Політичні погляди М. Драгоманова

Вступ

Актуальність теми дослідження. Одним із пріоритетних напрямків сучасної історичної науки є вивчення проблем національно-культурного та державного відродження українського народу. Особливий інтерес викликають події ХІХ ст., оскільки саме тоді відбулися якісні зміни в суспільно-політичному русі.

Комплексне вивчення цієї доби нерозривно пов’язане з дослідженням діяльності окремих науковців, політиків, громадських діячів. Михайло Петрович Драгоманов – один з визначних учених, діячів і теоретиків української суспільно-політичної думки 2-ї пол. ХІХ ст. Серед широкого кола його громадських, культурно-просвітницьких та наукових інтересів виокремилися прагнення дослідити, активізувати й спрямувати в демократичне русло національну, соціальну і політичну активність українського народу. Значну увагу учений приділив вивченню та аналізу історії суспільно-політичного руху ХІХ ст. в Україні. Він узагальнив досвід практичної діяльності учасників руху з метою вироблення власної програми суспільного розвитку, максимально наближеної до реальних обставин у країні. Складність постаті М.П. Драгоманова зумовлює необхідність подальшого вивчення його спадщини із застосуванням нових методологічних засад історичної науки.

Актуальність теми посилюється ще й тим, що дана проблема комплексно не вивчалась вітчизняними істориками. Незважаючи на значне посилення інтересу науковців до постаті М.П. Драгоманова, недостатньо опрацьованою в історичній літературі залишалася теоретична спадщина ученого, в якій подано характеристику й оцінки різних заходів діячів суспільно-політичного руху ХІХ ст. Досі глибоко не вивчалися аспекти дослідження М.П. Драгомановим розгортання українського національного, радикально-демократичного (народницького) та ліберально-демократичного (земського) руху. Всебічне вивчення й аналіз позицій ученого відкриває можливість глибше зрозуміти зміст і характер демократичного руху в ХІХ ст., а також визначити місце М.П. Драгоманова в цьому русі. Його плідна й багатогранна діяльність залишається взірцем служіння українському народу.

Мета дослідження — на підставі вивчення різнопланових джерел розкрити внесок М.П. Драгоманова в дослідження історії українського національного, радикально-демократичного (народницького), ліберально-демократичного (земського) руху, а також оцінити значення політичних ідей М.П. Драгоманова.

Щоб досягти зазначеної мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

з’ясувати ступінь вивчення М.П. Драгомановим історії провідних суспільно-політичних організацій і діячів ХІХ ст. в Україні;
розкрити процес формування позицій ученого у дослідженні головних аспектів українського національного руху та простежити еволюцію його поглядів;
дослідити вивчення М.П. Драгомановим радикально-демократичного (народницького) руху і простежити трансформацію ставлення ученого до його учасників;
проаналізувати дослідження М.П. Драгомановим історії становлення та розвитку ліберально-демократичного (земського) руху, визначити драгоманівське розуміння ролі й місця земств у суспільно-політичному русі;
охарактеризувати значення теоретичних дослідницьких розробок М.П. Драгоманова при вивченні історії суспільно-політичного руху .

Об’єктом дослідження є наукова, громадсько-політична та культурно-освітня спадщина М.П. Драгоманова як одна зі складових вітчизняної історії.

Предметом дослідження став процес формування й розвитку позицій М.П. Драгоманова у вивченні історії суспільно-політичного руху ХІХ ст. в Україні та його внесок у розробку цієї проблеми.

Розділ 1. М. Драгоманов як розробник оригінальної політичної теорії

1.1. Визначення М. Драгоманова як одного з основоположників української політичної теорії

Багатогранна творчість відомого українського історика та громадського діяча ХІХ ст. М.П. Драгоманова завжди викликала сталий інтерес вітчизняних та зарубіжних науковців. Талановитий історик, фольклорист, мовознавець, він, тим не менш, відомий передусім як політичний публіцист. Тому, посилення дослідницької уваги до його особи та творчого спадку в українській історичній науці часто зумовлювалася новим кроком державотворчих процесів в Україні. Сучасний етап розвитку драгомановознавства не став винятком. Дискусії щодо політичного майбутнього Української держави розгорнулися відразу після проголошення державної незалежності України. Вони безпосередньо пов’язані також з роздумами щодо майбутнього державного устрою СРСР в кін. 1980-х рр. Необхідність державно-правових змін назріла в СРСР доволі давно і обґрунтовувалася фактичною невідповідністю реального державного устрою проголошеному конституціями СРСР 1924 р., 1936 р., 1977 р. До того ж залишалося невирішеним національне питання. Це знаходило своє вираження у численних національних виступах, які посилилися у 1980-х рр.

Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — визначний громадський діяч і теоретик української суспільно- політичної думки. Серед досить широкого кола його громадських, культурно-освітніх та наукових інтересів можна виокремити ряд пріоритетних напрямків. Насамперед це осмислення історичної долі українського народу, його минувшини, збирання і публікація усної народної творчості, нарешті, це прагнення розбудити й активізувати національну свідомість, цілеспрямувати соціальну і політичну активність українського народу. При цьому значної уваги Драгомановим було приділено дослідженню та осмисленню періоду становлення українського національного руху першої половини ХІХ століття.

Одночасно, розпад СРСР залишив українських політиків сам на сам зі складною проблемою обрання векторів, від вирішення якої залежить майбутнє молодої держави. Отримавши мирним шляхом новий шанс побудувати незалежну державу, теоретики та практики вітчизняної політики активно звертаються до теоретичних здобутків вітчизняної політології. М. Драгоманов завжди займав чільне місце в середовищі українських політологів-теоретиків. Уже зазначалося, що розгляд будь-яких драгомановознавчих проблем досить часто зводився до реконструкції його політологічної концепції та намагань на її основі висвітлити його наукові досягнення, а іноді й особисті якості.

Як публіцист, чиї політичні твори були присвячені висвітленню програми політичного майбутнього України, М. Драгоманов іноді стає натхненником сучасних політиків1. Тому фактично немає робіт в сучасній вітчизняній політології, яка хоча б мимохідь не торкалася т. зв. політичної філософії М. Драгоманова. Втім сучасні драгомановознавці намагаються відійти від популяризаторської практики попередніх періодів розвитку драгомановознавства та поставити розгляд політичної концепції вченого на міцний науковий ґрунт.

Відбувається певний розрив з традицією М. Павлика, яка полягала насамперед у популяризації політичних ідей М. Драгоманова. Висвітлення та аналіз дій історика з навернення українців до кращих здобутків європейської політики, науки та культури здійснюється на основі, передусім, його автобіографічних творів. Наступним важливим елементом формування образу М. Драгоманова як громадського діяча стає теоретизація його ідей. Вона полягає у виясненні ідейних витоків, базисних принципів політичної концепції М. Драгоманова, роз’ ясненні її неоднозначних елементів. У цьому сучасні драгомановознавці продовжують роботу Б. Кістяківського, який ще на поч. ХХ ст. намагався викласти цілісну політичну теорію М. Драгоманова.

Реалізація цього завдання спричинила розпад образу М. Драгоманова як громадського діяча на кілька окремих образів. Результат їх поєднання в цілому повертає йому цілісність, але не долає, на жаль, деякої однобічності. Основоположними позиціями побудови образу М. Драгоманова як громадського діяча можна вважати такі:

— М. Драгоманов став розробником оригінальної політичної теорії на основі принципів федералізму, європоцентризму, де-централізму, панславізму, лібералізму, формування й розвитку національної самосвідомості та самоідентифікації, а також своєрідної політичної етики з проповідуванням абсолютної моральної чистоти для всіх, хто працює в галузі політики (зокрема інтелігенції, що має духовний обов’язок працювати для народу) (А. Круглашов, В. Дьяков, І. Качур, В. Коновальчук, О. Скакун, Т. Андрусяк, Н. Здорікова, С. Єкельчик, І. Глизь, П. Сохань, Н. Шаломєєва, О. Проценко, І. Коляда, Т. Бутченко, К. Двірна, О. Куриленко, Г. Корольов);

— учений здійснював розробку концепції державно-правового устрою, базисом якої слугував конституційний устрій тогочасних європейських країн (Л. Комзюк, Р. Метельський, О. Скакун, Н. Прозорова, О. Ситник, В. Копєйчиков);

— ідейний натхненник, організатор та учасник українського національного руху, виразник своєрідної національної української ідеї (А. Круглашов, А. Катренко, О. Болдирєв, В. Довгич, B. Сарбей);

— засновник і теоретик українського правозахисного руху. Один із перших у вітчизняній правовій теорії обґрунтував невід’ємні права людини та необхідність для розвитку суспільства їх неухильного захисту. Лібералізація та демократизація суспільства повинна йти від соціалістичного до соціального (А. Круглашов, Т. Андрусяк, І. Дробот, К. Двірна, К. Сигов, Т. Хребтова)5;

— фундатор української соціології, один із розробників цікавої концепції сутності та розвитку суспільства (А. Круглашов, Н. Новакова);

— борець з концепцією «месіанської ролі» Росії в Європі, політики експансіонізму в будь-якому вигляді (А. Круглашов, C. Троян, К. Сигов).

