Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти книговидання навчальних видань

1.1. Організаційно-технологічний цикл видання підручника

1.2. Тенденції випуску навчальних і методичних видань для загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів

1.3. Системи навчального книговидання та механізми функціонування підручника як інтелектуального та високотехнологічного продукту

Розділ 2. Аналіз інституційної структури навчального книговидання та процедури забезпечення системи навчального книговидання в Україні

2.1. Проблеми проектування видань навчальної літератури

2.2. Редакторська підготовка текстів для навчальних видань

Розділ 3. Шляхи вдосконалення навчального книговидання в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Наприкінці 1990-х — початку 2000-х в Україні сформувалася система навчального книговидання, яка значною мірою є складовою загальної освітньої системи. Її становлення відбувалося на тлі масштабної соціально-економічної кризи і одночасно з формуванням ринкової економіки та українського варіанту державного капіталізму. Однією з визначальних рис його в Україні є злиття державної бюрократії та бізнесу і формування ними специфічних груп інтересу та впливу, що використовують державні структури для здобуття приватних прибутків.

Система навчального книговидання на даний момент являє собою саме таку суміш державних і приватних інституцій, державних і приватних інтересів, взаємодія між якими визначає спрямованість та якість розвитку цієї освітньої інфраструктури.

Головна мета дослідженняє комплексний аналіз системи навчального книговидання з його формуючими складовими та механізмами функціонування підручника як інтелектуального та високотехнологічного продукту. Основна увага авторів зосереджується на функціональному аналізі інституційної структури навчального книговидання та процедурах забезпечення системи навчального книговидання в Україні.

Для вирішення зазначеної мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— ознайомлення з історією та сучасним станом випуску навчальної літератури;

— формування наукового підходу до оцінки творів навчальної літератури;

— оволодіння теоретичними і практичними методами редакторського аналізу та опрацювання творів навчальної літератури;

— формування комплексу знань щодо сучасних методів підготовки різних типів видань — підручників, посібників, практикумів тощо;

— оволодіння навичками роботи з авторами творів навчальної літератури;

— ознайомлення з принципами формування видавничого репертуару навчальної книги;

— набування практичних навичок оцінки та виправлення текстів видань.

Об'єктом дослідженняобрано всю систему навчального книговидання в Україні, тобто сукупність інституцій та процесів розробки, видання, апробації, придбання і доставки навчально-методичної літератури для навчальних закладів. Система навчального книговидання розглядається як елемент загального книговидавничого простору України та освітньої системи з усіма їхніми проблемами та здобутками. Ця система базується на складній та багатокомпонентній інституціональній структурі, що включає в себе органи центральної та регіональної влади, навчальні заклади, державні та недержавні видавничі структури, поліграфічні підприємства, постачальників паперу тощо.

Предметом дослідженнявиступає навчальне видання та особливості його підготовки.

Розділ 1. Теоретичні аспекти книговидання навчальних видань

1.1. Організаційно-технологічний цикл видання підручника

У світовій практиці співіснують підручники двох основних типів: самодостатні (“закриті”) і не самодостатні (“відкриті”). З огляду на зазначені вище тенденції, а також необхідність забезпечення літературними творами та високоякісними теоретичними матеріалами учнів сільських шкіл, ми віддаємо перевагу самодостатнім («закритим») підручникам, водночас принципово не заперечуючи проти функціонування навчальних посібників «відкритого» типу як допоміжних, додаткових.

Самодостатність підручника літератури полягає у потенційній можливості використання його школярем без додаткових матеріалів (повних художніх текстів, доповнюючих «пазлових» видань, словниково-довідкової літератури тощо), яке може забезпечити засвоєння ним програми на високому рівні навчальних досягнень.

Звичайно, це зовсім не означає, що учнів не треба заохочувати до відвідування бібліотек, користування додатковими словниково-довідковими виданнями або Інтернет-ресурсами. Йдеться про інше: школярі, з тих або інших причин позбавлені такої можливості, повинні мати змогу знайти у своїх підручниках із літератури всі матеріали, необхідні їм для засвоєння програми на високому рівні навчальних досягнень.

Вимоги до рівня самодостатності підручника значно зростають в умовах запровадження з 2008 року зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень учнів.

Авторами навчальної літератури можуть бути висококваліфіковані фахівці вищих закладів освіти, наукових установ та підприємств, які мають відповідний досвід викладацької, наукової і виробничої роботи.

Підручник – навчальне видання з систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджене як таке.

Навчальний посібник – навчальне видання, що доповнює або частково (повністю) замінює підручник та офіційно затверджене як таке.

Посібник – видання, призначене на допомогу в практичній діяльності чи оволодінні навчальною дисципліною[28, c. 79-80].

Підручник повинен повністю «перекривати» зміст чинної програми, передовсім стрижневої рубрики “Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учня”. Він може перевершувати ці вимоги, але в жодному разі не оминати жодної з них.

Прагнення до самодостатності підручників визначило низку пріоритетів під час їх розробки. Найперше, без чого не може відбутися ані повноцінний урок літератури, ані повноцінне опанування цієї навчальної дисципліни, це наявність повного тексту літературних творів (або хоча б їх репрезентативних фрагментів). Тим більше, що в 5-7 класах традиційно функціонують не власне підручники, а фактично підручники-хрестоматії, де поруч із викладом теоретичного матеріалу та біографічних відомостей про письменників представлено художні тексти, і часто значного обсягу: наприклад, романи Д.Дефо «Робінзон Крузо», Р.Л.Стівенсона «Острів скарбів», Ж.Верна «П’ятнадцятирічний капітан» або В.Скотта «Айвенго». Тож у наших підручниках твори зазвичай збережені в повному обсязі, а зумовлене санітарними вимогами до ваги підручників скорочення великих за обсягом текстів не порушує ані їх сюжетних ліній, ані авторського стилю.

У свою чергу, прагнення до щонайповнішої репрезентації текстів літературних творів обумовило жорстко економне використання площі підручників. На відміну від деяких авторів, що копіюють західні моделі навчальної книги, часто перенасиченої необов’язковим, а іноді й суто декоративним ілюстративним матеріалом (пістряві орнаменти, численні плашки, суто декоративні малюнки і т.п.), ми ретельно уникали недидактичних ілюстрацій, неінформативних інтерполяцій (водночас зберігаючи «дружній» («friendly») дизайн підручника).

Крім того, намагалися уникати невмотивованого дублювання навчального матеріалу, вже знайомого школярам[19, c. 26-27].

Наступною важливою вимогою до сучасного підручника з літератури є його універсумність, тобто потенційна здатність формувати в учнів цілісну картину світу, універсуму, а відтак не обмежувати їхніх жодних, навіть найамбітніших життєвих прагнень. Зараз багато хто навіть не помічає, як українська школа із єдиної “універсумної” перетворюється на “школу двох коридорів”, на кшталт західної. А підручник – важливий інструмент соціалізації особистості, і, хай яким парадоксальним це може видатися на перший погляд, від того, яким підручником користуються діти, значною мірою залежить їхній майбутній соціальний статус, місце в дорослому житті.

На Заході майбутня еліта (пересічно 20-25% учнів, майбутні лідери) навчається в школі, що культивує жорстку дисципліну, напружену розумову працю, здатність зосередитися на вирішенні складних навчальних завдань. Педагогіка для еліти – “педагогіка напружених розумових і духовних зусиль” (С.Кара-Мурза), внаслідок яких в учня формується універсумний світогляд, здатність «привласнювати», «робити своєю» елітарну культуру, і зрештою він перетворюється на особистість, якою важко маніпулювати, спроможну обирати свій власний життєвий шлях, іти проти течії, не наслідувати дій натовпу. Це – потенційний керівник, лідер, володар життя. А вчиться майбутня еліта виключно за “універсумними” підручниками, сповідуючи справжній культ книги.

Водночас переважна більшість (75-80% учнів) навчається в масовій школі, де культивуються вседозволеність, лінь, галасливість як, нібито, атрибути “демократичного” навчання. Мета такої педагогіки – “зайняти учнів найприємнішим для них чином”, внаслідок чого формується «людина маси, натовпу» з притаманною їй мозаїчною картиною світу, яка зазвичай опиняється в лоні т. зв. «масової культури», “культури шуму”, тому нею легко маніпулювати. У цьому типі шкіл навчаються не за самодостатніми «універсумними» підручниками, а переважно за дайджестами, “розважалками”, ігровими й сюжетними посібниками, а то просто й за конспектами учнів.

Розпізнати «не-універсумний» підручник літератури можна за цілою низкою ознак (їх перелік можна легко продовжити):

• перенасиченістю ігровими матеріалами, що відволікають учня від серйозної роботи над художнім текстом і теоретичним матеріалом;
• зайвим і часто абсолютно недидактичний (декоративним, «задля краси») ілюстративним матеріалом;
• надлишковим подрібнення на безліч розділів, рубрик, плашок, що руйнують цілісне сприйняття школярами основного корпусу книги, передовсім – текстів літературних творів;
• наявністю надмірної кількості блоків запитань і завдань після дрібних фрагментів (розділів, глав) літературних творів.

