Вступ

Управління ризиком — нове для української економіки явище, яке з’явилося внаслідок переходу економіки до ринкової системи господарюван­ня. В економічній літературі немає єдиного розуміння цієї діяльності. Проте загальним у всіх цих уявленнях є те, що кінцева мета управління ризиком по­лягає в пошуку можливих шляхів його зниження.

Так, А.В. Воронцовський дає таке визначення цієї категорії: «Управ­ління ризиками в широкому розумінні являє собою особливий вид діяльності менеджера або підприємця, направлений, з одного боку, на пом’якшення впливу небажаних або несприятливих внутрішніх і зовнішніх факторів ризи­ку на результати бізнесу, а з другої — на використання сприятливого впливу цих факторів, які забезпечують додаткові корисні результати або інші пере­ваги порівняно з конкурентами» [2, с. 59].

Качалов Р.М. під управлінням ризику розуміє «процес підготовки і ре­алізації заходів, мета яких — зниження небезпеки прийняття помилкового рі­шення і зменшення можливих негативних наслідків небажаного розвитку по­дій в ході реалізації прийнятих рішень» [3, с. 26].

Нині проблема формування комплексного підходу до дослідження можливостей управління ризиком фінансової стійкості страхових організацій не існує. Наукова література не дає конкретних рекомендацій до застосуван­ня тих чи інших шляхів зменшення ризику в кожній конкретній ситуації. Са­ме тому спочатку здійснимо класифікацію ризиків для страхових компаній, оскільки це є необхідною передумовою вибору оптимального методу аналізу, оцінки та управління для кожного ризику чи групи ризиків. Вона також дає змогу оцінити ефективність організації управління ризиком зокрема, та бізне­сом загалом.

В економічній літературі різні вчені пропонують різні класифікації фі­нансових ризиків залежно від тих чи інших ознак. Проте не завжди науковці враховують галузеву специфіку, яка впливає на склад фінансових ризиків суб’єктів господарювання. Проблемою класифікації ризиків суб’єктів та орга­нізацій в різний час займалися такі вчені: І.Ю. Івченко, В.В. Вітлінський, Л.Н. Тепман, Л.О. Коваленко, Л.М. Ремньова, І.А. Бланк, М.В. Сороківська та інші. Ризик зниження фінансової стійкості страхової організації доцільно визначити як ймовірність виникнення фінансових втрат внаслідок неефектив­ної структури капіталу, і отже, розбалансованості грошових потоків.

1. Визначення та оцінка ризику ліквідності

За визначенням Базельського комітету, ризик ліквідності виникає в результаті неспроможності банку врегулювати скорочення пасивів або фінансувати зростання активів. Ризик ліквідності визначається недостатністю ресурсів для розрахунку банку з клієнтами за своїми зобов’язаннями або неспроможністю надання позик. Це ризик додаткових витрат на залучення коштів внаслідок несподіваних потреб у ресурсах. Якщо банк не має необхідної ліквідності, він не зможе отримати достатньо коштів як шляхом збільшення своїх зобов’язань, так і шляхом швидкої реалізації активів за прийнятною ціною, що позначиться негативно на прибутковості діяльності банку. В екстремальних умовах нестача ліквідності може призвести до втрати платоспроможності банку [1].

Банк з довгостроковими активами і короткостроковими зобов’язаннями завжди наражається на існуючі та майбутні дефіцити ліквідних коштів. Експозиція до ризику ліквідності характеризується часовими профілями розривів, надлишків або дефіцитів коштів та базується на побудові таблиць за строками існуючих активів і пасивів. Цей часовий профіль визначається структурою активів і пасивів за строками їх погашення, що є власне наданими позиками і залученими депозитами. Управління активами та пасивами передбачає структурування нових наданих позик або інвестицій з метою покриття дефіцитів або надлишків ліквідності. Співставлення грошових потоків за активними та пасивними операціями надає інформацію щодо майбутньої ситуації з ліквідністю в банку.

