Вступ

При аналізі сучасної філософії виникають труднощі у визначенні, яке знання вважати сучасним: основоположне, що виникло у минулому, але має значення і в сучасних умовах, яке служить джерелом компіляції і еклектики у відсутності ідеї, співмирних з основоположними ідеями, чи знання, одержане у сучасних умовах, але не основоположне. На шляху дослідника підстерігає небезпека ототожнення сучасного з минулим, можливість ототожнення значного з незначним, що має перевагу лише більш пізнього виникнення -регрес. Якщо сучасне все, що має значення, то до осягнення основних рис сучасності слід обмежитися основоположним, не боячись ризику ототожнити сучасне з минулим.

Сучасна філософія зберігає традицію різноманітних уявлень універсального, що виникло в давнину. Існує велика кількість суттєвих картин світу, теорії його пізнання, вчень про суть людини, сенс життя, суть і призначення історії, благо і красу. Кожне претендує на універсальність і невразливість, але у кожному іншими виявляється нездатність багато що пояснити і наявність недомовлених або суперечливих елементів, тобто вчення, теорії неуніверсальні і вразливі, такий стан філософія переживала в усі періоди історії. Особливості сучасної філософії пов'язуються з особливостями всього матеріального і духовного життя суспільства. Успіхи і невдачі цивілізації, що породжені наукою, служать об'єктом філософського відображення або протистояння. Сучасну філософію характеризує певне упереджене ставлення до науки, у минулому філософія могла не помічати або лише терпіти науку. Розширення в сучасній науці сфер не наочного і такого, що не сприймається, утруднює використання даних науки як засобу спростування агностицизму, ідеалізму і містики. Ознаки учень, а також матеріалізму перестали бути визначальними у відокремленні шкіл сучасної філософії.

Тема:«Основні напрями та школи сучасної філософії».

1. Філософія науки

Філософія науки, що виникла в середині XIX ст., пережила стадії: позитивізм (позитивної філософії), емпіріокритицизм (критики змісту понять з позиції досвіду) і в XX ст. представлена неопозитивізмом (логічним позитивізмом або логічним емпіризмом). З позиції неопозитивізму предмет філософії — теоретико-пізнавальний і логічний аналіз мови науки як найбільш значимого для людини. Аналіз спирається на поняття і операції мислення (поділ на частини, співвіднесення частин, уточнення їх властивостей, інтерпретація та ін.), що допускають підтвердження або відтворення досвідом, або логікоматематичними процедурами. Метою аналізу служить розрізнення змістовних і осмислених висновків, з одного боку, і нісенітних — з іншого. Осмислені змістовні висловлення, які називають синтетичними, — це висловлювання про дослідні дані (протокольні висловлювання і всі інші, що зводяться до них). Осмислені беззмістовні (тобто позбавлені досвідного змісту) висловлювання, які називають аналітичними, є тавтології логіки і математики (на взірець «неодружений мужчина — холостяк», А=А). Висловлювання осмислене, якщо зводиться до аналітичних або синтетичних висловлювань, тобто його можна перевірити, верифікувати прямо або опосередковано досвідом або звести до тавтологій логіки і математики. Аналітичні або синтетичні висловлювання, що не верифікуються, є позбавленими змісту. Такі висловлювання є псевдовисловлюваннями (удаваними), застосування яких до дійсності не здатне змінити її. До розгляду псевдо-висловлювань потрапляють усі метафізичні, тобто абстрактні, загальні висловлювання про світ матеріалізму, ідеалізму, інтуїтивізму та інших філософських учень, а також релігії [4, с. 366].

Неопозитивісти, не погоджуючись з критикою прийнятих ними чітких розрізнень аналітичного і синтетичного, теоретичного і емпіричного, осмисленого і такого, що не має сенсу, у пізнанні, аргументують це так: для яснопозначуваного уявлення наукового пізнання і характеристики усіх знань, як відповідних або невідповідних йому, необхідно у самій мові звільнитися від непізнавальних вживань термінів і висловлювань (для вираження впевненості, сумніву, прохань, наказів та ін.). Для пізнання, покликаного дати істинні знання, суттєві тільки ті вживання мови, що здатні розрізняти суб'єктивне і об'єктивне, теоретичне і емпіричне, формальне і змістовне, істинне і хибне та ін. Залучення непізнавальних уживань мови як рівноцінних, пізнавальних або таких, що підміняють їх, переводить предмети філософії науки на периферію пізнання, відвертає філософію науки від найбільш значимих проблем, — вважають послідовні неопозитивісти [4, с. 367].