Підкріплюючи визначення М. Драгоманова як одного з основоположників української політичної теорії дослідники прослідковують наступність політичних ідей ученого в концепціях найбільших політичних теоретиків і політиків-практиків України поч. ХХ ст. — М. Міхновського, М. Грушевського, В. Липинського, С. Єфремова. Вплив цей визначався як цілком очевидний та позитивний. Зокрема, незважаючи на різницю ідеологічних настанов М. Драгоманова та В. Липинського, можна виявити спільність їх політологічних концепцій. Особливо схожими є положення про права людини та громадянина, автономію місцевого самоврядування. Подібна ситуація, на думку дослідників, складається і з впливом теорії М. Драго манова на М. Міхновського. Суттєві розбіжності їх поглядів є поверховими. Спільних, майже ідентичних положень у державницьких проектах родоначальників ліберального та націоналістичного напрямів української політології набагато більше. Насамперед це ідеї української соборності, космополітизму, федеративного устрою української держави і т.ін.

Одним із положень, які засвідчують тяглість і спадковість політичних процесів в Україні, є традиційне для драгомановознавства наголошення на ідейному зв’язку М. Драгоманова з Кирило-Мефодіївським товариством. При цьому вплив концепції братчиків на формування поглядів вченого не обмежувався поняттям федералізму. Трактування істориком української національної ідеї також бере свій початок у працях кирило-мефодіївців.

У свою чергу життєвість драгоманівських ідей в наступних історичних та політологічних концепціях розвитку української держави знаходить свій вияв у порівнянні пари М. Драгоманов — М. Грушевський з подібною парою М. Міхновський — Д. Донцов. Тривале існування у вітчизняній історіографії традиції пов’язувати імена М. Драгоманова та М. Грушевського, наявний та беззаперечний вплив теорії політичного емігранта на майбутнього керівника Української Народної Республіки показує відомий сучасний грушевськознавець В. Тельвак. Зважаючи на неабияку увагу Д. Донцова до ідейної спадщини М. Драгоманова та посилання на трактування Д. Донцовим її значення в історії української політичної думки, дослідники також формують у драгомановознавстві новий тандем — М. Драгоманов і Д. Донцов. Порівнюючи основоположні засади їх політичних концепцій, В. Лісовий не тільки відзначає різницю в об’єктивних обставинах їх формування та розвитку, але й підкреслює сильну національну заангажованість Д. Донцова. Тому в своїй критиці він не зміг осягнути позитивних для української політології аспектів драгоманівської теорії.

Формування образу М. Драгоманова як громадського діяча у вітчизняній історіографії визначається також з’ ясуванням розуміння вченим політичного майбутнього України — автономія чи самостійність. Під час попередніх етапів розвитку драгомановознавства їх співвіднесення вирішувалось, як правило, на користь одного з цих понять. У подальшому це ставало основою або для нищівної критики М. Драгоманова-сепаратиста чи москвофіла, або для цілком схвальної характеристики. Визначення з цим питанням безпосередньо залежало від ідеологічної орієнтації дослідника. Сьогодні драгомановознавці знайшли можливість узгодити цю суперечність поглядів історика. Більшість дослідників вважає, що ці поняття в концепції М. Драгоманова пов’язані нерозривно. Будучи по суті прихильником політичної самостійності України, вчений вважав це далекою перспективою. На момент розробки ним державницької теорії в українських землях не було умов для реалізації подібного політичного надзавдання. Найближчою реальною метою для українців була автономія. За напруженої роботи та політичної волі українства автономія беззаперечно еволюціонує в повну самостійність.

У цьому ж контексті розглядається питання розробки та використання М. Драгомановим терміна соборність. Підкреслюючи акцентування вченим на зв’язку цього поняття з історією етнічного розвитку українських земель, історики наголошують на факті теоретичного осмислення ним одного з найважливіших понять українського політичного життя. Проте тільки теоретизацією М. Драгоманов не обмежився, активно популяризуючи його серед широкого загалу українства. Успішності діяльності вченого в цій царині громадської роботи сприяла різноманітність застосованих методів — від збирання й видання етнографічних матеріалів до участі в структуризації українського національного руху16.

Інший елемент політичного майбутнього України — вирішення національного питання. Неодноразово вчений звертався в своїй політичній публіцистиці до його теоретичних засад і практичного розв’язання. При цьому найбільш важливим вважав розрізнення понять прихильності до нації (близьке до патріотизму) та націоналізму (який є згубним для прогресивного розвитку народу). Утім в українській історіографії аналіз рефлексій історика з цього приводу призводив до доволі неоднозначних трактувань і навішування М. Драгоманову протилежних кліше — націоналіст або москвофіл. Сучасні драгомановознавці однозначно визначають М. Драгоманова як найбільшого українського патріота, що всі свої сили поклав на якнайбільший розвиток української нації та зростання національної самосвідомості українства. При цьому, М. Кошуль наголошує на тому, що вчений застерігав українців від вирішення нацонального питання шляхом на зразок боротьби жителів французького Прованса.

Продовжуючи традиції попередніх періодів розвитку драгомановознавства у висвітленні громадської роботи М. Драгоманова, дослідники звертаються до найбільш цікавих і суперечливих аспектів цієї проблеми. Маються на увазі питання ідеологічного підґрунтя взаємовідносин М. Драгоманова з російськими революціонерами; полеміка вченого з тогочасними українськими громадськими діячами стосовно актуальних шляхів розвитку українського суспільства; участь історика в громадсько-політичному житті західноукраїнських земель; розробка ним теорії громади, видавнича робота в еміграції (особливо у «Вольному Слові»). Не оминають своєю увагою сучасні вчені питання розуміння ним соціалізму, й зокрема марксизму, та його співпрацю з польськими й російськими соціалістами.

1.2. Традиції зарубіжного українського драгомановознавства

Після доволі тривалого віднесення радянськими дослідниками М. Драгоманова до «войовничих атеїстів» сучасні вчені намагаються з нових, більш поміркованих позицій підійти до вирішення питання «М. Драгоманов та релігія». Історики, аналізуючи це питання, виявляють такі компоненти:

— М. Драгоманов не виступав проти віри — навпаки, провадив постійні духовні пошуки, студіюючи Біблію;

— виступи вченого були спрямовані проти церкви як органі-зації, яка не сприяє суспільному прогресу;

— критика М. Драгомановим церкви за її дезорганізуючу роль у суспільстві здійснювалася в процесі розробки ним теорії державного будівництва. Він послідовно виступав за відділення релігії від держави. З-поміж найбільш розповсюджених конфесій конструктивну роль у суспільному розвиткові визнавав лише за протестантизмом. Цей напрямок християнства він вважав найбільш духовно близьким українцям. Також саме його вчений пов’язував з досягненням та зміцненням особистих прав і свобод людини. На основі баптистських, євангелістських та інших протестантських церков виробив устав українського протестантського братства;

— пропагував релігійну свободу, критичний погляд на релігійні міфи як основу духовної революції суспільства.

При цьому потрібно відзначити, що популярність розглянутих наукових тем, окрім суто політологічної теорії М. Драгоманова, в драгомановознавстві порівняно з попередніми періодами дещо знижується.

Продовжуючи традицію зарубіжного українського драгомановознавства, дослідники час від часу піднімають дискусійне питання про значення впливу ідейних настанов М. Драгоманова щодо розбудови української державності на вітчизняних полі

тиків 1 чв. ХХ ст. та поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. На відміну від зарубіжних українських істориків, сучасні вчені цілком позитивно або нейтрально оцінюють використання положень державницької теорії М. Драгоманова насамперед членами Центральної Ради. Критику М. Драгоманова за невдачу української революції вважають трагедією вченого — з огляду на те, що він розробляв свою концепцію з урахуванням сучасних йому умов23. Утім поодинокі випадки критики М. Драгоманова нинішніми істориками також пов’язані з революційними подіями 1 чв. ХХ ст., хоча вона не була такою нищівною, як критика діаспорних вчених24.