Одним із показників рівня ризику ліквідності є співвідношення запозичених коштів і сукупних активів. Зростання обсягу запозичених коштів збільшує ймовірність настання кризи ліквідності у разі підвищення відтоку депозитів або погіршення якості кредитів. Іншими показниками рівня ризику ліквідності є:

1) відношення нетто-кредитів до сукупних активів;

2) відношення наявних коштів і міжбанківських кредитів з терміном погашення, який минає, до сукупних активів;

3) відношення активів (у наявній формі) й урядових цінних паперів до сукупних активів.

Активи включають готівку в сховищі банку, кошти на рахунках у Держбанку, депозити в інших банках, готівку в процесі інкасації. Стандартні способи зниження рівня ризику ліквідності вклю­чають збільшення частки коштів банку, що направляються в ліквідні активи та активи, що легко реалізуються на ринку (урядові цінні папери), чи використання більш довгострокових пасивів для фінансування операцій банку.

Завдання з управління ліквідністю полягає в тому, щоб наявні кошти були в розпорядженні банку тоді і там, коли і де вони потрібні йому найбільше. Ліквідність необхідна банкам для того, щоб бути готовими до вилучення депозитів і задовольняти попит на кредити. Банки можуть або накопичувати ліквідність у своїх балансах, або здобувати її на грошових ринках, або використовувати обидва способи. На додаток до цього банки займаються продажем ліквідності.

Здатність банку забезпечити ліквідність вимагає наявності високоліквідних і легкопереміщуваних активів. Ліквідність і переміщування — два ключових поняття. Вимога ліквідності означає, що фінансові активи мають бути доступні в найкоротший термін (протягом дня) за номіналом. Вимога переміщуваності означає, що права на володіння фінансовими активами мають бути пере­даними за номіналом іншому економічному суб’єкту у формі, прийнятній для нього. Фінансові інструменти називаються ліквідними, якщо їх можна швидко продати на наявному ринку при невеликому ризику збитків для продавця [8, c. 75].

Накопичена ліквідність є внутрішнім джерелом, якщо вона складена у формі певних активів у балансі банку. Цей процес, відомий за назвою «перетворення активів», може здійснюватися або шляхом розсуду, або природним шляхом при погашенні кредитів і цінних паперів. Планування очікуваного потоку готівки від позичальників отримало назву теорії очікуваного доходу.

Банк повинен надавати будь-які вигідні для себе позики, ставлячи перед керуючим ліквідністю банку завдання знайти достатню кількість коштів для забезпечення видачі вигідного кредиту.

Розриви ліквідності спричиняють ризики ліквідності та неможливості залучення коштів без додаткових витрат. Управління ризиком ліквідності передбачає розподіл у часі обсягів залучення коштів, уникаючи несподіваних значних потреб у ресурсах, а також підтримку портфеля ліквідних короткострокових активів, які забезпечують ліквідність, не спричиняючи втрат капіталу. Ризик ліквідності існує, коли є дефіцит або надлишок коштів, які призводять до зростання ризику зміни процентної ставки внаслідок невизначеності ставок за наданими або залученими коштами в майбутньому. Цільовий профіль по залученню коштів залежить від того чи передбачає процес управління активами і пасивами закриття усіх розривів ліквідності, або підтримку певної допустимої невідповідності активів і пасивів. Будь-яка невідповідність пов’язана з ризиком невідомих на сьогодні процентних ставок. Наприклад, недостатньо забезпечений ресурсами баланс банку має сенс лише тоді, коли очікується зниження процентних ставок за депозитами. Іноді баланс банку має надлишкові ресурси як результат надлишку депозитів над позиками. Підтримка у балансі банку надлишкових ресурсів можлива за очікування підвищення процентних ставок за кредитами. У такому випадку інвестиційна політика повинна здійснюватись з отриманням запланованого процентного доходу та з урахуванням ризику зміни процентної ставки на майбутні інвестиції.

Вартість підтримання ліквідності для банків часто пов’язана з їх бажанням залишити вартість підтримки коефіцієнта ліквідності на мінімальному рівні. Коли банк ініціює такі операції, як, наприклад, короткострокове залучення ресурсів та їх довгострокове розміщення, коефіцієнт ліквідності погіршується, тому що короткі зобов’язання зростають без відповідного збільшення у короткострокових активах. Це типова операція у банківській практиці, коли середній термін погашення позик довший за середній термін погашення ресурсів.

