Вступ

1. Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб на сучасному етапі розвитку України

1.1. Поняття відповідальності юридичних осіб

1.2. Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб

2. Адміністративна відповідальність спеціальних суб`єктів

2.1. Суб’єкти адміністративного  правопорушення

2.2. Суб’єкт адміністративного делікту в процесі адміністративно-правової кваліфікації

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Питання про те, чи можуть юридичні особи бути суб’єктами адміністративної відповідальності, вже досить давно є предметом суперечки українських учених-правознавців. Вивчаючи історичний аспект проблеми, неважко помітити, що погляди на юридичну особу як на суб’єкт адміністративної відповідальності неодноразово істотно змінювалися — від майже повного заперечення можливості юридичної особи бути суб’єктом адміністративної відповідальності, до протилежного.

І хоча сьогодні все більше учених схиляються до визнання юридичних осіб повноцінними суб’єктами адміністративної відповідальності, проблема залишається дискусійною.

Багато фахівців дотримуються погляду, згідно яких першочергова мета, що стоїть перед сучасними дослідниками феномена юридичної особи.

Проте відповідальність юридичних осіб не обмежується виключно майновою. Зокрема, з приведеного в Цивільному кодексі України визначення юридичної особи виходить, що щодо юридичних осіб існує потенційна можливість застосування санкцій різноманітного характеру: володіння окремим майном обумовлює можливість застосування санкцій майнового (за змістом) характеру (стягнення неустойки, штрафу, пені і т.д.); можливість використання від свого імені майнових і особистих немайнових прав обумовлює застосування санкцій у вигляді обмежень цієї можливості (наприклад, стаття 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає застосування до конкретних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності і іноземних суб’єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування або тимчасового припинення зовнішньоекономічної діяльності; організаційна спільність обумовлює наявність санкцій, направлених на ліквідацію цієї спільності (наприклад, стаття 16 Закону України «Про обмеження монополізму і недопущення несумлінної конкуренції в підприємницькій діяльності» передбачає, що у випадках зловживання суб’єктами господарювання монопольним положенням на ринку. Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення мають право ухвалити рішення про примусове розділення монопольних утворень).

Отже, юридична особа є потенційно деліктоспроможною (тобто здатною нести відповідальність) не тільки в цивільно-правовому, але і в адміністративному аспектах. Адже цивільно-правова відповідальність використовує тільки один напрям впливу на юридичну особу — винятково через майно. Разом з тим, адміністративна відповідальність охоплює всі можливі напрями впливу.

Актуальність. Питання відповідальності юридичної особи в даний час життєво необхідно. Це пояснюється тим, що якщо в період формування і розвитку конструкції юридичної особи пріоритетне значення мали функції об’єднання осіб і капіталів, то зараз основною задачею і призначенням юридичної особи стає перенесення тяжкості відповідальності із засновників цієї юридичної особи на саму юридичну особу.

Тема:  «Особливості адміністративної відповідальності спеціальних суб`єктів».

Мета: розкрити особливості адміністративної відповідальності спеціальних суб`єктів.

Завдання роботи:

— показати особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб на сучасному етапі розвитку України;

— охарактеризувати суб’єктів адміністративного  правопорушення;

— визначити ознаки суб’єктів адміністративного делікту в процесі адміністративно-правової кваліфікації.

1. Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб на сучасному етапі розвитку України

1.1. Поняття відповідальності юридичних осіб

Адміністративної відповідальності юридичних осіб — це такі країни, як Німеччина, Італія і Португалія. Найширшим чином цей інститут використовується і в юридичній практиці Європейського Союзу. Таким чином, простежується певна світова тенденція в рішенні даного питання.

В Україні інститут відповідальності юридичних осіб стає активно затребуваним і виправданим ще і внаслідок того, що у нас виникає безліч господарюючих суб’єктів (акціонерні суспільства, товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і т.д.), які часто не мають, на відміну від державних підприємств, ясної і формально встановленої структури управління або приховують її. Як наслідок, виникають труднощі при вирішенні конфліктів із законом і з’ясуванні сфер компетенції співробітників, без чого вельми утруднене залучення до відповідальності безпосередніх винуватців правопорушень.

В даний час активно йде закріплення на законодавчому рівні механізму правового регулювання адміністративної відповідальності юридичних осіб. Це виявляється в ухваленні кодифікуючих актів, які зокрема регулюють залучення юридичних осіб до адміністративної відповідальності в різних областях суспільних відносин. Це свідчить про те, що адміністративна відповідальність юридичних осіб має тенденцію до глибшого і ретельнішого законодавчого закріплення, так, наприклад, розроблений проект нового Кодексу про адміністративні проступки України, в якому законодавче закріплена адміністративна відповідальність юридичних осіб:

Стаття 7. Суб’єкти адміністративного проступку

1. Суб’єктами адміністративного проступку є:
2. фізичні особи — громадяни України;
3. іноземці та — громадянства;
4. посадові особи;
5. фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності (суб’єкти господарювання);
6. юридичні особи;
7. об’єднання громадян [16, с. 5].

