Вступ

1. Маргарет Тетчер: шлях в політику

2. Особистість політика

3. Політико-практичний аспект

4. Політичний імідж Маргарет Тетчер

5. Медіа-простір політичного лідера

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

«Коли мені було 15 років, я усвідомила, що немає нічого такого, чого б я не могла досягнути. Важливо лише зрозуміти, чого я хочу» (Маргарет Тетчер) [6].

Хто з постатей ХХ століття особисто найбільше спричинився до краху «світової системи соціалізму?» Михайло Горбачов, який розпочав у СРСР ліберальні реформи, що врешті закінчилися крахом наддержави? Іван Павло ІІ, який ще на самому початку свого понтифікату закликав кожного з католиків та взагалі опонентів комунізму за Залізною завісою: «Не бійся!»? Інтелектуал і незламний боєць Вацлав Гавел? Чи електрик Лех Валенса, який став батьком-засновником масового антикомуністичного робітничого руху в Східній Європі?..

Один із лідерів чеської Оксамитової революції Вацлав Клаус переконаний: «Революція в Центральній і Східній Європі, яка поклала кінець комунізму, почалася 1979 року з перемогою Консервативної партії на загальних виборах, яка поставила Маргарет Тетчер на чолі британського уряду. Вона атакувала державу, дедалі зростаюча експансія якої була основною тенденцією всього ХХ століття. Це було століття соціалізму з усіма його епітетами і з різним ступенем приниження і деградації індивіда. І її боротьба проти соціалізму стала першим прикладом успіху. Вона показала, що цю тенденцію можна зламати, що можна повернутися до ліберальної політичної, економічної і соціальної системи».

Найстаріша в Європі система британського парламентаризму внесла до анналів світової історії чимало імен видатних прем’єр-міністрів. Дізраелі і Гладстон, Черчілль і Пітт… Але жоден із них не створив власний «изм». Є марксизм і бонопартизм, гандизм і голлізм. Та немає ані дізраелізму, ані черчіллізму. А тетчеризм є [6].

1. Маргарет Тетчер: шлях в політику

Маргарет Гілда Робертс (за чоловіком Тетчер) народилася 13 жовтня 1925 року в крихітному містечку Грентам у графстві Лінкольншир у Центральній Англії. Провінційної вимови Маргарет так і не змогла позбутися, попри те що залишила батьківську оселю у віці 18 років і ніколи потім у рідному графстві не жила. Вона стала другою й останньою дитиною (сестра Мюріел була на чотири роки старшою) в родині Беатріс та Елфріда Робертсів. На час народження Меггі син чоботаря Елфрід був уже власником невеликої бакалійної лавки, а Беатріс працювала швачкою. Родина ця, за свідченням майбутнього чоловіка Маргарет Деніса, була дуже пуританською. Вони належали не до англіканської, а до методистської церкви; Елфрід був церковним проповідником. Щонеділі родина тричі відвідувала церкву — вранці, вдень та ввечері. Ані батько, ані мати не палили, ніколи не вживали алкоголю, хоча й тримали в домі кагор і вишнівку для гостей.

«Усім у житті я зобов’язана батькові, — писала Маргарет через багато років. — Він прищепив мені любов до всього, що я люблю і в що вірю». Хоча Елфрід Робертс не мав навіть середньої освіти, він, за словами дочки, «був найкращим читачем, якого я будь-коли знала» [6]. Батько справляв величезний вплив на своїх дочок. «Треба постійно працювати, щоб заробляти собі на життя», «Ніколи не можна втрачати самовладання, принаймні на людях», «Ніколи не можна говорити про свої провали та невдачі, звичайно, вони можуть бути, але згадувати про них на людях не можна», «Ніколи не йди за натовпом, не бійся відрізнятися від нього, а, за потреби, поведи його за собою». Ці батькові принципи Маргарет не просто запам’ятала, а дотримувалася їх. Саме батько ще змалечку категорично заборонив їй вживати вирази: «Я не можу» і «Мені це важко». І хоча політичні опоненти згодом зневажливо називали Тетчер «дочкою бакалійника», вона ніколи не соромилася свого походження, а, навпаки, пишалася ним [6].

Родина не була, звичайно, багатою, але й дуже бідною її назвати теж не можна. Коли Маргарет виповнилося років 10, батьків магазин уже був найбільшою бакалією в містечку. В ньому працювало п’ять найманих продавців. Але й Меггі з сестрою, прийшовши зі школи, щодня по кілька годин торгували в лавці — цукерками та бісквітами.