Інституційне забезпечення системи навчального книговидання для середніх загальноосвітніх навчальних закладів України та реалізацію освітньої політики у галузі навчального книговидання здійснюють інститути державної влади відповідно до своїх повноважень:

• на рівні законодавчої влади — профільний комітет Верховної Ради з питань освіти і науки;

• на рівні виконавчої влади — Міністерство освіти і науки України та його структурні підрозділи та установи. Відповідно до ст. 12 Закону «Про освіту», Міністерство освіти і науки України «забезпечує випуск підручників, посібників, навчальної літератури»; за Законом України «Про загальну середню освіту» ст. 37, — «реалізовує державну політику в сфері загальної середньої освіти», «забезпечує підготовку і видання підручників, посібників і методичної літератури для загальноосвітніх навчальних закладів, схвалює їх видання, організовує їх замовлення через відповідні місцеві органи управління освітою; затверджує типові переліки обов'язкового навчального та іншого обладнання (в тому числі колекційного), навчально-методичних та навчально-наочних посібників, підручників, художньої та іншої літератури»;

• на рівні регіонів — обласні управління освіти і науки, які, відповідно до типових положень, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.1999 р.№ 347 «формують замовлення на видання підручників, навчально-методичних посібників та іншої навчально-методичної літератури, навчальних програм, бланків документів про освіту та забезпечують ними навчальні заклади»;

• наукове забезпечення покладається відповідно до нормативно-правових актів на Академію педагогічних наук[13, c. 56-57].

Технологічний процес навчального книговидання на даний момент виглядає наступним чином (схема 1).

Розглянемо основні функціональні обов'язки деяких інституцій більш детально.

Департамент загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки — бере участь у формуванні та реалізації державної політики щодо розвитку освіти; визначає перспективи і пріоритетні напрямки розвитку змісту освіти; запроваджує в навчальних закладах нові освітні програми тощо. Відповідно до Порядку надання грифів, у разі незгоди фахівців департаменту з рішенням предметних комісій про надання грифів, матеріали виносяться, з відповідною резолюцією, на колегію або спеціально створену комісію. Власне рішення фахівця Міністерства може бути більш вирішальним для керівництва Міністерства освіти в процесі надання грифів. Департамент також обов'язково візує списки рекомендованої літератури, перелік видань для видання за бюджетні кошти; фахівці департаменту обов'язково входять до предметних комісій Міністерства освіти з надання грифів та тендерного комітету.

Інститут інноваційних технологій та змісту освіти є новою установою, створеною постановою Кабінету Міністрів України від 7лютого 2006р. шляхом механічного злиття 6 структурних підрозділів МОН. 4 науково-методичних центри та інститут навчальної літератури МОН, які раніше існували як окремі установи, перетворено на структурні підрозділи ІІТЗО (відділення) з тими самими функціями, які вони виконували і раніше як окремі підрозділи МОН.

Схема 1. Організаційно-технологічний цикл видання підручника

Діяльність Інституту спрямована на розробку та визначення державних стандартів освіти для різних її рівнів (дошкільна, загальна середня, професійно-технічна, вища та післядипломна), проведення експертизи та сертифікації сучасних дидактичних засобів навчання і шкільного обладнання, комп'ютеризації освіти і впровадження нових інформаційних технологій в навчально-виховний процес, запровадження сучасних методів і засобів автоматизованого управління закладами освіти та інформаційно-телекомунікаційне забезпечення їхнього функціонування. Однією з найважливіших функцій

Інституту є організація видання навчально-методичної літератури для різних типів навчальних закладів України, їх експериментальна апробація та експертиза, забезпечення навчального процесу новим поколінням підручників та посібників [10, c. 46-47].

Галузеві відділення ПТЗО (відділення змісту дошкільної та загальної середньої освіти, відділення змісту професійно-технічної освіти, відділення змісту вищої освіти, відділення навчальної, методичної та наукової літератури) мають безпосереднє відношення до розробки, експертизи, апробації, грифування та розподілу навчальної літератури. ІІТЗО є центральною інституцією, яка організує щорічний конкурс навчальної літератури.

Шкільні бібліотеки — займаються щорічним збором замовлень на навчальну літературу, розподіляють літературу в межах школи, ведуть облік бібліотечного фонду, проводять щорічну інвентаризацію фонду.

Тендерний комітет Міністерства освіти — організовує державні закупівлі навчальної літератури, проводить вибір процедури закупівлі (у випадку навчальної літератури, як правило, використовується «закупівля у одного постачальника», що пов'язано з дією авторського права), виробляє кваліфікаційні вимоги до учасників торгів, погоджує процедуру закупівлі у відповідних державних інституціях.

Обласні управління освіти і науки — за даними шкіл формують замовлення на навчально-методичну літературу; організовують доставку навчальної літератури, що поступає на їх бази, до навчальних закладів області; організовують апробацію підручників у межах області.

Таким чином, з-поміж важливих вимог до оптимальної моделі сучасного підручника літератури можна назвати його самодостатність і універсумність. Дотримання цих параметрів допоможе вчителеві й учням легше досягти основних цілей навчання, зокрема – реалізувати рубрику «Державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів» (в т. ч. у контексті підготовки школярів до майбутнього зовнішнього незалежного оцінювання їх навчальних досягнень), а також забезпечить формування життєвих компетентностей школярів, реалізацію їх як самодостатніх особистостей, здатних досягти життєвого успіху [4, c. 56].

1.2. Тенденції випуску навчальних і методичних видань для загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів

Навчальні та методичні видання в Україні з року в рік посідають почесне перше місце серед усіх видів літератури за кількістю назв. Аналізуючи статистику книговидання (табл. 1), можна простежити рівень розвитку навчальних та методичних видань. Так, з 1991 року спостерігається нестабільна ситуація з їхнім випуском: кількість та тиражі цього асортименту видавничої продукції то збільшувались, то зменшувались.

Таблиця 1.

Випуск в Україні навчальних та методичних видань, у тому числі підручники і посібники для загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів за період 1991—2007 років

Рік видання	Всього книг і брошур в Україні	Навчальні та методичні видання
Всього	у т.ч.:
Підручники і посібники для загальноосвітньої школи	Підручники і посібники, методичні вказівки для вищих навчальних закладів
Кількість видань. друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань. друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.
1991	5 855	136415,9	1 567	31 627,0	189	26 444,9	659	1 866,7
1992	4410	128 470.7	1 223	28 480,3	190	25 728,7	843	1 745,2
1993	5 002	87 56/.0	1 386	24266.0	167	18 904.0	806	2 777,0
1994	4 752	52 161.0	1 401	16 826,0	135	11 985,0	734	1 911,0
1995	6 109	68 156,0	1 622	35366,0	317	30 325,0	797	2 120,0
1996	6 074	51 777,1	1 924	24 727,4	382	19 302,3	838	2 335,4
1997	7 004	55 841,3	2 345	29 033,9	714	20 584,3	916	1 814,5
1998	7 065	44 150,0	2 344	23 621,4	886	19 666,1	922	1 616,6
1999	6 282	21 985,6	2 056	10 289,7	719	8 238,9	941	1 340,1
2000	7 749	43 562,9	3 074	27 656.2	989	23 495,6	1 296	2 255,4
2001	10614	50 324,5	4 382	32 222,7	1 024	27 241,9	1 689	2 197,9
2002	12 444	47 862,9	4 859	28 837,1	1 114	23 311,5	2 126	2 781,0
2003	13 805	39 462,9	5 388	23 030,1	1 259	17 616,0	2 339	2 972,3
2004	14 790	52 804.7	5 186	31 578,5	1 082	24 981,7	3 301	3 391,7
2005	15 720	54 059,8	5 684	26 542,8	1 085	18 371,9	3 684	3 521,8
2006	15 867	54 209,6	5 611	24 750,5	1 052	18 349,4	3 780	3 397,2
2007	13 574	45 763,4	4 508	17 030,0	935	12 645,5	2 685	1 501,9

Динаміку випуску підручників і посібників для загальноосвітньої школи за назвами та тиражами в Україні у 1991-2007 роках (станом на 1 листопада) представлено (рис. 1, рис. 2)[6, c. 2-3]

У 2007 році (табл. 2) українською мовою видано 619 друк, од., загальним тиражем 9,29 млн пр., що у процентному відношенні до загальної кількості видань для загальноосвітньої школи складає 66,2 %, до загального тиражу — 73,5 %, російською мовою видано 193 друк, од., загальним тиражем 2,12 млн пр., у процентному відношенні до загальної кількості назв та до загального тиражу становить 20,6% і 16,8 %. Іншими мовами випущено 123 друк, од., тиражем 1,2 млн пр., що у процентному відношенні відповідно складає 13,2 % і 9,7 %. Найбільше видається підручників англійською мовою (30 друк, од., тиражем 239,4 тис. пр.). У 2006 році українською мовою видано 738 друк, од., загальним тиражем 13,06 млн пр., що складає у процентному відношенні до загальної кількості видань для загальноосвітньої школи 70,2 % і 71,2 % до загального тиражу. Російською мовою випущено 195 друк. од. (18,5 %), загальним тиражем 3, 04 млн пр. (16,6 %). Серед видань іншими мовами лідером є підручники і посібники, які видавалися англійською мовою. їхня кількість видань становить: за назвами — 35 друк, од., за тиражами — 502,6 тис. пр. Підручники і посібники, які видавалися кримськотатарською, молдавською, німецькою, польською, румунською, угорською, французькою та декількома мовами народів світу складають 8 % до загальної кількості назв і 9,5 % до загального тиражу.

