Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Культура Франкського королівства

Вступ

Карл Великий знаменитий аж ніяк не тільки своїми завоюваннями. У порівнянні з попередніми століттями в роки його правління помітно оживилася культура. У самого Карла для того часу була дуже гарна освіта, хоча він так і не навчився писати на жодній з мов, на яких міг говорити. Карл дуже цінував учених людей, запрошував їх звідусіль. Він добре розумів, що для керування великою державою потрібні грамотні люди. Тому при Карлі Великому у великих монастирях, центрах єпископств створювалися школи. Школа була й при дворі Карла. Там вели заняття деякі з його близьких друзів — членів так званої Академії. Академією, на грецький манер, Карл назвав невеликий придворний кружок, у якому читали античних авторів і батьків церкви, складали вірші, філософствували, вивчали тонкості церковної служби, обмінювалися посланнями на латині.

Самим знаменитим членом Академії, крім самого Карла Великого, був англосакс Алкуин, родом з Нортумбрії. Карл зустрів його один раз в Італії й, піднесений його освіченістю, запросив до себе в Аахен. Алкуин не займав ніяких придворних постів, але Карл Великий постійно радився з ним і дуже цінував його думку. Алкуин — автор богословських творів, віршів, десятків листів. Але не менш важливі його підручники по філософії, математиці, граматиці й іншим предметам. Він і його учні дуже багато зробили для поширення освіти у Франкському королівстві. Наприкінці життя Алкуин залишив двір і всі свої сили віддав школі в монастирі, де він був абатом. Там, як і в багатьох інших франкских монастирях, у ті час переписували безліч книг древніх авторів, притім не тільки християн, але й знаменитих язичників.

1. Становлення державності у франків

Переселення германців на захід та на південь спричинили у місцевих народів розпад родових та племінних об'єднань і виникнення територіальних. Приходячи у нові місця, германці в умовах сусідської общини протягом кількох століть асимілювалися з місцевими жителями. Але у франків, саксів, англів та вікінгів цей процес відбувався повільно, тому вони змогли зберегти свою соціально-політичну відособленість.

УIV ст. франки розселилися на північному сході Галлії як союзники імперії та розділилися на ріпуарських (на схід від ріки Маас) та салічних (морське узбережжя). У салічних франків розвитку набуло землеробство, засноване на трипільній системі. Саме вони стали винахідниками ярма та підкови — глобальних технічних винаходів, які сприяли піднесенню врожайності завдяки більш глибокому заорюванню та кращим добривам.

З королівських династій найбільш значними стали Меровінги, які походили від легендарного вождя Меровея — "народженого морем". Третій у династії, Хлодвіг (481-511 pp.), спромігся підкорити своїй владі всіх франків. Винищивши усіх суперників у боротьбі за владу, він став королем. Зібравши значні збройні сили, він завдав поразки римському проконсулові Галлії Сіагрію і захопив його столицю Суассон, а в 507 р. в битві при Пуат'є він розбив вестготів та захопив усю Аквитанію. Перед смертю він розподілив свої володіння між синами. При нащадках Хлодвіга Франкське королівство поширилося. Була підкорена вся Галлія, проте єдиного королівства не було — воно поділилося на три частини: Нейстрію,

Бургундію та Австразію. Лише Хлотареві вдалося ненадовго об'єднати їх, та потім знову почалися смути та заворушення.

Державний устрій залишався порівняно простим. Армія комплектувалася з ополчення вільних франків. її стрижнем була професійна королівська дружина. Спочатку франки були звільнені від податків, проте поступово втратили це право у зв'язку зі зростанням королівських та графських дружин.

За наказом Хлодвіга було складено "Салічну правду" (Lex salica) — один із найбільш ранніх судовників стародавніх германців. Завдяки цьому документу сучасні історики можуть простежити зміни у господарстві та побуті франків, що відбулися від часів Цезаря і Таціта.