Саме бакалія Робертсів, а не місцевий «паб», пивна, була своєрідним політичним клубом Грентама, звичайно ж, консервативного і навіть ультраконсервативного спрямування. Неформальним «головою» цього клубу був батько Маргарет, найавторитетніший у містечку активіст Консервативної партії. До речі, вже після того, як Маргарет поїхала з дому, Елфріда Робертса було обрано спершу радником мерії, а потім і мером Грентама. У віці 10 років Меггі розпочала свою політичну діяльність — під час парламентських виборів 1935 року вона зголосилася розносити по домах агітаційні матеріали консерваторів. Ще маленькою дівчинкою Меггі на запитання, ким вона стане, коли виросте, незмінно відповідала: «Членом парламенту від Консервативної партії». Це викликало в дорослих поблажливий сміх — така доля в «старій добрій Англії» [6].

30-х років минулого століття для вихідця зі скромної родини з маленького містечка видавалася неймовірною. А головне — Меггі ж дівчинка, а жінок у британському парламенті на той час практично не було.

Обох своїх дочок Робертс віддав до найкращої в містечку школи, хоча річна плата за навчання в 12 фунтів стерлінгів була досить відчутною для родинного бюджету. Меггі вчилася не блискуче, але дуже старанно. Одягалася скромно, та акуратно. З 5 до 15 років займалася музикою, а після цього стала одним із кращих гравців шкільної жіночої команди з хокею на траві.

Вона завжди видавалася старшою за своїх однолітків — і не через зовнішність, а через дуже поважний, «дорослий» стиль поведінки. Подруг у неї не було.

У віці дев’яти років Маргарет виграла загальноміський конкурс серед учнів молодших класів на найкращу декламацію вірша. «Тобі поталанило», — з усмішкою сказав мер, вручаючи їй нагороду. «Ні, — дуже серйозно заперечила Меггі. — Я це заслужила» [6].

Маргарет закінчила школу 1943 року, в розпал Другої світової. Найтрагічніші для Британії дні, коли була реальна загроза того, що країну, вперше за тисячу років, буде окуповано іноземцями, вже минули. Але більшість хлопців була на фронті, отже, дівчатам було дещо легше вступити до престижних університетів. І Меггі Робертс обрала… Оксфорд. Саме цей найаристократичніший університет закінчила переважна більшість прем’єрів і політичних лідерів. Дівчину не зупинило навіть те, що при вступі туди на будь-який факультет за традицією обов’язково треба було складати іспит з латинської мови, яка в її провінційній школі взагалі не викладалася. Директриса школи радила їй обрати для продовження освіти якийсь скромніший університет, чи, принаймні, протягом року вивчати латину на спеціальних курсах. Маргарет відмовилася і самотужки за кілька місяців вивчила латину. Проте вирішила вступати не на юридичний факультет, де, власне, й училися майже всі ті майбутні прем’єри, а на хімічний. І не тому, що аж так любила хімію — просто там був найнижчий в Оксфорді конкурс. Попри це не добрала півбала і змушена була з нічим повертатися додому. Але у жовтні 1943-го кілька оксфордських хіміків-першокурсників зголосилися добровольцями на фронт і дівчину було прийнято на одне з місць, що звільнилися.

2. Особистість політика

Чи може жінка стати політичним лідером?

Нині це питання видається навіть смішним. Звичайно ж, так. А у Великій Британії в 40-і роки минулого століття? У опонентів консерваторів — лейбористів — було кілька жінок-членів парламенту. Консерватори ж і далі вважали, що політика — суто чоловіча справа. До Оксфордського союзу консерваторів, школу якого пройшли в студентські роки всі майбутні прем’єри-консерватори, що вчилися в цьому університеті, жінок просто… не приймали. Проте в Оксфорді існувала інша, хай і не така авторитетна, організація — Асоціація консерваторів, до якої Маргарет вступила в перший же місяць навчання.

Оксфорд на той час уже зовсім не був цитаделлю консерваторів. Навпаки, в роки навчання Маргарет тон серед політично активних студентів задавали ліберали, соціалісти і найрізноманітніші ліві. Сусідкою майбутнього прем’єра по кімнаті в гуртожитку всі роки навчання була студентка-комуністка. Консерватори в студентському середовищі видавалися старомодними й не мали авторитету. Дехто з першокурсників-консерваторів у зв’язку з цим відійшов від політики чи навіть радикально поміняв свої погляди. Не такою була наша героїня. Постійно зіштовхуючись з політичними опонентами, вона не лише не пом’якшила своїх поглядів, а й стала ще ортодоксальнішим консерватором.

Маргарет вивчала хімію старанно, проте без надмірного ентузіазму. Відвідувала всі лекції, виконувала всі практичні завдання, але в результаті отримала диплом лише ІІ ступеня. «Я ніколи не розраховувала на диплом І ступеня, сподіваючись, що в майбутньому не займатимуся хімією професіонально, — писала вона через багато років. — Занадто багато часу я приділяла політиці» [4, с. 612]. Окрім занять зі свого фаху, Маргарет відвідувала лекції та практичні заняття з ораторського мистецтва. Вже на третьому курсі міс Робертс стала президентом оксфордської Асоціації консерваторів. «Ми всі її не любили, але поважали, — згадував згодом один з її колег по Асоціації. — Вона завжди була дуже незговірливою і жорстокосердною. Та водночас вирізнялася діловими якостями, активністю і войовничим консерватизмом». Такою, що викликає повагу, але не симпатію, Маргарет лишилася на ціле життя. В останній рік її прем’єрства представницьке соціологічне опитування засвідчило, що 63% британців поважають Тетчер, але водночас 67% її не люблять [4, с. 612].

