднатися навколо мене в ім’я дії, самопожертви і надії» [4, с. 586].

Генерал звинувачував уряд Петена у зраді і заявив, що «з повним усвідомленням обов’язку виступає від імені Франції». З’явилися й інші заклики де Голля. Так де Голль встав на чолі «Вільної Франції» — організації, покликаної чинити опір окупантам і колабораціоністському режиму Віші. Спочатку йому довелось зіткнутися з чималими труднощами. «Спочатку я був ніким… У Франції — нікого, хто міг би за мене ручатися, і не був відомим у країні. За кордоном — ніякої довіри до мене і жодного виправдання моїй діяльності». Формування «Вільної Франції» було затяжним. Але хто знає, щоб було б, як би за нього не поручився прем’єр-міністр Британії Вінстон Черчілль. Саме прагнення Черчілля створити альтернативу вішістським капітулянтам привело його до того, що він визнав де Голля «главою всіх вільних французів» (28 червня 1940 року). Великим успіхом «Вільної Франції» стало встановлення безпосередніх контактів з СРСР 22 червня 1941 року. За 1941-1942 роки розросталася мережа партизанських організацій в окупованій Франції. З жовтня 1941, після перших масових розстрілів заручників німцями, де Голль закликає французів до загального страйку і до масових акцій непокори [4, с. 587].

У воєнному відношенні головна задача полягала у переведенні на сторону французьких патріотів «Французької імперії» — значних колоніальних володінь в Африці, Індокитаї, Океанії. Після невдалої спроби захопити Дакар де Голль створює в Бразавілі (Конго) Раду Оборони Імперії, маніфест про створення якої починається зі слів: «Ми, генерал де Голль (nous general de Gaulle), голова вільних французів, постановляємо…» [4, с. 588] До Ради входять антифашистські налаштовані воєнні губернатори французьких колоній (переважно африканських). У цей момент де Голль підкреслює національні та історичні корені свого руху. Він створює орден Визволення, головним знаком якого стає лотаринзький хрест з двома перекладинами — стародавній символ французької нації. Декрет про створення ордену нагадує королівську Францію.

Дії де Голля викликали роздратування на Заході. В уряді Рузвельта відкрито говорили про «так названих вільних французів», «блискучу отруйну пропаганду» і тих, хто заважає проводити війну. 7 листопада 1942 року американські війська висаджуються на території Алжиру та Марокко й ідуть на преговори з французькими воєначальниками, котрі підтримували Віші. Де Голль намагався переконати керівництво Англії та США, що співпраця з вішістами у Алжирі призведе до втрати моральної підтримки союзників у Франції. «Сполучені Штати, — говорив де Голль, — вносять у великі справи стихійні відчуття й складну політику» [4, с. 589]. Суперечності між патріотичними ідеалами де Голля та рузвельтівською байдужістю до вибору союзників стали одними з найважливіших перешкод для проведення скоординованої політики у Північній Африці.

Переїхавши 1943 року до Алжиру, де Голль разом з маршалом Жіро створюють уряд Франції у вигнанні. Відтоді рухом Опору керують з цієї африканської країни. Для Франції, зокрема для де Голля, Алжир — окрема сторінка. Генерал неодноразово пов’язував свою долю з цим задумливим краєм помаранчевих пустель і сповненого магії минулого. Військо де Голля веде активні дії у Північній Африці та Італії, а згодом бере безпосередню участь у звільненні Франції.

2. Особистість Шарля де Голля

Де Голлеві Франція завдячує тому, що відразу після війни вона не перетворилася на політичний додаток США. Рішучість і швидкість, з якими генерал встановив у Франції владу національного уряду, дали змогу уникнути задуманого американцями запровадження режиму AMGOT (Allied Military Government for Occupied Territories — Спільний військовий уряд на окупованих територіях). Висадившись 6 червня 1944 року на нормандському узбережжі, генерал наполіг, жорстко натиснувши на головнокомандувача союзного війська Ейзенхауера, на якнайшвидшому звільненні Парижа, тоді як свою армію він скерував на схід, не заходячи до столиці.