Останні з Меровінгів цілком втратили реальну владу. Дружина повністю підпорядковувалася майордомам (першим міністрам). Королівський титул перетворився на непотрібну побрякеньку. Почалася смуга безперервних заворушень, які вдалося вгамувати лише Кардові Мартелу (715-741 pp.). Він уніс розбрат серед родової аристократії та зміцнив свою одноосібну владу. Невеликі кінні загони місцевих графів не могли протистояти зовнішній загрозі з боку арабів, яка надходила з Піренейського півострова. Тоді Карл провів огляд війська, де відібрав до королівської армії лише важкоозброєних вершників, які мали довгі списи, металеві щити, рублячі мечі. Ці лицарі за службу отримували у користування землі (бенефіції) та ставали васалами сеньйора, який пожалував їм бенефіцій. Сеньор залишався господарем землі та міг відібрати її у разі непокори васала. Результати реформи далися взнаки досить швидко.

У 732 р. війська Карла Мартела зустрілися біля Пуат'є з авангардом арабів, яких очолював Абдеррахман, і завдали йому поразки. Просування арабів у Західну Європу, а разом з ними й ісламу, було призупинено.

Син Мартела Піпин II Короткий відзначився вірною службою папі римському, який у вдячність за це визнав його королем франків. Римській курії необхідно було відігнати лангобардів від Риму. Піпин завдав їм дві поразки (754, 757 pp.), витіснив їх подалі від Риму та передав у дарунок папі Стефану II область у Римі та місто Равенну на півночі Італії. Так було започатковано Папську область, попередницю сучасного Ватикану.

Найбільшої могутності Франкська імперія досягла за правління Карла Великого (768-814 pp.). Він був видатним полководцем і талановитим політичним діячем. У повсякденному житті він носив простий, але охайний одяг, зберігаючи звички простого франкського воїна. Не вміючи читати й писати, він спромігся протягом життя оволодіти кількома іноземними мовами, а латиною володів досконало. У своїй державі він запровадив структуру управління на зразок римської курії, що спричинило розвиток станової ієрархії більш швидкими темпами, ніж класової структури. Тобто внаслідок випереджуючого формування надбудови над базисом феодального суспільства ідеологія стала панувати над господарчими процесами.

Держава не мала столиці у традиційному розумінні — королівський двір мандрував по країні з одного міста до другого, внаслідок чого міста швидко навчалися обслуговувати потреби двору, починаючи від ремонту возів та зброї і завершуючи влаштуванням бенкетів, видовищ, змагань та турнірів. Сільська округа швидко перетворилася на сировинну базу великих міст і залучалася до товарно-грошових відносин проти волі сільських жителів, оскільки головним засобом платні ставали гроші, а не вироби. Оброк з натуральної форми трансформується у грошову. Місто в цілому випереджало село у розвитку ремісництва. Цей розрив ставав дедалі відчутнішим і феодали воліли більше часу проводити у місті, аніж у своїх замках. Таким чином, міста більше орієнтувалися на королівську владу, а не на місцевих феодалів Система імунітетів, за якою церква і світські землевласники ставали незалежними від втручання держави, також прилучали графства до короля. За таких умов розрив з королівською владою неминуче спричиняв для них культурну та економічну деградацію. Так урбанізовані території опинялися у становищі, за якого вони не прагнули до політичного самовизначення. Селянство примусово залучалося до пре-карних відносин, тобто отримувало землі у користування за виконання повинностей.

Будучи щирим католиком, Карл Великий проводив активну зовнішню політику як в інтересах королівства, так і в інтересах папи римського. Так у 774 р. він за проханням папи завдав поразки лангобардам і передав велику частину їх земель у Папську область, а Ломбардію включив до складу Франкського королівства. У 778 р.

Карл здійснив похід до Іспанії, дійшовши до Сарагосси і завдав поразки арабам. Узяти Сарагоссу він не зміг і змушений був відступати до Піренеїв. У землях басків його ар'єргард під командуванням Роланда, маркграфа Бретонської марки, потрапив у пастку і був цілком знищений (героїчна смерть Роланда була пізніше оспівана у французькому епосі "Пісня про Роланда"). Карл повернувся у Басконію та завоював її, утворивши Іспанську марку. Проте найважчою і найкривавішою для нього стала війна проти саксів у дворіччі Рейна та Ельби. Боротьба з їх вождем Відукіндом тривала близько 30 років (772-804 pp.) Соціальний розвиток саксів перебував на ступені військової демократії. Дружина Карла поступалася їм чисельністю. Для того, щоб здолати саксів, довелося застосувати тактику випаленої землі, взяття заручників тощо. Так після битви на річці Везер у 782 р. франками було страчено 4 тис. заручників.

