Вступ

Німецька класична філософія являє собою досить незвичайне явище в історії світової філософії. Адже всього за кілька десятків років на території країни, так ще й не мала власної національної філософської традиції, раптом виникли така потужна, самобутня і всеохоплююча філософська течія.

Для кращого розуміння цього явища у всій його повноті було б корисним почати із суспільно політичних передумов німецької класичної філософії. Незважаючи на те, що в багатьох регіонах Німеччини феодальні порядки й кріпосне право зберігалися до Наполеона, Німеччина була досить розвитою  і урбанізованою країною.

У ній, так само як і в інших країнах Західної Європи «третій стан» — міська буржуазія була самостійним класом, зі своїми власними цінностями й власними потребами в поясненні й виправданні цих цінностей. Але разом з тим, на відміну від Франції або Англії революції в Німеччині не відбулася й буржуазія так і не одержала у свої руки реальної політичної влади, але разом з тим німецькі мислителі могли з боку оцінити англійську й французьку революції. Крім того, під час зародження німецької класичної філософії Німеччина ще тільки починала об’єднуватися під владою Пруссії, і цей потужний об’єднавчий імпульс, безсумнівно, залишив свій відбиток на мисленні німецьких інтелектуалів того часу. Таким чином, німецька класична філософія народжувалася в часи, коли в німецьких мислителів з’явилася реальна можливість перейти від слів до дій, і, причому діям не тільки революційним, але й творчим.

Крім того, для кращого розуміння німецької класичної філософії необхідно глянути й на її філософські передумови. У той час у Європейській філософії домінували дві основні тенденції, з однієї сторони це сенсуалізм і емпіризм, що беруть свій початок у філософії Френсіса Бекона, і призвели  до виникнення механістичної картини світу. В емпіризму й механіцизму було чимало послідовників в Англії й у Франції.

Популярність цього філософського напрямку була обумовлена, з однієї сторони бурхливим розвитком природничих наук, а з іншої сторони  можливостями, що відкрилися, для критики церковної картини миру. А з іншого боку, це раціоналізм, що бере свій початок з філософії Декарта. В основу пізнання, Декарт поклав не почуття й відчуття, які можуть обманювати людину, а розум, що є провідником божественної волі (тобто  в Декарта, як і емпіристів, людина не мала власної волі, розрізнялися лише джерела цієї несвободи). Надалі  ідеї Декарта одержали свій розвиток, як у метафізиці Лейбница, так і в суб’єктивного ідеаліста Джорджа Берклі, що повністю заперечував почуттєве пізнання як ілюзію, і розглядав мир як наші подання. Девід Юм був не настільки радикальний, він усього лише стверджував, що на основі наших відчуттів ми не можемо зробити висновок  про існування реальності і її властивостей. Тобто  суб’єктивний ідеалізм Берклі перейшов в агностицизм Юма. Німецька класична філософія з’явилася творчим синтезом цих двох напрямків філософії нового часу. Розглянемо докладніше, як це було, зробивши аналіз основних досягнень німецької класичної філософії.

1. Особливості та здобутки німецької класичної філософії

а) Загальна характеристика німецької класичної філософії: представники, їх основні ідеї

Німецька класична філософія — це найзначніший етап у розвитку філософської думки й культури людства. Вона представлена філософською творчістю Іммануїла Канта ( 1724-1804), Йоганна Готліба Фіхте (1762- 1814), Фрідріха Вільгельма Шеллінга ( 1775-1854), Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770- 1831), Людвіга Андреаса Фейєрбаха (1804- 1872).

Кожний з названих філософів створив свою філософську систему, що відрізняється багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія являє собою єдине духовне утворення, що характеризується наступними загальними рисами:

1. Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, у розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи думали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, «конфронтуючою свідомістю», «що сміється над дійсністю», «душею» культури.
2. Досліджувалися не тільки людська історія, але й людська сутність. У Канта людина розглядається як моральна істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості й самосвідомості людини, розглядає пристрій людського життя відповідно до вимог розуму. Шеллінг ставить завдання показати взаємозв’язок об’єктивного й суб’єктивного. Гегель розширює границі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда в нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншими самопізнаннями, із чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму — антропологічний матеріалізм, у центрі якого коштує реально існуючий людина, що є суб’єктом для себе й об’єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа й людина як частина природи.
3. Всі представники класичної німецької філософії ставилися до філософії як до спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. И. Кант, наприклад, виділяє як філософські дисципліни, насамперед, гносеологію й етику. Шеллінг — натурфілософію, онтологію. Фіхте, уважаючи філософію «науковченням», бачив у ній і такі розділи, як онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний. Гегель створив із систему філософських знань, у яку ввійшли філософія природи, логіка, філософія історії, історія філософії, філософія права, філософія моралі, філософія релігії, філософія держави, філософія розвитку індивідуальної свідомості й ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні й етичні проблеми, а також філософські проблеми історії й релігії [2, c. 58].
4. Класична німецька філософія розробляє цілісну концепцію діалектики.