У 2007 році (станом на 1 листопада) найбільшу кількість підручників і посібників для загальноосвітньої школи випущено в Харківській області — 434 друк, од., загальним тиражем 3,09 млн пр.; м. Києві — 226 друк, од., загальним тиражем 8,23 млн пр.; Сумській області — 58 друк, од., за-і гальним тиражем 32,3 тис. пр.; Тернопільській — 52 друк, од., і 389,1 тис. пр.; Хмельницькій — 39 друк. од. і 40,2 тис. пр.; Київській — 35 друк. од. і 435,4 тис. пр. та Донецькій — 24 друк. од. і 165,4 тис. пр. Іншими регіонами надруковано 7,2 % до загальної кількості назв видань для загальноосвітньої школи і 2,0 % до загального тиражу[10, c. 47-48].

Таблиця 2

Випуск підручників і посібників для загальноосвітньої школи мовами народів світу

Мова видання	2006	2006 (станом на 1 листопада)	2007 (станом на 1 листопада)
Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.
Українська	738	13 060,0	509	9 935,6	619	9291,1
Російська	195	3 046.2	121	2 291.3	193	2 124,5
Азербайджанська	—	—	—	—	3	6,9
Англійська	35	502,6	31	488.6	30	239,4
Гагаузька	—	—	—	—	1	0,3
Іспанська	—	—	—	—	4	2,5
Кримськотатарська	7	13,9	6	13,3	8	22,6
Молдавська	5	4.2	2	1,8	2	1,7
Німецька	5	88.1	4	85,1	8	142,9
Польська	5	1.5	2	0,6	2	0,4
Румунська	3	7,3	2	3,7	3	10,8
Угорська	3	7,2	—	—	—	—
Французька	2	50,1	2	50.1	8	109,0
Українська і російська мови	1	20,0	1	20,0	1	10,0
Декількома мовами народів світу	53	1 548,3	38	605,9	53	683,4
Всього	1 052	18 349,4	718	13 496,0	935	12 645,5

У 2006 році найбільше підручників і посібників для загальноосвітньої школи видано: у м. Києві — 423 друк, од., загальним тиражем 13,42 млн пр. та великих областях: Харківській — відповідно 216 друк, од., тиражем 2,57 млн пр.; Тернопільській — 128 друк, од., тиражем 909,9 тис. пр.; Сумській — 96 друк, од., тиражем 54,7 тис. пр.; Донецькій — 63 друк, од., тиражем 421,5 тис. пр.; Львівській — 30 друк, од., тиражем 675,8 тис. пр.

Таблиця 3

Випуск підручників і посібників для загальноосвітньої школи видавництвами та видавничими організаціями

Видавництва та видавничі організації	2006	2007 (станом на 1 листопада)
Кількість книжок і брошур. друк. од.	Річний тираж, тис. пр.	Кількість книжок і брошур, друк. од.	Річний тираж, тис. пр.
К.: Генеза	93	3 057,2	70	2 514,0
X.: Ранок	76	1 960,0	131	2 562,0
К.: Освіта	72	4 916,2	30	1 822.0
Суми: НПП Росток Л.В.Т.	53	25,0	82	37,1
Т.: Навчальна книга — Богдан	51	73,0	56	0,0
X.: ТМ Країна мрій	51	71,5	253	285,6
X.: Торсінг плюс	50	304,0	30	301,0
Т.: Підручники і посібники	49	424,5	8	18,0
Донецьк: БАО	46	257,0	64	486,5
К.: А.С.К.	36	333,2	21	116,0
X.: СПД ФО Співак Т. К.	25	29,0	5	12,0
Суми: Антей	24	14.1	—	—
К.: Навчальна книга	21	406,0	4	24,0
Л.:Світ	20	663,6	6	17,8
Ірпінь: Перун	19	330,0	43	711,2
Т.: Астон	18	237,0	22	141,2
К.:КІМО	18	53,7	1	10,0

Випуск підручників і посібників видавництвами і видавничими організаціями (табл. 3) показує, що за кількістю назв надрукованих підручників у 2007 році (станом на 1 листопада) перше місце займає Харківське видавництво "Країна мрій" (253 друк, од., тиражем 285,6 тис. пр.), яке випускає літературу українською, російською, англійською мовами. Серед лідерів видання навчальної літератури — харківське видавництво "Ранок" (131 друк, од., тиражем 2,56 млн пр.), яке випускає підручники українською, російською, англійською та мовами народів світу; НПП "Росток А.В.Т" (82 друк, од., тиражем 37,1 тис. пр. українською, російською, англійською та мовами народів світу), київське видавництво "Генеза" (70 друк, од., тиражем 2,51 млн пр. українською, російською, англійською, німецькою, іспанською, французькою та мовами народів світу).

"Генеза" надрукувала у 2006 році найбільше підручників і посібників — 93 друк, од., тиражем 3,05 млн пр. українською, російською, німецькою, англійською та французькою мовами. На другій сходинці харківське видавництво "Ранок" — 76 друк, од., тиражем 1,96 млн пр. підручників українською, російською, англійською мовами. Київське видавництво "Освіта" видало 72 друк, од., тиражем 4,91 млн пр. підручників українською, російською та декількома мовами народів світу, львівське видавництво "Світ" — 20 друк, од., тиражем 663,6 тис. пр. підручників українською, молдавською, польською, румунською та угорською мовами, ВТФ "Перун" (м. Ірпінь) — 19 друк, од., тиражем 330,0 тис. пр. підручників українською, російською, англійською, німецькою, французькою та декількома мовами народів світу [16, c. 192-193].

Основну кількість навчальних та методичних видань складають підручники і посібники, методичні вказівки для вищих навчальних закладів. їх у 2007 році надруковано 2685 друк, од., загальним тиражем 1,5 млн пр., що становить до загальної кількості навчальних та методичних видань 59,6 % і до загального тиражу 8,8 %.

Таблиця 4

Випуск навчальних посібників для вищих навчальних закладів мовами народів світу

Мова видання	2006	2006 (станом на 1 листопада)	2007 (станом на 1 листопада)
	Кількість	Тираж,	Кількість	Тираж,	Кількість	Тираж,
	видань, друк. од.	тис. пр.	видань, друк. од.	тис. пр.	видань, друк. од.	тис. пр.
Українська	3 029	2 853,4	1 910	1 725,5	2 121	1 157,1
Російська	470	321,6	347	261,3	343	252,6
Англійська	107	59,5	68	47,6	87	38,9
Болгарська	1	1,0	—	—	—	—
Іспанська	—	—	—	—	1	0.1
Кримськотатарська	2	1.3	1	0,3	—	—
Латинська	1	1.0	—	—	—	—
Німецька	22	6,1	13	2,4	17	2,3
Польська	2	0,2	1	0,1	1	0,1
Румунська	2	0,2	1	0,3	—	—
Словацька	—	—	—	—	1	0,1
Старослов'янська	1	0,3	1	0,3
Угорська	—	—	—	—	10	2,5
Французька	7	2,0	6	1,9	15	1,9
Чеська	—	—	—	—	1	0,2
Українська і російська мови	6	2,0	5	1,8	—	—
Декількома мовами народів світу	130	148.6	93	128,5	88	46,1
Всього	3 780	3 397,2	2 446	2 170,0	2 685	1 501,9

У 2006 році випущено 3780 друк, од., загальним тиражем 3,39 млн пр., і у процентному відношенні до загальної кількості назв навчальних та методичних видань та до загального тиражу відповідно 67,4 % і 13,7 %. Порівнюючи дані станом на 1 листопада 2006 і 2007 років, бачимо, що кількість назв посібників для вищої школи збільшилась на 239 друк, од., а тиражі зменшились на 668,1 тис. пр.

Майже 79,0 % видань за назвами (2 121 друк, од.) і 77,0 % за тиражами (1,15 млн пр.) вийшли українською мовою і тільки 12,8 % видань за назвами (343 друк, од.) і 16,8 % за тиражами (252,6 тис. пр.) друкується російською мовою. Іншими мовами — 8,2 % видань за назвами (221 друк, од.) і 6,1 % за тиражами (92,2 тис. пр.). Пальму першості утримують видання, які виходять англійською мовою — 87 друк, од., тиражем 38,9 тис. пр. (3,2 % від загальної кількості видань для вищої школи і 2,6 % — від загального тиражу)[19, c. 105-106].

Таблиця 5

Випуск навчальних посібників для вищих навчальних закладів за тематичними розділами

Тематичні розділи	2006	2006 (станом на 1 листопада)	2007 (станом на 1 листопада)
Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.
Політична і соціально-економічна література	1 580	1 720,4	976	1 152,3	1 077	677,6
Природничо-наукова література	468	300,8	323	184,7	325	109,6
Технічна література	719	486,4	479	266,2	486	234,2
Сільськогосподарська література	79	57,7	45	33,1	55	33.7
Медицина. Охорона здоров'я	178	178,8	117	123,1	148	88,2
Фізична культура і спорт	51	16,4	35	12.5	29	13,8
Література з освіти та культури	257	217,7	168	103,2	187	145,0
Друк у цілому. Книгознавство. Преса. Поліграфія	18	10,7	13	6,9	24	8,2
Мистецтво. Мистецтвознавство	51	24,5	45	22,0	46	17,9
Література із філологічних наук	379	383,8	245	266,0	308 .	173,7
Всього	3 780	3 397,2	2 446	2 170,0	2 685	1 501,9

Аналіз видавничої діяльності вищих навчальних закладів (табл. 5) показує, що серед видань переважає суспільно-політична тематика — 40,1 % до загальної кількості назв і 45,1 % до загального тиражу, технічна тематика — 18,1 % до загальної кількості назв і 15,6 % до загального тиражу, природничо-наукова тематика — 12,1 % до загальної кількості назв і 7,3 % до загального тиражу. Найменше видається літератури з книгознавства, преси та поліграфії (24 друк, од., тиражем 8,2 тис. пр.), що до загальної кількості назв становить 0,9 % і 0,5 % до загального тиражу, з фізичної культури і спорту видруковано за назвами 29 друк, од., тиражем 13,8 тис. пр., (1,1 %) до кількості назв та 0,9 % до загального тиражу.

