Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Особливості економічного розвитку рабовласницьких держав античного світу

Вступ

Актуальність теми дослідження. У зовнішньоекономічній  діяльності сучасних держав діє складний механізм погодженості інтересів, баланс політичних сил, який забезпечує кожній державі змогу не тільки виживати в теперішньому світі, але й стати важливою частиною загального цивілізаційного процесу сучасності. В ході історичного розвитку народів світу та їх державних утворень накопичений величезний досвід політичних міждержавних стосунків, без врахування якого не можливий усебічний суспільно-політичний розвиток країни. В сучасних умовах глобалізації особливо актуальним постає вивчення цього досвіду, а також використання його у створенні державних програм, стратегій доктрин.

В своїй основі еволюційний розвиток людського суспільства завжди спирався на ресурсні можливості господарства. Очевидно, ще з часів появи людини сучасного виду (лат. – Homo sapiens) існувало й індивідуальне усвідомлення важливості цих ресурсів та  привласнюючих способів їх одержання, про що можна міркувати зі змісту наскельних зображень первісної доби. Однак елементи суспільних знань про ресурси стали формуватися значно пізніше – в епоху розквіту стародавніх рабовласницьких цивілізацій Сходу – Месопотамської, Єгипетської, Індостанської, Китайської, Грецької та Римської.

Виразники економічної думки стародавнього світу — великі мислителі (філософи) й окремі правителі рабовласницьких держав — прагнули ідеалізувати і зберегти назавжди рабовласництво і натуральне господарство.

Докази ідеологів стародавнього світу ґрунтувалися переважно на категоріях моралі, етики, моральності та були спрямовані проти великих торгово-лихварських операцій, тобто проти вільного функціонування грошового і торгового капіталу.

Зовнішньополітична теорія та практика старогрецьких полісів дає підстави сформулювати доктрину зовнішньополітичних домовленостей, яка пізніше знайшла свій розвиток у Римській республіці. Римська імперська зовнішньополітична доктрина логічно завершує розвиток стародавньої теорії та практики людства в галузі міжнародних політичних відносин.

Академічною основою сучасної ресурсної теорії слугують ідеї і теоретичні концепції видатних представників економічної науки – Сміта А., Рікардо Д., Мальтуса Т.Р., Міля Дж.C., Cея Ж.-Б., Маркса К., Маршалла А., Кларка Дж.Б. та ін. В наш час актуальні проблеми формування і використання окремих видів ресурсів економічних систем та розвитку їх ресурсного потенціалу в цілому знайшли широке відображення у працях вітчизняних і російських науковців: Гавви В.Н., Карпової О.В., Краснокутської Н.С., Лапіна Є.В., Окорокової Л.Г., Отенко І.П.,  Попова Є.В., Садекова А.А., Снітко Л.Т., Чечіна В.В. й ін.

Разом із тим, самостійні дослідження, присвячені виключно гносеології економічних ресурсів, це велика рідкість. У цім контексті елементи аналізу наукових поглядів на ресурси присутні в працях з історії економічної науки Мак-Куллоха Дж.Р., Онкена А., Шумпетера Й., Селігмена Б., Блауга М., Базидевича В.Д., Ядгарова Я.С., Ковальчука В.М., Каменецького В.О., Проскуріна П.В. й інших, а також у працях з геополітики, геоекономіки та теорії постіндустріального суспільства Ратцеля Ф., Маккіндера Х., Спайкмена Н., Хантінгтона С., Ґаусхофера К., Блаша П.В., Арона Р., Ростоу В ., Белла Д., Гелбрейта Дж., Тоффлера О., Друкера П., Бжезінського З.К. Однак і тут вони проходять окремою думкою, у кращому випадку виділяються в самостійне питання, і зовсім рідко – в окремий розділ.

Серед сучасних публікацій, присвячених означеній проблемі, на увагу заслуговують статті у фахових наукових виданнях російських і вітчизняних дослідників Рогачової Г.М. і Денисова Б.А., Кушу бакової Б.К., Радаєва В.В., Бутинця Ю.Ф. та ін.

Літературні твори, що відносяться до епохи становлення перших рабовласницьких держав вже містять матеріал, що дозволяє судити про систему таких економічних цінностей (господарських ресурсів) стародавніх суспільств. Зокрема, серед них незмінно згадуються раби, земля, худоба, рідше – іригаційні системи, продукти праці, а дещо пізніше – гроші. Для мислителів стародавнього світу подібні погляди на природу і призначення економічних речей властиві Конфуцію (551- 479 рр. до н.е.), Сократу (469-399 рр. до н.е.), Ксенофонту (430-354 рр. до н.е.), Платону (428-347 рр. до н.е.), Аристотелю (384-322 рр. до н.е.) та іншим [7, с. 28-29].

Метою роботи є дослідження особливостей формування та розвитку господарства античних рабовласницьких країн в процесі їх виникнення, формулювання і практичної реалізації впродовж розвитку людської цивілізації та наукового осмислення історії міждержавних стосунків.

Об’єктом дослідження є доктрини зовнішньої політики та особливості їх історичного розвитку.

Предмет дослідження: принципи, тенденції, на основі яких здійснювався процес становлення та розвитку економічних відносин  та господарства  в історії суспільно-політичної практики держав та світової політичної думки Стародавнього часу.

1.  Форми рабовласництва в країнах Стародавнього Сходу та античного світу

Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.

ІІ-І ст. до н.е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина — в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним [4, c. 15].