Кантівська діалектика — це діалектика границь і можливостей людського пізнання: почуттів, розуму й людського розуму.

Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності Я, до взаємодії Я и не-я як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг переносить на природу розроблені Фіхте принципи діалектичного вчення.

б) Місце німецької класичної філософії в історії культури

З кінця 18 сторіччя стало очевидно, що існуюча філософія (філософія Нового часу) вже себе вичерпала. Вона вже не могла ні світоглядно узагальнити досягнутий рівень людського пізнання, не служити основою подальшого розвитку наукових знань. Наука це часу вже переступив рамки механістичних поглядів на мир Декарта, Лейбніца, Ньютона. Наука на практиці показала діалектичну суперечливість дійсності, її постійну мінливість. Філософськи узагальнити стан і рівень досягнутого наукою збагнення миру й тим самим відкрити шлях новим, небаченим в історії людства науковим відкриттям у всіх областях знання лягло на плечі німецьких філософів.

Німецька філософія кінця 18 — середини 19 сторіччя займає винятково важливе місце в історії розвитку філософської думки. Це положення можна вподібнити положенню грецької філософії в античному світі. Фрідріх Енгельс, а за ним і весь марксизм і абсолютна більшість дослідників і філософів уважають цю філософію класичної. Така назва німецької філосософії кінця 18 — середини 19 сторіччя цілком виправдано [7, c. 68].

2. І.Кант як засновник німецької класичної філософії. Теорія пізнання та етика І.Канта

а) Постать І.Канта, його роль у розвитку німецької класичної філософії

Значним станом розвитку новоєвропейської філософської думки була німецька класична філософія другої половини XVIII — першої половини XIX ст. зі своїми головними представниками: І. Кантом, Г. Гегелем, Л. Фейербахом, Й. Фіхте, Ф. Шеллінгом. Вона отримала назву класичної завдяки всесвітньо-історичному внеску в становлення логіки, діалектики, методології, онтології, гносеології, етики та естетики, в дослідження проблем взаємозв’язків і розвитку в природі, суспільстві та свідомості людей, їх пізнавальних і діяльних можливостей. Свій початок вона бере від критичного філософського вчення І. Канта (1724— 1804).

Кант був різнобічним вченим. Йому належать гіпотези щодо виникнення небесних тіл і Сонячної системи з обертових туманних мас, про припливи і відпливи як причини уповільнення добового обертання Землі. У біології він висунув ідею класифікації тваринного світу, в антропології — ідею природної історії людських рас. Його класифікація тварин і сьогодні широко використовується в біології та інших науках, пов’язаних з практикою сільськогосподарського виробництва.

І. Кант здійснив у філософії свого роду переворот, суть якого полягає у зведенні гносеології до рангу основного і першого елемента теоретичної філософії. Він розглядав пізнання як діяльність, що відбувається за власними законами, і вперше зробив висновок, що не характер і структура субстанції, яка пізнається, а специфіка суб’єкта, який пізнає, є головним чинником, що визначає спосіб пізнання і Конструює предмет знання [17, c. 241].

У розвитку філософських поглядів Канта виокремлюють два періоди: ранній, або «докритичний» (до 1770), і пізніший, «критичний», після створення ним філософської системи, яка одержала назву «критичної філософії», «критицизму», а також «трансцендентального ідеалізму». Цю систему Кант виклав насамперед у творах «Критика чистого розуму» (1781, вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (1788, етика), «Критика здатності судження» (1790, естетика і вчення про доцільність у природі).

