Вступ

Політичні зв’язки з громадськістю — це процес формування політичної громадської думки та управління нею в інтересах політичної системи або певних її елементів — держави, партій, громадських об’єднань тощо.

Політична система суспільства — це система державної, партійної влади, а також влади різноманітних об’єднань. Не ізольована вона і від зовнішнього середовища. Навпаки, у своєму функціонуванні політична система залежить як від безпосереднього потоку інформації, яка надходить із зовнішнього середовища, так і від постійного потоку інформації про власну діяльність і рух.

Світовий політичний досвід засвідчив, що необхідною і першочерговою умовою ефективного функціонування політичної системи є політичні комунікації та інформація, тому що вона є самоорганізуючою системою, яка реагує і на впливи зовнішнього середовища, і на результати власної поведінки. Фактично політична система перебуває у стані безперервного пошуку, визначення та уточнення цілей і завдань, реалізація яких залежить від ефективності комунікацій та інформації, тобто від зв’язків з громадськістю.

Зв’язки з громадськістю особливу роль у політиці відіграють тому, що політика — це усвідомлена діяльність з визначення мети і цілей розвитку суспільства, усіх його сфер, з організації, регулювання, контролю та управління процесами функціонування й розвитку всіх підсистем соціальної системи, соціальних груп і політичних організацій.

1. Сутність, цілі і завдання політичних зв’язків з громадськістю

Владні комунікації – це комунікації, що здійснюються органами державної влади та управління з іншими політичними та соціальними суб’єктами. Внутрішні владні комунікації передбачають зв’язки між різними органами державної влади та управління (законодавчими та виконавчими органами, центральними та місцевими органами влади, окремими міністерствами і відомствами). Зовнішні владні комунікації мають за мету встановлення зв’язків з недержавними суб’єктами комунікації. Цей різновид політичних комунікацій іноді називають урядовими ПР на відміну від політичних ПР, які пов’язують з діяльністю політичних партій. На наш погляд, такий підхід, по-перше, не враховує, що визначальною ланкою політичної системи є держава, а не політичні партії, а по-друге, урядові структури не вичерпують усього розмаїття державних органів. Фактично поза увагою залишаються парламентські структури, органи місцевого управління і самоврядування та діяльність інших державних установ.

Залучення ПР-служб у систему владних політичних комунікацій не означає, що їхня діяльність набуває політичного характеру. Зв’язки з громадськістю – інструмент органів державної влади, що повинен забезпечити ефективність їхнього функціонування. Саме тому, як зазначають західні науковці, діяльність системи зв’язків з громадськістю в органах державної влади та управління не повинна носити політичного характеру. Її головна мета – сприяння поширенню демократії та забезпечення інформування громадськості, а не служба інтересам окремих політичних партій або політичних лідерів.

Аналогічно оцінюють значення системи зв’язків з громадськістю і українські фахівці з паблік рилейшнз. Зокрема, В.Мойсеєв зазначає, що створення ПР-служб у владних структурах відкриває можливість формувати довіру громадян до інститутів влади. Використання ж методів паблік рилейшнз, їхня технологічність дозволяють закладати в саму систему управління механізми взаємодії з громадянами і, зрозуміло, сприяють демократизації та започаткуванню громадянського суспільства [3, с.74]. Учений формулює кілька основних напрямів, за якими може проводитися діяльність служб зв’язків з громадськістю органів державної влади:

• встановлення, підтримка та розширення контактів з громадянами та організаціями;
• інформування громадськості про рішення, що приймаються;
• вивчення громадської думки (соціально-політичний моніторинг);
• аналіз реакції громадськості на дії посадових осіб та органу влади в цілому;
• прогнозування громадсько-політичних процесів;
• забезпечення організації аналітичними розробками.

Партійні комунікації – це комунікації, у яких роль комунікатора належить будь-якій політичній партії чи політичному руху або партійно-політичному об’єднанню. Спрямовані такі комунікації на різні соціальні суб’єкти – певні соціальні групи, інститути суспільства та соціальні організації, а також на інші партії, політичні рухи та об’єднання. Партійні комунікації пов’язані з іншими видами політичних комунікацій, проте значно відрізняються від них і головною метою, і завданнями, і технологією здійснення комунікацій.

Політична система використовує три основних способи комунікації:

1. Комунікація через засоби масової інформації — пресу, книги, плакати та електронні засоби (радіо, телебачення, телефонний зв’язок, Інтернет).
2. Комунікація через громадські організації — політичні партії, профспілки, творчі спілки, рухи, які виступають проміжною ланкою між закладами, що управляють, і громадськістю, якою управляють.
3. Комунікація через неформальні контакти, тобто через особисті безпосередні зв’язки. Цей спосіб найчастіше застосовується у примітивних, або традиціоналістських, суспільствах, але досить активно використовується і в розвинених суспільствах, навіть в умовах розквіту засобів масової інформації.

