Вступ

Актуальність дослідження. Активний і послідовний процес національного і культурного відродження зумовлює необхідність залучення і осмислення безцінного духовного потенціалу набутого минулими поколіннями. У цьому контексті особливу увагу привертає діяльність музейних закладів, які навіть у складних і суперечливих умовах функціонування тоталітарної системи зуміли зберегти і донести до нащадків унікальні пам’ятки історії та культури, яскраво демонстрували непересічність і самобутність народу, стали важливим засобом піднесення його національної свідомості.

Вивчення принципів та специфіки діяльності соціально-культурної сфери є одним із пріоритетних напрямів для сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників. Ця сфера важлива для кожного громадянина будь-якої держави, вона відрізняється специфічністю результатів своєї діяльності і популяризує тезу пріоритетності духовних цінностей над матеріальними та потребує постійних різнопланових досліджень. Специфіка діяльності підприємств, організацій та установ соціально-культурної сфери взагалі та зокрема закладів музейної індустрії, полягає як в унікальному результаті праці, так і у специфіці процесу виробництва, фінансування, цілей діяльності та підкреслюється значенням функціонування подібних установ для загальної системи народного господарства.

Об’єктом дослідження є російське музейництво, яке створило необхідні умови для розвитку музейної справи в умовах культурного і духовного відродження Росії.

Предметом дослідження є головні, найважливіші процеси організації діяльності роботи музею, його матеріально-технічному забезпеченню, експозиційна, науково-дослідна, фондова, масова робота музейних закладів на прикладі Державного Ермітажу.

Розділ 1. Теоретичні аспекти розвитку музейної діяльності

1.1. Історичний розвиток діяльності музею

Музей є унікальним культурним інститутом, що існує в своїй класичній формі трохи більше трьох сторіч. Лишень це доводить, що умови його виникнення залежали від багатьох факторів, загальних для розвитку культури. Отже, існували часи, коли культура не потребувала музею, коли були інші носії інформації, що в достатньому обсязі виконували функцію культурної комунікації. Так було в традиційних, ритуальних, культових суспільствах, де відбувалось накопичення цінностей, що склали потім матеріал музею, але не існувало потреби у вивченні й передачі інформації, що була в них закладена, тобто власне у музеї. Інформація передавалась по каналах міфу, традиції, культу. Так було і в системах, де існували усталені, позачасові цінності, де інформація набувала статичного вигляду й також не потребувала додаткової фіксації (наприклад, середньовічна християнська традиція). Музеї з’являються у нові часи внаслідок розкладу усталених систем, норм і традицій, багато з них своїм виникненням безпосередньо зобов’язані протестантизму, а музейний бум ХХ сторіччя яскраво свідчить про залежність кількості музеїв від кількості інформації.

Все це — запитання без певних відповідей, за винятком, мабуть, останнього, оскільки, маючи переконливу заперечну відповідь, навряд чи варто було б створювати цей часопис й взагалі вести мову про перспективи культурної комунікації в сучасному мистецтві.

Функції музею доволі складні, а форми діяльності різноманітні. Музеї мають багато особливостей і специфічних рис, які зумовлюють їхні наукові, культурно-освітні функції і зближують з відповідними закладами.
Найголовніша особливість музеїв полягає в тому, що вони збирають, вивчають та експонують першоджерела або оригінали, тобто пам’ятки, які безпосередньо пов’язані з розвитком природи, життям людського суспільства. За цією особливістю музеї близькі до науково-дослідних установ, які також вивчають (у своїх аспектах) першоджерела.

Друга особливість музеїв полягає в тому, що вони працюють над дуже різнорідними першоджерелами — використовують геологічні, палеонтологічні, зоологічні, антропологічні та інші природничі колекції, пам’ятки матеріальної культури (знаряддя праці, інструменти, ремісничі вироби, зброю, побутові речі тощо), пам’ятки духовної культури (твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва тощо), а також рукописні та друковані документи, книги. Види і форми першоджерел надзвичайно різноманітні, кількість їх величезна.

Третьою особливістю музеїв є те, що вони використовують свої фонди для популяризації першоджерел — показу їх в експозиційних залах, на спеціальних виставках, за допомогою екскурсій, лекцій або інших видів інформування [5, c. 14-15].

Специфіка музеїв виявляється також у тому, що в їхній діяльності науково-дослідні й освітні функції тісно поєднуються. Збираючи першоджерела, створюючи таким чином джерельну базу для наукових досліджень і проводячи власні дослідження, музеї водночас займаються широкою популяризаторською діяльністю.

Науково-дослідна робота є основою діяльності музеїв, кожного виду зокрема. Організація всієї діяльності музеїв на науковій основі — головне досягнення музеєзнавства.

Завданнями наукової роботи музеїв є:

• глибоке вивчення історії краю, міста чи села;
• — дослідження музейних колекцій та їх наукова обробка;
• — опрацювання окремих тем, пов’язаних з експозицією музею;
• — розробка експозицій (складання тематичних структур та тематико-експозиційних планів);
• розробка питань методики і техніки музейної справи.

Уся науково-дослідна робота в музеях здійснюється за певним планом, який затверджує вчена рада музею. Наукова робота в музеях на сучасному етапі здійснюється: за допомогою розвідок на місці подій; експедицій; за допомогою архівних досліджень; вивчення матеріалів у бібліотеках, науково-дослідних інститутах, культурно-освітніх установах та закладах. Результати науково-дослідної роботи працівники музеїв оформляють у вигляді нових виставок, розділів експозицій, каталогів, методичних розробок екскурсій, наукового опису цінних експонатів, а також статей та монографій, буклетів, наукових праць тощо.

Державний Ермітаж в Санкт-Петербурзі — один із найбільших у світі художніх і культурно-історичних музеїв.

