Вступ

Актуальність теми. Друга світова війна та окупація країни завдали значної шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань порівняти важко.

Вплив Франції на розвиток загальної європейської політики безпеки досить широко висвітлений у західній історіографії. Шон Грегорі, професор університету Бредфорду, вказує на тенденцію до французької емансипації в Європі. На його думку, французька армія є самою боєздатною в Євразії, і тому лідерство Франції у всеєвропейському оборонному будівництві є передбачуваним. Роль Франції у новітній історії Європи прагне дослідити Стівен Крамер. Голлізм вже морально застарів і Франція потребує якісно нової політичної концепції. Це спонукає сучасних політиків залучитись до світових справ, очолити процес об’єднання європейського політичного механізму.

Цікавою є позиція французького дослідника Мишеля Гелдрі, який розглядає політику європейської інтеграції як загрозу для існування незалежних держав на європейському континенті і засуджує транснаціональну політику. Колишній французький президент та автор євроконституції Валері Жискар д’Естен знаходить обґрунтування психології нації в прагненні до збереження впливу й позиції наддержави, яка може бути назавжди загублена з посиленням федералізації й регіонализації ЄС. Однак це прагнення просто відбиває хвору фантазію французів, повну втрату відчуття реальності й нездатність поводитися на міжнародній арені адекватно, виходячи зі сформованої розстановки сил у світовій політиці.

Результатом активної економічної політики де Голля стало те, що золотий запас Франції зріс з нульової позначки у 1958 році (рік обрання його президентом) до $4,5 млрд у 1965 році. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на кредитора, який займав на той час третє місце в світі за експортом капіталу.

За 7 років де Голль зміг створити одну з найбільш ефективних світових економік

Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з провідних світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням — 5,5% — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніколи. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури.

Мета роботи  — дослідити особливості економічного розвитку Франції після Другої Світової війни та проаналізувати економічну політику Шарля де Голля.

1. Післявоєнна економіка Франції та основні напрямки розбудови

Війна і чотирирічна окупація завдали значних збитків економіці країни. Промислове виробництво скоротилось на 70 %, а продукція сільського господарства порівняно з довоєнним періодом зменшилась вдвічі. Під час війни загинуло 1100 тис. осіб. У 1944 р. було сформовано тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем (1890—1970), який діяв до 1946 р. і ставив завдання ліквідації економічної розрухи та відбудови промислового і сільськогосподарського виробництва. До складу уряду ввійшли представники різних партій, які відображали інтереси окремих прошарків населення.

Режим Четвертої республіки виявився нестабільним. На розвиток внутрішньополітичних процесів помітно впливала «холодна війна». ФКП підтримувала СРСР, що неодмінно позначалося на роботі парламенту та уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Зростала напруга у відносинах між комуністами та соціалістами.

Таке становище в країні турбувало США, які зробили ставку на антикомуністичні сили всередині країни. В обмін на фінансову допомогу за планом Маршалла США зажадали виведення комуністів з уряду Франції, що й було зроблено у травні 1947 р.

Усунення комуністів з уряду спричинило розпад блоку політичних партій, на співробітництві яких ґрунтувалася Четверта республіка, викликало наростання напруги в суспільстві. У листопаді 1947 р. ФКП продемонструвала свою силу, організувавши загальнонаціональний страйк, який поставив під загрозу існування республіки.

Одночасно, виник рух прихильників де Голля (Об’єднання французького народу), який виступив за конституційні реформи. Основними ідеями голлізму стали ідеї нації, сильної влади і соціальних реформ та створення керованої економіки на основі співпраці різних прошарків суспільства.

Напругу в суспільстві посилювали невдалі колоніальні війни в Індокитаї (1946-1954), Алжирі (1954-1962), в інших регіонах колоніальної імперії Франції. Вона змушена була залишити Індокитай, надати незалежність Марокко, Тунісу, та Алжир віддавати не бажала, що й стало причиною глибокої кризи.

