Вступ

Актуальність теми. Ідея прогресу у тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до аналізу суспільно-економічного розвитку змінився у ХХ ст. на цивілізаційний. З висоти нинішнього дня основною вадою формаційного підходу багато дослідників називають ту, що теоретичний аналіз на базі суспільно-економічної формації та її визначальної складової – способу виробництва – не дає змоги пояснити розмаїття реальних економічних процесів та змін, що відбуваються за сучасних умов. Істотними недоліками формаційного підходу є ігнорування суб’єктивного чинника економічної еволюції, залишення поза увагою аналізу ролі людей в економічних процесах, відсутність можливості розгляду варіативності розвитку цілей та мотивів людської діяльності як рушійних сил сучасного виробництва, надмірна абстрактність економічних досліджень, їх однобічність та відірваність від реальної практики, що призводить до випадання з поля зору цілої низки вкрай важливих проблем економічного життя суспільства і т.п.

Визначення закономірностей розвитку суспільства — винятково актуальна проблема. Базуючись на них, партії будують свої програми, а держави визначають політику. Сьогодні керівництво України проводить курс реформ у напрямі становлення соціально орієнтованої ринкової економіки. І є парти, які вважають, що такий курс — шлях до капіталізму, й настирливо пропонують повернення до соціалізму. Це є свідченням того, що формаційний підхід, який десятиріччями панував у нас і пронизував систему освіти, повсякденне життя людини, визначав сучасне і майбутнє суспільства, втілювався у гаслах, які супроводжували будні й свята людей, і сьогодні залишається панівним.

Світова суспільна наука розробила і широко використовує цивілізаційний метод дослідження і трактування історії людського суспільства, по-іншому визначає закономірні ступені у розвитку людства. На жаль, у нашій економічній теорії і всій суспільній науці недостатньо розробляється і опановується цивілізаційний підхід, а значить, і недостатньо використовується в суспільно-економічній практиці.

Досвід показує, що без опанування нового, без його використання не можна зрозуміти складні суспільно-економічні процеси, які відбуваються в сучасному світі. А це неминуче позначається і на суспільній свідомості, і на суспільній практиці.

Мета роботи – дослідити цивілізаційний  та формаційний підходи в економічній теорії.

Розділ 1. Сутність цивілізаційного і формаційного підходів

1.1. Сутність формаційного методу

Як уже зазначено, протягом багатьох десятиріч панував формаційний підхід, який розроблено і обґрунтовано у працях К. Маркса. Поняття суспільно-економічної формації є наріжним каменем цього методу. Адже завдяки йому історія людського суспільства з безлічі різноманітних процесів і явищ постає як єдність певних закономірних ступенів суспільно-економічного розвитку. Суспільство — це найвища, найрозвинутіша соціальна форма руху матерії, і саме діяльність людини породжує самостійне системне утворення, яким є суспільство. Причому це — не механічна сукупність людей, індивідів, а система конкретно-історичних зв’язків та відносин. Це означає, що категорія «суспільно-економічна формація» характеризує суспільство на певній стадії його розвитку, тобто це — специфічне формоутворення, яке характеризується певною цілісністю та системністю. Кожній суспільно-економічній формації властива певна структура, тобто єдність розгалуженої системи елементів, що перебувають у глибокому внутрішньому зв’язку і взаємодії.

Треба зазначити, що створення К.Марксом теорії суспільних формацій було видатним досягненням, бо людство вперше отримало чітке уявлення про соціально-економічний прогрес, його закономірні ступені і перспективи. Марксистське вчення спиралося на те, що джерелом прогресу цивілізації є розвиток матеріального виробництва, а його історія — це закономірні періоди переходу людства від особистої залежності до речової і від речової — до вільної індивідуальності. Як видно, К.Маркс суспільно-економічний прогрес розкривав через розвиток людини, через зміну становища людини у виробництві і в суспільстві в цілому. І саме становлення суспільства, що забезпечує вільну індивідуальність людини, всебічний розвиток її розумових і фізичних здібностей, перетворення праці у творчість, творчу діяльність, становлять вершину прогресу людського суспільства.

К. Маркс обґрунтував роль і значення кожної формації в суспільно-економічному прогресі, розкрив їх природу і структуру [8 c. 39].

Системно-структурний аналіз суспільно-економічної формації як конкретно-історичного типу суспільства дозволяє виділити головні її елементи — спосіб виробництва, надбудову і форми суспільної свідомості.

Виникає запитання: що є системоутворюючим елементом суспільно-економічної формації? К. Маркс у праці «Наймана праця і капітал», розкриваючи, що суспільні відносини, за яких здійснюється виробництво індивідів, змінюються, перетворюються із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, продуктивних сил, дійшов висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утворюють те, що називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку, суспільство із своєрідним відмітним характером. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство — це сукупності виробничих відносин, кожна з яких характеризує особливий ступінь в історичному розвитку суспільства. Разом з тим, К. Маркс вживав поняття формації у ширшому розумінні і поділяв історію людства на три великі формації — первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство).