1946 та 1948 років Маргарет, представницю оксфордського студентства, запрошували як гостя на загальнонаціональні конференції Консервативної партії. Це стало її першим кроком до великої політики.

У 1948 р. молоду випускницю Оксфорду було вперше висунуто кандидатом до парламенту від Консервативної партії. Проте це було радше формальним кроком. У Британії і тоді існувала, і досі існує суто мажоритарна виборча система. В окрузі Дартвуд Маргарет ніхто не знав, коштів на виборчу кампанію їй практично не виділили, а головне, більшість виборців в окрузі традиційно підтримувала лейбористів. Отже, Маргарет не мала реальних шансів на перемогу. Вона і програла. Проте набрала голосів набагато більше, ніж могли розраховувати консерватори. Вже тоді керівники партії звернули увагу на її вкрай агресивний стиль полеміки. «Обирайте між партією свободи та партією рабства» (малися на увазі лейбористи) — під таким гаслом проходила виборча кампанія майбутнього прем’єра. 1950 та 1951 років Маргарет ще двічі висували кандидатом до парламенту від консерваторів. Але знову в суто «лейбористських» округах. І вона програла ще двічі [4, с. 613].

Після закінчення університету Маргарет почала працювати в хімічній лабораторії в графстві Ессекс. Працювала старанно, але без видатних успіхів — великих здібностей до хімії, за свідченням колег, не мала. Натомість співробітники дали дочці бакалійника з глибокої провінції іронічне прізвисько Герцогиня — за зверхню манеру поведінки. Вони не знали, що через кілька десятиліть за видатні заслуги перед країною Маргарет справді дістане шляхетський титул, щоправда, не герцогині, а «лише» баронеси. Водночас за три роки роботи в лабораторії Маргарет ознайомилася з проблемами промисловості й зав’язала особисті контакти з деякими бізнесменами. Паралельно вона здобувала другу вищу освіту — юридичну. «Я потребую цього для своєї політичної діяльності», — відверто визнавала Маргарет [4, с. 614].

У 1950 р. вона познайомилася з власником хімічної фабрики Денісом Тетчером, а наступного року вийшла за нього заміж. На десять років старший за свою наречену, Деніс був таким самим переконаним консерватором, як і вона. Під час Другої світової майора Тетчера було нагороджено Хрестом Британської імперії (приблизний аналог — звання Герой Радянського Союзу). Перед вінчанням Маргарет перейшла з пуританської методистської церкви до англіканства, до якого традиційно належить більшість англійців, зокрема і її чоловік. Проте від войовничих методистських поглядів не відмовилася. На все життя Деніс став, можна сказати, «надійним тилом» Маргарет. Він усіляко підтримував її політичні амбіції. Маргарет уже ніколи не доводилося працювати тільки для того, щоб заробити собі на шматок хліба. Відразу після шлюбу вона залишила хімічну лабораторію, переїхала в будинок чоловіка у графстві Кент і розпочала адвокатську практику. Щоправда, без особливих успіхів.

1953 року Тетчер народила двох близнюків — дочку Керол та сина Марка. На якийсь час вона перетворилася на маму-«декретницю», згідно зі своїми методистськими та консервативними переконаннями. Втім і згодом, коли вона вже була членом парламенту, а потім і прем’єром, Маргарет вважала за необхідне гідно виконувати свої обов’язки дружини й матері. Вона завжди готувала гарячий сніданок для чоловіка та дітей, сама прибирала помешкання. Щоправда, через десятиріччя Керол, яка на той час стала журналісткою, опублікувала художню книгу, де під вигаданим прізвищем змалювала сімейне життя Тетчерів за часів свого дитинства. Мати головної героїні постає в цій книзі дуже жорсткою, навіть жорстокою особою, що дуже добре вміє вимагати, але не здатна дати своїм дітям бодай крихту душевного тепла. Ця книжка, написана рідною дочкою, стала одним з основних козирів опонентів Тетчер та її Консервативної партії під час чергових парламентських виборів.

1955 року Тетчер висловила бажання знову висуватися кандидатом до парламенту. Керівництво консерваторів відмовило їй, хоча поблизу, у Кенті, були два «підхожі» округи. Сталося так, як переконана сама Тетчер, через звичайнісінький чоловічий шовінізм. Чоловіки-політики просто не повірили, що молода жінка з двома дворічними малюками на руках спроможна з повною віддачею провести напружену передвиборну кампанію.