Протягом 1945—1947 pp. було націоналізовано 1/5 французької промисловості: електроенергетику, вугільну промисловість, газові підприємства, значну частину авіаційної промисловості, автомобільні заводи фірми «Рено», морське судоплавство, повітряний транспорт. Як і в інших розвинутих країнах Заходу, націоналізація не зачепила основних і прибуткових галузей про­мисловості. Для управління націоналізованими підприємствами створювались адміністративні ради за участю представників робітничого класу, розширювались права фабрично-заводських профспілкових комітетів. Ухваленим законом відновлювались 40-годинний робочий тиждень, двотижневі оплачувані відпустки для робітників і тритижневі — для службовців. Особи, що працювали за наймом, отримували право на пенсії у зв´язку зі старістю з 65 років і у зв´язку з інвалідністю. Введено систему виплат для стимулювання народжуваності та ін. [10, c. 154-155]

Проведена часткова націоналізація і законодавче закріплення соціальних прав трудящих значною мірою сприяли обмеженню панування монополій, з одного боку, а з іншого — збільшен­ню припливу капіталовкладень у націоналізовану промисловість. До кінця 40-х років економіка країни була відбудована (у 1947 р. досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва, а у 1950 р. — сільськогосподарського).

Призупинення процесу націоналізації у 1948 р. у зв´язку з виходом комуністів з уряду сприяло зближенню Франції і США. У червні того ж року в Парижі було підписано угоду про еконо­мічне співробітництво зі США — план Маршалла. До 1958 р. загальна сума допомоги США Франції становила 12 млрд. дол. Значну частину цієї суми спрямовано для розвитку і модернізації промислового потенціалу країни. За угодою США надавалось право визначення «економічно раціональних» галузей економіки, контролю над французьким експортом й імпортом. Такі американські компанії, як «Стандарт ойл», «Дженерал електрик», «Форд», «Крайслер» та ін., отримали сприятливі можливості для скуповування акцій французьких підприємств, створення у Франції своїх філій і дочірніх компаній.

У післявоєнний період у Франції завдяки оновленню основного капіталу і зміні структури промисловості виробництво засобів виробництва переважало над виробництвом предметів споживання. До кінця 50-х років у країні склались три сектори у промисловості: традиційні галузі (текстиль, металургія, машинобудування, виробництво предметів розкоші), нові галузі (авто­мобілебудування, авіапромисловість, нафтопереробка) і найновіші (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластичних мас) [6, c. 139-140].

В основу своєї політики новий уряд поклав всебічне сприяння швидкому розвитку практично всіх галузей промисловості, її структурній перебудові, дальшій концентрації виробництва, утворенню великих корпорацій, широкому використанню досягнень науково-технічної революції. Це була послідовна і жорстка лінія держави, спрямована на всебічний пропорційний розвиток усіх галузей економіки, лінія, що пізніше дістала назву політики індустріального імперативу. Економічна політика голлізму ґрунтувалася на доктрині активного державного втручання в економічне життя країни.

Франція однією з перших серед західних країн застосувала так зване державне індикативне (рекомендаційне) планування. Здійснювала його вперше створена система планових органів. Вона мала верховний орган — Генеральний комісаріат планування і галузеві комісії з модернізації, які розробляли плани розвитку окремих галузей промисловості. Індикативний план являв собою макроекономічну модель перспективного розвитку і містив основні показники обсягу, структури, темпів зростання виробництва, динаміки цін, експорту, імпорту, податків, інвестицій тощо. Ці показники слугували орієнтирами, на які спрямовувалася діяльність фірм. За їхньою допомогою намагалися координувати діяльність підприємств і розвиток національної економіки.

Таку економічну політику в економічній літературі назвали дирижизмом. Особливостями французького дирижизму були прямі адміністративні методи втручання в економіку, зокрема контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю тощо. Держава займалась активною підприємницькою діяльністю в націоналізованому секторі економіки. У 1958 р. в руках держави було 97 % вугільної промисловості, 95 — видобутку газу, 80 — авіаційного виробництва та виробітку електроенергії, більше ніж 40 % автомобільної промисловості. Держава володіла залізницями, великими воєнними підприємствами, акціями авіаційних і морських транспортних компаній. Вона здійснювала пряме фінансування капіталовкладень, розробляла й ухвалювала індикативні плани. Відносно державних підприємств плануючі органи наділялися імперативними правами.

