Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Пізнання та практика. Практика як критерій істини

Вступ

Філософія – джерело й опорна точка неспокою людської духовності як основи для продукування сенсожиттєвих питань, а головне – “шукає метафізичну оселю дому Буття людства” [1, с. 17]. Філософія є інтелектуально-духовним гумусом (чорноземом), мудрим моральним розумом, на котрому, і завдяки котрому, людина може себе ідентифікувати та визначити, власне, питання, що становлять сутність її вибору, долі. Водночас філософія, а точніше філософування, утверджує віру і можливості досягнення істини як антропної точки та виміру буття.

“Народивши” науку, філософія подарувала їй фаустівський дух нескореності й непокірності на складному шляху досягнення істини та служіння її принципам – своєрідний гносеологічний оптимізм.

Філософія акумулювала історичний досвід людства у плані освоєння світу, можливостей його пізнання та перетворення, завдяки чому і виростає будинок буття людини з фундаментально-визначальними метафізично-граничними його основами.

Роль науки і техніки (або науково-технічної раціональності) сьогоднішнього стану розвитку європейської цивілізації, без перебільшення, визначально вагома. Вона отримала назву техногенної цивілізації саме завдяки ролі науко техніки у формуванні її сутнісно-парадигмальних засад і перспектив розвитку.

Істинність наукового знання a prіorі (до досвіду) не очевидна, і ця сторона науки сама з’явилася предметом досліджень. Існує достатня кількість термінів, щоб відрізнити, хоча б семантично, науку від ненауки. До них варто віднести терміни ненаука, лженаука, квазінаука, антинаука, паранаука, аномальна наука. Скажемо тільки про антинауку й лженауку, які зустрічаються частіше, ніж інші види ненауки. Антинаука — це обскурантизм, украй вороже відношення до науки, що є вигадництвом людей, малосвідомих  як у науці, так і в культурі взагалі.

Лженаука — це лайка, використовувана, як правило, людьми, не позбавленими поганих нахилів, або ідеологічно зашореними. Так, у післявоєнні роки в СРСР лженаукою називали кібернетику, генетику, таким же деякий нетривалий час був відношення до квантової фізики, що виявилося надзвичайно помилковим і нанесло непоправну дотепер шкоду цим наукам у сучасній Україні.

1. Проблеми істини в науковому пізнанні. Істинність, правдивість та правильність знання

Мабуть ніхто не буде заперечувати, що сучасна наука являє собою систему знань, наукових понять, законів і теорій, поєднаних з певними методологічними принципами і методами наукового дослідження.

Стосовно науки можна сказати, що однією з найважливіших її функцій є виробництво нових знань, необхідних для пізнання об’єктивних законів навколишнього світу, розкриття сутності різноманітних явищ, створення нових технологій, орієнтованих на задоволення постійно зростаючих потреб людини.

Питання про те, як людина пізнає світ — одне з основних питань науки і філософської теорії пізнання. Говорячи в загальній формі, пізнавальний процес — це процес відображення в свідомості людини об’єктивного світу. Пізнавальна діяльність вчених здійснюється у формі наукового дослідження. Поняття «наукове дослідження» і «пізнання» за своїм змістом не співпадають. Пізнання — це більш широке поняття, оскільки воно включає в себе не тільки наукове, але й донаукове пізнання.

Під науковим пізнанням розуміють не будь-який пізнавальний процес, а лише те пізнання, яке спрямоване на одержання нового знання, причому не тільки для себе, але й для суспільства в цілому. Основними структурними елементами пізнавального процесу, який здійснюється в формі наукового дослідження, є:

а) суб’єкт пізнання, під яким розуміють носія предметно-практичної і пізнавальної діяльності (ним може бути індивід, соціальна група людей, суспільство в цілому);

б) об’єкт пізнання — це те, що пізнається, це частина об’єктивної чи суб’єктивної реальності, яка включена в сферу предметно-практичної і теоретичної діяльності людини;

в) засоби пізнання (ними можуть бути матеріальні, математичні, мовні, логічні засоби пізнання).

Наукове пізнання передбачає взаємодію суб’єкта і  об’єкта, в результаті якої пізнається об’єкт. «Пізнання, підкреслює П.В. Копнін, — це духовне виробництво, продуктом якого на відміну від матеріального є не речі, а ідеї». [20, с.731. Критерієм істинності ідей і основою пізнання, джерелом розвитку людських знань виступає суспільна практика.