Отже, розробка формаційного підходу дала можливість застосувати науковий принцип єдності історичного і логічного до розвитку суспільства, за безліччю різноманітних подій в історії людського суспільства побачити закономірні ступені руху суспільства до вершин цивілізації. У цьому полягає велике наукове значення формаційного підходу.

Але, на жаль, при цьому було допущено прорахунки. Це знайшло виявлення, насамперед, у тому, що, хоч роль продуктивних сил, способу виробництва визнається й іноді на ній наголошується, все ж з великою силою і багаторазово першорядна роль у визначенні суспільно-економічної формації відводиться суспільно-виробничим відносинам [9, c. 42].

1.2. Поняття та значення цивілізаційного підходу

В останні роки у суспільствознавстві дедалі значніше місце посідає цивілізаційний підхід. Термін «цивілізація» походить від латинських понять «civiles» (громадянський), «civis» (громадянин), «civitas» (громадянське суспільство). У розвиток значення цього терміна певний внесок зробили французькі просвітителі (Гольбах), а маркіз де Мірабо почав, але не завершив написання «…Трактату про цивілізацію». Поступово межі цього поняття розширюються, і воно набуває дедалі більшого соціально-історичного змісту. В Англії цей термін спочатку використовується в юридичній літературі (цивільне право), але вже Адам Фергюсон вживає це слово не як стан, а насамперед як процес, перехід від варварства до цивілізації, ступені цивілізації тощо. До речі, і Адам Сміт писав про успіхи цивілізації, її поширення.

На перших етапах цивілізація має локальний характер, тобто охоплює одну країну чи кілька країн. Наприклад, «китайська», «вавілонська», «єгипетська», «грецька», «римська цивілізація», «античні цивілізації» і т. д. Довгий час термін «цивілізація» використовувався для характеристики розвитку західноєвропейського суспільства — «західноєвропейська цивілізація».

Термін «цивілізація» характеризує розквіт матеріальної і духовної культури народу чи народів, це — історичні періоди у житті народів, коли їхні духовні сили інтенсивно реалізуються у різних напрямах суспільного розвитку: і в економіці, і в добробуті, і в культурі, мистецтві, суспільній свідомості.

Цивілізація — категорія історична, бо вона визначається тими умовами, в яких розгортається життєдіяльність того або іншого народу чи народів.

Відмітна риса людської цивілізації — це її гуманістична спрямованість. Адже людська праця є головним фактором не лише виробництва, але й розвитку людини, розкриття її фізичних і розумових здібностей. У процесі праці, виробництва створюються матеріальні й духовні блага, які забезпечують задоволення потреб та реалізацію інтересів людини. А задоволення потреб, у свою чергу, народжує нові потреби, для задоволення яких необхідний дальший розвиток виробництва. Отже, суперечність між потребами та інтересами людини, з одного боку, і рівнем розвитку виробництва, з другого, взаємодія між ними є рушійною силою цивілізаційного прогресу, тобто розвитку сутнісних сил людини, її здібностей, багатства людської особистості. Це означає, що людина — не лише головний суб’єкт виробництва і цивілізації в цілому, але і його безпосередня мета, цільова функція [8, c. 40].

У цивілізаційному процесі людина поступово, але неухильно долає залежність від природи, набирає свободи дій. Проте ступінь свободи визначається не лише технічною озброєністю праці людини, але й панівними суспільно-виробничими відносинами. І чим досконаліші ці відносини, чим вища техніко-технологічна озброєність праці, тим вищий ступінь свободи людини, тим ширшими є можливості реалізації її внутрішніх можливостей. Тому ступінь свободи людини визначає ступінь людської цивілізації, а досягнення людської цивілізації — це, в кінцевому підсумку, ступінь свободи людини, багатство умов реалізації потенцій людської особистості, її здібностей і сутнісних сил.

Системоутворюючим елементом цивілізаційного методу є розвиток виробництва, продуктивних сил. Саме вони визначають і суспільно-виробничі відносини, і розвиток суспільної свідомості, а отже, і характер суспільства на тому чи іншому рівні історичного розвитку.

В доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво, а земля була головною умовою і головним засобом виробництва. Для цього періоду характерним є нерозривний зв’язок людини з природними умовами.

В процесі промислової революції кінця XVIII — початку XIX століття було здійснено технічний переворот, який полягав у створенні і розвитку великого машинного виробництва, у виробництві машин з допомогою машин. Тим самим було створено технологічний спосіб виробництва, який визначив наступ і розвиток індустріальної епохи, індустріального суспільства [8, c. 41].

Глибокі якісні зміни у матеріально-технічній базі суспільства зумовили істотні зміни в суспільно-виробничих відносинах. Особиста залежність, яка була притаманною попереднім суспільствам (рабовласницькому та феодальному), замінюється особистою юридичною свободою людини.

