Вступ

Платон — учень Сократа, продовжує розвивати ідеї свого вчителя щодо об’єктивності істини і можливості досягнення істинного знання шляхом постановки запитань. Але Платон іде набагато далі — він створює цілісну філософську систему, в якій систематично охоплює всі розділи сучасної йому філософської думки. Платон заснував першу філософську школу — Академію, що проіснувала до кінця епохи еллінізму (VI ст. н.е.)

У філософії Платона існують, так мовити, два вчення: — про світ ідей, та світ чуттєвих речей.

Звісно, якщо говорити про світ ідей, то для звичайної людини, чи тілесної істоти – він не доступний. Хоча, якщо вірити у життя після смерті, то в цьому світі ідей – існує безсмертна душа. Якщо гадати, що коли душа втілюється в тіло, так мовити стає рабом в замкненому матеріалі, звісно, що через певний час душа про своє існування у ідейному світі забуває, тому через це забування найчастіше зустрічаються люди, які нам зовсім не подобаються, і ми іноді не можемо зрозуміти чого…зазвичай це можна пояснити тим, що люди перестають, читати літературу, пізнавати щось нове, перестають прагнути до чогось прекрасного, бути мудрішими. Саме через пізнання згадується те, що покладено в людині.

Питання про тисячолітню значимість Платона виникає у кожного, хто ознайомився з його світоглядом і з художнім стилем його здобутків. Платон — перший в Європі послідовний представник об’єктивного ідеалізму, засновник цієї філософії. Об’єктивний ідеалізм Платона є вчення про самостійне існування ідей як загальних і родових понять. Платон був першим філософом в Європі, що заклав основи об’єктивного ідеалізму.

1. Світ ідей Платона в естетиці

Світ за Платоном не тілесний космос, позбавлений індивідуальності і не окремі матеріальні речі, що наповнюють Всесвіт. Прекрасний, матеріальний космос, що зібрав безліч одиничних ейдосів в одне неподільне ціле, живе і дихає, весь наповнений нескінченними фізичними силами, але він керується законами, що знаходяться поза ним, за його межами. Це загальні закономірності, за якими живе і розвивається весь Космос. Вони складають особливий надкосмічний світ і називаються в Платона Світом Ідей. Побачити їх можна не фізичним зором, а розумовим, думкою.

Ідеї, що керують Всесвітом, первинні. Вони визначають життя матеріального світу. Світ ідей знаходиться поза часом, він не живе, а перебуває, спочиває у вічності. І найвища ідея ідей — це абстрактне благо, тотожне абсолютній красі.

Поняття «прекрасне» у метафізиці Платона невіддільне від вчення про ідеї. Він почав розробляти поняття «ідея» з другого періоду творчості й продовжував до кінця життя («Банкет», «Федр», «Федон» та ін.). «Ідея» постає в естетиці Платона вічною умоосяжною сутністю, взірцем, принципом породження, конструювання речей. Світ ідей — це надособовий світ, він втілює закони, за котрими здійснюється світове космічне життя. Ідеї — ідеальні сутності, позбавлені тілесності. Вони є об’єктивною реальністю, яка перебуває поза конкретними речами та явищами. Ідея краси, що входить у цей ідеальний світ і виражає сутність прекрасного як такого, є взірцем, принципом творення прекрасних, чуттєво сприйманих речей. Звідси — прекрасним постає все те, в чому наявна ідея краси.

Найдосконалішим втіленням ідеї прекрасного Платон вважає умоосяжний космос. Космос постає облаштованим, естетично завершеним цілісним, тобто ідеєю. Згідно з Платоном, космос — максимальне здійснення ідеальних принципів буття. О. Лосев зауважує: у Платона «формалізованому космосу повертається його «антропоморфність», тобто «свідомість», «душа»; космос знову стає особистісно-соціальним буттям, тобто міфом… Отже, його початки, його рушійні сили, його субстанційні форми тепер уже — не стихії, не числа і не форми, а боги, причому боги в аспекті логічно вибудованих смислових моделей і структур» [7, с. 179]. Платон розуміє космос як втілення максимально ідеального начала — божественних, діалектично сконструйованих ідей у максимально реальному (чуттєво даній матерії). Ідея та матерія постають як начала (архе); хоча матерія — нижча сходинка буття, обидві вони необхідні для творення світу. Матерія — це те, в чому виникає чуттєва подоба умоосяжного взірця [13, т. 3, ч. 1, с. 25]. Отже, космос постає найдосконалішим мистецьким витвором.