Основною формою рабовласницького господарства була вілла — маєток у 25-100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі, дешевої робочої сили, великої кількості рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалося не менш як в 1 млн. сестерціїв. Землю намагалися придбати вершники-багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували землю у держави. Дрібні власники — селяни — не витримували конкуренції дешевої рабської праці, залишали землю, йшли в міста, передусім в Рим, перетворюючись на пауперів, складали свиту сенаторів і багатіїв. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. Експропрійована в колоніях земля оголошувалася державним багатством, її роздавали нобелям, продавали вершникам, здавали в оренду. В багатьох містах утворилися колонії, де землі отримували ветерани і римська біднота. З’являлися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але всі вони були безрезультатними. Зокрема, за законом Тіберія Гракха (133 до н. е.) земельні володіння обмежувалися площею в 250 га, решта мала передаватися в спадкове користування безземельним селянам без права відчуження наділу (15 га) за умови сплати державного податку. На межі ІІ-І ст. до н. е. боротьбу за земельну реформу продовжив Анулей Сатурній. Вона передбачала наділення землею не всіх селян, а тільки воїнів-ветеранів, продаж хліба розореним селянам за цінами у 6-7 разів нижчими від існуючих.

Основою економіки було галузеве сільське господарство. В Італії провідну роль відігравали виноградарство, городництво, розведення олив. Самостійними галузями були тваринництво та птахівництво. Сіцілія, Африка спеціалізувалися на виробництві зерна. Збирали досить високі врожаї пшениці — сам — 10. Виникли сальтуси — спеціалізовані латифундії [4, c. 16].

Важливим чинником економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона відбувалась у УПІ-УІ ст. до н. е. Основна причина — пошук нових земель, а також усунення з полісів надлишкового населення. Отже, земельний голод у невеличких грецьких державах спричинив утворення численних колоній на островах архіпелагу, в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в Сіцілії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з варварських країн — хліб, худоба, раби.

У IV ст. до н.е. праця рабів стала визначальною як у ремісництві, так і в сільському господарстві. Рабів набирали в основному із негрецьких територій шляхом війни, на ринках. Більшість рабів працювала в копальнях, каменоломнях. Раби супроводжували господарів або їхніх дружин на вулицях. Деяким дозволяли мати сім’ю, зокрема ремісникам, торговцям. Вони сплачували рабовласнику чинш.

Були раби й державні. Наприклад, з них в Афінах складалася поліція. Жили вони в наметах на території афінських державних установ. Цих рабів використовували на будівництві портів, доріг, храмів. Звільнення рабів було рідкісним явищем. їх становище в цілому було надзвичайно важким.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого розвитку. Економіка Еллади щоправда відзначалась нерівномірністю. Ремесла і торгівля розвивалися в незначній частині країни, у більшості ж переважало сільське господарство. В IV ст. до н. е. греки дещо вдосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводять трипілля, удобрюють поля вапном, застосовують борону із дерев’яними зубцями, молотильну дошку і коток. З’являються наукові трактати по сільському господарству (Феофраст) [8, c. 19].

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства стали помітними у самій Італії. На місце середніх інтенсивних господарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки в декілька тисяч югерів. Склалося кілька типів латифундій:

1) централізована рабська, яка керувалась із центру і оброблялася рабами;

2)       децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник або раб, який отримував у пекуліум ділянку землі та інвентар);

3)       змішана, коли вся латифундія поділялася на дві частини — одну обробляли раби, другу подрібнювали на частки і здавали в оренду колонам.

Нову епоху розвитку і кінець кризи пов’язують з приходом до влади Діоклетіана (284). Цей період виділяють як період пізньої Римської імперії (IV—V ст.), коли відбувалися розпад і переродження античної господарської структури, визрівали протофеодальні відносини як визначальні для майбутнього суспільно-економічного ладу.

По-перше, відбувалося поступове закріплення окремих категорій населення за місцем проживання або професією. Це стало можливим завдяки зміні системи збирання податків, велику частину яких почали стягувати не грошима, а натурою. Для точної розкладки податків був проведений загальний перепис населення, після якого введено подушну подать. Для усіх, за винятком жителів Рима, звільнених від податків, було встановлено розміри податків і методи їх стягнення. Сільські жителі сплачували податки з розрахунку кількості і якості землі, яку обробляли, худоби. Ремісники, торговці сплачували подушний податок. Відповідальність за надходження податків з колонів і квазіколонів було покладено на землевласника, за податки міських жителів відповідали куріали — члени міських управ (курій). Пізніше куріалам було заборонено переселятися з рідного міста, їхні обов’язки були довічними і передавались у спадщину. В 317 р. до професійних груп було прикріплено майстрів монетної справи, пізніше — зброярів, шкірників, ткачів, теслярів, пекарів та ін.

По-друге, значного поширення на державних, муніципальних, приватних землях набула оренда, але з довгострокової вона перетворилась у вічну, так звану емфітевзичну. Власник отримав права, майже зіставні з правом власності. Емфітевз вносив невелику фіксовану плату власникові, сплачував податки із землі, врешті-решт, міг вільно нею розпорядитися аж до продажу. Емфі-тевзами зазвичай були великі землевласники, що свідчило про феодалізацію панівного класу.

По-третє, нових рис набувала дрібна оренда. Показова еволюція так званого прекарія («виклопотаного утримання»). Якщо спочатку прекарист не ніс жодної повинності на користь власника і міг бути зігнаним із землі у будь-який час, то у IV—V ст. прекарій став довгостроковим, обумовлювався платежами, письмовими домовленостями. Це вимагало оформлення залежності від земельного власника, прекарій фактично став своєрідною формою умовного землеволодіння.

По-четверте, поширився патронат — самовіддача одних громадян під патронат інших, більш забезпечених і впливових. Цей факт називався комендацією. Людина, що ставала під патронат, втрачала право власності на землю, перетворюючись у її тримача, але уникала державного муніципального гніту [3, c. 22-23].