І. Кант називав свою філософію критичною за її методом аналізу пізнавальних спроможностей, їхньої природи і можливостей. Щодо терміна «трансцендентальний», то він виник у схоластичній філософії і позначав об’єкти буття, що виходять за сферу обмеженого існування скінченного емпіричного світу: єдине, істина, благо, випадкове і необхідне, дійсне і можливе тощо. Кант надав цьому терміну гносеологічного значення. У його філософії трансцендентальним є все, що має стосунок до апріорних (додосвідних, доступних, за формулюванням Канта) умов можливого досвіду, формальних передумов пізнання, які організують науковий досвід. У нього це — надіндивідуальне в людині, що зумовлює об’єктивність знання. Тому предмет теоретичної філософії в Канта — не вивчення самих по собі речей, природи, світу, людини, а дослідження пізнавальної діяльності, установлення законів людського розуму і його меж. Отже, Кант на місце онтології у філософії поставив гносеологію.

Молодий І. Кант — прибічник природничо-наукового матеріалізму, який він намагався поєднати з ідеями ідеалістичної філософії Г. Лейбніца та його послідовників. «Дайте мені матерію, і я побудую з неї світ», тобто дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї має виникнути світ»[17, c. 242].

Матеріалізм тієї історичної епохи мав механістичний характер. Кант добре розумів історичну прогресивність механістичного матеріалізму для пояснення природних явищ. Водночас він розумів, що принципи механіки недостатні для осягнення процесів виникнення і функціонування живої природи. Кант не знайшов наукових засад для критики механіцизму, механістичну форму тодішньої матеріалістичної філософії прийняв не як історично минущу, а як сутність матеріалістичного пояснення явищ природи, і дійшов переконання, що виникнення життя, свідомості, мислення не можна пояснити лише рухом матерії. Кант намагався примирити матеріалізм з ідеалізмом, подолати механістичну обмеженість матеріалістичної філософії XVII—XVIII ст., з одного боку, і раціоналістичну метафізику, з її претензією на наддосвідне знання, з іншого.

Як і раціоналісти, І. Кант вважав першочерговим завданням філософії критику догматизму. Однак він пішов далі раціоналістів, оскільки Обґрунтував необхідність піддавати критичному випробуванню і дослідженню також сам розум.

Раціоналісти сформулювали поняття «чистого розуму», тобто незалежного від чуттєвості мислення, якому вони приписували спроможність долати неминучу обмеженість даних досвіду. Кант прийняв це поняття, але рішуче відкинув твердження про здатність чистого розуму розширювати сферу людського знання за межі досвіду. (Досвід — чуттєво-емпіричне пізнання дійсності, що ґрунтується на практиці.) У зв’язку з цим він переглянув вчення про причини помилок. Кант доводив, що чуттєві сприйняття не обманюють нас, тому що вони не є судженнями. Помилки властиві лише мисленню, але не тому, що воно виходить із чуттєвого сприйняття, досвіду, а тому, що воно намагається робити висновки незалежно від досвіду. На противагу раціоналістам, він доводив, що будь-яке знання має передумовою чуттєві споглядання, тому поняття, позбавлені емпіричного змісту, нічого не додають до наявного знання, що раціоналістичне вчення про інтелектуальну інтуїцію, відповідно до якого вихідні положення науки і філософії — не логічні висновки, не емпірично констатовані факти, а самоочевидні істини, — неспроможне, оскільки в його основі — відрив мислення від емпіричних даних, спроби робити висновки, не спираючись на ці дані.

Водночас І. Кант виявив обмеженість філософського емпіризму, за яким загальні й необхідні теоретичні судження неможливі без чуттєвого спостереження окремих фактів [17, c. 244].

Кант слідом за раціоналістами розмежував розум і розсудок. Він доводив, що в людини є три пізнавальних здатності: чуттєвість — здатність до відчуттів, розсудок — здатність до синтезу чуттєвих споглядань і утворення па їх підставі понять і суджень, розум — здатність до умовиводів, доведених до ідей. На відміну від розсудку, розум спрямований за межі будь-якого можливого досвіду, сфера розсудку — наука, сфера розуму — філософія. Якісна своєрідність людини в тому і полягає, що вона здатна мислити філософськи, підносячись над пемипучою обмеженістю досвіду.