Виник в 1764 як приватне зібрання Катерини II, відкритий для публіки в 1852. Містить колекції пам’ятників культур Давнього Сходу, Давнього Єгипту,Античності та Середньовіччя, мистецтва Західної і Східної Європи, археологічних та мистецьких пам’яток Азії, слов’янської культури VIII — XIX століть.

На підставі указу Катерини II від 1795 р. з Варшави було вивезено бібліотеку Залуських, що налічувала майже 300 тис. томів, 10 тис. рукописів і величезне зібрання гравюр.( 1930 року заради поліпшення відносин з Польщею СРСР повернув значну частину бібліотеки Залуських у Варшаву.) Саме вона й художні зібрання Королівського замку, двірських ансамблів «Лазенки» і «Вілянов», замку Вавель, садиб в Пулавах і Сєняві, Нєсвіжі, Підгірцях і Мітаві стали основою Імператорської публічної бібліотеки, Ермітажу і Арсеналу.

Картинну галерею доповнюють збірки скульптур різних країн, але збірка ніколи не мала систематичного характеру. Деякі майстри репрезентовані випадковими, поодинокими або не найкращими творами ( Мікеланджело, Лоренцо Берніні). Багато провідних майстрів західноєвропейської скульптури — не представлено зовсім. Ще гірший стан по століттям і по епохам ( мало творів італійського відродження, Франції 17 століття, творів 19 і 20 століть.) Переважають твори академізму 19 ст., що не найкращій період розвитку скульптури взагалі.

Обмежені можливості придбання нових експонатів за часів СРСР, практична відсутність закупівель на міжнародних аукціонах була лише частково компенсована поодинокими придбаннями на виставках чи дарами самих скульпторів музею в 20 ст., що мали випадковий характер ( Франческо Мессіна, Аугусто Мурер, Еміліо Греко).

Імператорський Ермітаж не можна розглядати (подібно до Берлінського музею) як систематичний посібник до вивчення історії мистецтва. Характер колекції відбиває швидше особисті смаки російських государів або колекціонерів, збірки яких цілком увійшли до складу Ермітажу. Збірка П’єра Крози (1665 — 1740) — видатного знавця й збирача творів мистецтв, найвизначніша в Парижі XVIII століття, була придбана 1772 року в його спадкоємців за дорученням Катерини II. Генріх фон Брюль, граф (1700 — 1764), міністр при дворі Августа III, керував покупками картин для Дрезденської галереї. Його власна збірка 1769 року ввійшла до складу Ермітажної картинної галереї. Вальполь Роберт Уолпол (1676 — 1745), прем’єр-міністр Англії при Георгу I і Георгу II, найбільший англійський колекціонер першої половини XVIII століття. 1778 року російським посол в Лондоні прибав Ермітажу в спадкоємців Р. Уолпола колекцію, що складалася з 198 картин. Катерина II і Микола I привнесли свою частину для створення головного музею Російської держави. Однак у цьому збиранні вони не керувалися метою показати панораму історії живопису, але лише шукали спосіб оточити себе чудовими предметами. Збирання протягом двох століть все ж охопило значні області художнього минулого. Деякі епохи і країни представлені з достатньою повнотою. Але в Ермітажі є прогалини, на жаль, саме в тих відділах, які особливо цікавлять сучасне суспільство. Відсутні італійські “прерафаеліти”, малочисельні старі нідерландці XV і англійці XVIII століття, нарешті, навіть в багатому зібранні голландців і фламандців бракує таких майстрів, як Вермеєр, Гоббема, К. Фабріціус, П. Брейгель старший, Троост та інших.

В березні 2011 року в столиці Росії підписані документи про створення в Ермітажі цільового грошового фонду — ендаумент-фонду. Адже кожний музей — це не тільки експонати і експозиції, а й ремонти, придбання нових артефактів.

Відкривається рахунок, на який залучають кошти меценатів. Фондом керує окрема фірма, що вкладає кошти в якийсь бізнес, а музей отримує відсотки. Гроші фонду витрачати заборонено, витрачають тільки відсотки. На рахунок ендаумент-фонду Ермітажу російський бізнесмен Володимир Потанін вже зробив внесок у 5 мільйонів доларів. Практику створення ендаумент-фондів планують поширити і на інші значні музеї Росії.

Ендаумент-фонд — відомий у США фінансовий засіб підтримки музеїв. Так, цільовий грошовий фонд найстарішого в Сполучених Штатах Гарвардського університету складає 36 мільярдів доларів.

1.2. Понятійно-категоріальний апарат

Музеї – це скарбниці людської історії і культури, думки і праці, це осередки пізнання навколишнього світу. Щоденно вони гостинно відчиняють свої двері перед десятками тисяч громадян України та іноземних туристів, які прагнуть ознайомитися з культурними надбаннями й мистецькими шедеврами. У музеях України любовно зібрано і збережено все, що нам, українцям, дороге, що є гордістю нашого народу. І це закономірно, адже не вартий майбутнього той народ, який не цінує свого минулого.

Термін «музей» у перекладі з грецької мови означає місце, присвячене музам, дочкам богині пам’яті Мнемозіти. Це святилище муз. Вважаючи їх покровительками науки і мистецтва, греки будували на їх честь храми, які називали мусейонами (museion). Саме звідси й походить термін «музей».

Нині зміст поняття «музей» змінився і розширився.

Закон України «Про музеї і музейну справу» від 29 червня 1995 p. № 249/95-ВР, що регулює суспільні відносини в галузі національної музейної справи, подає такі офіційні тлумачення основних понять музеєзнавства:

«Музеї – це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини.

Музейна справа – це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями з метою комплектування, збереження, вивчення й використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури.

Основними напрямами музейної справи є культурно-освітня, науково-дослідна діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, пам’яткоохоронна робота».

