Зміст

Вступ

1. Дослідження процесу цивілізації за Н.Еліасом у його праці «Процес цивілізації. Соціогенетичні дослідження»

2. Особливості трансформації агресивності у суспільстві за Н.Еліасом

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Н. Еліасу належить, імовірно, найбільш фундаментальна теорія цивілізації останніх десятиліть. При цьому він підкреслює один важливий аспект ускладнення — аспект наростання взаємозалежностей між елементами, порівн.: "Процес цивілізації (…) є, з погляду людських відносин, процес прогресуючого переплетення, що зростає диференціації суспільних функцій і, відповідно до цього, утворення усе більше широкої мережі взаємозалежностей, усе більших інтеграційних одиниць, від стану й руху яких залежить індивідуум, байдуже, чи знає він про цьому чи ні" (Elіas 1976b: 119).

До інших важливих рис цивілізації Еліас відносить здатність до довгострокового планування (Langsіcht), а також т.зв. пацифікацію, тобто стримування щохвилинних афектів і насамперед тих з них, які провокують насильство (Elіas 1976b: 387, 406).

Особливо хотілося б відзначити роботи Н. Еліаса, присвячені дослідженню психо-соціогенетичних особливостей або, як стало модним говорити, менталітетів людей, що виконували в ту або іншу історичну епоху роль культурних "пассионаріїв". Ці праці мають для нас винятково актуальне значення, тому що сьогодні наше суспільство зштовхнулося на шляху реформ із головною проблемою, від рішення якої багато в чому залежить доля Укрїни. І це проблема не стільки приватизації, реструктуралізації, демократизації господарства, скільки формування вільних і одночасно відповідальних цивілізованих громадян. При цьому не можна керуватися формулою спочатку зробити одне, а потім наступить інше. Людина це творець і утвір цивілізації. Не маючи заданих природою інстинктів і місця, він створює інститути й, у принципі, може зайняти будь-яке місце.

1. Дослідження процесу цивілізації за Н.Еліасом у його праці «Процес цивілізації. Соціогенетичні дослідження»

Процес цивілізації полягає в зміні образа поводження й думок людей у деякому певному напрямку. Очевидно, що кожний окремий індивід не замишляв такої зміни, не ставив перед собою завдання стати "цивілізованим" у якийсь момент у минулому, щоб потім реалізувати це прагнення через свідомі, "раціональні", цілеспрямовані дії. Очевидно, що "цивілізація" зовсім не є всього лише раціоналізацією, тобто продуктом людського "раціо" або результатом розрахованого довгострокового планування. Чи можна представляти справу таким чином, що поступова "раціоналізація" ґрунтується на вже сформованому "раціональному" поводженні й плануванні протягом століть? Чи можна уявити собі, щоб процес, що цивілізує, приводився в дію людьми, настільки завбачливими і здатними контролювати всі довгострокові наслідки своїх учинків? Адже ми повинні враховувати, що сама по собі ця передбачливість і здатність до саморегуляції вже припускають довгий процес, що цивілізує.

Фактично ніщо в історії не свідчить, що ці зміни вироблялися "раціонально", через яке-небудь цілеспрямоване виховання окремих індивідів або груп. Вони відбувалися в значній мірі незаплановано, що, однак, не означає відсутності якоїсь упорядкованості. Як показано нами, саме різного роду обмеження з боку інших членів суспільства трансформуються в самообмеження, у результаті чого більше інстинктивні прояви людської діяльності усе далі йдуть за лаштунки життя людей у суспільстві й наділяються почуттям сорому. Регуляція всього інстинктивного й афективного життя людей через постійний самоконтроль стає усе більше стійкої, розмірної й всеохватної. Все це приводиться в дію не раціональними ідеями, що виникли сторіччя назад у мозку окремих людей і потім впроваджувалися в наступні покоління як ціль дії і як бажаний стан. Звичайно, хоча такого роду трансформація не мала планового характеру й не була спеціально задумана, вона не є всього лише наслідком стихійних змін.

Такий вихідної процес, формований як результат багатьох окремих планів і вчинків окремих людей, приводить до змін у структурі діяльності, які не передбачалися й не створювалися якою-небудь конкретною особою. Із цієї взаємозалежності людей виникає порядок suі generіs, більше настійна й твердий, чим воля й розум складових його індивідів. Саме це переплетення людських спонукань і прагнень, цей соціальний порядок і визначає хід історичних змін і лежить в основі процесу, що цивілізує.