Значна кількість драгомановознавчих досліджень сьогодні мають не наукову, а популяризаторську мету. Це відзначається на формі та структурі подібних студій. Здебільшого вони орієнтовані не на фахівців, а на пересічних людей, окреслюючи біографію, наукові уподобання й політичні ідеї історика. Вони намагаються подолати проблему незнання суспільством основних віх його життя та діяльності. В цих роботах М. Драгоманов традиційно зображається як значна особистість, видатний українець, вчений з непересічною ерудицією, перший український політолог, розробник оригінальної політичної теорії, стратег, захисник українства в Європі.

Не пориваючи з попередниками у традиціях і підходах аналізу драгоманівської політичної концепції, сучасні драгомановознавці намагаються не навішувати йому ярлики та відносити до певної політичної партії чи течії. До цього застерігав ще М. Василенко на поч. ХХ ст. Неабияке зацікавлення істориків продовжує викликати необхідність остаточного вияснення використовуваних вченим термінів «автономія», «нація», «держава», «самостійність», «федералізм», «інтернаціоналізм» і т.д. При цьому визначення сутності драгоманівського трактування основоположних понять намагаються провадити як з огляду на тогочасні визначення означених термінів, так і з урахуванням сучасних підходів до їх розуміння. Проте поки що не вдається подолати розбіжності в трактуванні драгоманівської термінології, а отже і в їх історіографічних оцінках.

1.3. Вивчення політичної концепції М. Драгоманова

Теоретичне вивчення політичної концепції М. Драгоманова сучасні історики підкріплюють аналізом традиційних для драгомановознавства праць вченого. Для цього вони повертають їх в науковий обіг внаслідок публікації найбільш актуальних з їх точки зору праць.

Визначальною ознакою формування образу М. Драгоманова як громадського діяча в сучасній українській історіографії стало повернення у практичне використання драгомановознавцями усталених вербальних характеристик і кліше. Найбільш розповсюдженими з них є: «апостол правди та науки» (П. Федченко, А. Ткачук, О. Литвин), «новий (український) Герцен», «подвижник та пророк» (Р. Іванченко, М. Попович, П. Федченко), «фундатор конституційної теорії» (Л. Комзюк, В. Довгич).

Проблемою критиків політичної теорії М. Драгоманова сучасні дослідники, як і їх радянські попередники, називають не сутність його концепції, а підхід до цієї критики. Визначальним фактором стають не роботи та практична діяльність вченого в царині розбудови українського політичного руху, а те, що він не зробив або не написав30. Для своїх сучасників, критиків та однодумців М. Драгоманов залишався незрозумілим та одиноким. За життя його не визнавала своїм жодна з тогочасних політичних партій і течій. Ця політична самотність М. Драгоманова підкріплювалася ореолом одіозності, що супроводжував його з самого початку громадської діяльності.

Дослідники наголошують також на зміні акцентів у сприйнятті особи М. Драгоманова саме у зв’язку з його громадською діяльністю. Досить довгий час його найближча учениця — Леся Українка — сприймалась в історіографії суто як його небога. Тривалий період достатньо однобічного висвітлення життя та спадщини вченого в історичній науці призвів до непрямого визнання того, що учениця перевершила свого вчителя. Тому найчастіше сьогодні М. Драгоманов сприймається пересічним українцем лише як рідний дядько визначної української поетеси.

Політичний вигнанець, мужній борець за політичну самостійність Батьківщини, творець української національної ідеї, М. Драгоманов продовжує оцінюватися в українській історіографії цілком позитивно. З урахуванням сучасних тенденцій державно-правового розвитку України концепція М. Драгоманова визнається цілком актуальною в основних своїх положеннях. А отже можливим визнається її часткове використання в процесі подальшої розбудови української державності32. Відсутність критичності у висвітленні суспільно-політичної концепції стає перепоною для подальшого руху в розвитку драгомановознавства.

Необхідність появи нових акцентів в контексті вивчення життя та діяльності М. Драгоманова може задовольнитися залученням у вітчизняні драгомановознавчі роботи розробок сучасних російських вчених. Розглядаючи національне питання в Російькій імперії ХІХ — поч. ХХ ст. вони зверталися до концепції історика, відносячи його до українофілів. Утім, це питання майбутнього33.

Так, образ М. Драгоманова як громадського діяча, створений сучасними історіографами, є цілком передбачуваним. Генетично він пов’язаний з традицією Б. Кістяківського, М. Грушевського, які висвітлювали та популяризували основні положення драгоманівської політичної теорії в 1 пол. ХХ ст., формуючи образ історика в суспільній свідомості та історичній науці.

Таким чином, здобуття Україною державної незалежності підштовхнуло розвиток драгомановознавства. Кількість та якість драгомановознавчих студій дозволяє стверджувати про остаточне утвердження драгомановознавства як окремого напрямку української гуманітаристики. Тематика драгомановознавчих розвідок на перший погляд є достатньо різноманітною, а звільнення від ідеологічних настанов повинні сприяти більш об’єктивному висвітленню особи та значення діяльності історика в історичній науці. Значна увага приділяється популяризації в суспільстві постаті науковця. Напрям, який умовно визнаємо як «державницько-правовий», є найбільш продуктивним в сучасному драгомановознавстві. З більш ніж двох сотень драгомановознавчих робіт фактично половина є результатом наукових дослідів представників цього напряму.

Розділ 2. Михайло Драгоманов: політичний портрет мислителя

2.1. Характеристика політичних поглядів мислителя

Михайло Драгоманов належить до тих протагоністів історії, які не потребують презентації. Ім’я мислителя незмінно було на вустах сучасників, та й понині його творчість глибоко цікавить громадсько-політичну та наукову думку. Підтвердженням цього є поява рецензованої монографії, яку її автор розглядає як «одну із спроб» у ланцюгу праць, написаних до нього, і тих, що ще будуть написані. Сенс своєї студії він вбачає у «новому прочитанні» політичної спадщини українського мислителя.

Діяльність М.П. Драгоманова була однією з визначних суспільно-політичних подій в історії українського руху. Теоретична спадщина вченого ще потребує подальшого поглибленого вивчення та переосмислення. Він істотно збагатив українську суспільну думку, вдало поєднуючи національні та загальноєвропейські ідеї. Процес розгортання та поступового становлення українського національного руху вважався для М.П.Драгоманова цілком закономірним. Український народ, на його думку, незважаючи на надзвичайно несприятливі умови, спромігся зберегти власну глибоку та багатогранну культуру.

Про початковий етап національно-культурного відродження в перші десятиліття ХІХ століття вчений подає поодинокі розрізнені судження і оцінки, які відзначалися оригінальністю для свого часу. Серед українства ще жили спомини про стару козацьку автономію, що давало поштовх до пробудження національної самосвідомості. Хоча М.П. Драгоманов об’єктивно усвідомлював, що ідеї “українського автономізму” часів Гетьманщини та Нової Запорізької Січі не відповідають сучасним умовам і значно відстають від “всеєвропейського лібералізму того часу”1. Отже, на початку ХІХ століття, на думку вченого, в Україні з’являються “нові європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусіли довести освічену громаду українську й до національного автономізму”2. Проте їх поширення й розвиток зустрічали багато перепон на своєму шляху, що обумовлювалося складністю тогочасної внутрішньополітичної ситуації в Російській імперії.

Утиски проти відроджуваних проявів української культури змусили М. Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 р. Михайло Петрович вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки та започаткувати випуск української газети. Восени 1876 р. у Женеві М. Драгоманов створив прогресивний громадсько-політичний збірник «Громада». Загалом було видано п’ять томів збірника. Дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти — головне кредо «Громади».

З другої половини 80-х рр. ХІХ ст. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні було останньою і найбільшою радістю філософа. У 1889 р. Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія). Виважений і проникливий політик, М. Драгоманов мучився тією задушливою загальною атмосферою, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 р. обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований М. Драгоманов у Софії.

М. Драгоманов суспільний процес розумів як поступальний розвиток політичних і моральних ідей, підпорядкованих внутрішнім законам прогресу. Політичним ідеалом була федеративна держава, побудована на основах адміністративного децентралізму і культурно-національної автономії, з дотриманням принципу соборності України. У працях «Переднє слово до «Громади»», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Пропащий час» та ін. звертався до багатьох важливих питань історії України Х — першої половини ХІХ ст., у т.ч. стосовно ролі Запорозької Січі. У публіцистичних творах «Внутрішнє рабство і війна за звільнення», «До чого довоювались», «Листи на Наддніпрянську Україну» та ін. засуджував національне та соціальне поневолення народів Російської імперії та Австро-Угорщини.