Залучення довгих ресурсів та їх короткострокове розміщення — один із варіантів поліпшення коефіцієнта ліквідності. Наслідком цього є невідповідність між ставками за довгими залученнями та короткими розміщеннями, що негативно впливає на чисту процентну маржу банку. Вартість відновлення коефіцієнта ліквідності до його попереднього рівня — це вартість нейтралізації невідповідності між активами і пасивами за строками, яка виникла. Нарешті, залучення ресурсів передбачає сплату певного відсотка, який може бути відсутнім у короткострокових активах, як, наприклад, розміщення коштів на коррахунку банку.

Основний компонент вартості підтримання ліквідності — це спред між довгостроковими і короткостроковими ставками. Крім того, довгострокові запозичення за фіксованою ставкою та короткострокові розміщення призводять до зростання ризику процентної ставки, тому що активи погашаються раніше, ніж зобов’язання.

Ліквідність має важливе значення для всіх банків, тому вони мають розробляти ефективні стратегії управління ризиком ліквідності, які б включали виявлення, вимірювання, управління і обмеження рівня ризику ліквідності. Ця стратегія повинна включати механізми поточного вимірювання і моніторингу чистих потреб у фінансових ресурсах, а також щоденного управління [5, c. 92-93].

Для оцінки ризику ліквідності банки найбільш часто використовують геп-аналіз розривів між активами і пасивами за строками. Розраховуються локальні гепи по кожному з часових діапазонів, а також кумулятивні гепи як сума гепів за всіма попередніми діапазонами.

Позитивний розрив означає, що активи перевищують пасиви у межах даної строковості і при підвищенні процентних ставок за кредитами. За умови ефективного управління активами банк може отримати додаткові процентні доходи.

Якщо ми маємо від’ємний розрив (А<П), то при підвищенні процентних ставок банк може понести додаткові процентні витрати у разі залучення додаткових коштів для розрахунку за своїми зобов’ язаннями, що негативно позначиться на фінансових результатах його діяльності.

Слід зауважити, що величина гепу — це лише експозиція до ризику. Його значення не надає достатньої інформації про сам ризик (його величину). У зв’язку з цим Базельський комітет рекомендує вимірювати ризик у грошових одиницях. Для цього банки використовують VaR-методологію, що базується на зміні (волатильності) ринкових параметрів.

Value at Risk (VaR) — вартість під ризиком — це виражений у грошових одиницях розмір втрат (збитків), які не перевищать очікувані в даному періоді часу втрати (збитки) із заданою ймовірністю. Тобто це сума, вище якої банк не зазнає втрат (збитків) у вигляді недоотриманого доходу або збитків від залучення дорогих ресурсів.

Ринковими параметрами для оцінки ризику ліквідності є процентні ставки «овернайт» за кредитами на міжбанківському ринку, які прогнозуються з урахуванням їх волатильності. Отримавши величину можливих втрат банку у зв’язку з ризиком ліквідності, банк може визначити, яка величина капіталу у відсотках потрібна для його покриття та чи не призведуть вони до збиткової діяльності, а також встановити обґрунтовані ліміти на покриття ризику ліквідності.

Аналізуючи розриви між активами і пасивами, виникає питання про їх покриття за рахунок залучення коштів або розміщення надлишкових коштів на міжбанківському ринку у найближчий час. Але залучення коштів за допомогою кредитів «овернайт» — це не кращий вихід з даної ситуації. Більш ефективним заходом є залучення депозитів, але це можливо лише за умови підвищення процентних ставок за новими депозитами і потребує більше часу.

У випадку негативного гепу у діапазоні до 30 днів банки, як правило, передбачають залучення коштів: у першій половині періоду за допомогою кредитів «овернайт», і в цей же час залучення депозитів, які перекриватимуть розрив, що залишився, у другій половині діапазону.

У випадку позитивного гепу передбачено розміщення коштів на міжбанківському ринку з подальшим нарощуванням кредитно-інвестиційного портфеля [1, c. 114-115].