Машинне виробництво значно поглибило суспільний поділ праці, прискорило процеси спеціалізації та кооперації виробництва, зумовило процес інтернаціоналізації господарського життя. Це означає, що продуктивні сили переростають обмежені рамки національних держав. Зростання масштабів виробництва на основі його концентрації та централізації, поглиблення суспільного поділу праці та кооперації виробництва ведуть до того, що внутрішній ринок насичується товарами, створюються і розвиваються світовий ринок, світове господарство.

В другій половині XX століття розгорнулася науково-технічна революція, яка зумовила глибокі якісні зрушення в засобах праці, технології та організації виробництва. Вона визначила перехід людства до нового технологічного способу виробництва, коли знання, наука та інформація стають основними джерелами економічного піднесення і відкривають можливості небаченого зростання ефективності економіки. Суспільство вступає в нову постіндустріальну епоху.

Якщо в доіндустріальну, аграрну, епоху економічну основу суспільства становило сільське господарство, а в індустріальну — промисловість, то постіндустріальна епоха характеризується пануванням сфери послуг, тобто нематеріального виробництва, інформації, знань. Ще в середині 80-х років уже понад 70% працездатного населення США було зайнято у сфері послуг. У розвинутих країнах відбувається звуження сфери власне матеріального виробництва і водночас швидке зростання сфери нематеріального виробництва, сфери послуг, «індустрії знань».

Для постіндустріального суспільства є характерними поглиблення міжнародного поділу праці, спеціалізації виробництва, взаємозв’язки і взаємодія національних економік. Процес інтернаціоналізації господарських зв’язків набуває характеру економічної інтеграції, тобто об’єднання економік країн і спільного ведення господарства. Світове господарство, світовий ринок товарів, капіталів набувають величезного розвитку. Міжнародна кооперація праці охоплює усі стадії і фази суспільного відтворення: виробництво, обмін, розподіл, споживання. Загальнолюдські інтереси і цінності стають пріоритетними, домінуючими. Всі ці об’єктивні процеси зумовлюють переростання локальних форм цивілізації у глобальні, вони охоплюють дедалі більше країн і все більше впливають на життя усього світу. Дані процеси, започатковані в індустріальну епоху, особливо з кінця XIX століття, у XX столітті, особливо у другій його половині, набирають прискорення та інтенсифікації [5, c. 176-177].

Таким чином, глобалізація сучасного стану науково-технічної революції, зміцнення системних зв’язків різних соціально-економічних структур зумовлюють об’єктивний процес становлення постіндустріальної цивілізації як структурно цілісної системи. І саме зростаюча цілісність світової цивілізації надає їй принципової новизни та історичної відмінності, вона визначає посилення ролі загальноцивілізаційних інтересів і цінностей. Вони визначають загальний напрям суспільно-економічного прогресу, зближення різних соціально-економічних систем. Нагромадження матеріальних і духовних цінностей становить об’єктивну основу перетворення загальнолюдських цінностей у визначальний фактор суспільного розвитку, який долає класово-формаційні детермінанти суспільного розвитку. Причому наростання структурної цілісності сучасної цивілізації, визначальної ролі загальноцивілізаційних процесів, долаючи нерівномірність розвитку окремих країн і регіонів, сприяє розвитку специфічних, національних особливостей, взаємозближенню і взаємозбагаченню усіх країн і народів. Саме ці глобальні еволюційні процеси зумовили не лише швидкий розвиток країн соціально орієнтованого ринкового господарства, але й глибокі якісні перетворення капіталістичних виробничих відносин, наповнення їх новим соціальним змістом. Внаслідок цього створюється нове, постіндустріальне суспільство, яке заперечує класово-формаційні утворення (капіталізм, соціалізм) і переводить суспільство у постформаційну цивілізацію. Отже, капіталізм у своєму розвитку, створюючи матеріальні передумови для постіндустріальної, постформаційної цивілізації, долає класово-формаційні основи суспільного розвитку і сприяє утвердженню якісно нового суспільства. Діалектика процесів суспільно-економічного розвитку полягає у тому, що еволюційний розвиток та удосконалення продуктивних сил зумовлюють глибокі зміни і перетворення у виробничих відносинах, перехід їх від нижчої до вищої стадії суспільно-економічного розвитку. Так, відносини особистої залежності панували за умов, коли рівень розвитку продуктивних сил був низьким, виробництво майже повністю залежало від природи і необхідним було об’єднання людей у обмежених, порівняно невеликих, колективах для власного забезпечення своїх потреб.

Науково-технічна революція, новий технологічний спосіб виробництва створюють передумови для розвитку відносин вільної індивідуальності, бо на постіндустріальній стадії заперечуються і відносини особистої залежності, і відносини речової залежності. Відносини вільної індивідуальності означають етап гармонійного поєднання людини і природи, забезпечення всестороннього розвитку людини і збереження навколишнього середовища.