Таблиця 6

Випуск навчальних посібників для вищих навчальних закладів за територіальною ознакою

Республіка, область, місто	2006	2006 (станом на 1 листопада)	2007 (станом на 1 листопада)
Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.	Кількість видань, друк. од.	Тираж, тис. пр.
Автономна Республіка Крим	32	12,9	19	6,9	7	2,3
Вінницька	112	48,2	77	29,1	60	19,7
Волинська	105	22,2	66	13,0	47	14,3
Дніпропетровська	95	46,9	70	38,4	85	55,1
Донецька	171	79,5	134	70,1	156	59,9
Житомирська	49	19.5	28	13,2	44	12,0
Закарпатська	14	5,1	12	4,5	27	7,7
Запорізька	35	12.1	18	5,1	23	18,8
Івано-Франківська	18	9,0	13	7,4	6	1,4
Київська	17	12,5	12	8,7	32	16,1
Кіровоградська	32	12,9	29	11,5	28	4,4
Луганська	92	36,0	58	27.1	89	25,5
Львівська	220	133,2	146	72,8	154	47,6
Миколаївська	89	19,6	60	13,1	103	21,1
Одеська	118	51,7	71	31,8	80	36,3
Полтавська	13	5,0	10	3,4	14	7,4
Рівненська	31	9,4	22	7,2	22	6,5
Сумська	119	59,7	70	21,7	54	33,6
Тернопільська	57	46,4	44	32,8	39	10,3
Харківська	517	393,1	384	314,7	335	210,7
Херсонська	11	6,6	7	3,8	8	1,7
Хмельницька	61	25,3	48	19,7	60	16,2
Черкаська	51	13,5	33	8.4	38	8,4
Чернівецька	211	54,8	161	41,5	192	30,0
Чернігівська	62	11,7	45	8,4	58	16,4
Київ	1 439	2 248,0	804	1 353,9	909	814,3
Севастополь	9	2,4	5	1,8	15	4,2
Всього	3 780	3 397,2	2 446	2 170,0	2 685	1 501,9

У 2007 році найбільшу кількість видань для вищих навчальних закладів випущено в м. Києві — 909 друк, од., загальним тиражем 814,3 тис. пр., Харківській області — 335 друк, од., загальним тиражем 210,7 тис. пр., Чернівецькій — 192 друк, од., загальним тиражем 30,0 тис. пр., Донецькій — 156 друк, од., і 59,9 тис. пр., Львівській — 154 друк. од. і 47,6 тис. пр., Миколаївській — 103 друк. од. і 21,1 тис. пр. В інших регіонах надруковано менше ста назв видань для вищих навчальних закладів. Найменше видається літератури за кількістю назв у Івано-Франківській області — 6 друк, од., загальним тиражем 1,4 тис. пр., Автономній Республіці Крим — 7 друк, од., загальним тиражем 2,3 тис. пр. та Херсонській області — 8 друк, од., загальним тиражем 1,7 тис. пр.

Рис. 3. Випуск книжкової продукції у 2009 р. за цільовим призначенням

Можна відзначити видавництва вищих навчальних закладів України, які є лідерами у 2007 році: Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича — 152 друк, од., загальним тиражем 16,7 тис. пр., Національний авіаційний університет (м. Київ) — 90 друк, од., загальним тиражем 18,2 тис. пр., Миколаївський національний університет кораблебудування ім. адмірала Макарова — 78 друк, од., загальним тиражем 15,5 тис. пр., Національний технічний університет "ХШ" (Харків) — 62 друк, од., загальним тиражем 11,7 тис. пр., Харківський національний економічний університет — 62 друк, од., загальним тиражем 15,5 тис. пр. [24, c. 61-63]

Таким чином, вітчизняний книжковий ринок характеризується низьким випуском книжкової продукції, повільними темпами збільшення випуску, що не задовольняє потреби ринку у виданнях певної тематики. Тематична структура випуску книжкової продукції не відповідає структурі попиту. Державне регулювання обмежене пільгами та фінансуванням держзамовлення друкованої продукції.

1.3. Системи навчального книговидання та механізми функціонування підручника як інтелектуального та високотехнологічного продукту

Як відомо, жодна науково-методична експертиза рукопису підручника не є гарантією його якості. Навіть побудувавши найбільш прозору і об'єктивну систему експертизи, неможливо уникнути помилок. Лише практичний досвід використання підручника в умовах реальної школи, з реальними вчителями та школярами дозволить відібрати кращі підручники, відшліфувати їх та визначити справжній рейтинг того чи іншого підручника.

Апробація навчальної літератури в системі загальної середньої освіти визначається як «процес перевірки якості навчальної літератури, який має на меті схвалення (відхилення) навчальних видань як таких, що відповідають (не відповідають) вимогам Державного стандарту загальної середньої освіти, основним принципам навчання в загальноосвітніх навчальних закладах, віковим особливостям учнів». Таке визначення наведене у Положенні про апробацію навчальної літератури для загальноосвітніх навчальних закладів. Воно ґрунтується на положеннях і нормах Законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», «Про видавничу справу», «Про авторське право і суміжні права» та інших нормативно-правових актів, які регламентують діяльність МОН щодо науково-методичного забезпечення системи загальної середньої освіти України.

Апробація здійснюється за наказом МОН, який видається до початку навчального року і визначає:

• перелік навчальної літератури, що підлягає апробації (назва видання, його призначення, автори, видавництво, рік видання);

• термін апробації;

• відповідальних за проведення апробації та узагальнення її результатів;

• регіони, де відбуватиметься апробація;

• кількість об'єктів апробації (шкіл, класів, учнів).

Апробації підлягають:

• експериментальні програми (у комплексі з навчально-методичним забезпеченням, створеним для реалізації змісту цих програм);

• пробні підручники і навчальні посібники, видані за діючими навчальними програмами;

• інші навчальні видання, яким передбачається надавати гриф «Затверджено МОН».

Отже, технологічна схема проведення апробації виглядає наступним чином[36, c. 124-125]:

Щорічно за наказом Міністерства освіти і науки України визначаються переліки навчальної літератури, які підлягають апробації, термін апробації, регіони, де буде проведено апробацію (як правило, 5 регіонів), відповідальних за організацію апробації та узагальнення результатів.

Однак одразу постає ряд проблем, які ускладнюють процедуру апробації та знижують її ефективність. По-перше, практика засвідчує, що наказ Міністерства надходить із запізненням, по-друге, через неритмічне або неповне фінансування частина підручників надходить після початку навчального року, а частина — не надходить узагалі. Тому ні підготуватися належним чином, ні розпочати апробацію вчасно навчальні заклади регіонів не мають змоги.

Організація апробації в регіонах здійснюється обласними інститутами післядипломної педагогічної освіти або іншими методичними установами за наказом місцевих органів управління освіти. Ними контролюється хід апробації у визначених навчальних закладах регіону, узагальнюються матеріали й у вказані терміни подаються звіти про результати апробації до науково-методичного центру середньої освіти. Заходи щодо проведення апробації навчальної літератури вносяться до планів роботи відповідних обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти або методичних установ.

Апробація передбачає укладання угоди між сторонами із затвердженням кошторису видатків. Проте насправді вчителі проводять апробацію без укладання угод і без отримання оплати. В результаті, як правило, апробація, за окремими винятками, перетворюється на суто формальний захід, оскільки вона є тільки додатковим неоплачуваним навантаженням для педагогів. До Міністерства освіти відправляються формальні звіти, на підставі яких неможливо зробити об'єктивних науково-методичних висновків щодо навчальних видань.

Після завершення апробації науково-методичний центр середньої освіти на підставі отриманих звітів узагальнює одержані матеріали і передає їх на розгляд відповідним предметним комісіям Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти. Комісії вивчають подані матеріали і роблять висновок про доцільність надання відповідного грифа Міністерства та рекомендації щодо подальшого використання видань, які апробувалися.

Результати апробації навчальної літератури розглядаються колегією Міністерства освіти, яка приймає рішення про доцільність подальшого використання зазначеної навчальної літератури в навчально-виховному процесі в загальноосвітніх навчальних закладах і можливість надання грифа «Затверджено Міністерством освіти і науки України» або про необхідність її доопрацювання. У разі негативних результатів апробації, Міністерство приймає рішення про скасування наданого раніше грифа, виведення навчальної літератури з Переліку рекомендованої літератури та вилучення її з навчального процесу [31, c. 145-146].

Інститут інноваційних технологій і змісту освіти у місячний термін з дня прийняття рішення має інформувати тих, хто ініціював апробацію, про результати апробації та прийняте рішення.

