ВСТУП

Актуальність теми. Найважливішою ознакою сьогоднішньої дійсності є інтенсивний розвиток інтеграційних процесів на різних рівнях. Економічна взаємозалежність держав, інтернаціоналізація продуктивних сил сприяють розвитку інтеграційних процесів в економіці. Основною метою економічної інтеграції як якісно нового і більш складного етапу інтернаціоналізації господарських зв’язків є більш тісне співробітництво і взаємопроникнення окремих національних господарств, забезпечення умов концентрації виробництва.

Важливість урахування інтеграційних, глобалістичних процесів для України визначається дією взаємопов’язаних факторів. В умовах посилення процесів глобалізації та інтернаціоналізації, поглиблення міжнародного поділу праці, транснаціоналізації виробничої діяльності важливим для України є розробка власного оптимального механізму входження у світове конкурентне середовище, орієнтованого на забезпечення економічного розвитку та реалізацію національних інтересів країни.

На нашу думку, складність проблеми інтеграції України в глобальне конкурентне середовище полягає в необхідності інтенсивно розробляти та практично здійснювати відповідну державну політику й одночасно формувати для цього надійне наукове підґрунтя. Принципово важливим є не тільки оптимізувати міжнародні економічні відносини з традиційними та новими партнерами, а й закласти основи для забезпечення стабільної конкурентоспроможності національної економіки в довгостроковому контексті.

Тенденції до глобалізації в усіх сферах життєдіяльності світового співтовариства сприяють розвитку інтеграційних зв’язків між країнами. Правові засади участі кожної держави у цих процесах мають свої унікальні особливості, що пов’язано, передусім, з її національними інтересами. Зокрема це стосується участі держав у міждержавних інтеграційних об’єднаннях, які відрізняються від класичних міжнародних організацій обсягом і характером економічних, політичних та правових взаємозв’язків їх держав-членів.

Особливою у цьому відношенні є Співдружність Незалежних Держав, яка є інтеграційним об’єднанням держав пострадянського простору. Примітно, що повнота та обсяг участі держав у діяльності СНД не є однаковими. Так, участь України у цьому міждержавному об’єднанні відбувається на диференційованій основі, оскільки вона не є ані повноправним, ані асоційованим членом організації.

Разом із тим Україна бере активну участь у роботі майже всіх статутних органів СНД, а також у процесі прийняття та вироблення основоположних для об’єднання документів, у тому числі політичного характеру.

Таким чином, безумовним є інтерес до вивчення міжнародно-правових проблем участі України в СНД, а також дослідження природи цього міждержавного об’єднання у контексті регіональної інтеграції.

Економічне співробітництво є одним із пріоритетів розвитку країн СНД. Поглиблення торговельно-економічної взаємодії країн Співдружності, формування спільного економічного простору є важливим фактором економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності національних економік пострадянських країн. Спільне вирішення проблем економічного розвитку дасть змогу країнам СНД зайняти помітне місце на світовому ринку. Тому актуальним є проведення аналізу особливостей сучасного стану економічного співробітництва країн СНД, а також дослідження перспектив економічного розвитку й інтеграції країн Співдружності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженню різних аспектів зовнішньоекономічної діяльності України, визначенню стратегічних напрямів економічного співробітництва країни з іншими державами світу присвячені праці О. Кириченка. Н. Кухарської, В. Ляшенко. Ю. Макогона. В. Новицького, А. Рум’янцева та ін. Серед українських географів окремими проблемами зовнішньоекономічних зв’язків України цікавляться І. Гукалова, Є. Маруняк, К. Мезенцев, В. Нагірна, Г. Підгрушний, І. Савчук, І. Смирнов. І. Хільчевська та ін.

Різні аспекти функціонування СНД, у тому числі економічного співробітництва країн-учасниць, відображені в працях О. Бельчука, С. Лебедєва, М. Петракова, С. Ситаряна й ін. Зокрема, М. Петраков розглядає пріоритетні напрями розвитку країн Співдружності, у тому числі економічне співробітництво. С. Ситарян досліджує труднощі та перспективи інтеграції країн СНД. С. Лебедєв аналізує основні сфери взаємодії країн-учасниць СНД. У працях О. Бельчука досліджуються перспективи подальшого функціонування країн Співдружності. Дослідження та аналіз основних показників соціально-економічного розвитку країн СНД здійснюється Виконавчим комітетом СНД та Міждержавним статистичним комітетом СНД. З урахуванням необхідності спільного вирішення економічних проблем у країнах Співдружності шляхом поглиблення торгівельної та виробничої співпраці, створення спільного економічного простору, важливого значення набуває вивчення проблем і перспектив розвитку економічного співробітництва країн СНД.

У той же час динамічні зміни в експортно-імпортній діяльності України з окремими регіонами та країнами світу вимагають постійного їх моніторингу, не виключенням е і співробітництво з країнами СНД. Це обумовило вибір теми даної роботи.

Разом із тим слід відзначити відсутність комплексного аналізу питань участі України в СНД як інтеграційному об’єднанні, що додатково актуалізує дослідження даної проблематики. Крім того, вивчення й аналіз усього спектра проблем участі України в СНД сприятиме віднайденню нових науково обґрунтованих підходів до вдосконалення існуючого механізму співробітництва держав у рамках СНД.

Мета дослідження — аналіз особливостей економічного співробітництва країн СНД з Україною.

Основними завданнями є:

— дослідження основних напрямів співробітництва країн на сучасному етапі, проведення аналізу торговельно-економічних відносин пострадянських країн;

— визначення передумов розвитку інтеграційних тенденцій у межах СНД;

— розробка стратегічних засад розвитку зовнішньоторговельних зв’язків України з країнами СНД;

— визначення напрямів зовнішньоторговельного співробітництва України з країнами СНД.

— розгляд перспективних напрямів економічної інтеграції країн Співдружності.

Об’єктом дослідження є зовнішньоекономічні зв’язки України.

Предметом дослідження є механізм регулювання зовнішніх відносин України з країнами СНД.

Методи дослідження. При вирішенні задач дослідження використовувалися такі методи: логіко-діалектичний (дозволив визначити вплив сучасних глобальних процесів на зовнішню торгівлю); статистичний (здійснити узагальнення стану і розвитку товарних ринків); порівняння (виявити специфіку формування зовнішньоекономічних зв’язків України з країнами СНД), класифікації; економічного аналізу (виявити критерії та умови зовнішньоторговельного співробітництва під впливом інтеграційних процесів).

Наукова новизна одержаних результатів. В процесі проведеного дослідження отримано наступні результати, які складають його наукову новизну — розроблено пропозиції до стратегії державного регулювання експортної діяльності, в основу якої покладено закріплення в галузевих та регіональних “нішах” країн СНД; розвиток високотехнологічних виробництв, продукція яких здатна відповідати сучасним вимогам світового ринку, та проведення зваженої політики по забезпеченню імпортом для виробництва національної конкурентоспроможної продукції, для чого запропоновано комплекс заходів в економічній, законодавчій та інформаційній сферах.

Практичне значення одержаних результатів. Практична цінність одержаних результатів полягає в тому, що вони створюють обґрунтовану основу для ефективної організації зовнішньої торгівлі України з країнами СНД, що сприяє проведенню зваженої політики у формуванні спільних цілей і розробки системи міждержавного регулювання економічного простору країн СНД.

Структура та обсяг роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаних джерел (__найменувань). Основний зміст роботи викладено на 110 сторінках комп’ютерного тексту, робота містить 2 додатки.

Розділ 1. Передумови співробітництва України з країнами СНД

1.1. Інтернаціоналізація економічних процесів як основа міжнародних господарських зв’язків

Інтернаціоналізація господарського життя — це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту, і т. д. В її основі лежать поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізація виробництва, інтернаціоналізація капіталу та утворення транснаціональних компаній. Інтернаціоналізація господарського життя охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, проявляється як у сфері виробництва матеріальних благ, так і у сфері розподілу, обміну та споживання.

Інтернаціоналізація господарського життя почалася за доби великого машинного виробництва і в її розвитку можна виділити три головних етапи. На першому етапі (приблизно кінець ХVІІІ — кінець ХІХ ст.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Проявом її були найпростіші форми міжнародних економічних зв’язків, передусім зовнішня торгівля. Саме інтернаціоналізація виробництва і обігу стала однією з основних передумов формування світового господарства.

На другому етапі (кінець ХІХ — середина ХХ ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу стадію, що пов’язана з розвитком складної кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона ґрунтується на міжнародному поділі праці, який, у свою чергу, стає визначальним фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства. Саме у цей час розвиваються всі головні форми міжнародного поділу праці: загальний (базується на спеціалізації сфер суспільного виробництва), частковий (на предметній спеціалізації окремих галузей), одиничний (на подетальній, поопераційній спеціалізації окремих виробничих одиниць).

На третьому (сучасному) етапі, що розпочався із середини ХХ ст., інтернаціоналізація набуває комплексного характеру, тобто охоплює всі підсистеми світового господарства, поширюється практично на всі галузі виробничої та невиробничої сфер, на всі країни світу. Інтернаціоналізація об’єднує структурні елементи і суб’єкти світового господарства в єдине ціле. Вузкість внутрішніх ринків, нестача ресурсів: сировини, палива, засобів виробництва — компенсується широкою участю країн у світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення інтернаціоналізації виробництва й обігу. Саме тому вона є одним із системоутворюючих факторів світового господарства. З поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового господарства, зростає його органічна цілісність [45, c. 3-4].

Вирізняють два рівні інтернаціоналізації: мікро- та макрорівень. На мікрорівні інтернаціоналізація являє собою процес залучення фірми до міжнародних операцій, якому притаманний переважно стадійний характер. На макрорівні вона виявляється в розширенні та поглибленні світогосподарських зв’язків за рахунок підвищення міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.

Інтернаціоналізація виробництва сприяє зростанню ефективності виробництва в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення. Спеціалізація окремих країн, що дає можливість організувати масовий випуск продукції, зосередити виробництво продукції в країнах з найкращими для цього умовами, сприяє зростанню продуктивності праці, економії часу в світовому масштабі. Інтернаціоналізація веде до поширення в усьому світі досягнень науки і техніки, отриманих в окремих країнах. При цьому використання у тій чи іншій формі найновітніших досягнень науки і техніки стає для більшості країн об’єктивною необхідністю, оскільки вони втягнуті в конкурентну боротьбу на світовому ринку. Інтенсифікуючи всі форми міжнародних економічних відносин, інтернаціоналізація приводить до встановлення більш тісних зв’язків між країнами, формує світовий виробничий організм, який лежить в основі функціонування світового господарства.

Інтернаціоналізація господарського життя посилює взаємозалежності національних відтворювальних процесів на світовому ринку. Так, збільшення національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва і обміну сприяє зростанню імпорту товарів та послуг, що, у свою чергу, збільшує прибутки країни-експортера. Зростання доходів та імпорту в одній країні і відповідно прибутку в іншій викликає попит на імпорт у третіх країнах. Отже, розвинута країна своєю грошовою політикою може стимулювати внутрішнє виробництво та імпорт, що викликатиме зростання експорту інших країн, а в цілому означатиме розширення виробництва і зайнятості у світі. Саме в цьому суть так званої «теорії локомотива».

Слід відзначити, що закон інтернаціоналізації діє з різною інтенсивністю в тих чи інших регіонах світового господарства. Ймовірно, нині він найбільш інтенсивний у регіонах Східної та Південно-Східної Азії, що здійснили гігантський стрибок у своєму економічному розвиткові, обігнавши за його темпами ряд високорозвинутих країн. Для повноти дії цього закону необхідно створити, насамперед, належні умови: розвинуту транспортну інфраструктуру, розгалужену мережу інформаційних комунікацій, якісні зміни у кредитно-валютній сфері, відповідне законодавство, стабільність у сфері національних, соціальних, політичних відносин тощо.

Новий сучасний етап інтернаціоналізації породжений науково-технічною революцією. Розвиток останньої та її наслідки мають за рядом ознак всесвітній характер і передбачають міжнародні зусилля, тому що:

• сучасне оновлення науки, техніки і технології настільки масштабне, всебічне і глибоке, що здійснити його вже неможливо силами лише однієї, навіть великої держави;
• стає необхідним і економічно виправданим розгортати виробництво з розрахунку на ряд країн, а нерідко на потенційних споживачів у всьому світі;
• стало можливим швидке поширення досягнень НТР в усіх регіонах земної кулі, підвищилась рухливість капіталу та робочої сили. Створена в одній країні найновіша техніка і технологія швидко поширюються в усьому світі [41, c. 61-62].

Ефективна економічна інтеграція забезпечує:

1) прискорення темпів взаємної торгівлі та економічного зростання, скорочення трансакційних витрат;

2) підвищення конкурентоспроможності товарів, фірм і національних економік;

3) зростання інноваційного потенціалу внаслідок посилення конкуренції на внутрішніх ринках держав;

4) збільшення притоку іноземних інвестицій з країн-учасниць інтеграційних об’єднань, а також із третіх країн;

5) скорочення різниці у рівні та якості життя населення Міжнародна економічна інтеграція у своєму розвитку проходить низку етапів і набуває таких форм [5]:

– зона вільної торгівлі – перший етап економічної інтеграції, який закладає основу подальшої інтеграційної взаємодії країн-учасниць і виступає генератором перспективних інтеграційних перетворень. Така зона передбачає скасування митних зборів і квот у торгівлі між країна-ми-учасницями при збереженні кожною з них національної торговельно-економічної політики щодо третіх країн;

– митний союз – об’єднання, при якому країни не тільки ліквідують митні тарифи й квоти всередині союзу, але й установлюють єдині митні тарифи щодо третіх країн, забезпечують реалізацію спільної зовнішньоторговельної політики й передачу її регулювання на наднаціональний рівень;

– спільний ринок, при якому митний союз доповнюється взаємно узгодженою економічною, бюджетною, грошово-кредитною, соціальною й науково-технічною політикою; для такої організації притаманна координація внутрішньої політики, що здійснюється міждержавними або наднаціональними інститутами, яким делегується частина національного суверенітету держав;

– економічний (включаючи валютний) союз ґрунтується на створенні спільного економічного, валютно-фінансового, правового та інформаційного простору; проведенні спільної економічної політики, уніфікації законодавства в межах певного союзу; створенні єдиного економічного простору з відповідною політичною надбудовою;

– політичний союз ґрунтується на переході країн-учасниць до спільної зовнішньої політики й політики безпеки, на впровадженні єдиного громадянства; на посиленні співробітництва в судочинстві й у внутрішніх справах, на економічному співробітництві (значна концентрація й централізація капіталу, організаційні форми підприємств, рамки діяльності яких виходять за національні кордони й набувають міжнародного характеру, сприяючи утворенню єдиного ринкового господарства).

Таким чином, інтеграція – це процес зрощування національних ринків і формування цілісного ринкового простору з єдиною валютно-фінансовою системою, єдиною в основному правовою системою й найтіснішою координацією внутрішньої і зовнішньоекономічної політики відповідних держав. Починається наприкінці Другої світової війни.

Основне протиріччя світового господарства на етапі економічної глобалізації полягає у суперечливій взаємодії процесів регіоналізації та відтворення у планетарних масштабах [24, c. 36].

Зазначимо, що глобалізація — об’єктивний процес, який відбиває сукупність умов сучасного світового співтовариства і насамперед науково-технічного та економічного прогресу. Тому, створюючи та упорядковуючи категоріальний апарат процесу економічної глобалізації, слід вирізняти фактори, які обумовили прискорення цього процесу. Стрімке прискорення глобальних процесів на межі тисячоліть є результатом низки технологічних, економічних та політичних факторів. Серед них слід особливо відзначити такі [17, c. 146]:

1. Науково-технологічний фактор. Визначається здобутками від використання досягнень науки й техніки, високого фахового рівня працівників у промислово розвинених країнах світу; зменшенням витрат сировини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції.
2. Виробничо-технічний фактор – різке збільшення масштабів виробництва, поширення ТНК, якісно новий рівень розвитку транспортних засобів і зв’язку, які забезпечують швидке пересування між країнами товарів та послуг, виробничих ресурсів та об’єктів інтелектуальної власності з метою їх прибутковішого використання.
3. Правовий фактор – створення інтеграційних угруповань супроводжується уніфікацією норм господарського права різних країн, створенням єдиного правового поля щодо регулювання соціально-економічної сфери.

Підвищується глобальна регулююча роль міжнародних економічних і фінансових організацій на основі розробки під їх керівництвом універсальних норм, стандартів і правил для розвитку світогосподарських зв’язків.

4. Соціологічний фактор, який проявляється в подоланні національної обмеженості, зменшенні впливу традицій та звичаїв народів світу, підвищенні мобільності населення планети. Усі перелічені обставини породжують значні зміни в характері сучасних міграційних процесів.
5. Екологічний фактор – проявляється у поєднанні зусиль суб’єктів міжнародних економічних відносин, спрямованих на розв’язання суперечності між суспільством і природою, яка наблизилась до критичної межі. Останнім часом ця проблема набула планетарного масштабу.

Характерною рисою сучасного етапу розвитку світової економіки є міжнародна економічна інтеграція. Наприкінці XX с. вона стала могутнім інструментом прискореного розвитку регіональних економік і підвищення конкурентоздатності на світовому ринку. Міжнародна економічна інтеграція — це об’єктивний, усвідомлений, спрямований процес зближення, взаємопристосування і зрощування національних господарських систем, що володіють потенціалом саморегулювання і саморозвитку [2].

Основною метою економічної інтеграції як якісно нового і більш складного етапу інтернаціоналізації господарських зв’язків є більш тісне співробітництво і взаємопроникнення окремих національних господарств, забезпечення умов концентрації виробництва, в результаті чого є можливість виробництва більш дешевого та більш вдосконаленого продукту.

На нашу думку під інтеграцією потрібно розуміти різні формальні або неформальні інтегровані об’єднання, структури чи формування, які здійснюють спільну діяльність для досягнення загальних цілей.

Слід зазначити, що дуже важливим у розвитку нашої країни є підтримання курсу, який направлено на інтеграційні процеси. На сьогоднішній час Україна дуже повільно крокує до членства у світових організацій (табл. 1).

Таблиця 1.1. Список міжнародних організацій, членом або спостерігачем у яких є Україна

Назва організації	Приєднання України	Статус
1	2	3
Організація Об’єднаних Націй	24 жовтня 1945	Українська та Білоруська Радянські Соціалістичні Республіки були членами-засновниками ООН поряд із Радянським Союзом у цілому.
Європейська економічна комісія ООН	28 березня 1947	учасник
Співдружність Незалежних Держав	8 грудня 1991	\ Україна є членом-засновником СНД, але не ратифікувала Стату­та організації, отже не є дійсним членом.
Європейський банк реконструкції та розвитку	13 квітня 1992	учасник
Міжнародний валютний фонд	3 вересня 1992	учасник
Міжнародний банк реконструкції та розвитку	3 вересня 1992	учасник
Міжнародна фінансова корпорація	1993	учасник
_ Багатостороння група агенція з гарантій Світового інвестицій	1994	учасник
Міжнародний центр з уре­гулювання інвестиційних спорів	7 липня 2000	учасник
Міжнародна асоціація розвитку	27 травня 2004	учасник
Партнерство заради миру	8 лютого 1994	учасник
Організація з безпеки і співробітництва в Європі	1 січня 1995	учасник
Рада Європи	9 листопада 1995	учасник
Центральноєвропейська ініціатива	31 травня 1996	учасник
Рада євроатлантичного пар­тнерства (еп)	29 травня 1997	учасник
ГЖМ — Організація за демократію та економічний розвиток	10 жовтня 1997	учасник
Чорноморський банк торгівлі та розвитку (еп)	1998	учасник
Організація чорноморського економічного співробітництва	1 травня 1999	учасник
Чорноморська гру­па військово-морського співробітництва (еп)	2 квітня 2001	учасник
ЄврАзЕС	травень 2002	спостерігач
Єдиний економічний простір (еп)	19 вересня 2003	учасник
Ініціатива Баку (еп)	13 листопада 2004	учасник
Спільнота демократичного вибору (еп)	2 грудня 2005	учасник
Чорноморський форум за діалог та партнерство (еп)	5 липня 2006	учасник
Франкофонія	29 вересня 2006	спостерігач
Європейське енергетичне співтовариство (еп)	17 листопада 2006	спостерігач, 24 вересня 2010 був підписаний протокол про приєднання та очікується його ратифікація.

Джерело: Єдиний державний реєстр міжнародних організацій, членом яких є Україна [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua/data/.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновки, що даному питанню приділяють дуже велику увагу всі країни світу. Об’єднання зусиль має на меті зміцнення своїх політичних позицій, а також поліпшення своїх економічних показників. Інтеграційні об’єднання є характерною рисою XXI століття, демонструючи свою ефективність протягом тривалого періоду. Однак, напевно, можна говорити і про те, що об’єднання можуть бути ефективними тільки у випадку, якщо її членами є країни, які відповідають певним критеріям.

Загальний розвиток міжнародних відносин, посилення процесів інтернаціоналізації та інтеграції у світовому господарстві сприяють появі нових координуючих міжнародних організацій та посилення впливу тих, які вже існують на сьогодні [16, c. 45-46].

Аналіз соціально-економічного розвитку України в 90-ті роки показує, що практично за всіма параметрами оцінки готовності приєднатися до Європейського Союзу країна мала одні з найгірших показників у

Центральній та Східній Європі. В Україні за 22 років незалежності не вдалося провести ефективні реформи, глибока криза охопила практично всі сфери суспільства. Більше того, за рівнем соціально-економічного розвитку Україна почала суттєво відставати від багатьох країн субрегіону, а за оцінками конкурентоспроможності національної економіки посідала останні місця не тільки серед європейських країн, а й порівняно з багатьма країнами, що розвиваються. Відсутність громадського консенсусу щодо напрямів та темпів соціально-економічних реформ, практично стабільно неефективна діяльність урядів суттєво віддаляє перспективу повного членства України в ЄС. Очевидно, що тільки послідовні, глибокі та рішучі реформи можуть змінити цю тенденцію кардинально.

Україна на сьогодні за досягнутим у цілому (саме в цілому, а не в окремих галузях чи виробництвах) рівнем економічного розвитку не може бути активним учасником найбільш зрілих форм міжнародних інтеграційних процесів у найрозвинутіших геоекономічних сегментах.