І лише 1959 року Маргарет Тетчер урешті стала членом Палати громад Британського парламенту від округу Фінчлі на північній околиці Лондона. Від цього ж округу вона і надалі щоразу обиралася до парламенту. Так у віці 34 років вона здійснила свою дитячу мрію і стала політичним діячем загальнонаціонального масштабу.

3. Політико-практичний аспект

Не можна сказати, що парламентська діяльність Тетчер одразу розгорнулася тріумфально. Перша парламентська промова, яку вона виголосила за дорученням партійного керівництва, була спрямована проти лейбористів і обстоювала право журналістів бути присутніми на засіданнях місцевих рад. Муніципалітет Фінчлі офіційно відмежувався від позиції свого члена парламенту. Потім Тетчер стала основним мотором парламентської кампанії консерваторів проти підвищення податку на доходи корпорацій. І дістала від преси ярлик «реакціонерки» [4, с. 616].

Проте вже у жовтні 1961 року, лише через два роки роботи в парламенті, консервативний прем’єр Макміллан запропонував їй посаду парламентського секретаря міністерства у справах пенсій та соціального страхування (на кшталт нашого заступника міністра). Це був вражаючий стрибок у кар’єрі. Макміллан, наприклад, 14 років пропрацював рядовим членом парламенту, перш ніж дістав першу посаду в уряді. На цій посаді головною ідеєю Тетчер стала боротьба… проти підвищення пенсій. «Розглядаючи проблему, — стверджувала пані секретар, — треба враховувати не лише інтереси тих, хто отримує пенсії, але й тих, із чиїх кишень вони, по суті, виплачуються». Ще менше симпатій до Тетчер викликала її ініціатива відновити скасоване вже на той час покарання різками за дрібні правопорушення для молодих злочинців. Тетчер стала відомою. Але це була радше негативна «слава» [4, с. 616].

Вибори 1964 року консерватори програли. У «тіньовому кабінеті» Тетчер була послідовно заступником міністрів житлового будівництва, фінансів, транспорту. 1967 року стала «тіньовим» міністром освіти — першою жінкою-міністром в історії Британії. 1970 року, коли консерватори повернулися до влади, Тетчер з тіньового перетворилася на справжнього міністра освіти. Тут вона повела запеклу боротьбу проти започаткованої попереднім, лейбористським, урядом реформи системи середньої освіти, яка передбачала ліквідацію привілейованих державних шкіл і запровадження єдиних вимог і прав для всіх випускників. Хоча пані міністр пропонувала скоротити державні витрати на середню освіту аж на третину, вона обстоювала збереження дотацій з бюджету для найпривілейованіших приватних шкіл. Обурення опонентів посилювала та обставина, що її син Марк саме на той час учився в Харроу — найдорожчій в Британії школі для хлопчиків, заснованій у ХVІ столітті. Тетчер на третину підвищила вартість шкільних сніданків і запровадила плату за молоко, яке доти безкоштовно роздавалося учням молодших класів державних шкіл. 1972 року сотні вчителів демонстративно залишили залу, де проходила загальнонаціональна вчительська конференція, коли почався виступ Тетчер. Преса охрестила її «найнепопулярнішою жінкою у Великій Британії» і приклеїла прізвисько «крадійка молока». Навіть її вірний Деніс обережно пропонував дружині покинути політику [4, с. 617].

А проте далеко не в усіх британців Тетчер та її дії викликали обурення і неприйняття. Корінь усіх тогочасних проблем Британії вона вбачала «в зростаючій владі держави над особистістю, в занадто великому втручанні уряду в життя приватних осіб, у завеликому бюрократизмі». І багато хто погоджувався з нею. Тетчер поступово ставала однією з найпомітніших фігур у Консервативній партії, лідером її правого крила.

1974 року консервативний уряд Хіта програв велику битву з профспілками — загальнонаціональний шахтарський страйк. Це була найбільша перемога британських тред-юніонів за всю історію країни. «Хто править країною: уряд чи натовп?», — патетично вигукував Хіт. Він пішов на дострокові парламентські вибори, сподіваючись отримати від нації мандат із надзвичайними повноваженнями для «оздоровлення» ситуації. Але консерватори зазнали нищівної поразки — вперше в історії лейбористи здобули абсолютну більшість місць у парламенті. Невдаха Хіт мусив залишити посаду не тільки прем’єра, але й лідера партії [4, с. 617].