Респондентами апробації навчальної літератури виступають: учні, які навчаються за книгами, що апробуються, а також батьки цих учнів; вчителі, які проводять апробацію; методисти і науковці, які надають експертні висновки про навчальні видання, що апробуються. Їх вибір здійснюється відповідно до вимог соціологічних досліджень.

Апробація навчальної літератури повинна здійснюватися за методичними рекомендаціями і матеріалами, що має розробляти Інститут інноваційних технологій і змісту освіти спільно з Академією педагогічних наук та іншими науковими і методичними установами. До розробки цих матеріалів можуть залучатися автори навчальних видань, що апробуються. Обласні інститути післядипломної педагогічної освіти або методичні установи, яким доручено проводити апробацію, до 1 жовтня поточного року мають надавати Інституту інноваційних технологій і змісту освіти інформацію про навчальні заклади і вчителів, які будуть здійснювати апробацію.

Не варто також забувати й про те, що на сьогодні значна частина видавництв видає пробні підручники власним коштом і власним коштом організовує проведення апробації.

Унаслідок цього результати апробації мало впливають на державне замовлення, хіба що у разі скасування грифів на той чи інший підручник, і тому щоразу при визначенні номенклатури державного замовлення Інститут інноваційних технологій і змісту освіти, фахівці Міністерства, Колегія Міністерства освіти та тендерний комітет змушені приймати рішення, спираючись на власний (а отже — суб'єктивний) професійний досвід.

Підсумовуючи, актуалізуємо основні недоліки апробації:

• фактична відсутність апробації;

• формальний характер;

• порушення термінів надходження підручників (або взагалі відсутність підручників, зазначених у наказі);

• низький рівень науково-методичного забезпечення апробації;

• відсутність оплати вчителям, які апробують підручники;

• недовіра до результатів апробації, що здійснюється коштом видавництв.

Дуже часто обговорюється проблема відсутності попередньої апробації підручників, що надходять у школи на конкурсних засадах відповідно до переходу на новий зміст, структуру та термін навчання.

2004 року було розроблено й ухвалено на найвищому державному рівні (Кабінет Міністрів України) нові стандарти загальної середньої освіти та відповідно до них — нові програми. З 2005 року розпочався перехід на 12-річну середню освіту. Відповідно, виникла ситуація, за якої, починаючи з 2005 року, кожного навчального року школи мають отримувати абсолютно нові підручники для кожного наступного класу, який переходить на нові програми: у 2005 році — нові підручники для 5-го класу, 2006 — для 6-го, 2007 — для 7-го і т. д.

Така ситуація унеможливила попередню пілотну апробацію нових підручників, оскільки діти, які 2005 року перебували у 6—11-х класах, ще мали навчатися за старими програмами і підручниками. Фактично кожний новий підручник, що зараз видається масовим накладом, є апробаційним.

Єдиним виходом з цієї ситуації є моніторинг та апробація вже виданих державним коштом підручників. Одночасно можна надавати статус пробних підручників новим розробкам та проводити апробацію. І це, безумовно, необхідно, бо, наприклад, для початкової школи, особливо для 1 —2-х класів майже відсутня альтернативність підручників: усталилися один або два підручники до предмету, які перетворилися на «священних корів». Крім того, в початковій школі є значна кількість невдалих або застарілих за методикою підручників, адже конкурс для 1 —3-х класів фактично не проводився. Тому повинні апробуватися та запроваджуватися до шкіл нові розробки. Апробувати ж сьогодні нові підручники під старі програми немає сенсу.

У цій ситуації одним з можливих виходів може бути визначення конкретних інституції для організації процесу проведення апробації (це може бути Інститут інноваційних технологій і змісту освіти, інститути післядипломної педагогічної освіти).

З метою уникнення впливів на результати апробації, для створення рівного конкурентного середовища та, зважаючи на те, що державний бюджет України не може здійснювати видатки на апробацію, запропонувати всім без виключення видавництвам проводити апробацію власним коштом. Проте кошти за окремими угодами з чітко визначеним кошторисом (в якому враховувати особливості видання пробного підручника за державні кошти або за обігові кошти видавництв — зрівнялівці тут не місце) повинні перераховуватись на спеціальний рахунок. Відповідальна науково-методична установа укладатиме угоди з безпосередніми виконавцями проведення апробації, які визначатимуться обласними органами освіти. Слід чітко виписати юридичну відповідальність методистів, учителів, видавців за порушення процедури, недобросовісну апробацію, недобросовісну конкуренцію тощо[26, c. 39-40].

Розділ 2. Аналіз інституційної структури навчального книговидання та процедури забезпечення системи навчального книговидання в Україні

2.1. Проблеми проектування видань навчальної літератури

При створенні навчальної літератури необхідно виходити з того, що вона повинна бути пов’язана з практичними завданнями, в ній повинні чітко прослідковуватися тісні міжпредметні зв’язки і професійна орієнтація студентів.

Підручник (навчальний посібник) повинен включати:

— зміст (перелік розділів);

— вступ (передмова);

— основний текст;

— питання, тести для самоконтролю;

— обов’язкові та додаткові завдання, приклади їх вирішення;

— ілюстрації;

— бібліографічний опис, покажчики, терміни, додатки.

Зміст (перелік розділів) — це перелік приведених у навчальній літературі заголовків, рубрик. Заголовки змісту повинні точно повторювати заголовки у тексті. Скорочувати заголовки у змісті або давати їх в іншій редакції порівняно із заголовками у тексті не допускається.

До змісту необхідно включати всі заголовки рукопису, за винятком підзаголовків.

Позначення ступенів прийнятої рубрикації (“частина”, “розділ”, “параграф” та їхні порядкові номери) пишуться в один рядок з відповідними заголовками і відділяються від них крапкою.

Всі заголовки у змісті пишуться з великої літери без крапки на кінці. Останнє слово кожного заголовка з’єднують крапками з відповідним номером сторінки у правому стовпчику змісту.

Номери сторінок змісту рекомендується проставляти простим олівцем.

Вступ (передмова) у підручнику (посібнику) повинен відповідати таким основним вимогам: характеризувати роль та значення навчальної дисципліни і окремих її розділів у підготовці фахівця, показуючи місце конкретного курсу (його частини) серед інших дисциплін, містити формулювання мети та основних завдань, що стоять перед студентом при вивченні дисципліни. Обсяг передмови — 0,1…0,2 авторських аркуша.

Основний текст підручника (навчального посібника) — це дидактично та методично оброблений і систематизований автором навчальний матеріал.

Викладення матеріалу у підручнику (посібнику) повинно бути об’єктивним, науковим, чітким і логічним з урахуванням міжпредметних зв'язків. Композиція підручника (посібника), терміни та прийоми введення до тексту нових понять, їх визначення, використання засобів наочності повинні бути спрямовані на те, щоб передати студентові повну інформацію, навчити його самостійно користуватися підручниками, викликати інтерес до навчальної дисципліни, що вивчається.

Питання, тести для самоконтролю, самоперевірки і контролю засвоєння знань дозволять забезпечити більш ефективне опрацювання студентом навчального матеріалу у процесі самостійної роботи. Такі контрольні питання та завдання, що розміщуються наприкінці кожної структурної частини підручника (розділу), мають сприяти засвоєнню практичних прийомів вирішення завдань і набуттю навичок логічного мислення студентів.

Обов'язкові та додаткові завдання, приклади їх вирішення. Методично вірна постановка завдань є запорукою того, що процес засвоєння знань у ході самостійної роботи з підручником приведе до їх практичного застосування. Тому у кожному підручнику чи посібнику після кожного розділу мають бути завдання та приклади їх вирішення[17, c. 113-114].

При написанні підручників (навчальних посібників) головне завдання авторів полягає в тому, щоб зорієнтувати студента на вироблення умінь розв’язувати задачі, привчати його до самостійної творчої праці та активної пізнавальної діяльності.

Ілюстрації у навчальній літературі дозволяють авторам передати більш чітко, точно та образно програмні матеріали, що викладаються.

Вибір виду ілюстрацій залежить від мети, яку ставить перед собою автор.

Можна сформулювати такі загальні рекомендації авторам щодо ілюстрування підручників (посібників):

— ілюстрації мають використовуватися тільки у тих випадках, коли вони розкривають, пояснюють або доповнюють інформацію, що міститься у підручнику;

— вигляд ілюстрацій має відповідати ступеню підготовленості студентів. Так, у підручниках для студентів молодших курсів ілюстрації мають відрізнятися більшою образністю, ніж ілюстрації для студентів старших курсів, які можуть вільно читати креслення та складні схеми;

— ілюстрації у вигляді схем не повинні повторювати матеріал основного тексту або містити зайву інформацію, що відволікає студента від засвоєння тексту;

— подані у підручниках та посібниках технічні креслення, що пояснюють будову та принцип роботи машин, їх механізмів та вузлів не повинні містити малозначущих подробиць;

— при поданні статистичних даних доцільно використовувати графіки та діаграми, які є ефективним засобом взаємозв'язку між величинами і явищами, що вивчаються;

— однотипні ілюстрації мають бути виконані однією технікою;

— доцільно використовувати кольорові ілюстрації, які не тільки збагачують інформацію, а й акцентують увагу читачів на основних ідеях ілюстрованого матеріалу;

при підготовці ілюстрацій слід враховувати також можливість відтворення їх типографією та інші фактори, тобто автор повинен чітко уявляти, як буде виглядати майбутнє видання [15, c. 132-133].

