Вступ

Актуальність теми. Україна переживає складний період соціальних і політичних трансформацій на шляху становлення державності. Прагнучи виробити власну модель політичного розвитку, українське суспільство намагається осмислити світовий досвід становлення демократичного врядування з подальшою його імплементацією на українському ґрунті. Базовою функціональною характеристикою організації влади виступає поняття «політичний режим», яке окреслює реальну роль тих чи інших інститутів державної влади, дійсний стан демократії та способи владарювання у країні.

Мета роботи полягає у здійсненні концептуального аналізу політичного режиму в Україні.

1. Підходи до визначення політичного режиму

Під поняттям «політичний режим» (фр. regine — управління) традиційно розуміється характер відносин між центральними органами держави, здійснення державної влади, тобто система методів і способів здійснення влади (політичної або державної). На думку Г. О’Доннелла і Ф. Шміттера, поняття політичного режиму описує форми і канали доступу до найважливіших управлінських позицій, характеристики акторів, що мають доступ до них або позбавлених такого, а також стратегії боротьби за владу.

У сучасній науковій думці сформувались і конкурують один з одним три основних підходи до визначення політичного режиму. Перший пов’язує політичний режим і політичну систему та отримав назву «правового». Прихильник даного підходу американський теоретик Р. Макрідіс під режимом розуміє закріплений у конституції і законах спосіб функціонування політичної системи, методи управління, міру політичної свободи і відкритості країни. На його думку, характер політичного режиму визначається історичним періодом, який переживає держава, політичною системою, що склалася, ходом політичного процесу та розстановкою політичних сил. На нього здійснюють вплив політичні традиції і норми, політична культура, усі компоненти політичної системи.

У межах другого підходу — соціологічного — французький політолог М. Дюверже визначає режим як соціально-політичний механізм, форму взаємодії управляючих і тих, ким управляють, певне поєднання партійної системи, виборчої формули, типів прийняття рішень і взаємодії груп впливу. Більш широку трактовку дає Ж.-Л. Кермон, розуміючи політичний режим як сукупність елементів ідеологічного, інституціонального і соціологічного порядку, які сприяють формуванню політичного управління країною у певний період її розвитку. Отже, прихильники соціологічного підходу розширюють межі існування політичного режиму за рахунок «елементів соціологічного порядку», тобто управляючих і тих, ким управляють, взаємовідносин конкуруючих партій і груп, не пов’язуючи тісно політичний режим з політичною системою[1].

На відміну від двох попередніх трактувань політичного режиму, третій підхід ототожнює поняття «режим» з поняттям «політична система». Так, англійський учений Е. Хейвуд стверджує, що «режим є синонімом поняття «система управління», політична система». Зазначений підхід дає можливість розглядати різні форми правління в цілому, в їх системно-функціональній динаміці.

Таким чином, для визначення сутності політичного режиму оперують такими його елементами, як процедури і способи формування інститутів влади, стиль прийняття політичних рішень, тип взаємодії влади і громадян.

Досліджуючи особливості пострадянських трансформацій в Україні в аспекті визначення типу політичного режиму, більшість дослідників дотримуються точки зору, що Україні притаманний змішаний або гібридний політичний режим[2].

2. Політичні процеси, які мають місце в сучасній Україні

Розчарування населення в діях так званої «помаранчевої влади», представленої командами В. Ющенко та Ю. Тимошенко, відкрило можливості до політичного реваншу політичної сили, яка програла президентські вибори 2005 р. — команди В. Януковича. Під час президентських перегонів 2010 р. вони використали повною мірою незадоволення і втому населення від політичної нестабільності, конфлікту між ключовими політичними гравцями, ностальгію за сильною рукою, що здатна твердо навести порядок у напівзруйнованій, під впливом політичної та світової економічної кризи, держави. Перші місяці діяльності нової влади свідчать про прагнення президента підпорядкувати собі всю вертикаль влади, зосередити у своїх руках усі владні важелі.