1.2. Економічні детермінанти розвитку співпраці між Україною та країнами-членами СНД

Співдружність Незалежних Держав (СНД) створена 8 грудня 1991 р. як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угоди приєднались ще вісім колишніх республік СРСР: Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан. Серед основних цілей створення СНД названо: співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях, а також всебічний розвиток держав-членів у рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції [6]. Наразі, Співдружність незалежних Держав — регіональне об’єднання держав, яке характеризується кооперацією монетарних політик на рівні проведення зустрічей, семінарів, конференцій, прийняття рішень, в яких йдеться про кооперацію у сфері монетарної політики [9]. Крок у сторону поглиблення монетарної кооперації між країнами СНД було зроблено у 2004 р. з прийняттям Рішення про концепцію співробітництва і координації діяльності держав-учасниць Співдружності у валютній сфері від 15 вересня 2004 р. Рішення підписали Вірменія, Білорусія, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан.

Основні напрями співробітництва пострадянських країн визначаються Радою голів держав та Радою голів урядів країн-учасниць СНД. Також важливе значення в забезпеченні економічної взаємодії держав-учасниць Співдружності відіграють органи галузевого співробітництва, які розробляють основні принципи та напрями співпраці у відповідних галузях та сприяють їхній реалізації. Найбільш активно працюють у сфері економічного співробітництва Електроенергетична рада, Рада керівників митних служб, Міждержавна рада з антимонопольної політики, Міждержавна рада зі стандартизації, метрології та сертифікації, Рада зі співробітництва в будівельній діяльності, Рада керівників статистичних служб [7].

На початковому етапі в СНД домінував спрощений підхід до розвитку економічного співробітництва, що зводився до підтримання успадкованих від СРСР господарських зв’язків. Зовнішня торгівля країн СНД у 1991-1993 рр. головним чином здійснювалася на основі двосторонніх міжурядових угод. Проте вже в 1994 р. країнами СНД прийняті заходи для переходу до багатостороннього режиму вільної торгівлі на основі відповідної Угоди про створення зони вільної торгівлі. Формування зони вільної торгівлі на пострадянському просторі передбачає взаємодію в таких напрямах: усунення перешкод для вільного руху товарів і послуг, створення ефективної системи взаємних розрахунків і платежів, співробітництво в проведенні торгово-економічної політики, а також сприяння міжгалузевої та внутрігалузевої кооперації. З метою конкретизації основних заходів щодо створення зони вільної торгівлі країнами Співдружності прийнято План-графік реалізації Пропозицій з формування та функціонування зони вільної торгівлі, схвалений Радою голів держав СНД 21 червня 2000 р., та План заходів з реалізації Програми дій розвитку СНД на період до 2005 р., затверджений Радою голів урядів СНД 20 червня 2000 р. З огляду на відмінності в рівнях економічного розвитку, рух кожної із країн СНД до повномасштабної зони вільної торгівлі не є рівномірним [21, c. 16-17].

Одним із важливих критеріїв економічного співробітництва країн Співдружності є взаємна торгівля. Об’єм міжреспубліканської торгівлі становив 1990 р. в межах СРСР 618 млрд дол., до 1993 р. він зменшився до 222 млрд дол. У 1989 р. на внутрішньореспубліканську торгівлю припадало 77 % усієї торгівлі радянських республік, у 1994 р. ця частка зменшилася до 34 %, а у 2006 р. — до 21 %. Найбільша питома вага торгівлі із країнами СНД припадала на Білорусь, Україну, Киргизстан і Таджикистан, найменша — на Росію, Вірменію, Азербайджан. Однак Росія залишалася важливим партнером для країн Співдружності, і вона одна мала позитивний торговий баланс у регіональній торгівлі з усіма країнами.

У 2008 р. зовнішньоторговельний оборот держав-учасниць СНД (без урахування Туркменістану та Узбекистану) становив 1153,8 млрд дол., що вище рівня 2007 р. на 39 %. Незважаючи на зростання обсягів взаємної торгівлі у 2008 р., на частку держав СНД припадало 22 % загального товарообороту, 17,8 % загального обсягу експорту та 27,2 % загального обсягу імпорту.

Найбільша питома вага країн СНД у загальному обсязі експорту країн Співдружності характерна для Киргизстану (48 %), Білорусі (44 %), Молдови (39 %) (рис. 1.1), а у взаємному обсязі імпорту — Білорусі (66 %), Таджикистану (56 %), Киргизстану (54 %) та Казахстану (46 %) (рис. 1.2) [51, c. 8].

Вартісний обсяг взаємної торгівлі держав-учасниць СНД поступається обсягу торгівлі з країнами далекого зарубіжжя. У 2008 р. взаємний товарооборот у середньому по Співдружності був у 3,6 раза менший, ніж обсяг торгівлі з іншими країнами.

Головними торговими партнерами у взаємній торгівлі є Росія (42,9 % загального обсягу експортно-імпортних операцій між державами СНД), Україна (23,1 %), Білорусь (16,3 %) та Казахстан (11,5 %).

За дев’ять місяців 2009 р. частка взаємної торгівлі в загальному обсязі експортно-імпортних операцій країн СНД становила 22,3 %, частка взаємного експорту — 18,8 %, взаємного імпорту — 27,6 %. Обсяг взаємної торгівлі за 9 місяців 2009 р. становив 109,7 млрд дол., що нижче рівня аналогічного періоду попереднього року на 44 %. Зниження обсягів взаємної торгівлі відбулось у всіх країнах-учасницях СНД, що пояснюється загальним кризовим станом економік країн-учасниць Співдружності [71].

Суттєвими перешкодами на шляху економічного співробітництва та інтеграції країн СНД є відмінності в рівні економічного розвитку між членами організації, недостатня конкурентоспроможність продукції обробної промисловості, а також однотипність експорту, що перешкоджає більш глибокому взаємному поділу праці [71].

Починаючи із 2007 р., країни СНД визначають пріоритетні напрями співробітництва на наступний рік. Ключовою сферою взаємодії країн СНД у 2009 р. визначено енергетику. Країнами СНД прийнято рішення щодо здійснення додаткових заходів у галузі забезпечення енергоефективності й енергозабезпечення, удосконалення системи стандартизації, сертифікації та метрології, розробки міждержавних стандартів, що визначають і встановлюють вимоги до обладнання й побутової техніки, проведення відповідної цінової політики, створення єдиної інформаційної бази з високоефективного енергетичного обладнання, використання відновлюваних джерел енергії.

У Москві 22 січня 2009 р. відбулося перше засідання Робочої групи, у роботі якої брали участь представники держав-учасниць СНД і представники Електроенергетичної ради, Міжурядової ради з нафти і газу, Комісії держав-учасниць СНД із використання атомної енергії в мирних цілях, Виконавчого комітету СНД, а також Інституту енергетичних досліджень Російської академії наук [14, c. 38-39].

Учасники засідання погодилися, що на сьогодні актуальним питанням є розробка проекту Концепції співробітництва держав-учасниць СНД у сфері енергетики. Важливими напрямами взаємодії і співробітництва країн Співдружності визначено:

—         формування спільного електроенергетичного ринку, оцінку накопиченого позитивного досвіду й удосконалення співробітництва;

—         консолідацію зусиль співробітництва країн СНД в атомній енергетиці;

—         взаємодію у формуванні прогнозів виробництва і споживання енергоресурсів держав-учасниць СНД на перспективу, збалансування експортних потоків енергетичних ресурсів, спрямованих на європейський та азіатський ринки [4].

Керівниками держав-учасниць СНД 10 жовтня 2008 р. на засіданні Ради голів держав Співдружності головним напрямом взаємодії країн СНД у 2010 р. визначено сферу науки й інновацій. За останні 15 років у країнах із розвиненою економікою частка затрат на наукові дослідження і розробки становила 2,5-3 % ВВП, у той час як у країнах СНД цей показник у середньому скоротився до 0,4-0,5 % ВВП.

Радою голів урядів СНД 20 листопада 2009 р. в Ялті затверджені Основні напрями довгострокового співробітництва держав-учасниць СНД в інноваційній сфері, схвалені Економічною радою СНД 11 вересня 2009 р. Країнами Співдружності визначено два етапи інноваційного співробітництва. На першому етапі (2012-2015 рр.) передбачається прискорений соціально-економічний розвиток держав-учасниць СНД шляхом формування міждержавного інноваційного простору, розробки міждержавних цільових програм інноваційного співробітництва, міждержавних галузевих науково-технічних програм. Другий етап (2016-2020 рр.) передбачає формування регіонального ринку наноіндустрії, що сприятиме збереженню та розвитку наукоємних галузей економіки та забезпеченню провідних позицій країн СНД на світовому ринку високотехнологічної продукції [6].

Керівники держав-учасниць СНД проголосили взаємне економічне співробітництво своїм пріоритетом, відмітивши повноцінну торговельно-економічну взаємодію необхідною умовою стійкого розвитку. Про це згадується в Стратегії економічного розвитку СНД на період до 2020 р. [71], а також Концепції подальшого розвитку СНД [3], схваленими Радою голів держав СНД. Основними пріоритетними напрямами взаємодії держав-учасниць СНД визначено:

—         завершення формування й функціонування зони вільної торгівлі в межах СНД згідно з нормами та правилами Світової організації торгівлі;

—         створення передумов для формування спільного економічного простору;

—         розвиток спільних ринків окремих видів продукції;

—         поглиблення співробітництва в галузі енергетики з метою підвищення надійності енергопостачання та оптимізації використання паливно-енергетичних ресурсів;

—         взаємодія в галузі транспорту, у тому числі формування мережі міжнародних транспортних коридорів;

—         формування на основі національних інноваційних систем міждержавного інноваційного простору, який сприятиме просуванню науково-технічних розробок та винаходів;

—         розвиток виробничих коопераційних зв’язків між підприємствами і технологічно взаємопов’язаними виробництвами тощо.

Одним із важливих завдань діяльності країн Співдружності є розробка спільних дій у напрямі створення спільного ринку СНД з основних видів конкурентоспроможної продукції. Це дасть змогу покращити структуру виробництва, розширити сектори економіки, підвищити якість національної продукції [19, c. 164].

Наявною є тенденція до формування єдиних правил проведення монетарної політики країнами СНД, тобто рух у сторону повномасштабного таргетування інфляції в розглянутих країнах, і навіть простежується процес конвергенції окремих макроекономічних показників. Однак умови договору про валютне співробітництво країн-членів СНД, який міг би стати основою для переходу до координації монетарних політик, виконуються частково або й зовсім не виконуються, що є перешкодою для подальшого успішного валютного співробітництва. Тому, на наш погляд, утворення валютного союзу, як вищої форми монетарної взаємодії, і запровадження єдиної резервної валюти у вигляді російського рубля у найближчому майбутньому є неможливим. Натомість, країнам варто було б на цьому етапі розробити механізми взаємодії монетарних політик, зважаючи на рівень їх економічного та фінансового розвитку. Такими, на нашу думку, можуть бути: односторонні валютні інтервенції, двосторонні кредити своп та зняття валютних обмежень.

1.3. Інституційна складова економічної взаємодії України з країнами СНД

Оскільки Україна не визнає міжнародної правосуб’єктності СНД Статут СНД Україною підписано не було. Відтак, Україна не є державою-членом, а має статус держави-засновниці та держави-учасниці СНД.

Україна не бере участі у військово-політичних угодах, спрямованих на створення оборонного союзу в межах СНД, а відтак – не є стороною Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Україна не бере участі й у Колективних силах СНД для підтримання миру поза егідою ООН чи ОБСЄ.

Крім того, де-юре Україна не є членом Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД, хоча делегації Верховної Ради України беруть у засіданнях МПА активну участь.

У цілому ж, Україна утримується від будь-яких дій в рамках СНД, якщо це не відповідає курсу нашої держави на інтеграцію до європейського політичного, економічного та правового простору.

Економічна взаємодія країн СНД є тим фундаментом, на якому тримається структура Співдружності. Торговельно-економічний оборот з країнами СНД стабільно перевищує 60 % усього товарообороту України зі світом. Країни СНД, насамперед Росія і Туркменістан, є основними постачальниками Україні газу й нафти: з Росії надходять у середньому 55 % газу і понад 80 % нафти, а з Туркменістану — 30 % газу. Крім енергоносіїв, українська економіка залежить від ввезення із країн СНД кольорових металів, автомобілів, верстатів, інструментів, хімічних волокон, бавовни, лісоматеріалів, устаткування для різних галузей промисловості тощо. Україна є постійним постачальником кам’яного вугілля країнам Співдружності, до яких надходило 80 % українського експорту вугілля.

Країни СНД об’єднує й довготривала структурна політика, запроваджена ще за часів СРСР. Ці країни в основному були пов’язані галузями важкої промисловості, військово-промисловим комплексом, сільськогосподарським виробництвом. Військово-промисловий комплекс України за своєю потужністю посідає друге місце серед країн СНД (після Росії). За обсягами продажу зброї Україна входить до першої десятки світових лідерів. У військовому виробництві було зайнято понад 1 млн. осіб. 330 великих і середніх підприємств ВПК України випускали 38 % промислової продукції військового призначення для СРСР, у тому числі компоненти стратегічної зброї. Для перебудови цього потужного комплексу був необхідний час і резерви [7, c. 195-196].

Продукція українського машинобудування надходила до всіх регіонів СНД — Середньої Азії, Закавказзя, Росії та ін. В українському експорті переважала сировинна продукція: залізна й марганцеві руди, прокат чорних металів та ін. Агропромисловий комплекс України експортував м’ясо, яйця, цукор, олію, технічні масла, картоплю, овочі, сировину для харчової та переробної промисловості.

Водночас рівень взаємозалежності між державами СНД неоднаковий. Частка міжреспубліканської торгівлі у ВНП становила: в Росії — 13 %, Україні — 27 %, Казахстані — 29 %, інших країнах Співдружності — від 34 до 50 %. Країни СНД є також неоднорідними за рівнем розвитку. У 2003 р. Україна посіла четверте місце серед країн СНД за темпами економічного зростання з показником із п’яти базових галузей економіки 7,7 %. Серед держав за цим показником лідирував Таджикистан, на другому місці Вірменія — 10,6 %, на третій позиції Азербайджан — 9,7 %. Після України — Росія (5,8 %), Білорусь (5,4 %), Киргизстан (4,6 %). Промислове виробництво швидше зростало в Молдові (13 %), Таджикистані (12 %), Україні (11,6 %), Росії (4,9 %). За темпами інфляції лідирувала Білорусь (4,3 %), Вірменія (4,1 %), Таджикистан (3,7 %). В Україні зростання споживчих цін становило 1,5 %.

У торгівлі з країнами СНД відбулися принципові зміни в наступні роки. Зовнішня торгівля товарами України з країнами СНД зросла в 2004 р. на 22,4 % порівняно з 2003 р. і досягла 23,4 млрд. доларів (сальдо від’ємне — 6,3 млрд). Зростання показників торгового обороту з країнами СНД, передусім із Росією, можна трактувати як певне посилення економічної залежності України від них.

Водночас, у питаннях багатостороннього співробітництва з державами-учасницями СНД, які відповідають національним інтересам України і органічно поєднуються з курсом України на європейську інтеграцію, позиція нашої держави є досить активною.

Так, лише у 2011 році за ініціативи України на території нашої держави проведено понад десяток значних заходів по лінії СНД: засідання Ради міністрів закордонних справ СНД, засідання Економічної ради СНД з бізнес-форумом «Ялтинські ділові зустрічі», Шостий Форум творчої та наукової інтелігенції СНД, Міжнародний інноваційний Форум, засідання багатьох галузевих органів СНД.

Останнім часом Україна бере участь у всіх засіданнях керівних органів СНД на максимально високому рівні, приєдналася до Правил процедури вищих органів СНД та Положення про Національного координатора, призначила Національного координатора (Перший віце-прем’єр-міністр України В.І.Хорошковський), поновила участь у Місії спостерігачів від СНД на виборах і референдумах, приєднується до окремих органів галузевого співробітництва і переглядає застереження до низки документів СНД.

Протягом 2011 року в рамках СНД Україною підписано 15 міждержавних та 36 міжурядових документів, серед основних – Договір про зону вільної торгівлі; Програма інноваційного співробітництва до 2020 року; Рамкова програма у сфері використання атомної енергії до 2020 року «Співробітництво Атом-СНД»; Рішення щодо створення Ради зі співробітництва у сфері фундаментальної науки; Заходи з проведення у 2011 році Року підвищення продовольчої безпеки; Програма співробітництва у протидії незаконній міграції на 2012-2014 роки; Концепція співробітництва у сфері культури та інші [30, c. 62-63].

З єдиним реєстром правових актів та інших документів СНД, їх офіційними текстами можна ознайомитися на сайті Виконкому СНД — http://www.cis.minsk.by.

Як видно з переліку підписаних Україною документів, основними напрямками багатосторонньої співпраці в рамках СНД для України протягом 20 років були і залишаються, насамперед, економічний, соціальний, гуманітарний, боротьба з новими викликами та загрозами.

Зусилля України завжди були спрямовані на інтенсифікацію та підвищення ефективності взаємодії в економічній сфері й, насамперед, на формування повномасштабної зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень. Україна брала активну участь у підготовці нового Договору про зону вільної торгівлі в рамках СНД, який був підписаний 18 жовтня 2011 року у ході засідання Ради глав урядів СНД. Основні його положення регулюють умови торгівлі України з державами СНД, у тому числі й з членами Митного союзу.

Участь України в СНД за соціальним та гуманітарним напрямками багатосторонньої співпраці дозволяє вирішувати певні питання правового та соціального захисту трудящих-мігрантів, надання правової допомоги, пенсійного та соціального забезпечення різних категорій населення, охорони здоров’я, повернення в Україну депортованих осіб, національних меншин, низку інших питань, що не врегульовані на двосторонньому рівні.

У цілому, у співробітництві з СНД українська сторона виходить з наступного:

— Співдружність – це міжнародний форум, який довів свою дієздатність;

— відносини з пострадянськими країнами є важливим напрямом реалізації зовнішньополітичних та економічних інтересів;

— зміцнення зв’язків з сусідами і найближчими партнерами відповідає базовим інтересам нашої держави у сферах безпеки й економіки;

— кожна з держав СНД має право самостійно визначати напрями та форми своєї участі в СНД за принципом «формат зацікавлених сторін»;

— Україна є відкритою для консультацій у будь-якому конкретному випадку, коли виникатиме потреба у розширенні своєї участі в діяльності СНД (останні приклади – процес приєднання України до Ради з гуманітарного співробітництва та до Міждержавного Фонду гуманітарного співробітництва);

— наша держава зацікавлена у співпраці з пострадянськими державами у дво- та багатосторонньому форматі, насамперед з питань впровадження зони вільної торгівлі, диверсифікації джерел постачання енергоресурсів тощо;

— Україна ставить за мету збереження рівних можливостей і прав кожної держави Співдружності у схваленні ключових рішень в її рамках.

В рамках взаємодії з країнами СНД першочерговими інтересами для України є економічні інтереси, які полягають в розвитку перед усім взаємовигідної двосторонньої співпраці з країнами-членами СНД. За час існування СНД були підписані понад тисячі багатосторонніх документів. Хоча з огляду на об’єктивно існуючі розбіжності в позиціях держав-учасниць в різних галузях не всі вони діють ефективно [45, c. 105].

Висновки до розділу 1

Отже, економічна глобалізація – новий рівень інтернаціоналізації та міжнародної економічної інтеграції, що характеризується інтенсифікацією і новою якістю внутрішніх міжнародних зв’язків у планетарних масштабах.

Національні господарства та їх суб’єкти перетворюються на складову частину світового відтворювального процесу, стають частиною планетарної економіки. Починається цей процес у 80-і роки XX ст., продовжується дотепер.

За 20 років СНД пройшла складний шлях у пошуках оптимальних форм співробітництва. На сьогодні склалася модель різноформатного і різнорівневого співробітництва, яка передбачає гнучкість та вибірковість участі у ньому держав-учасниць. Це дозволяє кожній з країн брати участь у тих сферах співробітництва та на тому рівні, які відповідають її національним інтересам.

Економічне співробітництво є одним із найважливіших та пріоритетних напрямів подальшого функціонування СНД. Країни визначили своєю метою забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Важливе значення відіграють торговельно-економічні відносини країн Співдружності. Частка взаємної торгівлі в загальному обсязі зовнішньоторговельного обороту країн протягом останніх років коливається в межах 22-23 %. При цьому Росія є одним із найважливіших торгових партнерів багатьох країн Співдружності. Важливу роль в економічному співробітництві країн СНД відіграють визначення пріоритетних напрямів співпраці в певній галузі на кожен наступний рік та здійснення відповідних заходів із метою реалізації визначених цілей.

Розділ 2. Основні напрями та співробітництва України з країнами СНД

2.1. Підходи до дво — та багатостороннього співробітництва України з країнами СНД

Одним з важливих векторів зовнішньоекономічної діяльності України є співпраця з країнами Співдружності Незалежних Держав (СНД). зокрема з Російською Федерацією. За цією констатацією стоїть все ще значна залежність України від імпорту енергоносіїв, а саме природного газу, практично монопольне становите у постачанні якого на внутрішній ринок України належить Російській Федерації.

В умовах трансформації економіки серед багатьох проблем економічного розвитку України вагоме місце займає питання зовнішньоторговельних зв’язків та їх вплив на процес економічного зростання. Трансформація як процес великомасштабних перетворень вимагає активної ролі держави, що на практиці набуває форми стратегії. Країна, обираючи ту чи іншу зовнішньоторговельну стратегію, фактично визначає свій шлях поєднання перетворень із забезпеченням економічного зростання.

Взаємовідносини України з країнами СНД впродовж тривалого часу будувалися і продовжують розвиватися на основі двосторонніх та багатосторонніх торговельно-економічних угод. Історично сформовані коопераційні зв’язки між країнами зумовлюють орієнтацію української зовнішньої торгівлі на ринки саме цих країн. Співробітництву сприяє також наявність спільного державного кордону України з Республікою Білорусь, Молдовою та Російською Федерацією, протяжність якого складає 4492 км, з них 1222 км — з Республікою Молдова, 975,2 км — з Республікою Білорусь та 2295 км — з Російською Федерацією (у т.ч. сухопутний 1974 і морський 321 км).

Головною метою утворення СНД є співробітництво в політичній, економічній, гуманітарній, екологічній та культурній сферах для досягнення збалансованого економічного й соціального розвитку держав-членів. Держави-члени СНД мають повний суверенітет і рівні права, є самостійними й рівноправними суб’єктами міжнародного права [10, c. 54].