Стаття 11. «Адміністративна відповідальність юридичної особи»

1. Юридична особа є суб’єктом адміністративної відповідальності.

Якщо до моменту вчинення адміністративного проступку вона зареєстрована у встановленому законом порядку.

2. Юридична особа підлягає адміністративній відповідальності за вчинення адміністративного проступку у випадках, передбачених етапами Особливої частини цього Кодексу.
3. Вина юридичної особи щодо адміністративного проступку визначається завідомо протиправним характером вчиненої нею дії чи бездіяльності (невиконанням встановлених законом та її статусом (положенням) завдань та обов’язків).

4. Юридична особа визнається винною у вчиненні адміністративного проступку, якщо буде встановлено, що проступок вчинений у її інтересах будь-якою посадовою особою, яка діяла в особистій якості або як представник юридичної особи та яка займає керівну посаду у цій юридичній особі, з використанням представницьких повноважень юридичної особи чи повноважень приймати рішення від імені юридичної особи; чи повноважень здійснювати контроль за діяльністю юридичної особи і у неї була можливість для додержання правил та корм, за порушення яких цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність, але цією особою не були вжиті всі залежні від неї заходи щодо їх додержання.
5. У разі злиття кількох юридичних осіб до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного проступку притягується новоутворена юридична особа.
6. У разі приєднання юридичної особи до іншої юридичної особи адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного проступку; притягується юридична особа, яка приєдналася.
7. У разі поділу юридичної особи або виділення із складу юридичної особи однієї або кількох юридичних осіб до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного проступку притягується та Юридична особа, до якої згідно з розподільним балансом перейшли права і обов’язки за укладеними угодами або майном, у зв’язку з якими було вчинено адміністративний проступок.
8. У разі реорганізації юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого виду до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного проступку притягується новоутворена юридична особа.
9. У випадках, передбачених частинами 5 — 8 цієї статті, адміністративна відповідальність за вчинення адміністративного проступку настає незалежно від того, чи було відомо юридичній особі, яка притягується до адміністративної відповідальності, про факт адміністративного проступку до завершення реорганізації [16, с. 10-11].

Пропонується до юридичних осіб застосовувати наступні стягнення:

1. анулювання ліцензії на певний вид господарської діяльності;
2. тимчасова заборона (зупинення) окремого виду діяльності об`єднань громадян;
3. тимчасова заборона (зупинення) всієї діяльності об’єднань громадян;
4. примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднань громадян;
5. скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності [7, с. 68].

Слід зазначити, що в даний час в теорії української правової науки       фундаментальних досліджень, присвячених адміністративній       відповідальності юридичних осіб, є тільки окремі статті. Немає і чіткої позіції щодо того, чи повинні нести юридичні особи адміністративну відповідальність.

Наприклад, в одному з досліджень указується, що суб’єктом, тобто особою, яка може нести відповідальність за здійснення адміністративної провини, може бути тільки фізична особа (громадянин, індивідуальний підприємець, посадовець підприємства). Доказом цьому, на думку авторів, є те, що відповідно до ст.1 КоАП адміністративне стягнення застосовується в       цілях виховання особи, що зробила правопорушення, у дусі дотримання       законів, пошани до правил гуртожитку, тобто в цьому акті йдеться про фізичних осіб [7, с. 69]. Але в проекті Кодексу про адміністративні проступки       твориться:

Стаття 1. «Завдання Кодексу України про адміністративні проступки»

1. Кодекс України про адміністративні проступки має своїм завданням правове забезпечення охорони економічних, соціальних, культурних, громадянських та політичних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб усіх форм власності, встановленого порядку управління, громадського порядку, неухильного додержання Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів України, а також запобігання адміністративним проступкам.
2. Для виконання зазначеного у частині першій цієї статті завдання Кодекс України про адміністративні проступки визначає, які протиправні діяння є адміністративними проступками та які адміністративні стягнення застосовуються до осіб, що їх вчинили [16, с. 3].

Як відзначає професор А.И. Лукьянов, необхідність в розповсюдженні дії КоАП на юридичних осіб пояснюється тим, що у зв’язку з переходом країни до ринкової економіки останніми роками вже прийнятий ряд законів прямої дії, передбачаючи адміністративну відповідальність юридичних осіб за правопорушення у області будівництва, природокористування і ін. Разом з тим, підкреслює він, накладення адміністративного стягнення на юридичну особу не звільняє від адміністративної відповідальності за дане правопорушення винних фізичних осіб [12, с. 84 ].

1.2. Особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб

Як відзначає професор А.П. Альохін у ряді випадків узаконена можливість поєднання адміністративної відповідальності юридичних і посадових осіб. Цю особливість помічає і Е.Ф. Мосін, який пише, що в нормативних правових актах поняття адміністративної відповідальності Юридичних осіб застосовується звичайно в поєднанні з адміністративною відповідальністю керівників юридичних осіб [12, с. 85]. Основною, якщо не єдиною, формою відповідальності юридичних осіб в сучасній правозастосовчей тактиці є штраф.