Цей порядок не можна визначити як "раціональний", якщо під "раціональним" ми маємо на увазі його навмисне виникнення завдяки цілеспрямованому міркуванню окремих індивідів. Але він не є й "ірраціональним", якщо під "ірраціональним" ми маємо на увазі незбагненність його виникнення. Іноді він ототожнювався з "природним" порядком; він інтерпретувався Г.В.Ф. Гегелем і іншими мислителями як надіндивидуальний "дух", і його ідея "хитрості розуму" показує, наскільки його займав той факт, що всі людські плани й учинки породжують багато чого таке, чого ніхто в дійсності не хотів. Однак розумова звичка все розглядати через принцип роздвоєння (" раціональне-ірраціональне", " дух-природа" і т.д.) виявляється тут непридатною. І щодо цього , як і в інші, реальність не конструюється так, як це зображується в тих або інших концепціях, наскільки б коштовними не були ці концепції як компас, ведучий нас через невідомий мир. Властивим соціальним процесам улаштування не збігається з побудовами розуму або індивідуального розуму або ж з улаштуванням того, що ми називаємо "природою". <…>

Саме по собі це загальне положення про відносну самостійність соціальних процесів мало в чому допоможе їхньому розумінню. Воно залишається беззмістовним і невизначеним, якщо ми не проілюструємо конкретно дійсну динаміку соціальної взаємодії посиланнями на специфічні й емпірично підтверджувані зміни. Саме цьому був присвячений перший розділ ІІ тому. Ми прагнули показати там, якого роду переплетення відносин, взаємозалежність між людьми пускають у хід, наприклад, процеси феодалізації. Було показано, яким образом примусовість, формована ситуаціями суперництва, змушувала якесь число феодальних лордів вступати в конфлікт, як число суперників повільно звужувалося і як це вело до моноподии однієї родини, а зрештою , у сполученні з іншими механізмами, такими, як процес нагромадження капіталу й функціональна диференціація суспільства, до формування абсолютистської держави. Ця цілісна реорганізація людських відносин ішла рука об руку з відповідними змінами в людських манерах, у структурі особистості, проміжним результатом чого й стала наша форма "цивілізованого" поводження й світосприймання. <…>

Розгляд цих механізмів інтеграції має й більше загальне відношення до розуміння цивілізаційного процесу. Тільки якщо ми визначимо ту примусову силу, через яку конкретна соціальна структура, конкретна форма соціальної взаємодії приводять до якихось конкретних змін, ми зможемо зрозуміти, як ці зміни впливають на людські розуми й на здатність людей до психологічної адаптації.

Тільки тоді ми зможемо зрозуміти, що психологічні зміни, викликувані цивілізаційними процесами, піддані цілком специфічним порядку й напрямку, хоча вони й не планувався індивідами й не породжувався "розумними", цілеспрямованими діями. Цивілізація приводиться в дію сліпими силами, і її хід підтримується самостійною динамікою відносин, специфічними змінами в образі спільного проживання людей.

Але які саме специфічні зміни в образі спільного проживання формують особистість людини як члена цивілізованого суспільства? Дамо найбільш загальну відповідь і на це питання. З раннього періоду історії Заходу й дотепер соціальні функції усе більше й більше диференціювалися під впливом конкуренції. У міру їхньої диференціації усе більше розширювалася й кількість функцій, а значить і число людей, від яких індивід постійно залежить у всіх своїх діях, від найпростіших і звичайних до досить складних і незвичайних. У міру того як все більше число людей повинне було приводити свої вчинки у відповідність із учинками інших, необхідно було усе більш строго й чітко налагоджувати мережа взаємодії, щоб кожна конкретна дія відповідала своєї соціальної функції. Індивід змушений був пристосовувати свою поведінку до усе більше диференційованих вимог, надавати їм все більшу нормативність і сталість.

І тут спрацьовують аж ніяк не тільки принципи свідомої регуляції відносин. З раннього років складні й стійкі принципи самоконтролю за поводженням впроваджуються в індивіда через нормативність і самопримус, якому він не може противитися, навіть якщо свідомо намагається це зробити. Мережа вчинків стає усе більше складної й різноманітної, і для того щоб індивід поводився "правильно", потрібні настільки величезні зусилля, що, крім свідомого самоконтролю з боку самого індивіда, формується стійкий, автоматично й сліпо діючий апарат внутрішнього контролю.