2. Методи управління ризиком ліквідності

Банк є ліквідним, коли він має можливість дістати ліквідні кошти за прийнятними цінами в необхідній кількості й у необхідний момент. Управління ліквідністю припускає наявність достатніх коштів у легко- і швидкореалізованих активах, а також можливість здійснювати позики (за помірною ціною) з метою задоволення потреб саме тоді, коли вони виникають. Оскільки час є вирі­шальним фактором в управлінні ліквідністю, банк повинен точно знати як, коли і звідки можуть бути отримані необхідні ліквідні кошти.

Загальноприйнято три підходи рішення проблем ліквідності банку:

1) забезпечення ліквідності за рахунок активів (управління активами);

2) забезпечення ліквідності за рахунок позикових ліквідних коштів (управління пасивами);

3) збалансоване управління ліквідністю (активами і пасивами). Менеджери з управління ліквідністю повинні:

1. У співробітництві з вищим керівництвом банку бути впевненими, що пріоритети і цілі управління ліквідністю очевидні.
2. Контролювати діяльність усіх відділів банку, що відповідають за використання і залучення коштів, а також координувати свою діяльність з роботою цих відділів (відповідно відділи, що впливають на ліквідність банку, повинні інформувати менеджера з управління ліквідністю про майбутні зміни попиту та пропозиції на ліквідні кошти).
3. Передбачати (наскільки це можливо), коли найбільші вкладники і користувачі кредитів банку планують зняти кошти з рахунка чи збільшити внески.

Розрахунок ліквідності в класичному вигляді полягає в неотриманні від´ємного коррахунка по банку на кінець дня:

Кір завтра = к/с сьогодні + (надходження — списання) +/- SD, де SD — стандартне відхилення різниці надходжень і списань:

Банку необхідно мати на рахунку суму, що покриває різницю між надходженнями і списаннями із заданою імовірністю. Засобом ризику є стандартне відхилення різниці надходжень і списань, а величиною ризику ліквідності — ймовірність невиконання банком своїх зобов´язань. Оскільки надходження і списання не можуть бути менше нуля, необхідно використовувати логіку нормального розподілу. Таким чином, задача зводиться до визначення:

1. SDнадходжень, списань і к/р у цілому.
2. Прийнятної ймовірності виконання банком своїх зобов´язань.

Другий підхід полягає в тому, що обсяг ліквідних коштів банку повинен покривати волантильність його пасивів: К/р + каса = SD(пасивів) [4, c. 74].

Існують різні методи управління ризиком ліквідності. При цьо­му деякі з них можна використовувати одночасно.

Організація ліквідності. На цьому етапі основним завданням є визначення і затвердження стратегії і політики управління ліквід­ністю: пріоритетний напрям — швидкість проведення власних та клієнтських платежів.

Безальтернативні пріоритети:

1. Невідкладне забезпечення потреб банку (його клієнтів) у ліквідних коштах.
2. Більша частина ресурсів банку призначається для задово­лення клієнтського попиту на ліквідні кошти, менша частина — для досягнення бажаної прибутковості банку.

В процесі організації ліквідності необхідно зламати існуюче від­ношення керуючих до проведення клієнтських платежів. Провів­ши відповідне дослідження (за напрямком й обсягами фінансо­вих потоків, сезонністю квартальної і місячної виплат заробітної плати й авансових платежів) структури клієнтури банку, подат­кового календаря, середнього щоденного обсягу платежів за останні два тижні, графіків видачі комунальними службами рахунків на оплату комунальних платежів, оплати банком витрат із залучен­ня та на інші операції (відсоткові і невідсоткові витрати власне банку, пред´явлення до оплати великих депозитних сертифікатів і т.ін.), призначити незнижуваний норматив для кожного ОБУ (приблизно не менше 2—2,5 % від залишку «гарячих» грошей) і зовсім однозначно, під особисту відповідальність керуючих, ви­магати дотримання ними цього нормативу. Спочатку провести кам­панію щодо збору інформації від клієнтів за затримками платежів, жорстко розбираючись з кожним випадком. Кожен клієнт ОБУ у договорі на відкриття рахунка в обов´язковому порядку пови­нен одержувати повний набір реквізитів усіх іногородніх рахунків, що маються в банку (тобто повинен мати чітке уявлення, як йому зручніше дістати кошти з іншого регіону) «Заслані козачки».