Критичний раціоналізм (представлений Марко Бунге, Томасом Куном, частково Полем Фейєрабендом) заперечує існування нейтральних, незалежних від наукової теорії мови спостережень і нетеоретизованих, голих фактів у науковому пізнанні. Заперечується також і нагромаджувальний характер розвитку наукового знання [4, с. 367].

Еволюція — це нормальний розвиток науки в межах прийнятої системи форм поглядів, коли вирішуються головоломки. Не-вирішувані головоломки складають аномалії, накопичення яких у кінцевому підсумку породжує невпевненість у системі форм поглядів і приводить до відмови від неї. Співтовариства, які розділяють різні системи форм поглядів знаходяться у антагонізмі: факти, аргументи і мова кожного з них непроникні одні для одних, їх можна не помічати як неіснуючі. Коли кількість аномалій стає нестерпною, настає крах системи форм поглядів, припиняється нормальний розвиток науки, відбувається революція, прийняття нової системи поглядів.

Прийняття нової системи поглядів є залученням у нову віру, що виключає раціональні процедури пояснення, доведення і досягнення розуміння, через принципову замкнутість кожної системи форм, неперекладності їх мов. З прийняттям нової системи форм знання, стара повністю відкидається: усі факти старої виявляються фактами лише остільки, оскільки можуть виражатись мовою нової системи форм. Існуюче значення є не сумою знань попередніх систем форм, а знанням панівної системи форм одного і того ж слова, що витиснули попередні. В уявленнях Томаса Куна про розвиток науки відображена соціально-психологічна сторона його особистості. Про правдоподібність і суть повноти її можна сперечатися, проте беззаперечно те, що врахування власної мети і цінностей науки, що визначають характеристики вчених, неможливо відрізнити вчене співтовариство від будь-якого позанаукового співтовариства, об'єднаного своїми правилами [4, с. 368].

Врахування межі і цінностей науки притаманне методології науково-дослідницьких програм Імре Лакатоса, в якій розвиток науки поданий у вигляді зміни науково-дослідницьких програм, що включають пояснення і передбачення фактів. Науково-дослідницька програма складається з твердого ядра методології і захисного поясу допоміжних гіпотез. Тверде ядро — це наукова метафізика, тобто сукупність тверджень про структуру аспекту реальності, який досліджується. Ці твердження, що не підлягають перевірці експериментом, мовчазно визнаються неспростовними в межах системи форм одного і того ж слова і захищаються дослідницькою програмою. Вчені знають про існування аномалій (фактів, дослідних даних, що суперечать твердому ядру програми), але відсувають їх доти, поки неослабне сила дослідницької програми. Лише коли ця сила іде на спад, починають звертати увагу на аномалії [4, с. 369].

Методологія дослідницької програми включає позитивну і негативну евристики. Позитивна евристика визначає вибір проблем дослідження, способів вдосконалення, створюваних за планом програм, теорій, передбачає контрприклади й аномалії, вчить, як слід змінити ту чи іншу теорію, щоб ці аномалії перетворилися в підтверджуючі теорію приклади та ін. Негативна евристика має ряд правил, що вказують, яких шляхів, способів і методів слід уникати в науковому дослідженні, забороняє розвивати теорії, несумісні з початковою дослідницькою програмою, скеровувати висновок від хибності наслідку до хибності початку, на тверде ядро програми і змінює мету, переспрямовує її на захисний пояс гіпотез, що створюються навколо ядра.

На думку Імре Лакатоса, у розвитку науки доводиться мати справу із серією пов'язаних єдиною програмою теорій. У розвитку науки постійно зустрічаються не дві сторони — теорія і експеримент (як уявляється неопозитивістам і Томасові Куну), а три сторони: дослідницькі програми, що є суперниками і експеримент. Розвиток програми виражається в її теоретичному зростанні. Якщо теоретичне зростання супроводжується зростанням передбачуваного емпіричного знання, то програма має прогресивне зрушення, стверджує Імре Лакатос. Якщо емпіричне зростання (що виходить із суперницьких програм) випереджує теоретичне зростання програми, то має регресивне зрушення і приречене на поразку в суперництві з програмами, що мають прогресивне зрушення. Концепція розвитку науки Імре Лакатоса пояснює неперервність розвитку науки і збереження її конкретних напрямків, що суперечать дослідним даним або викритих у логічній суперечливості, тобто показує неможливість покінчити з яким-небудь науковим напрямом одним махом. Недоліки концепції Імре Лакатоса: нечітке уявлення про перехід від однієї дослідницької програми до іншої — внаслідок невизначеності межі між прогресивним і регресивним зрушеннями програми; відхід від проблеми істинності знання і розрізнення природних і спеціально вигаданих теорій [4, с. 370]. Висновки, що випливають із прийняття антипозитивістських законів, з найбільшою повнотою продемонстровані в уявленнях про структуру наукового пізнання і розвитку науки, запропонованих Полем Фейєрабендом. У них він виходить із неможливості нейтральної мови фактів, вважаючи будь-який факт теоретизованим, і з множинності і несумірності всіх пізнавальних і оціночних кроків. Теоретизованість фактів виявляється в підсумку його залежностей від світогляду і соціально-психологічного оточення. У такій широкій залежності неможливо встановити межу між науковими і позанауковими знаннями, а світоглядний і соціально-психологічний фактори повинні бути визнані невід'ємною частиною наукового знання. Виявлена Томасом Куном та Імре Лакатосом роздільність нормальної науки на напрямки із суперничаючими системами форм пізнання або дослідницькими програмами вказує на відсутність у науці єдиних, загальнозначимих методів, засобів, результатів пізнання [4, с. 371].