Специфіка повоєнного міжнародного статусу Франції полягала в тому, що, відновивши атрибути великої світової держави, вона потрапила у військово-політичну та економічну залежність від США. Відносно високі темпи економічного розвитку за часів Четвертої республіки контрастували зі слабкою державною системою та зовнішньополітичними поразками в колоніальних війнах. Усвідомлення необхідності зміни якості держави та суспільства ознаменувалося перемогою національної ідеології голлізму, основоположники якої відстоювали ідею системної модернізації країни на індустріально-технологічній базі. Це передбачало бурхливий промисловий розвиток, що мав супроводжуватися інтенсивною урбанізацією, у процесі якої до етнічної групи проникає універсальна культура й технологія. Виникнення голлізму розцінюється також як результат поширення феномена етнічної ідентичності в усі сфери політичного життя та її визначальний вплив на суспільні процеси.

Відправною точкою став 1958 рік, що розпочався для Франції суспільно-політичними та військовими потрясіннями, пов’язаними із військовим заколотом на Корсиці й війною у Північній Африці. Тоді на політичну арену країни знову повернувся Шарль де Голль, який 15 травня заявив про прагнення «прийняти на себе повноваження Республіки». 1 червня 1958 р. Національні збори закликали його до формування уряду, якому надали надзвичайних повноважень на шестимісячний термін.

Шарль де Голль — багатомірна та суперечлива особистість, політичний діяч світового масштабу, що «визволив» Францію від фашизму і створив «її майбутнє» — П’яту республіку. Він займав міжнародну політичну авансцену не тільки у переломний період Другої світової війни, коли мусив відстояти міжнародний престиж та гідність розгромленої Франції, а й у новий період карколомних змін 50-60-х рр. XX ст. — напрочуд складний в історії держави.

Пріоритетне значення у державотворчому процесі він віддавав національній ідеї, конкретне бачення якої залежить від історичної ситуації та суб’єктивного бачення мети нації, а також засобів її досягнення. Вона складається із чітко сформульованої мети, образу ідеалу, до якого прагне національна воля, з мотивів та думки, що надає почуттям якісно означеної форми. Національна ідея невіддільна від національної гордості й національного характеру, виступає внутрішнім чинником життєствердження нації як дієвого учасника політичного життя, виходить із концепції пріоритету нації, воля якої не ідентична та означає забезпечення свободи і незалежності. Національну ідею не можна зрозуміти без урахування особливих умов життя народу протягом усієї його історії. Вона містить прагнення до ідеального самовлаштування нації — у господарській, духовній і культурній сферах, соціальному устрої. Проте вищим виявом національної ідеї є розуміння політичної мети нації. [2, c. 51-52]

21 грудня 1958 р. генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін Президентом Французької Республіки. 16 вересня 1959 р. він обнародував нову національну політику в оборонній сфері. Розпочалась ера голлізму, яка мала надзвичайний вплив на події та життя Франції часів П’ятої республіки.

В історії французького планування можна виділити три етапи: перший, післявоєнний, коли план був обов’язковим і стосувався обсягів виробництва, фіксував ціни та ін. (до 1958 p.); другий — етап індикативного планування (до кінця 80-х років); третій (сучасний) — етап стратегічного планування в загальноєвропейських масштабах. Перший план (1947—1953) — план відбудови і модернізації передусім націоналізованого сектору економіки. Другий (1954—1957) був спрямований на структурну перебудову економіки та зміцнення конкурентоспроможності приватних фірм. Третій (1958—1961) і четвертий (1962—1965) пов’язані з переходом від протекціонізму до відкритої економіки і розраховані на вдосконалення загальноекономічних пропорцій. Плани економічного та соціального розвитку на 1966—1970 і 1971—1975 pp. мали за мету концентрацію капіталу і посилення його міжнародних позицій. Подальші плани були багатоцільовими.

Узагальнюючи досвід економічного розвитку країн світу, П. Массе виділив три способи гармонізації економіки:

а) гармонізація за допомогою ринку, коли кожне підприємство розробляє власний план відповідно до потреб ринку;

б) гармонізація, яка спирається на владу, коли рішення випливають з потреб ринку, але їх визначає центральна влада;

в) середній шлях — це французьке індикативне планування, коли гармонізація здійснюється не за допомогою плану держави, а за допомогою плану нації, який має індикативну ініціативу та являє собою третій шлях між суто ринковою економікою і централізованим плановим господарством.

У 50—60-х роках відбулася зміна економічної стратегії. Наголос було зроблено на переоснащенні промисловості новою технікою, збільшенні капіталовкладень у промисловість і торгівлю, мілітаризації економіки у зв’язку із зобов’язаннями перед союзниками по блоках НАТО (1949) і СЕАТО (1954), Західноєвропейського союзу (1955) та у зв’язку з воєнними діями у В’єтнамі (1946—1954) і в Алжирі (1954—1962).