У бібліографічному описі мають бути наведені джерела, звідки запозичено фактичний матеріал, що вказується у відповідних посиланнях та у бібліографічному списку.

У розділі “Бібліографічний список” підручника (посібника) необхідно вказувати основну та рекомендовану літературу для поглибленого вивчення курсу.

Основними елементами бібліографічного опису є прізвище автора, назва твору, місце випуску, кількість (якщо це стаття, номер) сторінок. Бібліографічні посилання необхідно давати на останнє видання даного твору або зібрання джерел.

Покажчики є обов’язковим структурним елементом підручників та навчальних посібників, що полегшує користування. До предметного покажчика необхідно включати основні терміни і поняття, а до іменного — прізвища та ініціали осіб, які зустрічаються у підручнику. Через кому проставляють номери сторінок, де згадуються ці терміни та прізвища.

Терміни у предметному та прізвища в іменному покажчиках пишуться в один стовпчик та розташовуються за алфавітом.

Групу термінів або прізвищ, що починаються з однієї літери, відокремлюють від наступної пробілом.

Додатки є важливим засобом збагачення змісту навчальної літератури. У вигляді додатків доцільно давати різні матеріали, що доповнюють або ілюструють основний текст. Додатки за своїм характером та змістом повинні стосуватися всього підручника (посібника) або його окремих частин, а не окремих часткових питань.

Обсяг підручника (навчального посібника) визначається в авторських аркушах.

Авторським аркушем називається одиниця обсягу літературного твору, що вміщує 40 тис. друкованих знаків тексту (друкованими знаками вважаються також і пробіли між словами).

У практичній роботі орієнтовно за один авторський аркуш приймається 24 сторінки машинописного тексту, надрукованого через два інтервали на стандартному аркуші формату А4. Текст слід друкувати, дотримуючись таких розмірів берегів: верхній, лівий і нижній – не менше 20 мм, правий – не менше 10 мм.

Обсяг підручника (посібника) повинен визначатися кількістю годин, передбачених навчальним планом на вивчення даної навчальної дисципліни, реальним бюджетом часу студента для самостійного вивчення навчального матеріалу[2].

Обсяг підручника (навчального посібника) рекомендується визначати за формулою:

Vп/нп = К п/нп х 0,14 (ta + tсм),

Де Vп/нп — обсяг у авторських аркушах підручника (навчального посібника);

К п/нп — коефіцієнт виду видання (підручник, навчальний посібник);

для підручника Кп = 1, для навчального посібника Кнп = 0,3…1.

0,14 — коефіцієнт, що враховує продуктивність засвоєння одного авторського аркуша навчальної інформації студентом за одну годину самостійної роботи з літературою, розв’язання задач, прикладів тощо.

ta — кількість аудиторних годин у навчальному плані, відведених на дисципліну.

tсм — кількість годин навчального плану, відведених на самостійну роботу студентів.

Величина коефіцієнта Кнп навчального посібника визначається часткою навчальної програми, яку замінює або доповнює навчальний посібник.

Наприклад, автор планує написати навчальний посібник, який, на його думку, буде замінювати або доповнювати приблизно 50% існуючого підручника. У цьому випадку Кнп = 0,5. Якщо підручника немає, а автор створює навчальний посібник, що забезпечує 70% програми, то Кнп = 0,7 і т.д.

За наявності підручників з дисципліни навчальні посібники слід випускати для доповнення або заміни на основі нових методичних підходів будь-якої частини підручника, не допускаючи його дублювання.

Для включення до плану випуску майбутнього підручника (посібника) і надання йому відповідного грифа рукописи представляються у Науково- або Навчально-методичний центр (відповідно до рівня акредитації навчального закладу) незалежно від джерела фінансування.

Підготовка, експертиза та видання навчальної літератури здійснюється згідно з річним планом, який складається Центрами на основі перспективного плану.

У перспективному плані створення навчальної літератури, який формується, як правило, на 3 роки, зазначається назва, автор, вид і призначення навчальної літератури, передбачувані строки.

Пропозиції щодо створення навчальної літератури разом з її концепцією та планом-проспектом подаються до Центрів.

Навчальна література може створюватися також на конкурсних засадах. Конкурс оголошується Центрами за дорученням Мінагропрому України і за його підсумками приймається рішення.

Доцільність створення навчальної літератури визначається на підставі висновків навчальних закладів, НМК і на цій основі Центри формують план видання і подають на затвердження у Міністерства освіти та науки України. Центри формують річні плани видання, виходячи з перспективного плану лише для тієї навчальної літератури, яка отримала відповідний гриф і подають на затвердження у Міністерства освіти та науки України.

На підставі затвердженого річного плану Центри визначають видавництва, укладають з ними відповідні угоди на видання навчальної літератури в межах держзамовлення.

Для включення до перспективного плану навчальної літератури автор подає два примірники концепції, план-проспект підручника чи навчального посібника, анотацію, завірену внутрішню рецензію, висновок ради (комісії) разом із листом-клопотанням керівника закладу[6, c. 4].

У концепції обґрунтовується актуальність проблеми (необхідність видання навчальної літератури, її наявність, відповідність сучасним вимогам, фізична та моральна застарілість), формулюється цільове призначення, повідомляються основні використані літературні джерела, визначається новизна та оригінальність запропонованого підручника, приводяться результати практичної перевірки трактувань, на яких буде ґрунтуватися подання матеріалу, характеризується форма, загальний обсяг, кількість ілюстрацій; повідомляється термін готовності рукопису та відомості про наукову й літературну діяльність автора.

У плані-проспекті реферативно повідомляється зміст розділів та тем (параграфів) ) майбутнього видання з визначенням їх обсягу.

У анотації (обсягом не більше 600 друкарських знаків) подаються відомості про автора; ознаки змісту, які характеризують наукове та практичне значення видання, його відмінність від інших, близьких за тематикою й цільовим призначенням; конкретна читацька адреса.

Після реєстрації документів у Центрах призначається відповідальний виконавець, який, за наявності всіх необхідних складових, визначає відповідність пропонованої літератури програмі навчальної дисципліни та рівня її забезпеченості літературою.

При неправильному чи неякісному оформленні або некомплектності матеріали не розглядаються і повертаються автору.

При дотриманні вищезазначених вимог рукопис Центрами надсилається двом фахівцям на рецензування.

Рецензент повинен визначатися із числа висококваліфікованих фахівців галузі і дати розгорнутий і мотивований висновок про придатність рукопису до опублікування. Оцінюючи рукопис, рецензент повинен визначити:

— актуальність підручника (посібника) і доцільність видання, переваги його над наявними, або причини відхилення;

— науково-методичну цінність та ідейний рівень;

— повноту, послідовність, логічність викладення матеріалу, чіткість формулювань та зв’язок між окремими частинами рукопису.

Зауваження і побажання рецензента повинні бути принциповими, обґрунтованими, чітко сформульованими і спрямованими на удосконалення науково-методичного рівня рукопису. Разом з тим критика рецензента повинна бути тактовною.

Рецензію необхідно подавати у двох примірниках.

У кінці рецензії вказується прізвище, ім’я та по батькові рецензента, посада, вчений ступінь, звання.

За умови отримання позитивних рецензій та врахування автором рукопису зауважень Центри готують пропозицію про включення пропонованого підручника (посібника) до плану видання.

Висновок про доцільність (недоцільність) видання пропонованої навчальної літератури приймається відповідними Центрами.

Гриф навчальній літературі надається Міністерством освіти та науки України на підставі висновку відповідних Центрів

Гриф встановлює призначення та вид навчальної літератури і зазначається на титульній сторінці. На її звороті вказується ким і коли прийнято рішення про надання грифа.

Гриф “Затверджено Міністерством освіти та науки України…” надається Міністерством освіти та науки України навчальній літературі з циклу дисциплін навчального плану, що є галузевою компонентою Державного стандарту вищої освіти, яка пройшла апробацію і визнана громадськістю навчальних закладів галузі.

Гриф “Допущено Міністерством освіти та науки України…” надається Міністерством освіти та науки України навчальній літературі, що рекомендується до апробації (видається вперше).

Гриф “Рекомендовано… (назва органу наукової, науково-методичної установи, що надає гриф)” надається навчальній літературі із спеціальних дисциплін, а також спеціальним та пробним навчальним книгам, що створені в наукових установах (центрах) та закладах освіти на засадах замовлення чи з ініціативи автора.

Рукописи, яким надані грифи, вносяться до планів видання[1].

Навчальні посібники, що отримали гриф “Допущено Міністерством освіти та науки України…”, видаються мінімальним тиражем залежно від самоокупності та призначення і проходять обов’язкову науково-методичну та практичну перевірку (апробацію).

Головним завданням апробації навчальної літератури є встановлення її відповідності вимогам щодо якісного засвоєння студентами знань з певної дисципліни, розвитку їх здібностей, набуття практичних умінь і навичок, передбачених відповідними навчальними програмами.

Центри за погодженням з Мінагропромом України визначають вищі заклади освіти галузі для апробації навчальної літератури і, відповідно до обсягу навчальної дисципліни, встановлюють терміни її апробації.

Матеріали про результати апробації надсилаються відповідному Центру.

Центри узагальнюють матеріали апробації навчальної літератури і подають їх на розгляд науково- та навчально-методичним Радам Центрів для надання грифа “Затверджено Міністерством освіти та науки України…”.