Характеризуючи особливості адміністративної відповідальності юридичних осіб, професор Д.Н. Бахрах підкреслює, що однією з ознак такої відповідальності служить те, що наявність вини не є обов’язковою умовою д залучення організацій до адміністративної відповідальності » [12, с. 86]. У багатьох випадках сам факт протиправної поведінки вважається достатньою підставою для накладення адміністративних стягнень, якщо причиною неправомірних дій не стала непереборна сила.

Декілька інший підхід у авторів підручника по адміністративному праву, виданого в 1997 р. Московським державним університетом. Вони пишуть, що ознаки суб’єкта адміністративного правопорушення у вигляді організації найчастіше фокусуються в діяннях тих або інших фізичних осіб, частіше посадових. Якщо діяння в законі знеособлені, тобто не позначені особи, які можуть бути визнані винними в здійсненні адміністративного правопорушення, вина колективної особи визначається по протиправних наслідках її діяльності [20, с. 151].

Вище відмічено, що до юридичних осіб застосовується не тільки штраф. Це знаходить підтвердження і в інших країнах. Так, аналізуючи питання відповідальності юридичних осіб, С.А. Шапінова відзначає, що адміністративна відповідальність юридичних осіб не зводиться тільки до застосування штрафів. Хоча тут, слід було б сказати, що на юридичні особи у вигляді стягнень накладається не тільки штраф. Інакше йдеться про ототожнення адміністративної відповідальності і стягнень. Нові умови, підкреслює Шапінова, дозволили підсилити вплив адміністративного штрафу на зміцнення законності в діяльності юридичних осіб, оскільки його крупні розміри покликані відчутно відображатися на їх майновому положенні [12, с. 88].

В даний час права юридичних осіб регламентовані не КоАІ і, а спеціальними нормативними актами. Проблемою адміністративної відповідальності юридичних осіб є те, що правововий акт, в якому б підкреслювалися питання виробництва по накладенню адміністративних на колективних суб’єктів ще не почав діяти.

Відповідальність, передбачена рядом актів податкового, митного, валютного і іншого законодавства (а відповідні норми цих актів, як відомо, опосередкують метод адміністративно-правового регулювання), є по своїй правовій природі адміністративною відповідальністю. Це закликає: вітчизняного законодавця шукати радикальніші, і головне — науково обґрунтовані шляхи систематизації українського законодавства щодо регулювання даного виду юридичної відповідальності. Ці шляхи достатньою мірою врахували б різноманіття суб’єктного складу, підстав і інших елементів фактично існуючих відносин адміністративної відповідальності.

При дослідженні питання про адміністративну відповідальність юридичних осіб необхідно акцентувати увагу на:

1) ті стягнення, які можуть застосовуватися до юридичних осіб;

2) процесуальні особливості оформлення і розгляду про адміністративні правопорушення юридичних осіб [12, с. 90].

2. Адміністративна відповідальність спеціальних суб`єктів

2.1. Суб’єкти адміністративного  правопорушення

Суб’єкт правопорушення – це особа, яка його здійснила. Нею, як правило, може бути повнолітня і обов’язково осудна особа.

За доктриною сучасного адміністративного права суб’єктом протиправного діяння, я отже, адміністративної відповідальності, є фізична особа, людина в стані дієздатності та осудності. Саме таке широке визначення й здатне охопити всі різновиди суб’єкта відповідальності, на відміну, скажемо, від терміну “громадянин”, що використовується у цивільному законодавстві [17, с. 118].

Щодо юридичних осіб, законодавство до останнього часу дотримується традиційної концепції, згідно з якою такі визнаються безвідповідальними в адміністративному (кримінальному) аспекті й на них поширюється цивільна відповідальність за шкоду та збитки, як і деякі заходи адміністративного припинення.

Суб’єкти відповідальності, фізичні особи мають певні індивідуальні характеристики, які можна поділити на загальні, властиві всім суб’єктам (вік, осудність) та соціальні, що визначають індивідуальну характеристику суб’єкта, особливості його соціального, фізичного, професійного, службового, статевого статусу, родинні зв’язки, відношення до власності, до військової служби, ймовірну колишню протиправну поведінку і т.д., і т.п.

Згідно з спеціальними ознаками суб’єктів адміністративної відповідальності, їх можна поділити на кілька різновидів.

