Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Нормативно-правова основа формування та реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики

Вступ

1. Стан нормативно-правового забезпечення інноваційної та науково-технічної діяльності

2. Формування національної інноваційної системи України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Вихідні правові передумови державної інноваційної політики закладено в Конституції України. Ст. 54 гарантує громадянам свободу наукової і технічної, а також інших видів творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав. У цій самій статті визначено, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

Крім Конституції України, норми щодо інноваційної діяльності містяться в багатьох актах різних галузей законодавства. Їх умовно можливо поділити на дві групи. До першої групи належать акти законодавства, які визначають засади державної політики у сфері інноваційної діяльності. Законодавче забезпечення цієї сфери діяльності в Україні започатковано Законом України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» [1].

Крім названого вище закону, слід назвати прийняту Верховною Радою України «Концепцію науково-технічного та інноваційного розвитку України» [10]. Концепція містить основні цілі, пріоритетні напрями та принципи державної науково-технічної політики, механізми прискореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічного потенціалу та його ресурсного забезпечення. Вона визначає засади взаємовідносин між державою та суб'єктами наукової та науково-технічної діяльності, які ґрунтуються на необхідності пріоритетної державної підтримки науки, технологій та інновацій як джерела економічного зростання, складника національної культури, освіти та сфери реалізації інтелектуального потенціалу громадян. Дія Концепції розрахована на період стабілізації економіки та досягнення постійного її розвитку.

Тема: «Нормативно-правова основа формування та реалізації державної науково-технічної та інноваційної політики».

1. Стан нормативно-правового забезпечення інноваційної та науково-технічної діяльності

Засадничими правовими документами, що регулюють інноваційну діяльність є:

Закон України «Про інноваційну діяльність» [10] (із наступними змінами та доповненнями) — створює сприятливе законодавче поле для реалізації зростання виробництва та конкурентоспроможності товарів вітчизняного виробника на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цей закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність» державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в країні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних. Причому суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і юридичні особи України, фізичні і юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять тут інноваційну діяльність або залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію інноваційних проектів у нашій країні.

Закон установлює, що основною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку та використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

У Законі України «Про інвестиційну діяльність» [10] інновації вперше трактуються як специфічна форма інвестицій. Зокрема, у ст. 3 закону вказано, що інноваційна діяльність як форма інвестування здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу і включає: випуск і розповсюдження принципово нової техніки, технологій; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію довгострокових науково-технічних програм; фінансування фундаментальних досліджень для забезпечення якісних змін у виробничих засобах; розробку і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного стану виробництва.

Державні пріоритети інноваційної діяльності викладені в Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» [10]. Цей закон визначає правові, економічні й організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в країні.

Метою зазначеного закону є створення правової бази для концентрації ресурсів на провідних напрямах науково-технологічного оновлення виробництва та сфери послуг у країні, забезпечення внутрішнього ринку конкурентною наукоємною продукцією та виходу з нею на світовий ринок.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні зобов'язують органи виконавчої влади всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, та концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів.

Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» [10] (зі змінами та доповненнями внесеними в 2002–2006 роках), визначає правові та економічні засади запровадження і функціонування спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків.

Закон України «Про державні цільові програми» [10] визначає засади розроблення, затвердження та виконання державних цільових програм.

Сучасна нормативно-правова база (закони, укази Президента, підзаконні акти у формі постанов уряду, наказів центральних органів виконавчої влади й інші нормативні документи) стосовно науково-технічної та інноваційної діяльності налічує близько 200 документів.

До другої групи законодавчих актів належать такі, за якими інновації, науково-технічна й інноваційна діяльність є лише складником процесів функціонування соціально-економічних проблем країни.

Усе розмаїття законодавчих актів можна умовно розподілити на такі підгрупи:

— нормативно-правові акти, які закріплюють екологічні пріоритети, зокрема екологічну безпеку інноваційної діяльності;

— законодавчі акти, які регулюють різнобічні внутрішньоекономічні відносини і передбачають здійснення інноваційної діяльності у підприємницькій, фінансовій, науково-технічній, інформаційній та інших економічних сферах;

— акти законодавства, які передбачають специфіку здійснення інноваційної діяльності у вільних економічних зонах, інших територіях зі спеціальним правовим режимом, зокрема в зонах надзвичайних економічних ситуацій;

— закони, які спрямовані на охорону та захист авторських і суміжних прав і здійснення патентної діяльності;

— закони, що регулюють зовнішньоекономічні відносини та іноземне інвестування;

— інші акти чинного законодавства, зокрема у сфері стандартизації і сертифікації, ліцензування, аудиторської діяльності, обігу цінних паперів, приватизації тощо [5, с. 39].