З укорінених в індивіді побоювань створюється бар'єр, що повинен запобігати порушення соціально неприйнятного поводження, хоча та обставина, що індивід діє сліпо й у силу звички, найчастіше побічно приводить до зіткнень із соціальною реальністю. Свідомо або неусвідомлено трансформація поводження в напрямку зростаючої диференціації в мотиваціях визначається самим процесом соціальної диференціації, подальшим поділом функцій і ростом мереж взаємозв'язку, у які прямо або побічно вплітається кожна орієнтація, кожна дія індивіда.

Коли в суспільстві сформована монополія на застосування сили, виникають сфери соціальної стабільності, у яких звичайно відсутнього прояву насильства. У цих умовах тиск на індивіда приймає інший характер. Форми нефізичного насильства, які існували постійно, але до цієї пори завжди перепліталися або з'єднувалися з фізичним насильством, тепер від нього відділяються; у надрах більше умиротворених суспільств вони діють у зміненій формі. У мисленні нашого часу вони усвідомлюються насамперед як різні типи економічного впливу. Однак у дійсності існує цілий ряд засобів, монопольне володіння якими дозволяє окремим групам або індивідам нав'язати свою волю іншим. Монополізація засобів виробництва, економічні фактори — лише один із проявів тих можливостей, які використовуються в більше умиротвореному суспільстві, що відкидає пряме використання фізичного насильства з боку тих, хто має дійсні можливості прибігати до насильницьких методів.

2. Особливості трансформації агресивності у суспільстві за Н.Еліасом

Структура афектів людини являє собою щось ціле. Ми можемо по-різному йменувати окремі потяги — відповідно до їх спрямованості або відповідно до їх функцій; ми можемо говорити про голод або потребу плювати, про половий або агресивний потяги, але в житті всі вони настільки ж мало віддільні друг від друга, як серце від шлунка або кров головного мозку від крові генітального апарата. Вони доповнюють і почасти можуть заміщати один одного, у відомих межах можливе їх взаємоперехід і "вирівнювання" ситуації — порушення, допущене в одному місці, заявляє про себе в іншому. Коротше кажучи, вони утворять єдиний замкнутий потік потягів, свою, особливу цілісність у рамках цілісності організму. По своїй будові ця цілісність ще багато в чому нам не ясна, але в кожному разі її форма, її суспільний вигляд мають величезне значення для флюїду й кожного окремо взятого суспільства, і людини в ньому.

Сьогодні про потяги або емоційні явища говорять так, немов ми таїмо в собі справжній клубок різних потягів. Наприклад, про "потяг до смерті" або про "потяг до цінності" міркують так, начебто мова йде про різних хімічний субстанціях. Спостереження за цими відособленими потягами в інших випадках можуть бути плідними й змістовними. Але якщо форми мислення, що служать для узагальнення цих спостережень, не показують нам єдності й цілісності потягів, приналежності кожного з них цьому цілому, то вони не зможуть відтворити живий об'єкт. Тому, говорячи про агресивність, про насолоду від боротьби, ми не маємо на увазі якогось відособленого потяга. Ми говоримо про нього, ясно усвідомлюючи, що мова йде про певну функцію в рамках цілісного організму, а трансформації цієї функції вказують на трансформації моделювання всього організму.

Стандарт агресивності й по своїх відтінках, і по силі донині не однаковий у різних націй Заходу. Але ці гадані настільки значними розходження стираються й виглядають незначними, якщо зрівняти агресивність "цивілізованих" народів із цим потягом у суспільствах, що перебувають на іншому щаблі придушення афектів. У зіставленні з бойовою люттю абіссинського воїна (нехай неспроможного перед особою технічного апарата цивілізованої армії) або з темпераментом різних племен епохи великого переселення народів агресивність навіть самих войовничих націй цивілізованого миру здається зм'якшеною. Подібно всім іншим потягам, навіть у воєнних діях вона здобуває помірні форми завдяки прогресу поділу функцій, завдяки взаємодії, що підсилилася, між індивідами, завдяки росту їхньої залежності друг від друга й від технічного апарата. Вона обмежується й уводиться в певні рамки за допомогою безлічі правил і заборон, що перетворилися у форми самопримуса. Подібно всім іншим, цей потяг трансформується, він так "тоншає" і "цивілізується", що лише в сновидіннях або в окремих випадках, які прийнято відносити до хворобливих, ми ще можемо зштовхнутися з окремими проявами безпосередньої й нерегульованої сили даного потяга.