Теоретизованість фактів і несумірність мов їх вираження (оскільки будь-яка смислова відмінність мов, на думку Томаса Куна і Поля Фейєрабенда, означає їх несумірність), надають науковому пізнанню ситуативний, конкретний характер. Неможливі загальнонаукові стандарти для порівняння теорій або окремих знань, тому що кожний стандарт є частиною обраної теорії, а ця теорія, у свою чергу, складає частину світогляду, що відображає інтереси індивіда або певної соціальної спільності людей. Не виправдовують їх і приклади з історії науки. Поль Фейєрабенд показує, що наука розвивається рівнозначно завдяки й наперекір будь-якому визнаному стандарту: дослідної підтверджуваності, що пояснює здібності, передбачувальні здібності, логічній суперечливості, дотримання авторитету і традиціям. Відсутність єдиних стандартів поширюється і на саму раціональність: немає універсальної або вищої раціональності, у кожному випадкові раціональність своя [4, с. 372.

У кожному кроці пізнання, зупиняючись перед необхідністю вибору із великої кількості можливостей, індивід або співтовариство вчених керуються своїми стандартами, оцінити які шляхом порівняння зі стандартами інших людей неможливо, бо це пов'язано з переходом до непорівнюваних мов. Вибір лежить повністю на совісті індивіда, який, однак, може бути неупередженим або упередженим, дослідником або пристосуванцем, інтелектуально чесним або шарлатаном, таким, що надає перевагу в мисленні аналітизму або синтетизму, інтуїтивну ясність або формальну правильність та ін. Наукові знання, на погляд Поля Фейєрабенда, пронизані соціальними, політичними, етичними і навіть релігійними і міфологічними забобонами. Тим самим наукове знання не краще і не гірше будь-якого іншого знання. Існує лише один принцип, який можна захищати за будь-яких обставин і на всіх станах людського розвитку, — припустиме все. Ґрунтуючись на своєму пізнанні уявлення пізнання, Поль Фейєрабенд проголошує нерівномірність розвитку різних рівнів і форм наукового знання і циклічність розвитку науки, в межах інтелектуальних традицій, що змінюють одна одну. Нерівномірність розвитку науки відмітили також Стефан Тулмін і Майкл Полан'ї [4, с. 374]. У Стефана Тулміна розвиток науки дотримується стабільності наукового знання у різнорівневих і різнорідних популяціях понять, що пристосовуються до оточення в процесі еволюції. Майкл Полан'ї пов'язує її з особистим, індивідуальним характером мистецтва пізнання і дії, який не піддається словесному вираженню, і включає загальнонау-кові стандарти. Циклічність розвитку науки виражається у зв'язаності її з кінцевістю існування будь-якої інтелектуальної традиції. Кожна з них проходить стадії зародження, зростання і занепаду. На стадії зародження переважають критицизм, опора на відкинуті альтернативи минулого, уседозволеність у боротьбі з панівною інтелектуальною традицією. На стадії зрілості і зростання інтелектуальна традиція може бути неупередженою, припускає суперничаючі альтернативи, оскільки їй нічого не загрожує. У стадії занепаду — намагається пристосуватися до нових умов, третирує нові наукові технології, що претендують на роль панівної інтелектуальної традиції, при цьому уседозволеність стає широкозастосовуваним засобом боротьби із відмерлою традицією [4, с. 375].

