Вступ

Бекон розуміє логікові як спеціальний вид використання здатностей людської душі, відмінний від етики. І визначає логіку як мистецтво, а не як науку. Розглянуте ним мистецтво підрозділяється далі на мистецтва "запам'ятовування", можна знайти якусь часткову відповідність "повідомленню", а "відкриття", на мій погляд, перебуває на грані між формальною й "діалектичною" логікою. Таким чином, за задумом предмет беконівської логіки повинен сильно відрізнятися від відкриття, судження, запам'ятовування й повідомлення. Із цих чотирьох компонентів у сучасне розуміння логіки абсолютно не "лягає" того, що вже було відомо в його часи за назвою логіки. Звичайна логіка має предметом абстракції речей, а він хоче зробити предметом логіки дії з "природою" і відкриття "властивостей і дій тіл і їх певних у матерії законів".

Наступний аспект розуміння логіки Беконом ставиться до загальної будови наукової діяльності. За Бекону, шлях науки в цілому складається із чотирьох рівнів, на яких проявляються різноякісні результати пізнання. Ці результати такі: а) враження почуття, б) відволікання понять, в) висновку про основи наук і г) відкриття й перевірка. І у всіх чотирьох частинах спостерігаються пороки: "почуття й спантеличує й уводить в оману… поняття погано відвернені від вражень почуттів, невизначені й поплутані… індукція, що містить про основи наук за допомогою простого перерахування.

Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він, власне, висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Його творчість у багатьох місцях пронизана компромісністю концепції "двоїстої істини", тобто істини "одкровення", істини про Бога (теологічної істини) та істини філософської, тобто істини, відкритої в науковому пізнанні.

1. Формування логіки Нового часу. Ф.Бекон

Суперечливий характер логіки епохи Відродження давався взнаки і в нові часи. Так, Ф. Бекон і його послідовники (емпірики) високо цінували індукцію і недооцінювали дедукцію, а Р. Декарт і його прибічники (раціоналісти), навпаки, перебільшували значення дедукції й недооцінювали індукцію.

Необхідно відзначити великий внесок у розвиток логіки видатних мислителів тієї епохи.

Френсіс Бекон (1561—1626) запропонував докорінно перебудувати філософію і науку, метою якої, на його думку, є щастя людей, їх могутність, досягнення влади над природою. Він піддав нищівній критиці логіку Арістотеля, протиставивши їй свою логіку. Його праця «Новий Органон» мала замінити старий арістотелівський «Органон», який Бекон вважав не тільки некорисним, але й глибоко шкідливим для науки. Перша, «руйнівна» частина «Нового Органону» Містить вчення про «ідоли», або «привиди,» (типові труднощі, які виникають у процесі пізнання): «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку» та «ідоли театру».

Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Визначаючи місце науки, Бекон визначає цілі наукового пізнання: "істинні цілі науки, щоб не займалися нею ні задля свого духу, ні задля вчених дискусій, ні задля приниження інших, ні задля користі та слави, ні задля влади, а задля того, щоб мати від неї користь та успіх самого життя суспільства". Цьому спрямуванню науки підкоряє Бекон і наукові методи, завдання яких він вбачає у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання він визнає експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в "Новому Органоні".

Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Розумна душа входить у людину за божественним провидінням, вона є предметом теології, а чуттєва душа має всі характеристики тілесності, вона є предметом філософських досліджень. Таким поділом він створює для науки концепцію, яка дає змогу вивчати людину, її вчинки. Вихідним моментом пізнавальної діяльності він визнає чуттєвість. Тому Бекона часто називають засновником емпіризму — філософського напряму, що будує свою гносеологію, аналізуючи чуттєве пізнання і досвід. Головна теза емпіризму полягає в такому трактуванні: "немає нічого в розумі, що до цього не пройшло через чуття". Теоретичне обґрунтування емпіризму, дане Беконом, визнається найдовершенішим серед різних напрямів філософії та серед природознавців[3, c. 42-43].

Емпірія — досвід, спирання на експериментальне дослідження (а не на ізольоване чуттєве сприйняття) — є для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який доповнюється систематичною логічною роботою. Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання — органон. Однак запропонована і детально опрацьована Беконом логіка кардинально відрізняється від арістотелівської, що спиралася на теорію силлогізму. Критика Беконом силлогістики базується на виявленні того факту, що дедуктивна логіка не здатна відійти від знаків, слів до понять. Жодна освічена людина не може сумніватися у тому, що два терміті, які збігаються у середньому терміні, збігаються взаємно. Однак, вважав при цьому Бекон, силогізми будуються з суджень, судження — зі слів, а слова є лише знаками понять. Для істинного пізнання важливо мати справу з самими поняттями та їх джерелом.