У поле цих з, в області ворожих зіткнень між людьми, відбувається та ж сама історична зміна, що ми відзначили й в інших випадках. Незалежно від того, яке місце в такому перетворенні займає Середньовіччя, для того щоб показати загальний хід такого розвитку, ми можемо взяти як вихідний пункт стандарт вищого шару мирян, військового стану Середньовіччя. Зняття афективної напруженості за допомогою боротьби було в Середні століття, імовірно, уже не настільки безпосереднім, як у більше ранню епоху великого переселення народів. Агресивність носила досить відкритий і неприборканий характер у порівнянні зі стандартом Нового часу, коли жорстокість і почуття насолоди від руйнування або від катування людей, так само як і від доказу своєї тілесної переваги над іншими, минулого поставлені під твердий суспільний контроль, насамперед за допомогою держави. Всі подібного роду насолоди обмежуються за допомогою погрози страждання, і тепер вони можуть заявляти про себе тільки побічно, в "витонченому" або, як говорилося раніше, "рафінованому" виді. Тільки в часи соціальних переломів (або в колоніях, де соціальний контроль менше) ми зіштовхуємося з безпосередніми проривами агресивності, у меншій мері супроводжуваними почуттями сорому й незручності.

У середньовічному суспільстві саме життя спонукувало людей до розвитку в зовсім іншому напрямку. Грабіж, війна, полювання на людей і звірів — все це тут прямо ставилося до життєвих потреб, очевидним образом відповідним будові цього суспільства, а в могутніх і сильних — навіть до повсякденних радостей життя.

Насолода від життя, від їжі й питва, від сну можна одержати лише в тому випадку, якщо перед очами встає поле бою — мерці із пропоротими боками, смертоносні списи, що іржуть коні, що втратили своїх сідоків, лементи "Уперед!" або благання переможених про допомогу. Навіть у такому літературному зображенні залишається враження первісної дикості почуттів.

На більше пізніх фазах розвитку такого роду форми афективної розрядки можуть здатися виключеннями, випадками "хворобливого" виродження. Але в ту епоху не було покарань за злодіяння, не було суспільної відплати. Єдиною погрозою, єдиною небезпекою, здатної викликати страх, була поразка в боротьбі з більше сильним супротивником. Як зауважує історик французького суспільства XІІІ ст. Люшер, якщо не брати до уваги вдачі невеликої еліти, то можна визнати, що розбій, грабіж, убивства повністю відповідали стандарту військового суспільства того часу, і мало що дозволяє говорити про те, що в інших країнах або протягом декількох наступних сторіч справа обстояло інакше. Жорстокість не була приводом для виключення людини із суспільства. Радість від споглядання мучень і смерті інших була велика й мала суспільно визнаний характер. Певною мірою будова суспільства навіть стимулювало рух у цьому напрямку, перетворюючи таке поводження в необхідне й доцільне.

Приміром, що було робити з полоненими? У суспільстві того часу оберталося мало грошей. Поки мова йшла про бранців, здатних платити викуп, так ще побратимах по стані, переможці ще якоюсь мірою стримували себе. Але що було робити з іншими? Тримати їх у себе означало, що їх потрібно годувати. Відпустити їх — у ворога збільшаться військова міць і багатство, оскільки багатство вищого шару в ту епоху залежало від наявності працюючих, прислуговуючих, що борються рук. Залишалося або вбити, або відіслати назад, але скалічивши настільки, щоб вони вже не були придатні ні для військової служби, ні для роботи. Те ж саме ставилося до знищення врожаю, до засипаних колодязів або зрубаних дерев. У переважно аграрному суспільстві, де власність в основному була нерухомої, це також вело до ослаблення супротивника. Більший ступінь аффективності поводження був у цьому суспільстві навіть необхідної. Люди надходили відповідно до соціальної доцільності, так ще знаходили в цьому задоволення. Меншому соціальному контролю над потягами цілком і повністю відповідало те, що ця пристрасть до руйнування — виникаюча, можливо, у силу незначної самоідентифікації з катованою людиною й зовсім що точно служила вираженням почуттів страху й провини, що постійно виникали в чреватої безліччю небезпек життя, — вела до крайньої твердості. Сьогоднішній переможець завтра міг стати переможеним, бранцем, якому загрожувала страшна доля. Важко було передбачити майбутнє в епоху, коли полювання на людей, тобто війна, перемінялася полюванням на звірів або турнірами, тобто насолодами "мирного часу". Майбутнє було невизначеним навіть для "втікачих від світу". Єдино міцними залишалися віра в Бога й взаємну довіру декількох людей, що тримались окремо один від одного. Усюди панував страх, потрібно було цінувати мить. Подібно мінливості фортуни, насолода переходило в страх, і прямо зі страху народжувалася нова насолода.