1. громадяни (у тому числі іноземні громадяни та особи без громадянства). Відповідальність цих суб’єктів може наставати лише з досягненням 16-річного віку до моменту вчинення проступку (а не на момент притягнення до відповідальності за нього). Причому, при віці від 16 до 18 років справи розглядаються в райміськсудах.
2. Іноземці, які не мають дипломатичного імунітету. Це – іноземці, які перебувають в Україні за приватними візами, у комерційних справах, співвласники спільних підприємств, студенти, туристи. Питання про відповідальність іноземців, що мають дипломатичний імунітет, за порушення адміністративного характеру вирішується дипломатичним шляхом (Віденська конвенція, 1969). За окремі проступки іноземці і особи без громадянства не можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності. Це порушення правил користування суспільними фондами, нехтування загальним військовим обов’язком та ін. [17, с. 121]

Відповідно до чинних законодавчих нормативних актів іноземні громадяни й особи без громадянства, як правило, в Україні користуються правами і несуть обов’язок нарівні з громадянами нашої держави, крім випадків, установлених окремими законами і міжнародними договорами. При цьому вони зобов’язані дотримуватись чинного законодавства незалежно від того, проживають вони в державі постійно чи тимчасово.

Усі іноземні громадяни під час їхнього перебування в Україні у тій чи іншій формі вступають в адміністративно-правові відносини з органами виконавчої влади в різних сферах. Регулюючи відносини з іноземними громадянами, наша держава не тільки встановлює правоздатність, визначає їхні права й обов’язки, але й забезпечує реалізацію і захист їхнього правового статусу за допомогою гарантій, що поєднують умови і засоби, необхідні для здійснення процесу формування юридичного і фактичного становища особи.

Адміністративно-правовий статус іноземного громадянина має певні особливості. Основною відмінністю адміністративної правоздатності іноземного громадянина є момент її виникнення. В іноземного громадянина, що прибув у країну, настає спочатку обмежена правоздатність (у момент одержання дозволу на в’їзд і оформлення документів у посольстві чи консульстві), потім повна (з моменту прибуття на територію держави). Припинення правоздатності відбувається при виїзді іноземного громадянина за межі держави чи зміні громадянства.

Адміністративною дієздатністю іноземного громадянина є здатність нести і виконувати покладені на нього адміністративно-правові обов’язки, реалізувати своїми діями надані йому права. Як суб’єкти адміністративного права, іноземні громадяни підлягають адміністративній відповідальності на тих же підставах, що і громадяни держави, за винятком осіб, які користуються відповідними привілеями та імунітетом.

Спеціальним адміністративно-правовим статусом володіють біженці і вимушені переселенці. Проблема біженців не нова, вона звичайно виникає після встановлення нових кордонів між державами, у зв’язку з відокремленням від держави суверенної території, війнами, локальними збройними конфліктами, що виникають на тому чи іншому ґрунті, стихійними лихами (наприклад, багаторічна посуха чи епідемії, надзвичайні ситуації природного і техногенного характеру) тощо. Правовий статус біженців у нашій державі визначається Законом України «Про біженців» від 21.06.01 [16, с. 49].

3. Так звані працівники – особи, що виконують професійну діяльність або взагалі зайняті у суспільній праці. Серед таких – працівники транспорту, торгівлі, сільського господарства, землекористувачі, мисливці, особи, відповідальні за експлуатацію розмножувальної техніки та ін.
4. Особи, які у адміністративно-правові відносини з органами виконавчої влади щодо реалізації власних прав – водії особистого транспорту, особистих маломірних суден, громадяни. Що мають дозвіл на зберігання вогнепальної зброї та ін.
5. Суб’єкти, якими стають громадяни на підставі родинних зв’язків, життєвих обставин або їхнього фізичного стану. Це батьки та особи, що їх замінюють, громадяни, хворі на венеричні захворювання, пасажири, що перетинають державні кордони, та ін.
6. Службові особи, оскільки службовим обов`язком може бути виконання (дотримання) певних загальнообов’язкових правил (санітарних, протипожежних, паспортних), що забезпечується нормами адміністративної відповідальності.
7. Особи, які виконують службові обов’язки у громадському порядку з наданням їм законом владних повноважень.
8. Народні депутати. Для них законодавством передбачено депутатський імунітет від адміністративної відповідальності. За своєю суттю цей імунітет є процесуальним, оскільки поширюється лише на адміністративні проступки, що розглядаються у судовому порядку. До того ж він обмежений територіально – діє на території місцевої Ради. Давання згоди Радою, згідно з поданням прокурора, на притягання депутата до адміністративної відповідальності робить останнього деліктоздатним [17, с. 127].

Не допускається також затримання з доставленням чи застосуванням адміністративних стягнень щодо судді при виконанні ним обов’язків суді.

Важливим моментом в адміністративному праві є визначення правового становища Президента України як суб’єкта адміністративно-правових відносин. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент є главою держави. Він виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і свобод людини.

Хоча Президент формально не є главою виконавчої влади, він активно впливає на діяльність її органів. Такий вплив реалізується через наділення Президента повноваженнями у сфері виконавчої влади, які закріплені у ст. 106 Конституції України. Ряд повноважень, таких як призначення Прем’єр-міністра України, голови Антимонопольного комітету України, голови Фонду державного майна України за згодою Верховної Ради України, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України потребують обов’язкової згоди Верховної Ради України. У разі необхідності Президент приймає рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент призначає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також припиняє їхні повноваження на цих посадах. Крім того, до його повноважень входить утворення, реорганізація та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра України міністерств та інших центральних органи виконавчої влади, але в межах коштів, що виділені на утримання органів виконавчої влади.