Генерал з’явився у Парижі наступного ж дня після його звільнення. Він одразу ж зайняв будівлю Військового міністерства на вулиці Сен-Домінік. Таким чином він хотів засвідчити, що Республіка не припиняла свого існування, а уряд Віші був лише тимчасовим відхиленням. Після цього він вирушив до Ратуші, де виголосив історичну промову, в якій наголосив на чільній ролі французів у звільненні країни. Так він хотів показати американцям, англійцям та іншим союзникам, що не дозволить панування у Франції когось іншого, крім титульної нації.

Вже восени 1944 року Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946 року, до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режимом. 9 вересня 1944 року генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала де Голля. Можна сказати, що з цієї дати починається відлік де Голля — першої людини в державі. У 1944-1946 роках він — голова Тимчасового уряду Франції. З 1947 року керував діяльністю заснованої ним політичної партії «Об’єднання французького народу» (ОФН) [6]

Дії Тимчасового уряду де Голля в 1944-1946 роках сприяли відродженню французької держави в нових історичних умовах. Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 року. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки.

Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне становище країни. У 1944-1945 роках було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми «Рено», окремі значні фірми, підприємства енергетики, морський транспорт, Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалася зарплата робітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовувалися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи (особи, які співробітничали з фашистами) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту.

13 листопада 1945 року Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 рік. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20% військові витрати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував, він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 року генерал подає у відставку. Главою уряду було призначено соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли сім соціалістів, шість комуністів, шість католиків. У Франції розпочався період правління трьохпалатного блоку.

І майже одразу де Голль засновує чергову політичну силу «під себе» — RPF (Rassemblement du peuple francais — Об’єднання французького народу). Поштовхом до цього стало неприйняття Національними зборами задуманого ним проекту нової Конституції та очевидне ігнорування французами політичних процесів у державі. Новий рух одержує приголомшливу перемогу на парламентських виборах восени 1947 року. За задумом де Голля нова політична сила повинна була являти собою не партію, а політичний блок, до якого він закликав усіх, крім «сепаратистів» — Комуністичної партії. Ця остання стала головним суперником RPF на виборах [6].

«Народно-Республіканський рух» спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 року Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня. За новою конституцією парламент поділявся на дві палати — Національні збори й Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони й контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обирали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 року нова конституція набрала сили.

16 січня 1947 року відбулися вибори президента Французької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта республіка. Четвертій республіці дісталася дуже складна «економічна спадщина». Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику «програмування економічного розвитку», що передбачало надання кредитів, податкових пільг, державних замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмування мало рекомендаційний характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. 1948 року промисловість перевершила довоєнний рівень, а в 1958 році випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цей рівень було досягнуто в 1950 році. Вже 1947 року уряд схвалив перший план модернізації і реконструкції економіки, а з 1954 року — другий. Виникли нові галузі промисловості — атомна, електронна, хімічна, нафтодобувна й нафтопереробна [4, с. 590].

Блок партій «третьої сили» значно змінив зовнішню політику країни. У березні 1948 Франція виступила з ініціативою утворення Західного Союзу, до якого виявили бажання увійти Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони домовилися про співробітництво в економічних, соціальних, культурних сферах і надання взаємної військової підтримки. 1948 рjre Франція приєдналася до «плану Маршалла». За рахунок зовнішніх позик і кредитів за «планом Маршалла»у період із 1946 по 1958 рік країна одержала 12 млрд доларів. У червні 1949 року Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 року Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург і ФРН уклали договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі. Утворення цього об’єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культурного співробітництва. 1957 року у Римі було підписано угоду про перетворення Об’єднання вугілля і сталі на «Загальний ринок» [4, с. 590].