Переважна більшість представників вищого шару мирян вели життя проводирів розбійницьких зграй. Такий спосіб життя відповідав їхнім смакам і звичкам. Залишені цим суспільством свідчення в цілому схожі на ті дані, якими ми розташовуємо про феодальні суспільства нашого часу, — і ті й інші говорять нам про подібний стандарт поводження.

Воїн Середньовіччя не просто любив боротьбу, він жив нею. Замолоду він до неї готувався, по досягненні повноліття його зводили в достоїнство лицаря, і він боровся до тої пори, поки в нього залишалися сили, тобто до самої старості. Іншої функції в його житті просто не існувало. Його будинком був бойовий пост, міцність. Якщо лицареві й траплялося жити в мирні часи, то йому потрібна була хоча б ілюзія війни. Він боровся на турнірах, які часто мало чим відрізнялись від справжньої війни.

Є безліч свідчень того, що відношення до життя й смерті у вищого шару середньовічних мирян жодним чином не збігалося з тим, що панувало в книгах духівництва й звичайно вважається чи ледве не "типовим" для Середньовіччя. Для вищого шару кліриків, принаймні для тих, хто говорив від його ім'я, життя визначалася думками про смерть і про те, що за нею піде в потойбічному світі.

Верхівка мирян цим зовсім не обмежувалася. Навіть якщо в житті лицаря й бували часи, коли він думав подібним чином, ми щораз виявляємо свідчення про зовсім іншу позицію. Ми знову й знову чуємо заклик, що не збігається із прийнятими сьогодні поданнями про Середньовіччя: не обтяжуй себе думками про смерть, насолоджуйся радостями цього життя.

Але в середньовічному суспільстві постійна готовність до бою зі зброєю в руках була характерна не тільки для лицарів і становила життєву необхідність не для одного лише вищого стану. Життя городян у той час теж багато в чому залежала від дрібних і великих сутичок, причому в значно більшій мері, чим у пізніші часи, а тому агресивність, ненависть і радість від катування іншого були тоді куди менш стриманими, чим на наступній фазі.

Разом з поступовим підйомом третього стану відбувалося загострення протиріч середньовічного суспільства. Бюргери володіли не однією лише силою грошей. Розбій, бійка, грабіж, звади між родинами грали в житті городян не меншу роль, чим у військової касти.

Сімейна помста, вендета, існувала не тільки між дворянами. В XV ст. міста нітрохи не менш роздирали такі війни між родинами й кланами. Буржуа або навіть усякий дрібний люд, начебто карбувальників, кравців або пастухів, часто й незабаром хапаються за ніж.

Це зовсім не означає, що люди того часу увесь час ходили похмуріше хмари, з нахмуреними бровами й войовничою міною на особі. Навпроти, вони веселилися, жартували, насміхалися друг над іншому — слово за слово, і жарт раптом вів до звади. Крайня побожність, страх перед пеклом, почуття провини й каяття, вибухи веселощів і радості зненацька переходили в них у страсті, які нам здаються протилежними, — у неприборкану лють, у ненависть і агресію. Відносно швидкий перехід від одного настрою до іншого взагалі є симптомом зовсім певної організації емоційного життя. Потяги й емоції були менш стриманими, більше безпосередніми, неприкритими, чим у пізніший час. Нам з нашими витиснутими страстями, помірними й розважливими почуттями, із суспільними табу, убудованими в структуру потягів у вигляді самопримуса, здаються протилежностями дорівнює сильні побожність і агресивність, покаяння й жорстокість. Релігія, думка про караючого або даруючого нагороду всемогутньому Богу, ні в якій мірі не "цивілізувувала" їх і не служили стримуванню афектів. Навпроти, релігія того часу була рівно настільки "цивілізованої", наскільки такими були все суспільство або той або інший соціальний шар, що виступав як носій релігії. Оскільки й у цьому випадку емоції виражалися так само, як у нашім власному життєвому просторі це звичайно властиво тільки дітям, ми можемо назвати подібні їхні прояви "дитячими".