Політичні процеси, які мають місце в Україні, ставлять перед суспільством питання: чи не стає вона на шлях повернення до авторитарного управління, чи не стає вона на шлях відкату третьої хвилі демократизації? В якості потенційних причин, які можуть посприяти цьому процесу і на які вказує С. Хантингтон, можуть бути такі: зниження легітимності демократичних режимів через систематичну нездатність діяти ефективно; всезагальна економічна криза, що також може позбавити демократію легітимності.

Спираючись на концепцію А. Мельвіля, який виділяє в демократичному транзиті дві принципові фази: фазу транзиту як такого, що включає лібералізацію і демократизацію режиму, і фазу консолідації демократії, можна зробити висновок, що Україна протягом 19 років незалежності не зуміла пройти і першу фазу. Такий стан речей, на нашу думку, обумовлений декількома факторами, а саме: відсутністю розвинутих демократичних інститутів, несформованістю професійної управлінської бюрократії та слабкістю опозиції[3].

В Україні так і не відбулася інституалізація демократичного режиму, не були сформовані демократичні політичні інститути, які б сприяли рішенню соціально-економічних проблем, що залишилися від тоталітарного режиму. У ситуації, коли демократія існує тільки за умовною формою, але не за суттю, а інститути демократичного суспільства використовуються владою для легітимації непрозорих і недемократичних дій, реальна публічна політика починає підмінятися маніпуляціями суспільною свідомістю. У неінституалізованій демократії місце, яке не зайняте активно функціонуючими інститутами, як правило, займають активно діючі сили — клановість і корупція.

Протягом 19 років потенціал розвитку Української держави був направлений не на економічний розвиток і модернізацію всієї країни, а на зростання добробуту конкретних олігархічних утворень (сімей), у чому їм активно допомагала влада, реалізуючи політику максимального сприяння. У свою чергу, олігархат взяв представників влади під свою опіку, надавши їм матеріальне утримання та забезпечивши збереження їх високого управлінського статусу в обмін на подальшу лояльність. В Україні зміцніла і набула спотворених форм корупція. Так, згідно з рейтингом індексу сприйняття корупції «Transparency International 2002 -2009», Україна з 84 позиції в 2002 р. відкотилася на 146 в 2009 р.

Поставивши за мету побудувати правову державу, українське суспільство так і не сформувало розвинуті інститути громадянського суспільства. Яскравим прикладом такої «нерозвинутості» стали ЗМІ, які замість свого прямого обов’язку наслідували дії влади та критикувати її, як це прийнято в демократичних країнах, свідомо стали на шлях самоцензури, окресливши свою лояльність до нової влади. До того ж мас-медіа часто розглядають олігархами виключно як ресурс у виборчих перегонах. Унаслідок цього приватні інвестиції в ЗМІ супроводжуються значним тиском на колективи журналістів з метою зміни або корегування їх редакційної політики в угоду інтересам інвесторів.

Відсутність громадського контролю за діяльністю владних інститутів обумовила специфічну форму прийняття і ухвалення політичних рішень, що проявляється в їх кулуарності та непублічності, відповідно до чого українське суспільство фактично позбавлено інформації про їх реальні наслідки. Про це свідчать кроки нинішньої влади стосовно угоди з Росією про Чорноморський флот, в енергетичній сфері, прийняття бюджету тощо[4].

У системі державного управління України так і не відбулося розмежування адміністративної та політичних еліт. Так склалося, що зміна політичної еліти автоматично означає і зміну державної бюрократії. За таких умов остання дуже залежна від політичної кон’юнктури, тому дбає не про інтереси держави, а про інтереси політичних груп, які прийшли до влади. Вимивання із системи державного управління професійного кадрового складу унеможливлює вироблення і реалізацію інноваційної державної політики, направленої на розвиток демократії. Виходячи з такого стану речей, нівелюється як престижність, так і розуміння суті державної служби.