Нарешті, змінилось і становище колонів. Вони вже мало відрізнялися від рабів, лише в господарській діяльності були більш самостійними, їх права на землю набували нового змісту. Едикт Константина І «Про збіглих колонів» (332) забороняв їм переходити з одного помістя в інше, зобов’язував землевласників повертати чужих колонів туди, де вони були приписані. Едиктом Валентина І від 371 р. було оформлено спадкове закріплення колонів за маєтком. Кількість колонів збільшувалася також за рахунок полонених варварів, що сприяло варваризації імперії [1, c. 17].

2. Еволюція рабовласницького способу виробництва в Стародавньому Римі

Економіка періоду республіки. В еволюції рабовласницького способу виробництва в Стародавньому Римі (виник у 754—753 pp. до н. е.) виділяються такі періоди: ранній Рим (VIII—VI ст. до н. е.) — період розкладу родового ладу; VI—І ст. до н. е. — період республіки; II—І ст. до н. е. — І—II ст. н. е. — період розквіту Римської імперії; III—IV ст. н. е. — період кризи і розкладу античної економічної системи.

У період раннього Риму виникла сусідська община і посилилося соціальне розшарування. Велике значення для руйнації родового ладу мали реформи царя Сервія Туллія (579—535 pp. до н. е.). Усю римську територію було поділено на 21 трибу (округ) — 4 міських і 17 сільських. Як і Солон в Афінах, Сервій Туллій запровадив цензовий принцип поділу населення Рима на шість майнових розрядів. На основі майнового цензу комплектувалося військо. По суті ці реформи створили новий державний устрій. Настав період республіки. Рим у цей час — місто-держава, подібне до грецьких полісів, що підкоряло інші держави, але не включало їх до складу Римського поліса.

Переважання розвитку сільського господарства було характерним для соціально-економічного життя Стародавнього Риму VI—III ст. до н. е. У найбільш розвинутих районах (Етрурія, Кампанія, Апулія) вирощували пшеницю, ячмінь, просо, боби; у менш розвинутих і гірських районах — полбу, ячмінь, боби, ріпу. Населення займалося виноградарством і тваринництвом, зокрема розведенням ослів. Навколо великих міст створювали спеціалізовані господарства, які постачали в міста молоко, сир, м´ясо, свіжі овочі та фрукти [1, c. 18].

У Стародавньому Римі земля належала або знатним патриціанським родам, або плебеям, але частина її (агер публікус) була власністю міста — держави і вважалася загальною. Її можна було займати, вносячи до казни орендну плату. Спочатку плебеї не мали такого права, що зумовило їхню тривалу, протягом VI—III ст. до н. е., боротьбу за допуск до агер публікус, за зниження позичкового процента, за політичну рівноправність, а також проти боргового рабства. Для того щоб послабити боротьбу за землю, Рим став засновувати на завойованих землях колонії, роздаючи там землі плебеям. У V ст. до н. е. було засновано 10, у IV ст. до н. е. — 15 колоній.

Заснування колоній у V ст. до н. е. супроводжувалося частковим задоволенням вимог плебеїв. «Закони XII таблиць» закріпили приватну власність, рабство, обмежили свавілля патриціїв, зменшили позичковий процент до 8 % за рік, проте шлюби між патриціями та плебеями заборонялися. У IV ст. до н. е. плебс здобув ще низку перемог. У 367 р. закон Ліцинія і Секстія заборонив володіти більш ніж 500 югерами землі (югер — 0,25 га). Можна гадати, що мова йшла про допуск плебеїв до агер публікус, але в реальному житті таку можливість мала лише плебейська верхівка. У 326 р. законом Петелія було скасовано боргову кабалу для римських громадян і членів їхніх сімей. У рабів можна було перетворювати переважно військовополонених. До кінця III ст. до н. е. плебеї домоглися також політичної рівноправності з патриціями. Унаслідок перемог плебсу Рим до початку III ст. перетворився в громадянську общину — цівітас, аналогічну грецькому полісові [7, c. 18-19].

Розвиток сільського господарства сприяв у VI—III ст. до н. е. активізації ремесел і торгівлі. У виробництві використовували як залізо, так і бронзу. Найпоширенішим із ремесел було керамічне: виготовляли посуд, тару, водопровідні труби, черепицю, цеглу тощо. Активізувалися торгові контакти. Торгували предметами розкоші, залізом, металевими виробами, керамікою, хлібом, вином, маслиновою олією. Найбільшими торговими центрами були Сиракузи, Тарент, Популонія, Адрія, Спіна. Однак центром торгового життя залишався Рим. Для торгівлі тут виділявся кожний дев´ятий день, який називався нундіни (дев´ятий). Один раз на рік організовували ярмарки, куди приїжджали жителі сусідніх міст. Ярмарки приурочували до великих релігійних свят і проводили поблизу святинь. Потреби торгівлі викликали появу карбованої монети. У Римі перші монети відливали у формах: це були мідні злитки вагою 273 г, без зображень (так званий важкий ас). У другій половині IV ст. до н. е. на монетах появилися зображення тварин — бика, свині, орла та ін. (ас із зображенням). Карбування більш легких і зручних срібних монет почалося в Римі лише з кінця III ст. до н. е. Перший монетний двір — підприємство, де карбували монети, було засновано при храмі Юнони Монети. Звідси, до речі, і пішов термін «монета». Спочатку користувалися грецькими монетами, а з другої половини IV ст. до н. е. появилися римські монети. Основними номіналами у Римі були бронзовий ас, срібний сестерцій (2,5 аса), срібний динарій (10 асів, або 4 сестерції).

У Стародавньому Римі існувало рабство. У різні періоди воно мало різний характер. Патріархальне рабство існувало в період IV—III ст. до н. е., коли експлуатація раба ще не досягла крайніх меж. Інститут рабства зафіксований «Законами XII таблиць». У документах IV ст. до н. е. раби згадуються частіше. Судячи з того, що в 357 р. до н. е. запроваджено податок на відпущення рабів на волю, чисельність їх була значною. Проте різкої межі між вільним і рабом не було.