Підсумковою метою країн-членів СНД було задекларовано утворення Економічного союзу; угоду про його створення підписано в 1993 р. Функціонування Економічного союзу мало б забезпечити вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також здійснення узгодженої грошово-кредитної, валютної, бюджетної, митної, цінової і податкової політики. Функціонування Економічного союзу також передбачало створення валютного союзу, забезпечення розвитку спільного інформаційного простору, здійснення спільних науково-технічних, освітніх, екологічних, культурних та інших проектів.

Для успішної економічної інтеграції на просторі СНД було чимало об’єктивних умов. Проте на сьогоднішній день процес інтеграції країн в межах СНД знаходиться на стадії зони преференційної торгівлі. Розвиток відношень між країнами-членами гальмують економічна нерозвиненість країн і політичні амбіції їх лідерів.

Україну з країнами-членами СНД об’єднують також такі спільні стратегічні пріоритети, як реформування та розвиток національних економік, проведення ефективної соціальної політики, інтеграція у світовий економічний, інформаційний, політичний та культурний простір.

Досвід функціонування СНД засвідчує, що однією з причин невисокої ефективності її діяльності є геополітичних та зовнішньополітичних пріоритетів його учасників. Геополітичні інтереси країн СНД є вкрай неоднорідними. Існують амбіції РФ щодо повернення статусу «наддержави», прагнення до регіонального лідерства України, Узбекистану та Казахстану, до забезпечення стійкого незалежного розвитку Грузії (через членство в європейських та євроатлантичних структурах) і Туркменістану (шляхом визнання світового співтовариства статусу постійного нейтралітету), бажання будь-що отримати доступ до дешевих енергоресурсів навіть ціною часткової втрати суверенітету та культурної самобутності (Білорусь) і, навіть, намір об’єднатися в майбутньому із сусідньою державою через спільність історичної долі, мови та культурних традицій (Молдова).

Однак попри неоднорідність геополітичних уподобань у принциповому плані держави СНД ближчі між собою за внутрішнім станом та потенціалом еволюції своїх геополітичних позицій. У цьому процесі нові незалежні держави СНД прагнуть до створення стабільної системи міжнародного регіонального співробітництва — системи, що здатна забезпечити їхню політичну й економічну безпеку [8, c. 62-63].

Країни СНД е головними торговельними партерами України, частка яких у загальному товарообігу України у 2011 р. склала 42 %, у тому числі в експорті України на групу цих країн припало 38% від загального обсягу експорту країни, в імпорті — 45%. Аналіз динаміки основних показників зовнішньої торгівлі України з країнами СНД свідчить про зростання обсягів товарообігу між країнами, за винятком кризового 2009 р. (рис. 2.1). Для експортно-імпортної діяльності України з країнами СНД характерне від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі у зв’язку з переважанням імпорту над експортом (в основному за рахунок імпорту енергоносіїв).

У товарній структурі українського експорту до країн СНД у 2010 р. найбільшу частку становили машини та устаткування (33%), чорні і кольорові метали та вироби з них (22%), продовольчі товари і сировина (18%). Частка продукції хімічної промисловості склала 11%, мінеральних продуктів 8%.

 

Рис. 2.1. Динаміка показників зовнішньої торгівлі України з країнами СНД за період 2001-2011 рр.

Найменші обсяги у товарній структурі експорту України до країн СНД становили промислові вироби (3%) та деревина і вироби з неї (5%) [2]. У загальній структурі імпорту товарів з країн СНД в Україну у 2010 р. переважали поставки мінеральних продуктів (67% від імпорту з країн СНД). На другому місці — машини та устаткування, транспортні засоби та прилади (10%), на третьому — продукція хімічної промисловості та пов’язаної з нею галузей (9%). Україна з країн СНД також отримала чорні та кольорові метали та вироби з них (7%). продовольчі товари та сировину (3%). Найменше, по 2%, в товарній структурі імпорту товарів з країн СНД в Україну мали промислові вироби і деревина та вироби з неї [2].

Особливе місце у зовнішньоторговельній діяльності України з країнами СНД посідає Російська Федерація, частка якої у загальному зовнішньоторговельному обороті (ЗТО) України у 2011 р. становила 33% (76% від ЗТО України з країнами СНД). Частка Росії у сукупному експорті України до країн СНД у 2010 р. склала 77%, а в імпорті — 78% [2]. В експортно-імпортних операціях між країнами спостерігається від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі. Україна експортує до Росії чорні метали, транспортне устаткування, продукцію хімічної промисловості та агропромислового комплексу. Основними статтями імпорту з Росії в Україну є паливно-енергетичні ресурси, транспортні засоби, лісоматеріали, кольорові метали, ядерні реактиви, синтетичний каучук тощо.

Другим за значенням торговельним партнером України серед країн СНД є Республіка Білорусь, частка якої у ЗТО України з країнами СНД у 2011 р. становила 9%. Частка цієї країни у сукупному експорті товарів нашої держави до країн СНД склала 7%, а в імпорті — 11 % [71]. Для зовнішньої торгівлі України з Республікою Білорусь на протязі 2001-2011 рр. характерним є від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі. Основними статтями експорту України до Білорусі є недорогоцінні метали, машини і устаткування, сільськогосподарська продукція, продукти харчування, імпорту — нафтопродукти, калійні добрива, полімери етилену, машини для сільського господарства.

Третім партнером України серед країн СНД за обсягами сукупного зовнішньоторговельного обороту є Казахстан, на який припадає 6% від ЗТО України з країнами СНД. У 2011 р. у зовнішній торгівлі України з Казахстаном сальдо зовнішньої торгівлі було додатнім. Частка Казахстану в експорті товарів до країн СНД становить 7%, в імпорті — 5%. У структурі українського експорту переважають машини, устаткування і запчастини до них. продукти харчування. Україна імпортувала з Казахстану продукцію агропромислового комплексу, енергоносії. продукцію металургійної. нафтохімічної промисловості, мінеральну сировину. Пріоритетними напрямками розвитку двосторонніх торговельно-економічних відносин між країнами є: енергетика: машинобудування (вагонобудування, сільськогосподарське); аерокосмічна галузь; переробка сільськогосподарських продуктів:   науково-технічне співробітництво [74].

Частка Азербайджану у сукупному ЗТО України з країнами СНД становить 2%. У сукупному експорті товарів України до країн СНД на Азербайджан припадає 3%, в імпорті — 2%. Найбільш активно експортується до Азербайджану продукція металургійного комплексу, машинобудування, агропромислового комплексу та харчової промисловості. Великим попитом в Азербайджані користується продукція компаній «Рошен», «АВК», «Сандора», «Верес», «Ласуня». Основу азербайджанського експорту в Україну складають: сира нафта, авіаційний керосин, продукція переробки овочів та фруктів, алкогольні та безалкогольні напої, різні хімічні продукти, полімерні матеріали та вироби з них.

Особливе місце в зовнішньоекономічних відносинах України займає Республіка Молдова. У зв’язку з незначним обсягом внутрішнього ринку та обмеженими експортними можливостями Молдова посідає п’яте місце серед країн СНД за обсягами ЗТО (2% від ЗТО з країнами СНД). Її частка в сукупному експорті товарів України в країни СНД складала 3%, в імпорті — менше 1% [2]. Основними статтями експорту України до Молдови є продукція агропромислового комплексу, енергоносії, продукція металургійної, хімічної промисловості, машинобудування, деревообробної промисловості. Основними статтями імпорту з Республіки Молдова до України є продукція агропромислового комплексу, машинобудування, металургійної, легкої, хімічної, деревообробної промисловості [29, c. 322].

Активну участь у зовнішній торгівлі з країнами СНД беруть регіони України. Найбільші обсяги експорту товарів до країн СНД у 2011 р. направити Донецька (3404,6 мли дат. СІЛА), Дніпропетровська (2620,4 мли дол. США), Луганська (2338,8 мли дат. США) області, м. Київ (2004,5 млн. дол США) та Запорізька область (1579,8 млн. дол. США). Найменше товарів експортували Тернопільська (34,9 млн. дол. США) і Чернівецька (36,3 млн. дол. США) області та м. Севастополь (44,6 млн. дол. США) (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Розподіл регіонів України за обсягами експорту товарів до країн СНД у 2011 р.

Аналізуючи розподіл регіонів України за обсягами імпорту товарів з країн СНД (рис. 2.3), слід зазначити, що найбільше продукції імпортували м. Київ (11362,5 млн. дол. США).

Рис. 2.3. Розподіл регіонів України за обсягами імпорту товарів з країн СНД у 2011 р.

Найменші обсяги імпорту товарів з країн СНД мали Чернівецька (6,9 млн. дол. США), Тернопільська (14,8 млн. дол. США) області, м. Севастополь (15,1 мтн. дол. США) та Херсонська область (23,5 млн. дол. США).

Для оцінки стану експортно-імпортної діяльності регіонів України з
країнами СНД проведено розрахунки коефіцієнту збалансованості зовнішньої торгівлі, який враховує співвідношення зовнішньоторговельного обороту та сальдо зовнішньої торгівлі. Інтерпретація отриманих результатів наведена у таблиці 2.1 та на рис. 2.4. [35, c. 66]

Таблиця 2.1. Оцінка зовнішньої торгівлі регіонів України з країнами СНД за коефіцієнтом збалансованості зовнішньої торгівлі

Значення коефіцієнту збалансованості і зовнішньоторговельної діяльності	Інтерпретація зовнішньоторговельної діяльності	Області
Від -1 до -0.5	Область значної незбалансованості імпорту	Закарпатська, м. Київ
Від -0,5 до 0	Область порівняної збалансованості імпорту	Житомирська. Івано-Франківська, Київська, Луганська, Львівська, Одеська, Рівненська
Від 0 до 0,5	Область порівняної збалансованості експорту	АР Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська. Донецька, Миколаївська, Полтавська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, м. Севастополь
Від 0,5 до 1	Область значної незбалансованості експорту	Запорізька, Кіровоградська. Сумська, Херсонська, Чернівецька

Джерело: Король, В. Новий договір про зону вільної торгівлі країн СНД: песимістичний правовий прогноз для суб’єктів зовнішньоторговельної діяльності України // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 11. —  С. 67

Встановлено, що для 7% регіонів України характерна значна незбалансованість імпорту — це Закарпатська область та м. Київ, в яких імпорт товарів з країн СНД значно перевищує його експорт. До групи порівняної збалансованості імпорту потрапили 26% регіонів України. Зовнішню торгівлю цих областей з країнами СНД можна охарактеризувати як порівняно збалансовану з незначним переважанням імпорту.

Рис. 2.4. Групування регіонів України за коефіцієнтом збалансованості зовнішньої торгівлі з країнами СНД у 2011 р.

Найбільш чисельнішу групу становлять регіони з порівняною збалансованістю експорту, в яких коефіцієнт збалансованості зовнішньоторговельної діяльності коливається від 0 до 0.5, а зовнішня торгівля характеризується позитивним сальдо з незначним переважанням експорту.

До групи значної незбалансованості експорту потрапили Запорізька, Кіровоградська, Сумська, Херсонська та Чернівецька області (19% регіонів), в яких спостерігається значне переважання експорту товарів над їх імпортом та, відповідно, сальдо зовнішньої торгівлі є позитивним.

Таким чином, проведене дослідження зовнішньої торгівлі України з країнами СНД дозволяє зробити наступні висновки:

— країни СНД є важливими партнерами України у зовнішній торгівлі, на які припадає значна частка її експортно-імпортних операцій: спостерігається зростання показників зовнішньоторговельного обороту як з традиційним партнером України — Російською Федерацією, так і з іншими країнами СНД, зокрема Молдовою, Азербайджаном. Республікою Білорусь;

— динаміка зовнішньої торгівлі характеризується позитивними темпами збільшення зовнішньоторговельного обороту між країнами при переважанні імпорту над експортом, результатом чого є від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі;

— участь у зовнішній торгівлі з країнами СНД значно відрізняється за регіонами України, найбільші обсяги зовнішньоторговельного обороту мають переважно промислово розвинені регіони сходу України за рахунок відповідної спеціалізації їх економіки;

— більшість регіонів України мають незначне позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, що дозволило їх об’єднати у групу порівняної збалансованості експорту, хоча в цілому для України характерна незбалансованість зовнішньоторговельної діяльності з країнами СНД [53, c. 46-47].

2.2. Пріоритети співробітництва України з країнами СНД у сфері енергетики

Енергетика і регіональна економічна інтеграція є основними питаннями міждержавних відносин пострадянського регіону. Інтеграційні вектори України європейського, чи євразійського спрямування потребують вирішення цілого комплексу енергетичних питань. Це пояснюється ситуацією в інтеграційній сфері міжнародних відносин, і енергетичній зокрема, що склалася на уламках СРСР за останні двадцять років. Колись єдиний паливно-енергетичний комплекс СРСР впродовж 1990-х pp. був фрагментований відповідно до потреб кожної незалежної держави. Відповідно цей процес знайшов своє віддзеркалення на пострадянському просторі через створення і оформлення СНД. Основними напрямками діяльності СНД в енергетичній сфері стало врегулювання питань пов’язаних з функціонування ядерної енергетики (угоди 1992 і 1997 pp.) [2,с.7], а також транзиту нафтогазової сировини (угоди 1995 і 1996 pp.) [22,с.20]. Другий напрямок був активізований першими енергетичними конфліктами в 1992- 1994 pp. на пострадянському просторі між Росією і Естонією, а також Росією і Україною. Робота структур СНД в енергетичному напрямку у 1990 — ті pp. не принесла бажаного результату, а саме створення спільного енергетичного простору, який би відповідав інтересам усіх зацікавлених країн регіону. На фоні поглиблення наприкінці 1990-х pp. економічних кризових явищ, а також різної позиції країн-учасниць, СНД остаточно втратило потенціал у вирішенні інтеграційних проблем як енергетичного характеру, так і інших питань в цілому.

Аморфність СНД підштовхнули низку пострадянських країн до пошуку виходу з інтеграційного кута в акцентуванні на економічній інтеграції поза межами інституцій СНД. Тому на поч. 2000-х pp. було ініційовано економічне інтеграційне зближення. Ініціаторами виступила Росія, запропонувавши на основі Митного союзу Росії, Білорусії, Казахстану і Киргизстану (утворений в 1995 р.) утворити економічне співтовариство для ефективного втілення процесу остаточного формування Митного союзу і Єдиного економічного простору. Угодою від 10 жовтня 2000 р. така організація була заснована під назвою «Євразійське економічне співтовариство» (ЄврАзЕС). Паралельно в 2000 р. продовжився процес кооперації в енергетичній сфері СНД укладанням угоди про транзит електроенергії від 25 січня 2000 р. [18], яка за своїм змістом повторювала основні принципи раніше укладених договорів по транзиту природного газу, нафти і нафтопродуктів в 1995 і 1996 pp.

Окрім внесення змін до договору про співпрацю в атомній сфері від 1997 р. документом, прийнятим в 2003 р. [10] у період з 2000-го по 2005-й pp. активність договірного процесу СНД в енергетичній сфері не простежується.

Тенденції інноваційного розвитку економіки за умов інтеграції у міжнародний економічний простір вимагають адекватної зовнішньоекономічної політики, спрямованої на визначення пріоритетних напрямів розвитку країни, де засобами досягнення міжнародної конкурентоспроможності виступають високотехнологічні інновації [59, c. 128].

Економічні зв’язки України з державами СНД ґрунтуються на «інвестиційному балансі», тобто отриманих і вкладених інвестицій в пріоритетні сфери (науку і новітніх технологій), що дає змогу закріпити науково-технологічне співробітництво між країнами. Сформована науково-технологічна політика, що сприяє інноваційному розвитку визначає ступінь науково-технологічного співробітництва України з країнами світу, зокрема з країнами СНД. Практична достовірність науково-технологічного співробітництва знайшла відображення в підписанні низки нормативно-правових угод, договорів, програм між країнами СНД. Результатом стала співпраця України та країн СНД в сфері науки та технологій, вирішення спільних питань та прийняття рішень в області науково-технологічної діяльності, а найголовніше — формування та визнання науково-технологічного потенціалу та його залучення до міжнародної науково-технологічної кооперації. Однак важливим показником співпраці виступають іноземні інвестиції, що вказують на зацікавленість та довіру до країни.

Першим кроком в активізації енергетичної інтеграції СНД на новому етапі була ініціатива щодо розробки концепції формування спільного електроенергетичного ринку (СЕЕР), що зайшла своє відображення в однойменному документі від 25 листопада 2005 р. Документ був покликаний пришвидшити енергетичну кооперацію за допомогою створення спільного електроенергетичного ринку країн-учасниць. Вказане утворення мало ґрунтуватися на таких головних принципах: єдність норм і правил функціонування технологічної інфраструктури (систем передачі електроенергії та оперативно-диспетчерського керування) держав-учасниць СНД; поетапна лібералізація економічної діяльності у сфері електроенергетики та впровадження ринкових відносин і конкуренції; невтручання суб’єктів ринку в питання внутрішнього управління електроенергетичними системами інших держав; забезпечення системними операторами балансу виробництва, постачання і споживання електроенергії та потужності в національних електроенергетичних системах; формування суб’єктів СЕЕР СНД на території держав-учасниць СНД; дотримання балансу економічних інтересів виробників і споживачів електричної енергії; забезпечення захисту інтересів суб’єктів СЕЕР СНД і споживачів; забезпечення виконання зобов’язань суб’єктами СЕЕР СНД; забезпечення права вибору споживачами електроенергії своїх постачальників [12]. Принципи концепції вказують не лише на бажання оптимізувати діяльність електроенергетичних комплексів країн-підписантів відповідно до європейського досвіду, а й на фактичне об’єднання електроенергетичних потужностей країн СНД.

Газове питання між основними суб’єктами об’єднання Україною і Росією дуже гостро постало на межі 2005 — 2006 pp. В 2004 р. внаслідок реалізації складної схеми Україні вдалося в повній мірі розрахуватися з газовими боргами, цьому сприяли поступки «Газпрому», які мали в майбутньому компенсуватися політичними поступками з боку українського уряду [15,с.80]. Події «Помаранчевої революції» унеможливили такий сценарій, тому виникло питання доцільності постачання колишньої союзної держави природнім газом на пільгових умовах. Наступні проблеми з постачанням природнім газом України в повному обсязі показало неспроможність нормативної бази СНД вплинути на рішення учасниць, адже дії конфліктних сторін порушували положення Угоди про транзит природного газу СНД від 1995 р. [22]. Своєрідною реакцією на демарш Росії стала активізація Україною інтеграційного процесу в межах ГЖМу (в 2005 р. організацію лишив Узбекистан) Головним моментом процесу став Київський саміт в травні 2006 р. На саміті було прийнято ряд важливих рішень для організації. Президенти Грузії, Азербайджану, України та Молдови підписали декларацію про створення «Організації за демократію і розвиток — ГУАМ» із розміщенням секретаріату в Києві. Члени ГУАМ домовилися про створення паливно-енергетичної ради для координації дій з питань енергетичної політики і безпеки. У ході саміту президент України заявив, що учасники ГУАМ мають намір вирішувати свої локальні завдання, якими не займається СНД «в силу глобальності Співдружності» [74].

Протистояння ключових країн-учасниць СНД в енергетичній сфері заморозило співпрацю не лише в україно-російському енергетичному полі. Окрім України газова криза охопила також відносини Росії з Білорусією. По суті газові війни 2005 — 2006 pp. з Україною і 2006 — 2007 pp. з Білорусією активізували як ніколи питання налагодження механізму енергетичної безпеки не лише на пострадянському просторі. Особливо чутливою реакція на ці події з’явилася в європейських країнах, які опосередковано були втягнуті в цей конфлікт. Це активізувало вироблення спільної енергетичної політики в рамках ЄС.

Співпраця на енергетичній площині між країнами СНД відновилася із зміною політичної ситуації в Україні із призначенням на посаду прем’єр-міністра більш лояльного до пострадянського вектору інтеграції В.Ф. Янукович. Як наслідок, 25 травня 2007 р. в Ялті було укладено угоду про формування спільного електроенергетичного ринку СНД, в якому були віддзеркалені основні положення однойменної угоди СНД від 2005 р. [19].

З укладанням цієї угоди в межах СНД стартує процес укладення профільних документів, що знайшло своє відображення в серії угод і рішень 2007 — 2009 pp.: документи СНД в сфері енергетики, що були покликані розробити функціональні основи СЕЕРу. Першим з цієї серії став прийнятий в листопаді 2007 р. «Протокол про внесення змін і доповнень до Угоди про координацію міждержавних відносин в галузі електроенергетики», укладеної в 1992 р. В протоколі розглядаються можливі механізми електроенергетичної кооперації країн-учасниць СНД, створення умов роботи спільного ринку в цій сфері [9]. Разом з протоколом було укладено угоду про гармонізацію митних процедур при переміщенні електричної енергії через митні кордони з відповідними положеннями [15, c. 32].

Потрібно зазначити, що цей результати енергетичної співпраці саме в межах СНД набули неоднозначного характеру. Головною причиною такої оцінки є, на думку російського дослідника В. П. Воробйова, так звана «особлива позиція окремих країн СНД», яку вони займали ще з самого початку існування СНД [2,с. 106]. При підписанні домовленостей, особливо на енергетичну тематику, деякі країни (Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан) часто займали специфічну позицію. Це по-суті, нівелювало інтеграційний імпульс, що розчинявся в переліку застережень з якими підписувала угоди та чи інша країна

Значне підвищення цін на енергоносії в 2008 р. та потреба продовження кооперації в даній сфері в межах СНД зумовили появу наприкінці 2008 р. рішення Ради голів держав СНД про визначення співпраці в галузі енергетики ключовою сферою взаємодії держав-учасниць СНД в 2009 р. [14]. Таке «визначальне» рішення було затьмарене «третьою газовою війно» на пострадянському просторі між Росією і Україною на рубежі 2008 — 2009 pp. Вирішення конфлікту між Росією і Україною в січні 2009 р. поставило не лише багато питань внутрішнього значення, а й черговий раз вказало на передусім політичний характер енергетичного фактору — енергетика остаточно стала методом реалізації зовнішньополітичних цілей Росії. Головною енергетичною проблематикою діяльності СНД в 2009 р. в стало питання продовження реалізації ідеї СЕЕРу. Газова ж проблематика була табуйована, хоча логічність першочерговості даної сфери в енергетичних відносинах СНД виходить із заголовків перших шпальт газет того часу. Це, в свою чергу, ще раз підтвердило аморфний характер СНД і відсутність зв’язку його роботи з реальним станом речей. Хоча активність на папері все ж була. Так, в листопаді 2009 р. було прийнято два документи — «Угода про співробітництво держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі експлуатації міждержавних ліній електропередачі національних електроенергетичних систем» і «Рішення про Концепцію співпраці держав-учасників СНД у сфері енергетики». Якщо перший документ вписувався в концепцію формування СЕЕР [17], то інший був присвячений загально-енергетичній тематиці і визначав основні принципи співпраці в основних енергетичних підрозділах [11]. Особливістю даного рішення було те, що уряд України фактично саботував його, прийнявши документ із застереженнями до позицій, що мали фундаментальний характер для втілення концепції [42, c. 149-150].