Платон не заперечує краси в явищах реального світу, розглядаючи її підстави на ґрунті поняття «ідея». У речах реального світу ідея є субстанцією речі, тобто її внутрішньою визначальною силою. Стосовно природного світу та людської творчої діяльності, реальним втіленням ідеї є чуттєво дані речі. Ідея здійснює і втілює себе у власному, також ідеальному тілі. Це специфічно здійснена доцільність, у «тілі» якої поєднані особливе й загальне.

Ідея краси має в естетиці Платона все-проникний характер. Вона виявляє себе красою в природі, душі, суспільстві. Усі людські творіння — наслідування космічного буття, а відтак і здійснених у ньому вічних ідей, хоча вони постають лише їх слабкими копіями. Без ідеї неможливе буття, неможлива визначеність речей, їх у собі виражена само-цінна життєвість, їх «душа» (в «Тімеї» — картина вічно сущого умоосяжного космосу доповнюється фігурою ума-деміурга, що поєднує обидва світи з допомогою «світової душі»). По суті, Платон прагне відповісти на запитання натурфілософів, котрі вважали космос упорядкованим цілим, розумним і визначеним у своїй життєвості [10, c. 28].

Отже, основними філософськими принципами платонізму є:

1. Ідея речі є зміст речі.
2. Ідея речі є така цілісність усіх окремих частин і проявів речі, що вже не поділяється на окремі частини даної речі і представляє собою в порівнянні з ними вже нову якість.
3. Ідея речі є та спільність складових її особливостей і одиниць, що є законом для виникнення цих одиничних проявів речі.
4. Ідея речі володіє своїм власним і цілком самостійним існуванням, вона теж є особливого роду ідеальна річ, чи субстанція, що у своєму повному і досконалому вигляді існує тільки на небі чи вище неба.

2. Філософська система Платона та світ ідей

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.

Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, «ейдос», – фактично об’єктивоване поняття.

Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне – конкретному, сутність – явищу, оригінал – копії, але і як добро – злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого – джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець – особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона [4, c. 27].

В основі всіх речей і явищ світу лежать незмінні ідеальні сутності — ідеї (ейдоси). Саме ідея виступає тим спільним, що притаманне кожній речі певного виду (у всіх собак спільним виступає ідея собаки, у всіх різних дерев — ідея дерева). Саме вони і є істинним буттям. Платон стверджує, що всі речі, дані нам у відчуттях, є вторинними щодо ідей, походять від них, наслідують їх. Ідеї ж, як первинні сутності, осягаються лише розумом. Ідея виступає сутністю, причиною і метою речі. Така позиція називається об’єктивний ідеалізм. Ідеї впорядковані за родовидовими відношеннями (ідея кицьки та ідея собаки підпорядковуються ідеї четвероногих тощо). Світ ідей містить лише благі ідеї, найвищою серед них виступає ідея Блага (у природному світі їй відповідає Сонце).

Ідеальний і природний світ протистоять один одному як абстрактне — конкретному, оригінал — копії, сутність — явищу, благе — злому.

Матерія (хора) — певний простір, незримий і неоформлений, що може приймати різноманітні форми. Матерія — джерело множинності, предметності, одиничності, смертності та народжуваності, необхідності, зла і несвободи — всього того, що не притаманне ідеям.

Матерія вічна і не створена ідеями. Ідеї виступають зразками оформлення матерії. Таким чином, Платон виокремлює три світи як рівні буття: світ ідей (істинне буття), матерія (майже небуття) і світ речей — світ становлення (проміжний між небуттям матерії та буттям ідей). Платон неоднозначно розглядає поняття Бога, як творця ідей, як ремісника, що творить речі за зразком ідей, або взагалі як міру всіх речей. Таким чином, першопочатками Космосу у Платона виступають: Бог, ідеї та матерія [6, c. 19-20].