Оцінюючи розвиток науки в поняттях прогресу, регресу, нагромадження знань або зміни одних іншими, Поль Фейєрабенд поділяє відносні погляди Томаса Куна та Імре Лакатоса. Аналіз теорії пізнання і концепція розвитку науки Поля Фейєрабенда, які базуються на антипозитивістських основах, свідчать про те, що сприйняття їх викличе визнання невідрізнюваності наукового знання від позана-укового (у тому числі антинаукового) і спрощену вульгарну соціологізацію наукового пізнання і розвитку науки [4, с. 376]. Слід відмітити, що на велику кількість запитань філософії науки: співвідношення значення й істини, істини і реальності, природа індукції, характер обґрунтування правил дедукції, гносеологічний статус спостережуваного тощо, — немає вичерпних і беззаперечних відповідей. Багатогранність і складність питань, їх прямий зв'язок з проблемами науково-технічного прогресу обумовлюють першорядну роль філософії науки у сучасній західній філософії.

2. Структуралізм

Перехід ряду гуманітарних наук (лінгвістики, психології, історії культури) від опису спостережуваного до дослідження його структури, що виражена у формі формально-математичних визначень ототожнювати різноманітні сукупності спостережуваного, створив структуралізм — конкретно-наукове і філософське розуміння структурного методу. У конкретно-науковому розумінні структурний метод полягає у виявленні групи відносин між елементами об'єкта, тих, що зберігаються (інваріантних) при деяких перетвореннях елементів, їх перестановці, зміщенні та ін. Групам перетворень відповідають множини об'єктів однакових структур, але таких, що відрізняються елементами, які змінюються при перетвореннях. Кожний об'єкт множини — результат певних перетворень будь-якого іншого об'єкта множини. Спостережуваними об'єктами гуманітарних наук є які-небудь знакові системи, що складаються із символів, слів чи образів. Структуралізм шукає за явним, свідомим вживанням знаків, використання неявних, несвідомих глибинних структур, що управляють вживанням знаків. В опорі на такі глибинні структури структураліс-ти-дослідники бачать гарантію неупередженості і об'єктивності дослідження, оскільки такі структури дозволяють абстрагуватися від суб'єкта або зобразити його вивідним від них [1, с. 350].

Універсальний об'єкт дослідження конкретно наукового структуралізму є культура (наука, мистецтво, література, міфологія, релігія, звичаї, мода та ін.) як сукупність різноманітних знакових систем. Аналіз знакових систем дозволяє виявити глибинні пласти культури, якими неусвідомлено керується людина. Різні представники структуралізму по-своєму визначають і іменують їх: у Мішеля Фуко це глибинні рівні знання у вигляді епісистем (розумових передумов пізнання) і дискурсивних формацій (розмовних практик); у Жана Дерріда — письмо, що не піддається вираженню у чітких поняттях, але втілює принцип розрізнення, недавності прихованих минулих культур, присутніх у логоцентристській європейській культурі; у Жоржа Лакана — визначення символічне — мовні знаки, опосередковуючи психіку і долю людини, у Клода Леві-Стросса — ментальні структури, що втілюють колективне, несвідоме і виявляють єдність мислення первісної і сучасної людини. Ідеологи структуралізму, засуджуючи традицію представлення історій, закликають до пошуку широких узагальнень, універсалій і загальних схем розумової діяльності на основі виявлення глибинних структур сучасної культури. У філософському розумінні структуралізм найбільше близький до кантіанства, не чужі йому і деякі ідеї неопозитивізму і фрейдизму. Структуралізму притаманне тяжіння до апріоризму, до визнання напередвизначеності пізнавальної і практичної діяльності неусуненими прихованими духовними структурами. Зрозуміло, ступінь віддалення від апріоризму пропорційний ступеневі визнання дослідного походження цих структур прибічниками структуралізму. З неопозитивізмом структуралізм споріднює зосередженість на аналізі і реконструкції мови як універсального засобу пізнання, зберігання і повідомлення знань. Наліт фрейдизму можна вбачати в приписуванні духовним структурам підсвідомого характеру. Оригінальним здається прагнення структуралізму замінити суб'єкт надсуб'єктни-ми структурами в глибині культури, хоча і нагадує заміну власних імен описами (дескрипціями) в логічному позитивізмі [1, с. 353].

Загальносоціологічне відбиття структуралізму — в протиставленні структури людини і історії. У тому випадку, коли воно зводиться до показу їх включеності в суспільні структури, що змінюються, правомірне і не нове, коли ж поняттю структури надається надісторичний зміст якогось антигуманного початку, зв'язок з такою структурою для людини і історії набуває таємничого, збагненного характеру, що неможливо з точки зору найрозумнішого структуралізму.