Органи виконавчої влади. Відомо, що будь-яка держава для здійснення своїх завдань і реалізації управлінських функцій створює систему відповідних органів держави, державних підприємств і установ, серед яких тільки органи державної влади наділяються владними повноваженнями та відповідною компе­тенцією для здійснення управління в державі. Органи державної влади в своїй сукупності утворюють апарат держави, з діяльністю якого тісно пов’язана теорія поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову. У нашій державі такий розподіл закріплений ст. 6 Конституції України [17, с. 130].

Отже, під органом виконавчої влади як окремої гілки державної влади необхідно розуміти організацію, яка є складовою державного апарату, наділена владними повноваженнями та відповідною компетенцією в сфері державного управління і має юридичний статус, закріплений законом чи іншим нормативним правовим актом.

2.2.   Суб’єкт адміністративного делікту в процесі адміністративно-правової кваліфікації

Суб’єкт адміністративного делікту — не абстрактне поняття, що знаходиться поза часом і простором, а особа, котра фізично існує і заподіює своїми протиправними діями шкоду об’єкту посягання. Проте сам суб’єкт, як реально існуюча особа, до складу правопорушення не входить. Склад адміністративного делікту містить лише ознаки, якими ця особа характеризується. У теорії адміністративного права такими є: вік, осудність та спеціальні ознаки [12, с. 360].

При розгляді даного елемента складу адміністративного правопорушення слід мати на увазі, що головною передумовою настання адміністративної відповідальності особи, яка скоїла шкідливе діяння, є досягнення нею певного віку. Тому при адміністративно-правовій кваліфікації спочатку належить встановлювати, чи досягла особа передбаченого законом віку, з якого настає адміністративна відповідальність, а вже потім констатувати її осудність. Останнім кроком при встановленні ознак суб’єкта адміністративного делікту є виявлення наявності ознак спеціального суб’єкта посягання.

Чинне адміністративне законодавство не надає узагальненого визначення поняття суб’єкта адміністративного правопорушення. Аналіз окремих статей КпАП України (КпАП) вказує, що особа може бути суб’єктом адміністративного делікту лише по досягненні нею певного віку, з якого вона, на думку законодавця, на момент скоєння проступку повинна володіти таким рівнем свідомості, фізичного та психічного розвитку, що дозволяє їй правильно оцінити суспільну значимість і сенс вчиненого правопорушення. Згідно зі ст. 12 КпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, яким на момент вчинення протиправного діяння виповнилося 16 років. Слід зазначити, що, не зважаючи на закріплення вказаного віку як своєрідної «відправної точки» притягнення до адміністративної відповідальності, іноді з вимог закону логічно випливає, що суб’єктом адміністративного делікту може бути лише повнолітня особа, тобто та, якій виповнилося 18 років [12, с. 362]. Тільки досягнення особою повнолітнього віку обумовлює її здатність вчинювати деякі адміністративні делікти, як-то: втрата військового квитка — ст. 211 КпАП, неповернення капітаном іноземного судна перепусток на право сходження на берег — ст. 207, порушення керівниками банків банківського законодавства — ст. 1665 КпАП та інші [12, с. 363].

Наступною ознакою суб’єкта, яка підлягає встановленню у процесі адміністративно-правової кваліфікації, є його осудність. У адміністративному законодавстві спеціальне визначення поняття осудності відсутнє. Відповідний термін у теорії адміністративного права виводиться з протилежного поняття «неосудність», закріпленого у ст. 20 КпАГТ. Аналогічна ситуація протягом багатьох років складалася і у кримінально-правовій науці. Лише з прийняттям нового КК України дана обставина врахована законодавцем і відображена у п. 1 ст. 19 КК у вигляді чіткої дефініції осудності. Остання визначається як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними. Така точка зору законодавця щодо визначення осудності у кримінальному праві практично повністю відповідає науково-теоретичним розробкам вчених-адміністративістів, котрі займаються вивченням питань, пов’язаних із суб’єктом делікту [12, с. 367].

Отже, аналізуючи споріднені терміни, вживані законодавцем у чинному КпАП, та враховуючи досвід суміжних галузевих наук, під осудністю в адміністративному праві слід розуміти здатність особи під час вчинення адміністративного делікту усвідомлювати свої дії та керувати ними. Поняття осудності характеризується обов’язковою наявністю двох основних аспектів, що притаманні об’єктивно існуючим психічним властивостям особи -інтелектуальній та вольовій ознакам. Інтелектуальна ознака осудності визначає можливість суб’єкта критично (аналітичне) сприймати оточуючу дійсність. До обсягу критичного (аналітичного) сприйняття дійсності у правовій науці відносять усвідомлення особою як фактичної сторони своєї поведінки: діяння, наслідків та причинного зв’язку між ними, так і суспільне шкідливого характеру вчинюваного діяння. Вольова ознака полягає у здатності особи свідомо контролювати свої вчинки, активно керувати ними, долати перепони на шляху до поставленої мети. У вольових діях (бездіяльності) особи знаходить відображення її ставлення до зовнішнього середовища, виявляє себе активна роль свідомості. Відсутність на момент вчинення протиправного діяння хоча б однієї з наведених ознак, якими характеризується суб’єкт, автоматично свідчить про його неосудність [12, с. 372].