Відсутність якісної освітньої підготовки державних службовців, яка б включала найновіші світові досягнення, застаріла система кадрового добору призвели до того, що в Україні фактично не сформовано державний апарат, який був би здатним проводити демократичні перетворення в системі державного управління. Ця ситуація загальної некомпетентності в розумінні політичних процесів стала причиною формування значної недовіри до влади, нівелювання її іміджу як гаранта соціальної стабільності і розвитку. Відсутність політичної компетентності суспільства призводить до відсутності можливості впливати на політичну еліту, яка в умовах нестабільності і непрозорості влади дбає в першу чергу про власні інтереси, а не інтереси держави.

Проводячи паралелі між становленням демократичних режимів в Європі, український учений О. Фісун формулює думку про те, що «третя хвиля» демократизації в Південній та Центральній Європі, як правило, відбувалася уже після раціональної бюрократизації й будівництва національної держави, яким передували тривалий досвід існування олігархічних демократій ХІХ ст., а також авторитарний розвиток 20 — 30 років ХХ ст.

Не було таких гострих проблем і в країнах Західної Європи, тому що там такі масштабні зміни в системі державної влади, які відбувалися в посткомуністичних країнах, не здійснювалися одночасно, а створенню демократії і ринкової економіки передували уже сформовані держава і нація, а не навпаки. У той же час, в Україні демократизація передувала складним і неоднозначним процесам раціонально-бюрократичної модернізації держави і національної консолідації, що і обумовило сучасний стан речей[5].

Таким чином, в умовах сьогодення Українська держава знаходиться у стані незакінченого національного будівництва і раціонально-бюрократичної трансформації в умовах існування специфічного перехідного демократичного політичного режиму. Проблема, на наше переконання, полягає в тому, що в Україні так і не була створена раціональна бюрократія в її веберевському розумінні. На цю обставину, зокрема, вказує західний політолог Х. Зон, стверджуючи, що в Україні чітко проявляється неопатрімоніальний тип влади з пануючим «бюрократичним» режимом. Учений зазначає, що «в Україні відсутній консолідований, сучасний державний апарат, тому вона є скоріше непатрімоніальною державою, в якій кожен державний службовець має свій ф’єф (феодальне володіння). Державний апарат нагадує павутиння окремих інституцій, які значною мірою заклопотані захистом своїх привілеїв, аніж служінням суспільству»[6].

Висновки

Таким чином можна зробити висновок про складність і неоднозначність демократичного транзиту в Україні. Незрілість політичної еліти, політична корупція, клановість та орієнтованість виключно на лідера в політичних партіях, втрата зв’язку політичних сил з виборцями за відсутності політичних, економічних та соціальних реформ призвели до тривалої політичної та економічної кризи в країні. Використання елітами демократичних лозунгів у недемократичній боротьбі за владу стало спонукальним чинником для зростання в українському суспільстві попиту на політика, який «сильною рукою» наведе порядок у суспільстві.

Проблема полягає в тому, щоб в умовах несформованого громадянського суспільства ця «сильна рука» не зумовила реверсний рух від демократії до авторитаризму, що є цілком можливим через недостатню вкоріненість демократичних цінностей серед вітчизняної політичної еліти та громадськості.

Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної.

Список використаної літератури

1. Бабенко К. Конституційні гарантії демократизму політичного режиму в Україні [Текст] / К. Бабенко // Юридична Україна. — 2007. — № 5. — С. 21-26
2. Куценко О. Зигзаги демократизації політичного режиму в Україні // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2005. — № 3. — С. 65-79
3. Левіна Ю. Демократія як форма політичного режиму [Текст] / Ю. Левіна // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 3. —  С. 244-249
4. Мацієвський, Ю. Між авторитаризмом і демократією: політичний режим після «помаранчевої революції» // Політичний менеджмент. — 2006. — № 5
5. Росенко М. Політичні конфлікти в Україні // Віче. — 2009. — № 16. — С. 23-26
6. Рудич Ф. Політичний режим і народовладдя: методологічний контекст // Віче. — 2011. — № 17. — С. 42-48 ; Віче. — 2011. — № 18. —  С. 21-25
7. Фісун О.А. Політичний режим України у порівняльній перспективі / О. А. Фісун // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 1. — С. 5-12