У період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку людства: перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до його філософського осмислення. Філософія виросла із соціального досвіду громадян полісу, тобто із тієї моделі взаємостосунків, що слугувала філософам за аналогію світобудови. Виникає натурфілософія (філософія, що вивчала загальні закономірності) з раціоналістичним, тобто заснованим на розумі і логіці, підходом до формулювання та вирішення наукових проблем. Здійснюється намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону. Стародавні греки не просто використали наукові досягнення інших народів — Вавилону, Стародавнього Єгипту, Китаю, — а й творчо переробили їх, сприяючи тим самим розвитку знань, що дає підстави говорити про інтелектуальну революцію та виникнення науки як такої саме в Стародавній Греції.

Розглянемо названі етапи розвитку античної філософії детальніше.

Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей, тобто з філософського осмислення природи. Грецькою мовою слово “природа” звучить як “фізис”, тому таку філософію називали “фізичною”, а філософів цього періоду “фізиками”. Вони інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з’ясування першопричини усього сущого як основи, суті.

Біля джерел формування натурфілософії стояла мілетська школа (м. Мілет, Мала Азія, VII ст. до н. е.). Її засновником був Фалес (біля 624–547 р.р. до н. е.), а його послідовниками  Анаксімандр (610–546 р.р. до н. е.) і Анаксімен (585–525 до н. е.). Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають усі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим, вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, що існує завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначений початок, який він назвав «апейрон”,  Анаксімен прийняв за першооснову повітря (схема 1.).

Антична філософія: рання класика

Те, що були вирізнені саме ці речовини як втілення “першооснови” світу, невипадково. Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід або пару наштовхує думку на можливість нескінченної кількості метаморфоз, породження з єдиної вихідної (першої) форми цілої множини якісно різних форм. Повітря, у свою чергу, своїм “всепроникненням” збуджує уяву про речову “наповненість” буття, що має здатність “згущатись” і “розріджуватись”, породжуючи в такий спосіб всю різноманітність конкретних речей у світі. Отже, вода, повітря і т. ін. як “першооснови” світу, є не просто звичайними “відчутними” речовинами, вони одночасно є “видимим”, “речово” – існуючим принципом, законом виникнення, існування і зникнення конкретно – життєвого розмаю речей навколишнього світу.

Натурфілософи шукали першооснову Всесвіту. Для Фалеса з Мілету це була вода; для його учня Анаксімена — первинна матерія, «апейрон»; для Анаксімандра — повітря, «ефір»; для Геракліта — вогонь. Геракліта, зокрема, називають одним з основоположників діалектики. Він учив, що на Землі немає речей, а є процеси: «Все тече, все змінюється», «Не можна двічі увійти в одну й ту саму річну». Саме грецькі натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали основи грецької та європейської науки.

Раціоналістичній філософії протистояла філософія ідеалістична, яка начала світу вбачала не в природі та її явищах, а в ідеях. Таким філософом-ідеалістом був Піфагор, який жив у VI ст. до н.е. в Сицилії. Він став засновником релігійно-філософської громади, що пояснювала світ за допомогою числових співвідношень.

Стародавні греки зробили величезний крок у розвитку алфавітного письма, яке виникло у IX — VIII ст. до н.е. Створивши простий спосіб фіксації інформації, вони тим самим «демократизували» систему навчання, завдяки чому зробили усіх вільних людей грамотними.

Виникнення грецької писемності стало потужною підоймою розвитку літератури. Визначними майстрами слова цієї доби були Гесіод («Теогонія», «Роботи і дні»); творець пісенного розміру грецької лірики — ямбу Архілох; Тіртей із Спарти, який оспівував героїку та воїнську доблесть, наповнюючи свої вірші почуттям патріотизму і громадянського обов´язку; байкар Езоп. Свого довершення лірика набула у творчості «фіалкокучерявої, чистої, з посмішкою ніжною» поетеси Сапфо.

У класичний період відбувся розквіт філософсько-естетичної думки. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, але особливо уславились Платон та Арістотель, суперництво між вченнями яких майже на два тисячоліття визначило основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в Середземномор´ї, а й значно далі.

Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення Демокрита з Абдери (460-370 pp. до н.е.) про атомістичну будову Всесвіту та атом як найменшу частину вічної і незмінної всюди сущої матерії з її одвічною властивістю — рухом.

У другій половині V ст. до н.е. як реакція на натурфілософію виникає софістика, що намагалася з´ясувати природу людського знання та критерії його істини. Софісти заклали античне уявлення про школу, доповнивши традиційну систему освіти (письмо, лічбу, музику, гімнастику) риторикою, діалектикою та красномовством. Одним з визначних представників старших софістів був Протагор, який сформував основи вчення про відносність знання.

З кола софістів вийшов видатний філософ Сократ (471-399 pp. до н.е.). Він привертав увагу філософів від проблем Всесвіту до внутрішнього світу людини. «Пізнай себе!» — проголошував мислитель. Спочатку мудрець осягає істину шляхом ретельного аналізу самого себе, потім — об´єктивно існуючого духу та об´єктивно існуючої істини. Про себе ж Сократ говорив: «Я знаю, що нічого не знаю». Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним політиком, не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.

Сократ не написав жодного твору, але мав своїх послідовників і учнів, найвидатнішим з яких був Платон (427-347 pp. до н.е.) — засновник об´єктивного ідеалізму. Ідеалістичність філософії Платона полягала у відокремленні духовного світу від матеріального, запереченні реального життя. Християнство спиралось на платонізм як на одну із своїх найважливіших філософських основ. Платон уславився ще й як політик. Його трактат про державу засвідчив пошук «ідеальної» моделі полісу в умовах занепаду традиційного колективізму та кризи полісної системи. Платон критикував товарно-грошові відносини, забороняв Гомера, який написав багато «брехні» про життя богів, обстоював замкнене кастове суспільство, у якому кожна верства (філософи, воїни, землероби і ремісники) виконувала відведені їй функції, пропагував державне виховання дітей.

Найбільшим мислителем стародавнього світу був учень Платона Арістотель (384-322 pp. до н.е.). Натурфілософські погляди Аристотеля близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про форму і зміст. Вчений плідно працював у всіх галузях тогочасного знання: природознавстві, математиці, медицині, історії, державному праві. Він заклав основи соціології, теорії літератури і мистецтва, став основоположником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом Стародавньої Греції. Його славнозвісна «Поетика» стала основою для всіх наступних учень про природу мистецтва.

У V ст. до н.е. в Греції набувають розвитку спеціальні наукові дисципліни: математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль належала Гіппократу, на теренах історії уславились Геродот і Фукідід — основоположник історії як науки, заснованої на документальних фактах та глибокому аналізі причин тих чи інших подій і явищ.

Наступною відомою філософською школою, ще існувала в західній частині Великої Греції, тобто в Південній Італії, є школа піфагорійців.  Її засновником був Піфагор (бл. 580–500 рр. до н. е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення – число. Воно володіє речами, моральними і духовними якостями. «Земний порядок має відповідати небесному». Підґрунтям світу є числа, які і створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла – четвірка. Числа виступають як самостійні сутності.  Священною декадою є число 10, бо це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами. На відміну від попередніх філософів, які звертали увагу на якісний бік речей, Піфагор стверджує, що якість пов’язана з кількістю, і робить висновок, що «число володіє    речами». Як конструктор нових понять Піфагор вважається першим, хто вживає поняття “філософ”, “філософія”.

У VI столітті до н. е. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа – елейська, послідовники якої звуться елеатами. Якщо в основу світу представників мілетської школи була покладена матеріальна стихія (вода, вогонь та ін.), то представники елеатської філософії основу  світу вбачали в неконкретному: не речовині, а початок, який позначається поняттям “буття”. Найбільш глибокі ідеї цієї філософії були розробленні Парменідом  (540 – 480 р. р. до н. е.) і Зеноном (бл. 490–430 р. р. до н. е.). Парменід  поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають.