Консерватори переживали свої «Канни» і декілька провідних лідерів відмовилися очолювати «розбите військо». Лідером Консервативної партії стала Маргарет Тетчер — виключно «завдяки своїй хоробрості та відвазі», за словами Гарольда Вільсона. Всі оглядачі погоджуються — чи на рік раніше, чи на рік пізніше перемога Тетчер була б у принципі неможливою. Людина з глухої провінції, що не мала жодних родинних та дружніх зв’язків у колі британської політичної й економічної еліти, так і не змогла на той час стати для неї своєю. А до того ж ще жінка. Жінка, яка посягнула на те, аби очолити найконсервативнішу партію в найконсервативнішій країні Європи. Газета «Санді Телеграф» дала нищівну характеристику новому лідерові консерваторів: «Пані Тетчер досить гарненька жінка, трохи провінційного типу, з милим ротиком, приємними зубами і великими круглими очима, як у ляльки. Вона схожа на коробку з цукерками, перев’язану блакитними стрічками з двома блискучими бантиками». За два століття перед тим, коли Катерина ІІ захопила російський престол, більшість тогочасних аналітиків теж вважала її абсолютно випадковою особою при владі й передрікали, що її правління довго не триватиме і, звичайно ж, не вирізнятиметься нічим особливим. Проте журналіст Герберт Сміт усвідомив історичне значення обрання Тетчер лідером партії: «Це рішення, можливо, найрадикальніший поворот консервативної партії, який вона робила будь-коли за свою багатовікову історію. І принесе цей поворот їй або тріумф, або загибель» [4, с. 618].

Зрозуміло, що одного разу завоювавши лідерство в партії, Тетчер з рук його вже не випустила. А позаяк протягом ХХ століття лейбористи й консерватори постійно змінювали одне одного при владі в Британії, і лідер партії-переможниці автоматично ставав прем’єр-міністром, то Тетчер просто мусила рано чи пізно очолити «уряд Її Величності». І це сталося 4 травня 1979 року, після того як консерватори взяли реванш над лейбористами на чергових парламентських виборах. Уперше в історії Європи на чолі уряду стала жінка, а в Британії розпочалася епоха Тетчер, яка тривала 11 років 6 місяців і 19 днів.

Тетчер прийняла Британію далеко не в «найліпшому порядку». За три десятиріччя — з 1945 по 1975 рік — частка колишньої «майстерні світу» в світовому промисловому виробництві зменшилася рівно вдвічі: з 10 до 5 відсотків. Її обійшли і переможена у Другій світовій Західна Німеччина, і Франція. Британська економіка ставала дедалі відсталішою порівняно з іншими країнами, що стрімко розвивалися, якість британських товарів не підвищувалася і вони ставали неконкурентоспроможними на світовому ринку.

Величезним ударом для Британії став крах її найбільшої в історії світу імперії, який відбувся саме в ці десятиріччя. Проблема була не тільки економічно-політична, але й психологічна. Комплекси, яких набули тоді мільйони британців, до болю нагадують нинішні російські «плачі Ярославни» з приводу «розпаду великої держави, яку всі у світі поважали». «Британія вже занадто мала, щоб бути левом, але все ще занадто велика, аби бути кішкою», — гірко жартували жителі туманного Альбіону. Треба було шукати нове місце країни у світі, а тим часом у сусідніх столицях Британію дедалі частіше називали «хворою людиною Європи», подібно до того, як за століття перед тим охрестили Оттоманську імперію, яка переживала надглибоку внутрішню кризу. Хоча, як уже згадувалося, лейбористи та консерватори постійно чергувалися при владі, в країні встановився своєрідний «соціалістичний консенсус». Більшість консерваторів не наважувалася піддавати сумніву основні положення «демократичного соціалізму» лейбористів. Отже, прибічники вільного ринку вели лише щось на кшталт ар’єргардних боїв зі своїми соціалістичними опонентами. Роль держави в усіх сферах життя неухильно зростала разом із часткою націоналізованої власності, податки та інфляція ставали дедалі вищими, а ефективність економіки — дедалі нижчою [5, с. 302].

І саме Тетчер зупинила цей «соціалістичний наступ» і організувала потужний контрнаступ. Нова керівниця британського уряду поставила перед своєю командою чітке завдання: максимально обмежити втручання держави в життя суспільства. А за рахунок цього дати простір вільній ініціативі людини, звільнивши її від дріб’язкової опіки з боку держави, і водночас повернути державі традиційний авторитет і владу в принципових питаннях громадського життя. Епоха Тетчер — це час, коли після 30-річного панування колективістських цінностей у Британії на перший план стала висуватися значущість людської особистості, вільної, але й відповідальної за все, що відбувається в суспільстві. «Ми повинні знизити податки, — проголосила Тетчер. — Податки на заробітну плату, податки на заощадження, податки на талант… Ми знизимо податки так, що люди зможуть більше жити для себе, для своїх родин, самі будувати своє майбутнє» [5, с. 303]. І Тетчер справді зробила це. Її економічна політика базувалася на ідеях неомонетаризму Мілтона Фрідмана та його Чиказької школи. Найголовнішим пріоритетом нового уряду став суворий контроль над грошовою масою заради приборкання інфляції. Для цього було різко зменшено всі статті витрат державного бюджету (крім витрат на оборону) і суттєво скорочено кількість державних службовців. Особливо гостре невдоволення в багатьох британців викликало скорочення державних витрат на житлове будівництво і «обрізання» бюджетів місцевих органів влади, здійснене урядом Тетчер [5, с. 303].