3. Неофрейдизм

Фрейдизм бере початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда, основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідомість. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Воно охоплює усю сукупність несвідомого. З певним спрощенням Я уособлює розум і розважливість, на противагу Воно, такому, що містить пристрасті. Усе, що біологія і доля людського роду створили у Воно і закріпили в ньому, стверджує Зігмунд Фрейд, все це є прийнятним у Я у формі утворення ідеалу понад Я і знову індивідуально переживається ним [7, с. 295].

У кінці 20-х років XX ст. виник неофрейдизм, що з'єднав психоаналіз-із деякими американськими соціологічними і етнологічними теоріями. Його вихідним положенням є принцип соціокультурного детермінізму в розумінні особистості, що віддає пріоритет не внутріпсихічним процесам, а міжособистісним стосункам. У неофрейдизмі несвідоме або ігнорується, або розглядається як з'єднуюча ланка між соціальними і психічними структурами. Як і фрейдизму, неофрейдизму властиві неоднозначні уявлення про особистість. Загальним є визнання його прибічниками того, що психічні норми — засіб і результат пристосовування особистості до соціального середовища, досягнення нею соціальної ідентичності, а відсутність соціальної ідентичності — патологія. Відмінності в поглядах прибічників торкаються конкретних визначень структури особистості і механізмів пристосування. Так, Генрі Салліван звів психіку особистості до відображення міжособистісних ситуацій і стосунків до об'єктів зовнішнього світу і визначив особистість лише як суму стосунків між викривленими або фантастичними образами (персоніфікаціями), що виникають у процесі соціального спілкування. Більш глибокий підхід до психопатології особистості притаманний Каренові Хорні, який побачив у її неврозах відображення ірраціональних сторін життя суспільства. На його думку, неврози викликають страх перед ворожим соціальним середовищем. Реакцією на страх служать різноманітні захисні механізми: перетворення невротичного ірраціонального страху в раціональний страх перед зовнішньою безпекою, що завжди перебільшується; придушення страху шляхом заміщення іншими почуттями, симптомами; відвернення від страху — пряме (за допомогою алкоголю) або переносне — у вигляді бурхливої зовнішньої діяльності; втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби пристосування до страху породжують чотири «великі неврози» нашого часу: невроз відданості — пошук любові і схвалення будь-якою ціною; невроз влади — погоня за владою, престижем і володінням; невроз покірності і невроізоляції — втеча від суспільства. У неврозах виражаються ірраціональні способи вираження конфліктів між особистістю і суспільством, що посилюють самовідчуження особистості [7, с. 297].

Раціональним способом, згідно Каренові Хорні, є виявлення недоліків у системі соціальних зв'язків особистості і усунення їх для пристосування її до існуючого способу життя. На думку Еріка Фромма, страх пригнічує і витісняє у несвідоме риси, несумісні з панівними суспільними нормами, породжує самовідчуження особистості і відповідний тип її соціального характеру: нагромаджувальний, експлуататорський, пасивний або ринковий. Ірраціональність сучасного суспільства, що породжує відчуження, подолана шляхом створення гармонічного здорового суспільства за допомогою соціальної терапії, перевиховання. Є багато варіантів неофрейдизму, в тому числі таких, що використовують ідеї інших учень (теології, екзистенціалізму тощо) [7, с. 298].

Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної психології, літературознавства і мистецтва.

4. Герменевтика

Герменевтика дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів. Філософського змісту герменевтиці надав Фрідріх Шлейермахер (1766-1834 pp.). У нього герменевтика — мистецтво розуміння чужої індивідуальності, іншого. Основою розуміння вважав психологію того, хто пізнає і розуміє. Дальшого розвитку герменевтики досягнуто зусиллями Вільгельма Дільтея, Едмунда Гуссерля, Ханса Гадамера, Поля Рікера та ін. [4, с. 383].

Предметом розуміння Вільгельм Дільтей проголосив письмово фіксовані життєві прояви. Розуміння ж визначено ним як безпосереднє осягнення цілісного переживання, духовної цілісності, яка складає суть людини. Розуміння, споріднене інтуїтивному проникненню в життя, Вільгельм Дільтей протиставляє поясненню в науках про природу, пов'язаних із зовнішнім досвідом і конструктивною діяльністю мислення. Розуміння внутрішнього світу людини досягається інтроспекцією (самоспостереженням), розумінням чужого світу -шляхом усування, вживання, співпереживання. Культура минулого, зокрема, осягається шляхом витлумачення окремих її явищ у рамках цілісного духовного життя відтвореної епохи минулого. При такому психологічному підході до реальності духовного світу індивіди виявляються замкнутими непроникними світами. Вільгельм Дільтей сформулював основну проблему герменевтики наступним питанням: «Як може індивідуальність зробити предметом загальнозначимого об'єктивного пізнання чуттєво даний прояв чужого індивідуального життя?» [4, с. 384]. Необхідність, загальнозначимість пізнання вимагає виходу за межі психологічного трактування індивідуальності. Таким шляхом пішов Едмунд Гуссерль. Відмова, звільнення від психоаналізу в пізнанні, від усіх догматичних тверджень, зв'язане з природною установкою свідомості у ставленні до світу — ось головні умови розуміння за Едмундом Гуссерлем [4, с. 384].