Основне в філософії Платона є переконання, що існують в дійсності дві площини буття, дві сфери, які в основі розходяться між собою. Це, до речі, було загальною думкою усіх філософів перед Платоном (субстанція та видимий світ, атоми й речі тощо). У Платона ці сфери є сфери матерії та «ідеального буття», «ідей». Нове є те, що для Платона різні не лише «зміст» цих двох сфер, а й характер їх буття. Ідеї існують зовсім не так, як матеріальні речі. Тому помилкові усі спроби викладу теорії Платона, як теорії про «два світи», закиди йому, що він, мовляв, «гіпостазує» ідеально — буття тощо. Почасти винний в цьому, щоправда, сам Платон, що весь час робив спроби подати різні виклади своїх думок, іноді звертаючись до форми «міту», в якому «ідеї» з’являються дійсно в занадто вже «масивній» постаті, подібній до буття матеріальних речей.

Платон розрізняє два зовсім різні засоби пізнання: це пізнання цілком неясне, непевне, змислове, якого предметом є матеріальний світ, що вічно хвилюється, змінюється, несталий та який важко схопити, зафіксувати вищим засобом нашого пізнання — розумом, та висловити це пізнання словами. Тут Платон ніби наближається до думок, пізніх скептичних послідовників Геракліта та до скепсису софістів. Але є й пізнання інше — розумове: об’єктами цього пізнання є сталі, незмінні поняття, про які ми можемо сказати щось певного з абсолютною точністю, та можемо це пізнання закріпити в слові та іншими засобами (числом). Найліпшим зразком такого пізнання є математика (тому над входом до Академії, як переказують, стояв напис: «Нехай не входить сюди той, хто не знає геометрії»).

Платон думав, що і для інших сфер (етики, державної теорії, природознавства і т. д.) можливе таке саме точне розумове пізнання. Лише воно завжди спрямоване не на матеріальне буття речей, а на «ідеї» речей. Сама думка про ідеї виростала з усієї традиції грецької культури. Абсолютно точна математика (що в Греції в значно більшій мірі, аніж де-небудь інде користалась методами геометрії) дає єдину можливу основу для пізнання матеріального світу, про речі якого можемо щось певного сказати, оскільки вони мають певні форми, постаті, оскільки вони відбивають певні рухи, що ми їх можемо схарактеризувати геометричне, тощо. Грецька скульптура подавала образи «ідеальних» людських типів, до яких дійсні матеріальні людські тіла лише «наближаються»… Грецька медицина знала певні норми здорової істоти, «нормальної»; що П ми не зустрічаємо в дійсності, або зустрічаємо лише «наближення» до неї. Нарешті грецьке державне законодавство ніби прямувало до якогось ідеального типу держави, яка не була здійснена ніде в світі [2, c. 31-32].

Платон наводить приклади «ідей» з різноманітних сфер буття — як типи держави; як типи, постаті істот — «побожна» людина, «смілива», «справедлива» людина, як «зразки» земних речей; об’єкт математичної науки в протилежність до тих матеріальних «реальних» речей, що є завжди лише певним «наближенням» до ідеї, наслідуванням її, яке є гірше за свій «оригінал» — «ідею». Лише в мітах Платона чуємо про те, що ідеї знаходяться десь поза світом, в якійсь окремій «наднебесній» сфері. Платон де інде твердить лише, що те стале, постійне в речах, їх «зразки», їх ціль, є в них самих, але не є речі самі, а «ідеальне буття». Не з’ясовує Платон і того, яким чином і чому реальні речі «наслідують» ідеї, «беруть участь» у їх бутті. Шлях до пізнання ідеального буття є думання. Але «означення», дефініція поняття (пояснення його словами) є лише один із ступенів до пізнання «ідей» речі, — бо в ідею сполучені елементи — «абстрактні» та наглядні, наочні, — пізнання ідеального буття ніби сполучує в собі елементи думання та наглядання, як це є в геометрії.

Пізнання — це не діяльність, що повстає та триває з суто теоретичного інтересу. В пізнанні, за Платоном, беруть участь якісь позарозумові сили. Це в першу чергу — любов, «Ерос». В гарних промовах співпромовців в одному з найславніших своїх діялогів «Бенкет» («Симпосіон») Платон розвиває теорію філософічної любови, любови до ідеального буття, що керує пізнанням.