Стимулювання конкуренції, обмеження монополій — важливі загальноекономічні умови поширення інновацій. Нормативною базою сприяння конкуренції є антимонопольне законодавство, спрямоване на розвиток конкурентного підприємництва, обмеження діяльності підприємств-монополістів, створення передумов для демонополізації економіки, запобігання недобросовісній конкуренції. Основою антимонопольного законодавства є Закон України «Про захист економічної конкуренції» [10].

Подібне спрямування та вплив на інноваційні процеси здійснює Закон України «Про захист прав споживачів» [10]. За дією цього закону межі споживчого вибору, і у зв'язку з цим інноваційний простір, суттєво збільшуються. Крім того, вагомі санкції про недотримання якості зменшують можливості маневру для суб'єктів економічної діяльності.

Узагальнюючи це питання слід зазначити, що норми про інноваційну діяльність містяться в багатьох актах різних галузей законодавства, за якими інновації є складовими інвестиційного процесу.

Серед важливих загальноекономічних передумов інноваційних процесів — інформатизація суспільства, оскільки інноваційна інформація значною мірою поширюється каналами загального користування. Основні напрями державної політики в галузі інформатизації визначено в Законі України «Про національну програму інформатизації» [10].

Крім наведених, можна назвати ще чимало законодавчих актів, які формують правову основу сприяння інноваційній діяльності в державі, тобто створено законодавчу базу для здійснення і розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності.

Існуюча нормативно-правова база державного управління має досить виразні ознаки постійного вдосконалення, але результативність її впливу на розвиток інноваційних процесів ще недостатня.

Зміни, які сталися в науковій системі України за останні роки, в основному відповідали умовам жорсткої державної консервативної політики, за якою інноваційна сфера не стала пріоритетною в системі державної підтримки. Наслідком реалізації такої політики є відставання України від держав, які здійснюють прогресивну або наступальну науково-технічну та інноваційну політику.

Україна прийняла на себе великі зобов'язання перед світовою спільнотою, підписавши 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Концепцію стабільного розвитку в XXI столітті «Декларацію Ріо».

У 2000 р. опубліковано Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо державної підтримки Національної академії наук України» [10], в якому передбачено низку заходів, спрямованих на збереження і розвиток її науково-технічного, інтелектуального потенціалу, залучення до роботи в наукових установах та організаціях талановитої молоді. Практична реалізація цих та інших державних заходів дає підстави сподіватися на те, що наукова система України, нарешті, зможе вступити в новий етап трансформації як кількісних, так і якісних змін, які сприятимуть розвитку науки в країні і за її допомогою забезпечать перехід економіки на інноваційний шлях розвитку.

2. Формування національної інноваційної системи України

Питання формування національної інноваційної системи України є дуже важливим і актуальним. Інноваційна система держави це — новий вимір економічних і соціальних відносин, який базується на пріоритетному розвитку знань і технологій їх використання. Це — перехід у новий вимір суспільних цінностей, коли знання стають матеріальною основою існування людини, а технології їх застосування створюють якісно новий вимір благополуччя цілого суспільства. Створення такої системи є викликом часу, але, з другого боку, як свідчить досвід передових країн світу, прерогативою держави, проявом політичної волі її керівництва, консолідованих дій усіх органів державної влади. Головна мета таких перетворень — підвищення конкурентоспроможності економіки та покращення життя людей.

Україна на цьому шляху навіть нині має набагато кращі стартові умови, ніж свого часу Південна Корея та на початку 90-х Фінляндія та Ірландія. За оцінкою Світового економічного форуму, інтегральний індекс інноваційності економіки України (за десятибальною шкалою) становить 5,7 [4, с. 34].

Тому, враховуючи можливості нашої науки й освіти в забезпеченні інноваційного розвитку, Комітет з питань науки і освіти прагнув активізувати діалог з науковою спільнотою щодо покращення законодавчої бази інноваційного розвитку країни.