Активна участь Франції в західноєвропейській інтеграції і НТР суттєво вплинули на економічний розвиток. За десять років (1958—1968) обсяг промислового виробництва збільшився на 60 % при щорічних темпах зростання 5,5 % у рік, виробництво продуктів сільського господарства зросло на 66 %.

Нині у Франції діє форма уряду, що поєднує елементи як президентської, так і парламентарної систем. Така модель урядування визначалася Конституцією 1958 р. її основні положення базувалися на політичній філософії де Голля, який вважав, що виконавча влада не повинна залежати від парламенту, що єдність, згуртованість і внутрішня дисципліна уряду Франції мають бути священними, бо інакше керівництво держави швидко стане неспроможним і не чинним. Ось чому втіленням виконавчої влади став глава держави, який знаходиться над партіями і обирається парламентом або вищим від нього органом [8, c. 91].

2. Основні аспекти економічно політики Ш. де Голля

Сучасна зовнішня політика республіки надійно спочиває на міцному фундаменті голлізму — системі політичних поглядів, наріжним каменем якої можна назвати сукупність таких понять, як «велич», «незалежність» і «міць», при цьому перше варто розглядати як мету, друге — як умову, а третє — як засіб.

Підсумки Другої світової війни для Франції, незважаючи на нищівну військову поразку в 1940 р., активне співробітництво Петена з Гітлером, виявилися більш ніж втішливими. Багато в чому завдяки підтримці СРСР Франція рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій одержала свою зону окупації в Німеччині, одне з п’яти місць постійних членів Ради Безпеки ООН, яка повинна була вирішувати проблеми мирного врегулювання. Очевидно, що зусилля де Голля в боротьбі за зміцнення престижу країни й повернення їй статусу великої держави на цьому етапі увінчалися успіхом.

Шарль де Голль, як ніхто інший у своїй країні, розумів зміст геополітичних змін у післявоєнному світі. Поняття «рівновага» в Європі в його старому тлумаченні більше не існувало. Поступово, по мірі розподілу Європи на два ворогуючі табори, у Франції сформувалися дві основні зовнішньополітичні концепції. Прихильники так званої «атлантичної» концепції виходили з того, що економічне, фінансове становище і військовий потенціал країни більше не дають можливості Франції відігравати роль великої світової держави. Виходячи із цього, краще укласти союз із більш сильним партнером, супердержавою або блокуватися із групою держав, погоджуючись як з неминучою залежністю від партнерів, так й із втратою частини суверенітету в області зовнішньої політики й організації оборони. Французький соціолог Р. Арон стверджував, що всі потрясіння, пережиті Францією в ХХ ст., пояснюються «глибоким протиріччям між питомою вагою Франції в Європі, а Європи — у світі й завданнями, які наша країна, обставини або союзники нав’язали їй». Ґрунтуючись на цьому, він пропонував змиритися із втратою ролі великої держави.

Однак протягом другої половини ХХ сторіччя домінуючою в зовнішній політиці країни залишалася концепція, що була побудована на необхідності затвердження Франції як однієї з великих світових держав. Діяльність де Голля та його прихильників відобразила цю тенденцію. Союзу із супердержавою протиставлялися «союзницькі відносини з декількома країнами, обраними з урахуванням геополітичних чинників, співвідношення сил між цими країнами та на міжнародній арені в цілому, щоб вони могли взаємно урівноважувати один одного». Відсутній військово-економічний потенціал передбачалося компенсувати за рахунок динамічної зовнішньої політики. [4, c. 9-10]

Дії Тимчасового уряду де Голля в 1944-1946 роках сприяли відродженню французької держави в нових історичних умовах. Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 року. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки.

Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне становище країни. У 1944-1945 роках було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми «Рено», окремі значні фірми, підприємства енергетики, морський транспорт, Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалася зарплата робітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовувалися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи (особи, які співробітничали з фашистами) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту.

13 листопада 1945 року Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 рік. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20% військові витрати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував, він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 року генерал подає у відставку. Главою уряду було призначено соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли сім соціалістів, шість комуністів, шість католиків. У Франції розпочався період правління трьохпалатного блоку.