У 1983 р. на Генеральній конференції ІКОМ у Лондоні оформився суспільний рух «Нова музеологія», його основні віхи: інтеграція сучасного музею в навколишнє середовище, соціалізація музею. У розвинених країнах світу на початку XXI ст. дедалі наполегливіше звучать вимоги до музею не просто реєструвати минуле, а використовувати його, щоб впливати на сьогоднішній і завтрашній день конкретного співтовариства (концепції «музею-форуму» Д. Камерона, «музею без кордонів», «музейної комунікації» тощо).

Згідно з парадигмою сучасної світової музеології, музей – це один з інструментів самоусвідомлення культури у процесі творення нею власної концепції розвитку та самоідентифікації певної культури (етнокультурної спільноти) щодо інших культур.

Функції сучасного музею доволі складні, а форми діяльності різноманітні. Музеї мають багато особливостей і специфічних рис, які зумовлюють їхні наукові, культурно-освітні функції і зближують з відповідними закладами.

Перша, найголовніша, особливість музеїв полягає в тому, що вони збирають, вивчають та експонують першоджерела або оригінали, тобто пам’ятки, які безпосередньо пов’язані з розвитком природи, життям суспільства. За цією особливістю музеї близькі до науково-дослідних установ, які також вивчають (у своїх аспектах) першоджерела.

Друга особливість музеїв полягає в тому, що вони працюють над дуже різнорідними першоджерелами – використовують геологічні, палеонтологічні, зоологічні, антропологічні та інші природничі колекції, пам’ятки матеріальної культури (знаряддя праці, інструменти, ремісничі вироби, зброю, побутові речі тощо), пам’ятки духовної культури (твори живопису, графіки, скульптури, декоративного мистецтва тощо), а також рукописні й друковані документи, книги. Види і форми першоджерел надзвичайно різноманітні, кількість їх величезна.

Третьою особливістю музеїв є те, що вони використовують свої фонди для популяризації першоджерел – показу їх в експозиційних залах, на спеціальних виставках, за допомогою екскурсій, лекцій або інших видів інформування [8, с. 11 –12].

Специфіка музеїв виявляється також у тому, що в їхній діяльності науково-дослідні й освітні функції тісно поєднуються. Збираючи першоджерела і проводячи власні дослідження, створюють таким чином джерельну базу для наукових досліджень. Музеї водночас займаються широкою популяризаторською діяльністю.

Науково-дослідна робота є основою діяльності музеїв, кожного виду зокрема. Організація всієї діяльності музеїв на науковій основі – головне досягнення музеєзнавства.

Завдання наукової роботи музеїв:

• глибоке вивчення історії краю, міста чи села;
• дослідження музейних колекцій та їх наукова обробка;
• опрацювання окремих тем, пов’язаних з експозицією музею;
• розробка експозицій (складання тематичних структур та тематико-експозиційних планів);
• розробка питань методики і техніки музейної справи.

Уся науково-дослідна робота в музеях здійснюється за певним планом, що його затверджує вчена рада музею. На сучасному етапі вона виконується за допомогою розвідок на місці подій, експедицій, архівних досліджень, вивчення матеріалів у бібліотеках, науково-дослідних інститутах, культосвітніх установах та закладах. Результати науково-дослідної роботи працівники музеїв оформляють у вигляді нових виставок, розділів експозицій, каталогів, методичних розробок екскурсій, наукового опису цінних експонатів, а також статей та монографій, буклетів, наукових праць тощо.

1.3. Основні профілі музеїв

Музеї історичного профілю. До цієї групи належать музеї, які збирають, зберігають, вивчають і популяризують пам’ятки матеріальної та духовної культури українського народу. Зберігаючи величезні цінності, музеї історичного профілю ведуть широку науково-дослідну та освітньо-виховну роботу. Загалом це найпоширеніша в Україні група музеїв. Перші історичні (археологічні) музеї нашої країни постали на початку XIX ст. в Одесі, Миколаєві, Феодосії, Керчі.

Музеї історичного профілю за основними завданнями експозиційної діяльності й складом колекцій пам’яток прийнято поділяти на такі види: загально-історичні, археологічні, воєнно-історичні, історико-архітектурні, історико-культурні (музеї-заповідники) та етнографічні. Сюди ж маємо всі підстави віднести музеї природничо-наукової історії та музеї історії науки і культури. Кожен з названих видів музеїв історичного профілю має свою специфіку, що виявляється у характері експозицій і складі фондових колекцій.

Загально-історичні музеї створюють з метою висвітлення історії людства і нашої країни зокрема й формують експозиції згідно з найвагомішими етапами й періодами світової та вітчизняної історії. Традиційно в таких музеях є зали первіснообщинної історії, культур доби міді, бронзи й раннього заліза, епохи становлення слов’янської культури й антської державності, періоди Київської Русі, Речі Посполитої й Держави Війська Запорізького, період економічного й етнокультурного розвитку XVII –XIX ст., доба державоборчих змагань початку XX ст., періоди Першої і Другої світових воєн, українізації, голодоморів і сталінських репресій, зал новітньої історії становлення української державності.

У фондах загальноісторичних і краєзнавчих музеїв зберігаються археологічні, нумізматичні, етнографічні колекції, а також колекції рідкісних книг, предметів побуту (меблі, годинники, посуд), зброї, творів образотворчого мистецтва, речові, фото- і документальні матеріали з історії краю, особисті фонди, передані цим музеям приватними колекціонерами.

Для історичних музеїв характерні довготермінові експозиції, а також різні форми виставкової роботи. Більшість історичних музеїв розташовані в будинках, що є пам’ятками історії і культури, чимало мають філії як у межах окремого міста, так і цілої області [8, c. 22].

Меморіальні музеї є окремим видом музеїв історичного профілю. Меморіальні музеї присвячені пам’яті видатних політичних, державних і військових діячів, учених, письменників, композиторів, художників та ін. Вони створюються на базі пам’ятних комплексів, які охороняються державою: садиб, будинків, квартир, пов’язаних з життям і діяльністю видатних осіб. Особисті речі, будинки, внутрішнє оздоблення приміщень, деталі обстановки мають властивість, розповідаючи про людей, які серед них жили, передавати колорит минулого. Тому нащадки прагнуть зберегти незмінними будинок, кабінет, рукописи, книги, предмети домашнього побуту визначної особистості. Експозиції меморіальних музеїв побудовані таким чином, щоб знайомити відвідувачів із життям і діяльністю видатної особистості, її внеском у національну та світову історію, культуру, науку.