Звільнення свідомості від емпіричного (психологічного) змісту знаходить вираз у зведенні його до нерозкладної єдності свідомості-інтенціональності — скерованості на предмет, яка задає попереднє знання про предмет, «нетематичний горизонт». Горизонти окремих предметів, стверджує Едмунд Гуссерль, зливаються в єдиний горизонт, життєвий світ, який забезпечує взаєморозуміння індивідів. При досліджені будь-якої культури треба, насамперед, відновити горизонт, життєвий світ цієї культури, у рамках якого стають зрозумілими окремі пам'ятники культури. Очищення свідомості від психологізму і догматизму, на думку Едмунда Гуссерля, досягається зосередженням свідомості на розсуд сутності шляхом відволікання від частковостей, утримання від будь-яких тверджень, аби уникнути прихильності, догматизму. Суті, що формуються розсудом, встановлюють значення предметів, що вивчаються, і символів [4, с. 385].

Прихильники герменевтики, починаючи з Мартіна Хайдеггера, зображують реальність життєвого світу, як мовну реальність. Мартін Хайдеггер вказав на недолік європейського мислення, пов'язаний з традицією раціоналістичного розуміння буття і розуміння мислення як споглядання вічних ідей, яке має початки у Парменіда і Платона. Усупереч цій традиції істинному мисленні, на думку Мартіна Хайдеггера, притаманне вислуховування: буття не може споглядати, його можна лише відчувати. Щоб подолати недоліки традиційного мислення, необхідно повернутися до початкових, але не набравших розвитку передумовам європейської культури — досократівської Греції, яка, вважає Мартін Хайдеггер, ще жила в «істині буття». Таке повернення можливе тому, що забуте буття живе у мові. За сучасного ставлення до мови лише як до знаряддя, мова втрачає свій історико-культурний зміст, перетворюючись у часові символи. Мартін Хайдеггер вважає: тільки прислухаючись до мови можна досягти істинного розуміння, у мові прихований історичний горизонт розуміння, і він визнає долю буття, бо ми не говоримо мовою, а швидше мова говорить нами, мова — це дім буття. А буття говорить, перш за все, через поетів, слово яких завжди багатозначне. Витлумачити його — справа герменевтики. Учень Мартіна Хайдеггера Хане Гадамер указав на те, що основу історичного пізнання складає попереднє розуміння, задане традицією. Носієм традицій і розуміння є мова. Саму мову слід визначити як гру: «грає сама гра, втягуючи в себе гравців», [4, с. 387] — стверджує Гадамер у книзі «Істина і метод». Історія схожа на твір мистецтва, це свого роду гра у стихії мови. Естетично-ігрове ставлення до істини, естетична необов'язковість служить джерелом суб'єктивізму в герменевтиці. Між тим герменевтика, з точки зору Гадамера, найбільш прийнятний засіб, якщо не осягнення гри в стихії мови, то участі в ній. Герменевтиці сучасності притаманне прагнення до зближення з аналітичною філософією, екзистенціалізмом і теологією. Різноманітні варіанти такого зближення представлені прихильниками Поля Рікера, Карла Апеля та інших [4, с. 387].

5. Філософія України в XX ст.

Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування. її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі.

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.) — видатний учений і політичний діяч, прихильник історико-соціологічного методу, розробленого Емілем Дюркгеймом, Максом Вебером та іншими європейськими соціологами. В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів — біологічного, економічного, психічного. Суб'єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження — народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи. Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, Михайло Грушевський виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. Однодумцем Михайла Грушевського був Володимир Винниченко [5, с. 377].