Чисельність рабів значно зросла з військовою активністю римлян. Війни стали основним джерелом надходження рабів. Можливість використовувати рабів-чужаків дала змогу скасувати боргову кабалу (у 326 р. до н. е. за законами Петелія громадянин відповідав за заборгованість тільки своїм майном); поступово рабовласницькі відносини проникли в усі сфери життя.

На рубежі III—II ст. до н. е. патріархальне рабство розвинулось у класичне. Можна виділити зовнішні (вдалі війни) і внутрішні (еволюція суспільно-політичних відносин у IV—III ст. до н. е.) причини цього переходу. Внутрішні мали вирішальну роль, а війни лише прискорили розвиток внутрішніх процесів [6, c. 19-20].

Поширення приватної власності, концентрація землі, розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу потребували дешевої робочої сили. Дрібного власника, наділеного ділянкою землі, практично не можна було примусити працювати на іншого. Такою робочою силою міг бути лише позбавлений прав і майна раб.

За даними істориків Ю. Белоха (Німеччина) та У. Уестермана (США), співвідношення рабської і вільної праці становило 3 : 5 (37,5 % рабів, 62,5 % вільних).

Рабство у досконалій формі сприяло переходу від дрібного до більш великого централізованого виробництва. Переважати стали маєтки на 100—250 югерів землі з 13—20 працівниками. Це вказувало на загальну інтенсифікацію виробництва, хоча традиційний селянсько-общинний сектор і далі посідав важливе місце.

Економіка періоду імперії. Сільське господарство в II—І ст. до н. е. переживало підйом. Про його стан докладно повідомляють римські автори Катон (II ст. до н. е.) і Варрон (І ст. до н. е.). Значно поширилося виноградарство, маслино- і овочівництво, урожайність зернових до І ст. до н. е. досягла 10—15 ц/га. Землеробство забезпечило Італію продуктами харчування, в тому числі хлібом (привізного вистачало тільки на Рим і військо), воно вважалося престижним заняттям. В обробці врожаю використовували преси — з вантажем, клиновий, гвинтовий, а також давильний для вичавлювання винограду, оливок, овочів, млини з жорнами із вулканічних порід або дробленого базальту (появилися з V ст. до н. е.). На початку нової ери почали будувати водяні млини [5, c. 20].

Піднесення сільського господарства II—І ст. до н. е. можна пояснити трьома причинами:

— широким запровадженням рабства;

— встановленням ринкових зв´язків між містом і селом, які мали потребу в продукції один одного. Товарною галуззю в маєтку, як правило, ставала лише яка-небудь одна. Основна маса продуктів у ринковий обіг не втягувалася. Наприклад, катонівський маєток забезпечував себе всім аж до кілків і вербових лозин для підв´язування винограду;

— переходом від дрібного до великого землеробства. Найпоширенішим видом був фільварок на кілька сот югерів (середня вілла становила 200—300 югерів (50—60 га) землі з 10—20 рабами). У таких маєтках, де контроль за рабами був ефективнішим, застосовували елементи простої і складної кооперації. Товарність фільварку сягала 70—90 %. Існували також дрібні господарства сільського плебсу площею 10—30 югерів землі з використанням 1—2 рабів. Хоча такі господарства часто розорялися, вони пристосовувалися до всіх змін економіки.

Збільшення чисельності селян викликало могутній рух вільного громадянства за аграрні реформи. Частково ці проблеми було вирішено за законом Тіберія Гракха (134 р. до н. е.), що обмежував кількість земель, які можна було взяти в оренду в держави із фонду агер публікус — не більш як 1000 югерів на сім´ю. Землю понад цю норму повертали в державу та ділили на ділянки по 30 югерів для безземельних і малоземельних громадян. Щоб попередити розорення, ці землі не можна було дарувати або продавати. У III ст. до н. е. цей принцип відмінили; усі громадяни, які володіли державною землею в розмірах 500 югерів, отримували її у повну приватну власність. Ця подія мала двояке значення: з одного боку, сприяла розвитку товарно-грошових відносин на селі, прагненню власників зробити маєток більш прибутковим, а з другого — фактично відкривала шлях до концентрації землі в руках багатих [11, c. 32].

Рабство проникало також у ремесла, які на рубежі II—І ст. до н. е. бурхливо розвивалися. Переважали майстерні, у яких працював вільний майстер з 1—2 рабами; лише в галузях, де вироблялися товари широкого вжитку, налічувалося до сотні робітників. Досить часто стали виходити на волю раби-ремісники (вільновідпущені).

За рахунок узаконеної експлуатації провінцій (сплата податків і нерівноправна торгівля), які вважалися «маєтками римського народу», швидко розвивалися ремесла. Римлянам належить заслуга винаходу бетону (II ст. до н. е.), відкриття методу дуття скла (І ст. до н. е.). Визначилася спеціалізація різних видів ремесел, склалися ремісничі центри: у Путеолах виробляли вироби із заліза, у Капуї — з бронзи й свинцю, у Калах і Минтуріях — сільськогосподарські знаряддя, в Арреції — кераміку, у Таренті — шерстяні вироби, у Північній Італії — льняні тканини. Ремісники створювали колегії за професіями, куди приймали також вільновідпущеників і рабів.

У цей самий час спостерігався також розвиток торгівлі. Великими торговими центрами були Рим, Путеоли, Сиракузи. Характерно, що в Західне Середземномор´я із Італії вивозили готову продукцію в обмін на сировину, торговий баланс зі Східним Середземномор´ям був пасивним, оскільки римські вироби не могли конкурувати з грецькими. За словами Плінія Старшого, щорічний імпорт поглинав до 550 млн сестерціїв.