Платон не лише не подав повної системи своїх філософічних поглядів, він не лише про деякі важливі пункти подав свої думки в формі мітів, — він також в деяких пунктах протягом своєї письменницької діяльности зміняв свої погляди. Тому можна подати нариси поглядів Платона лише в загальних рисах:

Весь «світ ідей» схарактеризовано у Платона, як божественне буття. Найвища ідея, «ідея добра» є Бог. Щоправда, Платон, здається, не був представником послідовного монотеїзму, — поруч з Богом стоять якісь інші («нижчі») божественні істоти.

А протилежність до ідей, яких відношення до світу речей не цілком з’ясоване, Бог є для Платона активний чинник, в першу чергу творець світу, що утворює його з елементів, що їх Платон характеризує геометричними рисами (ніби в цьому наслідуючи пітагорейців). Світ є гармонійне ціле, що підлягає певним законам. Світ — живий («душа світу», зорі теж мають душі) [8, c. 24-25].

Світ ідей є зовсім не хаотичною сукупністю прототипів усього сущого. Ейдоси знаходяться у взаємному зв’язку і впорядкованості. Це виражається, по-перше, в тому, що серед самих ідей вища над усіма ними — ідея Блага, якою усі причетні, змістовно підпорядковані і, тим самим, впорядковані. Кожен ейдос служить вираженням Блага, і весь світ ідей являється, по суті, представленням його у впорядкованому різноманітті конкретних прототипів. Цим пояснюється, зокрема, і те, чому існування будь-якої речі не може мати іншого сенсу і спрямованості, окрім як спрямованості до своєї ідеї — адже буття є благо, і тому існування того або іншого сущого спрямовано до доступної для нього міри блага, яка і втілена у відповідному ейдосі.

По-друге, світ ідей є божественним: саме вище Благо як джерело усіх благ є Бог; так само як і світ твориться Богом згідно з ідеями — вони служать зразками, відповідно до яких Творець створює усе існуюче, і як такі Ейдоси з’являються як думки Бога, що творить всесвіт. Зрозуміло само собою, що Божественному мисленню властива найвища впорядкованість, гармонія і зв’язність; ці ж якості, через сказане, з необхідністю характеризують і світ ідей. Таким чином, платонівський світ ейдосів зводить воєдино Бога, благо і буття, і в той же час — що не менш важливе — встановлює співвіднесена цієї вищої реальності з кожним конкретним сущим, зі всякою частиною відчутного, нас навколишнього світу. Затвердженням причетності всякого конкретного сущого буттю в його достовірності і початковості Платон зробив справжній онтологічний переворот.

Згідно з ученням Платона, існують надприродний світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним він вважав світ вічних, незмінних, самодостатніх (божественних, мудрих, досконалих) ідей-сутностей, а вторинним, похідним — чуттєвий світ, окремі предмети якого є блідими копіями відповідних ідей: прекрасні речі існують тому, що є ідея прекрасного; благо існує, оскільки є ідея блага і т. д. Ідеї, за Платоном, не тільки загальне (рід) начало, причина, а і образ та зразок [11, c. 27].

Світ ідей для людини як чуттєвої, тілесної істоти недоступний. Проте в ній існує безсмертна душа, розумна і вища частина якої причетна до світу ідей. Будучи обтяженою нерозумною частиною, яка, поєднуючись із тілом, стає його рабом, душа забуває про своє колишнє існування у світі ідей. Тому пізнання є нагадуванням того, що закладено в людині. Тобто людина розвиває одвічно притаманні своїй душі потенції, якості, а виховання лише оформляє, розкриває їх.

Найважливішою, за Платоном, у світі ідей є ідея блага як передумова всього правильного і прекрасного. В античному світі благо тлумачили як мету, спрямовану на досягнення щастя людини. Таких поглядів дотримувався і Платон, вважаючи, що людина повинна прагнути до світу ідей, де стають можливими справжнє благо і щастя.

Платон розрізняв душевні (божественні) і земні (людські) блага, зазначаючи, що від земних, які поділяються на тілесні й майнові, залежать душевні блага. На його думку, душевні блага диференціюють відповідно до структури душі: «…в людині все залежить від душі, а в самій душі — від розуму». Отже, Платон виокремлював систему благ, у якій зовнішні блага підпорядковані тілесним, тілесні — душевним, а душевні — інтелектуальним. При цьому він надавав перевагу розуму як носію загального, основі співмірності, законності, порядку та справедливості. Благо він трактував як те, заради чого людина живе і працює, як мету прагнень, «найдосконаліше», красу, співмірність та істину.