Постіндустріальне суспільство з пануванням сфери послуг (тобто науки, освіти, охорони здоров’я, культури тощо) означає створення умов для всебічного розвитку людини, її розумових і фізичних здібностей. Постіндустріальне суспільство — це вкладення капіталів у людину, бо її науковий, освітній і професійний рівень, її знання — джерело суспільного прогресу [3, c. 79].

Розділ 2. Значення формаційного та цивілізаційного підходів для суспільно-економічної практики

2.1. Спільні риси між цивілізаційним і формаційним підходами

Між цивілізаційним і формаційним методами є певні спільні риси, навіть методологічна схожість. Так, К. Маркс творчо засвоїв і використав багато елементів історичних концепцій епохи Просвітительства кінця XVIII століття, запозичив ряд елементів позитивістської філософії, особливо щодо філософії історії. їх поєднання з діалектичним методом дозволило створити концепцію суспільних формацій — першого в історії способу визначення закономірних ступенів соціально-економічного прогресу. Цілком зрозуміло, що це мало серйозний вплив на західних дослідників. Д.Белл без перебільшення чи іронії говорив про себе і про своїх колег як про «постмарксистів».

І формаційна, і постіндустріальна концепції виходять з того, що джерелом прогресу цивілізації та його виміром є удосконалення форм і методів матеріального виробництва. Марксовий поділ історичного процесу на періоди особистої залежності, речової залежності та вільної індивідуальності хронологічно мало відрізняється від доіндустральної, індустріальної та постіндустріальної стадії.

Не можна не бачити, що трактування постіндустріальної стадії та комуністичної формації теж має чимало спільного, бо і там, і там всебічний розвиток людини, перетворення праці у творчу діяльність є характерними рисами обох суспільств. І комуністична формація, і постіндустріальне суспільство розглядаються як постекономічні. І як зазначає В. Іноземцев, «загальна спрямованість обох теорій залишається гуманістичною, а їхні ідеали — гідні людини цілі історичного прогресу».

Поряд із спільним, на нашу думку, треба бачити і відмінності між вченням про суспільно-економічні формації і теорією постіндустріального суспільства. Закономірні ступені у розвитку суспільства постіндустріальною теорією визначаються на основі технологічних способів виробництва, а вченням про суспільно-економічні формації — суспільним способом виробництва. Проте, як було показано, дуже часто це визначення зводилося до суспільно-виробничих відносин, класової структури суспільств [8, c. 42].

Обидві теорії виходять з того, що перехід від однієї формації до іншої, так само, як і перехід від однієї стадії до іншої, здійснюється на основі революцій. Але якщо теорія постіндустріального суспільства має на увазі технологічні, науково-технічні революції, то марксистська теорія формацій спирається на соціальні революції з притаманними їм збройними повстаннями, громадянськими війнами, жорстокою і тривалою класовою боротьбою. Все це викликає великі людські втрати і втрати матеріальних цінностей.

2.2. Особливості розробки формаційного підходу та його наукове пояснення

Розуміння історії людського суспільства як закономірного природно-історичного процесу має велике значення. Хаос і довільність, які панували у поглядах на історію і політику, з розробкою формаційного підходу змінилися на наукове пояснення і обґрунтування суспільного розвитку. Розробка таких категорій, як продуктивні сили і виробничі відносини, спосіб виробництва, базис і надбудова і, нарешті, суспільно-економічна формація, дали змогу подати історію суспільства як систему своєрідних соціально-економічних етапів його розвитку, як систему взаємозв’язаних суспільно-економічних формацій.

Проте, як було показано, акцент на виробничих відносинах як визначальному факторі суспільно-економічної формації зробив можливою недооцінку ролі продуктивних сил, абстрагування від них, що створило умови для вульгаризації цього підходу.

Це проявилося, насамперед, у так званому формаційному редукціонізмі, коли намагалися звести всесвітньо-історичний процес до п’яти формацій. Складні процеси суспільно-економічного розвитку було зведено до п’ятиступінчастої схеми, що прийшло у суперечність з вченням тих, хто розробив важливі проблеми філософії історії. Спеціалісти давно помітили, що у К. Маркса, крім античного, феодального, буржуазного способів виробництва, вживається ще й поняття «азіатський спосіб виробництва», який не вкладається у п’ятиступінчасту схему формацій.

Недооцінка продуктивних сил, абстрагування від них при визначенні суспільно-економічної формації спричинили в теорії і на практиці цілий ряд серйозних помилок.

Відомо, що ще до революції 1917 р. західноєвропейські соціал-демократи всіляко доводили, що Росія за рівнем свого економічного розвитку не відповідає потребам побудови соціалізму. В. І. Ленін вважав, що завоювавши владу, більшовики доб’ються високих темпів економічного зростання і подолають відставання від розвинутих країн, а отже, створять необхідні матеріально-технічні умови для побудови соціалізму [8, c. 45].