Воєнно-історичні музеї – окремий вид музеїв історичного профілю. Колекції цих музеїв відображають військову історію країни, розвиток військової техніки й мистецтва війни, історію окремих родів військ і видів озброєнь. В експозиціях воєнно-історичних музеїв представлені колекції холодної та вогнепальної зброї, військової техніки і приладів, форм обмундирування, прапорів, медалей, фото- і кінодокументів, карт, комплекси особистих речей і документів військових. Воєнно-історичні музеї ведуть широку науково-просвітню діяльність, спрямовану на формування почуття патріотизму, пробудження інтересу до героїчної історії країни.

Багато воєнно-історичних музеїв починалися як сховища зброї, предметів військового призначення, арсенали. Окремі експозиції з військової історії розгорнуті також у складі краєзнавчих музеїв країни.

Археологічні музеї – це самостійний вид музеїв історичного профілю, які збирають, зберігають, вивчають і експонують предмети, що мають історичну цінність. їхні збірки комплектуються з пам’яток матеріальної культури від найдавніших часів до середньовіччя, виявлені під час археологічних досліджень. Об’єктами музеєфікації можуть стати також нерухомі археологічні пам’ятки: древні городища (напр., Херсонес, Тіра, Пантікапей), поховання, різні оборонні, культові, цивільні споруди. Згідно із завданнями збереження і презентації, археологічні музеї можуть існувати у вигляді колекційних музеїв, музеїв-заповідників, музеїв-пам’яток, музеїв просто неба. Атракційність археологічних музеїв багато в чому залежить від рівня реставраційних і консерваційних робіт, що визначають зовнішній вигляд пам’ятки і форми її використання з туристичною, просвітницькою і науковою метою.

Етнографічні музеї – це значно поширений вид музеїв історичного профілю, що збирають, зберігають, вивчають та експонують етнографічні колекції, які знайомлять сучасників із процесами етногенезу, побутом і культурою різних етнічних спільнот та історичних періодів.

У XXI ст. музеї просто неба, або скансени, перетворюються на так звані живі музеї з насиченими анімадійними програмами відтворення історичного середовища, де туристів приваблюють не лише окремі споруди, предмети старовини, а й професійні працівники-аніматори, які своїми заняттями відтворюють побут, поведінку, матеріальну і духовну культуру попередніх епох.

У житлових і господарських будівлях експонуються предмети домашнього вжитку, одяг, інструменти народних ремесел, знаряддя сільського господарства, транспортні засоби. У церквах, дзвіницях і каплицях відтворенні відповідні інтер’єри.

Музеї історії релігії – це поширений вид музеїв історичного профілю, колекції яких документують генезис і розвиток релігії (світових релігій) як складного соціокультурного феномену. Масове поширення й тенденційну заідеологізованість ці музеї набули в комуністичну добу з її ідеологією наукового атеїзму. У сучасних умовах частина з цих музеїв просто припинила своє існування, а частина зберегла унікальні фонди й зазнала докорінної трансформації тематично- експозиційного наповнення й суспільних функцій.

Сучасні музеї історії релігії знайомлять відвідувачів із культово-мистецьким багатством та глибинним філософським змістом духовної культури людства, розповідають про еволюцію світових релігій (християнства, мусульманства, буддизму, індуїзму), презентують унікальну спадщину зниклих і зникаючих релігійних культів (релігії давньоєгипетської, месопотамської, елліністичної цивілізацій), язичницьких вірувань наших прадідів та сусідніх народів Європи та ін.

Закордонні музеї історії релігії мають переважно вузьке функціонально-експозиційне наповнення. Вони знайомлять туристів з історією однієї конфесії чи певного періоду конфесійної історії. Такими, для прикладу, є Національний музей раннього християнства у Римі, Музей історії Реформації у Женеві тощо. Найцікавішим та найбагатшим за змістом і тематичною палітрою експозицій комплексним музеєм історії світових вірувань, культів і релігій, за визнанням провідних світових експертів, сьогодні вважається Музей історії релігії у Санкт-Петербурзі (Російська Федерація). Його експозиції побудовані за хронологічним, географічно-етнокультурним та конфесійним принципами [15, c. 42-43].

Розділ 2. Теоретичні основи організації діяльності музею

2.1. Види і форми діяльності музею

Державний Ермітаж у Санкт-Петербурзі — найбільший в Росії і один з найбільших у світі художніх і культурно-історичних музеїв. Спочатку містив приватну колекцію творів мистецтва, придбаних у приватному порядку російською імператрицею Катериною II, але був відкритий для відвідин публіки. Сучасний Державний Ермітаж займає шість величних будівель, розташованих вздовж набережної Неви в самому центрі Санкт-Петербурга.

За півтора сторіччя в Ермітажі зібрана одна з найбільших світових колекцій, яка нараховує близько трьох мільйонів творів мистецтва і пам’ятників світової культури, починаючи з кам’яного віку і до нашого століття. У її складі — живопис, графіка, скульптура і предмети прикладного мистецтва, археологічні знахідки і нумізматичний матеріал.

Колекції музею розташовуються в декількох будівлях, зведених знаменитими петербурзькими зодчими на палацової площі і набережної Неви. Споруди різних епох, вони утворили блискучий архітектурний ансамбль. У нього входять Зимовий палац — колишня парадна резиденція російських імператорів (Б. Ф. Расстреллі), будівлі Малого (Ж. Б. Валлен-Деламот), Старого (архітектор Ю. М. Фельтен) і Нового Ермітажу (архітектор Лео фон Кленце, У . П. Стасов, Н. Є. Єфімов), Ермітажний театр (архітектор Дж. Кваренгі) і Запасний будинок. У музейний комплекс включені палац Меншикова (архітектори Дж.-М.Фонтана, І.-Г.Шедель) і східне крило будівлі Головного штабу (архітектор К. І. Россі), реставраційно-депозитарних центр «Старе Село» і музей Імператорського порцелянового заводу [3, c. 21].