Політична система, на відміну від інших суспільних систем та організацій, наділена правом застосовувати чи погрожувати застосуванням більш або менш легітимного фізичного насильства. Габрієль Алмонд робить висновок: «Це узаконена система, яка пронизує всі «вхідні» і «вихідні» чинники суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпечуючи його згуртованість як системи». Тому, на його думку, політична система виконує чотири функції «введення» (людини, соціальної групи, етносу) в політичні стосунки (схема 2).

Виконання названих функцій цілковито залежить від досконалості системи зв’язків з громадськістю. Водночас ці функції наповнюють зв’язки з громадськістю конкретним змістом.

2.   Виборчі технології

Виборчі технології – набір принципів, методів, прийомів та підходів, пов’язаних із забезпеченням перемоги на виборах та подальшим використанням або втриманням політичної влади.

Говорячи про виборчі технології, фахівці зазвичай мають на увазі зовсім різні речі – від конкретних прийомів і методик формування суспільної думки до стратегічних підходів щодо реалізації програмних цілей. Що стосується пересічних виборців, то цей вираз асоціюється найчастіше з “чорним піаром”, до якого вдаються політтехнологи, щоб будь-якими шляхами домогтися перемоги.

Деякі експерти розділяють поняття “технологія” й “техніка”, оскільки технологія є набором певних технік, об’єднаних навколо загальної мети й стратегії з урахуванням ситуації. Техніка – конкретний прийом або метод, послідовність кроків, що завжди приводять до певного результату.

Відповідно, під визначення політичних технологій попадають далеко не всі відомі методи. Наприклад, організація соціальної події або політичний переворот – це технологія, а проведена в рамках її демонстрація або мітинг – це техніка.

Техніки можуть працювати в будь-яких країнах без істотних змін, у той час як технології більше специфічні й вимагають адаптації.

Класифікація виборчих технологій – сьогодні варто говорити про цілий ряд підходів і класифікацій політичних технологій які використовують за різними ознаками.

3. «Вихідні» функції політичної системи і роль зв’язків з громадськістю в їх реалізації

Узагальнюючи досвід проведення масових політичних (і не тільки політичних) кампаній, спрямованих на модифікацію поведінки громадян у бажаному напрямку, можна виділити таких шість їх основних типів:

1. Кампанії, спрямовані на привернення уваги громадськості до якогось явища або події. Завдання, головним чином, зводиться до того, щоб завчасно попередити населення, допомогти йому запам’ятати щось важливе з точки зору ініціатора кампанії. (Скажімо, місцеві органи влади, відділи освіти напередодні початку навчального року можуть певний час попереджувати водіїв транспортних засобів бути особливо обережними в місцях скупчення школярів. Або політична чи громадська організація можуть протягом певного часу привертати увагу населення до масштабної акції, запланованої на найближчий час, закликати громадян взяти участь у ній).
2. Кампанії щодо інформування громадськості, надання їй деякої системи фактів або аргументів щодо окремої важливої проблеми. Такі зусилля, як правило, робляться паралельно з приверненням уваги населення і доповнюють перший тип кампанії.
3. Освітні кампанії серед громадськості. Поняття освіта тут вживається в буквальному його розумінні, тобто мається на увазі засвоєння матеріалу певного змісту й обсягу та застосування отриманих знань у повсякденній поведінці.
4. Кампанії, спрямовані на закріплення установок і лінії поведінки тих, хто має спільні з організаторами точки зору. Такі кампанії, як правило, спрямовуються на те, щоб постійно наголошувати на спільності соціальних цінностей громадськості й тих, хто проводить ці кампанії [6, с. 16].
5. Кампанії, мета яких — змінити або спробувати змінити установки тих, хто не поділяє точки зору чи позиції організатора з будь-якої проблеми. Такі кампанії надто складні і потребують чимало зусиль, щоб усунути так званий «когнітивний дисонанс», тобто подолати ситуацію, коли люди не схильні виявляти інтересу до змісту інформації, яка не збігається з їхньою особистою точкою зору, дисонує з нею.
6. Кампанії, спрямовані на модифікацію поведінки, наприклад на те, щоб переконати людей користуватися ременями безпеки під час їзди на автомобілі або довести, що нетверезий водій за кермом — ворог і собі, і оточуючим його людям. У сфері політики прикладом такої кампанії можуть слугувати зусилля переконати виборців взяти участь у голосуванні та довести, що в умовах демократії, коли потрібно зробити вибір між минулим і майбутнім, кожний голос може бути вирішальним.