На початку листопада 2006 року проведено спеціальне спільне засідання комітету та Президії Національної академії наук України щодо забезпечення розвитку вітчизняної науки. У листопаді 2006 року відбулися комітетські слухання з питання «Інноваційна діяльність в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення». У березні 2007 року проведені парламентські слухання з проблем захисту прав інтелектуальної власності. У червні 2007 року — парламентські слухання з питання «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації». Прийнято відповідні Рекомендації, реалізація яких має вплинути на активізацію наукових досліджень, залучення інтелектуального потенціалу в економіку країни, а також сприяти підвищенню ефективності інноваційної діяльності [4, с. 35].

Як свідчить світовий досвід, формування інноваційної системи неможливе без активної участі держави. Слід зважати, що роль держави в становленні інноваційної економіки значно вагоміша, ніж при регулюванні звичайної економічної політики. Це має передбачати розробку стратегії переходу до інноваційної моделі розвитку на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління (це питання системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільових методів управління тощо), підвищення рівня інноваційної культури.

Увесь цей ланцюжок має бути пронизаний ідеологією інновацій і спрямований на кінцеву мету — створення висококонкурентних технологій, товарів та послуг. Одним із важливих факторів у цьому є бюджетна підтримка. Ідеологія формування державного бюджету, закладена у Бюджетному кодексі України, має бути кардинально змінена. Його формування треба здійснювати не у відриві від плану соціального та економічного розвитку України, а у тісній взаємодії. Державний бюджет має сповна забезпечувати реалізацію цього плану.

Це не повернення до старої планової системи. Влада повинна забезпечити керованість та прозорість економічної політики. До речі, всі передові країни світу здійснюють свою економіку, застосовуючи індикативне планування. Тут немає нічого нового. Ще 2000 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [4, с. 36]. Згідно з цим законом передбачено і формування довгострокових прогнозів і п’ятирічних планів соціально-економічного розвитку України. На жаль, минуло вже сім років від часу прийняття закону, але тільки цього року уряд України розпочав роботу з розробки довгострокового плану соціально-економічного розвитку України.

На державному рівні про інноваційний розвиток економіки України говориться давно і багато на найвищих рівнях. У 2002 році розроблено Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки, 28 квітня 2004 року Указом Президента України № 493 затверджено Стратегію економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки. Курс на інноваційний розвиток задекларований програмою уряду України на 2007 рік та визначений Бюджетною декларацією цілей та завдань бюджету на 2008 рік (постанова Кабінету Міністрів України № 316 від 1 березня 2007 року) [4, с. 36].

У 2003 році за участю Президента України із залученням представників уряду, народних депутатів України, підприємців, науковців, представників різних галузей виробництва проведено науково-практичну конференцію «Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України» [4, с. 36].

У 2004 році на замовлення Міністерства економіки установами НАН України розроблено проект інноваційної моделі структурної перебудови економіки України та підготовлено її наукове обґрунтування. Торік на замовлення Держагентства з інвестицій та інновацій розроблено проект Концепції розвитку інноваційної системи України. Але в цій діяльності відсутня загальна керованість цим процесом, робота проводилася безсистемно і не знаходить логічного завершення у конкретних діях, особливо на виконавчому рівні.

Інноваційна сфера стала одним із модних напрямів та прикриттям для прийняття рішень різного рівня, отримання бюджетних коштів та міжнародних грантів. Навіть на законодавчому рівні для аргументації важливості того чи іншого закону вживається інноваційна термінологія. Терміни «інновація» та «інноваційна діяльність» застосовують більш як 90 законів та понад тисячу нормативно-правових актів [4, с. 37].

Проводиться велика кількість «круглих столів» і конференцій. Деякі з них мають постійний характер. У наукових установах створюються відповідні наукові відділи, формується наукова тематика, захищаються дисертації. Лише за останні роки за тематикою інноваційної діяльності захищено понад 100 кандидатських та понад 10 докторських дисертацій.

Підвищується рівень інноваційної культури, як один із стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, визначений Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» [10].

Але що більше суспільство переймається важливістю інновацій, то менш інноваційною стає економіка України. В загальному обсязі реалізованої промислової продукції України тільки 6,5 відсотка мають ознаки інноваційної, а частка високотехнологічної продукції у структурі ВВП за останні десятиріччя скоротилася у шість разів.

Варто зазначити, що в Україні в основному створено нормативно-правову базу регулювання інноваційної діяльності. На законодавчому рівні інноваційна діяльність України визначена «Концепцією науково-технологічного і інноваційного розвитку України» (1999 р.), Законом України «Про інноваційну діяльність», (2002 р.), Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» (2003 р.) та законами «Про спеціальний режим інноваційною діяльності технологічних парків» (1999 р.) «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (2006 р.) та «Про науковий парк «Київська політехніка» (2007 р.) [4, с. 37].