б) Постать І.Канта, його роль у розвитку німецької класичної філософії. Докритичний та критичний періоди його творчості

Центральним у філософських системах XVII ст. було поняття апріорного, тобто наддосвідного, додосвідного, позадосвідного знання. Критерієм апріорності вважались загальність і необхідність істин. Такими абсолютно незалежними від досвіду уявлялись істини математики, логіки, філософії, оскільки ні логіка, ні математика, ні філософія того часу не давали жодних основ для розуміння того, що загальність і необхідність їхніх положень аж ніяк не абсолютні, що вони обмежені рівнем досягнутого знання і теоретичними припущеннями. Такі основи сформувалися пізніше завдяки створенню неевклідової геометрії, теорії відносності, квантової фізики і розвитку математичної логіки. Тому Кант не відкинув раціоналістичну концепцію апріорного, а переробив її. Він був перекопаний у тому, що ідеї, поняття, які не синтезують чуттєвих даних, не мають об’єктивного змісту і можуть виконувати лише інструментальну функцію, тобто бути формальним засобом пізнання або морального самовизначення. Зміст знання виникає лише з чуттєвих даних. Апріорне, отже, є тільки формою знання, за допомогою якої чуттєві сприйняття пов’язуються воєдино в певні образи. Такі, зокрема, у Канта категорії єдності, множинності, реальності, причинності, взаємодії, можливості, необхідності. Вони передують досвіду як його передумови, завдяки яким можливість досвіду і знання взагалі перетворюється па дійсність [11, c. 142].

Сформульований Кантом принцип єдності апріорного і емпіричного дав йому можливість спростувати ще одну раціоналістичну догму щодо аналітичного характеру апріорних положень, суджень і умовиводів. В аналітичному судженні предикат не дає нового знання порівняно з тим, що вже мислиться в суб’єкті. Не заперечуючи існування аналітичних суджень, Кант вважав найбільш видатним досягненням відкриття апріорних синтетичних суджень, предикат яких не виводиться із суб’єкта, а поєднується з ним. Отже, було покладено край метафізичному протиставленню аналітичних і синтетичних суджень.

До кіпця життя Кант не зміг відмовитися від механістичної методології, яка привела його до переконання про принципову нездійсненність філософського монізму: розмаїтість дійсності не можна осмислити, спираючись на один принцип — матеріалістичне начало. Разом з тим вів обґрунтував положения про неспроможність ідеалістичного монізму, тобто виведення незалежної від свідомості реальності а духовного першоначала. Кант рішуче наполягав на тому, що чуттєві сприйняття зумовлюються об’єктивною реальністю, яка існує незалежно від свідомості та пізнання, яку він називав світом «речей у собі». Ллє, оскільки Кант відокремлював духовне від матеріального, то неминуче прийшов до дуалізму, тобто до протиставлення свідомості і буття, суб’єктивного й об’єктивного. Дуалізм спричинив появу агностицизму.

Предмет пізнання, вважав І. Кант, є таким, яким він уявляється суб’єкту. Така постановка питання призводила до суб’єктивістського розуміння процесу пізнання, відповіддю до якого пізнання саме створює свій об’єкт, а не відображає в дійсності, що існує поза і незалежно від нього. У Канта те, що пізнається, не існує незалежно від пізнання, а те, що незалежне від суб’єкта, який пізнає, виключається зі сфери пізнання. Так у нього виникли непізнаванні «речі в собі». Пізнаванні лише явища («речі для нас»). Між «речами в собі» і «речами для нас», отже, — прірва [17, c. 246].

Кант — непослідовний і суперечливий. З одного боку, міркував він, «речі в собі» впливають на пашу чуттєвість і викликають відчуття, з яких утворюються досвід, знання, а з іншого — чуттєві сприйняття не розглядаються як відображення «речей у собі», тому що непізнаванні. Заперечуючи пізнаванність «речей у собі», стверджуючи, що пізнання, як би далеко воно не просунулося, не наближає нас анітрохи до «речей у собі», Кант, проте, наголошував, що «речі в собі» виявляють себе в явищах. Тому безглуздим є твердження, нібито явища існують без того, що є.

Витоки помилок І. Канта полягають у відриві ним явищ від «речей у собі». Однак його філософія, незважаючи па агностицизм, вела до виникнення питання про реальний зв’язок «речей для нас» і «речей у собі». Змістові суперечності, що містять у собі спроби подолання обмеженої, однобічної постановки тих або інших проблем, є не просто вадою, а в певному значенні навіть їх перевагою. У полеміці проти споглядальної гносеології і спекулятивно-ідеалістичної метафізики, у своїх спробах перебороти протилежність раціоналізму і емпіризму, осмислити дійсну єдність раціонального і чуттєвого, Кант підходив до постановки корінних діалектичних проблем теорії пізнання. Кант був першим філософом, який виступив проти споглядального тлумачення процесу пізнання. Йому належить ідея про те, що теоретично нерозв’язані проблеми можна вирішити практично.

