Вступ

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська, родоплемінна. Відмінність між ними була велика. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у ІV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходили до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку. В новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1)   раннє середньовіччя V—ІX ст. (земля концентрується в представників найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, встановлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XІІІ ст. (панування доменіальної системи господарювання, сформувалась феодальна ієрахія, значний розвиток ремесла і торгівлі);

пізнє середньовіччя XІV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже повне зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час втілювалися в життя технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрук та ін., формувалися централізовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, але, на нашу думку, вона дає можливість повністю врахувати зміни, які відбувались у феодальному способі виробництва у Західній Європі. Для інших регіонів хронологічні межі феодалізму, звичайно, будуть дещо іншими.

1. Етапи становлення і характерні риси господарства в добу середньовіччя

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

—  панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали у приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її утримувачами на різних умовах, аж до права спадкового користування;

—  різні форми і ступінь позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

—  переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

—  панування натурального господарства і відповідний характер держави;

—  загалом низький рівень техніки і знань, ручне виробництво, пріоритетне значення індивідуальних виробничих навичок.

Ці характерні ознаки не становлять усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника панівного класу, пов´язаною з обов´язками несення військової служби та інших обов´язків на користь вищого за ієрархією сеньйора. Останній також вважався власником феоду. Ця специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії і особистих васально-ленних зв’язків.

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, яка стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента — це частина додаткового продукту залежних селян, що безплатно, безеквівалентно привласнюється землевласником. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу [2, c. 46-47].

У період становлення феодалізму переважала відробіткова рента у поєднанні з продуктовою. В XІ—XV ст. у зв´язку зі зростанням міст, поширенням товарно-грошових відносин поряд з попередніми двома формами набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в утримання селян і жили за рахунок натурального і грошового оброків. Цей процес, що одержав назву комутації ренти, сприяв зростанню економічної незалежності селянського господарства.

На думку сучасних дослідників, процес становлення феодалізму йшов трьома шляхами.

Перший є результатом синтезу протофеодальних елементів пізньоантичного і варварського суспільства (Швнічно-Східна Галлія, окремі південнослов´янські народи). Швидше розвивались регіони, де варварський елемент синтезу переважав над античним. У варварських племен елемент нового ладу виражався у використанні рабів патріархального типу як землевласників, поглибленні соціального розшарування, посиленні влади військових вождів і королів, дедалі більшому розвиткові мирних відносин, які підривали систему військової демократії.

Другий, так званий безсинтезний, шлях генезису феодалізму проходив за повної відсутності греко-римського і варварського синтезу або з дуже слабким його елементом (Англія, Скандинавія, Південна Шотландія, частково Німеччина, а також Русь, Польща, Чехія).

3) Третій тип складався на основі синтезу пізньоантичного суспільства з феодальними відносинами, які сформувалися у варварському суспільстві з явною перевагою античних початків (Візантія, Південна Галлія, країни Середньоазіатського регіону) [7, c. 38].

2. Внутрішня та зовнішня торгівля за часів середньовіччя

Розвиток ремесла, міст сприяв зрост торгівлі. Особливо жваво вона провадилася у міських республіках Пн. Італії — Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфактури, розвивалась банківська справа; У Венеції зародилася сучасна бухгалтерія.

У Зах. Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Вже в XІ—XІІ ст. визначили її центри — Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські купці витіснили з середземноморських торгових шляхів візантійців і арабів. З портів Близького Сходу європейці привозили товари Індії, Китаю, Сирії та інших азіатських країн.

Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої торгові факторії на сх. узбережжі Середземного моря та в Чорноморському басейні. Генуезці закріпилися також в пониззях Дону і Дністра, на узбережжі Криму і Кавказу. Однією з найважливіших її колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів.

З Леванту (Сходу) купці привозили в Західну Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі тканини (парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні фрукти, з Причорномор’я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно, хутро, невільників, яких італійським купцям поставляли татарські людолови, в тому числі з України.

Важливе значення для Зх. Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Купці скуповували і з вигодою перепродували льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, хліб, рибу, сіль, віск, мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях від Китаю до Європи простягнувся на кільканадцять тисяч кілометрів. Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек азіатський і африканс. континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та небезпеки( у феодальній Європі не було битих шляхів, їх ніхто не ремонтував. Власники земель, по яких прох купецькі валки, робили все, щоб пошкодити дороги.. На розбитих шляхах часто ламалися вози, товари падали на землю, їх зразу привласнювали місцеві феодали за допомогою озброєних слуг.