Зрозуміло, що запропоновану типологію масових кампаній можна розширити. Можна запропонувати й зовсім іншу. Усе залежить від того, за якою ознакою ми будемо типологізувати політичні кампанії, до складу яких відносяться і виборчі кампанії. Та все ж, якщо за основу типологізації взяти різноманітність спроб мотивувати ті або інші рівні поведінки людей, то виділені нами типи кампаній найшвидше залишаться саме такими або приблизно такими. Бо якими б переконливими не були намагання довести, що кампанії бувають спрямовані, скажімо, виключно на зміну думок, системи міркувань, сили почуттів або навіть соціальної взаємодії людей, аксіомою залишається те, що в політиці такі зміни в кінцевому підсумку підпорядковані головній, досить прагматичній меті — змінити, модифікувати або ж зберегти незмінною певну лінію поведінки громадян. Тобто не слід плутати, насамперед у сфері політики, засоби та кінцеві результати, які очікуються. Адже той або інший тип поведінки громадян, що набуває масової форми, вирішує в умовах демократії все, особливо в умовах демократії плебісцитної, де голос виборця є основним [4, с. 30].

Безперечно, будь-який тип кампанії має свої особливості. Взагалі неповторною за змістом є кожна кампанія. Особливо це стосується виборчих кампаній. Але всі вони мають і багато спільного, особливо з точки зору організаційних питань, технології підготовки та реалізації на практиці.

Якого б типу не була кампанія, у тому числі й виборча, щоб сподіватися на успіх, її організатори, як правило, мають дотримуватися таких основоположних принципів:

• шляхом аналітичної роботи виявляти потреби, цілі та можливості пріоритетних груп громадськості;
• систематично планувати заходи та вчасно реалізовувати їх;
• постійно відслідковувати та оцінювати роботу і при необхідності своєчасно вносити відповідні корективи та докладати додаткові зусилля;
• надавати особливу увагу питанням ролі та використання засобів масової інформації й міжособистісної комунікації;
• здійснювати точну селекцію відповідних ЗМІ з метою виходу на кожну пріоритетну групу громадськості та найефективнішого поширення серед них повідомлень.

4. Зв’язки з громадськістю та відносини з державними закладами

Органи державної влади (законодавчої, виконавчої та судової гілок) — це система формування і втілення в життя законодав­чих і моральних норм організації, регулювання та контролю за діяльністю і продуктивною участю всіх верств населення у вирішенні економічних, політичних, соціальних і духовно-культур­них проблем функціонування та розвитку суспільства, тобто це система організації, регулювання, контролю і виховання суспільства загалом і поведінки кожного громадянина зокрема.

В основі взаємодії громадськості та органів державної влади лежить принцип колективної відповідальності, який передбачає ділове партнерство між населенням (громадськістю) і органами (представниками) державної влади (президентом, народними обранцями, якщо йдеться про депутатів, та іншими, обраними демократичним шляхом).

У провідних країнах світу створюються та функціонують спеціальні організації, які сприяють і забезпечують встановлення взаємопорозуміння і взаємодії між діловими колами та політичними і державними органами. Наприклад, у Великій Британії існує організація «Industry and Parlament Trast», яка допомагає представникам бізнесу краще зрозуміти державні проблеми та зробити свій внесок у досягнення позитивних змін. Подібні організації створені в РФ і в Україні, але вони тільки починають діяти, шукають свої підходи, форми і методи діяльності.

Виробничі та комерційні структури мають зв’язки з органами державної влади на всіх основних етапах свого становлення й розвитку — від планування, організації, виробництва до збуту, реалізації товарів і послуг. Передусім це стосується таких функцій: оформлення ліцензій, акцизів, сертифікатів відповідної якості; підготовка документації та розмитнення вантажів; оподаткування, створення необхідного банку даних про стан ринкової кон’юнктури; виконання експедиторських та бухгалтерських операцій (схема 3) [2, c. 111-112].

Аналіз політичної діяльності, її особливостей свідчить, що політичні технології застосовують для досягнення мети в політичній боротьбі не лише як певні засоби і методи, але й відповідні системи, що будуються і базуються на певних управлінських ідеологіях залежно від цілей, які поставили перед собою суб’єкти політики, а також від їх природи [4, с. 33].

Серед політичних технологій можна виокремити такі: розробка й ухвалення певних політичних проектів і рішень; реалізація політичних рішень; технології формування політичної влади; виборчі технології; технології організації діяльності політичних партій, організацій, об’єднань; технології формування громадянської свідомості, політичної культури; технології формування громадської думки; технології узгодження суспільних інтересів; технології розв’язання політичних конфліктів тощо.

Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб’єктів політики.