Метод управління фондами. Управління ліквідністю можна здійснювати порівнянням ступеня ліквідності активів і сталості пасивів. Зазначений метод полягає у зіставленні загальної потре­би в ліквідності і всіх наявних у банку джерел її покриття. Для цього застосовуються показники ліквідності балансу. Суть дано­го методу полягає в тому, що всі банківські кошти, отримані з різних джерел, розглядаються як єдиний пул коштів, що маються в банку. Завдання полягає в тому, щоб створити первинні і вторинні резерви для забезпечення ліквідності. Первинні резерви склада­ються з абсолютно ліквідних активів — каси і залишків на ко­респондентських рахунках, тобто тих коштів, що можуть бути не­гайно використані для виплати внесків, що вилучаються, чи задо­волення заявок на кредити.

До складу вторинних резервів входять високо ліквідні активи, які можна швидко реалізувати і які мають велику оборотність. За необхідності вони можуть бути використані для збільшення резервів. До них можна віднести короткострокові державні цінні папери, міжбанківські кредити, видані на незначні терміни, і пев­ною мірою високоліквідні позики з невеликими термінами пога­шення. Величина резервів залежить від діапазону коливань об­сягів зобов´язань банку і попиту на кредит — чим вони вищі, тим більші за величиною вимагаються активи. В умовах, коли пози­ченій валютній позиції забезпечується прибуток протягом три­валого періоду, додаткові резерви високоліквідних видів інозем­ної валюти можуть розглядатися як вторинні резерви.

Третій етап розміщення коштів за методом загального фонду — формування портфеля кредитів. Надання кредитів приносить найбільший прибуток банку, але одночасно є й найбільш ризико­ваним видом банківської діяльності.

І нарешті в останню групу активів входять активи з відносно тривалими термінами погашення. Призначення інвестицій — приносити банку певний постійний прибуток і в міру наближен­ня терміну погашення боргових зобов´язань — виступати як до­повнення резерву другої черги.

Вимірювання ліквідності полягає у відстеженні динаміки зміни обсягу потреби в ліквідності і джерел її задоволення. У зв´язку з цим існує необхідність підготовки прогнозу потреби в ліквідності, що містить у собі, з одного боку, оцінну потребу в ліквідності на найближчі тижні чи місяці, а з іншого боку — джерела її покрит­тя за ті ж періоди часу.

План ліквідності. Комітет з управління пасивами й активами повинен організувати розробку формального плану ліквідності. Необхідно підготувати два плани ліквідності: один — для підтрим­ки операційної ліквідності, а інший — на випадок виникнення кризи ліквідності, причому пріоритет повинна мати робота з роз­робки другого плану. У дані плани ліквідності варто включити:

• оцінку вартості підтримки ліквідності, як у плані активної, так і пасивної частини банківського балансу;
• реалістичний графік конвертації в кошти активів, що врахо­вує реальні терміни надходження в обіг грошей від нових вклад­ників та інших кредиторів, ключові коефіцієнти ліквідності і їх нормативних значень (мова йде про внутрішньобанківські нор­мативи, розроблені самим банком).

Ліквідність, придбана на ринку. Як альтернативу ліквідності, що нагромаджується в балансі, банк може спробувати створити ліквідність, використовуючи свої пасиви. Ідея полягає в тому, щоб здобувати кошти для їх рентабельного використання, особливо для задоволення попиту на кредити. Стиль управління, що виявляється у виборі між ризиком і прибутком, буде визначати агресивність управління пасивами й обсяг нагромадження ліквідності.

Суть управління пасивами:

1. Мінімізація відсоткових витрат.
2. Визнання важливості відносин з клієнтами.
3. Відхід від регулярних обмежень.

Метод конверсії фондів. Різні джерела залучення коштів від­різняються характеристикою коштів, оборотністю, резервними ви­могами.

Суть методу полягає в тому, що кошти, мобілізовані з різних джерел, використовуються по-різному. Кошти погоджуються за джерелами й напрямами використання.

Пріоритетність розподілу окремих видів ресурсів визначаєть­ся з обліком таких принципів.