На купців постійно нападали ватаги розбійників. Купці на кожному кроці сплачували мита: на річкових переправах, мостах, на кордонах феодальних володінь. Там, де не було річок, магнати ставили митні шлагбауми в чистому полі). За таких обставин товар дорожчав у десятки раз.

І все ж сухопутна торгівля зростала, була прибутковою.

Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти міняйлів знаходились там, де пролягали торгові шляхи. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з’явилися в північно-італійських містах, у провінції Ломбардії. Банкіри об’єднувалися в асоціації, компанії, товариства. Разом з появою банківської системи виник кредит. Оскільки банкіри були монополістами, вони встановили надмірні проценти на позико вий капітал. У середні віки він ніколи не був менший як 15—25 %.

У XII-XV ст. міста стали центрами розвитку промисловості та торгівлі.

XI-XIII ст. — період урбанізації, коли почала зростати роль міст у розвитку суспільства. Відроджувалися античні міста (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Манчестер, Бонн тощо), а також утворювалися нові (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург, Брюгге, Гент тощо). У XIII ст. в Англії було 280 міст, у Німеччині — 500, а в XIV ст. — 3500 міст, у яких проживало майже 20 % населення. Існувало правило: ті, хто прожив у місті один рік і день, ставали його громадянами.

Організація внутрішньої та зовнішньої торгівлі мала корпоративний характер. Купецькі гільдії (товариства ) об’єднували купців одного міста, монополізували продаж конкретних товарів, мали привілеї щодо торгівлі у своїх або інших містах, виробили кодекс професійної торговельної етики та права, матеріально підтримували своїх членів. У містах було по кілька гільдій. Поступово до них почали входити феодали і монастирі.

Внутрішня торгівля обмежувалася територіально, номенклатурою товарів, обсягами. Це був обмін між містом і контрольованою сільською околицею на місцевих (локальних) ринках. Тут купували та продавали ремісничі товари, сільськогосподарську сировину і продукти харчування. Формами торгівлі були міські базари та крамниці. Значення внутрішньої торгівлі полягало в залученні села до ринкових відносин, формуванні місцевих локальних територіальних ринків як основи загальнонаціонального. Так, у XIII ст. селяни привозили в Париж зерно, худобу, м’ясні продукти, овочі, фрукти, льон, пеньку, шкіру, деревину. В XV ст. у Франції, Італії й Англії внаслідок обмеження монополії цехів на продаж товарів набула поширення свобода торгівлі всередині країни.

Зовнішня торгівля відігравала провідну роль щодо капіталів, обсягів, престижності, мала посередницький (транзитний) характер. Вона була морською та сухопутною. Визначилися два основних регіони міжнародної торгівлі: середземноморський і північноєвропейський. У XI-ХІП ст. така торгівля не впливала на натуральну економіку середньовіччя. Але вже з другої половини XIV ст. почався швидкий розвиток товарних відносин. Основними предметами торгівлі стали ремісничі вироби. Так, Англія збільшила щорічний експорт сукняних тканин до кінця XIV ст. з 3 до 13,9 тис. мішків.

У середземноморській торгівлі брали участь Італія, Іспанія та Франція, які торгували між собою, з Візантією, Чорномор’ям і країнами Сходу (Левантом, тому ця торгівля ще має назву левантинська). Найбільшими центрами левантинської торгівлі були Венеція і Генуя, що створювали фракторії (торгові двори зі складами, готелем і церквою) на території Візантії, у гаванях Чорного моря, Сирії, Персії, Єгипту, на підставі договорів з володарями країн монополізували торговельні відносини. Торгували прянощами, коштовностями, предметами розкоші, золотом, сріблом, зброєю, вином, фруктами. Лише Венеція щорічно інвестувала у торгівлю 10 млн дукатів» а норма прибутку становила до 40 %.

Північноєвропейська торгівля розвивалася в XIII-XV ст., велася на Балтійському та Північному морях, річках, що впадають у ці моря: Ельбі, Одері, Темзі, Роні, Сені, Західній Двіні, Рейні, Дунаї, Віслі, Німані, у містах північної Німеччини, Фландрії, Нідерландів, Швеції, Норвегії, Данії, північної Франції, Англії, Польщі, північно-західної Росії (Новгороді, Пскові, Полоцьку). Об’єктами торгівлі були вовна, зерно, олово, залізо з Англії; сукно з Нідерландів; хутро, метал, ліс, риба, сіль, льон, віск, смола з Північно-Східної Європи; шкіра, м’ясо, зерно з Польщі та Литви; золото, срібло з Німеччини та Чехії. Об’єднував два регіони міжнародної торгівлі шлях, що проходив по альпійських перевалах, річці Рейн і атлантичному узбережжі Європи.