Проте політична боротьба в країні не вщухала. 1952 року Франція підписала договір про Європейську оборонну спільноту, — фактично йшлося про створення «Європейської армії». Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил.

1953-1958 роки стали для генерала своєрідним, за його власним висловом, «випробуванням пустелею». Усамітнившись у маєтку в Коломбе-ле-Дез-Егліз, він заглиблюється у спогади й створює один з найвидатніших зразків французької мемуаристики — «Спомини про війну». Фактично це був час самопізнання, осмислення пройденого шляху, намагання осягнути майбутнє. Де Голль багато подорожує (Північна Африка, Сахара, Антильські острови, французькі території в Тихому океані) та іноді приймає відвідувачів у своєму паризькому кабінеті на вулиці Сольферіно [4, с. 591].

Наступний етап життя генерала тісно пов’язаний з Алжиром. З 1958 року він майже постійно мешкає в цій північноафриканській країні. Де Голлю спадає на думку запропонувати алжирцям новий принцип співіснування з Францією. 8 січня 1961 року відбувся референдум, на якому мешканці Алжиру повинні були визначитися — жити їм у незалежній державі чи у французькій колонії. 75% сказали «так». Утім, не все було так просто. Генералові довелося вступити в боротьбу одразу з кількома силами, які не хотіли відокремлення Алжиру: рухом алжирських французів, партією FLN та хунтою французьких генералів. Перемови між де Голлем та його прибічниками, з одного боку, та Жоржем Помпіду, FLN та головою Міністерства у справах Алжиру Луї Жоксом, з другого, тривали більш як рік і закінчилися славетною Евіанською угодою, за якою Франція визнавала результати референдуму, і Алжир таким чином ставав незалежною країною [4, с. 591].

3. Політико-практичний аспект

Де Голль став президентом Республіки. Значною мірою посприяла цьому алжирська криза. Держава виявилася недієздатною перед обличчям можливого спалаху нової — африканської — війни. 29 травня 1958 року тодішній президент Французької Республіки Рене Коті закликав «найвидатнішого з-поміж французів» посісти найвищу в державі посаду. Де Голль згодився сформувати уряд, який був ухвалений Національними зборами. Депутати згодилися на все, навіть на конституційну реформу. Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 року, значно звузила повноваження парламенту і значно розширила права президента. Глава держави практично одержав можливість одноосібно визначати внутрішню і зовнішню політику країни. 21 грудня 1958 року президентом Французької Республіки було обрано Шарля де Голля, прем’єр-міністром став М. Дебре (1959-1962 рр.) [5, с. 277].

Оцінюючи створення П’ятої республіки, демократичні сили Франції вважали, що це «режим особистої влади» генерала де Голля. Прихильники генерала створили нову політичну партію «Союз на захист нової республіки» (ЮНР). ЮНР провела в парламент 188 своїх представників, домігшись перемоги над іншими партіями. Головною проблемою П’ятої республіки залишалася проблема Алжиру. Де Голль бачив своє завдання у відновленні величі Франції. Вона уявлялася йому могутньою державою, яка провадить незалежну політику. Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. 1960 року де Голль надав незалежність 14 африканським колоніям. З Алжиром було складніше, але генерал діяв рішуче і пішов на конфронтацію з ультраколоніалістами, хоча вони й сприяли його приходові до влади. Ультра створили «Організацію таємної армії» (ОАС) і розпочали відкритий терор проти прихильників незалежності Алжиру; декілька замахів було організовано і на де Голля. Але президент спирався на підтримку більшості французів. 1962 року було підписано угоду з Тимчасовим урядом Алжиру. Франція надала Алжиру незалежність і попрощалась із колоніальною імперією [5, с. 278].

Режим П’ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави в сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов’язані з науково-технічним прогресом, — атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості. Зросло виробництво товарів масового споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів). Посилювалися заходи до стабілізації фінансової системи. Було проведено девальвацію франка, внаслідок чого курс іноземних валют відносно французької зріс на 17,55%, випущено акції внутрішньої позики. У 60-ті роки практично зник зовнішньоторговельний дефіцит [5, с. 278].

Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до $4,5 млрд у 1965. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на кредитора, який займав на той час третє місце в світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням — 5,5% — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніколи. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури [5, с. 279].

Стосовно економічної політики де Голля, то «ліві» нерідко трактують «голлізм» в економіці переважно як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію та застосування планового начала. Насправді «націоналізація» у формі знаменитого «дирижизму» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що структура національної економіки, попри універсальні механізми, унікальна. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова системи мають формуватися цілеспрямовано. Тому приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником часто виступала сама держава [5, с. 279].

Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувались на розвиток найбільш перспективних наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, вирішене вкрай актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції. Чудово усвідомлюючи неухильність наростання процесів економічної глобалізації, Президент Франції як головний критерій ефективності діяльності підприємства розглядав його конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємство ще не може «на рівних» змагатися з іноземними ТНК, лише «набирає висоту», воно одержувало максимальну підтримку держави. А після завершення структурної перебудови та якісного покращення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» поступово перейшов до суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно вже існуючій раді директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам.

4. Політичний імідж Шарля де Голля

У 1968-му загинула післявоєнна Франція, народилася нова — Франція Фуко, Дельоза, Деньов, Помпіду та багатьох інших. Усі керманичі сучасної Франції, актори, режисери, композитори, письменники, правозахисники — вихідці з 1968-го. І дозволив його, не придушив Шарль де Голль. Разом із затвердженням нової Конституції та наданням незалежності Алжиру — це його найбільша заслуга. А головне — за десятиліття президентства де Голля чисельність французів збільшилось з 45 до 50 мільйонів! А це, погодьтесь, врешті-решт, найбільш досконалий показник ефективності економічних реформ [6].

У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив США в Європі. Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пішов на зближення із СРСР, щоб створити противагу США. 1966 року президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні «Європи батьківщин», виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США в Європі. Здійснюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реваншистських тенденцій.

Всі ці серйозні здобутки стали можливими завдяки тому, що, на відміну від постійного повторення заяложених тез типу «маємо те, що маємо» або «політика — це брудна справа», Шарль де Голль жив і діяв за принципом: «політика — справа честі», а інколи й «мистецтво неможливого». Невдала спроба перебудови Сенату призвела до відставки генерала 28 квітня 1969 року. Він знов усамітнюється у своєму маєтку і продовжує писати мемуари. Через півтора року він помер. Це був останній подих старої Франції. «Почуваюсь я досить непогано, — запевнив він журналістів на прес-конференції 1965 року. — Та будьте впевнені: колись я таки помру!» Шарль де Голль помер 9 листопада 1970 року [6].

Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль був переконаний, що вона є недостатньо «національною і французькою», і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад».

5. Медіа-простір політичного лідера

Історики пояснюють таке раптове завершення президентського мандата великого керівника Франції об’єднанням його постійних старих противників із жорсткими опонентами його політики, які недавно з’явилися. До того ж де Голль — і в цьому його трагедія — виявився покинутим, якщо не зрадженим дуже багатьма зі своїх послідовників, кого він прославив.

Генерала Шарля де Голля справедливо зараховують до тих виняткових лідерів, унікальні особисті якості яких особливо яскраво проявляються саме в моменти «зустрічі з долею» всієї нації, коли перед країною стоїть жорсткий і неминучий вибір: бути їй чи не бути? Певна частина нашого правлячого політичного класу, судячи з усього, щиро переконана, що Україна вступила в багаторічний період найміцнішої політичної стабільності, й, отже, проблеми «українського де Голля» в принципі не існує. Але подібна самовпевненість — не більше ніж чергове свідчення надзвичайної недалекоглядності нашої еліти, яку, очевидно, листопадово-грудневі події 2004 року мало чого навчили… [6]