1. Власний капітал є основою формування довгострокових вкла­день.
2. Стабільні ресурси використовуються, в першу чергу, для по­криття низьколіквідних активів і формування вторинних резервів.
3. Летючі ресурси розподіляються насамперед за ліквідними активами.

При застосуванні методу конверсії фондів необхідно:

• розподілити всі кошти за джерелами формування залежно від обороту за рахунками і резервними вимогами;
• розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відпо­відних активів.

Таким чином, дилема «ризик — прибутковість» зважується окремо для кожного джерела коштів.

Метод управління резервною позицією. Метод полягає в та­кому: визначити резервну позицію не формуючи заздалегідь ре­зерви, а лише прогнозуючи кількість фондів, які можна купити на грошовому ринку і тим самим профінансувати можливий витік грошових коштів. У першу чергу мова йде про придбання коштів на міжбанківському ринку.

Переваги цього методу очевидні:

• скорочується частка низькоприбуткових і неприбуткових активів;
• у разі вилучення депозитів валюта балансу банку не зменшуєть­ся взагалі або зменшується в меншу сторону, тому що вторинні ре­зерви не ліквідуються, а напроти, банк залучає додаткові кошти.

Але при використанні даного методу ризик ліквідності замі­щається іншими видами ризику:

• ризиком зміни відсоткових ставок;
• ризиком приступності фондів (який визначається ємністю міжбанківського ринку) [2, c 273-275].

Метод управління кредитною позицією. Метод полягає у ви­значенні особливої кредитної позиції — того обсягу коштів, що банк одержить за короткостроковий період, якщо не буде віднов­ляти короткострокові кредити. При цьому підході до управління ліквідністю також присутній фактор ризику приступності фондів, і його актуальність буде зростати в міру розвитку ринку.

Метод активного управління портфелем (сек´юритизація). При сек´юритизації активів (обертанні банківських активів у цінні папери) розміщення кредитних ресурсів здійснюється не тільки за допомогою висновку кредитної угоди, а й шляхом використання векселів облігацій. Сек´юритизація в широкому ро­зумінні означає не тільки перетворення кредитів у цінні папери, а й будь-яке переведення у таку форму, коли їх можна реалізува­ти третім особам на ринку.

Розподіл ресурсів за активними операціями за принципом узгодження термінів. В якості основного методу управління ак­тивами й пасивами використовується розподіл ресурсів з актив­них операцій за принципом узгодження ступеня ліквідності пер­ших та вимогливості других.

Розподіл ресурсів з активних операцій за термінами і визна­чення маржі за видами активно-пасивних операцій визначають­ся в розрізі основних валют, з якими працює банк. Основними етапами розподілу ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення і визначення маржі за видами активно-па­сивних операцій є:

1. Визначення стабільної і летючої частини ресурсів до запи­тання і кредиторської заборгованості.
2. Визначення пріоритетів у розподілі ресурсів з активних операцій відповідно до термінів погашення.
3. Визначення черги розміщення ресурсів з активних опера­цій.
4. Розрахунок середньозваженої вартості ресурсів, використа­них для окремих термінів погашення.
5. Визначення розміру відсоткової маржі за кожним термі­ном погашення.
6. Підготовка вихідних форм, одержаних на основі розподілу ресурсів за активними операціями.

Управління ризиком ліквідності з використанням GAP. GAP — розрив між балансовою вартістю активів і балансовою варті­стю пасивів. Критерієм для класифікації конкретної вимоги чи зобов´язання на даному тимчасовому інтервалі служать:

• термін погашення;
• фінансові інструменти, що не мають визначеної дати пога­шення, можуть бути класифіковані на основі статистичних даних (стабільна і летюча частини, оборотність, очікуваний термін пога­шення).

Для розрахунку розриву за активами і пасивами банку і ре­структуризації статей балансу з метою управління ризиком лік­відності використовується такий механізм:

1. Всі активи і пасиви банку розбиваються за термінами.
2. Розраховується комплект відкритих довгих і коротких по­зицій.
3. Визначається розрив (gap) (позитивний — вимоги більші за зобов´язання, негативний —  зобов´язання більші за вимоги).
4. Розраховується накопичувальний gap — стан кореспондент­ського рахунка за термінами [2, c. 279].