Втручатися у справи бізнесу Тетчер вважала за можливе лише в крайньому разі. Єдиним винятком із цього правила стала її послідовна і жорстка боротьба проти будь-яких монополій, як державних, так і приватних. Зокрема Тетчер зробила все, щоб зруйнувати вже практично створену в попередні десятиліття лейбористами при майже повному непротивленні консерваторів державну монополію на освіту та охорону здоров’я. Було запроваджено суттєві податкові пільги для середнього та малого бізнесу. Більшість націоналізованих лейбористами в попередні роки промислових підприємств Тетчер реприватизувала, докладаючи при цьому максимум зусиль, щоб якомога більша частина їхніх акцій потрапила до рук дрібних акціонерів. «Я бажаю кожному стати капіталістом, — заявляла Тетчер, — мрію, щоб у кожної людини була належна їй власність». Прем’єр-міністр від початку свого правління стверджувала, що структурна перебудова економіки потребує вісім-десять років [6].

Натомість перші два роки її правління суттєвих позитивних змін в економіці не дали, число безробітних збільшилося майже втричі. Кількість же невдоволених її реформами зростала в геометричній прогресії. «Трон» під Тетчер захитався. І цілком можливо, що вона так і не змогла б до кінця реалізувати свою програму ліберально-консервативних реформ, якби на допомогу їй 1982 року несподівано не прийшла… аргентинська військова хунта. Генерали з іншого кінця земної кулі на той час переживали різке падіння свого авторитету серед власних громадян. І вирішили, що ніщо так не сприятиме відновленню цього авторитету, як невеличка переможна війна. Об’єктом було обрано острови у Південній Атлантиці, які британці називають Фолклендами, а аргентинці — Мальвінами. До 1820 року ці безлюдні тоді острови формально належали Аргентині. Британці висадилися там без згоди аргентинців і заснували свою колонію. На початок 80-х років минулого століття острови населяли 1800 британських підданих, переважно шотландців, і 800 тисяч овець — вівчарство було основним заняттям остров’ян. Аргентина ніколи не визнавала британського суверенітету над островами і вимагала їхнього повернення спочатку через Лігу Націй, а потім через ООН. Британці натомість пропонували провести серед острів’ян референдум про належність островів і виконати його рішення. Конфлікт тягнувся десятиліттями, аж поки 12 квітня 1982 року аргентинські десантники несподівано не висадилися на островах, не роззброїли без єдиного пострілу два десятки британських військовослужбовців і не вислали їх через Бразилію додому. Після цього хунта запропонувала вирішити подальшу долю островів «без застосування сили» через третейський суд ООН. Розрахунок був на те, що політкоректні європейці не захочуть вести «колоніальну» війну за тридев’ять земель, справу буде спущено на гальмах. Як же помилилися аргентинські генерали! [5, с. 305]

4. Політичний імідж Маргарет Тетчер

Тетчер, цей «єдиний справжній чоловік серед керівників європейських держав», безапеляційно заявила на засіданні уряду: «Джентльмени, ми мусимо воювати». До Південної Атлантики було відряджено більшу частину британського флоту. 2 травня за особистим наказом Тетчер було потоплено флагман аргентинського флоту крейсер «Белграно», 21 травня британські десантники висадилися на Фолклендах, а 15 червня після запеклих боїв аргентинці капітулювали. Майже 11 тисяч їхніх вояків потрапили у британський полон. І хоча Британія втратила під час цієї війни 255 військовослужбовців убитими, рішучі дії Тетчер здобули масову підтримку в суспільстві. «Невелика переможна війна» таки відбулася, але виграли її зовсім не аргентинські генерали. Саме завдяки фолклендській перемозі Тетчер вдалося перемогти на призначених нею позачергових парламентських виборах 1983 року і отримати мандат суспільства на продовження своїх реформ [4, с. 620].