Північноєвропейську торгівлю монополізувала спілка купців міст північної Німеччини, створена у XIII ст. для захисту торгівлі, з центрами у Любеку та Гамбурзі. Із 1356 р. під назвою Ганзейська спілка (ганза — спілка купців за кордоном, вперше це слово з’явилось у грамоті англійського короля в 1267 р.), або офіційною — «Загальнонімецьке купецтво», спілка стала торговельно-політичною купецькою конфедерацією міст Балтійського узбережжя (звідси назва — ганзейська торгівля). Кількісно вона охоплювала від 70 до 100 міст (Бремен, Росток, Вісмар, Данциг, Амстердам, Утрехт тощо), а також фракторії та контори в усій Європі, у тому числі в Лондоні, Полоцьку, Пскові, Новгороді, Каунасі, Стокгольмі. Ганза захищала інтереси та звільняла від феодальної юрисдикції купців, добивалася надання привілеїв і монополії у торгівлі, організовувала торговельні експедиції, уніфікувала торговельне право. Німецькі купці прагнули зосередити посередницьку торгівлю між Московією, Польщею, Скандинавськими країнами, Англією, Нідерландами і країнами Сходу. Вони були єдиними іноземними купцями, які мали у Венеції свій торговий дім і право вільного плавання у Середземному морі. Лише у XVI ст. ганзейських купців витіснило національне купецтво різних країн.

Основна форма організації міжнародної торгівлі — ярмарки, що виникли в VII ст. і набули масовості в XI-XII ст. Упродовж XII — першої половини XIV ст. європейське значення мали ярмарки у французькій провінції Шампань, що була нейтральною територією, а по річках Роні та Сені проходив торговельний шлях з Італії у Фландрію й Англію. Відомими були ярмарки в англійських містах Вінчестері, Йорку і Бостоні, фламандському місті Брюгге. Існували торгові доми — сімейні купецькі компанії, пайові купецькі товариства, асоціації купців кількох міст. Набули поширення морські та сухопутні каравани. У Венеції була створена торгова біржа, а також сформована техніка бухгалтерського обліку (простого та подвійного).

Регулювало торгівлю у містах ринкове право, що гарантувало купцям недоторканність товарів і особи, встановлювало відповідальність за порушення під час ярмарків. Одночасно господарська політика міст обмежувала права чужих купців шляхом заборони роздрібної торгівлі та стосунків із місцевими купцями, введення складського права (обов’язок виставляти товари на базарній площі). Перешкоджали розвиткові торгівлі панування натурального господарства, бездоріжжя, феодальне свавілля, складна митна система, право феодалів на конфіскацію майна. Негативним чинником були різні грошові системи й одиниці, коли королі, феодали та міста карбували власні золоті та срібні монети.

У XIV-XV ст. виникли нові центри в зручних у географічному відношенні районах, налагодився постійний обмін між країнами. Загальноєвропейським торговельним центром замість ярмарків у Шампані стало місто Брюгге у Фландрії. Набули важливого значення ярмарки у Женеві, Ліоні, Франкфурті, зберегли свою роль італійські міста, що контролювали торгівлю зі Сходом.

3. Грошові та кредитно-банківські відносини Середньовіччя

Найпоширенішими монетами були венеціанський золотий цехін вагою 3,25 г (інші назви: гульден, екю, соверен, дукат), флорентійський золотий флорин вагою 2,5 г (з XIII ст. став своєрідним міжнародним еквівалентом), німецький срібний талер вагою 30 г, іспанський дублон золотий вагою 6 г. Розвиток торговельного та промислового капіталу зумовив потребу в обміні грошей і кредиті. Почалося виокремлення кредитно-банківської діяльності як самостійної. Виникли міняльні контори, які називали банками («стіл лихваря»), професія міняйлів-банкірів. Розвивалися такі форми кредиту, як лихварський — грошовий, який надавали приватні особи (міняйли, багаті купці, ремісники, феодали) з метою збагачення; комерційний і банківський, який надавали спеціалізовані установи — банки або торгово-лихварські компанії, що вперше з’явилися в Італії ще в XI ст. Лише у Флоренції в XIV ст. їх було понад 100, у тому числі компанії Барді та Перуції, з XV ст. — банківський дім Медичі. Банки були депозитарні та кредитні. Позики надавали під 20 % під заставу землі або майна при транзитних і оптових операціях. Набули поширення вексельні операції. У XV ст. в Італії францисканські монахи організували ломбарди («винайдеш італійцями») — установи, що надавали позики під заставу рухомого майна (процентна ставка не перевищувала 5 %). У1512 р. вони діяли в 87 містах Італії.