У «Критиці чистого розуму» Кант висунув також ідею створення нової логіки, відмінної від звичайної формальної логіки, яка обмежена тим, що відривається від будь-якого змісту розумового пізнання і від розбіжностей між його предметами, маючи справу тільки з чистою формою мислення [6, . 109].

Заслугою І. Канта є його вчення про антиномії — суперечності розуму. Згідно з цим ученням, суперечності в розумі неминуче виникають завжди, коли поняття абсолютного, яке залучається лише до аналізу світу «речей у собі», також застосовується до пізнання «речей для нас», де е тільки минуще, скінченне й обумовлене. Звідси виникають чотири антиномії.

1. Світ має початок у часі й обмежений у просторі. — Світ не має початку в часі і нескінченний в просторі.
2. Кожна складна субстанція утворюється простими. — Жодна річ не складається з простих частин, і у світі взагалі немає нічого простого.
3. Причинність за законами природи недостатня для пояснення всіх явищ. Існує вільна причина (спонтанна). — Немає жодної свободи, усе відбувається у світі тільки за законами, за необхідністю.
4. До світу належить, безумовно, необхідна сутність, як його причина. — Немає жодної абсолютно необхідної сутності світу як його причини ні в ньому, ні поза ним.

І. Кант вважав антиномії помилками розуму. Водночас він довів об’єктивну необхідність суперечностей у самому змісті теоретичного знання. Така постановка питання, незалежно від суб’єктивних намірів філософа, передбачала визнання діалектики об’єктивної дійсності. Яким, за І. Кантом, є механізм процесу пізнання? Щось невідоме — «річ у собі» — діє на органи чуття людини і породжує різноманіття відчуттів. Вони впорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання простору і часу. Розташовуючись поруч одне з одним у просторі й часі, відчуття утворюють предмет сприйняття. Сприйняття мають індивідуальний і суб’єктивний характер. Загально значущість, і в цьому розумінні об’єктивність, сприйняттю надають категорії розсудку. Отже, розсудок конструює предмет пізнання. Рушійним стимулом розсудку є ідеї розуму. Згідно з кантівським визначенням, ідеї розуму — це поняття про безумовне, про першопричини всієї сукупності певної низки явищ. Коли, наприклад, людина шукає останнє безумовне джерело всіх явищ внутрішнього почуття, вона отримує ідею душі. Намагаючись піднятися до останнього безумовного джерела всіх явищ зовнішнього світу, людина приходить до ідеї світу, космосу в цілому. Бажаючи осягнути абсолютне начало всіх явищ, як психічних, так і фізичних, розум підіймається до ідеї Бога. Кант розумів ідеї як уявлення промету, до якої рине пізнання. Отже, ідеї виконують у нього регулятивні функції, спонукають розсудок до діяльності, керують ним.

Світ «речей у собі» відкривається, за вченням філософа, «практичному розуму», який виконує в нього функцію керівництва вчинками людини, тобто встановлення меж моральної дії.

Теологія стверджує, що лише релігійна віра робить можливими моральні діяння. Позиція Канта інша: «…мораль аж ніяк не потребує релігії…». Релігія черпає створювані нею моральні приписи з моральної свідомості, яка незалежна від релігії. Незалежна вона взагалі і від мотивів, що є поза сферою моральності. Ідею Бога створює розум. Проте

Кант не був атеїстом. Як агностик він вважав однаково недоказовими і атеїзм, і теїзм. Але, ставлячи питання про походження релігійних ідей, Кант відхиляв теологічні посилання на божественне одкровення, надприродне навіювання тощо. За Кантом, ідеї Бога, позбавленого безсмертя, потойбічного існування — апріорні (тобто позбавлені об’єктивного змісту) ідеї чистого розуму, тому релігійна віра має не теоретичну, а тільки практичну (моральну) основу[7, c. 107-108].