Карлом Великим було укладено союз із слов'янськими племенами лютичів та ободритів. Відтоді у слов'янській мові з'явилося слово "король" — діалектизм від слова "Карл".

У результаті війн франки захопили Баварію, Словенію, Хорватію. Утворилася велетенська імперія, яка охоплювала значні території, включаючи Рим. Правитель цієї держави, папа Лев III, у 800 р. вінчав короною римських імператорів, оригінал якої на той момент перебував у Константинополі в руках візантійських імператорів (з 476 p.). Копію цієї корони було виготовлено для Карла за кресленнями тих, хто бачив її на власні очі. Візантія заявила з цього приводу протест, на який просто не звернули уваги. Королівство франків віднині стало офіційно називатися Римською імперією.

2. «Каролінгське відродження»

Перші століття середньовіччя називали „темними віками” і навряд чи їх можна назвати сприятливими для поступу культури. Проте саме в цей період відбувалося народження нової європейської середньовічної культури, яка черпала свої початки з античної спадщини, культури варварів і християнства. Перші результати такої взаємодії стали відчутними в період «Каролінгського відродження». Так називали піднесення культури у Франкському королівстві за часів правління Карла Великого і його найближчих наступників. Це був перший в історії середньовічної Європи прояв глибокого і свідомого інтересу до античної культури і освіти. У той же час Кал Великий не забував і про своє германське походження, наказав збирати германські старожитності і цікавився стародавніми франкськими піснями.

Сам Карл мав добру, як на той час, освіту: знав грецьку і латинську мови, полюбляв читати книжки, а от писати так до кінця життя й не навчився. Він запрошував до себе і залучав до управління державою вчених з усієї Європи. Вони створили гурток при дворі імператора під назвою “Академія” — на кшталт філософської школи грецького філософа Платона, — де читали, за присутності Карла, твори античних філософів і церковних богословів, складали вірші, вільно обмінювалися думками з різних тем, сперечалися.

За допомогою членів “Академії” Карл заснував при центрах єпископств школи, де готували освічених людей для управління державою. Він видав указ про обов’язкове навчання всіх дітей вільних людей. Організацією цих шкіл і написанням для них перших підручників зайнявся вірний соратник Карла сакс Алкуін. Однак наказ не змогли виконати через брак достатньої кількості вчителів. Із шкіл, заснованих Карлом при єпископствах, згодом виникли середньовічні університети. Школа, де готували людей до управління державою, існувала і при дворі.

Карл Великий цікавився історією. За його наказом збирались і переписувалися давні римські та грецькі рукописи. Він доручив записувати щорічно всі події, що відбувались у державі. Ці записи отримали назву аннали (від лат. annus — рік). За його наказами будувалися кам’яні палаци й собори, прокладалися нові шляхи. Карл Великий започаткував грандіозний проект будівництва каналу між Рейном і Дунаєм, що мав з’єднати Північне море з Чорним (проект так і не було здійснено за тих часів).

Культурне піднесення мало свій вияв і у досить широкому будівництві. Було збудовано понад 300 палаців, соборів, церков і монастирів.

У своїй резиденції в Ахені Карл збудував величний двірцевий комплекс. У центрі знаходився великий зал для прийомів, імператорські покої. Бічне крило комплексу, де розміщувалася школа, бібліотека, архів, з`єднувало зал з капелою – двірцевою церквою. Церква, яка вціліла до теперішнього часу, прикрашена скульптурами, колонами і мозаїками. Проте все це було вивезено з Італії – відчувався дефіцит майстрів, які б все це могли зробити. Сучасники оцінювали капелу як „чудо дивної і високої краси”. Вона була взірцем для наслідування.

Мистецтво письма також дуже оживилося при Карлі Великому. Книги стали писати чітким, ясним почерком, що легко було читати.

Карл Великий цінував історію. При його дворі стали вестися погодні записи найважливіших подій. Вони стали називатися анналами (від латинського слова annus — рік). Аннали редагувалися найближчими помічниками імператора, для того щоб опис подій відповідало інтересам государя.