Новий етап у спробі налагодження енергетичного співробітництва на теренах пострадянського простору пов’язаний з обранням на посаду президента України в 2010 р. В. Ф. Януковича. Його передвиборча програма свідчила про бажання змінити градус напруженості між двома країнами, що неодноразово підвищувався за останні п’ять років. Найповніше втілення цього курсу знайшло в так званих «Харківських Угодах», укладених в квітні 2010 р. Ці угоди мали певний ефект «розморожування» відносин між двома країнами, одним з результатів якого стала активізація обговорення енергетичного питання в межах СНД. Так, вже в травні цього 2010 р. було прийняте Рішення про План першочергових заходів щодо реалізації Концепції співпраці держав-учасників СНД у сфері енергетики і одночасно протоколу про етапи формування спільного електроенергетичного ринку держав — учасниць СНД [13,с.8]. Підписання цих документів в черговий раз показали що реальні міжнародні проблеми енергетичного характеру вирішуються на просторах колишнього СНД в двосторонньому порядку і мають чисто політичне підґрунтя. В свою чергу, договірна база СНД в справі енергетики вже стала простим віддзеркаленням як характеру так і інтенсивності цих, знову ж таки двосторонніх відносин.

Таким чином від розпаду СРСР в 1991 р. до дефолту в Росії, енергетична співпраця на пострадянському просторі проходила по двом напрямками. Перша лінія співпраці була покликана зберегти працездатність паливно-енергетичних комплексів кожної країни в умовах розриву господарських зв’язків. Друга лінія енергетичної взаємодії в межах СНД сформувалася на фоні питань постачання і транзиту енергоносіїв на пострадянському просторі. Слабкість економічного стану країн на даному етапі завадили повноцінному втіленню цих положень.

Розвиток зовнішнього співробітництва, зокрема, в енергетичній сфері, є надзвичайно важливим чинником функціонування економіки України. Концептуальна невизначеність та низький рівень організаційно-економічної роботи зовнішньополітичних структур щодо міжнародного співробітництва України в енергетичній сфері перешкоджають українським підприємствам налагодити плідну співпрацю з іншими країнами.

Український паливно-енергетичний комплекс, з огляду на існуючі потужності, має великий експортний потенціал. Окрім традиційно високого рівня надання транспортних послуг, сьогодні цей потенціал використовується вкрай незадовільно. Найважливішою ланкою нафтогазового комплексу України є нафто- і газотранспортна системи, які забезпечують транспортування енергоносіїв як споживачам в Україні, так і виконують транзитні поставки російських газу та нафти до країн Центральної та Південної Європи.

За останні кілька років намітилися тенденції до зменшення обсягів транспортування енергоносіїв трубопровідним транспортом України внаслідок розроблення Росією стратегії обходу української території. Послуги українського газонафтопровідного транзитного транспорту залишаються на довгострокову перспективу важливим елементом експортного потенціалу країни. Завдяки вигідному географічному розташуванню України – на перехресті торгових шляхів між Європою та Азією – транзит енергоносіїв відіграє важливу роль в її економіці і має значний потенціал для збільшення обсягів вантажоперевезень. Важливим є також врахування «транзитного» чинника як вагомого джерела зміцнення економіки, і, відповідно, укріплення незалежності України за рахунок інтеграції в економіку країн СНД і Європи.

В умовах майже цілковитої залежності від постачання енергоносіїв із Росії, заходи щодо диверсифікації джерел їх надходження, насамперед природного газу та нафти, повинні розглядатися як ключовий елемент формування національної безпеки держави і створення умов для сталої роботи та розвитку ПЕК.

Це потребує термінового розроблення концепції довгострокової енергетичної політики України, наріжним каменем якої мають стати заходи з диверсифікації.

Багатовекторність українського зовнішньополітичного курсу останнім часом викликає багато нарікань, як ззовні, так і в самій Україні. В енергетичній сфері вона трактується ще більш неадекватно, що має під собою певне підґрунтя. Так, представники крайніх партій виступають або за миттєве від’єднання від російських газонафтогонів і за співробітництво тільки з європейською та світовою спільнотою, або навпаки – за прямування в кільватері російської політики в надії отримати дешеві енергоносії. Результуючий вектор кількох рівних та протилежно спрямованих векторів, як відомо, дорівнює нулю. Тобто, зовнішньополітичний курс не повинен бути заполітизованим і спрямовуватися тільки на Захід, або тільки на Росію. Прийняття державних рішень повинно підпорядковуватись лише національним інтересам України на основі міжнародного права та економічної доцільності. Така прагматична спрямованість і має стати основним вектором українського зовнішньополітичного курсу [41, c. 211-212].

Протягом усіх років незалежності енергетична безпека України залишається вразливою і негарантованою, оскільки наша держава енергетично залежна від Росії: на 90% по нафті та на 60% по газу. Незважаючи на те, що значний обсяг газу за походженням є центральноазійським, проте маршрут його доставки пролягає через територію РФ, що ставить нашу державу у залежність від енергетичної політики Кремля. В цих умовах залежність енергетичного сектору і економіки України в цілому від імпортних поставок енергоносіїв є критичною, тому енергетична безпека, а відтак і економічна є надто вразливою. Негативним чинником виступає відсутність прозорості у схемах організації постачань газу в Україну Росією із залученням посередника у вигляді RosUkrEnergo. Результатом цього є перманентні конфлікти і надмірна політизація газових стосунків.

Чергова «газова війна», яку на початку 2009 р. інспірував «Газпром» за підтримки Кремля, значною мірою був спричинений корупційно-економічними та корупційно-політичними чинниками: непрозорістю у газових оборудках; боротьбою газових груп в Україні та Росії за „доступ до труби” з метою отримання надприбутків; спробами переділити тіньові прибутки від експерту російського газу в Європу і створити нові корупційні схеми за участі нових українських політиків; бажанням російських та українських політико-економічних кланів заробити за державний рахунок через створення посередників.

Основним політичним завданням інспірованої Кремлем газового конфлікту між Москвою і Києвом було завдання продемонструвати транзитну неспроможність України, значно зашкодити репутації України як надійного транзитного, геоекономічного і геополітичного партнера Європейського Союзу.

Шляхом шантажу та обіцянок зберегти „особливі умови” формування ціни на газ Кремль прагнув залишити Україну у сфері своїх геополітичних інтересів, змусити відмовитися від курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Розв’язуючи газовий конфлікт Москва також намагалась заблокувати реалізацію положення Хартії про стратегічне партнерство між Україною і США щодо модернізації ГТС. Певну роль в роздмухуванні конфлікту мало негативне ставлення російського керівництва до Президента В. Ющенка, зокрема через його принципову позицію стосовно російсько-грузинського конфлікту [39, c. 47].

Серед економічних чинників тиску Росії на Україну в газовому конфлікті слід назвати наступні: намагання «Газпрому» поліпшити своє фінансове становище, а також компенсувати збитки за закуплений за високими цінами середньоазійський газ за рахунок продажу газу Україні по надвисоким цінам; намагання послабити конкурентноздатність української промисловості через завищені ціни на газ; прагнення Кремля отримати контроль над українською ГТС та ПСГ; створення умов для банкрутства «Нафтогазу» з метою отримати частину його майна і активів; зберегти непрозорого посередника RosUkrEnergo при поставках центральноазійського газу через Україну та ЄС.

Деполітизація енергетичного співробітництва і переведення його у прогнозоване стабільне русло, шляхом укладання довгострокових контрактів із чітко визначеною і виключно ринково обґрунтованою формулою формування ціни на пальне, цілком відповідало б українським інтересам і російським національним інтересам. Активізації двосторонньої економічної співпраці в енергетичній сфері могло б сприяти укладання угоди про реалізацію спільних українсько-російських проектів у паливно-енергетичному комплексі, як це передбачено Планом дій Україна-Росія до 2009 р.

Стабільний і передбачуваний розвиток українсько-російського енергетичного співробітництва є запорукою енергетичної безпеки і стабільного економічного розвитку на широкому євразійському просторі, що включає країни ЄС, Україну, Росію, а також низку центральноазійських країн-експортерів енергоносіїв.

Особливий інтерес для налагодження торговельно-економічних українсько-російських стосунків становить і модернізація української газотранспортної системи (ГТС). У стратегічному плані підписана в вкінці березня 2009 р. Брюсселі в кінці березня 2009 р. Декларація про модернізацію української ГТС відповідає національним інтересам як України, так і Росії. Знайти оптимальний консенсус у цій справі можна було б шляхом створення нових потужностей, коли на базі української ГТС, яка має залишатися в управлінні НАК «Нафтогаз», створювалися б нові ділянки, паралельні коридори, нові підземні сховища на умовах тристороннього консорціуму у складі України, ЄС і РФ, що були б його власністю.

Одним із реальних проектів можливої співпраці України і Росії з ЄС могло б бути створення “Європейського газового контуру» (ЄГК) – об`єднаної системи газопостачання ЄС, здатної забезпечити необхідну циркуляцію газу від місць зберігання до регіонів виникнення дефіциту. Найбільшу у світі за обсягом транзиту українську ГТС (37 тис. км газопроводів) та найпотужнішу на континенті нашу систему підземних газових сховищ (ПСГ), активний обсяг якої перевищує 30 млрд. куб. м, можна використовувати в інтересах усієї Європи.

Починаючи з 2001 року Росія вживає планомірні заходи з метою зменшення залежності від українських енерготранспортних систем для транспортування енергоносіїв в Європу. Якщо в кінці 90-х років минулого століття Росія транспортувала через Україну 75% нафти, то сьогодні через територію України перекачується не більше 20 % російського нафтового транзиту. Це стало можливим завдяки введенню в дію у 2001 обхідного нафтопроводу Суходольна – Родіонівська, який перебрав майже 1/3 транзитних обсягів. Крім цього, Росія збудувала Балтійську трубопровідну систему і наростила перевалочні потужності в Новоросійську. Сьогодні на теренах України діють близько 10 російських нафтових компаній: „Лукойл”, „ТНК-BP”, „Татнефть”, „Група Альянс”, „Сургутнефтегаз”, „Роснефть”, „Славнефть”, „Транснефть”, „Сибнефть” [8].

Ядерне паливо в Україну постачає російська компанія ВАТ „ТВЕЛ” (Росія), яка у 1996 році виграла тендер у корпорації Westinghouse (США) та корпорації АВВ (Швеція). Участь України у виробництві ядерного палива для власних потреб є досить обмеженою (30% потреб в урані та 100% — у цирконії), що обумовлює практично монопольну залежність України від постачання кінцевого продукту (ТВЕЛів).

В майбутньому Україна має можливість змінити ситуацію монопольної залежності від Росії за рахунок введення в експлуатацію нових ядерних реакторів неросійського походження і відповідно постачання на них неросійського ядерного палива. Разом з тим, необхідно продовжувати співпрацю з Росією у спільному виробництві ядерного палива, збільшуючи частку України у виробництві уранового концентрату, цирконієвих сплавів та виробів з них [40, c. 138-139].

Нові тенденції в питаннях енергозабезпечення країн СНД також засвідчують необхідність активної взаємодії на пострадянському просторі у процесах встановлення регулюючих механізмів енергетичної політики (тарифна політика, транзит російських енергоресурсів), організації нових енерготранзитних маршрутів. В цьому сенсі Україні необхідна подальша координація позицій з потенціальними країнами–транзитерами, зокрема республікою Білорусь та країнами експортерами азійських і каспійських енергоресурсів. Проте, вірогідно, що Росія буде і надалі намагатись позбавити інтеграційну складову СНД енергетичної домінанти.

Донедавна запаси природних енергетичних ресурсів та розвинена газотранспортна система Росії розглядались як найбільш імовірний базис економічної інтеграції на пострадянському просторі. Проте існуючі механізми взаємодії всередині інтеграційних проектів та їх стратегічна перспектива опираються на чітку ідеологію та ініційовану Росією модель патерналістських відносин в рамках “Великого проекту” “Нової Росії”. Частиною політичної еліти РФ підтримується доктрина тісної інтеграції в межах так званого Великого трикутника: Урал, Далекий Схід і Центральна Азія. Йдеться про поєднання трьох стратегічних концептів: енергетичного комплексу, промислово-технологічного потенціалу і оптимальних шляхів транзиту енергоресурсів. А євразійська єдність на основі тісного союзу між Росією і Казахстаном становить базову модель для інтеграції пострадянського простору на сучасному етапі. Попри все спільність стратегічного курсу Казахстану чи Білорусії з Росією на сучасному етапі викликає великий сумнів, тому ймовірніше за все РФ буде вдаватись не стільки до переформатування правлячих еліт пострадянських країн (особливо в Середній Азії), а до збереження статус-кво своїх позицій в регіоні.

Отже, з середини 2000-х pp. формальна робота СНД в енергетичній сфері зосереджується навколо питань формування Спільного електроенергетичного ринку (СЕЕР), що був покликаний стати першою ланкою більш масштабного проекту формування спільного енергетичного простору. Така масштабна ціль залишилася на папері, тому що енергетичний інтеграційний процес в др. пол. 2000-х pp. на пострадянському просторі прописувався на фоні реалій газових війн між країнами-учасницями і прийняття деякими з них під час укладення угод в рамках СНД «особливих позицій». Це в свою чергу, зводило нанівець інтеграційний імпульс в особливо чутливій, енергетичній сфері. Невдачі в інтеграційному будівництві не лише СНД, а й інших паралельних і альтернативних проектах на пострадянському просторі можна пояснити відсутністю високого рівня економічного розвитку країн учасниць і політичного консенсусу між ними. Для досягнення такого рівня пострадянським країнам доведеться пройти досить довгий шлях внутрішнього реформування і побудови системи взаємовигідних відносин. Це потрібно для досягнення «інтеграційної зрілісті», особливо в енергетичній сфері [56, c. 42].

2.3. Розвиток торговельно-економічного співробітництва України в межах СНД

Неабияку роль у зовнішньоекономічних зв’язках відіграють економічні відносини з країнами Співдружності Незалежних Держав (СНД). Економічні відносини країн СНД мають здійснюватись відповідно до моделі економічного співробітництва, яка полягає в подальшій економічній взаємоінтеграції при збереженні політичної незалежності цих країн і без втручання політики в економіку. Реалізація цієї принципової моделі слугуватиме вдосконаленню економічних відносин країн СНД. Для цього необхідна система колективних скоординованих заходів у межах СНД, що ґрунтується на принципах рівноправності, взаємної вигоди, взаємної заінтересованості у спільному виході з економічної кризи.

Україна стала центром, навколо якого групуються держави, з тих чи інших причин не зацікавлені у сприянні інтеграційним процесам в СНД або які бажають дистанціюватись від Росії в економічному або політичному плані.

Міжнародні зв’язки України з країнами СНД здійснюються як у зовнішній торгівлі, так і в економічному, науково-технічному і культурному співробітництві, в міжнародному туризмі, військово-стратегічному співробітництві та інших формах. Політична й географічна близькість до пострадянських держав, підкріплена угодами СНД майже з усіх глобальних питань багатостороннього співробітництва, зумовлює орієнтацію української зовнішньої торгівлі на ринки саме цих країн. Втім, роки існування СНД засвідчили, що Співдружність у передбачуваному вигляді остаточно так і не відбулася, оскільки її координуючі органи практично не мали впливу на розвиток економік країн-учасниць. Елементи інтеграції виникали переважно за рахунок двосторонніх угод.

Україна розглядає Співдружність як консультативний орган і відкидає спроби зробити його наддержавним, вважаючи, що в межах СНД вона не змогла вирішити жодної проблеми, тому надає перевагу розвитку відносин на двосторонній основі. При цьому Україна виступає проти угруповань усередині Співдружності, проти політики «різних швидкостей» в інтеграційних процесах, за створення зони вільної торгівлі. Вона також продовжує курс на інтеграцію з країнами Європейського Союзу.

Створення зони вільної торгівлі передбачає реалізацію країнами СНД комплексу відповідних заходів. Невиконання хоча б одного з них поставить під загрозу успіх усього проекту. Цей процес має деякі об’єктивні причини і пов’язаний з певними труднощами. Головним є те, що держави СНД переживають системну соціально-економічну кризу, в них відбувається реформування економічних і суспільних відносин, утвердження демократичних основ управління. Держави СНД значно відрізняються одна від одної за структурою економіки і ступенем її розвитку. У значній частині свого експорту вони виступають як конкуренти на зовнішніх ринках, про що свідчать, наприклад, складні переговори про придбання або транспортування через Росію нафти із Азербайджану і Казахстану, природного газу із Туркменистану.

Скорочення взаємної торгівлі між країнами СНД і вибір торговельних партнерів зумовлюються такими чинниками, як великі відстані перевезень та високі залізничні тарифи. Саме з цих причин нині продукція із Казахстану, Киргизстану або Узбекистану для України коштує в 1,5 разу дорожче, ніж аналогічна із Польщі, Угорщини та Німеччини [38, c. 43].

Галузева структура зовнішньої торгівлі України з членами СНД переважно збігається із загальними показниками її експорту та імпорту (табл. 3.1). Основними експортними товарами виступають продукція чорної металургії (при меншій її частці у вивозі до країн Співдружності порівняно з поставками до інших країн внаслідок традиційно високої насиченості ринку СНД власними металургійними продуктами), АПК (цукор, горілчані вироби, олія), хімічної індустрії, машинобудування (в тому числі комплектуючі для раніше поставленої техніки та поставки в межах виробничої кооперації). При цьому умови проникнення українських товарів на ринок СНД постійно погіршуються — як через посилення прямого захисту цими країнами власних виробників (особливо після утворення Митного союзу), так і через низьку конкурентоспроможність виробів українських підприємств порівняно з високотехнологічними товарами західних фірм або дешевими товарами з Китаю та країн Південної Азії, через відсутність належної товаропровідної мережі, реклами, сервісної служби тощо. Як наслідок Україна поступово втрачає цей традиційний ринок збуту товарів, лібералізація якого широко відкрила його досвідченим у конкурентній боротьбі транснаціональним корпораціям та іншим великим трейдерам.

Послаблення позицій України на ринку СНД особливо згубне для неї внаслідок високої потреби в імпорті енергоносіїв та відсутності до цього часу альтернативних (порівняно з СНД) джерел отримання нафти й газу. Частка цієї товарної групи в імпорті (в середньому близько половини ввозу) є унікальною у світовій практиці і пов’язана з нераціональною структурою національної економіки та екстенсивним характером її функціонування. Залежність України від постачальників енергоносіїв є тим більш тісною, оскільки майже всю нафту вона отримує з Росії, а газ — із Росії та Туркменистану (з 1997 р. згідно з укладеними угодами поступово зростають поставки також з Азербайджану та Узбекистану). Висока частка енергоносіїв в імпорті є основною причиною від’ємного торговельного балансу; вона до мінімуму скорочує кошти для закупівлі на зовнішньому ринку інших товарів (зокрема устаткування та технологій для модернізації національної економіки), посилює заборгованість міжнародним фінансовим інституціям, іноземним державним та приватним кредиторам [38, c. 44].

У регіональному розрізі СНД та ЄС є двома найбільшими чинниками існування пасивного сальдо в торгівлі України, яке частково покривається активом у відносинах з іншими країнами (особливо КНР, Індією, Туреччиною, США). Іншим важливим джерелом зниження дефіциту торговельного балансу є позитивне сальдо у сфері послуг — за даними 1998 р., воно становило 2,4 млрд. дол., у тому числі 2,0 млрд. припало на відносини з країнами СНД (понад 98 % на РФ) стосовно послуг із транзиту вантажів, зв’язку, ділових послуг та інших видів співробітництва в цій сфері. Однак у цілому наведені дані не забезпечують повного покриття пасивного сальдо у торговельних відносинах України з країнами Співдружності та й усім світовим ринком, яке становить в останні роки 1,1—1,4 млрд. дол.

Особливістю торговельних відносин України з країнами СНД є висока частка такої малоефективної форми, як бартерні (товарообмінні) операції. Питома вага таких операцій за 1995—1998 рр. знизилася в українському експорті з 26,9 до 7,5 %, а в імпорті — з 21,4 до 7,1 %. Однак частка бартеру залишається ще великою у вивозі до Росії та Туркменистану, тоді як за свої поставки енергоносіїв ці країни вимагають сплати у ВКВ та лише частково — зустрічними поставками продовольчих товарів з України, а також наданням транспортних та інших послуг (табл. 18.3).

Кризова ситуація в промисловості змушує Україну використовувати й таку форму торговельних зв’язків, як операції з давальницькою сировиною (обробка на українських підприємствах сировини та напівфабрикатів іноземних фірм з наступним поверненням виготовленої з них продукції). РФ є основним партнером України в цій формі торгівлі, використовується вона також у відносинах з білоруськими, молдавськими та узбецькими партнерами. Та все ж на країни СНД припадає лише п’ята частина операцій з давальницькою сировиною, решта є результатом угод з англійськими, ірландськими, німецькими, швейцарськими та іншими фірмами й підприємствами, яким до вподоби порівняно низька оплата кваліфікованої робочої сили в Україні.

Отож можна констатувати, що торговельні відносини України з країнами СНД мають складний та суперечливий характер. Українські експортери не спромоглися забезпечити собі стабільне місце на ринку Співдружності, ефективність зв’язків із більшістю партнерів є невисокою. Але відсутність навіть таких позицій в інших регіонах світу спричиняє збереження пріоритетності СНД як основного напряму зовнішньоекономічної політики України. Це — найважливіший сектор вивозу вітчизняної продукції та головне джерело отримання товарів так званого критичного імпорту (енергоносії, запасні частини для раніше поставленої техніки тощо), без яких неможливі функціонування національної економіки та підтримка соціальної сфери, навіть в умовах їх скорочення під час кризи. Підвищення ефективності відносин із СНД та забезпечення альтернативних напрямів співробітництва з іншими регіонами світу є двома взаємопов’язаними найважливішими завданнями зовнішньоекономічної стратегії України [31, c. 3-4].