Розглядаючи знання як результат пізнавальної діяльності, необхідно підкреслити, що наука — це не лише певна система знань, але й індивідуальна та організована суспільна діяльність, спрямована на забезпечення розвитку наукового знання. Це твердження можна доповнити ще й іншим міркуванням: якщо наука є певним типом людської діяльності, яка здійснюється в суспільстві, то тоді необхідно визнати, що «…орієнтація розвитку науки, спосіб наукової діяльності, світоглядне тлумачення і оцінка наукових знань соціально детерміновані» [9, с. 73]

До основних детермінантів, які взаємодіють між собою і впливають на розвиток науки, слід віднести:

а) рівень розвитку суспільства, яке створює необхідні умови для розвитку наукових досліджень;

б) соціальну спрямованість наукового пошуку;

в) стан розвитку науки, який залежить від розвитку її теоретичних і методологічних основ, досконалості експериментальних методів, рівня математизації знання;

г) роль особистості вченого, яка характеризується рівнем освоєння наукового знання, здібністю до творчої наукової роботи, вмінням користуватися експериментальними і теоретичними засобами пізнання [9, с.72].

До сказаного слід додати важливий висновок про те, що в наш час «…вже стає анахронізмом думка, ніби розвиток науки можна зрозуміти, виходячи з чисто «концептуальної» історії, тобто, історії «саморуху понять», ніби люди, які створюють науку, покликані лише вгадувати і здійснювати якусь безособистісну логіку пізнання… безвідносно до ціннісних орієнтацій вченого, його світоглядних і методологічних установок» [7, с. 249].

Якщо наукову діяльність розглядати не лише як певну сукупність суб’єкт-об’єктних відношень, але й визначати її місце і роль в загальному контексті людської культури, то тоді необхідно співвіднести «…наукове пізнання з іншими формами діяльності людей, з розвитком техніки, виробництва, моральних, естетичних, нарешті, світоглядних позицій особистості…» [7, с. 249].

Немає сумніву в тому, що розвиток науки тісно пов’язаний з матеріальною і духовною культурою суспільства. З того чи іншого типу культури, філософських, релігійних, політичних, етичних переконань випливають світоглядні орієнтири вченого. Звертаючи увагу на існуючий зв’язок між науковою думкою певного періоду і його культурним і інтелектуальним кліматом, автори книги «Як ми пізнаємо» зазначають: «Скільки б ґрунтовним і універсальним не здавалось наукове знання, потрібно розуміти, що цей тип знання визначається культурою, виражається на мові конкретної культури…» [7, с. 250]. В сучасній методології науки все частіше враховується суб’єктна організація пізнання, індивідуально-особистісні фактори (філософські погляди вченого, його світоглядні та етичні переконання, науковий досвід та ін.), на які раніше недостатньо зверталась увага.

Вказуючи на важливість ідей Т. Куна щодо ролі суб’єкта пізнання, звертаючи увагу на індивідуально-особистісні фактори, які впливають на пізнавальний процес, В.А. Герасименко зазначає, що ці фактори відіграють важливу роль при здійсненні вибору між конкуруючими теоріями. В цьому полягає їх важливе значення для розвитку науки, «…оскільки перехід від однієї парадигми до іншої не детермінований однозначно ні методологічними стандартами, ні експериментальними даними» [8, с.15].

Отже, розвиток науки не можна повністю відокремити від соціально-культурного, методологічного і світоглядного контексту. Соціально-мотивовані інтерпретації можуть бути присутні в багатьох розділах науки. Ось чому при аналізі умов, в яких здійснюється пізнавальна діяльність, при розгляді найбільш важливих тенденцій розвитку конкретної науки необхідно враховувати не лише внутрішню логіку розвитку науки, але й соціально-культурну зумовленість пізнавального процесу і його результату — наукового знання.

Приймаючи ту чи іншу теорію за вихідний пункт осмислення результатів досліджень, необхідно зважати на те, що наукова теорія хоч і має об’єктивний зміст, але логічні наслідки, що випливають з неї, не обов’язково  повинні зберігати силу в усіх сферах навколишнього світу. Теорії не є універсальними, вони пояснюють лише певні явища і процеси дійсності. А це означає, що понятійний апарат теорії, використаний як вихідний пункт для проведення нових досліджень, може виявитися недостатнім (за межами своєї застосовності), а то й непридатним для адекватного відображення досліджуваних об’єктів. Відповідно виникає потреба в розробці нових теоретичних понять, теорій, перевірених на об’єктивну істинність, осмислену через призму її відносно-абсолютних характеристик, які застосовують для аналізу знання, яке розвивається.