Попри всю актуальність низки проблем, пов’язаних із станом неосудності особи, у адміністративно-правовій теорії, на жаль, даному питанню приділяється ще недостатньо уваги. Неосудність визначається законодавцем (ст. 20 КпАП) як нездатність особи під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Дана редакція ст. 20 КпАП, в цілому вірно передаючи зміст суттєвих ознак стану неосудності, однак викликає певні зауваження стосовно форми їх викладення.

Зокрема, вказівка на стан неосудності особи, як на її нездатність усвідомлювати або контролювати свою поведінку під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності, з моєї точки зору, містить деяке протиріччя. Якщо розуміти визначення стану неосудності, запропоноване законодавцем, буквально — тобто як неспроможність усвідомлювати суто дії (керувати ними), то з цього цілком логічно постає запитання: про які дії може йтися при вчиненні особою протиправної бездіяльності? Адже, як неодноразово зазначалося, хоча і дія, і бездіяльність є формами діяння, подібними за юридичною природою, проте за своїм фактичним змістом названі поняття є взаємовиключаючими.

Тому не зовсім слушно вести мову про нездатність особи усвідомлювати свої вчинки або керувати ними, маючи на увазі при цьому лише одну з форм адміністративно-деліктного діяння (дію) [12, с. 375], а тим більше зазначати можливість такого психічного розладу під час протиправної бездіяльності.

Практично поза увагою законодавця також залишається комплекс питань, пов’язаних із скоєнням адміністративного делікту особою, яка хоча і знаходилася у стані осудності на момент вчинення нею протиправного діяння, проте захворіла на психічну хворобу до прийняття компетентним органом (особою) рішення у справі і, як наслідок, втратила здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність). Звичайно, накладення на таку особу адміністративного стягнення навряд чи допоможе досягти основних цілей покарання — виховання особи у дусі дотримання законів України, поваги до правил співжиття тощо, вказаних у ст. 23 КпАП («Мета адміністративного стягнення») [12, с. 379]. Хоча дана обставина на адміністративно-правову кваліфікацію діяння безпосередньо не впливає, проте, вважаю, що і вона повинна бути врахована законодавцем і має знайти відображення у чинному КпАП.

Виходячи з викладеного, з метою уникнення певної неузгодженості між термінами «дія» та «бездіяльність», що має місце у змісті ст. 20 КпАП, а також з урахуванням можливості захворювання осудної особи, яка вчинила адміністративний проступок, на психічну хворобу ще до винесення рішення у даній справі, пропоную викласти означену статтю у наступній редакції:

«Стаття 20. Неосудність» Не підлягає адміністративній відповідальності особа, яка під час вчинення протиправного діяння була у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії чи бездіяльність або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила адміністративний проступок у стані осудності, але до винесення рішення у справі захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Така особа може підлягати покаранню лише після одужання» [12, с. 380].

У теорії адміністративного права існує поняття «спеціального суб’єкта». Таким є особа, яка поряд із загальними ознаками суб’єкта (досягнення необхідного віку, осудність) характеризується також додатковими, що є обов’язковими для даного складу делікту. Прямо вказуючи на такі ознаки у адміністративно-правовій нормі, законодавець тим самим підкреслює специфіку окремих деліктів, правового статусу порушника [6, с. 140].

Ретроспективний аналіз чинного адміністративного законодавства свідчить про сталу тенденцію до зростання і урізноманітнення кількості спеціальних ознак суб’єктів адміністративного делікту. Це обумовлюється, насамперед, потребою у більш диференційованому підході до застосування адміністративного примусу стосовно різних категорій осіб, а також динамікою розвитку суспільних відносин, охоронюваних адміністративно-правовими санкціями [6, с. 140].

Суттєві зауваження викликає позиція Л.Коваля, відповідно до якої спеціальні (соціальні) ознаки суб’єкта на кваліфікацію адміністративного делікту не впливають, а лише відіграють роль обставин, що визначають ступінь та вид юридичної відповідальності. Проте чинне законодавство про адміністративні правопорушення містить десятки прикладів деліктів, де притягнення особи до юридичної відповідальності прямо залежить від її визнання спеціальним суб’єктом (статті 1663, 1664, 1665, 1666 КпАП України та інші) [6, с. 141].