Найбільш драматично розвиваються економічні відносини з провідним партнером — Росією. Починаючи з різкого підвищення цін на енергоносії, керівництво РФ проводить політику «вибіркового» тиску на Україну, маючи на увазі не лише економічні, а й політичні цілі (стосовно поділу Чорноморського флоту, різниці позицій відносно НАТО, інтеграційних процесів у Співдружності тощо). Дві угоди між Україною та РФ про вільну торгівлю 1993 та 1995 рр. містили істотні застереження на користь Росії, яка завдяки цьому щорічно додатково отримувала близько 1,1 млрд дол. від взаємного обміну товарами. Подальші роки характеризувалися посиленням вибіркового захисту російського ринку від українських товарів, загрозами оголосити Україну державою-банкрутом, уведенням додаткових податків та квот на імпорт українського цукру, горілчаних виробів тощо.

Внаслідок такої політики починаючи з 1992—1993 рр. різко зростає заборгованість України. Характерною була ситуація із затриманими Україною виплатами за газ у 1995 р. На їх переоформлення в кредит із довгостроковим терміном погашення РФ згодилася лише під прямим тиском МВФ, який обумовив надання Росії чергових валютних траншів саме реструктуризацією українського боргу. Складність ситуації загострюється ще й тим, що при збереженні високої залежності України від економічних зв’язків з РФ керівництво останньої наполегливо прагне ліквідувати залишки взаємозалежності в окремих галузях економіки. Це виявляється, зокрема, у створенні альтернативних українським інфраструктурних об’єктів (трубопровід РФ — Білорусь — Польща, нові порти на Чорному та Балтійському морях) та переорієнтації на них експортно-імпортних вантажів, у заміні комплектуючих українського виробництва власними тощо. Не забезпечило суттєвого поліпшення взаємних економічних відносин і підписання в травні 1997 р. широкомасштабного договору про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами.

Та попри все це об’єктивні геополітичні та економічні передумови визначають високий рівень і довгостроковий характер взаємин народногосподарських комплексів двох найбільших країн СНД. Тому лише перехід на рівноправну та взаємовигідну основу може розв’язати складні проблеми україно-російського співробітництва. Разом із тим розвиток обопільних зв’язків не може бути самоціллю — це лише законсервує успадковану від радянських часів низьку ефективність виробничого потенціалу кожного з партнерів. Вихід має бути віднайдений у раціональному співвідношенні співробітництва між Україною та РФ з інтенсифікацією їхньої активності на світовому ринку, особливо у взаєминах з передовими державами.

Враховуючи високу залежність України від імпорту енергоносіїв, особливе значення має її співробітництво з Туркменистаном. На частку останнього припадало до 10—12 % імпорту (практично лише поставки газу) та всього 2—3 % експорту України до країн СНД. Така диспропорція щорічно створювала дефіцит у 0,5—0,6 млрд дол., що становило в окремі роки від чверті до половини пасиву платіжного балансу України. Цей дефіцит лише частково покривався сплатою за транзит туркменського газу до Європи українськими трубопроводами. Тому для зменшення валютних витрат Україна намагається урізноманітнити компенсаційні джерела сплати за туркменські енергоносії, пропонуючи поряд з товарними поставками (продукція АПК, труби, деякі види устаткування для нафтогазової промисловості тощо) проведення в Туркменистані меліоративних та геологорозвідувальних робіт, допомогу в будівництві залізниць та ін. Проте це лише частково вирішує проблему, тому необхідна більш глибока проробка потенційних потреб туркменського партнера та можливостей їх задоволення Україною в умовах конкуренції з боку фірм мусульманських та західних держав, а також інших країн СНД [38, c. 45].

До останнього часу одним із головних споживачів українських товарів виступала Білорусь (13,0 % експорту до країн СНД при активному для України торговельному сальдо у 200 млн дол.). Хоча умови угоди 1993 р. про вільну торгівлю не виконувалися в повному обсязі, за загальним рівнем обороту з країнами СНД Білорусь посідала друге (після РФ) місце у вивозі України та третє (після РФ та Туркменистану) місце в її імпорті. При цьому структура товарообміну між двома державами вирізнялася доволі широкою номенклатурою порівняно з іншими членами СНД. У відносинах з Білоруссю особливо значною є частка бартерних операцій. Це пояснювалося спеціалізацією багатьох білоруських фірм на реекспорті українських товарів до РФ та російських до України, що викликало численні звинувачення з боку Росії відносно надмірної «прозорості» білорусько-українського кордону. Після січня 1995 р. у зв’язку з формуванням Митного союзу умови торгівлі з Білоруссю поступово ускладнювалися, особливо після рішення Президента О. Лукашенка в липні 1997 р. про «закриття» білорусько-українського кордону. Із створенням союзної держави Росії та Білорусі умови торгівлі з цією країною поступово стануть повною аналогією економічним відносинам України з РФ.

Зовсім протилежними є тенденції українсько-молдавського економічного співробітництва. Обидві країни в останні роки послідовно здійснюють заходи з лібералізації взаємних відносин на основі режиму вільної торгівлі, плідно співпрацюють у транзитних операціях, поступово налагоджують коопераційні зв’язки. Урядами цих держав розглядається питання про можливість створення між ними митного союзу.

Рівень економічних зв’язків України з іншими країнами СНД (особливо з Вірменією, Таджикистаном та Киргизстаном) набагато нижчий: він не відповідає ні їхнім потенційним можливостям, ані навіть рівневі відносин за часів СРСР. Стосовно Казахстану поряд з незначним обміном його промислової сировини на українські товари можна зазначити використання можливостей українських підприємств у кооперації з казахськими партнерами на давальницькій основі (в імпорті з Казахстану частка давальницької сировини досягала майже 50 %, що дорівнювало й частці виробленої з неї та вивезеної продукції). Казахстан є найбільшим серед неевропейських країн СНД споживачем транспортних послуг України. Підписання довгострокової програми співробітництва під час візиту Президента Н. Назарбаєва до Києва в 1999 р. може суттєво інтенсифікувати економічні зв’язки обох країн у наступному столітті.

У торгівлі з Узбекистаном бартерні операції становлять чверть обсягу українського експорту та імпорту. В невисокому за рівнем товарообміні між двома країнами слід зазначити обмін вузлами в межах кооперації авіапідприємств. З 1997 р. Узбекистан почав експортувати до України природний газ [22, c. 16].

У перспективі можна передбачити суттєве розширення співробітництва України з двома закавказькими республіками — Азербайджаном та Грузією — в рамках міжнародного нафтового проекту. На переговорах адміністрації Президента Г. Алієва з міжнародними консорціумами про розробку родовищ на Каспії було розроблено варіант створення транспортного коридору, яким азербайджанська нафта від грузинських портів буде доставлятися танкерами до Одеського термінала й далі постачатися трубопроводом до Європи. Реалізація цього проекту дасть Україні змоту, крім коштів за транспортування, отримати альтернативне щодо Росії джерело енергоносіїв, завантажити вітчизняні нафтопереробні підприємства, зменшити дефіцит палива для автотранспорту та сільського господарства, сировини для підприємств нафтохімії.

З 1997 р. інтенсифікації взаємних зв’язків у галузі транспортування енергоносіїв та обміну товарами сприяє утворення союзу ГУУАМ, до якого увійшли Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан та Молдова.

Складність нинішнього економічного співробітництва України з державами СНД зовсім не означає безперспективності подальших зусиль щодо використання потенціалу взаємних відносин. Сучасні та стратегічні потреби української економіки вимагають більш гнучкої та виваженої політики стосовно закріплення в окремих регіональних та галузевих нішах цього великого й найбільш знаного для українських експортерів ринку. Взаємовигідні відносини з країнами Співдружності мають залишитися одним із пріоритетів довгострокової концепції утвердження України у сві­товому господарському просторі.

Разом із тим необхідно враховувати й тенденцію до переорієнтації більшості країн СНД на прискорений розвиток відносин поза межами цієї організації, насамперед із найбільш економічно розвинутими країнами. Україна пертою серед держав СНД підписала угоду про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом (14 червня 1994 р.), пізніше подібні угоди були укладені РФ, Молдовою тощо. Хоча ці документи не створюють таких пільгових умов, як для Польщі, Угорщини та інших центральноєвропейських держав — асоційованих членів ЄС, усе ж вони створили надійне підґрунтя для активізації торговельних відносин між членами СНД та західними партнерами.

Взаємні торговельні зв’язки в межах СНД домінували на початку 90-х років, нині ж у більшості країн Співдружності вони дорівнюють приблизно половині товарообороту (в 1998 р. частка країн СНД у загальному обсязі зовнішньої торгівлі України становила 44 %, тобто за п’ять років зменшилася майже на третину). Особливо значні зміни відбулися в регіональному перерозподілі торговельних відносин Росії. Виступаючи ініціатором прискореної інтеграції в межах СНД, РФ фактично переорієнтувала свою зовнішню торгівлю на інші регіони світу, на які в 1991 р. припадало лише близько 30 %, а в 1998 р. — вже 79 % російського експорту та імпорту [22, c. 18].

Реалізація масштабних проектів розробки природних ресурсів за участю ТНК уже в найближчі роки сприятиме значному збільшенню частки найбільш розвинутих країн у зовнішній торгівлі Казахстану, Азербайджану та Узбекистану. Щодо Туркменістану, то основну частину свого експорту, де переважають енергоносії, він спрямовує до Західної Європи, намагаючись через вихід до Перської затоки утвердитися в інших регіонах світу. Крім того, всі згадані держави різко активізували свої відносини з мусульманськими країнами, особливо з Туреччиною та Пакистаном.

Тенденція до зміщення пріоритетів країн СНД має враховуватися в зовнішньоекономічній політиці нашої держави як вагомий фактор конкурентної боротьби в господарському просторі Співдружності. За цих умов особливо важливого значення набуває використання геоекономічної позиції України як транзитної території на шляху вантажопотоків між цими країнами й світовим ринком. Цілеспрямованих зусиль державних органів та комерційних структур вимагають стратегія і тактика завоювання окремих сегментів згаданого простору, диференційований підхід до тих чи інших національних ринків, зважаючи на місцеві особливості споживання продукції, потенціал експортно-імпортних потреб виробничої сфери та населення, а також на обмеження, що випливають з національного законодавства та міжнародних угод, зокрема про участь у Митному союзі. Необхідно, нарешті, повною мірою використовувати можливості створення з партнерами по СНД спільних підприємств, фінансово-промислових груп, розгортання коопераційних зв’язків тощо.

У торгівлі з країнами СНД Україна має від’ємне сальдо балансу на продукцію виробничо-технічного призначення, а структура українського експорту є неефективною.

У товарній структурі взаємного експорту і імпорту держав СНД переважають вуглеводна сировина і паливо, чорні і кольорові метали, продукція хімічної, нафтохімічної і харчової промисловості [13, c. 56].

Торгівля послугами з державами СНД має позитивне сальдо для України. У 2010 році країнам-членам СНД було надано українських послуг на суму 2141,4 млн. дол. США, а імпортовано до України – на суму 215,5 млн. дол. США [5] .

 

Таблиця 2.1. Зовнішня торгівля товарами і давальницькою сировиною з країнами СНД, млн. дол. США

	Експорт			Імпорт
	2008	2009	2010	2008	2009	2010
Торгівля товарами	4202,3	3252,2	4497,5	7897	6743,2	8039,9
У відсотках до всього об’єму торгівлі	33,25%	28,08%	30,86%	53,81%	56,92%	57,61%
Торгівля давальницькою сировиною	8,7494	6,9135	3,406	352,134	307,2478	59,7318
У відсотках до всього об’єму торгівлі	8,96%	8,35%	1,41%	37,74%	33,29%	6,49%

Основними статтями експорту країн СНД у країни останнього світу є паливно-енергетичні ресурси, чорні і кольорові метали, мінеральні добрива, пиломатеріали, продукція хімічної промисловості [13, c. 24].

2010 рік фактично був завершенням попереднього етапу і початком нового періоду розвитку СНД, що в значній мірі пов’язано з суб’єктивним фактором – заміною кремлівською адміністрацією в Росії.

На саміті держав-учасниць СНД 30 листопада 2011 року обговорювалися питання економічної і політичної співпраці у рамках цієї організації. Знов торкалися питання створення зони вільної торгівлі у межах СНД.

Ще 2 квітня 2009 року Рада глав держав країн-учасниць СНД прийняла рішення, відповідно до якого основним напрямом діяльності Співдружності стає економічне співробітництво, що реалізуватиметься шляхом створення і функціонування зони вільної торгівлі. Була узгоджена структура органів реформованої СНД, досягнуто домовленості про добровільну участь будь-якої держави в цих органах, а також рішення, за яким бюджет СНД повинен формуватися пропорційно участі кожної з них у конкретних органах Співдружності. Реалізація цих рішень вимагає завершення ратифікації всіма країнами Співдружності Угоди про створення зони вільної торгівлі від 15 квітня 1994 року та Протоколу до неї від 2 квітня 1999 року, а також вирішення питання про стягнення ПДВ за місцем призначення продукції.

За роки існування СНД не вдалося реалізувати основні положення Угоди. Вона залишалася лише програмним документом і декларацією про наміри, що ні до чого не зобов’язувала. Процес формування зони вільної торгівлі виявився більш складним і тривалим ніж уявлялося.

Україна дотримується позиції, обґрунтованої з економічного погляду і адекватної підходам переважної більшості угруповань світу до питань стратегії розвитку інтеграційних процесів. Вона полягає в тому, що реалізація на території Співдружності будь-яких проектів створення Митного союзу, спільного ринку або економічного та валютного союзу можлива лише після завершення процесу поступового формування в межах СНД ефективно діючої зони вільної торгівлі [38, c. 45].

Зона вільної торгівлі (ЗВТ) є однією з ефективних форм взаємодії і економічної інтеграції держав.

Але, у випадку СНД створення ЗВТ зштовхується із об’єктивними проблемами і труднощами. Це – системна соціально-економічна криза, що переживають країни Співдружності, процес реформування економічних і суспільних відносин, становлення демократичних основ управління. Значні розходження у рівні соціально-економічного розвитку, напрямленості і темпів економічних і політичних реформ, що проводяться, у зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних орієнтаціях, неурегульовані міждержавні і міжнаціональні конфлікти не забезпечують сприятливих внутрішніх і зовнішніх умов для інтеграційних процесів у Співдружності, у тому числі для створення зони вільної торгівлі.

Держави Співдружності значно різняться за структурою економіки і ступеню її зрілості. Росія, Україна, Білорусь, у певній мірі Казахстан, мають достатньо розвинуті національні господарства з високою часткою обробної, у тому числі машинобудівної промисловості, диверсифіковану галузеву структуру виробництва. Інші держави Співдружності можна скоріш віднести до країн, що розвиваються. Вони характеризуються переважно аграрно-сировинною структурою економіки з високою часткою видобувних галузей і первинної переробки сільськогосподарської і мінеральної сировини. Значною частиною свого експорту вони виступають по відношенню один до одного на зовнішніх ринках як конкуренти, про що свідчать, наприклад, складні переговори про придбання або транспортування через Росію нафти з Азербайджану і Казахстану, природного газу із Туркменістану.

Разом з тим для нових незалежних держав – колишніх республік СРСР місткі російські ринки є не тільки привабливими, але й інколи безальтернативними для експорту і імпорту багатьох видів промислової і сільськогосподарської продукції, енергоносіїв, сировини і матеріалів. Це в значній мірі стосується і України.

Оптимальний позитивний ефект від участі в процесі інтеграції можливий для країн СНД лише в контексті поступового та поетапного розвитку їх взаємовідносин, в чому Україна грає не останню роль.

Висновки до розділу 2

Отже, на сьогоднішній день проблеми забезпечення енергетичної безпеки набули дійсно глобального характеру, в той же час прийнятної та взаємовизнаної стратегії забезпечення енергетичної на світовому чи загальноєвропейському рівні безпеки не існує.

Стратегічні наміри Росії, як і інших виробників та експортерів ПЕР, сконцентровані на отриманні максимальної вигоди (економічної та політичної) від реалізації наявних запасів ПЕР, при цьому існують наміри таке положення максимально закріпити надавши їм безумовний державний суверенітет над національними ПЕР, і, в той же час, максимально зменшити значення транзитних країн.

Розділ 3. Шляхи удосконалення механізму співпраці України з країнами СНД

3.1. Структура чинного механізму економічного співробітництва в СНД

Україна є однією із сполучених ланок між Заходом і Сходом. Тому взаємовідносини і економічні зв’язки з ними є важливим пріоритетом у зовнішньоекономічній політиці. Поряд із пріоритетним курсом економічного розвитку з країнами Західної Європи, актуальним для України залишається й забезпечення розвитку багатосторонніх відносин з державами — членами СНД. Розвиток зовнішньоторговельної активності на Сході також сприятиме зростанню ролі України в світовому просторі.

На сучасному етапі економічного розвитку країни СНД є головними торговими партнерами України. їх з Україною об’єднують такі спільні стратегічні пріоритети, як подолання економічної кризи, реформування та розвиток національних економік, проведення ефективної соціальної політики, інтеграція у світовий економічний простір, інформаційні, політичні та культурні взаємозв’язки.

Разом з тим помітним гальмом для співробітництва і розвитку торговельно-економічних відносин з країнами СНД є загальна нормативно-правова неузгодженість, політичні суперечки, відсутність дисципліни банківської і договірних поставок та ін. Відмінності в цілях геостратегічного розвитку, в темпах проведення ринкових перетворень, а також у підходах до змісту самої інтеграції стали додатковою перешкодою розвитку такого співробітництва.

Однак участь України у СНД, його економічних структурах є важливим позитивним фактором становлення нових незалежних держав, розвитку взаємовигідного економічного співробітництва між ними.

Сталий економічний розвиток країн СНД, який спостерігається у останні роки (2000-2005) стверджує сприятливий клімат для налагодження з ними плідних двосторонніх торговельних відносин. У цьому напрямку є актуальним проведення переговорів з усунення наявних тарифних та нетарифних бар’єрів у двосторонній торгівлі з країнами СНД і в першу чергу у торгівлі з Російською Федерацією, зокрема вирішення питання режиму вільної торгівлі з країнам-учасниками ЄЕП та іншими країнами СНД.

На сьогодні головним напрямом в торговельних взаємовідносинах і міжнародних економічних зв’язках є співпраця з Російською Федерацією. Двосторонні експортно-імпортні відносини України з Росією є найбільшими за обсягами та найбільш диверсифікованими за номенклатурою на усьому пострадянському просторі. Вони ж найкращим чином ілюструють специфіку та суперечності торговельних, взагалі економіко-політичних стосунків між новими незалежними державами.

Значна товарно-технологічна залежність від Росії, особливо щодо поставок енергоносіїв до України, створює небажані, а часом і незрозумілі інциденти — політичний тиск на незалежну державу. Адже левова частка закупівлі товарів у Росії припадає саме на енергоносії — нафту і газ.

Між Україною і Росією і на сьогодні є багато складних питань соціально-політичного, геостратегічного, власницько-економічного характеру, які ще повністю не розв’язані (взаємне визнання географічних кордонів, спори щодо Чорноморського флоту, нерухомі активи, які розміщенні за кордоном і інші).

Усі ці гострі суперечності мають вирішуватись за допомогою переговорів, компромісів, взаємопоступок.

Разом з тим існують ускладнення при регулюванні торгівлі і проведенні експортно-імпортних операцій суб’єктами, що господарюють, через неузгодженості та суперечності нормативно-правових систем обох сторін. Як результат Україні наносяться великі збитки, які оцінюються в мільярдних сумах. Це стосується високоліквідаційних товарів сировинної групи та енергоносіїв, які є для України критичним імпортом. Ці факти свідчать про важливість роботи з гармонізації режиму торгівлі, зокрема в укладенні угод, які створювали б рівні умови товарообміну між двома країнами [32, c. 111].

Відповідно до Договору про економічне співробітництво на 1997-2007 p.p., а також ряду інших документів підготовлена Програма економічного співробітництва України і Російської Федерації на 1998-2007 pp. Ця програма передбачає зближення основних напрямів у проведенні економічних реформ і розвиток економічного співробітництва, координацію пріоритетних напрямів структурних змін в економіках, координацію заходів з вирішення соціальних проблем, всебічний розвиток торговельних відносин.

Основу українського експорту до Росії становлять продукція металургійної промисловості (вироби з чорних металів, феросплави, профілі, алюміній), продукція машинобудування (електромашини, вантажні автомобілі, двигуни тощо), сільськогосподарська продукція (м’ясо-молочні продукти, цукор, алкогольні напої, консервовані продукти і ін.), продукція хімічної промисловості (шини, пластмаси і вироби з них, фарби, органічні хімічні сполуки, мийні засоби).

Імпорт з Росії — головна стаття енергоносії (нафта та природний газ), які становлять понад 70% від загального обсягу ввезення. З Росії ввозиться також багато видів продукції машинобудування, механічного обладнання, легкові автомобілі. Важливе значення має і ввезення продукції хімічної промисловості, зокрема синтетичного каучуку.

Розвивається і інвестиційне співробітництво, але воно пов’язане з фінансовими дефіцитами на пострадянському просторі. Складовою двостороннього співробітництва є прикордонна співпраця. У лютому 2000 р. була підписана програма міжрегіонального і прикордонного співробітництва України і Російської федерації до 2007 р. В подальшому розвитку економіки України і Росії має сприяти створення міждержавних і транснаціональних фінансово-промислових груп і об’єднань, які концентрували б фінансові, матеріально-технічні та інтелектуальні ресурси задля виробництва і реалізації конкурентоспроможної на світових ринках продукції.

Вагоме місце в системі економічного співробітництва займають і інші країни СНД, найбільшу питому вагу серед них займають: Туркменістан, Казахстан і Білорусь [26, c. 120].

Співробітництво України з Туркменістаном носить традиційний характер на протязі усіх років незалежності. Найбільшою комплексною статтею товарної торгівлі становлять продовольчі товари (борошно, цукор, яловичина). Зростає експорт продукції машинобудування — рідинні насоси, механічні пристрої, електричні машини та промислове обладнання. Традиційний сегмент українського експорту — металургійні вироби (труби різного діаметру). Збільшуються обсяги експорту продукції хімічної промисловості, лікарських засобів, шин.

Імпорт з Туркменістану практично проходить по статті «природний газ», з яким укладена довгострокова угода.

Торгівля України з Казахстаном значною мірою визначається статусом обох країн щодо енергозабезпеченості. Казахстан є переважно експортером енергоносіїв (нафта і нафтопродукти). Торгівля енергоносіями становить основну статтю обопільної торгівлі, яка забезпечує Казахстану загальне позитивне сальдо у торгівлі з Україною.