Проблема співвідношення абсолютної і відносної істини виникає у зв’язку з тим, що об’єктивна істина (знання, яке адекватно відображає об’єкт, ним визначається і підтверджується суспільно-історичною практикою), досягається не відразу, а поступово.

Об’єктивна істина досягається в знанні, яке розвивається. Щоб розрізнити знання за його якісною досконалістю, за мірою його відповідності дійсності, щоб визначити стале і минуще в знанні, застосовують поняття абсолютної і відносної істини.

Відносна істина — це знання, яке приблизно вірно відображає дійсність при недостатньо врахованих межах, умовах, відношеннях, в яких здійснюється пізнання, Таке знання включає в себе обмежене, недостатньо перевірене відображення дійсності. Саме тому в процесі розвитку нескінченого людського пізнання відносна істина уточнюється, поглиблюється, конкретизується, що й підносить її на рівень знання, яке містить в собі елементи абсолютної істини. 3 цього випливає, що, пізначаючи об’єктивну істину, людство  не лише відносну, але й абсолютну істину [4, c. 57].

Недивлячись на те, що аналізу поняття «абсолютна істина» присвячена численна філософська література, воно залишається недостатньо розробленим, а тому вживається в різних значеннях:

1) як повне, вичерпне знання, яке не може бути спростоване в майбутньому;

2) як певний вид знання поряд з відносним знанням;

3) як знання, до якого прагне наше пізнання, але якого ніколи не досягаємо.

Жодне з перелічених визначень абсолютної істини не можна абсолютизувати, бо воно може бути уточнене і поглиблене в процесі розвитку науки і суспільної практики.

3 нашої точки зору, абсолютну істину можна визначити як знання, яке в рамках його застосовності адекватно відображає певну сферу дійсності і постійно підтверджується наступним розвитком науки і практики. Абсолютна істина виявляє себе через знання, яке не відкидається, а зберігається. Воно в тій чи іншій формі включається в наступні системи знань.

В межах окремого етапу розвитку науки знання про інше явище дійсності може бути неповним, але, залишаючись незавершеним, воно може містити в собі елементи абсолютної істини, яка залишається абсолютною и умови, що межі її застосовності чітко визначені, тобто абсолютній істині притаманний обмежений характер, існують рамки абсолютності істини.

Не переконливим, на наш погляд, є твердження про те, що абсолютна істина взагалі не існує, що це лише ідеал, до якого ми прагнемо, але якого ні коли не досягнемо. Якщо так сказати, то напрошується питання: для чого ж прагнути до того, що є недосяжним? Таке прагнення не відповідає нормам наукової діяльності, бо воно упереджено вносить заблудження в пізнавальний процес, орієнтуючи його на пізнання недосяжних ідеалів. Ми вважаємо, що наука повинна орієнтуватися лише на науково обґрунтовані ідеали, і одним з них, на нашу думку, є ідеал абсолютної істини. І він є досяжним, якщо виходити не тільки з філософського, але й наукового ставлення до поняття «абсолютна істина». Якби кожний етап розвитку пізнання призводив до одержання лише відносної істини, то людське пізнання було б позбавлене наступності, основу якої складають елементи абсолютної істини [13, c. 79-80].

2. Істина та омана. Практика як критерій істини

Карл Раймунд Поппер ( 1902-1994) уважається одним з найбільших філософів науки ХХ століття. Він був також соціальним і політичним філософом великого масштабу, що заявили про себе як про «критичного раціоналіста», переконаному супротивнику всіх форм скептицизму, конвенціоналізму й релятивізму в науці й взагалі в людських справах, вірний захисник «Відкритого суспільства», і непримиренний критик тоталітаризму у всіх його формах. Одна з багатьох видатних рис філософії Поппера — масштаб його інтелектуального впливу. Через те, що в роботах Поппера можна знайти епістемологічні, соціальні й властиво наукові елементи — фундаментальна єдність його філософського бачення й методу в значній мірі розсіяно. У даній роботі простежуються ті нитки, які зв’язують філософію Поппера воєдино, а також виявляється ступінь актуальності концепції Карла Поппера для сучасної наукової думки й практики.

Ціль науки складається, відповідно до неопозитивізму, у формуванні бази емпіричних даних у вигляді фактів науки, які повинні бути репрезентовані мовою, що не допускає двозначності й не виразності. Як  така мова логічним емпіризмом був запропонований логіко-математичний понятійний апарат, що відрізняється точністю і ясністю опису досліджуваних явищ. Передбачалося, що логічні терміни повинні виражати пізнавальні значення спостережень і експериментів у пропозиціях, визнаних емпіричною наукою як пропозиції «мови науки».