Відсутність же спеціальних ознак суб’єкта, коли така обставина передбачена законом, виключає наявність складу адміністративного делікту в скоєному. У таких випадках спеціальні ознаки суб’єкта виступають невід’ємною (конструктивною) ознакою складу делікту, їх встановлення у процесі адміністративно-правової кваліфікації є обов’язковим. Тому навряд чи є достатньо підстав твердити про незначимість чи несуттєвість цих ознак для юридичної оцінки діяння.

Визначення такого роду специфічних особливостей має істотне значення у практичній діяльності суб’єктів адміністративно-правової кваліфікації, оскільки за певний вид адміністративного делікту особа, не наділена цими ознаками, в жодному разі не може притягуватися до адміністративної відповідальності. А, отже, досить високою буде ціна юридичної помилки.

Потребуючою деякого уточнення є також думка, згідно з якою спеціальні ознаки суб’єкта можуть виконувати подвійну функцію: по-перше, виступати як конструктивні ознаки складу адміністративного делікту, і, по-друге, бути кваліфікуючою ознакою кваліфікованого складу [6, с. 143]. Д.Бахрах вказує: «Ознака спеціального суб’єкта… буває кваліфікуючою ознакою кваліфікованого складу. В таких випадках за конкретні дії до адміністративної відповідальності може бути притягнута будь-яка особа, котра досягла 16-річного віку, а вчинення подібних дій спеціальним суб’єктом оцінюється як виконання кваліфікованого складу» [6, с. 143].

Подібну точку зору висловлює і С.Гончарук, який відносить до розряду ознак спеціального суб’єкта як конструктивні ознаки складу адміністративного правопорушення, так і кваліфікуючі обставини [6, с. 145]. Якщо перша теза даної позиції навряд чи може бути опонована, то інша викликає ряд суттєвих зауважень.

Зокрема, ознака суб’єкта адміністративного делікту, яка є кваліфікуючою ознакою кваліфікованого складу, не має абсолютно ніякого значення для адміністративно-правової кваліфікації діяння, її відсутність не тягне автоматичної відсутності складу адміністративного делікту в скоєному — вона не є обов’язковою для даного складу. Між тим, як уже зазначалося, однією з властивостей спеціальної ознаки суб’єкта є її обов’язковість.

Таким чином, при одночасному твердженні про можливість спеціальної ознаки суб’єкта бути як конструктивною ознакою складу певного адміністративного делікту (обов’язковим його елементом), так і кваліфікуючою обставиною, що не є обов’язковою для складу, відбувається порушення логічного закону непротиріччя.

Даний закон є необхідною умовою логічної правильності мислення і полягає у наступному: забороняється стверджувати та заперечувати будь-що про одне й те ж явище (предмет) у одному й тому ж сенсі. Простіше кажучи, не може йтися про можливу необов’язковість завідомо обов’язкової ознаки.

Виходячи з викладеного, вважаємо не зовсім правомірним віднесення ознаки суб’єкта адміністративного делікту, що є кваліфікуючою ознакою у кваліфікованому складі, до ознак спеціального суб’єкта.

Оскільки такі ознаки не включаються до складу делікту, але разом з тим мають важливе значення для вибору виду і розміру стягнення, порядку його застосування, то цілком слушно констатувати їх належність до ознак особливого суб’єкта делікту (ознаки суб’єкта, які не входять до складу, але мають значення при призначенні покарання) [6, с. 146]. Відповідно, логічно вірним є вести мову не про можливість виконання ознакою спеціального суб’єкта двох контрадикторних функцій, а про можливість віднесення однієї й тієї ж ознаки суб’єкта, в залежності від покладених на неї законодавцем функцій, до ознак спеціального чи до ознак особливого суб’єкта [6, с. 146].

Така точка зору опосередковано підтверджується і законодавцем. Так, у ст. 18 КК України спеціальний суб’єкт злочину прямо визначається як: фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом котрого може бути лише певна особа. Як випливає з даного визначення, обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність особи, не належать до ознак спеціального суб’єкта правопорушення. Та сама неповнолітня особа не може вважатися спеціальним суб’єктом адміністративного делікту, оскільки дане правопорушення може бути скоєне будь-якою іншою особою.

Аналіз статей чинного КпАП України дозволяє усі ознаки, що характеризують спеціальний суб’єкт, умовно поділити на наступні групи:

1. такі, що характеризують трудові, службові обов’язки певних категорій працівників: керівники підприємств, їх заступники, посадові особи, механізатори, працівники торгівлі, капітани суден, працівники, службовці та інші;
2. які характеризують спеціальні обов’язки громадян: військовозобов’язані, призовники, іноземні громадяни, особи без громадянства, землевласники, водії тощо;
3. що характеризують минулу антисоціальну діяльність особи: перебування під адміністративним наглядом, злісні порушники тощо;
4. які характеризують стан суб’єкта: сп’яніння, хвороба, що передається статевим шляхом.