При Карлі Великому багато уваги приділялося саме античної — насамперед римської — культурі. Після сторіч майже повного нехтування знову вийшли на світло, як би відродилися, твору древніх авторів. Тому історики назвали час правління Карла і його спадкоємців "каролінгським відродженням".

У каролінгську епоху були створені видатні історичні, літературні, науково-теологічні та Інші праці. Історик Павло Діакон (близько 720-799 рр.), лангобард за походженням, написав «Історію лангобардів», використавши міфи та легенди свого народу, античні та середньовічні джерела. Під впливом античності розвинувся новий вид літератури — художня «біографія імператора».

Кращим твором цього напряму вважається «Життєпис Карла Великого», який написав відомий франкський вчений Ейнгард (770- 841 рр.); Він поєднав у блискучій формі власні споглядання з чіткими біографічними схемами (послідовним зображенням приватного життя, сімейних відносин, дипломатичних зв'язків, культурних досягнень тощо), які розробив римський письменник Гай Свєтоній (близько 70-близько 140 рр.), автор знаменитих життєписів дванадцяти цезарів.

При Карлі Великому була започаткована традиція записів німецької пісні, яка продовжувалася і при його спадкоємцях. Зокрема, з IX ст. відомі записи окремих сказань «Про Дітріха Бернського» (короля Теодоріха Великого) та деяких пісень, які у подальшому увійшли до німецького героїчного епосу «Пісня про Нібелунгів».

Останнім видатним мислителем каролінгської епохи на Заході був ірландський філософ Іоганн Скот Еріугена, прозваний «Гегелем IX століття». Норманські нашестя на Ірландію змусили його переселитися у Галлію (Францію), де при дворі Карла Лисого, покровителя наук, він здобув славу вченого-теоретика. Еріугена у своїх філософських працях «Про розподіл природи» та інших утверджував свободу думки, розглядав релігію як силу, тотожну філософії, доводив примат розуму перед авторитетом церкви. Він намагався синтезувати неоплатонівську філософію та християнство, за що пізніше його оголосили єретиком, а твори публічно спалили.

Прагнучи налагодити централізовану систему управління імперією, Карл Великий видавав численні капітулярії – законодавчі акти з упорядкування різних галузей життя та наказав записати звичаєве право всіх підкорених народів. Для розв’язання цих завдань імператору були потрібні освічені люди, тому проводилася активна культурна політика, яка отримала назву «Каролінгське відродження». Вона забезпечувала реалізацію різноманітних просвітницьких заходів (заснування мережі шкіл при церквах, переписування античних книг у монастирських скрипторіях, унормування латинської мови тощо). В центрі просвітницького руху знаходилася «Академія» – невеликий гурток імперських інтелектуалів (Алкуїн, Ейнгард, Ангільберт, Теодульф та ін.), що виконали чималу працю із засвоєння та переосмислення в християнському дусі античних досягнень із філософії, літератури, політики, юриспруденції.

„Каролінське відродження” виявилося нетривалим. Воно не створило якихось відомих шедеврів. Але завдяки йому було збережено багато з античної спадщини і були закладені основи для розквіту у майбутньому середньовічної європейської культури.

Після смерті Карла Великого його імперія згідно Верденської угоди, укладеної у 843 р., була поділена на три держави, які приблизно відповідали кордонам сучасних Італії, Франції і Німеччини. В подальшому вони підпадають під дію відцентрових сил і розпадаються на дрібні феодальні володіння. Роль королівської влади зменшується, фактично обмежуючись управлінням невеликими доменами, що особисто належали монархам. Політична роздробленість викликала хвилю міжусобних війн, заважала торгівлі, розвитку міст і культури.

У наступні два століття (ІХ-Х ст.) у культурі знову спостерігався занепад і вони „замкнулася” за стінами монастирів.

Після смерті Карла Великого створена їм імперія існувала недовго. Уже при його онуках вона розпалася. І причини цього полягали не тільки в тім, що онуки Карла Великого не мали таланти діда.