Основні статті українського експорту до Казахстану це ядерні реактори, електричні машини, прокатні стани, залізничні локомотиви та інші види продукції машинобудування, феросплави, труби, прокат, вироби з чорних металів, лікарські засоби, штучний графіт, шини та ін.

Основними секторами українського експорту до Білорусі є товари металургійної промисловості (чорні метали, труби, плоский прокат, профілі, феросплави тощо) та машинобудування (механічне обладнання, електричні машини, обладнання для автомобілів та ін.). Багато експортується продукції хімічної промисловості (шини, пластмаса, дубильні екстракти, фарби, полімери, органічні хімічні сполуки, продукти неорганічної хімії), а також продукти харчування (зерно, цукор, кондитерські вироби, олія, жири, борошно, алкогольні напої).

Імпортує Україна трактори, вантажні автомобілі, холодильники, побутові прилади, обладнання і устаткування, полімери, добрива, нафту і нафтопродукти, фармацевтику та хімічні продукти, троси та канати.

За останні роки стабілізуються міжнародні взаємовідносини із іншими країнами СНД. Зокрема країнами Середньої Азії (Узбекистаном, Киргизстаном, Таджикистаном). Найбільш важливі взаємозв’язки є з Узбекистаном, який для України поставляє газ. Предметами українського експорту до Узбекистану є продукція металургійної промисловості (метал, труби), машинобудування (електричні машини, ядерні реактори), вироби хімічної промисловості та продовольчі товари (цукор, олія, борошно, крупа).

Тісні взаємозв’язки є з країнами Кавказу (Азербайджаном, Грузією та Вірменією). Азербайджан є одним з найважливіших експортів для України у постановці енергоносіїв та нафти. Крім нафтопродуктів з Азербайджану імпортуються крани, інша машинобудівна продукція, вироби легкої промисловості (бавовняне волокно, прядиво) та інші.

Грузія за останні роки значно пожвавила взаємоекономічні відносини з Україною. До Грузії Україна експортує продовольчі товари (цукор, етиловий спирт і ін.), товари хімічної промисловості (лікарські препарати, шини, пластмаси), продукцію металургії. З Грузії Україна отримує в основному цитрусові, вина та деякі види машинотехнічної та хімічної продукції.

З Вірменією обсяги експортно-імпортних операцій незначні. Україна продає Вірменії окремі види металопродукції, труби, алкогольні напої, електричні машини, продукцію хімічної промисловості. Взамін купує деякі види продукції металургії, металообробки, машинобудування, синтетичний каучук, традиційні вірменські алкогольні напої [23, c. 9].

Основними предметами експорту продукції до Молдови є енергоносії, нафтопродукти, продукція металургійної промисловості, продовольчі товари, продукція хімічної промисловості, лікарські засоби, електричні машини та устаткування, вантажні автомобілі.

До України імпортуються з Молдови товари асиметричного щодо експорту асортименту, які належать до категорій машин на обладнання, металургійної промисловості, продовольчих товарів (свинина, вина, фрукти).

У найближчий час Україні необхідно визначити національні пріоритети на цьому напрямку та активізувати політичний діалог на східних векторах – СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП у контексті реформування зазначених структур. Враховуючи вищевикладене вважається доцільним для України здійснити наступний комплекс практичних дій у цьому напрямку:

1. Розробити і затвердити Концепцію розвитку відносин України в рамках інтеграційних проектів на пострадянському просторі.
2. Підготовити перелік і зміст можливих проектів, які Україна зацікавлена реалізовувати на багатосторонній основі спільно з державами-учасниками СНД.
3. Створити систему постійного моніторингу виконання обов’язків по діючим для України договорах і угодах, підписаних з державами-учасниками інтеграційних об’єднань.
4. Провести порівняльний економічний аналіз втрат та переваг участі України в інтеграційних об’єднаннях на теренах СНД /особливо аналіз географічної та товарної структури експорту-імпорту в країни/.
5. Проаналізувати напрацьовані домовленості та законодавчу базу інтеграційних об’єднань на предмет їх узгодження зі стандартами ЄС та виявити ті елементи, які сприяли б економічному співробітництву України з членами цих утворень та не суперечили процесу європейської інтеграції.

Отже, співробітництво держав пострадянського простору, метою якого є інтеграція, дістає подальше інституційно-організаційного оформлення, не набуваючи водночас реального змісту. Найпоширенішим форматом для оформлення цієї співпраці є зона вільної торгівлі, угоди про створення якої були підписані на різному рівні між державами СНД, але так і не були створені. Зважаючи на етапи інтеграції, які виокремлюють фахівці, ця форма кооперації є першим етапом, тому говорити про реалізацію усіх подальших інтеграційних стадій неактуально. Політичний чинник надто впливає на всі сфери відносин нових незалежних держав, зокрема й економічну, що призводить до стагнації та неефективності інтеграційних проектів [21, c. 17-18].

3.2. Перспективи участі України в Митному Союзі Росія-Білорусь-Казахстан

Одним із напрямків митно-тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є створення Митного союзу між країнами-торговельними партнерами. Митний союз сприяє вільній торгівлі між країнами-учасницями та встановленню єдиного митного тарифу. Дані угоди не повинні створювати жодних перешкод для торгівлі з іншими країнами. Тому після створення Митного союзу митні бар’єри повинні залишатися на тому ж рівні, що й до його створення.

У випадку створення Митного союзу виникає необхідність в організації наддержавного інституту (спеціально створеної Комісії), що взяв на себе функції розробки законів ведення торгівлі як усередині союзу так і з третіми країнами. Під митним союзом розуміють політично-економічне об’єднання, яке створюється з метою координації зовнішньоекономічної політики держав, регламентації обсягів, структури та умов здійснення експорту, імпорту та транзиту товарів чи інших предметів [9]. Митний союз має єдиний митний кордон. На території союзу діють єдині митні закони і правила щодо ввезення усіх видів товарів до будь-якої з країн-учасниць. В ідеалі повинне існувати спільне митне право і єдиний набір митних правил для всіх країн — учасниць. До товарів, які перетинають кордон Митного союзу, можуть застосовувати антидемпінгові та компенсаційні заходи, певні квоти. Здійснюються оплата збору та зазначаються умови його оплати, визначаються правила митного оцінювання та правила визначення походження товарів тощо.

Митний союз повинен включати:

— загальний зовнішній митний тариф, що використовується всіма країнами-учасницями при торгівлі з зовнішніми країнами, що не є членами даного Митного союзу;

— створення єдиного інституту з нагляду за використанням тарифу і прийняттям рішень про його зміни.

Кожна країна-учасниця повинна мати право одержувати свою частку митних надходжень незалежно від того, в яку з країн імпортуються товари і де відбувається одержання податку.

Необхідно проводити єдину торгову політику в рамках Митного союзу. Таку торгову політику повинні формувати всі країни-учасниці. Виникає також необхідність створення єдиного інституту, що на основі голосування приймав рішення з питань ведення загальної торгової політики[8, c. 66].

У випадку приєднання країн-членів створеного Митного союзу до ГАТТ/СОТ — рішення приймаються одноголосно всіма країнами — учасницями. Часткова участь країн-членів виключена. У випадку виявлення розходження у поглядах між учасниками на певні спірні питання або між учасниками та вищим органом Митного союзу створюється спеціальна Комісія, яка повинна забезпечувати рівноправність у виконанні укладеного договору про Митний союз, дотриманні основних правил та положень такого договору. Ця Комісія повинна мати у своєму складі спеціальний правовий інститут, який би займався вирішенням конфліктних ситуацій та видавав нормативні акти, обов’язкові для виконання всіма учасниками союзу. Отже, Митний союз потрібно розглядати в двох основних аспектах: зовнішньому і внутрішньому.

Зовнішній — це прийняття загального митного тарифу та узгодження митного законодавства з метою застосування даного митного тарифу[12]. Тобто до товарів з всіх країн застосовуватимуться єдині ставки мита, що значно полегшуватиме проведення зовнішньоторгівельних операцій. Внутрішній — це усунення обмежувальних регламентуючих заходів відносно товарообміну в самому Митному союзі [12]. В результаті країни-учасниці союзу матимуть змогу вільного доступу на ринки союзників без сплати імпортних та експортних мит, що зменшить вартість продукції для споживачів.

В результаті створення Митного союзу виникає два ефекти — статичний та динамічний.

Статичний ефект проявляється відразу після входження країни до союзу та являє собою певні економічні наслідки для країни. Він може бути позитивним для однієї країни, а негативним для іншої. Це може бути розширення торговельних відносин, зростання грошових надходжень до бюджету країни або ж навпаки зменшення прибутковості експортно- імпортних операцій.

Статичний ефект має два економічних наслідки: 1) розширення торгівлі, коли споживач, який проживає в даній країні починає активно споживати не лише товари та послуги власного виробника, а й імпортні; 2) згортання торгівлі, коли імпортовані товари та послуги не виправдовують сподівань споживачів і як результат мають негативний попит та несуть збитки. Дані наслідки стосуються не лише країн, які є членами союзу, а й впливають на добробут третіх країн, які постачають власні товари на ринки митного союзу.

Статичний ефект залежить перш за все від того, яким є економічний потенціал країн, законодавча база, наявність трудових, грошових, матеріальних мінеральних ресурсів, якими забезпечується виробнича галузь, інвестиційний клімат тощо. Статичний ефект, як правило, спрощує процедуру переміщення товарів та транспортних засобів через митний кордон, зменшує витрати держави на процедури митного контролю та оформлення, що в свою чергу призводить до скорочення працівників митних органів.

Динамічний ефект, який являє собою економічні наслідки, проявляється уже на останніх етапах становлення митних союзів. Він є показником ефективності функціонування та доцільності створення даного союзу. Адже якщо на початковому етапі існування союзу країни мали позитивний ефект, то через деякий час розбіжності поглядів можуть спричинити значний розлад в економічному становищі країн-учасниць.

Динамічний ефект відображає зміну виробничого потенціалу країни. Тобто, вже на останніх етапах становлення можна проаналізувати, як змінюються ціни на товари та послуги, визначаються основні конкуренти національних виробників тощо.

За умови великої кількості іноземних конкурентів на національному ринку, виробники, щоб утримати власні конкурентні позиції, підвищують якість товару, впроваджують у виробництво сучасні технології, акцентують увагу на галузях, які приносять прибутки, та збільшують асортимент продукції. Саме на останніх етапах становлення спостерігаються стабільні надходження іноземних інвестицій у прибуткові галузі промисловості, укладаються міжнародні торговельні договори.

Слід зауважити, що від участі в митному союзі країна може отримати не лише економічні, але й політичні привілеї. Митний союз може проводити активну політику з іншими інтеграційними об’єднаннями, розробляти та впроваджувати спільні проекти, поліпшувати стосунки з сусідніми країнами, проводити спільні заходи щодо розвитку стосунків з іншими країнами тощо [13, c. 90].

Отже, про наслідки участі країн у митних союзах однозначні висновки робити не можна. Все залежить від того, яку кількість переваг може отримати країна в результаті підписання угоди про митний союз.

Митний союз є похідною від чисельних форм співробітництва на пострадянському просторі, одним із перших повноцінних економічних об’єднань на ньому. Митний союз можна вважати свого роду “полегшеною версією” ЄЕП, що є проектом економічної інтеграції чотирьох держав (Росії, України, Білорусі і Казахстану), який так і залишився нереалізованим.

Формування Митного союзу бере початок з середини 90-х років, коли Росія, Білорусь і Казахстан підписали угоду про створення Митного союзу, до якої в березні 1996 р. приєдналася Киргизія, а в лютому 1999 р. — Таджикистан. Відповідно до договору про поглиблення інтеграції в економічній та гуманітарній сферах від 1996 р. вищим органом Митного союзу була створена Міждержавна рада в складі глав держав, урядів, міністерств закордонних справ. Формування союзу планувалося завершити в два етапи. На першому з яких передбачалося повністю скасувати тарифні та нетарифні обмеження у взаємній торгівлі, встановити єдиний торговельний режим, загальні митні тарифи і заходи нетарифного регулювання щодо третіх країн, а на другому — об’єднати території держав-учасників у єдину митну територію і перенести митний контроль на зовнішні кордони союзу.

У жовтні 2000 р. Митний союз було перетворено на Євроазійське економічне співтовариство (ЕврАзЕС) у складі тих же п’яти країн — Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії і Таджикистану. Вірменія, Україна і Молдова отримали в ЄврАзЕС статус спостерігачів. Крім створення зони вільної торгівлі, введення єдиного митного тарифу і системи нетарифного регулювання учасники ЄврАзЕС декларували прагнення до побудови загального фінансового, енергетичного і транспортного ринку, вільного руху капіталу і товарів, рівних умов доступу до інвестицій, спільної реалізації міждержавних цільових програм, зближення національних законодавств та можливостей введення єдиної валюти.

Питання про введення єдиної валюти пов’язано з необхідністю створення єдиного наднаціонального регулюючого органу та делегування йому повноважень національними центробанками, до чого держави-учасники ЄврАзЕС були не готові.

Водночас, інтеграційні процеси мають власні логіку та етапності розвитку — від зони вільної торгівлі до єдиного валютного союзу [14, c. 44].

Базовим плацдармом для створення нового економічного об’єднання виступив оновлений ЄврАзЕС. Поруч із основними країнами-засновниками Митного союзу також визначаються перспективи поповнення новими членами — Киргизією, Таджикистаном і Узбекистаном. Якщо розглядати участь у Митному союзі через призму подальшого членства в СОТ, не можна не побачити певні ризики для кожної з країн-учасниць.

По-перше, основним протиріччям є черговість вступу, індивідуальна або колективна подача заявки для вступу до СОТ. Якщо, колективна заявка надає певні дивіденди Білорусі та Казахстану, то вона ставить Росію в умови часткової залежності від колег по СНД.

Інтеграція в СОТ у «зв’язці» Митного союзу суттєво загальмує строки вступу всіх країн-учасниць цієї організації. У червні 2009 року глава уряду РФ В.Путін заявив, що Росія, Білорусь і Казахстан мають намір вступати у СОТ єдиним блоком, після чого всі індивідуально-сепаратні переговори про вступ до організації були припинені[12].

Проте, подальший вступ до СОТ єдиним блоком є досить проблематичним оскільки за нормативами СОТ новоутворена організація має бути суверенним утворенням з самостійним управлінням торговельною політикою. Тому країни-учасниці Митного союзу вирішили вступати до СОТ неформальним блоком на основах попередніх домовленостей, але за індивідуальним графіком.

На думку багатьох експертів, участь в Митному союзі надає країнам-учасницям централізований, але самостійний шлях вступу до СОТ, а для Росії означає фактичну відмову від попередніх домовленостей. Поетапність і обґрунтованість подачі заявок для членства в СОТ, можливо, матиме певний проміжний етап. Тільки після остаточного формування Митного союзу, запланованого на середину 2011 року. Якщо розглядати перспективи інших претендентів на членство Митного союзу, то для багатьох потенційних учасників організації членство є певним трампліном для вступу до СОТ.

В липні 2010 року Росія, Білорусь та Казахстан підписали договір про створення Митного союзу. Новостворений Союз повинен спростити порядок переміщення товарів між країнами, запровадження єдиного Митного кодексу надасть можливість визначення порядку транспортування нафти та автомобілів через кордон та зменшити конфліктні ситуації. Етапи економічної інтеграції Митного союзу РБК надані в таблиці 2.

Таблиця 2. Етапи економічної інтеграції Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану

Напрямки етапи	Єдина економічна політика	Єдина зона вільної торгівлі	Єдиний митний тариф	Єдиний Митний кодекс
СНД, грудень 1991	+	+	+	—
Економічний Союз, вересень 1993	+	+
Митний Союз, січень 1995	+	+	+	—
ЄврАзЕС, жовтень 200	+	+	+	—
ЄЕП, вересень 2003	+	+	—	—
Митний союз Росії, Білорусії, Казахстану, липень 2010	+	+	+	+

Джерело: Грановський В., Нанівська В. Митний союз по-російськи/ Грановський В., Нанівська В.// В Україні. – 2010.- №10, с.7

Отже, як видно з таблиці, на кожному етапі формування інтеграційних об’єднань пострадянські країни прагнули до створення єдиної зони вільної торгівлі, що полегшило б обмін товарами та послугами між державами, та веденням єдиної економічної політики, яка б відповідала вимогам усіх держав-учасниць.

Участь пострадянських країн у даних політичних об’єднаннях повинна була спростити відносини країн у політичній, економічній та соціальній сфері, а також надати змогу швидко вирішувати конфліктні ситуації. Створення кожного з інтеграційних об’єднань мало на меті формування єдиного торговельного простору. Країни-учасниці мали б змогу без сплати імпортних та експортних мит надавати продукції на ринки інших країн. Підписання договору про створення Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану повинно було вирішити основні політичні економічні та соціальні проблеми, які виникали між державами після розпаду Радянського Союзу. Проте вже на початкових етапах його формування виникло достатньо розбіжностей у поглядах щодо єдиної митної політики, підписанні єдиного Митного кодексу та скасуванні деяких експортних та імпортних мит між країнами формування Митного союзу між пострадянськими країнами повинно вирішити основні зовнішньоекономічні та політичні проблеми. Першими кроками Митного союзу є аналіз переваг та недоліків, які отримає кожна держава-учасниця.

Досить негативна думка викладена в журналі Міжнародного центру перспективних досліджень. В ньому говориться про те, що домовленості про умови функціонування нового інтеграційного утворення містять велику кількість винятків і неврегульованих питань. Згідно з підписаними документами існує більш як 400 винятків до домовленості про вільний рух товарів. Крім того, буде збережено митний контроль на кордонах між країнами-учасниками, а також нетарифні торговельні обмеження, тобто квоти та субсидії. Зокрема, Росія зберегла мито на експорт нафти та нафтопродуктів до Білорусі, а Білорусь — мито на транспортування російської нафти своєю територією [24, с.7].

Переважна більшість вчених вважає, що таким чином Росія намагається захопити домінуючі позиції, розширити сферу свого впливу та потіснити Європейський Союз.

На даному етапі функціонування Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану не вимагає дотримання єдиної митної політики від країн- учасниць. Як правило, питання щодо використання інструментів торговельного захисту повинні належати до повноважень єдиного наднаціонального інституту, який власне і створюється для того, щоб координувати спільну митну політику. Втім, у випадку з Росією, Білоруссю та Казахстаном останнє слово лишається за їх урядами.

Основними проблемними питаннями, які постають перед Митним союзом є наступні:

— збільшення конкурентоспроможності та продуктивності праці для центральноазіатських країн, які неконкурентоспроможні з провідними країнами-учасницями Митного союзу;

— формування та використання єдиного митного тарифу на території союзу;

— формування спеціального органу, який би вирішував конфліктні ситуації;

— наявність певних виключень з загальних правил.

На території трьох держав-учасниць Митного союзу виробляється понад 85% валового внутрішнього продукту СНД і проживає близько 60% населення країн СНД загальною чисельністю майже 167 млн. чоловік, що відводить йому роль одного з провідних інтеграційних об’єднань [4, с. 8]. Успішна реалізація цього інтеграційного об’єднання сприятиме подальшому стабільному економічному та політичному розвитку країн-учасниць, розширенні сфери впливу, підвищення ролі в світовій економіці.

В даному випадку, за оцінками деяких експертів, Митний союз дозволить країнам-учасницям до 2015 року збільшити ВВП на 15%. За умов ефективного функціонування Росія отримає понад 400 млрд. доларів прибутку, Казахстан та Білорусь — понад 16 млрд. доларів кожна [5, с. 10].

Країни-учасниці домовилися про деякі поступки для “особливо чутливої групи товарів”, які підпадають під встановлений пом’якшений перехідний період.

В енергодипломатії Росії та Білорусі, можливо, зміниться система взаємних розрахунків: стягуватиметься не вивізне мито на нафту, а вивізне мито на нафтопродукти, вироблені на білоруських нафтопереробних заводах із використанням російської нафти. Формування Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану стало певним кроком до співробітництва за економічними інтересами, однак не усунуло фундаментальних протиріч між країнами-учасницями.

Основними протиріччями між Росією та Білоруссю є відмова від компромісу з постачання ключових товарів — нафти, газу, продуктів харчування, автомобілів та сільгосптехніки (конфлікт у постачанні російського газу в Білорусь традиційно припадає на перший календарний місяць року), а також їх транзит через територію країни [10].

Слід зазначити, що залишилися невирішеними наступні проблеми: білоруська влада розраховує на повне зняття торговельних бар’єрів, що дозволить відновити експорт у Росію, що скоротився в 2009-2010 роках більш ніж на 40%. Багато економічних експертів висловлюють серйозні сумніви відносно реалізування ідеї створення Митного союзу. Як головний аргумент вони називають невдалий колишній інтеграційний досвід. Інтеграція в рамках СНД, ЄврАзЄС і навіть такого вузького об’єднання, як Союзна держава, не продемонструвала здатності сторін домовлятися та йти на серйозні поступки. Також провалилася й ідея Єдиного економічного простору (ЄЕП). Росія як і раніше незадоволена наявністю інституту спецімпортерів при ввезенні риби, тютюнових виробів і алкогольної продукції.

Білорусь не збирається відмовлятися від вимоги скасування мита в торгівлі між країнами, включаючи енергоносії. Зокрема, вона наполягає на тому, щоб з 1 липня 2010 року російська нафта, що надходить у країну, не обкладалася ніяким митом.

На думку білоруських експертів з питань економіки, причому як державних, так і більшості незалежних, причина недієздатності полягає в небажанні Росії ділитися енергетичними ресурсами. Білоруські експерти вважають, що основою зовнішньої політики Росії є енергоресурси, які вони постачають до країн Західної Європи. Таким чином російська влада завдяки укладенню угоди про Митний союз сподівається зменшити витрати на транспортування нафти та газу до Європейського Союзу та збільшити свої прибутки.

Отже, Митний союз Росії, Білорусі та Казахстану не відповідає основній меті створення таких інтеграційних об’єднань. Цей союз не можна вважати навіть зоною вільної торгівлі, оскільки не відбулося скасування митних зборів на імпортні товари, а також не було введено в дію єдиний митний тариф.

Категорії “зона вільної торгівлі”, “митний союз” “єдиний економічний простір” за подібних обставин втрачають свій економічний зміст. В даному випадку лише Росія отримує виграшні позиції.

Спірні питання мають розглядатися на рівні вищих органів Митного союзу — міждержавних рад голів урядів і голів держав, де рішення приймаються консенсусом.

Розподіл митних зборів у межах союзу, які становлять суттєву частину надходжень до державних бюджетів усіх трьох країн такий: Росія — 86,5%, Казахстан — 8,5%, Білорусь — 5% [14, с. 7].