У 1984-1985 роки Тетчер виграла «другу фолклендську війну». Її уряд сам спровокував новий загальнонаціональний страйк вугільників, відмовившись надалі виплачувати дотації збитковим вугільним шахтам. Тетчер підготувалася до цієї генеральної битви з тред-юніонами набагато краще, ніж її попередник Хіт до загального страйку шахтарів 1974 року. Було нагромаджено великі запаси вугілля, і, що важливіше, уряд провадив рішучу і послідовну стратегію в цій боротьбі. «Штрейкбрехери? Це справжні леви, найкращі люди Британії», — емоційно вигукувала Тетчер перед телекамерами [4, с. 620]. Ставкою у протистоянні була не просто доля нерентабельної вугільної галузі, а місце і роль профспілок, організованого робітничого руху в житті Британії. Після багатомісячного напруженого протистояння ліві зрештою зазнали нищівної поразки — вплив тред-юніонів було кардинально підірвано. Тим часом почали приносити довгоочікувані плоди і тетчерівські економічні реформи. Інфляцію справді було приборкано, безробіття почало стрімко знижуватися, в країні почався бум у сфері високих технологій. Як з’ясувалося вже після відставки Тетчер, за 11 років її правління середні темпи економічного зростання в Британії були втричі вищі ніж у попереднє десятиріччя і стали найвищими серед усіх великих промислово розвинутих країн світу за винятком Японії. Британії вдалося здійснити структурну перебудову і модернізацію своєї економіки. «Хвора людина Європи» одужала.

В 2005 році баронеса Тетчер відзначила свій 80-річний ювілей. Завершивши активну політичну кар’єру, вона зайнялася дослідженнями у сфері політології та геополітики, опублікувала на сьогодні три великі (а до того ж вельми цікаві) монографії і продовжує тримати руку на пульсі життя Великої Британії і цілого світу.

5. Медіа-простір політичного лідера

Маргарет Тетчер тричі ставала прем'єром Великої Британії — найдовше прем'єрство в цій країні у двадцятому столітті. Її подвиг в тому, що вона була першою жінкою на чолі британської партії і потім, керуючи країною, фундаментально змінила напрям розвитку британського суспільства після Другої світової війни.

Вона завжди зверталася до всього народу — до різних за походженням, інтересами, прагненнями і життєвою метою людей. Вона мала своє бачення Англії і зуміла запросити своїх соратників приєднатися до неї. Хто вагався чи не погоджувався — безжально вилучався із рядів. Тетчер керувалася принципом "виключення" більше, ніж "охоплення"; замість компромісу і зближення віддавала перевагу поділу на дві частини — "своїх" і "чужих". "Це один з нас?" — запитувала вона. В контексті її розуміння це означало, що людина поділяє погляди її оточення. За часи правління Тетчер навіть по всій країні почав намічатися поділ на "своїх" і "чужих". До тих, кому вона симпатизувала, належали особистості, про яких кажуть, що вони самі себе зробили — дрібні підприємці, працівники інженерної та технічної сфер. Вона сприймала вороже бюрократів, членів профспілок, працівників університетів, котрі належали до інтелігенції. Вона вірила, що важко працюючі люди поділяють її індивідуалістську філософію, а інші, які є ледачими, переймаються ідеями колективізму. Дехто говорив про неї, що Тетчер являє собою "торгашеську" ментальність. Але ті, хто її підтримував, вважали, що ця пані пряма в спілкуванні, має чіткі погляди, міцно стоїть на ногах, патріотка. Навдивовижу тривалий період така лінія поведінки мала значний вплив, але, зрештою, призвела до її власної поразки [6].

Відчуття напрямку допомагало їй орієнтуватися у світовій політиці. Вона першою із західних лідерів знайшла спільну мову з Михайлом Горбачовим, хоча ніякої симпатії до комуністичної партії чи лівої ідеології не відчувала. Поспілкувавшись з ним протягом кількох годин, резюмувала: "З ним можна мати справу". Розпізнання нею ситуації, різниці між Горбачовим та іншими радянськими лідерами, підтримування з ним доброзичливих відносин — це суттєві фактори, які вплинули на самого Горбачова, а відтак і на трансформацію, а може, й колапс Радянського Союзу.

Відоме її вміння чітко визначати ворогів, грати з ними в певну гру, але з вигодою для себе. Вона знищувала їх безповоротно, всюди з'являлася лише в оточенні прихильників (прописне правило з біблейських часів), завше домінувала, була винахідливою. Але поступово це починало перетворюватись в нетолерантність, негнучкість, моралізаторство.

Водночас її тріумф був саме в здобутті довіри, яку вона прагнула виправдати будь-що. Незважаючи на кожну нову перемогу, намагалася піднятися ще вище і продовжувала діяти, наче звичайний партизанський ватажок.

Треба зазначити, що як жінка-лідер вона прийшла в ті часи, коли відбулася деяка переоцінка ролі слабкої статі. Саме зміні поглядів і треба завдячувати. Якби не існувало феміністських рухів, шансів бути обраною на найвищу посаду у неї не було б. Навіть у тих країнах, де жінки формально зрівняні в правах з чоловіками. Щоправда, спочатку до Тетчер ставилися як до жінки, призначаючи її на пост міністра освіти. Але вона не хотіла потрапити в лави тих, хто добивається влади тільки на підставі своєї статі та її низького представництва у структурах влади. Як лідер, вона більше нагадувала Індіру Ґанді, тобто була природженим політиком. Вона недопускала навіть тіні аналогії з меншовартістю з причин статі. В дебатах — завжди краща і твердіша, більш аналітична за будь-якого чоловіка. А коли настала війна — більш рішуча. До речі, у двадцятому столітті жінки ніколи не програвали воєн [6].