І майже одразу де Голль засновує чергову політичну силу «під себе» — RPF (Rassemblement du peuple francais — Об’єднання французького народу). Поштовхом до цього стало неприйняття Національними зборами задуманого ним проекту нової Конституції та очевидне ігнорування французами політичних процесів у державі. Новий рух одержує приголомшливу перемогу на парламентських виборах восени 1947 року. За задумом де Голля нова політична сила повинна була являти собою не партію, а політичний блок, до якого він закликав усіх, крім «сепаратистів» — Комуністичної партії. Ця остання стала головним суперником RPF на виборах [3, c. 8].

«Народно-Республіканський рух» спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 року Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня. За новою конституцією парламент поділявся на дві палати — Національні збори й Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони й контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обирали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 року нова конституція набрала сили.

16 січня 1947 року відбулися вибори президента Французької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта республіка. Четвертій республіці дісталася дуже складна «економічна спадщина». Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику «програмування економічного розвитку», що передбачало надання кредитів, податкових пільг, державних замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмування мало рекомендаційний характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. 1948 року промисловість перевершила довоєнний рівень, а в 1958 році випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цей рівень було досягнуто в 1950 році. Вже 1947 року уряд схвалив перший план модернізації і реконструкції економіки, а з 1954 року — другий. Виникли нові галузі промисловості — атомна, електронна, хімічна, нафтодобувна й нафтопереробна [3, с. 590].

Блок партій «третьої сили» значно змінив зовнішню політику країни. У березні 1948 Франція виступила з ініціативою утворення Західного Союзу, до якого виявили бажання увійти Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони домовилися про співробітництво в економічних, соціальних, культурних сферах і надання взаємної військової підтримки. 1948 рjre Франція приєдналася до «плану Маршалла». За рахунок зовнішніх позик і кредитів за «планом Маршалла»у період із 1946 по 1958 рік країна одержала 12 млрд доларів. У червні 1949 року Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 року Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург і ФРН уклали договір про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі. Утворення цього об’єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культурного співробітництва. 1957 року у Римі було підписано угоду про перетворення Об’єднання вугілля і сталі на «Загальний ринок» [3, с. 590].

Проте політична боротьба в країні не вщухала. 1952 року Франція підписала договір про Європейську оборонну спільноту, —  фактично йшлося про створення «Європейської армії». Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил.

1953-1958 роки стали для генерала своєрідним, за його власним висловом, «випробуванням пустелею». Усамітнившись у маєтку в Коломбе-ле-Дез-Егліз, він заглиблюється у спогади й створює один з найвидатніших зразків французької мемуаристики — «Спомини про війну». Фактично це був час самопізнання, осмислення пройденого шляху, намагання осягнути майбутнє. Де Голль багато подорожує (Північна Африка, Сахара, Антильські острови, французькі території в Тихому океані) та іноді приймає відвідувачів у своєму паризькому кабінеті на вулиці Сольферіно [3, с. 591].

Наступний етап життя генерала тісно пов’язаний з Алжиром. З 1958 року він майже постійно мешкає в цій північноафриканській країні. Де Голлю спадає на думку запропонувати алжирцям новий принцип співіснування з Францією. 8 січня 1961 року відбувся референдум, на якому мешканці Алжиру повинні були визначитися — жити їм у незалежній державі чи у французькій колонії. 75% сказали «так». Утім, не все було так просто. Генералові довелося вступити в боротьбу одразу з кількома силами, які не хотіли відокремлення Алжиру: рухом алжирських французів, партією FLN та хунтою французьких генералів. Перемови між де Голлем та його прибічниками, з одного боку, та Жоржем Помпіду, FLN та головою Міністерства у справах Алжиру Луї Жоксом, з другого, тривали більш як рік і закінчилися славетною Евіанською угодою, за якою Франція визнавала результати референдуму, і Алжир таким чином ставав незалежною країною [7, c. 380].

Метою нової політики, як уже зазначалось, було відновлення національної величі Франції. «Франція лише в тому випадку є справжньою Францією, якщо вона стоїть в перших рядах… Наша країна перед обличчям інших країн повинна прагнути до великих цілей і ні перед ким не схилятися, тому що в протилежному випадку вона може опинитися в смертельній небезпеці. Я думаю, що Франція, позбавлена величі, перестає бути Францією».