Як літературний критик висвітлив здобутки українського письменства, його значення та місце в європейському літературному процесі. Зокрема, 1873 р. опублікував в італійському журналі «Rivista Europea» («Європейський огляд») статтю «Український літературний рух у Росії та в Галичині (1798-1872)» [15, с. 459].

Михайло Драгоманов брав участь у закордонному виданні творів Т. Шевченка, М. Костомарова та ін. українських письменників і вчених, доклав багато зусиль, щоб поширити їхню спадщину в перекладах європейськими мовами.

У працях «Малоросійські народні перекази і оповідання», «Нові українські пісні про громадські справи», «Політичні пісні українського народу ХУІІІ-ХІХ ст.» високо оцінював виховну й пізнавальну роль народної творчості [15, с. 459].

М. Драгоманов є одним з перших представників дослідження суспільної думки в Україні. Основна проблематика, яка цікавила М. Драгоманова як соціального дослідника, охоплювала проблеми державного устрою (федералізм і централізм) влади, прав і свободи індивіда, етнічних спільнот, внутрішньої і зовнішньої політики держав, тобто все те, що нині є предметом політичної соціології. Соціологію Драгоманов розуміє як універсальну синтетичну науку, яка у від-повідності зі своїм об’єктом (суспільством в цілому) та методологією і узагальнює всі галузі суспільствознавства, і використовує їх надбання. Слід чітко пам’ятати, що в своїх світоглядно-методологічних засадах Драгоманов позитивіст. Його основною методологічною установкою є бажання віднайти такі ж об’єктивно точні методи пояснення історичних явищ, які вже вироблені й застосовуються природничими науками (позитивними науками). В цьому плані пошуки Драгоманова співзвучні концепціям основоположників західноєвропейської соціології, насамперед О. Конта, Г. Спенсера. Водночас варто підкреслити і те, що український соціолог сприймає їх підходи і особливо висновки не беззастережно, а критично. Зокрема, він вважав безпідставною, надуманою органістично-еволюційну концепцію Г. Спенсера, основна вада якої полягає у відірваності соціальної еволюції від конкретних соціально-історичних умов, в ототожненні суспільства з живим організмом (це гіпертрофована аналогія, за думкою Драгоманова). Для соціологічних поглядів Драгоманова характерним є багатофакторний підхід до вивчення суспільних явищ. За його думкою, на суспільний поступ впливають економічні, політичні, духовні явища, які в певному поєднанні і спрямовують соціальну еволюцію. Тому для правильного розуміння соціальних процесів необхідно досліджувати вплив всіх чинників, які спричиняють ці процеси. Такий підхід контрастував з поширеною у ті часи тенденцією до зведення різноманітних суспільних явищ до дії якогось одного начала, до пошуків якогось абсолютно — визначального фактора соціального життя [8, с. 46-47].

Точні узагальнення можливі, за М. Драгомановим, при застосуванні методу «логічної семантики», тобто при аналітичному групуванні суспільних явищ, їх класифікації і типологізації на основі чітко визначених принципів. З цього погляду суспільство виступає як складна багаторівнева система, котра включає три основні підсистеми: матеріал, з якою складаються суспільства (індивіди, народи); суспільства, класи, держави, міждержавні об’єднання); продукти суспільної діяльності (матеріальні, духовні, культурні) [8, с. 47].

Важливим положенням концепції Драгоманова є твердження, що правильно зрозуміти суть цих суспільних рівнів можна лише за умови, коли враховуються конкретні історичні обставини їх функціонування. Така структуризація суспільства відкриває широкі можливості для застосування порівняльного методу при аналізі соціальних явищ. Драгоманов використовує його як в діахронічному, так і синхронічному аспектах, поєднуючи з принципом конкретно-історичного підходу до соціальних явищ.

Центральне місце в концепції М. Драгоманова належить комплексним питанням: розумінню та трактуванню суспільної еволюції і суспільного прогресу, політичному (державному) устрої суспільства [6, с. 47].

Домінування цієї проблематики над усіма іншими питаннями виступає підставою для того, щоб розглядати його вчення як політичну соціологію. Розглядаючи проблеми державного устрою, Драгоманов основну увагу зосереджує на принципах федералізму і централізму як основних засадах побудови державної влади в XIX ст. На величезному фактичному матеріалі (й сучасному, й історичному) він обґрунтовує положення, що лише федеративне об’єднання вільних общин-громад сприяє розвитку суспільства в цілому і окремих громадян. «Розвиток нації до людського ідеалу, — зазначає він, — може здійснюватися успішно, лише узлагоднюючись з національними особливостями» [7, с. 48]. Централізація прагне підвести всю різноманітність національних культур під одні і шаблон, що послаблює суспільні сили і перешкоджає історичному прогресу. Тому потрібно прийти до того, «щоб спілки людські, великі й малі, складалися з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих». Водночас Драгоманов — реаліст і прекрасно розуміє, що в одній окремій країні досягти такого устрою неможливо. «Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути в одній якійсь країні, коли вони будуть на всьому світі…», — зауважує він [8, с. 48]. Досліджуючи історичний розвиток державної влади в європейських країнах. Драгоманов показує, що державний абсолютизм, «просвічений деспотизм» поступово вичерпує себе, і на зміну йому приходить ліберальний устрій держав. Цей ліберальний рух «проявив себе ще в XVIII ст. у Франції великою революцією з виголосом (наслідуючи американських англійців) прав людини та громадянина. В XIX ст. відповідно з принципом нового лібералізму переробляються політичні порядки всіх абсолютних держав західної Європи…» [6, с. 48]. Тобто Драгоманов еволюцію суспільств розглядає як в плані розвитку держави і етносу, нації, держави і інших держав, так і в ракурсі держави і людини, громадянина, його прав і свобод. За його думкою, тільки демократичний (ліберальний) державний устрій сприяє

розвитку окремої людини, сприяє формуванню вільних громад-общин, що, в свою чергу, служить основою для прогресу суспільства в цілому. Вчений виступає за політичний та ідеологічний плюралізм, які найсприятливіші для організації духовного життя в суспільстві і уберігають індивідів від тоталітаризму й духовної неволі.

Аналізуючи проблеми політично-державного устрою Росії і перспективи України, Драгоманов виходив з реалій тодішньої історичної ситуації і вважав, що український національно-визвольний рух в близькому майбутньому не принесе бажаних результатів. Причина цього була, з одного боку, в слабкості самого руху, в його недостатній підтримці з боку народу, а з другого — в силі царського режиму. Тому шлях до конференції автономних регіонів, встановлення і вдосконалення федеративного устрою в суспільстві здавався Драгоманову найдоцільнішим в тих історичних умовах. Така позиція була в контексті політичної реальності Російської імперії не лише прогресивною, а й більш реалістичною, хоча, як відомо, й вона не зреалізувалася [8, с. 49].

2.2. Розвиток політичних прав і свобод у роботах М. Драгоманова

Одним із найважливіших напрямків політико-правової концепції Драгоманова була ідея політичної свободи. Відданість та наполегливість вченого ідеалам політичної свободи, визнання цінності прав людини і громадянина, його намагання примирити ідеали національної свободи і гуманізму в рамках громадянського суспільства не можуть залишитись без уваги.

Вчений вважав, що політична свобода є найважливішою запорукою розвитку людини, нації та держави на демократичних і гуманних засадах. Тим більше, М. Драгоманов надав терміну «політична свобода» розширеного тлумачення, у своїх працях він змальовував, які конкретно права складають повноту політичної свободи, якими нормами вони повинні бути гарантовані, які саме інституції держави покликані забезпечувати неухильне виконання цих законів.

Безперечно автор також розглядав роль громадян, корпорацій та громадських асоціацій у захисті і подальшому розвитку основних прав і свобод. Обґрунтування ідеї політичної свободи, роз’яснення прав і свобод у рамках конституційного ладу майбутньої конфедеративної держави М. Драгоманов висвітив у «Вільній Спілці», а саме у конституційному проекті «Вольный Союз — Вільна Спілка. Проект заснування Статуту українського суспільства». Зокрема, у цій роботі відображено ідею зміни політичного режиму із самодержавства на демократичний режим, перетворення унітарного устрою на децентралізований та створення системи місцевих органів влади. Безперечно основним пріоритетом та фундаментом нової держави повинні стати широкі права людини і громадянина та політична свобода.