Існує кілька модифікацій, типологізацій політичних технологій, їх поділяють залежно від політичної системи і політичного режиму передусім на демократичні та недемократичні, на базові та другорядні.

Базові політичні технології використовуються в роботі з великими групами або й усім населенням країни. Це — опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології — це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення окремих політичних акцій (збори, мітинги, маніфестації, пікетування, марші підтримки і протесту).

Поділяють також політичні технології на загальні (що стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб’єктам політики). Останні, зокрема, насамперед використовуються окремими політиками, громадськими, державними діячами: публічний виступ, участь у бесіді, дискусії, у розв’язанні конфліктів, виступ на радіо, телебаченні, в пресі тощо. Кожна з указаних технологій має певні особливості використання, завдяки чому політик утверджує себе, завойовує популярність, авторитет (або навпаки). Тобто індивідуальні політичні технології обов’язково містять у собі відбиток особистих, індивідуальних рис того, хто їх використовує, має до них безпосереднє відношення.

Загальними політичними технологіями є технології прийняття політичних рішень, що торкаються максимальної кількості людей (загальнодержавні, загальнонаціональні рішення), та технології виборчих кампаній.

Є загальнообов’язкові умови, за яких будуються, реалізуються і максимально спрацьовують політичні технології. Це — своєрідне, особистісне сприйняття людиною навколишньої дійсності, яке базується на реакціях щодо такої дійсності, на умовах і особливостях життєдіяльності конкретної особистості [2, с. 49].

Використання політичних технологій завжди обумовлене тими конкретними соціальними, політичними ролями, які постійно виконує суб’єкт політики, оскільки кожна окрема людина (особистість) завжди має відповідний соціальний статус, пов’язана з конкретними соціальними проблемами, впливом на їх розв’язання. Саме цим і обумовлені особливості, унікальність, іноді неповторність здавалося б одних і тих самих політичних технологій.

Суттєвим і обов’язковим атрибутом, власне механізмом, інструментом використання політичної технології є політична дія. При цьому виокремлюють психологічну установку (схильність до сприйняття тієї чи іншої ситуації, а вже потім відповідної дії) і психологічну готовність до дії, досягнення очікуваного, прогнозованого результату.

Так чи інакше політичні технології головним чином спрямовані на підготовку, прийняття і реалізацію політичних рішень, здійснення намірів, досягнення відповідного суспільно (чи особистісно) значимого результату. Під політичним рішенням розуміють процес, під час реалізації якого елементи структури, в першу чергу політичної, послідовно розвиваючись, передають нагромаджену інформацію та вироблені команди один одному.

Більшість політичних технологій, які використовуються у боротьбі за владу, спрямовані на її здобуття, утримання, розширення і зміцнення. Вони називаються виборчими технологіями. Виборчі технології — це певна сума політико-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади окремого політика або групи політиків, якоїсь політичної організації, блоку, об’єднання, сили [5, с. 34].

Висновки

З метою досягнення взаєморозуміння та ефективної взаємодії в інтересах фірми, держави і суспільства служба ЗЗГ забезпечує безперервні, ефективні зв’язки із закладами державного управління.

Лобіювання як процес захисту професійних інтересів сприяє отриманню вигідних кредитів та інвестицій, забезпеченню належних умов господарювання. Воно має бути легітимним і справедливим.

Однією з головних цілей служби ЗЗГ є організація стійких, ефективних зв’язків з державними і корпоративними фінансовими інститутами, налагодження контактів з вигідними інвесторами, забезпечення успішної реалізації власних інвестиційних проектів за посередництвом і допомогою державних органів.

Література

1. Балабанова Л. Зв’язки з громадськістю в системі маркетингового менеджменту підприємств / Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М.Туган- Барановського. — Донецьк : ДонДУЕТ ім. М.Туган-Барановського, 2005. — 273с.
2. Білоус В. Зв’язки з громадськістю (паблік рилейшнз) в економічній діяльності: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2005. — 276с.
3. Кияк Б. PR — стосунки з громадськістю: навч. посібник для вищих навч. закл. / Академія праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України. — К., 2009. — 288с.
4. Колосок С. Зв’язки з громадськістю у формуванні іміджу органів державного управління: Дис… канд. наук з держ. управління: 25.00.01 / Національна академія держ. управління при Президентові України; Одеський регіональний ін-т держ. управління. — О., 2003. — 204 арк.
5. Руіс Мендісабаль. Зв’язки з громадськістю як комунікативний аспект державного управління: Дис… канд. наук з держ. управління: 25.00.01 / Українська академія держ. управління при Президентові України. — К., 2001. — 189 арк.
6. Савельєва К. Зв’язки з громадськістю в системі маркетингового управління підприємствами/ Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського. — Донецьк, 2004. — 373 арк.