Незабаром емігрував до Австрії. Серед неопублікованих творів особливий інтерес становить трактат «Конкордизм», де викладена філософія щастя. Володимир Винниченко вважає: щастя — тривала, стійка радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між різними цінностями — багатством, славою, любов'ю, розумом тощо. Щастя передбачає узгодженість (конкордизм) елементів буття. Головною перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття, бо це приводить до соціально-економічної нерівності, заснованій на приватній власності або на державній — як в СРСР. Для досягнення щастя необхідно встановити колективну власність і суспільний лад колекторатії шляхом морального удосконалення особи та суспільства. Тим самим буде подоланою гіпертрофія егоїзму — основа нерівності, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжують людину з її народження та розвитку і закріпляються релігією. Гіпертрофії егоїзму протиставляється етика конкордизму, що веде до рівності та узгодженості фізичних і психічних сил людського організму індивідуального, колективного, до утвердження рівності між людьми, рівності з усіма живими істотами на Землі і всією навколишньою природою. Володимир Винниченко стверджує ідеали свободи, демократії, гарантом яких є економічна колекторатія, Світова Економічна Федерація. У світогляді Володимира Винниченка чітко виявився гуманізм української ментальності [5, с. 378].

Високий злет культури та філософської думки, всього духовного життя 20-х років продемонстрував прагнення українського народу до свободи й щастя. У 1925 р. створюється Вільна академія пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ. Процеси реформації відбуваються в музиці, образотворчому мистецтві, кіномистецтві, архітектурі, науці, народній освіті. Процес українізації охопив усі сфери суспільного життя. Зростає мережа україномовних шкіл, створюється Національна Академія наук. Ідеологом українізації стає видатний вчений, громадсько-політичний діяч Микола Олександрович Скрипник. Активізуються зусилля, спрямовані на розроблення філософії української ідеї. У 1926 р. при Українському інституті марксизму-ленінізму (УІМЛІ) відкривається кафедра з національних питань, яку очолив Микола Скрипник. З 1927 р. виходить часопис «Прапор марксизму». В межах українського інституту марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ, який очолив Семен Юлійович Семковський (Бронштейн) (1882-1937 pp.) — один з видатних філософів в Україні, ерудована особистість, блискучий лектор. Семен Семковський досліджував актуальні проблеми історії філософії, філософські проблеми природознавства. Найвідоміші праці «З історії університетської філософії», «Діалектичний матеріалізм і принцип відносності» та ін. У роки репресій засуджений і страчений [5, с. 379].

Тоді ж, у 20-30-ті роки, багато й плідно працює Володимир Олександрович Юринецъ (1891-1937 pp.). Закінчив Віденський університет. У Парижі захистив докторську дисертацію. У 1925 році очолив Інститут філософії. Творчо досліджував проблеми історії, філософії, соціології, естетики, філософії культури. Йому належать твори «Едмунд Гуссерль», «Фрейдизм і марксизм» тощо. У 1936 році репресований. Реабілітований посмертно. Філософія 20-х років ознаменована новими творами видатних учених України. Історик Дмитро Багалій видає фундаментальну працю про Григорія Сковороду, етнограф Михайло Сумцов публікує монографію з історії філософської думки в Україні. Проблеми соціальної філософії досліджують філософи Яків Білик, Василь Бойко, Євген Гірчак та інші; до історії вітчизняної філософії звертаються в своїх працях Наум Білярчик, Семен Семковський, Володимир Беркович, Андрій Бервицький. Все це дозволяє говорити про творче піднесення філософської думки. Проте з середини 30-х років розгортаються репресії, що знищили значну частину філософських кадрів, загальмували розвиток філософії. Учені філософи зосереджують зусилля на виправданні політичних рішень, коментуванні «Короткого курсу історії ВКП(б)» та ін. [5, с. 380]

Зі смертю Сталіна, пов`язане відродження філософської думки в Україні, що співпало з приїздом у 1958 р. до Києва з Москви росіянина Павла Васильовича Копніна (1922-1971 pp.) — талановитого вченого, видатного організатора науки, який очолив кафедру філософії Київського політехнічного інституту, потім Київського державного університету, нарешті, — інститут філософії Академії Наук України. Навколо Павла Копніна гуртується творча інтелігенція Ігор Бичко, Сергій Кримський, Мирослав Попович та багато інших. їх наукові колективні дослідження «Проблеми мислення в сучасній науці» (1964), «Логіка наукового дослідження» (1965) та ряд інших. Київське десятиліття (1958-1968 pp.) у творчості Павла Копніна, присвячене проблемам логіки, теорії пізнання, методології науки, вельми плідне. Оприлюднює монографії «Діалектика як логіка», «Гіпотеза і пізнання дійсності», «Ідея як форма мислення», «Вступ до марксистської гносеології», «Логічні основи науки», багато статей [5, с. 381].

