Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, німецький філософ створив систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття — розвиток — є характеристика діяльності світового духу, його понадрухи в області чистої думки у висхідному ряду усе більш конкретних категорій. Діалектика розглядалася також як протиставлення тези, антитези й синтезу, вирішення протиріч.

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення «системи філософії», яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього як для теоретика дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в «Феноменології духа». А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка — як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.

Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в «Енциклопедії»: 1. Логіка. 2. Філософія природи. 3. Філософія духа.

Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку).

Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) — видатний німецький філософ. У перший період творчості виступив як послідовник «критичної філософії» Канта і Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об’єктивного ідеалізму і створив оригінальну філософську систему.

Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — «світовим розумом», «світовим духом», «абсолютною ідеєю», які нібито існували ще до матеріального світу.

Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи.

У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці «Феноменологія духу» духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одночасно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

У «Феноменології духу» обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, дається зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення аж до поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої достовірної чуттєвості до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього «Феноменологію духу» можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості.

Центральною у «Феноменології духу» є багатозначна категорія «відчуження». Під «відчуженням» Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи і суспільства; по-друге, будь-яке складне відношення між суб’єктом і об’єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їх власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними. Проблема відчуження залишається актуальною і в наш час[5, c. 146-148].

Аналізуючи «Феноменологічні знання», «знання, що з’являються», Гегель зробив спробу обґрунтувати положення про те, що глибинною основою всього сущого є абсолютна ідея, яка розвивається за принципом тріади: «теза — антитеза — синтез». У створеній пізніше філософській системі Гегеля абсолютна ідея виступає в трьох формах: у вигляді чистих логічних сутностей; у формі інобуття ідеї — природи; в різних проявах конкретного духу. Наслідком подібного розуміння форм абсолютної ідеї було виділення Гегелем таких частин його системи, як логіка, філософія природи і філософія духу, об’єднаних в «Енциклопедію філософських наук».

Піддавши нищівній, багато в чому несправедливій критиці формальну логіку, в якій, за його словами, «немає навіть передчуття наукового методу»1, Гегель запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної самосвідомості абсолютної ідеї. Причому ця логіка зайняла центральне місце в його системі, оскільки її предметом є сама абсолютна ідея, яка розгортає в логіці свої моменти у формі категорій і становить основу всієї діяльності.

Керуючись ідеалістично інтерпретованим принципом тотожності мислення і буття, Гегель створює фантастичну картину світу. Та за нею приховуються геніальні догадки про універсальні взаємозв’язки речей і їх саморозвиток. Його принцип тотожності мислення і буття дав можливість переконливо спростувати аргументи агностиків. «Какого высокого мнения мы ни были бы о величии и могуществе духа, — писав Гегель, — оно все же будет недостаточно высоким. Скрытая сущность вселенной не обладает в себе силой, которая была бы в состоянии оказать сопротивление дерзновению познания, она должна перед ним открыться, развернуть перед его глазами богатства и глубины своей природы и дать ему наслаждаться ими».

«Наука логіки» Гегеля складається з учень про буття, про сутність і про поняття. В першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлення, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок тощо. Чисте буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і невизначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскільки для них обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті і перебувають у ньому як ідеалізовані моменти.

За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання[1, c. 195-196].

Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії закону як того, що є тривким, тотожним у розмаїтті явищ. Важливе місце займає тут з’ясування специфіки суттєвого відношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). При цьому він піддає аргументованій критиці агностицизм і механістичний матеріалізм.

Вчення про сутність завершується аналізом категорії свободи. Визначення свободи як пізнаної в понятті необхідності, хоч і містило в собі суттєвий момент істини, та не вичерпувало останню. Воно відіграло негативну роль не лише в теорії, а й стало теоретичною основою насильницького нав’язування поглядів у тоталітарних державах.

Заключна частина «Науки логіки» Гегеля — це вчення про поняття. На відміну від традиційного розуміння поняття як форми мислення і результату узагальнюючої діяльності розсудку, Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Незважаючи на містичний характер такого тлумачення поняття, тут має місце і раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв’язку загального, особливого і одиничного. В цій частині «Науки логіки» Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їх пізнавальну цінність; піддає критиці формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з’ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод.

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності. Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.

Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді[3, c. 85-87].

Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.

Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди. Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи. Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок. Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку. Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія — це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно. Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони[1, c. 67].

2. Обґрунтуйте (філософськими аргументами) той факт, що людина різних епох відрізняється одна від одної

Як homo sapiens людина складає верхівку ієрархії живих істот. На противагу цьому розумінню людини ще досократики розвивали еволюційний підхід і наполягали на самостійності культурного прогресу.

У філософії й інших гуманітарних науках людина визначається як носій розуму; вона принципово відрізняється від тварин своєю розумністю, що дозволяє стримувати й контролювати тілесні потяги й інстинкти. Завдяки розуму вона осягає закони світобудови, відкриває науки, винаходить техніку, перетворює природу й створює нове середовище буття. Крім розумності можна вказати й інші духовні характеристики людини: тільки в неї виникає віра в Бога, розрізнення добра й зла, усвідомлення своєї смертності, пам’ять про минуле й віра в майбутнє. Тільки людина здатна сміятися й плакати, любити й ненавидіти, судити й оцінювати, фантазувати й творити. У своїй критиці природничого визначення людини представники гуманітарного підходу відзначили відкритість і незавершеність людини, що не має від природи заданих інстинктів, які забезпечують виживання.

Більше того, людина як біологічна істота є слабкою й уразливою порівняно із сильними тваринами, і тому не ясно, як вона змогла настільки успішно конкурувати з ними, що стала наймогутнішою на Землі силою.

Довгий час ці два протилежні підходи до людини абсолютизувалися й іноді стимулювали, а частіше перешкоджали розвиткові один одного. Тим часом той факт, що людина є історичною, соціальною й культурною істотою, дасть можливість подолання сформованої опозиції духовного й тілесного й тим самим відкриває шлях для нових плідних програм як природничого, так і гуманітарного пізнання людини. ЇЇ так називана «природа» не є чимсь заданим, а будується в кожній культурі по-своєму. Тому немає підстав говорити про вродженість агресивності або, навпаки, солідарності, тому що природні задатки, які є в кожної людини, успішно придушуються або, навпаки, інтенсифікуються суспільством. Люди буквально всьому повинні були навчитися самі, і все, що вони вміють — це продукт культурного розвитку, виховання й освіти. Людиною не народжуються, а стають.

Сучасна ситуація характеризується незнанням того, що таке людина.

У самих різних аспектах сьогодні інтенсивно обговорюються проблеми людини й людського.

Людина — унікальна істота у Всесвіті. Якщо речі байдужі до пізнання, тому що пізнання не змінює їхньої сутності й вони рухаються за своїми законами, то людина, що не має фіксованого й заданого місця у світі, сама має визначити себе й свою позицію, щоб реалізувати й затвердити себе. Ідея людини не є чимсь зовсім нереальним. Так, успіхи грецької цивілізації багато в чому зобов’язані саморозумінню людини як розумної соціальної істоти. З новою силою ідея людини діяла в епоху Відродження, а в Новий час людина протиставила Універсумові, нескінченності, що відкрилася, готовність нескінченного пізнання й самовдосконалення, що ефективно сприяло розвитку століття освіти й прогресу.

Список використаної літератури

1. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.
2. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.
3. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
4. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.
5. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб.  для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.