в) Моральний категоричний імператив. Учення про свободу

У сфері моралі Кант зробив глибокі гуманістичні висновки про те, що людина — мета, а не засіб історичного процесу, і що найважливішим завданням філософії є виховання людини — гуманіста. Філософія покликана навчити людину того, якою треба бути, щоб стати людиною. Для цього вона повинна дати людям моральний закон. Такий закон Кант визначив назвою «категоричний імператив» (безумовна поведінка). Він має два визначення. У «Критиці практичного розуму» закон сформульований так: «Роби так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути водночас і принципом загального законодавства». Інше формулювання — в «Основоположенні до метафізики моралі»: «Дій так, щоб ти ніколи не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-якого іншого, тільки як до засобу, але, і завжди, у той самий час, і як до мети.

Згідно з Кантом, категоричний імператив є всезагальним і загальнообов’язковим законом. Ним повинні керуватися всі люди незалежно від їх походження, багатства, суспільного стану. Кантівський категоричний імператив важливий тим, що допомагає виключати випадки небажаної поведінки. За всієї абстрактності категоричного імперативу кантівська постановка питання про те, що моральна поведінка визначається не окремими, а загальними і необхідними мотивами, має велике принципове значення [20, c. 84].

Моральний ідеал Канта — моральна автономія особистості. Досягнення цього ідеалу філософ пов’язував із розвитком правової держави. Він вважав, що лише в суспільстві, де всім людям забезпечені рівні громадянські права, можливі дійсно моральні стосунки між індивідами.

Отже, родоначальник німецької класичної філософії ставив, осмислював, намагався розв’язати проблему створення науково-філософського світогляду. Велич Канта виявляється в процесі розвитку його ідей, теоретичного осмислення і світоглядного освоєння його філософії, яка стала основою багатьох філософських шкіл, течій і напрямів.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання.

Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це «категоричний імператив», закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

Кант продовжує далі розвивати тему морального закону в собі. На його думку, сама мудрість, яка взагалі-то більше існує в образі дії, ніж у знанні, все ще потребує науку не для того, щоб в неї навчатися, а для того, щоб ввести у використання її застосування та закріпити його. Тепер добра воля починає наповнюватися більшим змістом. Це – чуттєва моральна здатність людини сприймати голос практичного розуму, який є стійким до його побажань, відчувати повагу до морального закону. А найвищий моральний закон, категоричний імператив формулює Кант так: “Поступай так, щоб максима твоєї волі завжди могла мати також і силу принципу всезагального законодавства” [2; с. 347]. Все це, як правило, розмова про моральний ідеал. У реальному житті важко знайти таких людей, які б у всіх випадках дотримувалися кантівських рекомендацій. Категоричний імператив слід розуміти наступним чином: уникай робити людину і людство тільки засобами для досягнення власних цілей; справжньо-моральною є така дія, в якій людина і людство виступають як абсолютні цілі.

Очевидним є те, що кантівський етичний гуманізм не є ні абстрактним, ні безсильним. Це вчення, яке пережило свій час тому, що було спрямоване на всі часи та адресоване всьому людству. Повага до обов’язку, до морального закону – ось що передає великий Кант. Він вважає, що саме так і тільки так, потрібно будувати вчення про моральність. І лише нам, людям, вирішувати чи підходить для нашого часу такий підхід до проблем моральності, чи ні [11, c. 157].

Висновки

Отже, особливе місце у формуванні наукової філософії посідає німецька класична філософія, яка виникла на рубежі XVIII-XIX ст. її засновник — І. Кант — створив вчення про джерело знань (раціональна метафізика), його види (наукове, моральне, естетичне), межі (антиномії) і критерії. Категоричний імператив (моральний закон) Канта визначив шляхи еволюції практичної філософії (етики), дослідження людини як моральної істоти. Істотно доповнює філософську теорію людини концепція самосвідомості Й.-Г. Фіхте і Ф.-В. Шеллінга, їх міркування щодо діалектики необхідності і свободи в поведінці людини — суб’єкта моральної дії, власника і громадянина.

Загальновизнаний внесок у філософію одного із її класиків Г.-В.-Ф. Гегеля. Створений ним діалектичний метод — система законів і категорій (логіка), ідеї про взаємозв’язок, рух, розвиток усіх явищ природи, суспільства і людського мислення, про суперечності як джерело руху (діалектика понять і речей) мали важливе значення для розвитку філософського знання.

Помітний внесок у німецьку класичну філософію зробили Л.-А. Фейєрбах, Ф. Енгельс, К. Маркс (марксизм). Розуміння Фейєрбахом людини (матеріалістичний антропологізм), його етична інтерпретація людини не втратили актуальності для сучасної філософської моральної теорії. К. Маркс і Ф. Енгельс створили матеріалістичне розуміння історії, застосували діалектичний метод для дослідження суспільного виробництва, держави, всіх її складових (ідеї історичного матеріалізму).