Навчальна література, що пройшла апробацію, разом із узагальненими висновками Рад Центрів не пізніше як за рік до терміну випуску надсилається відповідному видавництву.

Видавництво спільно з автором у термін до 3-х місяців доопрацьовує навчальну літературу згідно з вимогами Рад Центрів і разом з висновком надсилає до Центрів.

У разі негативних результатів апробації, незгоди автора на доопрацювання навчальної літератури Центри звертаються до Міністерства освіти та науки України з поданням про зняття наданого грифа і вилучення підручника (посібника) із плану видання.

Передача до виробництва (тиражування) навчальної літератури здійснюється підприємствам, організаціям, навчальним закладам, іншим юридичним та фізичним особам, які мають відповідні редакції, виробниче обладнання і потужності [8, c. 26-28].

Виробництво навчальної літератури передбачає редакторську роботу над авторським оригіналом, виготовлення видавничого оригіналу, верстка якого погоджується із розробником, і передачу його до друку типографському підприємству.

Виробник представляє два сигнальних примірники навчальної літератури на розгляд та затвердження замовнику, який повинен у 5-денний термін подати виробнику свої зауваження або дати офіційний дозвіл на виробництво всього тиражу.

Під час приймання готової продукції замовник здійснює вибірковий контроль якості виготовлення навчальної літератури.

Заміна неякісних посібників здійснюється виробником безкоштовно. Подальше виявлення браку віддрукованого посібника в навчальних закладах повинно компенсуватися шляхом заміни виготовленої продукції виробником.

Після випуску навчальної літератури Центри можуть на основі господарчої угоди передати тираж в навчальні заклади і установи, користуючись різними шляхами доставки. Навчальна література згідно із реєстром повинна доставлятися не пізніше як через три місяці після її надходження на склад виробника. При цьому Центри інформують відповідні заклади освіти про випущену навчальну літературу та виділену їм кількість примірників.

Розсилка підручників (посібників), випущених за рахунок інших джерел фінансування (фізичних та юридичних осіб) проводиться відповідно до замовлень.

Література, одержана навчальним закладом до бібліотечного фонду, підлягає обліку. До обліку належать: прийом, штемпелювання, реєстрація надходження, переміщення навчальної літератури, її вибуття, а також підведення підсумків щодо руху фонду.

Облік навчальної літератури здійснюється згідно з чинною нормативною документацією.

Непридатні для користування посібники списуються комісією, до складу якої входять керівник вищого закладу освіти або проректор, бібліотекар, викладачі, працівник бухгалтерії. В акті на списання зазначаються назва підручника (посібника), автор, рік видання, ціна, кількість примірників, що списуються та загальна сума.

Необхідно серйозно розробляти національні критерії оцінювання підручників. Жодна наукова інституція в Україні до сьогодні що не розробляла ці аспекти навчальної літератури, не вивчала сучасного досвіду виокремлення критеріїв, не проводила обговорення цих проблем. Критерії оцінювання спорадично з'являються і приурочуються до проведення конкурсів, проте вони базуються на європейських (французьких) дослідженнях цієї проблеми проведених ще у 1980-х рр. Треба розробити наукову програму дослідження критеріїв оцінювання, створити систему обміну досвідом у цій галузі українських та зарубіжних учених, організувати процеси обговорення критеріїв серед більш широкого загалу освітян, в першу чергу вчителів та методистів.

Критерії та індикатори оцінювання мають бути формалізованими та зручними для використання із застосуванням сучасних технологій (електронні оцінювальні форми)[10, c. 48].

Актуальним залишається питання професійної відповідності експертів для оцінювання підручників. Недостатньо бути просто викладачем історії в школі. У переважної більшості експертів та членів конкурсних комісій немає жодного досвіду в оцінюванні підручників, вони не навчені за розробленими критеріями та й у багатьох випадках не розуміють суті критеріїв оцінки, що були їм запропоновані в оцінних листах до конкурсу. Наприклад, викликає сумнів спроможність експертів оцінити рукопис за критерієм 3.7 Оцінного листа № 1 «Відповідність лексико-синтаксичної складності тексту віковим особливостям учнів». Як замірювати цю «відповідність»? Як показує досвід європейських країн, необхідно проводити навчання експертів для оцінювання якості навчальної літератури. Для цього необхідно:

• розробити систему проведення навчальних курсів для спеціалістів, які відібрані до банку експертів;

• залучити до проведення цих курсів закордонних спеціалістів, які мають значний досвід в системі оцінювання підручників;

• підготувати тренерів. В подальшому тренери навчатимуть на курсах потенційних експертів;

• після завершення навчання необхідно проводити тестові іспити. Експерти, які успішно складуть випробування будуть отримувати сертифікати.

Як свідчить аналіз українських підручників, автори та редактори видавництв дуже часто не зовсім добре уявляють собі, що являє собою підручник як специфічна навчальна книга.

Проблема навчання авторів є нагальною. Треба обов'язково створювати систему навчання авторів та підвищення кваліфікації на постійно діючих курсах. Такі курси можна було б організувати у системі інститутів післядипломної освіти. Окремий відповідний курс варто розробити для педагогічних університетів та коледжів.

Існує кілька основних проблем у проведені конкурсів навчальної літератури. Головна полягає в тому, що підручники продовжують розроблятися в шаленому темпі — за кілька місяців. Тобто, підручники розроблені в поточному році, повинні бути і надруковані в цьому ж році. Відповідно, конкурс проводиться поспіхом, що фактично нівелює його можливі та наявні переваги.

Можливі два варіанти дій. Перший — скасування конкурсу та державного замовлення. Пряме фінансування шкіл за програмою «Підручник». Школи та шкільні ради самі вирішують, які підручники їм потрібні.

Другий — вдосконалення конкурсних процедур. Негайна розробка системи формалізованих критеріїв та індикаторів для оцінювання підручників, які піддаються вимірам. Впровадження триденного тренінгу експертів, яких відібрано для конкурсних комісій напередодні конкурсу.

Одночасно запровадити курси підвищення кваліфікації авторів підручників, редакторів видавництв, дизайнерів тощо. Розпочати у випереджальному ритмі розробляти підручники для 9—12-х класів нової школи.

Проводити конкурс у кілька етапів. На першому етапі оголосити конкурс авторських концепцій підручників. Провести конкурсний відбір концепцій, враховуючи їх сучасність, відповідність викликам часу, сучасним науковим парадигмам, сучасним методикам викладання предметів.

Після проведення першого етапу — етапу відбору авторських концепцій, виокремлення окремих методичних напрямів, що відповідають сучасній науковій та педагогічній парадигмам, укласти угоди з авторами-переможцями на розробку проектів підручників. Другий етап конкурсу — оцінювання підручників. Після відбору найкращих підручників необхідно видати пробні невеликі наклади принаймні за рік до введення чергового підручника в школу до відповідного класу. Провести своєрідну апробацію, але залучаючи досвідчених вчителів та методистів, які пройшли специфічне навчання. Після їх оцінки передати зауваження видавництвам на доопрацювання і тільки після цього виносити розгляд рукописів на тертій етап конкурсу.

Конкурсні комісії повинні бути незалежними і до опублікування результатів невідомими широкій громаді. Безперечно краще за все було б створити центр незалежних тестувань книги, незалежний від МОН.

Набрати персонал на умовах конкурсу і доручити формування комісій центру з підписанням суворих контрактів про кримінальну відповідальність за розголошення інформації. Тоді можна б було уникнути ризику корумпованого бюрократично-видавничого середовища[3, c. 228-229].

Проаналізувавши європейський досвід формування замовлення на підручники, можна зробити висновок, що в основному підручники замовляються радами шкільних вчителів та закуповуються за кошти державного (місцевого) бюджету.

Безперечно, максимально прозорою є процедура, коли безпосередні споживачі підручників — учителі — мають змогу впливати на процес замовлення підручників, але цей шлях потребує вирішення кількох проблем.

Для того щоб вчителі могли здійснювати свій вибір свідомо, вони повинні мати не інформацію про підручник, а сам підручник. Для того щоб відбулась така система апробації підручників, необхідне пробне видання 21 тисячі примірників для вчителів (для кожної школи) і хоча б 1 тисяча примірників для учнів, в класах яких відбуватиметься апробація. Тобто необхідно буде друкувати 22 тис. примірників з кожного навчального предмета. Крім того, якщо враховувати, що конкурсний відбір, з метою збереження варіативності, повинен забезпечувати функціонування принаймні трьох підручників, то загальний обсяг видань для одного шкільного предмета складе приблизно 70 тис. примірників. Враховуючи приблизну загальну кількість навчальних дисциплін основної школи, 16 — для запуску пробного видання необхідно надрукувати 1 млн 120 тис. примірників.

Перехід на нову модель замовлення підручників має кілька ризиків:

По-перше, якщо проводити конкурс у два етапи, з конкурсом концепцій, на це піде ще 2-3 місяці. Друк підручників масовими тиражами займає 5 місяців і місяць на доставку до шкіл. Отже, конкурс треба проводити не пізніше, ніж за рік до надходження підручників у школи. Тобто, наприкінці 2007 р. повинен розпочатися конкурс підручників для 9-го класу.

По-друге, вплив видавництв на школи. Потужні видавництва зможуть дозволити собі своєрідний піар у багатьох школах, особливо своїх областей. Крім того, є також великий прошарок вчителів, як правило, похилого віку, які є консервативними і не готовими до змін, що сьогодні відбуваються в освіті.