Із введенням «контексту відкриття» логічним позитивізмом була зроблена спроба перемикатися на аналіз емпіричних тверджень із погляду  їх виразності за допомогою логічних понять, виключивши, тим самим, з логіки й методології питання, пов’язані з відкриттям нового знання [5, c. 61].

При цьому емпірична епістемологія наділялася статусом підстави наукового знання, тобто логічні позитивісти були впевнені, що емпіричний базис наукового знання формується винятково на основі мови спостереження. Звідси й загальна методологічна установка, що припускає редукцію теоретичних суджень до висловлень спостереження.

В 1929 р. Віденський кружок анонсував своє формулювання емпірицистського критерію значення, що стала першої в ряді таких формулювань. Віденський кружок заявив: значенням пропозиції є метод його верифікації.

Принцип верифікації передбачав визнання, що володіють  науковою значимістю тільки ті знання, зміст яких можна обґрунтувати протокольними пропозиціями. Тому факти науки в доктринах позитивізму абсолютизуються, мають примата перед іншими елементами наукового знання, тому що, на їхню думку вони визначають змістовний зміст і істинність теоретичних пропозицій.

Іншими словами, відповідно до концепції логічного позитивізму «існує чистий досвід, вільний від деформуючих впливів з боку пізнавальної діяльності суб’єкта й адекватний цьому досвіду мова; пропозиції, що виражаються цією мовою, перевіряються досвідом безпосередньо й не залежить від теорії, тому що словник, використовуваний для їхнього формування, не залежить від теоретичного словника»[1, с. 57].

Практика може бути визначена як суспільно-історична, чуттєво-предметна діяльність людей, спрямована на пізнання й перетворення миру, на створення матеріальних і духовних цінностей, необхідних для функціонування суспільства. У процесі практики людина створює нову реальність — мир людської культури, формує нові умови свого існування, які не дані йому природою в готовому виді. За своїм змістом й способом існування практика носить суспільний характер.

До основних видів практичної діяльності людини можна віднести:

  • Матеріальне виробництво,
  • Соціально-політичну діяльність,
  • Науковий експеримент.

Практика є базою, фундаментом, підставою пізнавального процесу й, одночасно, критерієм істинності його результатів:

Практика є джерелом пізнання, тому що всі знання викликані до життя головним чином її потребами, практика виступає як основа пізнання і його рушійна сила, тому що пронизує всі сторони, моменти, форми, щаблі пізнання,

Опосередковано практика є метою пізнання, тому що воно здійснюється в остаточному підсумку заради перетворювальної діяльності людей. Завдання людини полягає не тільки в тім, щоб пізнавати й пояснювати мир, а також у тім, щоб використовувати отримані знання в якості «керівництва до дії» по перетворенню навколишнього світу,

Практика являє собою вирішальний критерій істини, тобто дозволяє відокремити щирі знання від оман. Суперечливість практики як критерію істини полягає в тім, що вона відносна, тому що завжди історично конкретна. У структурі науки не було б гіпотез, якби  будь-яке судження людина могла перевірити на практиці. Практична діяльність відносна й з тієї причини, що обмежено  об’єктивними можливостями практичної діяльності (наявним рівнем розвитку матеріального виробництва, можливостями самої людини й т.д.), подолання цієї обмеженості пов’язане  з виходом за межі об’єктивного досвіду в сферу суб’єктивного — наприклад, фантазію.

Підґрунтя всього пізнання становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини. Тільки в процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і поняття про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу [5, c. 104].

Структура практики містить у собі такі моменти, як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує об’єктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з’єднує і співвідносить об’єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.

Практика — це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об’єктивного світу.

Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.

♦ Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов’язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об’єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.

♦ Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.

♦ Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).

♦ До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин — господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.

У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.

Проблема практики в пізнанні — це проблема взаємодії суб’єкта і об’єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб’єктом розуміли людину як особливу природну істоту, якій притаманні свідомість, здатність усвідомлювати себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціальна сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об’єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що існує поза суб’єктом і його діяльністю і активно впливає на суб’єкт. Тому зв’язок між суб’єктом і об’єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того, що суб’єкт пасивно сприймає об’єктивний світ.

У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб’єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а й як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими людьми. Людина може бути суб’єктом тільки як член суспільства, включений до системи суспільних відносин.