Центром торгівлі грішми було м. Брюгге, де в 1309 р. було створено біржу. В XV ст. почалося організаційне оформлення грошового ринку. Він отримав назву «Безансон» за першим містом, де проводився, проте не мав постійного центру, контролювали його генуезькі купці. Під час «Безансону» встановлювався курс грошей, здійснювалися грошові перекази, укладалися фінансові угоди. «Безансон» став зародком фондових бірж. У Венеції та Генуї вперше почали випускати державні цінні папери — облігації, проводити безготівкові розрахунки.

Формувалася податкова система.

У ранньому середньовіччі в романізованих країнах зберігалася римська структура прямих податків: земельного і подушного. Населення виконувало також будівельні, сторожові, гужові повинності тощо. У країнах общинногенного феодалізму податки формувалися на основі дарів і данини. З формуванням держав податкові платежі стали обов’язковими, регулювалися обсяги, час і місце сплати.

У XI-XIII ст. в умовах імунітетної системи податки набули форми сеньйоральних платежів, хоча окремі державні податки збереглися. В Англії — це були «щитові гроші» (на утримання війська), «данські гроші» (на оборону кордонів), податок на рухоме майно.

У XIV-XV ст. почався перехід до державного централізованого збирання податків, що мали постійний і становий характер (феодали та духовенство повністю або частково звільнялися від сплати). В Англії головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме майно, що становив для селян 1/5, для міщан — 1/10 його вартості. Важливу роль відігравало казначейство — спеціальний державний орган, що займався перевіркою фінансової діяльності державної адміністрації на території графств. У Франції Філіп IV (1285-1314) започаткував податкову систему: прямі податки на майно і доходи (1/25,1/50,1/100 їх обсягу) та військовий для жителів міст, непрямі — на сіль (габель), пшеницю, вино. На початку XIV ст. введено прямий подимний податок, у 1369 р. узаконено податок на сіль і митний збір. У 1439 р. встановлено єдиний прямий податок на землю і майно, подушний — королівську таллю. У Німеччині селяни та міщани платили поземельний та імператорський поголівний податки. На користь церкви в усіх країнах сплачувалася десятина.

Державні бюджети формувалися на основі податкових надходжень і торговельного мита. Відомо, що на початку XV ст. бюджет Франції становив 1 млн, Венеції — 1,62 млн золотих дукатів, існувала практика державного боргу.

Висновки

У період раннього середньовіччя за умов аграризації та ведення натурального господарства обмін не мав економічного значення. Внутрішній обмін залучав такі товари, як сіль, риба, метал, ремісничі вироби. Зовнішньоторговельні зв’язки були незначними. Споживачами східних товарів були землевласники.

У XI-XV ст. у процесі розвитку міст і ремісничої промисловості відбувся третій суспільний (загальний) поділ праці: сфера торгівлі та послуг виокремилася як самостійна. Сформувався купецький і лихварський капітал. У межах натурального господарства виникли місцеві ринки і просте товарне виробництво як економічний уклад, склалися умови для його перетворення на розвинене товарне господарство. Сприяли розвитку ринкових відносин і хрестові походи. Купці західноєвропейських країн відібрали в арабів Середземне море, опанували торгівлю зі Сходом. Європа дізналася про нові культури та технології виробництва. Досягнення східної культури розширили споживчі потреби європейців. Центрами зосередження внутрішньої та зовнішньої торгівлі стали міста.

Розвиток аграрного, промислового та оборотного капіталу, підприємницьких агроформувань і мануфактур з використанням найманої праці свідчили про зародження розвиненого товарного виробництва і ринкових відносин. Складалися умови для формування внутрішнього ринку на основі спеціалізації господарства. Існує думка про формування ринкового укладу в економіці суспільств Західної Європи.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В’ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.
4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.
5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харк. національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.
6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
8. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.
9. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К.: Університет «Україна», 2007. — 301 с.
10. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.