Й. В. Сталін, виходячи з цих настанов, реалізував їх шляхом здійснення індустріалізації країни, колективізації сільського господарства, проведення культурної революції. Все це забезпечило істотні зрушення у розвитку продуктивних сил, хоча рівня виробництва промислової продукції на душу населення у розвинутих країнах досягти не вдалося. За цих умов знову і знову виникало питання: чи можна побудувати соціалізм в одній, окремо взятій країні? Сталін неодноразово пояснював, що це можливо. І ось у грудні 1936 р. проголошується перемога соціалізму в основному і приймається Конституція соціалізму, що переміг.

Спираючись на формаційний підхід, ідеологи проголошували, що в колишньому Союзі утвердилася перша фаза найвищого ступеня соціально-економічного прогресу — комуністичної формації. Це визначало начебто всесвітньо-історичні переваги соціалізму над капіталізмом. Суспільна власність на засоби виробництва у формі державної та кооперативної власності не лише виключає експлуатацію людини людиною, конкуренцію, анархію виробництва, безробіття, економічні кризи, класові та національні антагонізми, але й робить людей рівноправними, об’єднує їхні інтереси, підпорядковує виробництво найбільш повному задоволенню зростаючих потреб людей, визначає планомірність, безперервність і високі темпи розвитку суспільного виробництва. Завдяки настирливій та всеохоплюючій пропаганді люди вірили у ці переваги.

Життя швидко довело, що це чистої води волюнтаризм і суб’єктивізм; тобто проголошуються великі й благородні цілі, хоча для їх реалізації немає відповідних матеріальних умов. Більше того, перші кроки у подоланні самоізоляції країни, демократизації життя дали змогу все більшій масі людей познайомитися з життям зарубіжних країн і переконатися, що настирлива і всепронизуюча пропаганда про наші «всесвітньо-історичні досягнення і переваги», на превеликий жаль, не відповідає дійсності. Життя ще раз продемонструвало, що хиби в теорії неминуче ведуть до викривлень у політиці, до розриву пропаганди з реальними процесами у житті. Дедалі більші маси людей бачили і знали, що і за рівнем розвитку виробництва, і за рівнем споживання Союз далеко відстає від розвинутих країн, а соціалізму в них більше, ніж у Союзі [8, c. 46].

Дуже цікавим є й те, що Югославія, яка однією з перших з так званих соціалістичних країн стала на шлях ринкової економіки, і Угорщина, яка після подій 1956 р. також змушена була розпочати реформи ринкового характеру, теж домоглися значно вищих показників, ніж колишній Союз та Україна. Югославія виробляла 2680 дол. на душу населення, а Угорщина — 2460 дол. І зовсім прикро усвідомлювати, що колишній Союз і Україна виробляли менше, ніж Польща (із соціалістичних країн) і Мексика (з країн, що розвиваються).

Постає запитання: чому колишній Союз, і Україна в тому числі, не змогли скористатися перевагами загальноцивілізаційного процесу? Очевидно, справа в тому, що самоізоляція колишнього Союзу, «закрита економіка і суспільство в цілому» позбавляли його тих можливостей, які відкривала перед людством сучасна епоха, наростання загальноцивілізаційних процесів. Тим самим «реальний соціалізм» самозаперечував себе, позбавляв себе можливостей використання надбань людської цивілізації. І навпаки, «відкрите суспільство західних країн», відкрита соціально орієнтована ринкова економіка під впливом загальноцивілізаційних процесів не лише повною мірою реалізували власні внутрішні можливості, але й прийняли те позитивне, що мала так звана соціалістична система. Все це й призвело до того, що адміністративно-командна система виявилася неспроможною в економічному змаганні з ринковою економікою. Вона виявилася історично обмеженою, несприйнятливою до того нового, що народила і принесла людству нова епоха людської цивілізації [9, c. 35].

Як відомо, основу соціалізму становила суспільна власність. Саме вона визначала його основні риси і переваги: безпосередньо суспільне виробництво і управління економікою, планомірність, роботу на себе і своє суспільство тощо. Але ж насправді виявилося, що суспільна власність-це, насамперед, державна власність, яка в умовах бюрократизації партійно-державного апарату не об’єднувала людей із засобами виробництва, а навпаки, відчужувала людей від засобів виробництва, управління суспільним виробництвом. Адже державна власність базувалася не на реальному, а на формальному усуспільненні виробництва і праці. Замість демократизації економіки і суспільного життя відбулося надмірне одержавлення економіки, що обмежувало економічну самостійність трудових колективів, які не могли розпоряджатися ні засобами виробництва, ні виробленою продукцією, і це підривало стимули до праці, матеріальну заінтересованість у результатах праці. І нарешті, планова система, сам план суперечив впровадженню нової техніки і технології. А така риса, як несприйнятливість радянської економіки до науково-технічного прогресу, та ще в умовах могутньої науково-технічної революції, вирішальним чином зумовила її відставання від розвинутих країн. Усі ці органічні вади адміністративно-командної системи призвели до глибокої соціально-економічної кризи, коли виробництво не зростає, поглиблюються товарний дефіцит та інфляція, збільшується соціальна напруженість у суспільстві.