Логічне обґрунтування висновків Парменіда давав Зенон.  Роз­ви­ва­ю­чи по­гля­ди вчи­те­ля, він під­крес­лю­вав, що ло­гіч­но не­мож­ли­во уявляти мно­жин­ність ре­чей і до­пу­щен­ня ру­ху – це при­зво­дить до су­пе­реч­нос­тей.  За прин­ци­па­ми елейської шко­ли Зе­нон роз­ри­ває чут­тє­ве і ра­ці­о­наль­не піз­нан­ня. Іс­тин­ним виз­нає тіль­ки ра­ці­о­наль­не піз­нан­ня, а чут­тє­ве піз­нан­ня вва­жає об­ме­же­ним, су­пе­реч­ли­вим. Най­більш ві­до­мим вик­ла­ден­ням елейсь­ко­го від­ки­дан­ня ру­ху та нез­мін­нос­ті бут­тя є апо­рії (ло­гіч­ні усклад­нен­ня) Зе­но­на, які доводили, що як­що при­пус­ти­ти іс­ну­ван­ня ру­ху, то ви­ни­ка­ють су­пе­реч­нос­ті, які не можна розв’язати.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484 – 424 р. р. до н. е.) – автор філософських поем, лікар, інженер, філософ. Він був засновником школи еволюціонізму. Емпедокл приймає як першооснови світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першооснови в Емпедокла не переходять одна в одну, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: Любові і Ненависті. Любов – космічна причина єдності і добра. Ненависть – причина роздрібненості і зла.

Після Емпедокла утверджується оригінальна філософська школа ноології, або концепція всесвітнього розуму.  Розробив її Анаксагор (500 – 428 рр. до н. е.). На противагу своїм попередникам, Анаксагор відкидає стихії як початки. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Один з останніх представників елейської школи Мелісс (його акме припадає на 440 рр. до н. е.) довів нескінченність буття у просторі та часі, сформулював закон збереження буття, суть якого виразив у формулі “з нічого ніщо не виникає”.

Значним етапом у розвитку античної філософії була школа атомізму. Ідеї про атомістичну природу світу розвивали Левкіпп (бл. 500–440 рр. до н. е.) і Демокріт (бл. 460–370 рр. до н. е.). Філософську спадщину Левкіппа і Демокріта важко розділити (існують різні точки зору на цю проблему), тому їх вчення, як правило, розглядають разом. Левкіпп і Демокріт, на відміну від інших філософських шкіл, визнають буття (атоми) і небуття (пустоту). Атом на їх думку – це найменша частинка буття, вона неподільна, вічна і незмінна. Атоми розрізняються за величиною, формою, порядком розміщення. Вони вільно рухаються в пустоті, а зіткнувшись, змінюють порядок руху. Причини руху атомісти не описують. Атоми самі по собі без’якісні. З атомів складається і душа.

Після смерті тіла атоми душі  також розпадаються, тому душа є смертною. На поверхні речей знаходяться більш легкі, летючі атоми. Вони «втягуються» при диханні нами, і завдяки органам чуття ми й маємо певні образи предметів і уявлення про них.  Пізнання за Демокрітом має два види: “темний” шлях пізнання – здійснюється за допомогою чуттів – дає видимий світ предметів, утворених взаємодією атомів у порожнечі; “світлий” шлях пізнання – здійснюється за допомогою мислення – дає розуміння атомів і порожнечі, тобто суті речей і світу; до “темного пізнання” належить зір, слух, нюх, смак, дотик: коли вони вже не здатні бачити надто мале, ні чути, ні сприймати нюхом, смаком чи дотиком, а дослідження має проникнути до більш тонкого пізнання, тоді “на сцену виходить” мислення (“світле пізнання”), яке є найбільш тонким пізнавальним органом. Результатом пізнавального процесу для людини є істина – правильне знання про суть речей і світу, а кінцевим наслідком – мудрість. Мудрість, як талант пізнання, дає три плоди – дар гарно думати, дар гарно говорити, дар гарно діяти.

Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.