Ще однією особливістю Митного союзу є надзвичайна гнучкість у застосуванні його принципів. Наприклад, країни-учасниці зберігають торговельні бар’єри для найбільш значущих товарів, зокрема енергоносіїв.

До основних переваг участі у Митному союзі можна віднести наступні:

— значний трудовий потенціал даного регіону надасть можливість реорганізувати виробництво та покращити виробничий потенціал країн;

— можливість врегулювання питання щодо транзиту через країни- учасниці нафти та газу до Європи;

— можливість вирішення спірних питань щодо процедури пропуску товарів через митні кордони;

— можливість вирішення політичних конфліктів;

— єдиний митний тариф, який надасть змогу зменшити вартість товарів для країн;

— спільний митний кодекс, який надасть змогу однаково тлумачити норми, щодо яких раніше виникало багато запитань;

— збільшення інвестицій до країн та формування сприятливого інвестиційного клімату;

— можливість отримання прибутків всіма державами;

— сприяння підвищенню конкурентоспроможності продукції;

— використання нових технологій у виробництві;

— отримання значних грошових коштів до державних бюджетів.

Недоліками впливу Митного союзу на країни-учасниці є наступні:

— зайняття Росією лідируючого становища на міжнародного ринку;

— виникнення конфліктів щодо єдиного митного кодексу;

— відсутність після укладення Союзу єдиних норм щодо експорту нафти та газу між Росією та Білоруссю до Європейського союзу;

— негативне ставлення з боку Європейського Союзу;

— відсутність підтримки з боку населення та їх незадоволеність ситуацією;

— не скасування експортного мита між країнами;

— зростання цін на імпортні товари.

Слід зазначити, що створений Митний союз має забезпечувати рівноправність всіх країн-учасниць, вирішення проблем, відсутність негативного впливу на політичні відносини з іншими державами. У випадку якщо Росія буде проводити жорстку політику щодо своїх союзників дане інтеграційне об’єднання не зможе виправдати очікувань та призведе до занепаду та розладу національних економік [17, c. 28].

Участь України в проектах на пострадянському просторі формується за принципом багатовекторності — інтеграції в європейські структури (ЄС, НАТО) і одночасному збереженні ринків збуту в країнах СНД. Створене інтеграційне об’єднання розглядається не лише з боку економіки, а й з геополітичної сторони, як можливість об’єднання держав — колишніх учасників СРСР. Тому участь в ньому України може відіграти значну роль.

Росія є найбільшим інтеграційним центром на Євроазійському просторі. Вона втілює цю особливу місію вже багато століть.

Вихід із внутрішньої економічної кризи і подолання наслідків світової кризи передбачають пошуки найрізноманітніших інструментів і механізмів. Серед цих інструментів і механізмів знаходиться активізація зовнішніх економічних відносин з Росією.

Роки попередньої влади призвели до створення штучної ситуації згортання економічних відносин з колишніми союзними республіками і, насамперед, з Росією. Штучне протистояння економічним відносинам з колишніми союзними республіками, відносини з країнами Заходу призвело до відвертого конфлікту. Фактично відбулося згортання одних зовнішніх політичних відносин та не розгортання інших стосунків.

З урахуванням наявних торгівельних преференцій між Україною і Росією, Білоруссю і Казахстаном і вузька зосередженість Митного союзу на питаннях торгівлі товарами, потенційні вигоди від членства в Митному союзі для України є обмеженими.

Серед основних переваг участі України в Митному союзі могли б бути такі:

— якщо пільгові ціни на газ розглядаються в пакеті з членством у Митному союзі, Україна могла б укласти угоду, що передбачала б зниження цін на імпорт газу;

— якщо усунення російського експортного мита на нафту розглядається в пакеті з членством у Митному союзі, Україна може отримати дешевшу сиру нафту. Тим не менше, досвід Білорусі, для якої зниження, або усунення цього мита було одним з основних економічних інтересів, показав, що експортні мита навряд чи будуть включені до угод про Митний союз;

— зниження собівартості виробництва за рахунок зниження цін на сировину [30, с. 21].

З огляду на можливі переваги, які отримає Україна від Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном можна зробити висновок, що позитивний ефект триватиме короткий проміжок, а надалі спостерігатиметься економічна залежність від Росії. Так, якщо Україна отримає дешевші енергетичні ресурси, то в результаті держава має шанс потрапити у довгострокову енергетичну залежність, що зашкодить реформам у сфері енергопостачання та енергозберігання. Окрім того, існує великий ризик погіршення економічної та політичної ситуації в середині країни.

Оцінка переваг і втрат України від вступу до Митного союзу є різною. Так, російські експерти підрахували, що приєднання до Митного союзу означатиме для України 3-5% додаткового зростання ВВП на рік. Проте Віктор Пинзеник говорить про щорічні втрати в 1 млрд доларів США з державного бюджету внаслідок недоотримання митних зборів[11, c. 51].

3.3. Економічні стимули поглиблення участі України в регіональному об’єднанні СНД

Основна частка ринку на який експортуються товари та з якого вони імпортуються належить пострадянським країнам. Тобто, основним джерелом надходжень коштів до державного бюджету є імпортне мито, яке стягується з товарів, які були ввезені з пострадянських країн.

Сучасний етап розвитку Співдружності незалежних держав відзначається активною фазою геополітичного переформатування з поки що нечіткими перспективами переорієнтації стратегічних векторів країн-учасниць у європейському чи то азійському напрямках. На сьогоднішній день існує дві основні концепції подальшого розвитку/модернізації СНД. Перший пов’язаний зі створенням в рамках Співдружності повномасштабної зони вільної торгівлі і підтримується країнами, економіка яких тісно пов’язана з ринком Росії і СНД в цілому. Другий підхід реформування запропоновано Казахстаном – це шлях концентрації зусиль організації на тих питаннях, у вирішенні котрих зацікавлені всі її члени. Йдеться про п’ять напрямків:

— розробку загальних принципів співробітництва в сфері міграції населення;

— формування єдиного транспортного простору із загальними принципами формування тарифної політики;

— розвиток співробітництва в науково-освітній сфері;

— поглиблення гуманітарного співробітництва;

— боротьбу з транскордонною злочинністю.

Тобто мова йде про збереження за СНД консультативно – координаційних функцій, розширення в її форматі соціально-гуманітарної складової і посилення кооперації по зазначених напрямках. Зважаючи на ту обставину, що більшість в СНД складають країни євразійської (проросійської орієнтації), концепція казахського лідера вважається більш прийнятною для подальших перспектив об’єднання.

Створення в рамках Співдружності повномасштабної зони вільної торгівлі видається більш проблематичним в силу наступних обставин:

По-перше, диференційована економічна політика Росії стосовно кожної країни-учасниці СНД виключає можливість уніфікації підходів у практиці багатостороннього економічного співробітництва.

По-друге, не дивлячись на активне обговорення можливості створення зони вільної торгівлі СНД–ЄС, у Росії із застереженням ставляться до ідеї такої кооперації в силу неконкурентоспроможності російських виробництв. І з політичних міркувань Росії також невигідно відкривати свої ринки та створювати конкуренцію для найважливішого експортного товару – природного газу. Зона вільної торгівлі передбачає єдині тарифи, єдину податкову політику, поки що із 92 необхідних документів на сьогоднішній день узгоджено 39. Окрім того, членство деяких країн СНД та рух інших до СОТ накладає певні обмеження на торгово-економічне співробітництво в рамках СНД [27, c. 147].

Розвиток СНД блокують і внутрішні протиріччя, перш за все несумісність економічних інтересів, неузгодженість позицій і неможливість досягнення консенсусу у базових принципових позиціях, а також відсутність механізмів зняття цих протиріч:

Головна ідея реформування СНД, яка розроблена Астаною і передбачає її фактичну трансформацію у формат Євросоюзу із загальним зовнішнім кордоном і фактичною ліквідацією внутрішніх, викликає прямі асоціації з колишнім СРСР і була відхилена на останньому Мінському самміті СНД.

Запропонована Україною ініціатива меморандуму про взаєморозуміння між державами–учасниками Співдружності щодо забезпечення повномасштабного функціонування зони вільної торгівлі й про механізм застосування спеціальних (захисних) заходів у сфері взаємної торгівлі не знайшла схвалення.

Останній самміт країн-членів СНД продемонстрував відсутність ідей реформування цієї структури у самої Москви. Це підтверджує індиферентне ставлення РФ до ідеї Співдружності у якості альянсу енергетичних споживачів, зацікавлених у російських ресурсах. Бажання Росії реформувати СНД без енергетичних акцентів не знаходить відгуку у більшості її членів.

Обмеженість сфер діяльності СНД – відсутність достатньо дієвих альтернативних ОБСЄ, НАТО та іншим міжнародним організаціям механізмів врегулювання етнополітичних конфліктів дійсно призводить до домінування відцентрових тенденцій та посилення економічних і політичних протиріч на всьому пострадянському просторі.

Внесення Росією більш жорстких коректив у свою енергетичну політику на пострадянському просторі і превалювання орієнтирів інших пострадянських республік на зовнішні енергетичні джерела, їх наміри щодо створення субрегіональних систем співробітництва у цій сфері (спільна ініціатива України, Білорусі та Азербайджану щодо взаємо кооперації у контексті транспортування каспійських енергоносіїв на європейський ринок) дозволяють зробити висновок про нечіткі перспективи діяльності СНД.

Ситуація, яка склалася, полягає у неможливості одночасного вступу до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном і створення Зони вільної торгівлі з Європейським Союзом. Позицію Євросоюзу чітко озвучив представник Єврокомісії Гью Мінгареллі: “Якщо Україна вступить до цього Митного союзу, стане надзвичайно важко для цієї країни сформувати зону вільної торгівлі з Євросоюзом”[10].

Навіть якщо відбудеться вступ України до Митного союзу, то це суперечить її зобов’язанням як члена СОТ. Правила цієї торговельної організації вимагають, щоб рівень захисту ринків у митному союзі не перевищував рівня захисту ринків країн до його створення. Тобто єдиний тариф Митного союзу не може бути вищим за ті умови, на яких Україна вступила до СОТ. Така ситуація малоймовірна, зважаючи на те, що наразі митний тариф Митного союзу на 92% складається з митних зборів Росії, які більші за вимоги СОТ [47, c. 80].

Домінантною парадигмою української зовнішньої політики є неминучість вибору між Європейським Союзом і Росією. [5; 11] Але можливим варіантом виходу з ситуації є формування ґрунтовної дипломатичної політики України в напрямі узгодження інтересів як з ЄС так і з Митним союзом Росії, Білорусі та Казахстану.

Для того, щоб Україна стала членом Митного союзу можливо два варіанти розвитку подій:

1) вихід України із СОТ;

2) вступ до СОТ членів Митного союзу.

У той же час, якщо Україна приєднається до Митного союзу, вона понесе додаткові витрати. Як член СОТ, Україна зобов‘язалась зв’язати імпортні тарифи і перегляд цих зобов‘язань є теоретично можливим, але затратним, оскільки інші країни-члени СОТ мають право вимагати компенсації втрат, понесених через зміни у зобов‘язаннях. Таким чином, для того, щоб оцінити витрати, які понесе Україна від приєднання до Митного союзу, необхідно зробити припущення щодо рівня імпортних тарифів, які застосовуватимуться у Митному союзі з Україною. Якщо буде використовуватись зв‘язаний тариф України, тоді Україна не порушить своїх тарифних зобов‘язань.

У той же час, якщо за основу буде взятий діючий перелік тарифів Митного союзу, Україні доведеться погоджувати ці зміни з усіма зацікавленими членами СОТ та виплачувати компенсації, оскільки імпортні тарифи Митного союзу часто перевищують відповідні ставки зв‘язаного тарифу в Україні. Крім того, на сьогодні у Митному союзі встановлені вищі імпортні тарифи в порівнянні зі зв’язаними тарифами України.

Отже, основними недоліками вступу України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану можна вважати наступні:

— російський контроль над українським паливно-енергетичним комплексом;

— обмеження аж до «втрати» національного суверенітету України;

— жорстка, несиметрична конкуренція на внутрішньому ринку єдиного економічного простору;

— закріплення напівсировинної орієнтації;

— зменшення грошових надходжень до державного бюджету.

Для визначення можливостей участі України в Митному союзі Росії, Білорусі та Казахстану доцільно провести SWOT-аналіз, який надасть змогу системно розглянути усі аспекти, які можуть так чи інакше вплинути на економіку України (табл. 3.3).

На даному етапі Україна поступово виходить з економічної кризи та намагається розширити можливості виходу на міжнародні ринки. Зробити це самостійно надзвичайно складно, тому для України важливим моментом є інтеграція до певного економічного чи політичного об’єднання.

Оскільки основним ринком збуту товарної продукції для країни є ринки пострадянських країн, то виникає питання про доцільність участі в Митному союзі трьох пострадянських країн. Але в той же час Україна бажає вийти зі своєю продукцією на європейські ринки [47, c. 82].

Таблиця 3.3. SWOT-аналіз впливу Митного союзу на економіку України

	Загрози	Можливості
Зовнішні фактори	Розвиток зовнішньоторговельних відносин Вирішення проблеми транзиту товарів та послуг через Україну з боку членів Митного союзу Скасування мит на імпортовані товари з членів Митного союзу	Зменшення надходжень до державного бюджету внаслідок незастосування імпортного мита до товарів із країн-членів союзу Енергетична залежність від Росії Розширення політичної сфери впливу Росії Використання України як сировинної бази
Внутрішні фактори	Сильні сторони	Слабкі сторони
	Великий ресурсний потенціал Наявність великого ринку збуту товарів	Низька конкурентоспроможність та якість продукції Застарілі технології Великий рівень безробіття Висока енергоємність виробництва в країнах Митного союзу

Джерело: Бураковський І., Мовчан В. Зона вільної торгівлі з ЄС та Митний Союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном: чи можлива інтеграція Украйни в обидва об’єднання одночасно/ Бураковський І., Мовчан В.// Відносини Україна — ЄС: в умовах сучасних викликів — 2010 — №2(14) — с. 21

Як видно з табл. 3 від впливу Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану Україна може отримати значні збитки, які негативно вплинуть на економічний потенціал.

Отже, прогнозовані сценарії подальшого розвитку Співдружності суперечливі й навіть полярні. Серед перспектив його подальшого існування можна прогнозувати:

— подальше перебування СНД у форматі консультативно – координаційного центру з посиленням соціально-гуманітарної складової і акцентуацію на взаємній кооперації країн-учасниць;

— виконання ролі загального об’єднавчого проекту для інших інтеграційних утворень на теренах СНД. В цьому сенсі необхідне убезпечення від необов’язкового характеру виконання угод та домовленостей, які перетворюють СНД в інструмент політичної риторики з наявністю псевдоінтеграційних тенденцій;

— повний демонтаж СНД у найближчій перспективі видається малоймовірним. Проте слід зауважити, що розпад Співдружності може призвести до суттєвих проблем, навіть суто технічних при врегулюванні, наприклад, торгівельних чи візових відносин.

У віддаленій перспективі трансформацію СНД можуть спровокувати наступні гіпотетичні ситуації на пострадянському просторі:

1. Утворений вакуум в результаті невдалої опори на політичний ресурс, перш за все Росії, Казахстану, України, Білорусі інші держави Співдружності заповнять більш дієвою і ефективною міждержавною організацією з централізованими структурами координації фінансово-економічної, зовнішньополітичної і воєнно-стратегічної політики пострадянських республік.
2. У територіальних зонах СНД сформуються регіональні інтеграційні утворення з приєднанням до них країн далекого зарубіжжя на зразок ГУАМ, ЄврАзЕС, ЄЕП, ШОС здатних створювати власні автономні паралельні системи відносин з іншими регіональними інтеграційними об’єднаннями. При цьому характерним для цих утворень може стати в одних випадках чітка прозахідна орієнтація, а в інших – альтернативні коаліції євразійського спрямування.
3. Держави-члени екс-Співдружності намагатимуться інтегруватись в західні, або азійські інтеграційні структури, при цьому їх роль може обмежуватись сировинним, транстериторіальним статусом, або слугувати ринком для збуту товарів неякісного імпорту. Такий сценарій суттєво вплине на геополітику всього пострадянського простору, наблизивши до його периметру європейські, євроатлантичні інституції, звузивши зону геостратегічного простору Росії.

В разі процес реформування СНД імовірно піде шляхом все більшої передачі інтеграційним органам повноважень національних урядів.

Оскільки частиною країн СНД (Новими Незалежними Демократіями, членами ГУАМ, можливо Туркменістаном) це сприймається як небажане посилення ролі Росії, існує велика ймовірність віддалення цих країн від організації аж до формального виходу з СНД. Країни, що залишаться в утворенні скоріше всього підуть на таке реформування співдружності, яке поступово призведе до передачі реальних повноважень центральним органам. При цьому, в разі неефективності нових механізмів співдружності, не виключено, що місце організації в економічній сфері займе ЄврАзЕС, а у воєнно-політичній – Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ).

В разі неможливості створення координуючого органу, подібного до парламенту в Європейському Союзі, який би визначав спільну політику країн СНД і займався б моніторингом виконання домовленостей, у подальшій перспективі Співдружність скоріше буде мати формат організації для багатостороннього діалогу, ніж політичного інтегрування.

Тим не менше, для України необхідним виявляється на сьогодні вибір чіткої стратегії на євразійському напрямку, особливо її економічної компоненти. В цьому контексті необхідно враховувати, що об’єм зовнішньої торгівлі України з країнами СНД зріс у середньому на 15% в порівнянні з 2009 роком, проте зберігає від’ємне сальдо. [50, c. 83]

Висновки до розділу 3

Отже, можна зробити наступні висновки:

Оскільки Україна протягом тривалого часу прагне інтегруватися до Європейського союзу і створити зону вільної торгівлі, але участь держави в двох об’єднаннях одночасно неможлива.

Беручи участь у Митному союзі Україна не зможе самостійно вирішувати, яку саме проводити торговельну політику, а якщо буде створено зону вільної торгівлі з Євросоюзом, то всі питання будуть вирішуватися спільно, на основі спеціально створеної Комісії.

2. У разі довготривалої співпраці є Європейським Союзом Україна отримає можливість реалізації власного виробничого потенціалу та довготривалі доходи від реалізації власної продукції на міжнародному ринку.

У випадку створення зони вільної торгівлі з Євросоюзом Україна отримає доступ до нових ринків збуту, що надасть змогу прогнозувати можливі економічні наслідки такої діяльності. В той же час держава зможе залучити вигідних бізнес-партнерів та іноземні інвестиції, які зможуть покращити технічну та технологічну базу промисловості України.

Фактор ризику присутній в тому, що українські товари виявляться не конкурентоспроможними з низькою якістю.

3. Україна повинна бути послідовною у своїй політиці регіональної інтеграції задля підтримки довіри інвесторів, оскільки невизначеність має свої альтернативні витрати для країни, які можна виміряти у втрачених інвестиціях.
4. Стратегічний інтерес України полягає у поглиблені економічних відносин з Росією, Білоруссю та Казахстаном в рамках створення зони вільної торгівлі.
5. Основними етапами формування Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану є: підписання договору про створення Митного союзу між країнами; розроблення та затвердження єдиного Митного кодексу; вирішення конфліктних ситуацій між учасниками союзу; аналіз можливості участі України в Митному союзі та можливих наслідків для України; активне функціонування Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану.

Висновки

Отже, сучасні виклики й тенденції глобального розвитку вимагають оновлення підходів до дво- та багатостороннього співробітництва України з країнами Співдружності Незалежних Держав.

Подальший розвиток і поглиблення відносин із країнами СНД, насамперед у торговельно-економічній сфері, є одним із пріоритетів міжнародної політики України. Саме економічне співробітництво є базовим напрямом діяльності СНД, у якому зацікавлені всі без винятку держави СНД. Україна активно обстоює активізацію і розвиток торговельно-економічного співробітництва в межах СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності та взаємної вигоди.

Одним із важливих пріоритетів співробітництва з країнами СНД Україна розглядає сферу енергетики, де спільні скоординовані дії зацікавлених держав мають забезпечити стійке й надійне енергопостачання країн СНД, створення необхідних умов для формування й ефективного функціонування спільного електроенергетичного ринку СНД, розширення торгівлі електричною енергією, підвищення надійності електропостачання та якості обслуговування споживачів. Нові можливості надає співпраця з країнами-сусідами СНД, прикладом чого є успішно організована паралельна робота електроенергетичних систем країн СНД і Латвії, Литви, Естонії, Монголії.

Глобальні зміни на світових ринках продовольства вимагають адекватних спільних заходів щодо забезпечення продовольчої безпеки. У зв’язку з цим важливим є наявність значного потенціалу зростання торговельно-економічних відносин між Україною і країнами СНД в агропромисловій сфері. У подальшому це може дати змогу Україні (разом з Російською Федерацією і Казахстаном) стати впливовими гравцями на світовому продовольчому ринку.

Однією з головних передумов успішного розвитку Співдружності є мирне врегулювання наявних конфліктів на основі зміцнення заходів взаємної довіри, принципів і норм міжнародного права. Україна виходить із того, що вирішення спірних питань і врегулювання конфліктів має відбуватися лише мирним шляхом у спосіб проведення переговорів із залученням сторін, що конфліктують, і міжнародних посередників.

Україна вважає, що в політичній сфері Співдружності Незалежних Держав на основі накопиченого досвіду варто продовжувати розвивати й поглиблювати політичний діалог, активно й предметно використовувати наявні інструменти багатосторонньої дипломатії, зокрема вироблення узгоджених позицій у межах міжнародних організацій — ООН, ОБСЄ, ЮНЕСКО.

Тісні зв’язки, що історично склалися між народами держав-учасниць СНД, взаємна зацікавленість в активній співпраці в освітній, культурній і науковій сферах обумовлюють важливе значення гуманітарного співробітництва в межах Співдружності.

Україні слід невідкладно розробити базові сценарії дій щодо інтеграційних ініціатив РФ на найближчу перспективу.

Дослідження процесів інтеграції у рамках СНД дозволило виділити основну тенденцію її розвитку – поглиблення в окремих сферах, що реалізується через формування Митного союзу та Єдиного економічного простору. Саме надзвичайне поглиблення процесів співпраці держав СНД є свідченням вертикальної інтеграції в рамках об’єднання, натомість, з іншого боку, спостерігається відсутність горизонтальної інтеграції.

Глибина інтеграційних процесів у рамках СНД визначається взаємною зацікавленістю та готовністю сторін взаємодіяти у конкретних сферах, що загалом відповідає концепції різнорівневої та різношвидкісної інтеграції.