Проводиться робота з його вдосконалення. Пройшов перше читання проект закону про наукові парки (реєстр. № 3269), підготовлено проекти законів про іннополіси (реєстр. № 3681), про венчурну діяльність в інноваційній сфері (реєстр. № 3710). Ці законопроекти, як і більшість уже прийнятих законів, розроблені народними депутатами. Законопроекти, що розроблялися Міністерством освіти і науки та представлені урядом, щодо внесення змін до законів України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» (реєстр. № 3387) та «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні (реєстр. № 3388), тільки «шліфують» чинне законодавство і, як свідчать результати їх розгляду на засіданні комітету, не завжди вдало і не на користь справі [10].

Тому законодавча робота в інноваційній діяльності має бути скоординована і, що важливо, мають бути істотно підвищені контрольні функції щодо реалізації законів. Аналіз виконання законів дозволяє найбільш правильно і глибоко розуміти сутність процесу і відповідним чином реагувати на позитивність результату. Зазначу, що за деякими непорозуміннями за предметами відання інноваційна діяльність у парламенті також розділена між комітетами. І тут питання не зводиться до перегляду повноважень між цими комітетами. Йдеться про єдиний методологічний підхід до вирішення важливих для країни питань, пов’язаних з її інноваційним розвитком та використанням результатів наукових досліджень. Наочним прикладом різних уявлень щодо цього був розгляд законопроекту «Про технополіс «Київська політехніка». Комітет Верховної Ради з питань науки і освіти підтримує цей законопроект, а Комітет з питань економічної політики категорично проти. У зв’язку з цим доцільно підсилити вплив наукової громадськості щодо розгляду та координації інноваційних процесів у державі і створити у Верховній Раді Координаційну раду з питань національної інноваційної системи [4, с. 38].

Виконання законодавства в науково-технічній та інноваційній сфері є вкрай незадовільним, що істотно впливає на падіння інноваційної активності в Україні. Поширилася практика призупинення дії статей законів у частині фінансування та стимулювання науково-технологічної та інноваційної діяльності. Про негативність цих процесів наголошувалося на парламентських слуханнях з питання «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації», що відбулися 20 червня цього року.

Найбільш чутливим і вразливим для суб’єктів інноваційної діяльності стало скасування у 2005 році преференції у законах України «Про інноваційну діяльність» та «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків». У квітні цього року уряд запропонував проект закону про внесення змін до закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (реєстр. № 3231), у якому є пропозиція ревізувати положення закону щодо фінансування науки на рівні 1,7% ВВП і викласти його у редакції: «Держава здійснює поступове збільшення обсягів бюджетного фінансування науки до рівня 1,7% ВВП» [4, с. 38]. На засіданні Комітету з питань науки і освіти цей законопроект було відхилено. Комітет не погодився з таким визначенням, яке можна вільно трактувати, а по суті, закладає правові основи низького фінансування науково-технічної сфери.

Друге питання, на яке слід звернути увагу, це поширення практики, коли підзаконні акти, що приймаються на виконання законів, містять положення, які обмежують дію цих законів. Тільки один приклад. 29 листопада 2006 року прийнято постанову Кабінету Міністрів України № 1657 «Деякі питання організації діяльності технологічних парків», якою затверджено порядок реєстрації технологічних парків, що не лише суперечить закону, а й ставить під ревізію рішення Верховної Ради. Крім того, розроблений та затверджений порядок проходження та реєстрації інноваційних проектів технологічних парків занадто складний і упереджений, потребує багаторівневих узгоджень і експертиз, сплати відповідних коштів. Як наслідок, до цього часу з 15 технопарків зареєстровано лише 8, а реально працює тільки 4 технопарки, які реалізують проекти минулих років. Зазначені проекти завершуються у 2008 році. У результаті фінансовий стан працюючих технопарків дедалі погіршується, існує загроза їх закриття. Повернуті у січні 2006 року преференції технопаркам не покращили ситуації. Починаючи з 2005 року робота з розгляду інноваційних проектів технологічних парків Міністерством освіти і науки України не проводиться, досі не зареєстровано жодного нового проекту [4, с. 39].