Зміст рядків програми товариства «Вільна Спілка» чітко формує позицію автора про те, що Україна зможе рівноправно конкурувати з іншими вільними і демократичними націями Європи тоді, коли її політичний лад буде збудований на базі неухильного дотримання основних прав людини і громадянина та повазі до принципів політичної свободи. Ставлення автора до ідеї політичної свободи пояснюється у декількох рядках з програми товариства: «Цілі загальногромадянські: а) права людини і громадянина, — як необхідна умова особистої гідності та розвитку; б) самоврядування, — як основа для руху до соціальної справедливості; в) мета окремо-національна; г) політична свобода, — як засіб повернення української нації до родини націй культурних».

Особливе ставлення Драгоманова до держави із самодержавною формою правління висвітлено у статті «Турки внутрішні і зовнішні» [7]. «Держава, в якій під видом самодержавства панує сваволя чиновників, в якій навіть в податковій системі існують станові привілеї, в якій панує система насильницького обрусіння усіх неросійських елементів, поліцейська охорона панівної церкви і немає самої елементарної особистої недоторканості… — така держава не може ревнісно слугувати справі свободи і самоврядування…», — саме тут можна простежити наявність спільних рис та болючих проблем, вирішення яких сьогодні також потребують уваги — це привілейоване становище чиновників та зловживання ними владою; наявність гарантій особистої недоторканості тільки на папері, відсутність повної їх практичної реалізації; безкарність протизаконної діяльності право-охоронних інституцій та інше. На прикладі розвинутих демократичних держав М. Драгоманов пропонував боротися із сваволею чиновників через незалежну судову систему: «.права ці повинні бути доповнені підпорядкуванням чиновників загальному суду, до якого повинен отримати можливість притягти їх кожний, чиї інтереси порушив чиновник своїми діями і розпорядженнями.», — підкреслював вчений.

До пропозицій вченого стосовно забезпечення основних прав і свобод у новій демократичній державі також слід віднести реформування виборчої системи та місцевого самоврядування, в якому базисною ідеєю діяльності федеративної держави були громади, а саме «вільні спілки вільних людей, об’єднаних для спільної справи». Треба відзначити, що теорія громади посідає значне місце у творчій спадщині Драгоманова. Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають базуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою, що сприяє обмеженню можливого свавілля з її боку, з громад як більш дрібних суспільних об’єднань. У своїй державно-правовій концепції він пропонував парламентську державу з засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери, надавала б ваги просвітництву і законодавству, а ті, в свою чергу, уможливили б реформаційні зрушення. Драгоманов виступає за самостійні сильні обласні органи влади, які б мали певну незалежність від центральної влади і діяли на автономних самоврядних засадах. Самоврядування має здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи [8, с. 33].

Виступаючи з ідеями політичної свободи, вчений наполягав на впровадженні прав людини і громадянина, недоторканості тіла для принизливих покарань і смертної кари, недоторканості особи і житла для поліції без судової постанови, недоторканості приватних листів і телеграм, недоторканості національності у приватному і публічному житті, свободі вибору місця проживання і занять, релігійній свободі, свободі товариств і об’єднань, праві цивільного і кримінального позову проти службових осіб і установ за незаконне порушення інтересів особи [9].

Одним із засобів боротьби із негативними проявами тогочасної держави вчений вважав розвиток української освіти. Він наголошував на гарантіях свободи художньої і наукової творчості для національної духовної еліти, якою мислитель вважав інтелігенцію. Розвиток української нації, відновлення культурної і соціальної повноцінності життя українського народу вчений вбачав у наданні свободи друку і зборів, свободи науки і навчання. М. Драгоманов, перебуваючи більшість життя в еміграції, на власному досвіді знав, що саме для вченого-мислителя може означати свобода друку, відстоюючи зазначені права для українців, автор був вільним від поліцейських і цензурних обмежень, тому гостро відчував нагальність існуючої на батьківщині проблеми.

На українську інтелігенцію та на її вклад у науку вчений покладав великі надії. Він вважав, що наука має бути заснована на принципі «вільної науки», тобто не може бути ніяких обмежень щодо творчої діяльності особистості, переслідувань особи за її переконання. За подібним принципом має формуватись і освітня галузь. Драгоманов засуджував тогочасну систему української освіти, коли існувала цензура і певні заборони на знайомство із тими чи іншими здобутками світової цивілізації, насамперед, західно-європейської культури. У зв’язку з цим, вважав вчений, і гальмувався розвиток освітньої галузі.

Зі свого боку М. Драгоманов розгортав бурхливу літературну діяльність у зарубіжних російських і українських виданнях, а також у прогресивній українській пресі Галичини за політичне звільнення народів Російської імперії, утвердження конституційних прав і свобод для її народів.

Боротьбу за особисту, суспільну і державну свободу, виражаючи одним словом, М. Драгоманов називав лібералізмом. Він багато писав про лібералізм, стверджуючи, що лібералізм дуже корисний для соціалізму. Боротьба за політичні свободи — це початковий момент боротьби за соціалізм. М. Драгоманов вважав, що суспільне значення боротьби за політичні права і свободи полягає у тому, що лібералізм повинен прокласти шлях до соціалізму. Розв’язання економічних питань має здійснитись на основі вже розв’язаних політичних проблем. Таким вчений бачив лібералізм. Своє бачення на розвиток ідеї свободи і боротьби за політичні права в Росії автор виклав головним чином у дослідженні «Лібералізм і земство в Росії».

2.3. Громадсько-політична і науково-просвітницька діяльність М. Драгоманова

Громадсько-політична і науково-просвітницька діяльність М. Драго- манова мала важливе значення в розвитку суспільно-політичної думки в другій половині ХІХ століття і є однією з яскравих сторінок історії та культури. Вона дала підґрунтя для розвитку національної свідомості українців, зміцнила їхні позиції в прагненні до незалежності. Висвітлюючи мету національного розвитку, Михайло Драгоманов намагався наповнити національні традиції сучасним суспільно-політичним змістом. На думку вченого, чільним серед завдань визвольного руху України було її повернення до сім’ї вільних і культурних європейських народів, до цінностей та засад сучасної цивілізації, з розвитком якої була міцно пов’язана Україна в минулому. Наголошуючи на життєвій необхідності «європеїзації» українського національного руху, М. Драгоманов тим самим тільки логічно з’єднував розірвану історію України з часами невпинних перемог національно-визвольних рухів народів Європи [10, с. 10]. Минуле і майбутнє вітчизни бачились вченому в європейському суспільно-політичному просторі, він тому й закликав земляків не перебільшувати реального значення рис національної «окремішності» українців від сусідніх народів, а бачити за цими зовнішніми рисами спільні інтереси та тенденції загальноєвропейської інтеграції [11]. Впевнений в тому, що єдиний слушний шлях поступу українців — це рух до європейської цивілізації, М. Драгоманов не тільки теоретичні орієнтири цієї мети накреслював, а й усім своїм талантом ученого, публіциста, політичного діяча служив їй.

Підводячи підсумки можна констатувати, що Михайло Петрович Драгоманов був видатною, складною і суперечливою постаттю. Це була людина європейської освіти і широких демократичних поглядів. Громадська діяльність і творча спадщина вченого забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки в Україні. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. М. Драгоманова можна вважати засновником національної політології, істориком політичних вчень. Саме він створив нарисні праці про розвиток політичних ідей, захист прав та свобод у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму і запозичивши низку основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обґрунтування своєї конституційно-правової доктрини. Драгоманову вдалось визначити принципово важливі теоретичні орієнтири, запропонувати нове бачення політичної свободи у суспільстві.

Досліджені та розглянуті матеріали надають можливість зробити висновок про те, що наукова спадщина відомого українського вченого другої половини 19 століття М. Драгоманова, його філософські погляди та запропоновані перетворення в українському суспільстві можуть і сьогодні стати основою для побудови спільноти вільних людей — громадянського суспільства в нашій державі. Концепція науковця про федерацію вільних слов’янських народів може бути використана для майбутнього реформування територіального устрою сучасної України, якщо виникне така необхідність. Аналізуючи погляди деяких політиків, які також бачать майбутнє України як федеративної держави, не можна не враховувати соціально-економічні, культурні та етнічні розбіжності між різними частинами Української держави. Саме такий підхід надасть можливість, виходячи з концепцій М. Драгоманова, запобігти можливим конфліктам на етнічному підґрунті.