Для Зимового палацу Катериною, а потім і іншими імператорами вироблялися закордонні закупівлі багатьох інших великих приватних творів: Брюля (1769), Кроза (1772), Уолпола (1779) та ін Це призвело до того що каталог картин Зимового палацу вже в 1774 нараховував 2.080 творів живопису, не рахуючи численні колекції гравюр і малюнків, античних старожитностей, скульптур, західноєвропейського прикладного мистецтва, різьблених каменів, монет і медалей, а також книг (наприклад, ціла бібліотека Вольтера). На підставі указу Катерини II від  1795 р  . з Варшави була вивезена бібліотека Залускіх, що налічує майже 300 тисяч томів, 10 тисяч рукописів і величезне зібрання гравюр.

Ермітаж був відкритий в 1852 році, тоді він налічував багатющі колекції пам’ятників давньосхідної, давньоєгипетської, античної та середньовічної культур, мистецтва Західної і Східної Європи, археологічних та мистецьких пам’яток Азії, російської культури VIII-XIX століть. У XIX столітті в Ермітаж починають систематично надходити твори російських живописців, втім, в 1895 році вони були передані Російському музею. Важливими джерелами поповнення фондів у другій половині століття стають дарування та закупівлі у вітчизняних колекціонерів. До музею передаються матеріали археологічних розкопок, значно збагатили його відділ. До початку XIX століття в музеї зберігалося вже безліч (тисячі) полотен, потім у його колекції з’явилися і нові твори мистецтва. У колекції картин Ермітажу вже в ті часи були дуже цінні твори, у тому числі і середньовічних майстрів, наприклад, всесвітньо відома картина Рембрандта «Повернення блудного сина», яка була написана в Голландії в XVII столітті, в переломний період між середньовіччям і Новим часом [3, c. 22].

У 1956 році відкрився третій поверх Ермітажу, куди помістили  імпресіоністів. Тоді ж восени була виставка Пікассо.

Колекції налічують близько трьох мільйонів експонатів, у тому числі:

• творів живопису — 16 783
• графічних робіт — 621 274
• скульптур — 12 556
• творів прикладного мистецтва — 298 775
• археологічних пам’яток — 734 400
• пам’яток нумізматики — 1125323
• інших експонатів — 144 185.

Фонди, експозиції, музейні відділи та служби розміщені в 10 будівлях, 7 з яких є пам’ятками російської архітектури XVIII і XIX століть.

Розвиток культурно-освітньої роботи музею сприяв виникненню її різноманітних форм і видів. Найбільш поширеними з них є: екскурсії, лекції, систематичні зустрічі з відвідувачами, тематичні вечори й конференції, робота пересувних музеїв, зустрічі з видатними людьми, тематичні виставки, дні відчинених дверей тощо.

Екскурсійна робота — це основний вид культурно-освітньої діяльності музеїв. Найбільш поширеними є оглядові екскурсії [11, c. 9-10].

Більше 200 років музей виконує свою священну місію — бути хранителем і заповідником світової культури.

Сьогодні музей і палац є цінним об’єктом російського і міжнародного туризму, а сучасні технології широко застосовуються для реклами музею по всьому світу.

Сьогодні життя і турбота про майбутнє вибирають для консервативного за духом музею головне — зберігати і показувати успадковане культурне багатство. Продовжуючи традиції, Ермітаж розширюється. Експозиції, розташовані в Головному штабі, будуються на речах із запасників, значно збільшуючи доступ до ермітажних скарбів. Відкрито перші зали майбутньої галереї Щукіна і Морозова. Виник новий відділ Ермітажу: музею передано колекцію Ломоносовського фарфорового заводу [3, c. 23].

2.2. Специфіка організації діяльності музею

Сьогодні Ермітаж нерідко виглядає як музей у музеї. Традиційний музей з унікальною колекцією творів мистецтва й, одночасно, музей, що зберігає правила й регламентації збіглої епохи. Національний символ, бренд і ще щось піднесене, стосовно до неформальної сфери духовного й невимовного. Лібералізація в музеї, як, втім, і в інших громадських місцях, — прикмета сучасного російського суспільства. У цьому суспільстві можна й важливо бути самим собою, але при цьому краще просто цим правом користуватися без офіційних заяв і декларацій. Так і у випадку Ермітажу при бажанні його можна перетворити в місце розваги й дозвілля.

Ермітаж веде велику наукову і науково-просвітницьку роботу, проводить наукові конференції, організовує археологічні експедиції, готує до видання наукові праці, каталоги альбоми і путівники.

Основний вид діяльності музею Ермітаж – це експозиційна діяльність. Експозиційна діяльність це ознайомлення відвідувачів з найцікавішими експонатами музею, розміщеними у певному логічному порядку, побудованому за хронологічним (еволюційним), географічним, етнокультурним чи предметно-тематичним критеріями. Це основна складова музейної комунікації і підвалина для реалізації культурно-освітньої діяльності музею [3, c. 24].

Організація експозиції – це процес добору та логічної наукової композиції експонатів, що складається з кількох технологічних етапів.

Проектування експозиції відбувається за трьома напрямами: науковим, художнім та технічним.

У науковій концепції експозиції формулюється тема і провідна ідея експозиції, мета і методи досягнення її; вимоги до архітектурно-художнього вирішення й експозиційного устаткування; визначається місце задуманої експозиції в системі експозицій музею. Після схвалення наукової концепції чи одночасно з нею розробляється художня концепція.