Усупереч закону Міністерство освіти і науки України починаючи з 2006 року не видає свідоцтва про реєстрацію нових технопарків. Матеріали, які потрібні для реєстрації технопарків, не обґрунтовано направляються на експертизу, за що сплачуються кошти. Як наслідок, із 15 технопарків, включених до закону, сім досі так і не отримали реєстраційних свідоцтв. З січня 2006 року не поновлено свідоцтва про реєстрацію діючих технопарків та вже затверджених проектів [4, с. 39].

Усе це становить загрозу діяльності технопарків, гасить ініціативу суб’єктів інноваційної діяльності і може призвести до знищення технологічних парків в Україні.

Тепер щодо реалізації Закону України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні». Це дуже важливий закон. Ним передбачено створити в Україні систему прогнозних досліджень і розробити на їх основі пріоритети інноваційної діяльності. Визначено механізми реалізації пріоритетів шляхом формування інноваційних програм та державного замовлення. Всі ці питання до цього часу не вирішені. Закон практично не діє.

У період глобалізаційних перетворень та посилення міжнародних вимог до економіки України тільки шляхом розробки прогнозних програм та пріоритетів Україна зможе знайти своє місце у світовому розподілі праці. При цьому прогнозні дослідження повинні мати стратегічний характер і стати складовою національної безпеки України. Ця робота потребує залучення у повному обсязі всього науково-технічного потенціалу держави та можливостей спеціальних органів і дипломатичних місій України за кордоном. Але такого розуміння ще не склалося.

Кабінетом Міністрів у 2004 році була затверджена Державна програма прогнозування науково-технічного розвитку на 2004-2006 роки. ЇЇ фінансування було скорочено майже удвічі, а реалізація у 2006-му призупинена. За результатами досліджень цієї програми Центром досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. Доброва НАН України підготовлено відповідні матеріали [4, с. 40].

У квітні 2007 року Кабінет Міністрів затвердив нову Концепцію Державної програми прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008-2012 рр. Але ця концепція розроблена без узгодження з фахівцями НАН України, вона не враховує накопичених напрацювань за попередньою програмою і не передбачає розробки прогнозів інноваційного розвитку. Концепцію необхідно терміново доопрацювати [4, с. 40].

Проблема реалізації інноваційних пріоритетів. Закон «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» передбачає спеціальні статті, якими прописуються механізми реалізації і стратегічних, і середньострокових пріоритетів інноваційної діяльності. Проте ці статті не отримали необхідного розвитку в підзаконних нормативно-правових актах як Кабінету Міністрів, так і центральних органів виконавчої влади. З цього приводу не прийнято жодної постанови Кабміну. Як наслідок, існуючі програми та державне замовлення не скореговані відповідно до пріоритетних напрямів інноваційної діяльності. За цей час не було розроблено жодної інноваційної програми як на державному, галузевому, так і на регіональному рівні. Не створено ефективної системи конкурсного формування пропозицій з реалізації пріоритетів та державного замовлення.

Для структурної трансформації економіки на інноваційній основі необхідно вже найближчим часом розробити нову структуру державного замовлення, вдосконалити механізм бюджетних витрат на підтримку інноваційних процесів в Україні і цьому процесу слід надати прозорості, доступності, гласності.

Це дуже важлива робота, яка є складовою інноваційної системи і потребує негайного опрацювання з боку уряду та врахування у бюджетному процесі.

Усе вище зазначене значною мірою пов’язано з неефективністю адміністративно-організаційної структури управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю.

За роки незалежності жодна сфера державного управління не зазнавала таких змін і реорганізацій. Навколо цього і нині точиться багато дискусій. А на державному рівні перемагають особисті стосунки, політичні розстановки, а не професіоналізм, користь справі й економічна доцільність. Слід зазначити, що ефективність державного управління визначається станом справ у відповідній сфері.

Наведемо декілька прикладів такого стану. У квітні 2008 року Комітетом з питань науки і освіти у плані контролю розглянуто питання про реалізацію Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки». За цим законом на формування державних науково-технічних програм має виділятися щорічно не менше 30% коштів від обсягів, що виділяються на науку з державного бюджету. Однак, видатки, що спрямовувалися Міністерству освіти і науки на реалізацію цих програм, становили лише від 0,6% у 2003 році до 0,3% у 2006 році: майже у сто разів менше, ніж установлено законом [4, с. 41].

Як наслідок — вкрай низька ефективність зазначених програм, повна втрата їх впливу на процеси розвитку науки і техніки в державі. По суті, дискредитовано саме поняття «пріоритетів» та «конкурсного фінансування».