Президент де Голль ніколи не вірив у проект трансатлантичного Альянсу. Він пропонував Європейську конфедерацію із об’єднаним ядерним потенціалом. Вихід Франції з Організації Північноатлантичного Договору (НАТО) був покликаний підкріпити враження, що її позиція — єдина альтернатива американському засиллю в сфері безпеки. Де Голль безпрецедентно вивів у 1966 р. П’яту республіку з військових структур НАТО, зокрема з Комітету військового планування й Групи ядерного планування, зберігши членство в Раді НАТО — політичному органі блоку. Це був початок так званої кризи Атлантизму.

Надалі французьке керівництво тривалий час виказувало стримане ставлення до військової інтеграції. Найголовнішим питанням порядку денного стало питання «французької оборони» Європи. У контексті цього і були визначені роль і місце тактичної ядерної зброї Франції. У лютому 1975 р. тодішній премєр-міністр Франції Жак Ширак заявив, що французька тактична ядерна зброя є «європейською зброєю», а її значення для континенту покаже майбутнє. Таким чином, у цей час розвивається та поширюється новий стратегічний курс, який ґрунтується на санктуаризації.

Ця нова воєнна доктрина санктуаризації, або «розширеної недоторканої території», розвивається в 1976 р. в умовах гострої економічної кризи. Головний зміст цієї концепції полягав у тому, що економічне відставання Франції від Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) суттєво знижує значення французького ядерного потенціалу і стратегічної переваги Франції в Європі. Для компенсації цього виклику розширювалися зона «прикриття» французькою «ядерною парасолькою» всієї території Європи та зона відповідальності збройних сил Франції у випадку війни. Вказувалося на можливість залучення збройних сил Франції у разі великомасштабної війни в Європі відповідно до планів НАТО. Тому не дивно, що в цей час американський фахівець у галузі французької зовнішньої політики П. Берже відзначав: «завдяки своєму географічному розташуванню стратегічна санктуарізація Франції сприяє безпеці Західної Європи».

Також ця концепція «розширеного санктуарію» передбачала можливість надання Францією ядерних гарантій своїм західноєвропейським союзникам. Тому наприкінці 1970-х рр. французьке керівництво бере курс на досягнення проміжних цілей у справі консолідації військових зусиль західноєвропейських країн, на формування своєрідної євроатлантичної оборони, яка, за твердженням П. Леллуша, відповідала історичній реальності сучасної Західної Європи, що знаходиться «на шляху від послабленої атлантичної системи до європейської системи, що зароджується».

Франсуа Міттеран на президентській посаді ще більше змістив пріоритети національної безпеки на користь євроцентризму, в його концепції оборони з’являється остаточне формулювання Європейської Конфедерації і визначення «європейської оборонної ідентичності» з опорою на Західноєвропейський союз (ЗЄС). Основою для цього стає зміцнення осі «Париж -Бонн». Водночас, особливо під час першого президентського строку, Міттеран йшов на зближення із Сполученими Штатами Америки в намаганні досягти компромісів у питанні співробітництва, зокрема у форматі НАТО.

Національна оборонна стратегія Франції сьогодні ґрунтується на інтеграційних засадах міждержавного загальноєвропейського будівництва в оборонному секторі. Чотири принципи стратегії національної оборони Франції включають принцип ядерного стримування, принцип попередження конфліктів, принцип реагування на конфлікти за межами держави і принцип захисту території Франції. При певному зменшенні ролі принципу ядерного стримування (що, проте, залишається фундаментальним) Франція більшою мірою наголошує на принципі попередження конфліктів, що, крім політичного, містить у собі й військовий аспект (зокрема, розвідку й контроль за дотриманням міжнародних угод) [9, c. 35-36].

Отже, президент де Голль відмовився від колоніальної імперії й надав незалежність Алжиру. Його обвинувачували в зрадництві національних інтересів. На його життя замірялися 15 разів. Але ні обвинувачення, ні замаху не послабили рішучість де Голля зробити те, що, за його переконанням, було необхідно для блага Франції.

Припинення виснажливої війни позбавило країну від потреби в американській військовій і фінансовій підтримці. Одну за інший розриваючи пута залежності від США в оборонній сфері, ДЕ Голль створює національні сили ядерного стримування й виводить Францію з військової організації НАТО. Американські війська залишають французьку територію.