Нам не дано з абсолютною точністю передбачувати майбутнє. Але від найглибших криз (і політичних, і моральних) Україна не застрахована. І якщо нація не висуне зі своїх лав такого лідера, який був би порівнянний за своїми якостями з президентом де Голлем (хоч би зіставимо!) — перспективи демократичної України (саме демократичної, бо той же де Голль зі своїм «режимом особистої влади» не знищив, а змінив основи демократії у Франції, про що писав, зокрема, такий вдумливий історик, як Жан Лакутюр) будуть вельми похмурі. Важко з точністю визначити портрет можливого «де Голля в українських реаліях», але, може, легше, хоч би дуже стисло, сказати, яким він не повинен бути? [6]

Насамперед, він анітрохи не повинен навіть у найскладніших обставинах ухилятися від політичної відповідальності. Він жодним чином не повинен переходити (або розмивати) грань між компромісами, на які де Голль, безумовно, багато разів ішов, поступками та капітуляцією. Об’єднуючи націю (а нам складніше в цьому сенсі, аніж де Голлю — «розділових ліній» розколу більше!), він не повинен забувати одне: інтереси нації — це абсолютний пріоритет по відношенню до будь- яких інших інтересів; де Голль вважав штучним і надуманим зіставлення нації, особистості та держави. І, нарешті, він не повинен знижувати планку інтелектуальних вимог до самого себе! Президент де Голль, який завжди сам писав тексти своїх виступів, мемуарів, заяв і статей, часто повторював помічникам: «Справжня школа, що дає право наказувати, — це висока культура». У цьому був переконаний знаменитий лідер, який мав право говорити про себе: «Я сам визначаю політику і сам несу за неї відповідальність. Тільки мені належить право приймати рішення» [6].

Висновки

Після відставки та смерті де Голля всесвітня непопулярність залишилась в минулому, його визнають перш за все як значну істористичну постать, національного лідера, такого, як Наполеон І. Хоча більшість французів згадують його як генерала де Голля. Неприязнь до цієї постаті виникає хіба що у лівих.

Партія «Об’єднаних на підтримку республіки», створена де Голлем, після низки реорганізацій залишається впливовою силою у Франції. Ця партія зараз називається «Союз за президентську більшість» або «Союз за народний рух» (UMP), яку зараз представляє нинішній президент Франції Ніколя Саркозі.

Шарль де Голль — людина, яка уособлювала стару колоніальну систему, свого часу дала свободу найбільшій колонії; людина, яка починала блискучу кар’єру у відомстві зрадника Петена, згодом викреслила зі сторінок історії режим Віші та провела блискучі демократичні перетворення; людина, яка зробила все, аби на чолі Франції не стали союзники, власною рукою ввела Париж до клубу ЄС і поклала початок грошовій реформі, яка тридцять років потому призведе до остаточного зникнення франка і появи євро. Де Голль став своєрідним живим містком між старою і новою Францією. «Держава, гідна величі Франції, не має друзів», «Союзники — це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами», «Війна — проти наших ворогів. Мир — проти наших друзів». Він дозволяв собі не тільки говорити про велич Франції, але й відстоювати її навіть тоді, коли країна була окупована, а сам де Голль знаходився у вигнанні. Генерал застерігає від того, щоб Франція і весь Старий Світ не перетворилися на сателіта чи то СРСР, чи то Нового Світу. Де Голль робив все для того, щоб створити «незалежну європейську Європу» національно суверенних країн та загальноєвропейські збройні сили.

Список використаних джерел

1. Основи політичної науки: Курс лекцій /За ред. Б. Кухти. — Львів: Кальварія, 1999 — Ч.4: Міжнародна політика. — 2008. — 435 с.
2. Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
3. Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
4. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров'я, 2004. — 775 с.
5. Політична історія ХХ століття: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 374, с.
6. http://www.day.kiev.ua