Щось схоже ми виявляємо у всіх свідченнях того часу: життя з інший, чим у нас, афективним навантаженням; існування, виконане небезпек; майбутнє, що не піддається ніяким довгостроковим прогнозам. Хто в цьому суспільстві не любив і не ненавидів всіма силами душі, хто не міг за себе постояти в лютій боротьбі, той міг піти в монастир, але для мирського життя він був загублений. У придворному суспільстві точно так само був загублений для мирського життя той, хто не міг приборкувати свої страсті й приховувати свої афекти, хто не зумів "цивілізуватися".

І тут і там ми маємо справу з будовою суспільства, що вимагає від індивіда певного стандарту володіння страстями й сприятливим формуванням останнього. "З нашими мирними вдачами й звичками, з тим захистом, що надає сучасна держава кожному, охороняючи й особи, і їхня власність", як зауважує Люшер, нам важко уявити собі суспільство, улаштоване інакше.

"У ту епоху країна розпадалася на провінції, і мешканці кожної із провінцій утворювали як би малі нації, що відверталася від всіх інших. У свою чергу, всі ці провінції ділилися на безліч льонів і володінь, і між їхніми хазяями йшла безперестанна боротьба. Не тільки великі феодали, барони, але й дрібні власники замків жили в дикій ізоляції й вели постійну війну з "суверенами", із собі подібними або зі своїми підданими. Крім того, існувало суперництво між містами, селами, мешканцями долин; у цьому різноманітті територіальних одиниць ішла безперервна війна між всіма сусідами". Дана картина дозволяє наочно продемонструвати те, що раніше говорилося про зв'язок між будовою суспільства й структурою афектів. У суспільстві відсутня центральна влада, досить сильна, щоб примушувати людей до стриманості. Там, де ця влада починає рости, охоплюючи ту або іншу область, і люди на більших або менших територіях виявляються змушеними жити у світі, там поступово міняються й моделювання афектів, і стандарт організації потягів. Нам ще прийде докладніше говорити про те, як разом із цим процесом поступово ростуть стриманість і "увага людей друг до друга", — спочатку в повсякденної, у нормальному громадському житті. Афективна розрядка за допомогою фізичного насильства обмежується певними тимчасовими й просторовими анклавами. Коли монополія на фізичне насильство переходить у руки центральної влади, уже не всякий силач може насолоджуватися агресією, але лише деякі особи, наділені легітимною силою, наприклад поліцейський стосовно злочинця. Більші маси населення можуть прибігати до насильства тільки у виняткових випадках, під час військових або революційних дій, тобто в соціально легітимізованій боротьбі проти зовнішнього або внутрішнього ворога.

Але навіть у цих тимчасових і просторових анклавах, де в цивілізованому суспільстві зберігається агресивність (насамперед під час воєн між націями), вона здобуває безособовий характер. Агресія усе менше служить причиною афективної розрядки, наділеною тією безпосередністю й тією силою, що були властиві Середньовіччю. Контроль над афектами, сформований повсякденним життям цивілізованого суспільства, і запропонована цим суспільством міра стримування й трансформації агресії не відміняються навіть у цих анклавах. У кожному разі, агресія звільнилася б від цього контролю швидше, ніж нам хотілося б, якби пряма, фізична боротьба проти ненависного ворога не перетворилася в механізовану війну, що вимагає строгого контролю над афектами. Навіть під час війни цивілізованих країн нашого миру індивід більше не може безпосередньо давати волю своїм емоціям, насолоджуючись видом поваленого ворога. Він повинен, незалежно від свого настрою, підкорятися переданим йому наказам не видимого їм командира й вести бій з найчастіше не видимим їм ворогом. Потрібні сильні соціальні хвилювання й нещастя, і насамперед потрібно що свідомо ведеться пропаганда, для того щоб значні маси людей повернулися до витиснутого із цивілізованої повсякденності й соціально засуджуваним потягам, на радість, одержуваної від убивства й руйнування, і для того щоб ці потяги стали легітимними.