Внутрішньоіталійська торгівля набувала великого значення. Цьому сприяло створення мережі міцних, прямих, добре вимощених, без великих підйомів і спусків доріг. Уже в IV ст. до н. е. римляни почали будувати дороги з твердим покриттям. Загальна довжина їх становила 80 тис. км. Пам´яткою такого будівництва є Аппієва дорога, прокладена в IV ст. до н. е. між Римом і Капуєю (350 км), вона використовується і сьогодні. Тут же було викладено дороговкази. Будували мости (найбільший — через Дунай, завдовжки 1070 м, мав ширину перегону 50—60 м), прокопували тунелі, складали дорожні карти та путівники, відкривали заїжджі двори. Їх використовували, крім того, не лише з воєнною, а й з торговою метою.

Інтенсифікація торгівлі сприяла розвитку грошового обігу. Римські срібні монети — динарій і сестерцій — стали основною валютою Середземномор´я. Функціонування різних грошових систем, різноманітність золотих, срібних і бронзових грошей сприяли розвитку міняльної справи, лихварства (міняйл називали аргентаріями, вони стежили за грошовим курсом, перевіряли справжність монет, проводили обмін грошей і надавали позики). Позичковий процент в Італії не перевищував 6 % за рік, але в провінціях це порушувалось і він сягав до 48 %, причому в лихварських операціях, що розорювали цілі міста, брала участь римська знать. Проте торговий капітал не фінансував і не організовував виробництва, що свідчило про відносно низький рівень економічного розвитку суспільства [9, c. 18-19].

Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. е. Пожвавилась економіка провінцій, почали вирощувати нові сорти зернових, використовували мінеральні добрива. Удосконалювалась техніка, наприклад, у Галлії застосовували такі складні пристосування, як галльська жатка, було винайдено колісний плуг, почали застосовувати водяні млини. Єгипет став житницею імперії. Щороку з Єгипту доставляли 5 млн бушелів (1 англ. бушель — приблизно 36,1 куб. дм) хліба для забезпечення населення Риму (близько 10 млн давали інші провінції).

Ознаки кризи рабовласницького сільського господарства стали спостерігатися в самій Італії. На місце середніх інтенсивних господарств прийшли великі маєтки, які охоплювали ділянки на кілька тисяч югерів. Склалися такі типи латифундій:

1) централізована рабська, якою управляли з центру і яку обробляли раби;

2) децентралізована з колонами (колон — вільна людина, вільновідпущеник, або раб, який отримував у пекуліум ділянку землі та інвентар);

3) змішана, коли вся латифундія ділилася на дві частини: одну обробляли раби, другу дробили на частки і здавали в оренду колонам.

Унаслідок труднощів в організації, управлінні та мотивації праці великих мас рабів латифундії були малорентабельні, землю обробляли вкрай недбало. Частина власників намагалися заінтересувати адміністрацію рабів, здаючи рабам-управителям повністю вілли, на яких вони самі вели справи і виплачували господарям визначену плату; рядових рабів намагалися заохотити за добру роботу, наприклад, краще годували, але заінтересувати всіх рабів було неможливо [7, c. 21-22].

Поступово зміцнювалося право рабів на пекулії: господар втрачав право розплачуватися з боргами за рахунок пекуліїв рабів, було визнано дійсним борг господаря рабу, а якщо раб заборгував господарю, то той не міг відібрати його пекулію. Призупинення вдалих воєн у II ст. н. е. привело до зменшення числа рабів, ціна на них зросла, підвищилася роль внутрішніх джерел рабства. Рабовласник був вимушений дозволити сімейні відносини в середовищі рабів, було заборонено безпричинне вбивство їх, а Антоній Пій навіть прирівняв убивство раба, вчинене господарем, до вбивства іноземця.

Змінилось і становище колонів. У І ст. вони вносили за оренду встановлену звичаєм грошову суму. Необхідність продавати на ринку частину врожаю відволікала колонів від обробітку землі, часто грошова форма оренди розоряла їх, зростали недоплати. Тоді латифундисти замість грошової плати стали брати частину врожаю. У II ст. н. е. така оренда стала панівною, хоча збереглась і грошова, потім до них додалася відробіткова. У багатьох фільварках колони перетворились у пожиттєвих орендарів, що вело до закріпачення їх. Відбувався розклад основних класів-станів античного світу: частина рабів ставали власниками засобів виробництва, а частина дрібних власників опинилися у становищі рабів.

Крім приватного земельного володіння, поширювалось імператорське землеволодіння, особливо у провінціях. Воно складалось із великих латифундій-сальтусів, якими управляли спеціальні чиновники. Поряд із названими зберігалися товарні рабовласницькі вілли, господарства власників, ветеранів [6, c. 23].

Разом зі змінами в сільському господарстві в І—II ст. і далі розвивалися ремесла. Вони ставали спеціалізованими, особливо в Римі. Відомі навіть такі майстри рідкісних професій, як майстер варіння клею для виробів зі слонової кістки, ремісники, які робили очі для статуй. Майстерні залишалися невеликими, у багатьох випадках на чолі майстерень чи лавок господар ставив раба. Створювали також великі підприємства. Найбільш відомі майстерні з виготовлення художньої кераміки, в яких працювало 100—150 рабів. Працю рабів широко використовували у виробництві предметів розкоші. Раби-майстри цінувалися. Зазвичай їх потім відпускали на волю (вільновідпущеники), вони могли навіть стати компаньйонами господарів, завести власну справу. У II ст. ремесла поширювались і в провінціях, особливо в галльських містах. У самій Італії центри ремесел перемістилися з півострова в Північну Італію (Мілан, Аквілен), ближче до джерел сировини. Зароджувалися ремесла в латифундіях.