При дослідженні суспільного прогресу й суспільної еволюції Драгоманов притримується просвітницько-позитивістських позицій. Він вірить в неухильний прогрес людства, який неможливо зупинити нікому — ні особам, ні групам, ні урядам чи державам. Виділяючи різноманітні чинники, котрі спричиняють прогрес соціуму, вчений робить наголос на матеріальних факторах — економічних, географічних, демографічних. Вони є вагомішими детермінантами суспільного поступу, ніж духовні. Значне місце в наукових пошуках мислителя належить проблемі критеріїв прогресу. За його думкою, їх потрібно встановлювати об’єктивно-науковим способом, враховуючи конкретні історичні умови, які характерні для певного часу і певного народу. Не існує якогось абсолютного, незмінного критерію прогресу, який можна було б застосувати до оцінки еволюції всіх народів і у всі часи.

Динаміку соціального розвитку Драгоманов розглядає через призму категорій — «соціальна еволюція» і «революція». Соціальна еволюція — нормальний, природний шлях розвитку суспільства, коли зміна одного соціального ладу іншим підготовлюється поступовими й тривалими трансформаціями матеріального, духовного і соціального життя. Це — магістральний шлях поступу людської цивілізації, тоді як революції — це аномалії, тимчасові і стихійні форми соціальних змін. Вони реально існують, але їх бажано уникати [14, с. 50].

І сьогодні політична концепція Михайла Драгоманова є актуальною та злободенною, а його творчий доробок є неоціненним скарбом української нації.

Крім того, слід додати, що в Україні, як і раніше, значна частина населення — це селяни. Сучасні фермери також прагнуть найкращих умов для ведення господарства, зважаючи на сьогоднішні конституційні реформи наукові концепції вченого можуть бути використані у реформуванні агропромислового комплексу України, зміцненні його законодавчої бази.

Розділ 3. М. Драгоманов як громадський діяч в сучасній українській історичній науці

3.1. Образ М. Драгоманова як громадського діяча

Система політичних поглядів Драгоманова була наскрізь самобутньою. Як і кирило-мефодіївці, він перемістив центр майбутнього східнослов’янського політичного руху в Україну. Драгоманов опрацював досить струнку систему українського анархізму, громадівства “вільних спілок”, які об’єднуючись на конфедеративних засадах знизу догори, мали поставити перепону централізмові, гарантувати гармонійний розвиток людям, особистостям, народам, націям. Наступні покоління українських політичних діячів дорікали Драгоманову цілою низкою політичних помилок, ця критика частково була слушною, але не завжди справедливою до кінця.

Драгоманову докоряли, що він приділяв більше уваги соціальним, ніж національним питанням і підпорядковував національні проблеми реалізації абстрактних загальнолюдських принципів. Теоретично це було так, але в українських умовах з їх щільним переплетенням соціального й національного, де увесь народ стогнав від колоніального гноблення російської та польської поміщицько-буржуазної системи як на східноукраїнських, так і на західноукраїнських землях, соціальна боротьба автоматично перетворювалася на соціально-загострену національну.

Михайла Петровича Драгоманова критикували також і за його антиклерикальні нахили. В той час на Наддніпрянській Україні панувала православна церква як одне з основних знарядь русифікаційної політики, на Закарпатті – уніатська церква – опора москвофільства, на Галичині церква опинилася в руках пропольськи зорієнтованої верхівки та москвофільськи налаштованих священицьких низів. Драгоманов бачив вихід в українському протестантизмі, нереальному й утопічному в той час. Життя ж внесло свої корективи, виплекавши тип сільського священика Галичини, міцно пов’язаного з народом і, як не парадоксально, вихованого на ідеях М.П. Драгоманова – Івана Франка [9; с. 5].

Драгоманов був дитиною свого часу й оточення. Як для основної маси українських інтелігентів тоді перед ним відкривалося два шляхи діяльності й кар’єри: український і російський. Вчений спершу, здавалося, рішуче вибрав перший, український, але його приваблювала можливість відіграти політичну роль в імперському масштабі, і у 80-х роках він піддався спокусі, яка зрештою закінчилась для нього сумно. З середовища загальноросійської політики він вийшов із тавром ледве чи не політичного провокатора. Але ілюзії загальноросійського інтелігента Михайла Петровича залишилися назавжди. Тому для своєї соціальної і гуманітарної пропаганди, діяч намагався ознайомлюватись із заходом за посередництва російської публіцистики. Українських письменників він намагався навчати на взірцях російської літератури, закриваючи для них інші канали, хоча загальнолюдські гуманні цінності, за які боровся Драгоманов пронизували також західні літератури того часу. Як діяч загальнонаціонального масштабу – Драгоманов, великий гуманіст за переконаннями, намагався прищепити українському політичному рухові ряд аксіом. Здається, аксіоми зберегли свою актуальність і досі або, краще сказати, повинні зберігати свою практичну вартість також у сучасному суспільно-політичному житті.

Діяч визнавав велику силу громадської думки, закликав до того, щоб шукати для неї організаційних форм використання;

Михайло Драгоманов постійно підкреслював необхідність застосовувати етичні вимоги до політичної боротьби, загальновідомим стало свого часу його гасло “чиста справа вимагає чистих засобів”. Тому він різко виступав проти ошукування народу безвідповідальними гаслами, проти самозванства;

Драгоманов боровся з легковажними звинуваченнями, якими розкидалися в революційних колах, особливо часто для задоволення власних цілей і для особистих порахунків.

Михайло Драгоманов особливо рішуче виступав проти системи терору, що звужувала політичну боротьбу до боротьби з особами, а не з певним існуючим ладом, і він пророкував, що це легко може перерости в державний тероризм [9; с. 6].

Як політичний лідер, Драгоманов мав і багато ворогів, і багато прихильників. Володів різким словом і нещадно ставився до непродуманих і невиправданих політичних дій. Тому в очах одних він був “терористом” і “нігілістом”, в очах інших – “конституціоналістом”, ворогом соціалістів і революціонерів. Він мав критичний і творчий розум, поєднаний з відвагою мислителя і політичного діяча, відвагою, яка дозволяла йому торувати власні шляхи.

3.2. Погляди М.П. Драгоманова на розвиток українського національного руху

У працях Драгоманова неодноразово зустрічаються високі оцінки “Історії Русів” та її визначальної ролі в розвитку української суспільно-політичної думки. Він назвав цей твір “першим проявом політичного лібералізму українського”. На його думку, це — перший документ, в якому було “ясно проведено українську автономічну думку”. Він вважав, що без “Історії Русів” “абсолютно неможливий Шевченко”. В іншій роботі він назвав цей твір першою пам’яткою новоукраїнської політичної думки. Відзначив, що це є “повний помилок в історичному відношенні твір, що являє собою надзвичайно чудове поєднання старої антиуніатської опозиції, але без віросповідної виключності, і козацького республіканства з новим лібералізмом і демократизмом, — українського автономізма з всеросійським федералізмом”.

До початкового етапу національного пробудження вчений відносить діяльність освіченої частини суспільства (П.П.Гулак-Артемовський, І.П.Котляревський, Г.Ф.Квітка-Основ’яненко та ін.), яка зацікавилась національно-культурною минувшиною під впливом “всеєвропейського письменського руху”. Найяскравішим явищем початку національного відродження М.П. Драгоманов вважав появу “українського простого письменства”, тобто народження нової української літератури. Він слушно зауважував, що перші українські письменники ще “не думали, що творять осібну від російської національну літературу й не мали претензії бачити мову останньої в школах, принаймні в вищих, в судах і т. ін.” У світогляді перших українських письменників мали місце певні хиби: наявність шовіністичних ноток у ставленні до інших народів (поляків, татар, та ін.), та схвалення мітіларистської політики царського уряду щодо них. Проте це були початки “української національної свідомості”, які мали визначальну роль для подальшого розвитку національного руху8. Його загальний висновок такий: “В свій час виповнили свою задачу на Україні і європейсько-російська культура в лиці Капніста “Истории Русов”, і самого москаля Рилєєва, і етнографічне українство Котляревського, Гулака, Стороженка і т. ін., навіть з їх монархізмом і шовінізмом”.

Високо оцінюючи українознавчу діяльність вчених першої половини ХІХ століття, Михайло Драгоманов писав: “Козацькі літописи і документи, надруковані в Москві Бодянським, видання Київської археографічної комісії, заснованої за задумом Максимовича, пісні, зібрані Максимовичем, Лукашевичем, Метлинським, показали в крайньому випадку вченому світові цільну українську національність від Верхньої Тиси в Угорщині до Кубані в Росії”. Ці “наші старі українофіли, — наголошував вчений, — починаючи від таких, як Максимович, котрих націоналізм зв’язувався ще з європейським романтизмом, і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні ідеї були недалекі від тенденцій “Молодих Італій”, “Германій” і т. ін., не тільки дали нам наукові праці про Україну, і досі найліпші з того, що в нас про неї написано, а ще багато де в чому вели перед навіть усій Росії”.