Звичайно, дані афекти стають легітимними й займають чітко обкреслене місце в повсякденному житті цивілізованого суспільства, одержавши "витончену", раціоналізовану форму. Характерна та трансформація, що разом із процесом цивілізації змінює організацію афектів. Насолода від боротьби й агресії, наприклад, знаходить своє соціально прийнятне вираження в спорті. Це стосується насамперед "глядачів", тих, хто спостерігає, скажемо, боксерський матч і подумки ідентифікує себе з тими деякими, кому дана можливість безпосередньо знімати афективну напругу в чітко встановлених границях і за строгими правилами. Таке виживання афектів при спогляданні або навіть при простому слуханні радіо є найбільш характерною рисою цивілізованого суспільства. Вона впливає на розвиток книговидання й театрального мистецтва, вона має вирішальне значення для зростаючої ролі кіно в нашім світі. Те, що спочатку було активною агресією, що приносила насолода, трансформується в пасивну й помірну насолоду від споглядання проявів агресивності й, у свою чергу, впливає на виховання, на правила "кондиціювання" молоді.

При всіх розходженнях індивідів, той, чия психіка виходить за рамки соціального стандарту потягів, уважається "ненормальним". Таким сьогодні стануть уважати того, хто буде знаходити задоволення в спалюванні кішок, — саме тому, що нормальне "кондиціювання" людей на нашій фазі цивілізації придушує насолоду від подібних дій за допомогою страху, вироблюваного внутрішнім примусом. Тут ми бачимо із простого психічного механізму, що сприяє історичної трансформації афективного життя: соціально небажані потяги й задоволення підлягають покаранню, за ними треба невдоволення (або воно, принаймні , переважає). Постійне поновлення покарань і погроз робить звичним невдоволення, і останнє примусово зв'язується як домінанта з тим поводженням, що спочатку могло приносити насолоду. Тому соціально простимульовані невдоволення й страх — сьогодні їх репрезентують насамперед батьки, хоча таке представництво зовсім не обов'язково — перебувають у боротьбі зі схованим задоволенням. Те, що розглядалося нами в різних аспектах як зрушення границі сорому, зсув порога чутливості, зміна стандарту афектів, могло мати своєю причиною саме цей механізм.

Висновки

Роботи німецького вченого Н. Еліаса по достоїнству оцінені істориками й фахівцями в області теорії цивілізацій лише недавно, що пояснюється й складностями його творчої біографії. На початку 30- х рр. він був змушений емігрувати з Німеччини в Англію, де тривалий час викладав соціологію. Його перша основна робота "Цивілізаційний процес" була опублікована "не в той час, не в тім місці й не на тій мові" (в 1939 р., у Швейцарії, на німецькому). Тільки наприкінці 70- х рр., після видання цієї книги англійською мовою наукова громадськість "відкрила" ім'я вченого. В 1983 р. на англійську мову була переведена інша його велика робота "Придворне суспільство". Обидві роботи швидко одержали широке визнання, а його репутацію ще при житті можна було зрівняти із престижем М. Вебера й 3. Фрейда.

У концепції Н.Еліаса основу цивілізаційного процесу становить прогресуючий поділ праці, а в більше широкому змісті поділ соціальних функцій і налагодження взаємодії між людьми, що відбувається здебільшого незалежно від намірів і волі учасників такої взаємодії. У цьому плані він треба тому підходу, що звичайно зв'язується з іменами А. Сміта, К. Маркса й Э. Дюркгейма. Відмінність його підходу варто бачити насамперед у підкресленні не структурних (класових), а процесуальних сторін у поділі функцій, у виявленні розмаїтості тих сторін життєдіяльності, у яких проявляється такий поділ і супутня їй конкуренція, а також у підкресленні взаємозалежності людей, формованої таким поділом. Від веберовського методу ідеального типу підхід Н. Еліаса відрізняється прагненням піддати конкретному вивченню реальний тип суспільства не в його специфіці, а в його динаміку.

Список використаної літератури

Элиан Н. Процес цивилизации. Социогенетические исследования» — К.: — 2003. – 503 с.