Суспільний характер має не тільки суб’єкт, але й об’єкт, з яким на основі практики суб’єкт взаємодіє. Суб’єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об’єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається до сфери діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнання. Наприклад, електрон як об’єктивна реальність став відомим ще в часи Демокріта, Ньютона, Галілея, але він не був об’єктом пізнання людини. Це зумовлювалось ступенем розвитку суспільства, визначивши який можна з’ясувати, котрий предмет природи стане об’єктом пізнавальної діяльності людей [10, c. 315-316].

Таким чином, об’єктом пізнання на кожній історичній сходинці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об’єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії із суб’єктом у його практичній діяльності. Точніше, об’єктом пізнання стають тільки ті явища природи, які залучаються до сфери трудової діяльності.

Отже, обов’язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб’єктом і об’єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об’єкт, бо він зумовлює можливості власної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдяки активній, перетворюючій діяльності суб’єкта, тобто в діалектичній взаємодії суб’єкта і об’єкта. Активною стороною тут виступає суб’єкт.

Висновки

Отже, виходячи з наших міркувань, можна сказати, що істина в процесі свого розвитку виступає як абсолютно-відносне знання, що між відносною і абсолютною істиною існує взаємозв’язок, який потрібно осмислювати, не допускаючи поділу знання на два окремих види — на відносне знання і абсолютне, тому що одне й теж наукове знання в одному відношенні виступає як відносне, в іншому — як абсолютне. Скажімо, теорія хімічної будови О.М. Бутлерова в межах своєї застосовності, тобто для пояснення хімічної будови молекулярних форм речовини, виступає як абсолютне знання, а при виході за ці межі, при спробах застосування теорії і її понятійного апарату для пояснення хімічної будови найрізноманітніших сполук вона (в якійсь своїй частині) перетворюється у відносне знання, а то й у помилкове.

Відкриття практичної основи й соціальної обумовленості людського пізнання дозволило виявити діалектику пізнавального процесу й пояснити його найважливіші закономірності. Не можна розглядати пізнання як щось готове, застигле, незмінне, необхідно розібратися, як з незнання з’являється знання, як у ході практики відбувається сходження від неповного неточного знання до більше повному, точному, глибокому й зробленому.

Таким чином, пізнання — це процес активного цілеспрямованого відображення матеріального світу в свідомості людини. Це відображення є складний процес руху людського пізнання від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнання існування об’єктивного світу і відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки впливу на людину природи і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і основою всього процесу пізнання є практика — критерій істини.

Список використаної літератури

  1. Буслинський В.А., Скрипка П.І. та ін. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів. – К., 2002. – 315 с.
  2. Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій: навч. посібник. К.: Центр учбов. л-ри, 2012 – 416 с.
  3. Філософія:Навч. посіб./ Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін..; за ред.. І.Ф. Надольного. − 7-ме вид., стер. − К.: Вікар, 2008.
  4. Качуровський М.О., Тарєлкін Ю.П. Філософія: Навч. посіб. / Сумський держ. Педагогічний ун-т ім. А.С.Макаренка. – Суми: Сум ДПУ, 2002. – 398 с.
  5. Петрушенко В.Л., Подольська Є.А. Філософія: курс лекцій: Навч.посібник для студ. вищ. навч. закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації. – Л.: Магнолія — плюс, 2009. – 360 с.
  6. Присухін С.І. Філософія: навч. посібник / Державний вищий навчальний заклад “Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана”. – К.: КНЕУ, 2011. – 356 с.
  7. Пунченко О., Черниш О. Філософія: Навчальний посібник. – 2 вид, перероб. – Одеса: «Астропринт», 2006. – 422 с.
  8. Табачковський В.Г., Булатов М.О., Хамітов Н.В. та ін. Філософія: світ людини. Курс лекцій: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. – К.: Либідь, 2003. – 432 с.
  9. Філософія науки та інноваційного розвитку: навч. посіб. / Чекаль Л. А. та ін.; за наук. ред. проф. Л. А. Чекаля. — К.; Ніжин: Лисенко М. М., 2011. — 327 с.
  10. Філософія: навч. посібник для студ. і  аспірантів  вищих  навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). – 8-ме вид., стер. – К.: Вікар, 2012. – 534 с.
  11. Філософія: Навч. посіб. / Л.В. Афанасьєва, В.В. Букрєєв, Л.С. Воробйова та ін. – К.: Акцент, 2004. – 200 с.
  12. Філософія: природа, проблематика, класичні роздуми: навч. посібник. /за ред. Г. І. Волинки.  – К.: Каравела, 2010. – 367 с.
  13. Щерба С.П., Тофтул М.Г., Заглада О.А. та ін. Філософія: короткий виклад: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. – К.: Кондор, 2003. – 352 с.