Привертає увагу та обставина, що окремі науковці, будуючи таку класифікацію ознак спеціального суб’єкта адміністративного делікту, до обставин, які характеризують минулу антисоціальну діяльність особи, відносять, з-поміж інших, факт скоєння нею повторного адміністративного правопорушення [6, с. 148-149].

Висновки

За доктриною сучасного адміністративного права суб’єктом протиправного діяння, я отже, адміністративної відповідальності, є фізична особа, людина в стані дієздатності та осудності. Саме таке широке визначення й здатне охопити всі різновиди суб’єкта відповідальності, на відміну, скажемо, від терміну “громадянин”, що використовується у цивільному законодавстві.

Суб’єкт правопорушення – це особа, яка його здійснила. Нею, як правило, може бути повнолітня і обов’язково осудна особа.

У теорії адміністративного права існує поняття «спеціального суб’єкта». Таким є особа, яка поряд із загальними ознаками суб’єкта (досягнення необхідного віку, осудність) характеризується також додатковими, що є обов’язковими для даного складу делікту. Прямо вказуючи на такі ознаки у адміністративно-правовій нормі, законодавець тим самим підкреслює специфіку окремих деліктів, правового статусу порушника.

Ретроспективний аналіз чинного адміністративного законодавства свідчить про сталу тенденцію до зростання і урізноманітнення кількості спеціальних ознак суб’єктів адміністративного делікту. Це обумовлюється, насамперед, потребою у більш диференційованому підході до застосування адміністративного примусу стосовно різних категорій осіб, а також динамікою розвитку суспільних відносин, охоронюваних адміністративно-правовими санкціями.

Аналіз статей чинного КпАП України дозволяє усі ознаки, що характеризують спеціальний суб’єкт, умовно поділити на наступні групи:

1. трудові, службові обов’язки певних категорій працівників: керівники підприємств, їх заступники, посадові особи, механізатори, працівники торгівлі, капітани суден, працівники, службовці та інші;
2. спеціальні обов’язки громадян: військовозобов’язані, призовники, іноземні громадяни, особи без громадянства, землевласники, водії тощо;
3. антисоціальну діяльність особи: перебування під адміністративним наглядом, злісні порушники тощо;
4. стан суб’єкта: сп’яніння, хвороба, що передається статевим шляхом.

Список використаних джерел

1. Адміністративна відповідальність в Україні. Навчальний посібник /Під ред. Комзюка. А.Т.. — Харків. —   – 186 с.
2. Адміністративне право України : Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 543, с.
3. Адміністративне право України: Підручник. — Одеса: Юридична література, 2003. — 892, с.
4. Адміністративне право: Коваль Л.В. Курс лекцій для студентів юрид. вузів та факультетів. — К.: Вентурі., 1998. — 208 с.
5. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник. У 2-х томах/ Ред. В. Б. Авер’янов (голова) та ін.; Нац. Академії Наук України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: Юридична думка , 2004 — Том 2: Особлива частина: Підручник. — 624 с.
6. Адміністративне право України. Академічний курс: Підручник. У 2-х томах/ Ред. В. Б. Авер’янов (голова) та ін.; Нац. Академії Наук України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: Юридична думка , 2004 — Том 1: Загальна частина. — 583, с.
7. Адміністративне право України: основні поняття. Навч. Посібник /Голосніченко І.П., Стахурський М.Ф. Золотарьова Н.І. — Київ. —    – 316 с.
8. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник /Ківалов С. В., Біла Л. P. — Одеса. —   – 242 с.
9. Адміністративний процес. Загальна частина: Навчальний посібник /Перепелюк В.Г. — Чернівці. —   – 316 с.
10. Административный процесс. Учебник для высших учебных заведений МВД Украины /Бандурка А.М., Тищенко Н.М. — Харьков. — – 368 с.
11. Беленчук І. А. Адміністративне право України: Навчальний посібник -К.: А.С.К., 2004. -175 с.
12. Виконавча влада і адміністративне право. -К.: Ін-Юре, 2002. — 667, с.
13. Голосніченко І.П. Адміністративне право України: Навч. посібн. — К.: МАУП, 1998. — 52 с.
14. Державне управління: Навчальний посібник. -К.: Знання-Прес, 2003. -343, с.
15. Коваль Л. Адміністративне право України: Курс лекцій. -К.: Основи, 1994. — 154 с.
16. Кодекс адміністративного судочинства України. -К.: Магістр-ХХI сторіччя, 2006. — 159, с.
17. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. -К.: Юрінком Інтер, 2003. — 543 с.
18. Константинов С.Ф. Іноземці як спеціальні суб’єкти адміністративної діяльності // Науковий вісник НАВСУ. — 2001. — № 1. — С. 99
19. Курінний Є. В. Предмет адміністративного права України: тенденції трансформації в умовах реформування: Навчальний посібник. -Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002. — 88, с.
20. Курс общего административного права /Старилов Ю. Н. М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА М). – 2002. – 418 с.
21. Миколенко А. И. Административный процесс и административная ответственность в Украине: Учебное пособие. -Харьков: Одиссей, 2006. — 351 с.