Структуризація міжнародних відносин у рамках СНД відображає весь спектр національних інтересів її держав-членів. Можна констатувати, що основні напрями міжнародного співробітництва в рамках СНД розвиваються за практикою та виходячи з досвіду інших інтеграційних утворень, зокрема Європейського Союзу. Прагнення та конкретні кроки СНД зі створення різних галузевих «спільних просторів» відповідним чином кореспондуються із формуванням «спільних політик» у рамках ЄС. Доведено також існування кореляції між основними сферами інтеграційної взаємодії в рамках СНД та ЄС. Зокрема, економічний напрям співробітництва у рамках СНД кореспондується з торговельною та сільськогосподарською політиками ЄС. У цьому напрямі спостерігається рецепція досвіду формування спільної сільськогосподарської політики ЄС (спільний аграрний ринок СНД) та часткове запозичення досвіду формування митного союзу.

Співробітництво у сфері безпеки в рамках СНД кореспондує спільній зовнішній та безпековій політиці ЄС, а також політиці оборони. Однак на відміну від СНД, Європейський Союз лише нещодавно (зі вступом в дію Лісабонського договору у 2009 р.) інтегрував до своїх політик сфери космосу та туризму, співробітництво в яких вже тривалий час є сферами взаємодії держав – членів СНД.

Україна має враховувати нову геополітичну реальність — Митний союз, що позиціонується як фундамент для розбудови «пострадянського економічного союзу». Необхідно виходити із зацікавленості Російської Федерації в подальшому форсуванні створення єдиного економічного простору як більш високого ступеня розвитку МС.

Україні необхідно обстоювати й наповнювати конкретним змістом ініціативу щодо формування нової моделі відносин із Митним союзом, що передбачатиме «особливі відносини» у сферах взаємного інтересу. Україна зацікавлена в збереженні й стратегічних відносин з партнерами, у диверсифікації зовнішньоекономічної співпраці. Отже, формат «особливих відносин» з Митним союзом має формуватися за формулою «3+1». Зокрема, перспективними є підписання нової угоди про вільну торгівлю, створення «вільних експортних зон» і секторальних митних союзів, реалізація спільних програм розвитку інфраструктурних галузей і транзитних коридорів тощо»

Аналізуючи можливу участь України в Митному союзі Росії, Білорусі та Казахстану можна виділити наступні переваги та недоліки такої співпраці. До переваг можна віднести наступні: вирішення проблеми транзиту нафти та газу через митну територію України, зниження собівартості продукції внаслідок здешевлення енергетичних ресурсів, скасування імпортних мит, що сприятиме зменшенню цін на імпортовані товари, можливість підвищення конкурентоспроможності та якості продукції українського виробника, встановлення середньої ціни на товари тощо.

Головними недоліками впливу Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану на економіку України можна вважати наступні: скасування імпортного мита з товарів країн-учасниць союзу призведе до відсутності грошових надходжень до бюджету, енергетична залежність від Росії, розширення геополітичної влади Росії, відсутність нових каналів збуту товарів, використання країни лише як сировинної та матеріальної бази та інші.

Велика кількість продукції, яка надходить на український ринок, виробляється пострадянськими країнами. У разі приєднання держави до Митного союзу кількість імпортної продукції на ринках зросте в декілька раз. Україна також ефективно реалізовує власний експортний потенціал на ринках пострадянських країн. В той же час вона активно прагне вийти на ринки країн Західної Європи. Оскільки держава є членом СОТ, то в неї не має можливості вступу до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. Тому важливе значення на сучасному етапі розвитку відіграє формування такої зовнішньоекономічної політики, яка б включала відносини як з Європейським Союзом так і Митним союзом Росії, Білорусі та Казахстану.

Список використаних джерел

Нормативні акти

1. Закон Верховної Ради України від 25 грудня 2002 p. № 368-IV «Про ратифікацію Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про наукове і технологічне співробітництво».
2. Заява Верховної Ради України «Про формування Єдиного економічного простору України, Республіки Білорусь, Російської Федерації, Республіки Казахстан» II Відомості Верховної Ради. — 2003, — №36. — Ст.296.
3. Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2012 році: щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. — К.: НІСД, 2012. — С. 198-199
4. Про науково-технічне співробітництво в рамках держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав: Угода, Міжнародний документ від 13.03.1992 № 997-200 [Електронний ресурс]. — Режим доступу до ресурсу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=997_200
5. Про принципи торгово-економічного співробітництва між Україною і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою на 1992 рік: Угода, Міжнародний документ від 06.11.1991 № 643-013. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 643_013
6. Про розгляд робіт, поданих на здобуття премій Академій наук України, Білорусі і Молдови 2007 року: Постанова Президії НАН України від 06.02.08 № 42. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nas.gov.ua/infrastructures/Legaltexts/nas/2008/regulations/0penDocs/080206_42.pdf

Література

1. Акуленко В. Співробітництво держав СНД у сфері правонаступництва, збереження і повернення культурних цінностей [Текст] / В. Акуленко // Право України. — 2012. — № 3-4.- С.194-209
2. Алчинов В.М. Сценарии и модели интеграции в СНГ / В.М. Алчинов // Обозреватель. – 2008. – № 12. – С. 60–66.
3. Багай Н.О. Модельна законотворчість СНД: значення для розвитку аграрного законодавства України / Н.О. Багай // Материали за VІ международна научна практична конференция «Новини за модерна наука». – София: Бял ГРАД-БГ, 2010. – С.70-73.
4. Багрова І.В. Міжнародна економічна діяльність України : навч. посіб. / І.В. Багрова, О.О. Гетьман, В.Є. Власик ; за ред. І.В. Багрової. — К. : ЦНЛ, 2004. — 384 с.
5. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право / М. О. Баймуратов. – Х.: Одіссей, 2008. – 704 с.
6. Безчасний Л. Тенденції на світовому ринку капіталів та їх вплив на інвестиційну діяльність в Україні / Л. Безчасний, С. Онишко // Економіка України. – 2001. — №3. – С.4-12.
7. Бирюкова О.А. Содружество Независимых Государств: поиск оптимальной модели интеграции / О.А. Бирюкова // Власть. – 2008. – № 8. – С.89-92.
8. Богомазова В. М. Структурні зрушення в зовнішній торгівлі товарами України з країнами СНД// Формування ринкових відносин в Україні: Збірник наукових праць. Наук. ред. І. К. Бондар. — К.: НДЕІ. — Випуск 2(21). — 2003. — с. 38-45
9. Богорош О. Прогнозування міжнародного науково-технічного співробітництва України з країнами СНД і ЧЕС [Текст] / О.Богорош // Вісник Національної Академії наук України. — 2008. — № 9-10. — С. 55-67
10. Будкін В. Країни СНД у регіональних геополітичних системах [Текст] / В.Будкін // Політична думка. — 2000. — № 3. — С. 45-60
11. Будкін В. Моделі економічної трансформації країн СНД у контексті національних інтересів України [Текст] / В.Будкін // Політична думка. — 2001. — № 3. — С. 24-29
12. Будкін В.С. СНД: зміни неминучі / В.С. Будкін // Політика і час. – 1997. – № 11. – С. 3–9.
13. Буткевич В. Г. Міжнародне право: Основні галузі: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2004. – 816 с.
14. Вічевич А.М. Аналіз зовнішньоекономічної діяльності : навч. посіб. / A.M. Вічевич, О.В. Максимець. — Л.: Афіша, 2004. -140 с.
15. Войтович Р.В. Регіоналізація як обернена форма глобалізації та її вплив на систему державного управління / Р.В. Войтович // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2007. – № 2. – С. 15 – 25.
16. Войтович Р.В. Сутність глобалізації в контексті сучасних дослідницьких підходів (з позицій глобалізму) / Р.В. Войтович // Вісник академії державного управління при Президентові. – 2005. – № 4. – С. 15– 23.
17. Герасимов О. Реанімація СНД? [Текст] / Олександр Герасимов // Україна і світ сьогодні. — 2005. — № 10. — С. 9
18. Горбач JIM. Міжнародні економічні відносини : підручник / Л.М. Горбач, О.В. Плотников. — К. : Кондор, 2005. — 266 с.
19. Гранцев І. В. Міжнародно-правові аспекти військово-технічного співробітництва України з країнами – учасницями СНД / І. В. Гранцев // Новітні державотворчі процеси в Україні: виклики і перспективи. Збірник матеріалів науково-практичної конференції (24 червня 2011 р.). – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2011. – C. 207-209.
20. Гранцев І. В. Співробітництво держав – учасниць СНД у військовій сфері в контексті міжнародно-правової інтеграції / І. В. Гранцев // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 4 (7). – С. 120-122.
21. Дем’янець В. Договірно-правове співробітництво держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав [Текст] / В. Дем’янець // Право України. — 2003. — № 7.- С.146-149
22. Джорж Сорос. Джорж Сорос про глобалізацію / Джорж Сорос : пер. з англ. А. Фролкін. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – 173с.
23. Есполов Т. Интеграция стран СНГ и ее влияние на развитие аграрного сектора Казахстана [Текст] / Т. Есполов, Ж.  Сулейменов, А. Арынова // Актуальні проблеми економіки. — 2012. — № 11. —  С. 321-330
24. Інтегральна оцінка економічної та демографічної ситуації в країнах СНД [Текст] // Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 5. — С. 61-67
25. Кейданський К. Г., Щербина О. В. Державна політика по адаптації економіки України до вимог сучасного світового господарства// Формування ринкових відносин в Україні: Збірник наукових праць. Наук. ред. І. К. Бондар. — К.: НДЕІ. — Випуск 1(20). — 2003. — с. 3-7.
26. Кириленко В.П. Право Содружества Независимых Государств / В. П. Кириленко, Ю. В. Мишальченко // Моск. журн. междунар. Права, 2003. – № 3. – С. 109 – 132.
27. Козик В.В. Міжнародні економічні відносини / В.В. Козик, Л.А. Панкова, Н.Б. Даниленко. — К. : Знання-Прес, 2003. — 406 с.
28. Колодій А.М. Використання розроблених у СНД модельних законів як засіб вдосконалення законодавства України / А.М. Колодій // Законодавство України та міжнародне право (Проблеми гармонізації): Зб. наукових праць. Вип. 4. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 1998. – С. 284 – 286.
29. Король, В. Новий договір про зону вільної торгівлі країн СНД: песимістичний правовий прогноз для суб’єктів зовнішньоторговельної діяльності України // Підприємництво, господарство і право. — 2012. — № 11. — С. 65-68
30. Кротов М.И. Экономическая интеграция стран СНГ / М.И. Кротов // Российский экономический журнал, 2001. – № 1. – С.67 – 74.
31. Кузнєцова Л. Оцінка трендів зовнішньоторговельної діяльності в країнах СНД у контексті транзитності території України [Текст] / Л.Кузнєцова // Статистика України. — 1999. — № 4. — С. 24-30
32. Кулинич Р. О. Порівняльна оцінка результатів соціально-економічного розвитку України та інших країн СНД [Текст] / Р. О. Кулинич // Статистика України. — 2011. — № 3. — С. 42-45
33. Курило О. М. Модельне законотворення у рамках СНД як форма правового співробітництва країн-учасниць / О. М. Курило // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». – Випуск 15. – ч. 1. – 2011. – «C. 47-48.
34. Курило О. М. Особливості реалізації Україною міжнародної правосуб’єктності в рамках Співдружності Незалежних Держав / О. М. Курило // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 4 (7). – С. 137–140.
35. Курило О. М. Правові аспекти участі України в Співдружності Незалежних Держав / О. М. Курило // Новітні державотворчі процеси в Україні: виклики і перспективи. Збірник матеріалів науково-практичної конференції (24 червня 2011 р.). – К. : Інститут законодавства Верховної Ради України, 2011. – C. 209-212.
36. Курило О. М. Україна в Співдружності Незалежних Держав у контексті участі у світових інтеграційних процесах / О. М. Курило // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 3 (6). – С. 148–151.
37. Лавриненко, С. Тенденції трудової міграції з України до країн СНД [Текст] / Світлана Лавриненко // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 2. — С. 188-194
38. Лук’яненко Д. Г. Економічна інтеграція і глобальні проблеми сучасності / Д. Г. Лук’яненко: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с.
39. Макуха С. М. Міжнародні господарські зв’язки країн із перехідною економікою в умовах глобалізації / С. М. Макуха – Х.: Право, 2005. – 304 с.
40. Макуха С.М. Україна в міжнародних економічних відносинах в умовах глобалізації / С. М. Макуха – Харків: Легас, 2003. – 352 с.
41. Матвієнко П.В. Оцінка ефективності державного управління транформаціфйними процесами в країнах СНД / П. В. Матвієнко // Статистика України. — 2007. — № 3. — С. 79-86
42. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: підручник / за ред. O.A. Кириченка. — К.: Знання, 2005. — 493 с.
43. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України : підручник / В.Є. Новицький. — К.: КНЕУ, 2003. — 948 с.
44. Носова О. Іноземний капітал у перехідній економіці країн СНД // Економіка України. — 2005. — № 10. — С. 81-88
45. Овчаренко Н.Є. Моделі сучасних інтеграційних процесів / М.Є. Овчаренко. – Москва, 2001. – С.8-10.
46. Передрій О.С. Міжнародні економічні відносини : навч. посіб. / О.С. Передрій. — К.: ЦНЛ, 2006. — 274 с.
47. Петраков М. О. О концепции дальнейшего развития СНГ / М. О. Петраков // Междунар. жизнь. — 2009. — № 8. — С. 40-52.
48. Проблеми законодавчого забезпечення пріоритетних сфер суспільних відносин (на основі аналізу законопроектів, включених до порядку денного другої і третьої сесій Верховної Ради України шостого скликання). – К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2009. – С. 267-382.
49. Селиванова И. Ф. Содружество Независимых Государств двадцать лет спустя: реалии и песпективы [Текст] : материалы «круглого стола» // Новая и новейшая история. — 2012. — № 1. — С. 3-24
50. Соціально-економічне становище країн Співдружності Незалежних Держав (СНД) у січні-травні 2008 року [Текст] // Економіст. — 2008. — № 7 . — С. 42-46
51. Федулова Н.Г. Проблемы безопасности и военного сотрудничества в рамках СНГ [Текст] / Н.Г.Федулова // Отечественная история. — 2000. — № 4. — С. 77-120
52. Філіпенко А. Модернізація економіки України в умовах глобалізації / А. Філіпенко // Вісн. НАН України. — 2000. — № 1. — С. 34–43.
53. Щербина О. В. Географічна диверсифікація українського експорту послуг // Актуальні проблеми міжнародних відносин. — К.: Інститут міжнародних економічних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. — Випуск 38, ч. ІІ. — 2002. — с. 127-131.

Електронні ресурси

1. Бельчук А. Есть ли перспективы у СНГ? / А. Бельчук [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://www.perspectivy.info/oykumena/ krug/est_ li_perspektivy_u_sng_2008-3-29-26-36.htm.
2. Гребльник О.П. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності [Електронний ресурс] / Режим доступу http://www.pidruchniki.com.ua, вільний
3. Департамент экономического сотрудничества Исполнительного комитета СНГ [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://cis.minsk.by/main.aspx?uid=14748.
4. Електронні новини — news.finance.ua
5. Інтерв’ю В.Пинзеника “Українській правді”[Електронний ресурс] / Режим доступу http://www.pravda.com.ua/articles, вільний
6. Концепция дальнейшего развития Содружества Независимых Государств [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http ://cis. minsk.by /main.aspx?uid=1318.
7. Лебедев С. СНГ — территория реального сотрудничества / С. Лебедев // Междунар. жизнь. — 2009. — № 2/3. — С. 13-19.
8. Межгосударственный статистический комитет СНГ [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://www.cisstat.org.
9. Наука и инновации — приоритетные направления деятельности Содружества Независимых Государств [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://cis.minsk.by/main.aspx?uid=15056.
10. Отраслевые советы — основа интеграции СНГ [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://cis.minsk.by/main.aspx?uid= 11884.
11. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України [Електронний ресурс]/ Режим доступу http://www.zakon.rada.gov.ua, вільний
12. Офіційний веб-сайт Державного комітету статистики [Електронний ресурс] / Режим доступу http://www.ukrstat.gov.ua, вільний
13. Офіційний сайт новин каналу “1 + 1» [Електронний ресурс]/ Режим доступу http://www.tsn.ua, вільний
14. Приоритеты создания общего рынка конкурентоспособной продукции стран СНГ [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://cis.minsk.by/main.aspx?uid=674.
15. Ситарян С. Интеграция стран СНГ : трудности и перспективы взаимодействия / С. Ситарян [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://vasilievaa.narod.ru/ptpu/ 4_5_01.htm.

Додатки

Додаток 1. Інтеграційні та дезінтеграційні фактори на різних етапах розвитку держав СНД

Інтегруючі	Дезінтегруючі
У рамках єдиної союзної держави (до 1991 р.)
1. Єдина держава з планово-директивною системою керування всією соціально-економічною діяльністю, з єдиною законодавчо-правовою системою. 2. Єдиний народногосподарський комплекс із союзною спеціалізацією і кооперацією, централізованим керуванням товарно-грошовими потоками і торгово-економічними відносинами між республіками і підприємствами, державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність.	1. Недоліки адміністративно-планової побудови економіки, як одна з передумов розпаду єдиної держави і єдиного народногосподарського комплексу. 2. Штучність частини виробничо-технологічних коопераційних зв’язків, побудованих без урахування їхньої економічної ефективності. 3. Низький ступінь самостійності союзних республік, необхідність узгодження всіх (навіть локальних) рішень з керівним центром.
У перехідний період формування суверенних держав та становлення ринкової економіки (до 1997 р.)
1. Збережені техніко-технологічні й інфраструктурні зв’язки; спеціалізація і кооперація, без яких неможливий випуск кінцевої продукції і самостійне функціонування національних економічних комплексів і багатьох підприємств без значних капіталовкладень. 2. Доступ до сировинних ресурсів країн СНД. 3. Загальна науково-технологічна база виробництва. 4. Відносно дешеві робоча сила та енергоносії. 5. Доступність ринків країн СНД для взаємної торгівлі, приблизно однакові вимоги споживачів до якості продукції.	1. Розрив неефективної частини коопераційних зв’язків щодо постачання сировини і продукції в умовах переходу до ринку і лібералізації торгово-економічних відносин. 2. Значні відмінності при формуванні самостійних фінансово-економічних систем суверенних держав зі своїми податково-бюджетними, валютними, митними й іншими механізмами. 3. Знаходження більшості галузей промисловості держав СНД у кризовому стані.
У період стабілізації економічного становища (1997–2002 рр.)
1. Близькість систем господарювання, що затвердилися. 2. Технічні бар’єри й обмеження, що перешкоджають збуту продукції переробних галузей промисловості держав Співдружності на ринках третіх країн внаслідок її низької конкурентоспроможності. 3. Можливість спільного протистояння на світових ринках конкуренції з боку розвинених держав і регіональних економічних угрупувань. 4. Налагодження стабільних платіжно-розрахункових відносин, заснованих на взаємній конвертованості національних валют; можливість проведення платежів у цих валютах. 5. Підвищення ролі й ефективності регіональних інтеграційних об’єднань країн СНД (СДБР, ЄврАзЕС, ГУУАМ, ЦАЕС).	1. Самостійний розвиток економік суверенних держав, пошук нових векторів торгово-економічних зв’язків, входження в систему світогосподарських зв’язків. 2. Нерівномірність розвитку економік СНД. 3. Тенденція до переорієнтації економічних зв’язків СНД на “деіндустріалізацію” зовнішніх і внутрішніх зв’язків. 4. Структурна незбалансованість внутрішньої торгівлі, дефіцит торговельного балансу у взаємній торгівлі (крім Росії та Молдови). 5. Переорієнтація зовнішньої торгівлі на далеке зарубіжжя. 6. Наявність у державах СНД дезінтегруючих політичних сил і агресивних суспільно-ідеологічних плинів. 7. Обмежені умови міжнародних економічних і фінансових організацій, які основані на залежності країн СНД від кредитів, траншів і трансфертів.

 

Додаток 2. Диверсифікація та збалансованість зовнішньої торгівлі України

	2010 р.			2011 р.
	Частка в		Покриття імпорту експортом	Частка в		Покриття імпорту експортом
	експорті, %	імпорті, %		експорті, %	імпорті, %
Країн СНД
Всього торгівля, в т.ч.:	47	55	0,87	31	51	0,73
Товарами, в т.ч.:	33,3	53,8	0,53	24,4	52,8	0,49
Продукція сільського господарства	32,2	21,9	3,32	24,1	9,9	0,78
Продукція харчової промисловості	69,7	8,3	6,03	60,2	21,4	3,33
Мінеральні продукти	17,1	56,4	0,51	15,7	32,0	0.75
Енергетичні матеріали	27,2	92,6	0,03	7,2	95,3	0,02
Продукція хімічної промисловості	43,9	24,2	1,73	32,3	20,1	1,26
Деревообробка та паперова промисловість	43,5	32,2	0,68	41,1	26,1	1,17
Продукція легкої промисловості	9,0	20,5	0,43	5,8	14,5	0,40
Продукція металургії	23,4	48,7	4,08	11,9	54,5	1,93
Продукція машинобудування	61,4	29,4	1,13	55,9	27,8	1,40
Послугами, в т.ч.:	61,7	25,9	6,36	59,9	24,8	8,22
Транспортні послуги	60,0	30,5	16.0	63,2	49,1	16,39
Країн ЄС
Всього торгівля, в т.ч.:	16	22	0.8	19	24	0,8
Товарами, в т.ч.:	16,8	21,6	0,52	19,7	23,8	0,87
Продукція сільського господарства	23,2	25,6	2,38	29,0	29,9	3,77
Продукція харчової промисловості	6,1	30,1	0,19	6,0	21,8	0,23
Мінеральні продукти	19,3	1,9	20,65	22,0	2,3	14,31
Енергетичні матеріали	21,5	1,1	0,61	39,6	0,5	19,36
Продукція хімічної промисловості	14,1	37,8	0,27	12,7	42,3	0,24
Деревообробка та паперова промисловість	15,2	31,8	0,14	20,2	38,1	0,39
Продукція легкої промисловості	65,8	47,1	1,18	64,1	52,1	1,24
Продукція металургії	12,6	25,8	3,15	11,2	24,1	4,07
Продукція машинобудування	9,9	39,3	0,11	14,7	44,3	0,23
Послугами	14,2	25,9	2,1	16,2	23,8	2.32