Історичний досвід переконує, що ідеї соціалізму мають глибокі корені у матеріальному, соціальному і духовному житті суспільства. Вони відбивають віковічну мрію людства про справедливе суспільство, де було б створено сприятливі умови для життя і праці людини, всебічного розвитку її розумових і фізичних здібностей. Соціалістичні ідеї перетворилися з утопії у могутню тенденцію суспільно-економічного розвитку, яка пробиває собі дорогу і в капіталістичних країнах. Тому нинішня криза — це не криза самої соціалістичної ідеї, а криза тих форм, у яких вона реалізувалася, тієї моделі, яка спотворила і саму соціалістичну ідею.

Те ж саме можна сказати і про формаційний метод. Він вульгаризований практикою колишнього Союзу, коли виробничі відносини абсолютизувалися і ними маніпулювали в інтересах амбіцій «великих керівників». Проте сам по собі цей метод базується на способі виробництва, на органічній єдності та взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, тому він був і залишається важливим засобом пізнання суспільства та його розвитку [1, c. 5].

Розділ 3. Роль цивілізаційного  та формаційного підходи в економічній теорії

Значення цивілізаційного підходу зумовлене тим, що він базується на визначальній ролі продуктивних сил, технологічних способів виробництва. І це має принципове значення. Адже ступінь розвитку продуктивних сил — це головний критерій суспільно-економічного прогресу. Більше того -застосування формаційного методу в колишньому Союзі було пов’язане із здійсненням соціальної революції, громадянською війною, бо без цього неможливо було пролетаріату прийти до влади, подолати опір буржуазії та інших експлуататорських класів. Все це коштувало мільйонів людських життів, зруйнування народного господарства. Причому жорстока класова боротьба тривала більш як два десятиліття, і набувала вона у період індустріалізації та особливо колективізації сільського господарства надзвичайно гострих і жорстоких форм. Адже йшлося, як вважалося тоді, про ліквідацію куркульства — останнього експлуататорського класу. Частину цього класу було фізично знищено, а сотні тисяч селян з сім’ями гнали на заслання у Сибір, в інші райони Півночі колишнього Союзу. Такою була плата народів за перехід від капіталізму до соціалізму, від буржуазної до комуністичної формації.

Який контрастний вигляд має досвід розвинутих країн, які на наших очах здійснюють перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку суспільства. Після другої світової війни чимало країн Європи, Америки та Азії порівняно швидко відновили своє господарство, яке, особливо у Німеччині, Японії і деяких інших країнах, серйозно постраждало, було дуже зруйноване. Ми, звичайно, спостерігали і німецьке, і японське «диво». А сьогодні можемо констатувати, що багато країн зосередилось на розвитку продуктивних сил. Вони не лише подолали енергетичні, структурні кризи, а й розвинули техніку і технологію, здійснили комп’ютеризацію та інформатизацію суспільства, перейшли на новий технологічний спосіб виробництва, перетворили знання, інформацію у джерело суспільного прогресу і на цій основі домоглися величезного зростання рівня життя людей. І що для нас надзвичайно важливо — вони без революцій, без громадянських воєн, на основі піднесення продуктивних сил істотно перетворили виробничі відносини, перейшли до багатоманітності форм власності, поряд з великим виробництвом розвинули середнє і дрібне, розгорнули масштаби підприємництва, змінили становище людини у виробництві і суспільстві, розвинули і зробили широкодоступною вищу освіту, істотно поліпшили соціальне забезпечення, культурне життя суспільства. Все це дістало виявлення у широкому розгортанні процесів соціалізації життя і праці людей, гуманізації суспільства, усуненні вад капіталізму, переході до якісно нового «соціалізованого капіталізму». Саме ці процеси привели до того, що в розвинутих країнах виявилося соціалізму більше, ніж у тих країнах, які називали себе соціалістичними. Який повчальний історичний урок. [8, c 46]

Розвинуті країни продемонстрували, що можна еволюційним шляхом, шляхом поліпшення умов життя і праці людей домогтися таких змін у соціально-економічних відносинах, в житті людей, про які мріяли і чого хотіли великі мислителі людства.

Отже, цивілізаційний підхід, притаманні йому шляхи і методи розв’язання проблем людства, забезпечення соціального та економічного прогресу, відкривають новий світогляд, нове бачення розвитку людського суспільства.