Зміцнення економічних зв´язків провінцій сприяло розвитку торгівлі. У кожному місті були торговельні крамниці та склади, а в Римі на початку II ст. збудували грандіозний п´ятиповерховий Траянів ринок, який мав близько 150 крамниць для продажу різних товарів. Збільшився обсяг морської торгівлі. Кораблі вантажопідйомністю до 500 і навіть до 1000 т вміщували до 600 пасажирів, вони були рівноцінними кораблям XVII — початку XVIII ст. Крім того, торгівля часто була спеціалізованою, наприклад, відомі корпорації трансальпійських і цизальпійських купців, колегії виноторговців, торговців вазами, зерном, олією. Торгували також за межами імперії — з германськими племенами, з Індією, навіть із племенами Африки і Далекого Сходу, куди через Аравію йшли каравани.

Саме в цей період в імперії було введено золоту монету високої проби — ауреус. Вага срібного динарія не змінилась, але в II ст. в нього стали додавати мідь, і курс його почав падати. У місцевому обігу використовували мідну монету, що свідчило про пожвавлення дрібної торгівлі. Пізніше стали карбувати ще одну золоту монету — солід (4,55 г), яка з 324 р. стає основною монетою і міняльно-грошовою одиницею Римської держави [2, c. 28-29].

3. Криза рабовласницької системи господарства

Основою фінансової системи Риму була експлуатація колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали в кілька разів більше норми. Недоїмники або ставали боржниками лихварів, або потрапляли в рабство.

У добу пізньої Римської імперії (ІІІ-V ст.) господарство занепало і досягло кризового стану. Важливим проявом цього процесу було різке скорочення кількості рабів, зростання цін на них, непродуктивність їхньої праці. Латифундії ставали нерентабельними. Як наслідок, багато власників звільнили рабів, їх було заборонено вбивати. Рабів наділяли пекулієм (невеликим майном), за що вони повинні були платити своєрідний оброк на користь власника.

В І-II ст. відбувалося дроблення латифундій на невеликі ділянки (парцели), які здавалися в оренду колонам (у перекладі з латинської мови — землеробам). Колонами могли бути раби (квазіколони), вільновідпущеники (лібертіни), вільні селянські паупери. Колони платили натуральний податок і відробляли певну кількість днів на рік. Особливо поширився колонат в імперських сольтусах, де колони віддавали 1/3—1/4 врожаю і відробляли 6 днів. У І-ІІ ст. колони вважалися особисто вільними, але за несплату боргів потрапляли в економічну залежність від власників.

У III-V ст. колонат став пануючою формою виробничих відносин у сільському господарстві. Рабство стало домашнім, втративши виробниче значення. Поширився патронат, коли, рятуючись від пограбувань, дрібні землевласники йшли під заступництво великих власників, перетворюючись на їх колонів. Змінився і статус колонів, він був оформлений юридичне. [4, c. 24]

В 332 році за конституцією імператора Константина І було заборонено залишати місце свого проживання. Законодавчі акти IV — V ст. розглядали колонів як осіб, що залежали від власника в особистому і економічному відношеннях. Отже колонат еволюціонував у різновид відносин феодального типу.

Економічний занепад Римської імперії проявився у сільському господарстві, ремеслі, торгівлі. Посилилася натуралізація господарства. Великі латифундії перетворилися в ойкосне господарство — замкнуту господарську одиницю. Епідемії та війни спустошували землі. Селянство розорювалось і декласувало. Скоротилася торгівля. Одночасно зростало втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіона (284- 305), Константина І (306-337) дещо стабілізували становище. Була реорганізована фінансова система. Все населення, крім громадян Рима, ветеранів, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податком. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі. Поборами обкладалися ремісники і торгівці. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни [2, c. 26].

Отже, для господарства Риму в ІІІ-У ст. визначальними стали такі ознаки, як низька продуктивність праці рабів, натуралізація, аграризація господарства, перетворення колонату в пануючу форму виробничих відносин, послаблення економічних позицій міст, дестабілізація грошової системи, посилення фіскального гніту. Це свідчило про кризу рабовласницьких відносин і феодалізацію римської економіки. Центри економічного життя перемістилися на Схід. Політична нестабільність Римської імперії, численні повстання рабів і колонів, вторгнення варварів, призвели до її падіння в 476 році.

Рабовласницьке господарство пройшло шлях від східного патріархального рабства до класичного античного. В економічному відношенні античне суспільство було більш розвинутим, праця рабів — пануючою в усіх сферах господарства. На відміну від боргового східного рабства, в Греції рабство було переважно торговим, помісним, промисловим. У Римі основним джерелом рабства були війни, воно було латифундійним, аграрним. Не набуло такого розвитку, як на Сході, державне рабовласництво.

Основою матеріальної культури стародавніх цивілізацій були сільське господарство, ремісництво, що мали галузеву структуру. Техніка була ручною. Досконалості досягли будівельна справа, архітектура. Переважало натуральне господарство. Основною формою економічних відносин між країнами була торгівля, яка мала експортно-імпортний характер. Якщо в східних державах, Греції переважала зовнішня торгівля, то в Римській імперії провідну роль відігравала внутрішня. Існувала розвинута грошова система, професійне купецтво, комерційне й боргове лихварство, банківська справа [8, c. 27-28].

Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення південної України, їхні взаємовигідні торговельні та культурні зв’язки тривали століттями.

Вичерпавши свої можливості, господарство, засноване на жорстокій експлуатації рабів, зазнало закономірного краху.

Колумелла доводив, що порядкування на землі вимагає старання і знань, енергії, фізичних сил. Між тим багато з нас покинули серп і плуг та перебралися у міста. Цю думку Колумелла запозичив у Варрона. «Той, хто присвятив себе сільському господарству, повинен, — вважав Колумелла, — передусім володіти такими якостями і знанням справи, можливістю витрачати засоби і бажанням діяти… Недостатньо знати і хотіти, якщо немає потрібних для праці коштів».