Принципово новий і важливий антропологічний поворот в філософії: Павло Копнін спрямував філософів не на вивчення незалежних від людини об'єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислення світу, прагне осягнути природу наукового знання в контексті сукупного людського досвіду. Сформувався плодотворний філософський напрямок: світоглядно-гуманістична проблематика, питання філософи культури, дослідження яких продовжено українськими філософами 70-80-х років. Тоді ж відокремився і інший напрямок, пов'язаний з історико-філософськими дослідженнями, осмисленням проблем людського буття. Школа філософа Володимира Шинкарука досліджує проблеми діалектики, логіки та теорії пізнання, спираючись на німецьку класичну філософію. Велика група філософів — Микола Тарасенко, Олександр Яценко, Олексій Плахотний, Ігор Бичко та інші зосередили увагу на проблемах людського буття. Значна група філософів працює над питаннями історії філософії України. У 90-ті роки пріоритет віддається філософським дослідженням, присвяченим історії України та її культури, актуальним питанням становлення незалежної суверенної Української держави. Видаються журнали «Філософська і соціологічна думка», «Політична думка», «Віче», «Філософські студії» тощо. Публікуються підручники та навчальні посібники з філософії. Над проблемами філософії працюють вчені в усіх регіонах України [5, с. 382].

Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії (Дмитро Чижевський, Тарас Закидальський), національної ідеї (Іван Мірчук, В'ячеслав Липинський).

Дмитро Донцов (1883-1973 pp.) — ідеолог українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: «Націоналізм» (1927), «Хрестом і мечем» (1967). Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти.

Дмитро Чижевський (1894-1977pp.) — найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії, історії, літератури, естетики. У творах «Історія філософії на Україні» (1926), «Філософія Григорія Сковороди» (1934) відносить до української філософії мислителів з ознакою їх участі у творчому процесі національної інтелектуальної традиції. Один з перших визначив емоціональність, ліризм та інші риси української філософської ментальності. Світове значення національної філософії пов'язує з появою в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового значення. Таких філософів в Україні ще не було, вважає Дмитро Чижевський, певно недооцінюючи Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Льва Шестова та ін. [5, с. 383]

Іван Мірчук (1891-1961 pp.) — основну увагу приділяє вивченню національного світогляду слов'яно-українського народу. В 'ячеслав Липинський (1882-1931 pp.) — розробляє проблеми історіософії, національної еліти, ролі християнської релігії в об'єднанні українського народу [5, с. 383].

Отже, історія української філософії — потужний потік в українській культурі, — який відбиває суперечності буття українського народу.

Висновки

Упереджене ставлення до науки (від догідливого до неприязного), відхід від відмінностей філософських вчень за їх належністю, до класичних напрямків (матеріалізму, ідеалізму і агностицизму), визнання людини одним з універсальних предметів обговорення, формальна взаємна терпимість різних учень і інтерес до філософії інших континентів — ось особливості сучасної філософської думки. Кожна з рис може служити ознакою за ступенем володіння якою розрізняються філософські вчення або напрямки. Риси не притаманні лише філософським пошукам сучасних послідовників Арістотеля, Гегеля та ін., які складають незначну меншість.

Послідовність розгляду основних напрямів сучасної філософії обумовлюється розташуванням їх за ступенем наявності обраної ознаки. Обравши як ознаку упереджене ставлення до науки, основні напрями можна розташувати в порядку зменшення схилення перед нею: філософія науки (неопозитивізм і постпозитивізм), структуралізм, фрейдизм, герменевтика, феноменологія, неотомізм, екзистенціалізм.

Ознайомлення з філософією науки, структуралізмом, фрейдизмом і герменевтикою дають уявлення про предмет і методи дослідження сучасної західної філософії. За межами перерахованих напрямів залишилось багато інших, які за іншими критеріями виглядають більш важливими, ніж розглянуті. Тим не менш, розглянутого достатньо, щоб оцінити теоретичний рівень і тематичну глибину сучасної західної філософії. У філософії XX ст. відображені духовні запити сучасного людства, соціальні і духовно-моральні проблеми становлення і розвитку демократичного постіндустріального суспільства. У цьому відношенні вона являє собою цінний загальнолюдський досвід осмислення реалій сучасного світу. Суттєвою характеристикою західної філософії є її багатомірність, що знаходить прояв у світоглядній орієнтації і в методологічних настановах.

Список використаних джерел

1. Воронкова В. Г. Філософія: Навчальний посібник. — Київ: ВД "Професіонал, 2004. — 460 с.
2. Зарудний Є. О. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2007. -200, с.
3. Ільїн В. В. Філософія: Підручник. В 2-х ч. — К.: Альтерпрес, 2002 — Ч.2: Історія розвитку філософської думки. — 463 с.
4. Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
5. Сморж Л. О. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
6. Філософія: Навчальний посібник. — К.: Вікар, 2006. — 455 с.
7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. -К.: Либідь, 2002. — 405, с.