Для України, як і для інших країн, що здійснюють перехід від командної до ринкової економіки, цивілізаційний метод має величезне і теоретичне, і практичне значення. Не спираючись на цей підхід, не можна ні розкрити природу економічної кризи і шляхи виходу з неї, ні визначити зміст перехідного періоду, обсяги завдань, які необхідно розв’язувати, та строки перехідного періоду .

Аналіз показує, що наша криза — це не звичайна циклічна криза, яка повторюється періодично. За своїми ознаками це стадіальна криза, бо вона, як і весь перехідний період, пов’язана не лише з переходом від командної до ринкової економіки (хоч це й становить її важливий зміст), але й забезпеченням переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії суспільно-економічного розвитку. Як показав ще свого часу М. Д. Кондратьєв, стадіальна криза пов’язана з соціальними і науково-технічними зрушеннями. Взаємодія їх становить внутрішній механізм подолання стадіальних криз (або, як називав їх М. Д. Кондратьєв, «великих хвиль»). Справа в тому, що заміна командної економіки ринковою створює сприятливі умови для швидкого економічного зростання, але Україна і надалі відставатиме від розвинутих країн.

Адже відомо, що більшість країн з ринковою економікою мають порівняно невисокий рівень економічного розвитку і лише два — два з половиною десятки становлять розвинуті країни. Тому тільки використання НТР, перехід від затратного, екстенсивного до інтенсивного, ресурсозберігаючого типу розвитку, широке впровадження нової техніки і технології, перехід на новий технологічний спосіб виробництва дозволяють не лише подолати відставання, а й наблизитися до рівня розвитку європейських країн, домогтися конкурентоспроможності нашої економіки і продукції, яка нею виробляється, завоювати визнання на світовому ринку. На жаль, і в офіційних документах, і в науковій літературі перехідний період у нас обмежується «переходом від адміністративно-командної до ринкової системи господарювання». Хочуть чи не хочуть автори таких тверджень, але вони применшують і масштаби кризи, і спрощують шляхи її подолання. Це й дістає виявлення в тому, що основні перетворення пов’язано з реформуванням виробничих відносин та їх складових: відносин власності, форм організації суспільного виробництва, із створенням ринкової інфраструктури — тобто всього того, на що є спрямованими роздержавлення, приватизація, демонополізація економіки [2, c. 30].

Безперечно, здійснення цих велетенських перетворень є важливою і необхідною умовою переходу до ринкової економіки. Нові виробничі відносини стануть могутнім фактором розвитку продуктивних сил. Проте за нинішнього недостатнього рівня їх розвитку (адже Україна дуже відстає від розвинутих країн) не можна забезпечити гідний життєвий рівень населення, неможливо розв’язати соціальні проблеми. Тому перетворення виробничих відносин має супроводжуватися глибокими змінами у структурі економіки, продуктивних силах, спрямованих у кінцевому підсумку на становлення нового технологічного способу виробництва. Це означає оновлення виробничого апарату, який і раніше відставав від світового рівня, а за роки незалежності став ще більше спрацьованим і застарів не лише морально, але й фізично.

Науково-технічне переозброєння господарства є провідним у процесі переходу від екстенсивного, затратного до інтенсивного, ресурсозберігаючого типу розвитку. Наука, культура, освіта нині є головними факторами економічного розвитку. Отже, перетворення виробничих відносин має якнайтісніше поєднуватися з глибокими змінами у продуктивних силах, структурі економіки. І всі ці процеси мають спиратися на науково-технічний прогрес, технічне переозброєння підприємств, нову технологію. Тільки таким шляхом можна не лише подолати відставання, але й просуватися по шляху соціально-економічного прогресу, наближатися до рівня розвинутих країн. А це означає, що і природа стадіальної кризи, і сутність перехідного періоду зумовлюють не лише перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки, але й перехід від індустріальної до постіндустріальної стадії суспільно-економічного розвитку. Тільки в такий спосіб Україна може увійти рівноправною у світове співтовариство, завоювати необхідні позиції на світовому ринку.

Зміст періоду, який включає перетворення і продуктивних сил, і виробничих відносин, розв’язання проблем переходу від командної до ринкової економіки, від індустріальної до постіндустріальної стадії, визначає і його строки. Якщо перші завдання можна здійснити за 5-10 років, то повний обсяг перетворень і переходу до постіндустріальної стадії потребують кілька десятиліть.

Отже, в процесі переходу до ринкової економіки Україна, хоч і з дуже великими втратами, але спираючись на підтримку світового співтовариства, здійснює реформування економіки, культури, дедалі більше прилучається до надбань загальноцивілізаційного прогресу. Так, відбувається роздержавлення економіки, запроваджується різноманітність форм власності і форм господарювання, зростає недержавний сектор економіки, розширюється і удосконалюється ринкове середовище, діють ринок товарів, фондовий ринок. Все це означає, що і за формами організації, і за механізмом діяння економіка України поступово наближається до економіки розвинутих країн. Реформується система освіти в напрямі наближення до розвинутих країн — і за системою організації, і за структурою, і за спрямуванням.