Позитивною рисою праці Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. Ведення сільського господарства може бути ефективним тільки тоді, коли воно матиме власного господаря. На далекій відстані від господаря маєтки занепадають. «Дбайливому господареві потрібно у всяку пору року обійти кожну смужку в своїм маєтку…»Добра порада! Знання і старання господаря, зазначав Колумелла, і на поганій землі зможуть здолати безплідність.

Орієнтуючись головним чином на умови Італії, Колумелла викладає такі теми, як вибір землі, підтримка водних ресурсів ділянки, оранка й добриво, догляд за виноградниками й розведення плодових дерев. У книзі обговорюються також розведення великої рогатої худоби, коней, овець, кіз, птаха, зміст рибних кошів і бджіл, а також садівництво, причому змальовані обов’язки як самого хлібороба, так і його дружини. Колумелла пише як людина, глибоко стурбований занепадом сільського господарства Італії, її залежністю від привізних продуктів харчування. Інший, менший його твір Про дерева швидше за все являє собою частина більше ранньої роботи.

Прагнучи відродити сільське господарство з допомогою латифундій, Колумелла вважав одночас за можливе передачу господарювання колонам, які займали проміжне становище між вільними і рабами. Колонів можна вважати попередниками покріпачених селян феодального середньовіччя [10, c. 23-24].

Висновки

Отже, вдосконалення знарядь праці, суспільний поділ праці, а також торгівля призвели до розпаду первісної господарської системи. Створюються передумови для виникнення державних утворень – центрів світової цивілізації.  До країн Стародавнього Сходу належали Стародавній Єгипет, державні утворення Межиріччя (Шумер, Ур, Вавилонське царство), Стародавня Індія, Китай та інші.

Господарство перших цивілізацій в історії людства мало багато спільних рис, разом з тим відзначалося певними особливостями, що відрізняли їх від країн античного світу (стародавня Греція та Рим), які виникли і розвивалися на господарській та духовній основі Сходу, але значно пізніше.

Однак, з ускладненням соціально-політичної життєдіяльності суспільства, появою приватної власності, соціальної нерівності і розшаруванням людського співтовариства на класи зростає протиріччя між суспільними та індивідуально-груповими інтересами, зумовлюючи процес поступового відокремлення, виділення суб’єкта влади від її об’єкта. Даний процес у давніх народів протікав по-різному, маючи своєрідні форми, але на своєму завершальному етапі він, як правило, завжди вступав в однакову фазу: стадію легітимації владних повноважень суб’єкта влади. Ускладнення соціально-політичної життєдіяльності суспільства, зростаюче протиріччя між суспільними потребами та індивідуально-груповими інтересами зумовлюють нарівні з відокремленням суб’єкта й об’єкта влади також і процес поступового формування такої політичної форми організації суспільства, як держава. Разом із виникненням держави на тлі політичної влади відбувається становлення й розвиток також і державної влади.

Першим за хронологією в Стародавньому світі відбувається виникнення держав у східній цивілізації.

Відзначимо, що принципові відмінності східного і західного цивілізаційних шляхів розвитку полягали в тому, що на Сході, на відміну від Заходу, де приватна власність відігравала пануючу роль, відносини приватного товарного виробництва, орієнтованого на ринок, не займали значного місця. Це, в свою чергу, позначилося на застійному характері східних соціальних структур, на відсутності на Сході умов для розвитку політичних і правових інститутів, покликаних обслуговувати потреби громадянського суспільства, що народжувалось: демократичне суспільне самоврядування з правами та обов’язками кожного повноправного громадянина, члена поліса-республіки, правові гарантії його приватних інтересів, прав і свобод. Вищезгадані особливості східної цивілізації (відсутність домінуючої ролі приватної власності, застійний характер розвитку) були головними визначальними рисами держав Стародавнього Сходу, основою типологічної схожості останніх, на відміну від античних країн, що динамічно розвивались, а потім і країн Західної Європи, наступника античної цивілізації.

У державах Стародавнього Сходу – Стародавньому Єгипті, Стародавній Індії, Стародавньому Китаї, стародавніх державах Месопотамії – державно-владні відносини розвивалися шляхом активізації постійних легітимних односторонніх дій суб’єкта влади на її об’єкт і зворотної нелегітимної дії об’єкта на суб’єкт влади, здійснюваної в стихійній, довільній формі. Внаслідок практики легітимної односторонньої дії суб’єкта на об’єкт влади – як прояву одностороннього зв’язку між суб’єктом і об’єктом владного відношення – в кожній державі Стародавнього Сходу поступово складалася могутня система державної влади, побудована на жорсткому підпорядкуванні об’єктів державно-владних відносин суб’єктам, що реалізовувалося за допомогою примусу, покарання. «Сильна, караюча влада  – це єдине, що забезпечує нинішнє і майбутнє існування”, – говориться в “Артхашастрі…». Така система була досить ефективною при формуванні й становленні стародавніх держав Сходу.

Однак, вона виявилася непродуктивною, коли ці держави досягали свого більш-менш стабільного існування. Оскільки тоді в державній життєдіяльності країн Стародавнього Сходу на перший план щодо реалізації виходили індивідуально-групові інтереси суб’єкта влади, які неодмінно вступали в протиріччя зі суспільними інтересами, зумовлюючи активний прояв негативного (регресивного) соціального начала феномена влади і зростаюче невдоволення з боку об’єктів державно-владних відносин. У таких умовах спостерігається активний прояв зворотного зв’язку між суб’єктом і об’єктом влади, що зумовлював наявність у стародавніх державах Сходу зворотної дії об’єкта влади на її суб’єкт, яка здійснювалася в стихійній, довільній формі.