Феномен німецької класичної філософії, коли буквально в плині кілька десятиліть у країні, що не мала міцних філософських традицій виник наймогутніший філософський плин, коли прості сини ремісників, одержавши утворення, робили революції у філософії, коли такі складні системи як вчення Фіхте ставали масовими і популярними не має аналогів в історії філософії.

Німецька класична філософія створила німецьку філософську школу, з якої вийшли Шопенгауер, Маркс, Ніцше, Віндельбанд, Хайдеггер, Гуссерль, Ясперс, Кассирер, Хабермарс і багато хто інші. Німецька класична філософія не тільки остаточно оформила філософію Нового часу в цілісну систему із власною методологією, але й значно вплинула на розвиток природних (що досить вражає з огляду на ідеалістичний характер німецької класичної філософії) і особливо гуманітарних наук, фактично заклавши основи теорії права, соціології, антропології й багатьох інших наук. Вплинула німецька класична філософія й на наше мислення, для якого поняття діалектики, становлення й розвитку, історизму стали природними.

Список використаної літератури

1. Бойченко І.В., Бойченко М.І. Філософія: Навч. посібник для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини “Україна”. Інститут дистанційного навчання. – К.: Університет “Україна”, 2011. – 211 с.
2. Буслинський В.А., Скрипка П.І. та ін. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів. – К., 2002. – 315 с.
3. Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: навч. посібник для студ. / Європейський ун-т. – 3-є вид. – К.: Видавництво Європейського ун-ту, 2007. – 422 с.
4. Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій: навч. посібник. К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 416 с.
5. Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія: Підручник для вищ. навч. закл.: В 2 ч.. – К.: Альтерпрес, 2006. – 480 с.
6. Історія української філософії: Підручник для студ. вищих закладів освіти. – К.: Академвидав, 2010. – 624 с.
7. Качуровський М.О., Тарєлкін Ю.П. Філософія: Навч. посіб. / Сумський держ. Педагогічний ун-т ім. А.С.Макаренка. – Суми: Сум ДПУ, 2002. – 398 с.
8. Качуровський М.О., Цикін В.О. Філософія: альтернативний виклад: Навч. посіб. / Сумський держ. педагогічний ун-т ім. А.С. Макаренка. – Суми: СумДПУ ім. А.С.Макаренка, 2005. – 252 с.
9. Кирильчук В.Т., Решетов О.О., Стежко З.В., Стежко Г.П. Філософія в короткому викладі: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. – 2.вид., доп. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2005. – 187 с.
10. Кремінь В.П., Ільїн В.В. Філософія: Логос, Софія, Розум: підручник. – К.: Книга. 2009 – 432 с.
11. Нерсесянц В.С. Философия права. – М.: ИНФРА-НОРМА, 2008.– 286 с.
12. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: підручник. – 3. вид., випр., доп. – К.: Академвидав, 2011. – 592 с.
13. Спиркин А.Г. Философия. Учебник для ВУЗов. – М.: Гардарики, 2008. – 365 с.
14. Філософія [Текст] : навч. посіб. / А. П. Артеменко [та ін.] ; заг. ред. О. В. Тягло; Харківський національний ун-т внутрішніх справ. — Х. : ХНУВС, 2009.
15. Філософія історії: підручник /О.А. Габрієлян., І.І. Кальной – К.: Академвидав, 2011. – 213 с.
16. Філософія як історія філософії: підручник / За ред. В.І.Ярошевця. – К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 648 с.
17. Філософія[Текст] :підручник / О. П. Сидоренко [та ін.] ; ред. О. П. Сидоренко. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2010. — 414 с.
18. Філософія.Логіка.Етика. Естетика [Текст] : підруч. [для студ. вищ. навч.закл.] / В. О. Лозовой, С. М. Пазиніч, О. С. Пономарьов. — Х. : Право, 2009. — 574с.
19. Філософія: Навч. посіб./ Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін..; за ред.. І.Ф. Надольного. − 7-ме вид., стер. − К.: Вікар, 2008.
20. Філософія: Підручник / Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. та ін. – К.: Либідь, 2010. – 408 с.
21. Філософія: підручник / О.П. Сидоренко (ред.). – К.: Знання, 2009. – 891 с.