У 2007 році Державним бюджетом України на реалізацію інноваційних проектів передбачено понад 800 млн. грн., крім того — 50 млн. на формування інноваційних структур у регіонах. Це серйозний крок уряду на покращення інноваційного клімату в державі. Прийнято відповідні постанови Кабінету Міністрів України. Державним агентом з інвестиції та інновацій вже проведено розгляд перших інноваційних проектів. Однак необхідно підвищити рівень відкритості, гласності та прозорості, забезпечити належний громадський контроль [4, с. 41].

Слабкі взаємодія і зв’язки органів управління з міжнародними фондами і організаціями. Суспільство, практично, не інформовано про ці зв’язки. Не використовуються електронні технології та Інтернет для інформування про міжнародні програми та фонди. Станом на 01.01.2007 р. залишилися невикористаними кошти міжнародних програм та організацій в обсязі 1,1 млрд. дол. США, які могли бути інвестовані в економіку України [4, с. 42].

Ігноруючи законодавство та спільне рішення Комітету з питань науки і освіти та Спеціальної комісії з питань приватизації щодо мораторію на приватизацію науково-дослідних та науково-технічних інститутів, приватизаційні процеси в науково-технічній сфері дедалі посилюються. Відбираються приміщення, руйнуються наукові школи, нищиться обладнання та інтелектуальна власність, процвітає рейдерство. І це відбувається не без відома органів державного управління.

Основна проблема — низький рівень виконавчої дисципліни та відсутність єдиного органу державного управління науково-технічною та інноваційною сферою, який мав би вболівати за цю сферу діяльності.

Висновки

Інноваційний шлях розвитку України має бути безальтернативним. Створення інноваційної системи в державі не є разовою акцією, а є системним багаторівневим завданням, розв’язання якого потребує постійної і наполегливої роботи всього суспільства. Інноваційна система не формується спонтанно на основі механізмів саморегуляції, а потребує активного втручання і управління цим процесом з боку держави. Дехто вважає, що ринок сам відрегулює всі питання. Але, як свідчить світовий та і наш вітчизняний досвід, це помилковий шлях. Ми маємо усвідомити, що для активізації інноваційної складової економічного розвитку необхідно, передусім, створити ефективну та постійно діючу систему прогнозування, формування пріоритетів та планування. Інноваційна політика має бути узгоджена із загальною економічною політикою держави і формуватися на базі законів з відповідним матеріально-технічним та фінансовим забезпеченням.

Без вирішення цих питань неможливо створити основи національної інноваційної системи і забезпечити єдність та несуперечливість управління інноваційним процесом.

Питання стратегічного планування та прогнозування у цьому процесі набувають найважливішого значення. Потрібно створити таку систему, яка застосовувала б у цих процесах найкращі надбання вітчизняної та світової науки, яка б не залежала від політичних поглядів та особистих устремлінь влади.

Зазначимо, що, на жаль, за часи незалежності в Україні не створено жодної нової високотехнологічної галузі виробництва, а загублено багато: зокрема — електронну промисловість. Потрібні такі структурні перетворення, які дозволять українській економіці зайняти належне місце у міжнародному розподілі праці, пропонувати нові високотехнологічні види конкурентних товарів та послуг.

Список використаних джерел

1. Закон України "Про науково-технічну інформацію" //Відомості Верховної Ради. — 1993. — №33. — ст.345

2. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник /О.І.Волков, М.П.Денисенко, А.П.Гречан та ін.; Під ред. проф. О.І.Волкова, проф. М.П.Денисенка. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 960 с.

3. Жилінська О.І. Навчально-методичний комплекс з курсу “Основи науково-технічної та інноваційної політики”. – К.: РВВ ІМФ, 2001. – 81 с.

4. Жилінська О.І. Теоретичне обґрунтування державного регулювання інноваційної сфери //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка. Випуск 68, 2008. – С. 34-44

5. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навчальний посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 400 с.

6. Краснокутська Н.В. Інноваційний менеджмент. – К., 2005. – 276 с.

7. Кузык Б.Н. Россия – 2050. Стратегия инновационного прорыва. – М., 2005. – 619 с.

8. Лобачева Е.Н. Научно-технический прогресс: Учебное пособие /Е.Н. Лобачева. – М.: Издательство «Экзамен», 2004. – 192 с.

9. Попович О.С. Науково-технологічна та інноваційна політика: основні механізми формування та реалізації. – К., 2005. – 248 с.