В останнє десятиліття II ст. в римському суспільстві все виразніше відчуваються труднощі, які в III ст. переростають у загальну кризу. Таке становище поставило Римську імперію під загрозу розпаду. Соціально-економічні зміни були викликані кризою рабовласницького способу виробництва, вичерпанням закладених у ньому потенційних можливостей. Конкретними проявами економічного спаду були: скорочення робочої сили внаслідок епідемій, мобілізацій в армію; запустіння посівних ділянок; падіння врожайності; відмова від інтенсивних культур винограду і маслин на користь екстенсивного хліборобства; погіршення якості ремісничих виробів тощо. Однак цей спад не можна розглядати як катастрофу, рівень розвитку ремесел і землеробства перевищував рівень раннього середньовіччя.

Криза сільського господарства завдала удару по містах як економічних і культурних центрах, призвела до масової втечі населення в сільську місцевість. Панівним осередком господарства стали латифундії, які обробляли колони. Вони були слабо пов´язані з ринком, мали власні майстерні. Провідну роль почали відігравати великі земельні магнати, які контролювали значні території та численне населення. Різко знизилася роль рабів у виробництві, зросла роль колонів, навіть рабів власники садили на ділянку землі й перетворювали у квазіколонів. Занепад міст, товарних віл, ремесел, торгівлі, з одного боку, і зміцнення латифундистського землеволодіння — з другого, свідчили про зміни господарської структури, готували ґрунт для переміщення центру соціально-економічного життя в село.

Отже, західна цивілізація періоду античності йшла шляхом розвитку, який багато в чому відрізнявся від шляху, пройденого у далекій давнині східною цивілізацією. Особливості процесу становлення державності в античному світі багато в чому зумовлювалися природно-географічними факторами, які створювали сприятливі умови для розвитку ремесла, зокрема металообробки. Широкий розвиток обмінних, а потім і торгівельних відносин, особливо морської торгівлі, сприяли швидкому становленню ринкового господарства й зростанню приватної власності. Розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, соціальна диференціація, що посилювалася, зумовлювали в античному світі поступове формування сильних рабовласницьких держав із республіканською формою правління, яка забезпечувала стабільність розвитку соціально-економічних і політичних інститутів у Стародавній Греції та Стародавньому Римі.

Наприкінці II тисячоліття до н.е., про що свідчить і гомерівський епос, в античному світі спостерігалася порівняно спільна тенденція до посилення влади царя, що призвело до виникнення ряду давньогрецьких і давньоримських монархій. При цьому державно-владні відносини розвивалися шляхом активізації легітимних односторонніх дій суб’єкта влади на її об’єкт і нелегітимної зворотної дії об’єкта на суб’єкт влади, яка протікала в стихійній формі. Такий розвиток державно-владних відносин був зумовлений об’єктивно існуючим взаємозв’язком між суб’єктом і об’єктом влади. Внаслідок багаторазової зворотної дії об’єкта влади на її суб’єкт (як прояву зворотного зв’язку між суб’єктом і об’єктом влади) – цьому сприяло зростаюче протиріччя між індивідуально-груповими й суспільними інтересами – в Стародавній Греції і в Стародавньому Римі відбувалося знищення царської влади, що супроводжувалось у ряді випадків, як було в Римі зі Тарквінієм Гордим, вбивством самого царя.

Ліквідація монархії призвела до перемоги в античному світі республіканського устрою, а також до остаточного утвердження (до епохи кризи й розпаду рабовласницького суспільства) полісної системи організації держави.

На підставі вищевикладеного можна стверджувати, що в Стародавньому світі розвиток державної влади, державно-владних відносин, а разом з ними й ідеології державотворення, здійснювався в основному відповідно до наступної найбільш загальної тенденції, а саме: активізації легітимних односторонніх дій суб’єкта влади на її об’єкт і нелегітимної зворотної дії об’єкта на суб’єкт влади, здійснюваної в стихійній формі. Така тенденція розвитку владних відносин, ідеології державотворення, що спостерігається в країнах Стародавнього Сходу, на ранніх етапах існування країн Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, а також у Давньоримській імперії, відображала найбільш істотні особливості прояву взаємозв’язку між суб’єктом і об’єктом влади в період Стародавнього світу, формуючи  авторитарну модель державного управління. Однак розквіт античної громади, який супроводжувався відносно високим рівнем розвитку соціально-економічних і політичних інститутів, сприяв формуванню й основ нової тенденції розвитку ідеології державотворення, державно-владних відносин і демократичної моделі державного управління (у демократичній державі Афін, Римській республіці): активізації легітимної взаємодії суб’єкта та об’єкта влади, що більш повно відображало взаємозв’язок між суб’єктом і об’єктом влади.

Список використаної літератури

  1. Вдовиченко М. Економічна історія: Конспект лекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2003. — 120с.
  2. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. / Тернопільська академія народного господарства. Кафедра українознавства / Володимир Ф. Чайковський (авт.-уклад.). — Т. : Лілея, 1997. — 184с.
  3. Економічна історія: Навч. посіб. для студ. екон. спец. та слухачів екстернату / Харківський держ. автомобільно-дорожній технічний ун-т / Олександр Станіславович Кривцов (уклад.), Валерій Михайлович Бережний (уклад.). — Х. : Факт, 2001. — 160с.
  4. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2007. — 246с.
  5. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій. — 4-е вид., перероб. і доп. — К. : Вікар, 2003. — 405с.
  6. Леоненко П. Економічна історія: Навч. посібник. — К. : Знання-Прес, 2004. — 499с.
  7. Нікула О. Економічна історія України і світу: Навч. посіб. для студ. вузів / Національний банк України ; Львівський банківський ін-т. — Л. : Львівський банківський ін-т НБУ, 2001. — 220с.
  8. Теліщук М. Економічна історія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2006. — 458c.
  9. Тимочко Н. Економічна історія України: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2005. — 204с.
  10. Царенко О. Економічна історія України і світу: Курс лекцій:Навч. посіб.. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308с.
  11. Юхименко П. Економічна історія: Навч. посібник. — 2. вид., стер. — К. : Вікар, 2006. — 341с.