В архітектурно-художній концепції експозиції кристалізується провідна художня ідея, палітра художніх образів, в яких повинна втілитися наукова концепція; визначається модель просторової побудови експозиції, задаються тонально-кольорні й дизайнерські рішення. Обов’язковим є аналіз приміщення майбутньої експозиції, особливо якщо це пам’ятка архітектури.

Технічне оформлення експозиції передбачає розробку проектів сучасного експозиційного устаткування та технічних засобів (підсвітка, світлоілюмінація, звукові ефекти тощо). Сучасний рівень розвитку технічних засобів є важливим чинником сприйняття експозиції, дає змогу впливати на емоційну сферу відвідувачів.

Наступний етап діяльності музейних працівників – це розробка тематично-експозиційних планів, найскладніший та найтриваліший у часі етап формування експозиції.

У практиці української музейної справи історично склалися уніфіковані вимоги щодо побудови тематично-експозиційних планів. Такий план оформляється як таблиця й повинен мати такі обов’язкові розділи:

• Зміст експозиції (подається вступне обґрунтування та перелік назв розділів, тем і підтем спроектованої експозиції).
• Перелік експонатів (входять назви експонатів й інвентарні відомості про них).
• Місцезнаходження експонатів в експозиції (подається «прив’язка» індивідуальних шифрів експонатів до загальної нумерації експозиційних залів і стендів).

Перший етап формування музейної еспозиції має науково-концептуальний характер. Дирекція та відповідальні експерти музею на цьому етапі генерують ідеї щодо вигляду та змісту майбутньої експозиції, особливостей її компонування і розміщення. Ідеї формуються в цілісну концепцію, і вже у руслі цієї концепції триває науковий пошук та здійснюються додаткові експертні дослідження, аналізується власний музейний фонд та ведуться переговори із спорідненими музейними інституціями.

Загалом тематико-експозиційний план містить вичерпний опис майбутньої експозиції із зазначенням її мети, завдань, послідовним переліком тем, підтем, комплексів і груп пам’яток, каталожним переліком затверджених експонатів.

Етап підбору експонатів важливий у плані дотримання принципів атракційності й репрезентативності предметів, що обираються з фондосховища для експонування. Якщо предмети (скажімо, монети) є в кількох екземплярах, для експозиції обирається той з них, який зберігся краще чи яскравіший і привабливіший на вигляд.

Доволі відповідальним етапом підготовки музейної експозиції є складання пояснювальних текстів. Адже для пересічного відвідувача більшість експонатів, позбавлених відповідних супровідних пояснень, – «німі», а отже, привертатимуть до себе набагато менше уваги.

При складанні текстового супроводу експозиції важливо здивувати глядача, зацікавити його маловідомими фактами, пробудити в ньому інтерес першовідкривача.

Насправді монтаж експозиції – процес доволі складний і дискусійний, адже важливо так взаєморозташувати групи пам’яток, щоб підкреслити головні акценти експозиції, передбачити, в яких саме залах очікуватимуться максимальні скупчення зацікавлених екскурсантів, а в яких плинність екскурсійного потоку буде стандартною. Не менш важливо дотриматися принципів гармонійності при монтажі експозиційних стендів та залів, враховувати їх масштабні співвідношення, фактурні особливості й кольорову гаму. І, безумовно, у процесі монтажу експозиції враховується міра уразливості експонатів до дії прямого сонячного світла, фотоспалахів, найменших температурних коливань у періоди скупчень туристів. Для захисту таких уразливих предметів (скажімо, папірусних згортків чи манускриптів) використовують спеціальні технічні засоби захисту, а в окремих випадках узагалі замінюють оригінал пам’ятки на її точну копію.

Побудова експозицій в Державному Ермітажі ведеться за двома основними проектними схемами:

• лінійна схема – передбачає послідовне поздовжнє представлення горизонтальними рядами пам’яток і стендів у залах, що переходять одна в одну;
• комплексна схема – передбачає повне відтворення первісного середовища, де експозиційну цінність становить буквально все, що оточує відвідувача. За такою проектною схемою відтворюються інтер’єри гробниць-мавзолеїв, прадавніх храмів, жител, меморіальних кабінетів, природного ландшафту тощо).

Для оптимального компонування експозиційних матеріалів у тематичних чи ансамблевих комплексах науковий співробітник разом з художником вибирає експозиційні прийоми, тобто способи групування експозиційних матеріалів.

Існують такі найпоширеніші експозиційні прийоми:

• виділення експозиційних центрів і чільних експонатів, що мають максимальне сутнісне й образне навантаження;
• розрядка шляхом створення ділянок порожнього простору навколо найважливіших експонатів з метою акцентування на них уваги;
• виявлення логічних, образно-естетичних та сприйняттєво-візуальних зв’язків між предметами;
• зіставлення або протиставлення (прийом контрастного показу);
• «масований» показ однотипних предметів, сконцентрованих на невеликій площі;
• розташування експонатів, котрі вимагають розгляду з близької відстані, у межах найзручнішого для огляду експозиційного поясу – вздовж смуги вертикальної поверхні експозиційного приміщення на рівні від 70–80 см (нижня межа) до 200 –220 см (верхня межа) від підлоги;
• виділення першого і другого планів, а також створення схованого плану експозиції в турнікетах, касетних стендах тощо;
• застосування дзеркал, луп, обертових подіумів та інших технічних засобів [7, c. 91-92].