Висновки

Ризик ліквідності — це небезпека нездатності банку обслуговувати свої зобов’язання відповідно до контрактних термінів за одночасного уникнення суттєвого зростання вартості ресурсів. Методи оцінки ризику ліквідності, які використовують на практиці, досить прості. Основними з них є підтримування відношення короткострокових активів до зобов’язань не меншим за певне значення, а також прогнозування грошових потоків на найближчий час для того, щоб визначити мінімально необхідний обсяг високоліквідних активів. При цьому окремі елементи аналізу сценаріїв для відсоткового ризику можуть бути використані для прогнозування грошових потоків і відповідно, для визначення ризику ліквідності. Ризик ліквідності поділяється на:

—          балансовий ризик ліквідності — тобто ризик того, що у певний момент часу виникне ситуація, за якої банк не зможе виконати свої зобов’язання за рахунок наявних ліквідних активів унаслідок неадекватної структури балансу та незбалансованості між обсягами та незбалансованості між термінами погашення активів і пасивів;

—          ризик ліквідності ринку — ризик того, що у певний момент часу виникне ситуація, за якої банк не в змозі буде придбати на фінансовому ринку необхідні кошти (позицію) за діючою ринковою ставкою через недостатність поточних обсягів торгівлі або низький кредитний рейтинг самого банку-позичальника;

—          ризик події — наявний або очікуваний ризик, що загрожує доходам і капіталу банку, та який спричиняється особливими ситуаціями.

Управління ліквідністю в банку розподіляється на три складові: щоденне управління ліквідністю, поточне управління ліквідністю та довгострокове управління ліквідністю. Управління миттєвою ліквідністю здійснюється казначейством банку шляхом аналізу залишків на кореспондентських рахунках на початок дня, даних платіжного календаря щодо надходжень та відтоку коштів, планів підрозділів головного банку та філій банку по операціях протягом дня, інформації про рух коштів на рахунках клієнтів. Управління поточною ліквідністю (строком на місяць) здійснюється департаментом ризик-менеджменту шляхом визначення потреб банку у ліквідних коштах — при цьому застосовується метод джерел і використання коштів, який полягає у визначенні величини розриву ліквідності на протязі заданого періоду, що дорівнює різниці між очікуваними надходженнями і потенційними відтоками грошових коштів. Управління довгостроковою ліквідністю за методом ресурсного розриву (шляхом оцінки ступеня невідповідності строкової структури активів строковій структурі пасивів).

Список використаної літератури

1. Калетнік Г. Фінансовий менеджмент: навч. посібник / Григорій Калетнік, Вікторія Ціхановська, 2010. — 317 с.
2. Кириченко О.А., Гіленко І.В., Роголь С., Сиротян С.В., Нємой О. Банківський менеджмент. Навчальний посібник / К.: Знання-Прес, 2002.- 438 c.
3. Крамаренко Г. Фінансовий менеджмент: підручник для студентів вузів / Галина Крамаренко, Оксана Чорна, 2009. — 518 с.
4. Левицька, Емма Василівна. Менеджмент підприємств за кризової ситуації: Навчальний посібник / Емма Левицька, 2007. — 174 с.
5. Партин Г. Фінансовий менеджмент: навч. посібник для студ. спеціальності «Фінанси» / Галина Партин, Надія Селюченко, 2010. — 330 с.
6. Пікус Р.В. Управління фінансовими ризиками: Навч. посібник / Р.В. Пікус. – К.: Знання, 2010. –. 598 с.
7. Семикіна М. Управління фінансовими ризиками : Навчально-методичний посібник / Марина Семикіна, 2002. — 111 с.
8. Шегда А. Ризики в підприємництві: оцінювання та управління: Навчальний посібник / Анатолій Шегда, Микола Голованенко ; за ред. : А. В. Шегди, 2008. — 271 с.
9. Школьник І. Фінансовий менеджмент [Текст] : навч. посіб. / Інна Школьник, Ірина Боярко, Богдан Сюркало; за ред. І. О. Школьник, 2009. — 300 с.