2. Основні ідеї Ф.Бекона в логіці

Побудувати нову науку неможливо без наукового методу. Саме в розробці такого методу, який указував би шлях до істини, Бекон бачив завдання логіки, створення якої призведе до того, що наукові відкриття і винаходи здійснюватимуться не випадково, а систематично, згідно з відповідними планами істинний науковий метод (він вважав ним індукцію) виходить із одиничних випадків, від них переходить до найнижчих узагальнень, потім до середніх і, нарешті, до всезагальних положень. Найважливішими, на думку Бекона, є середні узагальнення, оскільки вони мають найбільше практичне значення.

Бекон критикував індукцію Арістотеля і схоластів — «індукцію через простий перелік», основним недоліком якої вважав врахування в ній переважно тих випадків, які підтверджують індуктивний висновок. Цій індукції він протиставляв «індукцію через виключення», сутність якої полягає в тому, що шляхом найретельнішого порівняння багатьох фактичних даних щодо досліджуваного явища вилучаються неістотні умови його виникнення й існування, а виявляються і враховуються лише істотні.

Великого значення Бекон надавав дослідженню фактів, які не узгоджуються з індуктивними висновками, бо, скільки б позитивних фактів не було зібрано для захисту того чи іншого загального положення, досить одного суперечливого прикладу, щоб воно було спростовано.

Розуміючи недосконалість свого індуктивного методу, зокрема його громіздкість, Бекон висунув «ідею прерогативних інстанцій». Ідеться про існування прерогативних випадків, коли досліджуване явище виступає настільки в «чистому», «незмішаному» вигляді, що виникає можливість швидко і легко відрізнити випадкове від необхідного, неістотне від істотного. За цих умов можна вдатися до прискореної індукції. Серед 27 видів прерогативних інстанцій, які називав Бекон, є й досить цінні для науки. Деякі з них нагадують відомі зараз методи встановлення причинних зв'язків між явищами — метод подібності, метод відмінності і метод супутніх змін. Проте вважається, що Бекон не створив завершеної теорії наукової індукції, заклавши лише її фундамент. Ідеї Бекона пізніше розвинув Джон-Стюарт Мілль, який вважав, що метою логіки є виявлення причинних зв'язків між явищами[1, c. 58-60].

Головну ваду він вбачає у застосуванні традиційних форм мислення, які базуються на логічній науці Аристотеля розповсюдженій серед європейців християнством. Така логіка створює своїх ідолів (розповсюджені помилки). Бекон вирізняє чотири види ідолів: ідоли роду, ідоли печери, ідоли ринку, ідоли театру. Ідолів роду та печери він визнає вродженими, такими, що випливають з природних властивостей душі, тоді як ідоли ринку та театру є набутими в інтелектуальному розвитку людини. Ідоли роду криються в самих чуттях людини. Усі чуттєві сприйняття, думки відносяться до властивостей людини, а не до дійсності. Людина як криве люстерко змішує свою природу та природу речей, не вирізняючи їх чітко. Подолання вад людської природи полягає у послідовному дотриманні правил нової індуктивної логіки, яку запропонував Ф.Бекон. Головне з цих правил полягає у постійній емпіричній перевірці уявлень людини: відповідають наші уявлення дійсності чи ні. Ідоли печери — це особисті вади конкретної людини, причина яких може бути різною: погане виховання, психічна неврівноваженість, власні уподобання, власні упередження тощо. Якщо ідоли роду є обумовленими загальною для усіх людей природою — створювати судження за аналогією з власними здібностями, то ідоли печери обумовлені індивідуальною природою особи, властиві лише відповідним групам, індивідам. Ідоли площі — перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. У багатьох випадках значення слів були встановлені, не виходячи із сутності речей, а на основі випадкового враження від зустрічі з предметом. Ідоли театру — перешкоди, що народжуються серед вчених з причини некритичного засвоєння помилкової думки. Ідоли театру не властиві людині від народження, вони виникають внаслідок підкорення розуму хибним уявленням.