Ермітаж щорічно видає кілька наукових монографій. Цього року  вийшла у світло монографія І. П. Засецької «Скарби кургану Хохлач. Новочеркаський скарб». Це перша повна публікація однієї з найцікавіших  і загадкових ермітажних колекцій — так званого Новочеркаського скарбу, знайденого при випадкових обставинах в 1864 році на окраїні Новочеркаська. Багаторічні дослідження дозволили визначити, що курган був похованням знатної сарматської жінки. У книзі викладена історія відкриття й вивчення цього комплексу, даний докладний опис всіх знайдених пам’ятників, їхня атрибуція, реконструкція побутування предметів у сарматський час. Книга містить велику кількість ілюстрацій, у тому числі знаменитих пам’ятників сарматського мистецтва, виставлених сьогодні в Галереї коштовностей Ермітажу. Друга монографія (автор — Г.А.Принцева) — «Сибірський шлях Павла Пясецького» — присвячена величезній панорамній картині російського ученого й мандрівника П. Пясецького, що зображує Сибірську залізницю  наприкінці  XІХ — початку XX сторіччя. До книги прикладений диск із півторагодинним фільмом, що показує панораму цілком.

Як звичайно, в Ермітажі було видано багато яскравих, ошатних каталогів тимчасових виставок. Однак музей усе більше уваги приділяє публікації пам’ятників, що перебувають на постійних експозиціях. Цього року  такою публікацією стала книга «Древній Єгипет в Ермітажі. Нові відкриття» (автор — А.О. Большаков).

У серії «Хоронитель», що розповідає про яскравих особистостей ермітажної історії, вийшов черговий том, присвяченому Андрію Валентиновичу Помарнацькому, фахівцеві з російської культури XVІІІ — XІХ століть.

Для широкого кола читачів призначені науково-популярні брошури. Цього року  їхніми темами стали колекція російської іграшки, розповідь про горища Ермітажу й інші захоплюючі сюжети. Випущено друге видання однієї із самих популярних брошур — «Годинники «Павлин», причому поряд з російськомовною з’явилася англомовна версія.

У портфелі Видавництва Державного Ермітажу зараз перебуває кілька десятків книг. У наступному році побачать світло нові монографії, альбоми, науково-популярні брошури, видання архівних матеріалів і, звичайно, каталоги [3, c. 26].

2.3. Фондова робота в музеї

У цей час наукове комплектування фондів в Ермітажі розглядається не в якості складової фондової роботи, а як самостійний напрямок музейної діяльності, однак по суті воно невіддільно від фондової роботи. Під комплектуванням розуміють процес виявлення в середовищі побуту предметів музейного значення і їхнього збору для поповнення музейних зборів; наукова діяльність, засноване на принципах музеєзнавства й профільних дисциплін. У комплектуванні реалізується одна із соціальних функцій музею — функція документування. Виділяються систематичний (типологічний), тематичний і комплексний методи комплектування. За допомогою першого відбувається поповнення колекцій типовими предметами, характерними для певної епохи. Тематичний метод спрямований на документування процесів і явищ, що відбивають певну тему й комплектування різнотипних предметів. Комплексний метод сполучить у собі два попередніх. Комплектування, спрямоване на відбиття сучасних процесів — актуальне документування епохи — також може бути систематичним і тематичним. До основних форм комплектування ставляться польові дослідження (експедиції, репортажний збір — збиральницька робота в момент події або відразу після неї) і поточне комплектування (закупівля, обмін, дарування й ін.).

Наукове комплектування здійснюється в музеї на основі наукової концепції комплектування, у якій викладені завдання, принципи, форми й методи комплектування. На її основі підготовляється перспективний план комплектування.

Важливим фактором при комплектуванні музейних фондів є вироблення критеріїв відбору предметів музейного значення. До загального ставляться інформативність, аттрактивність, репрезентативність джерела; приватні критерії визначаються специфікою конкретної колекції (матеріал, техніка виготовлення, датування, форма, розмір і ін.).

Облік музейних фондів забезпечує юридичну охорону музейних предметів і закріплення предмета за певним музеєм і оформлення його приналежності до музейних предметів або науково-допоміжних матеріалів.

Облік музейних фондів включає 2 етапи: первинну реєстрацію (остаточно закріплює предмет за певним музеєм) через акти й реєстрацію в книзі надходжень; наукову інвентаризацію (науковий опис в інвентарних книгах) [9, c. 156-157].

Пересування музейних фондів усередині музею фіксується в обліковій документації, регіструється через сектор обліку, видача музейних предметів за межі музею оформляється з дозволу вищої інстанції.

Обов’язковими заходами є звірення схоронності музейних предметів з обліковою документацією, які регулярно здійснюються в музеї. До обліково-фондової документації, що зберігається у вогнетривких шафах і спеціальних приміщеннях, доступ строго обмежений. Процес каталогізації музейних фондів, тобто робота зі створення фондових каталогів, дозволяє вводити в науковий оборот предмети з фондів музею шляхом створення різних покажчиків, довідників, путівників. Комп’ютеризація музейних фондів значно прискорює всі роботи з облікової документації й каталогізації.

Зберігання музейних фондів — напрямок фондової роботи із забезпечення фізичної схоронності музейних предметів шляхом оптимально обраних режиму й системи зберігання. Основні положення по організації зберігання, зафіксовані в державних нормативних документах, обов’язкові для всіх музеїв, специфіка залежить від складу, структури й обсягу фондів, характеристик музейного будинку. Для збереження музейних фондів найважливішим фактором є режим зберігання, що складається з різних складових (температурно-вологісний і світловий режим, боротьба із забрудненням повітря й ін.) Система зберігання фондів може бути роздільною (розміщення в одному приміщенні предметів з різних матеріалів) або комплексною (сполучене зберігання предметів з різних матеріалів).

Система відкритого зберігання музейних фондів, що одержала поширення в музейній практиці останніх років, покликана задовольнити інтерес відвідувачів до колекцій. Виникаючі при цьому складності зі зберіганням предметів можуть бути вирішені з використанням відповідного встаткування, особливо ретельного дотримання режиму зберігання й наявністю необхідної площі. Особливого роду проблеми пов’язані із забезпеченням схоронності предметів в експозиції (наявність світла, коливання температурно-вологісного режиму, викликане присутністю відвідувачів та ін.).

Своєчасна консервація й реставрація відіграють важливу роль для збереження музейного предмета.