М.П. Драгоманов дотримувався думки, що українство “власне й почалося як серйозний рух федерально-демократичним і гуситським панславізмом Костомарова і Шевченка”. Визначальною подією того періоду було об’єднання провідних діячів і створення Кирило-Мефодієвського Братства. Вчений був одним із перших дослідників цієї організації. З об’єктивних причин він не мав можливості ознайомитись з усім комплексом документів про братчиків. Недоступність джерел не дозволила йому дати вичерпну оцінку ідеологічної і практичної діяльності організації. Проте він залишив ряд слушних висновків стосовно Братства.

За М.П.Драгомановим, лівобережне українофільство у вигляді вчення про федерально-демократичний панславізм перейшло у Київ, де “Костомаров і Шевченко почали організовувати Кирило-Мефодієвське Братство, яке повинно було приступити до практичного здійснення ідей українських федералістів шляхом народної освіти і звільнення селян”13. “Братство це думало увільнити українців та тільки не тим, щоб зложити українську державу, а тим, щоб звести в одну вільну спілку всіх слов’ян: москвинів, українців, поляків, чехів, сербів і др.”

В іншій праці вчений зауважував, що реальні наміри братчиків не йшли далі від того, щоб закласти на Україні чогось подібного до тих “Матиць”, які вже заснувались у Західній Слов’янщині, але в умовах царської Росії “думку про “українську матицю” треба було або покинути, або зложити її як тайне товариство”. На його думку, джерелом програмних документів товариства були не “європейські думки про волю”, а “всеслов’янство (панславізм) Коллара, Шафарика, Ганки, який підбивав і московських слов’янофілів”. При цьому М.П. Драгоманов зауважував, що “український панславізм був не зовсім те, що московський, бо позаду його була козаччина, а не Московське царство, а під ним підбита Україна, а не “сверкающая стальной щетиной” імперія. От через те в українському всеслов’янстві було, як ми не раз нагадували, багато європейства, та тільки те європейство було більш природне, ніж знане, і все- таки й українське всеслов’янство мало багато подібного до московського, багато такого, що тягло людей, приставших до нього, не наперед, а назад до європейських думок, не давало зрозуміти їх, розпалитися ними. Найміцнішою з таких назадтягнувших ниток була “Христова віра” й “Святе письмо”.

Отже, одним із найважливіших для Драгоманова критеріїв було “європейство”, яке він знаходить серед ідейних принципів братчиків. Проте вчений однозначно доводить, що члени Кирило-Мефодіївського Братства не могли влитися в європейську прогресивну думку. Головний чинник, який тягнув їх назад, за Драгомановим, — це віра в Святе письмо. Вчений не зміг належним чином осягнути морально-етичний і філософський підтекст православного вчення. Саме це, на його думку, стало причиною аполітичності українства. Та, незважаючи на ідейні розходження, Драгоманов належним чином оцінював роботу братчиків і ніколи не сумнівався у важливості їх починань. Адже “ідеї Костомарівського гуртка безперечно являють ланку, котра поєднує прагнення товариства “Об’єднаних Слов’ян”, що утворилось в Київській губернії в 1823 — 1825 рр. з принципами “українофілів” і “хлопоманів” 60-х років і українських федералістів- соціалістів настоящого часу”.

Ще одним досягненням Кирило-Мефодіївського Братства, за переконаннями вченого, було те, що його діяльність засвідчила політичний характер українофільства та його демократично-федералістські засади18. На початку 90-х рр. ХІХ ст. М.П. Драгоманов заявив, що програма кирило-мефодієвців й досі є “найрозумніше з усього, що видумало українолюбство”. Свою власну мету вчений вбачав “у прагненні політичної реформи всієї Росії на засадах свободи і децентралізації”, а це, в свою чергу, було “у гармонії з ідеалами старших українофілів Кирило-Мефодієвського товариства”.

Але це була лише “купка українофілів”, які пройнялися вільними, сміливими ідеями. Через несприятливі політичні умови того часу вони були неспроможні втілити свої ідейні розробки та здійснити практичні кроки, спрямовані на реалізацію своїх програмних завдань. При всьому багатстві їх спадщини визначити єдину концептуально завершену форму української ідеї у їх ідеології дуже важко. М.П. Драгоманов високо оцінював діяльність цих непересічних особистостей, здатних на основі різноманітних впливів і запозичень синтезувати культурні явища і процеси. Він перший у вітчизняній історіографії вказав на певну наступність ідей декабристів і кирило-мефодієвців. На його думку, це видно з порівняльного аналізу програмних документів “Південного товариства” “Товариства з’єднаних слов’ян” і “Книги буття українського народу”. Слід пам’ятати, що в оцінках вченого зустрічається ряд неточностей (зокрема, судження, що Шевченко був одним із засновників організації та ін.). Йому були малодоступні джерела та архівні матеріали про діяльність організації.

До кінця життя М.П. Драгоманов підкреслював, що він є продовжувачем у нових історичних умовах справи кирило-мефодієвців. Особливо це стосується ідей федералізму, високої етичності і гуманізму. Він ретельно вивчав конституційні накреслення костомарівських проектів. Поряд з цим існували суттєві концептуальні розходження. Кирило-мефодієвські ідеї слов’янської солідарності та побудови слов’янської федерації тлумачилися М.П.Драгомановим по-іншому. У нього слов’яни виступають творцями можливого федеративного об’єднання на рівні з іншими народами.

Отже, етнічна та історична спільність поступається місцем регіональним інтересам та можливостям. Вчений не був прихильником православних ортодоксів та ідей слов’янського мессіанства, а висував раціоналістичні, позитивістські теоретичні конструкції, аналізуючи минулий досвід з врахуванням соціальних та політичних закономірностей. Основу ідеології організації він вбачав у прагненні українського народу до національного визволення, ліквідації кріпацтва, створення вільної федерації слов’янських народів. Поруч з цим він підкреслював декларативність проекту політичного майбутнього України.

Таким чином, М.П. Драгоманов високо оцінював національну культурницьку роботу українських діячів першої половини ХІХ століття, але вважав її недостатньою. Він прагнув осмислити їх починання, враховуючи специфіку періоду, порівняти з іншими суспільно-політичними рухами, виокремити та акцентувати увагу на головних здобутках і вадах, а також поєднати їх досвід з історичним досвідом західноєвропейських країн задля пошуку найоптимальніших шляхів розв’язання нагальних проблем. У ідейній спадщині Кирило-Мефодієвського Братства вчений вбачав витоки найголовніших спрямувань і тенденцій, що надалі визначали розвиток національної культури, формували свідомість української інтелігенції і спрямовували її активність в справі розвитку національної ідеї.

Висновки

Образи М. Драгоманова як громадського діяча, створені вітчизняною історіографією, мають вихідним пунктом позитивно- нейтральний образ, закладений на поч. ХХ ст. Лесею Українкою, Б. Кістяківським та іншими науковцями. Не дивлячись на нові історичні й історіографічні реалії, використання нових методологічних підходів, розширення дослідницького інструментарію, характеристики історика як громадського діяча є цілком традиційними. Вони залишаються дещо однобічними та статичними, лише наближаючись до цілісності.

Проте, незважаючи на позитивні аспекти розвитку, драгомановознавство не позбавлене певних недоліків. Їх наявність обумовлена не тільки специфікою драгомановознавчих студій, але й об’єктивними умовами існування сучасної історичної науки. Тим не менше, подолання наявних проблем відкриває для драгомановознавства подальші перспективи більш ґрунтовного та повного опрацювання драгомановознавчої проблематики.

Творчий доробок Михайла Петровича Драгоманова становить десятки томів і є невичерпним джерелом для з’ясування багатьох важливих проблем вітчизняної історії. Значна частина написаного ним за тридцять років наукової діяльності пов’язана з проблемами історичного минулого українського народу. Вчений вважав, що історія повинна розказати усі ті факти, які мали вплив на життя країни і народу. Тому, з’ясовуючи ряд важливих проблем історії українського народу, він звертався насамперед до першоджерел: архівних матеріалів і документів, літописних свідчень, мемуарної літератури, епістолярної спадщини, монографій.