Відповідно до структури своєї душі людина може долучитися до блага або через розуміння, або через утіху, або через синтез розуміння і втіхи. Оскільки Платон найбільше переймався проблемою вдосконалення державного устрою, то й у питаннях долучення людини до блага він відводив державі ключову роль. У процесі осягнення блага людині необхідно самозаглибитись, якомога ретельніше звільнити душу від впливу тіла, щоб актуалізувати в пам’яті призабуте зі світу ідей знання ідеї блага. Пізнання-нагадування є одночасно і моральним очищенням. Благо людини залежить від єдності морального піднесення і пізнання [1, c. 37].

Основою моралі і моральним зразком, за твердженнями Платона, є божество, тому людині слід уподібнюватися Богу наскільки це можливо. Головне завдання морального виховання полягає в тому, щоб домогтися від громадян добровільного підкорення законам: «…похвала й осуд повинні виховувати людей і робити їх покірними і слухняними тим законам, які будуть видані» . Платон цінував правдивість, розумність і розсудливість громадян.

Земне життя, на його думку, відволікає людину від головного — потягу до істинного блага, тобто потойбічного світу, «Ті, хто справді віддані філософії, зайняті, по суті справи, тільки одним — умиранням і смертю», — писав він. Смерть — «…це дійсно очищення від усіх [пристрастей], а розсудливість, справедливість, мужність і сам розум — засіб такого очищення». Неодмінною умовою очищення душі є здобуття істинного знання, досягнення чистої любові до знань та еросу як потягу чуттєвого до надчуттєвого. Істиною володіють лише боги, а філософ знає шлях до неї і прагне очистити душу, перемогти земний світ, щоб уподібнитися божеству.

Думки Платона не завжди узгоджуються між собою, що спричиняло різне розуміння його етичної концепції, зокрема щодо питання про співвідношення етики особистості та соціальної етики. Одні вчені вважають, що у Платона етика особистості підпорядкована соціальній етиці, яка служить політиці. Інші стверджують, ніби його індивідуальна етика (етика самовдосконалення, самопіднесення) доповнюється соціальною, в основу якої покладено принцип безумовного підпорядкування громадян інтересам держави. Моральні мотиви поведінки людини вони визнають первинними стосовно інших мотивів, проте в ідеальній державі Платон не передбачав морального вибору і моральних мотивів. Попри те, що його філософія заснована на хибних засадах, вона була визнана багатьма мислителями. Платон справді збагатив етику цінними думками про мету людської діяльності, чесноти людини, співвідношення блага особистості і блага держави, справедливість тощо. На деякі з них спирався Арістотель [14, c. 22].

Висновки

Отже, у філософії Платона на основі поняття «ідея» сформульована й обґрунтована цілісна концепція естетичного, основою якого є прекрасне, що набуває всепроникного характеру і постає визначальною характеристикою космічного буття, предметного світу, людини та її діяльності.

Платон ділить дійсність на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним «істинно існуючим» Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутей — ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усе різноманіття чуттєво сприйманого світу. За його вченням, окремі предмети створюються, руйнуються і відтворюються тому, що у світі є причина, яка робить річ саме цією річчю (напр., дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл — тому, що існує ідея столу). Для пояснення різноманіття чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Матерія, по Платону, це первинний матеріал, то, з чого роблять усі чуттєво-існуючі речі. Платон вважає, що матерія може набути будь-якої форми тому, що вона абсолютно безформна, невизначена («апейрон»), як би тільки можливість, а не дійсність.

Завдання пояснення зв’язку між ідеями, пояснення єдності самого світу ідей, Платон вирішує, звертається до поняття єдиного. За Платоном, єдине само по собі не є буття. Воно вище за буття і складає умову можливості буття, тобто ідей. Це єдине ототожнюється з вищим благом, до якого усе прагне і, завдяки якому, усе має своє буття. Само ж вище благо розташовується по той бік всякого буття, трансцендентне, отже, недоступно розуму.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
6. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
7. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
8. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
9. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
10. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
11. Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.