Вивчення музейних фондів включає атрибуцію, класифікацію, систематизацію й інтерпретацію музейного предмета. У процесі атрибуції виявляються властивим музейним предметам ознаки (матеріал, техніка, форма, розмір, вага, колір, час і місце побутування й т.д.) При класифікації музейні предмети діляться на групи по ознаками споріднення або розходження, по певній підставі розподілу (хронологічному, географічному, іменному, тематичному). Класифікація зборів допомагають виявити відсутні предмети [3, c. 26].

Угруповання предметів але підставі прийнятих у музеї класифікацій (у картотеці або на електронному носії) є систематизацією предметів, на основі якої створюється система каталогів музейних фондів. Результати атрибуції, класифікації й систематизації дозволяють дати інтерпретацію музейних предметів як джерел знань і встановити його дійсність, вірогідність, репрезентативність і інші властивості, властивому музейному предмету.

Отже, музейні заклади мають значний вплив на виховання підростаючого покоління, розвиток повноцінної особистості, формування національно-патріотичного світогляду, пізнання історично-культурного надбання української нації. Саме тому питання популяризації музейних цінностей, включення їх у мережу туристичних послуг є надзвичайно актуальним.

Висновки

Ермітаж, через  свою масштабність і незвичайно високу цінність  своїх колекцій, характеризується як явище загальнолюдської значущості, як і саме мистецтво.

Значення Ермітажу в історії російського суспільства і його культури дуже різнопланове, і, отже, кожний часовий період, запозичив з эрмітажних скарбів те, що йому було духовно необхідно. Колекції музею зростили не одне покоління російських умільців і визнаних майстрів мистецтв, приковували до себе увага літературних критиків, цінителів і знавців художніх цінностей, ставали об’єктом дослідження вчених із усього миру. У штаті співробітників музею були багато відомих представників російської культури. Важко недооцінити роль Ермітажу у вихованні й розвитку людини в сучасні дні, коли його художні й культурні пам’ятники залишаються загальнодоступними й відкритими для бажаючих стикнутися із красою й історією. Ермітаж, окремими рисами свої колекції, близький до всесвітньовідомих музеїв, таких як Ватикан, Британський музей, паризький Лувр, Метрополітен-Музей у Нью-Йорку й ряду інших. Але навіть тоді, коли між колекціями експонатів можна виявити подібний характер або діапазон, кожний з вищезгаданих музеїв, природно, має свою специфіку, властиву тільки йому одному.

Зовсім зрозуміло, що склад колекцій характеризують музей у першу чергу, але незаперечно й те, що його визнання й повага заслуховується  також експозиціями, що передають логічні взаємини між представленими й    цінностями, що зберігаються в ньому. Особливість Ермітажу полягає в тому, що всі його виставки й експозиції пронизані ниткою історизму. Вони висувають на суд відвідувачів боротьбу різних художніх напрямків, історію розвитку культури й мистецтва різних народів миру разом з факторами й обставинами, якими вони були обумовлені. Комплексна демонстрація прикладного мистецтва, живопису й скульптури, графіки дає можливість дослідження культурних проявів епох у їхньому взаємозв’язку.

Чимала увага приділяється розкриттю національної специфіки і особливостей мистецтва виставлених в експозиції країн. Але навіть якщо не розглядати ці аспекти, можна сміло сказати, що Ермітаж — це своєрідний храм краси, історії й культури, а значить і саме мистецтво.

Важливими напрямами розвитку музею є подолання проблеми відставання матеріально-технічного забезпечення, оснащення їх належними технічними засобами охорони, використання комп’ютерної техніки й створення на її базі інформаційно-довідкових систем.

Список використаної літератури

1. Бабарицька В. Екскурсознавство і музеєзнавство: навч. посібник. — К. : Альтерпрес, 2007. — 464с.
2. Дубов И. Музееведение. Исторические и краеведческие музеи: краткий курс лекций / Санкт-Петербургский гос. ун-т. — СПб. : Издательский дом С.-Петербургского гос. ун-та, 2004. — 410с.
3. Ермітаж [Текст] : провідні музеї світу / підгот. Є. Г. Орлова // Мистецтво в школі: музика, образотворче мистецтво, худ. культура : науково-метод. журн. — 2011. — N 1. — С. 21-28
4. Ермітаж. Великі колекції Великого музею. — С.-П., «Славія», 2003.
5. Ермітаж. Санкт-Петербург. — М.: БММ АО, 2004. — 144 с.
6. Ермітаж: історія та архітектура будівель, изд-во «Аврора». Ленінград, 1974.
7. Калугина Т.П. Художественный музей как феномен культуры. СПб.: Петрополис, 2001.
8. Норманн Дж. Біографія Ермітажу. / Джеральд Норманн. — М.: Слово / Slovo, 2006. — 400 c.
9. Рутинський М. Музеєзнавство: навч. посібник. — К. : Знання, 2008. — 428с.
10. Старикова Ю. А.. Музееведение: Пособие для подгот. к экзаменам — М. : Приор-издат, 2006. — 125с.
11. Чуйкина С. Музеи отечественной истории и литературы XX в. в современной России: переработки советского опыта и стратегии кризисного менеджмента // Новое литературное обозрение. 2005. № 74.
12. Шекова Е.Л.Оценка эффективности коммерческой деятельности в учреждениях культуры (на примере музеев) // Маркетинг в России и за рубежом. 2002. № 2
13. Эрмитаж за 200 лет (1764-1964) / Под ред. Б.Б. Пиотровского. СПб.; М.: Советский художник, 1996.
14. Юренева Т. Музееведение: учебник для студ. гуманит. спец. вузов — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Академический Проект; Альма Матер, 2007. — 559с.
15. Якубовський В. Музеєзнавство: навч. посіб.-практикум / В. І. Якубовський; Кам’янець-Поділ. держ. ун-т. — Кам’янець-Подільський : ПП Мошак М. І., 2006. — 271 с.