Для багатьох своїх сучасників та й для потомків – Драгоманов залишався великою загадкою. Але ми повинні пам’ятати про його надзвичайний внесок в нашу науку і культуру, досліджувати його об’ємний доробок. І якщо розвиток нашої національної науки піде вперед, я вважаю, що нам вдасться розкрити всі загадки цієї небуденної і величної та водночас дуже суперечливої постаті, яка вклала в українське суспільне життя минулого століття стільки бурхливої пристрасті і творчого ферменту, що після Драгоманова український народ, врешті, почав виходити на шлях розвитку новітньої нації. Адже своїми працями, думками та ідеями М. Драгоманов спричинив перелам у поглядах та світогляді українців. За словами Івана Франка, він – “великий прапор з багатьма китицями ідей та думок”, а сума тих думок і заповітів не втратила свого значення й нині.

Список використаної літератури

Андрусяк А. Теоретичні основи прав людини в працях Михайла Драгоманова / А. Андрусяк // Право України. — 1993. — № 1. — С. 33-35.
Андрущенко В. «Епохальна педагогіка» Михайла Драгоманова / В.Андрущенко // Пам’ять століть. — 2003. — №5. — C. 6-14.
Андрущенко В. Велич Михайла Драгоманова / В. Андрущенко // День. — 2006. — № 104. — 30 червня ; № 109. — 7 липня [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.day.kiev.ua/290619?idsouгce=- 164490&тат!а^=икг. — Назва з екрана.
Андрущенко В. Велич Михайла Драгоманова. Життєвий і творчий шлях видатного українського мислителя / В. Андрущенко // День. — 2006. — №104. — C.5
Андрущенко В. Епохальна педагогіка Михайла Драгоманова / B. Андрущенко // Освіта. — 2003. — 24 верес. — 1 жовт. — C. 2-3.
Андрущенко В. Михайло Драгоманов і національний педагогічний університет / В. Андрущенко // Освіта України. — 2003. — 23 верес. — C. 6.
Андрущенко В.П. Михайло Драгоманов: велич мислителя в контексті епохи / В.П. Андрущенко // Безпека життєдіяльності. — 2006. — №11. — C. 26-2S.
Андрущенко В.П. Михайло Драгоманов: велич мислителя в контексті епохи / В.П. Андрущенко, В.Ф. Погребенник // Безпека життєдіяльності. — 2006. — №12. — C. 26-27.
Апостол правди і науки: до 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова // Календар знаменних і пам’ятних дат: Реком. бібліографічний довідник / Нац. перлам. б-ка України, Книжкова палата України. — К., 2011. — Т.3. — C. 121-130.
Баган О. Змагання титанів і епох : (До теми : «Іван Франко і Михайло Драгоманов») / О. Баган // Визвольний шлях. — 2006. — Кн.7/8. — C. 62-6S.
Безродний Є.Ф. Світова класична думка про державу і право : навч. посібник / Є.Ф. Безродний. — К. : Юрінком Інтер, 1999. — 400 с.
Бех В. І політика має бути на добру долю педагогікою : Інноваційний потенціал Михайла Драгоманова у дзеркалі розбудови української державності / В. Бех // Освіта. — 2003. — 24 верес. — 1 жовт. — C. 4.
Бойко М.П. Гуманістичний аспект формування національної культури України в умовах глобалізації (в контексті ідей Кирило-Мефодіївського товариства, Д. Донцова, М. Драгоманова) : [монографія] / Дніпродзержинський державний технічний університет / Бойко М.П. — Дніпродзержинськ : ДДТУ, 2008. — 260 с.
Борисенко В. Михайло Драгоманов як історик / В. Борисенко // Пам’ять століть. — 2003. — №5. — C. 15-21.
Висоцький А. Шлях, яким іде до людей освіта: Проблема національного виховання засобами української мови у світоглядній концепції Михайла Драгоманова / А. Висоцький // Освіта. — 2003. — 24 верес. — 1 жовт. — C. 9.
Вовк Л. Педагогічні і науково-просвітницькі пріоритети спадщини М.П. Драгоманова / Л. Вовк // Пам’ять століть. — 2003. — №5. — C. 22-29.
Волинка Г. Дещо про філософські орієнтації Михайла Петровича Драгоманова / Г. Волинка // Пам’ять століть. — 2003. — №5. — C. 30-33.
Волинка Г. Подвійне громадянство людини у світах природи і свободи : [ким був М. Драгоманов у філософії ] / Г. Волинка //Освіта. — 2003. — 24 верес. — 1 жовт. — C. 5.
Горбач Н. Дитинство, юність, молоді роки : Розділ з неопублікованої книжки «Справжня постать Михайла Драгоманова» / Н. Горбач // Дзвін. — 2007. — №7. — C. 101-106.
Горбачук І. Михайло Драгоманов на сторожі рідного слова / І. Горбачук // Пам’ять століть. — 2003. — №5. — C. 34-37.
Горбачук І. На сторожі рідного слова: [діяльність М. Драгоманова в галузі розвитку і утвердження української мови ] / І. Горбачук // Освіта. — 2003. — 24 верес. — 1 жовт. — C. 9.
Денисенко В. «Цей шлях потрібний, корисний, многоцінний»: Листування Михайла Драгоманова і Миколи Лисенка / В. Денисенко // Пам’ять століть. — 2006. — №6. — C. 177-181.
Денискіна Г. Діалогічність наукових праць Михайла Драгоманова (на прикладі «Чудацьких думок про українську справу») / Г. Денискіна // Українська мова і література в школі. — 2007. — №7/8. — C. 71-73; Диво слово. — 2008. — №3. — 33-35.
Дмитренко М. Михайло Драгоманов — дослідник фольклору / М. Дмитренко // Слово і час. — 2005. — №6. — C. 12-24.
Долинська Л. Варіант щастя для кожного: Психологічні аспекти драгома- нівської концепції розвитку / Л. Долинська // Освіта. — 2003. — 24 верес. — 1 жовт. — C. 10.
Долинська Л. Психологічні аспекти Драгоманівської концепції розвитку / Л. Долинська // Пам’ять століть. — 2003. — №5. — C. 51-53.
Драгоманов М. A Symposium and Selected Writings / М. Драгоманов. — Нью-Йорк, 1952. — 225 с.
Драгоманов М. Вибране / Драгоманов М. — К. : Наукова думка, 1991. — 317 с.
Драгоманов М. Про українських козаків, татар та турків: З додатком про життя Михайла Драгоманова / М. Драгоманов. — К.: Дніпро, 1991. — 45 с.
Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Українська державницька ідея : антологія політичного традиціоналізму / [укл. О. Шокало]. — К. : МАУП, 2007. — С. 78-80.
Драгоманов М.П. Вибране: «…мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні» / М.П. Драгоманов. — К. : Либідь, 1991. — 682 с.
Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т./ [упоряд. І.С. Романченко. — К. : Наук. думка, 1970.
Драгоманов М.П. Пропащий час: Українці під Московським царством (1654-1876) / М.П. Драгоманов. — К.: Центр пам’яткознавства АН України; Українське т-во охорони пам’яток історії та культури, 1992. — 46 с.
Драгоманов Михайло Петрович. — Режим доступу до джерела: http://univer-gg11 .narod.ru/index/0-49.
Євтушенко О.Н. Концепція М. Драгоманова щодо ролі самоврядної громади в системі державних від-носин / Т. Лушагіна // Наукові праці. Державне управління. Політологія. — Вип. 117. — 2010. — С. 32-36.
Круглашов А.М. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова/ Круглашов А.М. — Чернівці : Прут, 2000. — 487 с.
Круглашов А.М. Політичні ідеї Михайла Драгоманова : автореф. дис. д-ра політ. Наук : 23.00.01 / НАН України. Ін-т політ. і етнонац. дослідж. — К., 2002. — 39 с.
Куценко Ю. Образ М. Драгоманова як громадського діяча в сучасній українській історичній науці / Ю. Куценко // Історіографічні дослідження в Україні. — 2014. — Вип. 24. — С. 146-168.
Михайло Драгоманов: автожиттєпис / М. Драгоманов. — К.: Либідь, 2009. — 444 с.
Михайло Драгоманов: портрет політичного мислителя / М. Варварцев // Вісн. НАН України. — 2002. — № 2. — С. 68-71.
Розвиток політичних прав і свобод у роботах М. Драгоманова / О.С. Терзі, О.О. Гудков // Наука. Релігія. Суспільство. — 2013. — № 1. — С. 119-123.
Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861 — 1917) / Скакун О.Ф. — Х. : Изд-во при ХГУ, 1987. — 157 с.
Сокуренко В.Г. Демократические учения о государстве и праве на Украине во второй половине ХІХ века / Сокуренко В.Г. — Львов : Изд-во Львовского университета, 1966. — 264 с.

Освіта та самоосвіта