Вона справді трохи зверхньо розглядала своїх опонентів, а майже всі вони були чоловіками, навіть висміювала їх: "На підставі власного досвіду можу говорити, що більшість чоловіків, з якими я мала справу в політиці, демонстрували точно ті якості, які вони приписують жінкам — марнославство і нездатність приймати рішення… Якщо жінка не вимагає спеціальних привілеїв і сподівається судити про речі самостійно, це сприймається як серйозна і неприпустима дезорієнтація" [6].

Проте феміністкою Тетчер не була і подібними рухами не опікувалася.

Тож чи є у жінок свої особливі переваги, якими вони можуть скористатися для здобуття влади? Деякі політичні аналітики вважають, що є. Жінка може мати прихильників завдяки своїй привабливості, якої часто позбавлені чоловіки, тобто саме завдяки жіночості. Звісно, за наявності всіх рис справжнього політика. Якщо поглянути на нашу історію, то ми побачимо, що інколи жінка може причаровувати маси так само, як харизматичні лідери. Бо все притаманне їй позитивне більше привертає увагу. Воно сприймається, як нетипове, виняток із правил. Уже сам факт, що вона піднімається на вершину, додає їй своєрідного шарму.

Але все-таки перешкод вона зустрічає більше. Наприклад, така необхідна річ, як збір коштів. Без них не відбуваються жодні вибори. Більшість жінок зізнається, що їм важко знаходити гроші і вони, зважившись на боротьбу, одразу стикаються з матеріальною скрутою. У всякому разі їм набагато важче, ніж чоловікам. Але більш сміливі та цілеспрямовані вміють переконати своїх прихильників повірити в себе. Одна з жінок-парламентарів якось сказала: "Якщо навіть кошти жінка не може зібрати, то на що вона тоді може розраховувати в політичній боротьбі?" [6] До речі, на Заході багато жінок, котрі займаються бізнесом та успішні в цій сфері, швидше допоможуть жінці, ніж чоловікові.

У березні 2004 року Маргарет Тетчер зайняла престижний третій рядок в опитуванні газети Financial Times про те, хто з європейських лідерів найбільше вплинули на розвиток європейського континенту в останні 25 років. Екс-прем'єр Великобританії поступилася лише Папі Римському Іоанну Павлу II і, за іронією долі, Михайлу Горбачову, якому вона колись дала «путівку в життя» [6].

Висновки

У чому полягає суть такого своєрідного політичного явища, як тетчеризм, і чи можуть хоч певною мірою використовувати досвід британської «залізної леді» інші країни, що зіштовхуються із важкими системними проблемами у своєму розвитку? Зокрема Україна?

Слово британським політикам та політологам:

«Тетчеризм — унікальний. Щоправда, не як сукупність ідей, а як єдиний у своєму роді «изм», що виник на основі імені британського прем’єр-міністра. Ніхто, окрім Маргарет Тетчер, не справив на уряд мирного часу стільки особистого впливу».

«Тетчеризм — швидше стиль, ніж ідеологія».

«Тетчеризм — це особистісний, дуже характерний підхід до політики, а не пов’язаний ланцюг ідей. Маргарет Тетчер не є великим політичним мислителем чи теоретиком. Її надихає особистий досвід і власні уявлення про Велику Британію».

«Тетчер зробила все, що було в людських силах, для збереження і поширення консервативних ідеалів якості і свободи, хоча була оточена фанатичними прибічниками рівності та однаковості. І зрештою її найповніша компетентність і професіоналізм завоювали їй загальну повагу».

«Головними якостями, на яких побудовано її політичну кар’єру, стали послідовність і стійкість. Те, що вона обстоювала 1975 року, коли стала лідером Консервативної партії, вона обстоює і досі». Сама Тетчер з цього приводу висловилася так: «Обставини змінюються, проте певні цінності залишаються незмінними. І мистецтво політики саме і полягає в умінні поєднувати те й інше».

«Тетчер не пристосовувалася до Консервативної партії, коли вперше вступила до неї. Вона пристосовувала партію до себе, була живим утіленням того, якою партія має бути. І коли надійшов час і влада опинилася в її руках, вона почала змінювати партію» [6].

Список використаних джере

1. Основи політично ї науки: Курс лекцій /За ред. Б. Кухти. — Львів: Кальварія, 1999 — Ч.4: Міжнародна політика. — 2008. — 435 с.
2. Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
3. Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.
4. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров'я, 2004. — 775 с.
5. Політична історія ХХ століття: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 374, с.
6. http://www.dt.ua