Використання дедуктивного методу (дедуктивної форми побудови думки) часто призводить до випадків, коли незначна помилка в загальному судженні, під час створення визначення властивостей одиничного, стає вирішальною в уявленні людини. Тому мислення від загального до особливого та одиничного, згідно з висновком Ф.Бекона, не можна визнати чітким у науковому пізнанні. Знання різних перешкод, що виникають під час дослідження природи, запобігає виникненню деяких помилок. Однак це знання лише негативне, а не позитивне, таке, що спрямовує пізнання. Вивчаючи історію науки, Бекон дійшов висновку, що існує два шляхи дослідження: метод догматичний (дедуктивний) та метод емпіричний (індуктивний). Саме емпіризм уможливлює звільнити пізнання від суб'єктивізму догматики, робить пізнання позитивним, незалежним від уяви. Вчений, який керується індукцією, підкоряє свою суб'єктивність властивостям дійсності, тому має знання, які не залежать від особистих уподобань, авторитету та інших ідолів пізнання. Об'єктивне знання природи проголошується ідеалом науки. Однак і чистий емпіризм не дає змоги піти далі фактів, явища до пізнання суті. Тому потрібна інтелектуальна переробка емпіричного матеріалу. Істинний метод пізнання складається з інтелектуальних дій щодо переробки матеріалу, який отримано через досвід. Вчений, що керується таким методом, схожий на бджолу, що збирає нектар, та не залишає його у первинному вигляді, а переробляє нектар на мед.

Бекон систематично критикує побудовану на арістотелізмі схоластичну систему розуміння причин та наслідків, класифікацію родів та видів. Наголошуючи значення математики, він розробляє своє розуміння предмета пізнання[8, c. 161-163].

На противагу індукції числення, характерної для Арістотеля, Бекон пропонував індукцію виключення, в процесі якої досліджувані явища чи факти звільняють від неістотних властивостей. Проте досвід застосування такої індукції в ті часи продемонстрував її неспроможність здобути істину. Ф.Бекон вимушений був вносити зміни у теорію індукції, доповнивши її так званими „прогресивними інстанціями”. Це доповнення стало істотною передумовою для розробки індуктивних методів дослідження причинно-наслідкових зв’язків, здійсненої згодом видатним англійським логіком Д. Міллем. Слід підкреслити, що величезний внесок Ф.Бекона у становлення логіки і методології пізнання природничих наук є незаперечним. Бекон є фундатором індуктивної логіки – важливого напряму сучасної логіки. Однак протиставлення індукції і дедукції, відділення їх і перебільшення ролі індукції у пізнанні є недоліками цього новаторського логічного вчення.

Ф.Бекон поділяє “мистецтво відкриття доказів” на дві частини: промптуарій і топіку.

Англійський філософ відзначає, що мистецтво не займається винаходом доказів, оскільки вчить не виявляти невідоме, а здобувати з пам’яті чи звертатися до того, що вже було відомо. Подібний розподіл зумовлений ще й тим, що топіка як мистецтво постановки питань вказує шлях дослідження, а промптуарій – рекомендує заздалегідь скласти й за потребою використати докази, які найчастіше зустрічаються. Важливим є також те, що топіку Ф.Бекон розглядає в розділі, присвяченому логіці, а промптуарій – переважно у розділі, присвяченому риториці: “Адже ця частина науки має таке ж відношення до логіки, як і до риторики; тому ми вирішили тільки побіжно торкнутися її в логіці, віднісши докладний її розгляд у відділ риторики” [3, 312].

Промптуарій, на думку Ф.Бекона, навряд чи можна вважати частиною науки, бо в такому випадку метою було б не набуття знань, а використання вже наявних. Успіх на цьому шляху гарантує старанність. Англійський філософ спирається на думки давніх вчителів красномовства (Ціцерона та ін.) про те, що старанний оратор повинен мати заздалегідь продумані “загальні місця” на будь-який випадок, для ствердження або спростування будь-якої тези.