Причому важливо, щоб Україна не дублювала все те, що мало місце в історії цих країн, а зосереджувалася на сприйнятті того нового і важливого, що себе виправдало на практиці, довело свою ефективність та життєздатність. Цим шляхом йшли азіатсько-тихоокеанські «тигри» і домоглися великих успіхів. Вони швидко засвоїли і використали ті шляхи і методи, які виправдали себе у практиці розвинутих країн, забезпечили реалізацію тих рис і процесів, які властиві сучасному соціалізованому капіталізму. А це означає, що вони значно скоротили час, який витратили розвинуті країни для переходу до ринкової економіки, вони побудували соціально орієнтовану ринкову економіку і перейшли на вищу стадію суспільно-економічного розвитку.

Цілком зрозуміло, що й Україна має не лише засвоювати позитивні надбання загальноцивілізаційного процесу, але й робити все можливе для створення соціально орієнтованої ринкової економіки, переходу економіки і всього суспільства від індустріальної до постіндустріальної стадії суспільно-економічного розвитку [8, c. 47].

Висновки

Отже, доіндустріальна, індустріальна та постіндустріальна епохи — це три ступені, три стадії розвитку людського суспільства, його цивілізації. В основі класифікації цих трьох стадій суспільно-економічного розвитку лежить стан продуктивних сил, технологічні способи виробництва. Якщо для аграрної епохи основою було сільське господарство, для індустріальної — промисловість (легка і важка), то для постіндустріальної епохи — сфера послуг, знання та інформація. Для аграрної епохи головним засобом виробництва була земля, для індустріальної — капітал, а для сучасної, постіндустріальної епохи — інформація, знання. Все це істотно змінює життєдіяльність суспільства. В аграрну епоху розвиток торгівлі, торговельні шляхи визначали заснування і зростання міст, в індустріальну епоху — наявність сировини або енергії, які давали життя виробництвам, а значить, і зростанню міст. І нарешті, у постіндустріальну епоху технополіси виникають і зростають навколо наукових центрів.

Таким чином, цивілізаційний підхід з самого початку, як це видно з назв стадій суспільно-економічного розвитку — доіндустріальна, індустріальна та постіндустріальна — спирається не просто на продуктивні сили, а на технологічні способи виробництва, на докорінно відмінні суспільні форми економіки. Якщо стадія доіндустріальна, то тут без жодного сумніву панує аграрне виробництво. На індустріальній — панівною є промисловість, яка істотно змінює на основі машинної техніки і сільське господарство. Для постіндустріальної стадії характерним є панування сфери послуг. У розвинутих країнах у цій сфері зайнято від 2/3 до 3/4 робочої сили, а в матеріальному виробництві (промисловості і сільському господарстві) питома вага і зайнятих, і створеного валового внутрішнього продукту становить приблизно 1/3.

Список використаної літератури

1. Гончаревський В.Е. Цивілізаційний підхід в сучасній українській історіографії: автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.06 / В.Е. Гончаревський; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2010. — 18 с.
2. Дорогунцов С. Ідентифікація цивілізаційного розвитку: проблеми моделювання й аналізу // Вісник Національної академії наук України. — 2006. — № 12. — С. 25-42
3. Злупко С. Формування, розвиток і сучасний стан економічної системології в Україні// Економіка України. – 2005, № 3. – С. 77-83.
4. Кримський С.Б. Глобалістика та регіонально-національний чинник в ієрархії цивілізаційних процесів// Еволюція економічного розвитку та економічних теорій (Проблеми дослідження та викладання): Матеріали міжнар. наук.-метод. конф., 26-27 квітня 2000 р./ Відп. ред. І.Є. Малий, Н.О. Татаренко. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 38-40.
5. Кульчицький Я. Цивілізаційний підхід до порівняння сучасних еколого-економічних систем // Науковий вісник. – 2005. – Вип. 15.3. –С. 175-179.
6. Пилипенко Г. Формаційний і цивілізаційний підходи: методологічні проблеми застосування / Г. Пилипенко // Академічний огляд. – Academy Review 2007. − № 1. – С. 5-9.
7. Погорєлов С.Б. Особливості цивілізаційного підходу до аналізу суспільного розвитку// Еволюція економічного розвитку та економічних теорій (Проблеми дослідження та викладання): Матеріали міжнар. наук.-метод. конф., 26-27 квітня 2000 р./ Відп. ред. І.Є. Малий, Н.О. Татаренко. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 60-62.
8. Чухно А Цивілізаційний і формаційний підходи та їх роль в економічній теорії та суспільній практиці // Економіка України. — 2001. — № 6. — С. 39-47
9. Чухно А.А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх значення для України. – К.: Логос, 2003. – 631 с.