Раціональна економічна політика ДЕ Голля стимулювала економічний ріст і пріоритетний розвиток високотехнологічних галузей. У зовнішній політиці де Голль починає вишиковувати збалансовані відносини із двома тодішніми центрами глобальної могутності — США й СРСР. Першим із західних лідерів він визнав післявоєнні границі Польщі, поклавши початок процесу усунення тих протиріч, які розкололи Європу на Захід і Схід (підсумком цього процесу стало падіння Берлінської стіни).

До кінця правління де Голля Франція реально відчула себе незалежною, великою державою, що впевнено займає гідне місце у світовій політиці й економіці.

Висновки

Все свідоме життя Ш. де Голль боровся за суверенітет своєї країни, відстоював її право самостійно й незалежно від сусідів вирішувати всі політичні, військові, економічні питання. Завдяки де Голлю Франція вийшла переможницею в Другій світовій війні, саме завдяки йому було подолано післявоєнну кризу, він талановито вирішував питання французьких колоній, – тобто робив все для процвітання та розвитку Франції. Та наприкінці своєї блискучої кар’єри йому також довелося змінювати політичні орієнтири. На хвилі інтеграційних процесів, що все більше поглиблювалися, він зі своїми ідеями «національної величі» Франції міг залишитися на узбіччі європейської політики.

Шарль де Голль також був змушений приєднатися до закликів єдиної Європи, яку він, з притаманною йому непокірністю, бачив як «Європа батьківщин», де кожна країна зберігала б свою політичну самостійність та національну самобутність.

Шарль де Голль — людина, яка уособлювала стару колоніальну систему, свого часу дала свободу найбільшій колонії; людина, яка починала блискучу кар’єру у відомстві зрадника Петена, згодом викреслила зі сторінок історії режим Віші та провела блискучі демократичні перетворення; людина, яка зробила все, аби на чолі Франції не стали союзники, власною рукою ввела Париж до клубу ЄС і поклала початок грошовій реформі, яка тридцять років потому призведе до остаточного зникнення франка і появи євро.

Де Ґолль був президентом Франції у 1958-1969 pp. і багато зробив для підвищення її міжнародного авторитету та економічного розвитку. Було проголошено курс на зміцнення незалежності та самостійності Франції. Вона стала ядерною державою, посилила свою військову могутність. У 1966 р. Франція вийшла з військової організації НАТО, тому її штаб-квартира була перенесена з Парижа до Брюсселя. Проте Франція продовжувала брати участь у політичних структурах цієї організації. Значно покращилися відносини Франції з СРСР. Разом з тим посилився розпад Французької колоніальної імперії. У 1960 р. більшість французьких колоній в Африці здобули незалежність (Судан, Сенегал, Чад… — всього 14 держав).

Економічна політика де Ґолля характеризувалася активним втручанням держави в управління промисловістю. За допомогою державних замовлень та кредитів швидко розвивалися атомна та ракетна галузі, виробництво ЕОМ, пластмас. За 10 років (1958-1968 pp.) обсяг промислового виробництва збільшився на 60%.

Франція стала найбільшим експортером зерна, молочної продукції та вин; Це було досягнуто також за допомогою широкого використання праці іноземних робітників (7% працездатного населення країни — 1-ше місце у світі).

Роблячи загальні висновки, слід відзначити, що питання європейської інтеграції у зазначений період було надзвичайно актуальним, а тому привертало увагу як політичних діячів, так і далеких від політики представників еліти.

Список використаної літератури

1. Базилевич В., Гражевська Н., Гайдай Т., Леоненко П. М., Нестеренко А. П.. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
2. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів/ Юрій Боєв, Світлана Боєва,; Ред. І. В. Туз. -К.: Вища шк., 2004. -173 с.
3. Де Голль Ш. Военные мемуары. Т. 1. — М., 1957.
4. Жискар д’Эстен В. Французы: размышления о судьбе народа. — М., 2004. — 356 с.
5. Зінченко В. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для студ. екон. спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра фінансів і банківської справи. — 2. вид., перероб. й доп. — Луганськ : Альма-матер, 2006. — 131с.
6. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2007. — 246с.
7. Франция / Отв. ред. Ю.И.Рубинский. — М., 1973. — C. 380.
8. Черкашина Н. Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.
9. Экономическая и социальная политика Франции / Российско-Французская серия «Информационные и Учебные Материалы» №36, 1995.
10. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко. -К.: Вікар, 2004. -341 с.