У цілому Ф.Бекон віддає належне тому, як розробили топіку Арістотель і Ціцерон. Він вважає, що в працях з риторики вони перевершили самих себе. Тому теорія і практика ораторського мистецтва навряд чи потребує подальшого розвитку. Розробка риторики може полягати у створенні різноманітних збірок, насамперед, збірок “загальних місць”, які будуть помічниками у створенні ораторських промов. Ф.Бекон наводить декілька прикладів таких місць, які він називає “антитезами речей”. Для зручності їхнього застосування він формулює їх у вигляді сентенцій “за” і “проти”. Залежно від обставин з них можна побудувати доведення будь-якої довжини. Наприклад: “Наука. За: Якби були написані книги про все, враховуючи найдрібніші факти, то, напевно, не було б більше жодної потреби у досвіді. Читання – це бесіда з мудрецями, дія ж – це зустріч з дурнями. Не варто вважати некорисними ті науки, які самі по собі не мають жодного практичного застосування, але сприяють розвитку гостроти і впорядкованості думки. Проти: В університетах вчать вірити. Яка наука коли-небудь навчила використовувати науку своєчасно? Мудрість, що ґрунтується на правилах, і мудрість, що набута досвідом, цілком протилежні одна одній, отже, людина, що володіє однією з них, не здатна засвоїти іншу.

Часто наука приносить цілком сумнівну користь, щоб не сказати жодної. Майже всі вчені відрізняються тим, що з будь-якого факту завжди виводять лише те, що вони знають, і невміють відкрити в ньому того, що вони не знають” [3, 384–385].

Висновки

Традиція раннього вивчення логіки і риторики, на думку Ф.Бекона, призводить до непотрібної схематизації зазначених курсів. В результаті спостерігається розрив між вправами, що спрямовані на розвиток пам’яті, і вправами, що розвивають творчі здібності учнів. Особливо яскраво це виявляється у риториці. З одного боку, повністю підготовлені промови не залишають місця винахідливості, а з іншого – експромти не сприяють розвитку пам’яті.

Подібні тенденції ведуть до того, що освіта все більше відмежовується від потреб реального життя. Ф.Бекон підкреслює, що в ораторській практиці слід користуватися обома способами: й попередніми нотатками, й імпровізаціями. Він зауважує: “У своїх вправах слід постійно прагнути до того, щоб все (наскільки це можливо) максимально відповідало тому, що відбувається у реальному житті, в іншому випадку така діяльність буде не розвивати здібності людського розуму, а лише псувати їх і спрямовувати на хибний шлях”.

Він піддав глибокій критиці схоластичну логіку, назвавши її пустою. На думку Бекона, головним завданням логіки є сприяння відкриттю нового. Він вважав, що Органон Арістотеля не придатний для цього. В роботі, назва якої недвозначно вказує на заперечення арістотелівської логіки — „Новий Органон”- Ф.Бекон поставив вимогу, щоб силогізм був не лише формально правильний, але й відповідав реальній дійсності. Він стверджував, що коректність будь-якого силогізму встановлюється шляхом співставлення його висновку з життям. Загалом ця критика була правильною по відношенню до схоластичної силогістики Середньовіччя, але майже не стосувалася суті силогістики античності. На відміну від Арістотеля, який спростовував софізми засобами логіки, Ф.Бекон прагне подолати так званих „ідолів”, під якими він розумів хибні уявлення про дійсність. Він розрізняв чотири такі „ідоли”: *ідоли роду (тлумачення нових ідей у дусі застарілих уявлень), *ідоли печери (хибні уявлення, сформовані попереднім вихованням і освітою), *ідоли ринку (відчуження мовної форми понять від їх змісту), *ідоли театру (некритичне ставлення до філософських доктрин минулого). Подолання ідолів, за Беконом, є лише початком справи. Необхідно озброїти розум людини знаряддям, за допомогою якого вона зможе пізнавати речі і явища цілком правильно. Потрібен метод для пізнання істини. І Бекон пропонує індукцію як метод поступового сходження від одиничних фактів до загальних положень. Індуктивні умовиводи ґрунтуються на *спостереженні та *експерименті.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія, релігієзнавство, логіка: навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад "Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана" — К. : КНЕУ, 2008. — 312 c.

2. Богдановський І. Логіка: Опорний конспект лекцій / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2004. — 168с.

3. Бондар Т. Логіка: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. культури і мистецтв / Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв. — К., 2006. — 426с.

4. Гладунський В. Логіка: Навч. посіб. для студ. дистанційної форми навчання / Національний ун-т "Львівська політехніка"; Інститут дистанційного навчання. — Л. : Видавництво Національного ун-ту "Львівська політехніка", 2003. — 194с.

5. Жеребкін В. Логіка: підручник. — 10-е вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 255с.

6. Конверський Анатолій Євгенович. Логіка (традиційна та сучасна): підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — 2-ге вид. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 536с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. — К.: Академія, 2003. — 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 335 с.