Карл Великий об'єднав під своєю владою дуже різні народи. У західних областях його держави й в Італії, відділеної від іншої імперії високими Альпами, населення говорило на прислівниках, що зберегли багато чорт латині — мови древніх римлян. ( Завойовників-Германців було занадто мало в порівнянні з корінним населенням, щоб у корені змінити мова завойованої країни.) Мови — спадкоємці латині — називаються звичайно романськими (латинську назву жителів Рима — Romanі). На сході переважали, навпроти, чисто німецькі племена, ще майже варвари. Загального в тих і інших було мало, хіба що християнська релігія. Недарма так наполегливо насаджував її Карл Великий у знову завойованих землях. Він розумів, що єдина віра могла б згуртувати його різноплемінну державу. Але й повільне поширення християнства в німецьких землях не допомогло. Уже онуки Карла Великого, зібравшись в 843 р. у Вердені, розділили між собою імперію. Молодший взяв собі західну частину, середній — східну. Старший же онук — Лотарь одержав Італію — самий багатий край тодішньої Західної Європи.

За цих умов в XI – XIII ст. посилюється найбільша централізована організація Західної Європи – римо-католицька церква. Монополія на духовну владу принесла їй величезні політичні та економічні дивіденди. Вона володіла третиною земель у Західній Європі, окутувала мережею єпископств, абатств, монастирів і храмів її найвіддаленіші куточки і мала реальну політичну владу не лише в межах Папської області – території у центральній Італії, подарованій папі франкськими королями в VIII ст., але і в інших європейських державах, освячуючи монархів на царство, перетворюючи їх у своїх васалів, ініціюючи спільні військово-політичні акції феодалів, відлучуючи непокірних від церкви, тим самим, по суті, прирікаючи їх до громадянської смерті.

Мірою зростання могутності католицької церкви, відповідно зростав масштаб і ускладнювався зміст соціально-політичних, правових, економічних, організаційних, культурних проблем, які вона мала вирішувати. На цьому шляху церква досягла значних успіхів, створивши витончені конструкції канонічного права, теократичні концепції, організаційні моделі їх реалізації на практиці та інші засоби розвитку церковної влади та перебудови суспільства в потрібному їй напрямку. У сукупності церковні досягнення демонстрували неабиякий рівень проектувально-конструктивних вмінь. Напевно найбільш очевидними проявами проективного потенціалу церкви стали величні готичні собори, що будувалися протягом десятиріч, а інколи і сторіч за єдиними архітектурними проектами, та відігравали роль символічних моделей здійсненності ідеалів горнього світу. «Великі собори Європи своїми шпилями, які швидко поривалися у височінь, і контрформами, що пливли у повітрі, своїми подовженими вигнутими арками уособлювали динамічний дух руху вгору, виражали відчуття досягнення живого втілення найвищих цінностей» [3, с.115].

Висновки

Під середньовічною культурою сучасна наука розуміє культуру доби феодалізму, що відповідно до країн Західної Європії становить період приблизно від V до XV ст.

Феодальні відносини характеризуютьсяпоєднанням верховноївлади, у тому числі політичної, з землеволодінням,певною умовністюземельної власності,васальною ієрархією тощо.Відносини особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сеньйорів)становили систему васалітету.Васал отримував землю на правахфеода (лена,фьє-фа) від вищестоящого сеньйора, який, в свою чергу,був чийсь васал.У країнах середньовічної Західної Європи назва феод (лен)означала одержане в спадщину земельне володіння васала, надане сеньйором.Одержання феода зобов'язувало васала виконувати військові обов'язки, брати участь у суді та ін.

Деяке піднесення феодально-церковної культури пов'язано з активною діяльністю Карла Великого та його послідовників по відродженню культури і освіти в антично-християнському дусі. В історіографії XIX ст. ця діяльність отримала назву «каролінгського Відродження»Г Під керівництвом Карла Великого була створена «Академія» за античним взірцем, де працювали запрошені ним вчені, письменники, художники, представники різних народів — англосаксів, баварів, ірландців, лангобардів. В «Академії» займалися проблемами культури, науки, шкільної освіти, робили спроби відновлення класичної латині, переписували та виправляли античні латинські тексти, що сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів було введено чітке письмо, так званий каролінгський мінускул, яке стало основою написання латинських літер. Одну з перших шкіл, де навчали такому письму, відкрив у місті Турі вчений Алкуїн, родом з «Островів Океану». Набуло розвитку мистецтво оформлення книги, рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.

2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.

3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.

4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.

5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.

6. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.