По-третє, слід також врахувати й те, що переважна більшість вчителів, які працюють у сільській місцевості (а це майже половина українських шкіл) відсторонені від потужного сучасного інформаційного поля, і навряд чи зможуть свідомо реалізувати своє право вибору. Такі вчителі обиратимуть навчальні книжки відомих авторів з консервативними методиками, або добре знаних протягом десятиліть видавництв, які на сьогодні певним чином монополізували окремі напрямки видань (початкова школа, історія, біологія тощо). Інакше кажучи, серйозно загострюється проблема перекваліфікації вчителів, особливо щодо надання їм сучасного інструментарію в оцінці шкільних підручників, опануванні концептуальних засад сучасних підручників, їхньої методологічної основи та сучасних методик викладання предметів.

Відсутність сформованого інформаційного простору значно ускладнює ці проблеми. Сьогодні вчителі у переважній більшості сіл та містечок і районних центрів не знають, яка нова література з їхнього предмету з'являється щорічно на ринку. Крім того, яким чином можна оперативно збирати та обробляти замовлення, коли тільки 20 % українських шкіл комп'ютеризовані, а підключені до Інтернету ще менше. Без вирішення цієї проблеми неможливо побудувати якісну та оперативну систему замовлення підручників.

По-четверте, ризик корупції. Слід обов'язково враховувати можливість того, що отримавши кошти в місцеві бюджети, обласні керівники будуть намагатися контролювати і впливати на процес замовлення навчальної літератури. Крім того, такі прояви можуть стати прекрасною основою для впливу великих місцевих видавництв.

По-п'яте, до ризиків нової системи також відносяться й економічні чинники. Процес обігу бюджетних коштів складний і дуже неритмічний, адже залежить від наповнюваності бюджету. В різних областях наповнення здійснюватиметься у різний час. Крім того, не секрет, що фінансування освітніх програм відбувається за залишковим принципом, а отже, в останню чергу. Як показав досвід Російської Федерації, перехід на фінансування з місцевих бюджетів, скоротив рівень забезпеченості підручниками в кілька разів. Крім того, постане серйозна проблема вартості підручника. Замовлення кожної області видавництво скоріше за все буде оформлювати окремою угодою, зважаючи хоча б на те, що всі області одночасно не зможуть профінансувати ці видатки ( знов ж таки з досвіду Росії). А це означає, що замовлення будуть невеликими за тиражами — від 5 до 20 тис. Вартість кожної книжки, на відміну від централізованого замовлення, виросте в 2—5 рази і зрівняється з ринковими цінами. Отже обсяги підручників значно скоротяться. У зв'язку з цим, видається можливим зберегти централізоване фінансування та виготовлення підручників на перехідному етапі, проте чітко побудувати систему такого замовлення від шкіл, тобто знизу догори [29, c. 163-165].

2.2. Редакторська підготовка текстів для навчальних видань

Роль редактора у процесі редагування визначається метою цього процесу і полягає в тому, що редактор є транслятором повідомлень. Як транслятор він: здійснює на основі встановлених норм контроль повідомлення; здійснює "переклад" повідомлення з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта; "прив'язує" повідомлення до конкретних умов акту його передачі (часу, місця, обставин тощо); за низкою параметрів оптимізує повідомлення.

Приступаючи до редагування навчальних видань, редакторові належить передусім розібратися в їх типології. Типологічний ряд кожного виду видань найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером інформації. Це дає змогу з'ясувати специфічні характеристики, які властиві тому чи іншому виданню найперше з точки зору методики редакторської підготовки. Забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу. Не вдаючись до детальної характеристики типологічного ряду ілюстративного матеріалу, варто лише наголосити, що в навчальних виданнях найбільш поширеними є такі види ілюстрацій: репродукції, малюнки, фотографії, карти, діаграми, схеми, таблиці, графіки. Висновки Таким чином, акценти робляться на навчальних, методичних і виховних аспектах пропонованої до друку праці. Редактори видавництв найчастіше мають справу з найпоширенішими видами цього ряду, якими є підручник і навчальний посібник.

Коли об’єктів опису більше одного і при цьому їх оцінюють за достатньо великою кількістю характеристик то є доречним використання таблиці.

В інших випадках наявні дані слід записати як однорідні члени речення або звичайний перелік.

Що нижчий рівень кваліфікації читачів, то меншим повинен бути обсяг табличного матеріалу в повідомленні.

Кожна ілюстрація повинна мати підпис: вказаний різновид ілюстрації, її нумераційну й тематичну назви.

Що вища кваліфікація читачів, тим складнішими (за ступенем абстрагування) можуть бути ілюстрації. Що нижча кваліфікація читачів, то простішими повинні бути ілюстрації.

Не документальні ілюстрації повинні бути максимально простими.

В ілюстраціях слід видалити все другорядне, несуттєве. З цією метою, зокрема, з площини ілюстрацій всі написи переносять в експлікацію, замінюючи їх символьними позначеннями (цифрами, літерами тощо), а також усувають незаповнені (порожні) місця. Окремі частини в межах однієї ілюстрації розташовують якомога компактніше.

На ілюстраціях дозволено залишати такі написи: позначення проекцій; пояснення до стрілок; межі середовища; написи біля осей координат. Усі ці написи роблять великими літерами без крапки в кінці.

На графіках осі координат градуюють, вказують проміжні числові значення відкладеної величини, її символьне позначення та скорочене позначення одиниці виміру. На осі абсцис символьне позначення та одиницю виміру ставлять праворуч від останньої цифри, а на осі ординат — над останньою зверху цифрою. Між символьним позначенням величини та одиницею її виміру ставлять кому.

Позначення деталей на ілюстраціях найкраще робити арабськими цифрами. Цифри слід розташовувати за годинниковою стрілкою. Усі без винятку позначення деталей повинні бути розшифровані в експлікації.

Якщо в повідомленні є ілюстрації різних видів (малюнки, фотографії, схеми тощо), тоді як загальну назву для всіх їх видів вживають слово Ілюстрація.

У підписі ставлять: після нумераційної назви перед тематичною — крапку; після тематичної назви перед складовими частинами чи експлікацією — двокрапку.

Елементи експлікації подають за таким шаблоном: позначення першої деталі на ілюстрації (тобто цифра чи літера) <тире> розшифрування позначення <крапка з комою> позначення другої деталі на ілюстрації <тире> розшифрування позначення <крапка з комою> і т. д [27, с. 65-67].

Додаткові відомості подають після вертикального пробілу з абзацу.

Після останнього елемента підпису крапку не ставлять.

Покажчики треба укладати для офіційної (ділової), наукової, інформаційної, виробничої (технічної), навчальної та довідкової літератури.

Покажчик є обов’язковим у виданні, обсяг якого перевищує 15 авт. арк.

Покажчики слід подавати окремо для вокабул кириличного, латинського, грецького та готичного алфавітів.

До покажчика додають примітку, зазначаючи: вид покажчика; границі тексту у виданні, які охоплює покажчик; методичні особливості укладання покажчика; скорочення, застосовані в покажчику; особливості розташування окремих елементів у покажчику; пояснення позначень перехресних посилань.

Кількість номерів сторінок біля вокабули не повинна перевищувати 20. Перевищення цього числа вимагає введення підвокабул.

Кількість рівнів у записі в покажчику не повинна перевищувати трьох.

Біля кожної вокабули в покажчику слід вказувати номери лише тих сторінок, на яких подано щодо них суттєву інформацію (означення, детальний опис, класифікації тощо).

До вокабул, що описують основну тему повідомлення, вказують лише основні номери сторінок.

Оптимальною граматичною формою для вокабул є називний відмінок однини.

Підвокабули узгоджують із вокабулою у роді, числі та відмінку. Вокабула повинна бути однозначною (не допускати двозначності), термінологічною (належати до прийнятої терміносистеми) та евристичною (такою, яку читач може легко сам підібрати для пошуку).

Що нижчою є кваліфікація реципієнтів, то коротшими повинні бути елементи переліку.

Елементи переліків слід подавати в називному відмінку.

Якщо читачі мають не лише сприйняти, а й запам’ятати елементи переліку, то їх слід оформляти як підабзаци (використовують у навчальній та частково офіційній, науковій і технічній літературі).

У кожному розділі слід використовувати не більше одного, в особливих випадках — максимум до трьох нумерованих чи виділених у підабзаци переліків.

Нумерувати переліки слід тільки в тих випадках, коли читачам треба запам’ятати не лише самі елементи, а й порядок їх розташування (використовують для навчальної, а також частково для офіційної, наукової та технічної літератури).

Елементи переліку слід нумерувати:

а) для однорідних членів речення (непоширених та поширених) — малою літерою з закриваючою дужкою або цифрою з закриваючою дужкою (останній варіант використовують тоді, коли реципієнти повинні запам’ятати кількість елементів переліку);

б) для поширених речень та НФЄ — великою літерою з крапкою або цифрою з крапкою (останній варіант використовують тоді, коли реципієнти повинні запам’ятати кількість елементів переліку); в) в особливих випадках, коли перелік є класифікацією, можна використовувати індексну нумерацію з крапкою [33, с. 75-77].

Коли перелік оформлений згідно з варіантом "а", то перед ним ставлять двокрапку, після кожного елемента переліку, крім останнього, — крапку з комою, а після останнього — крапку. Коли перелік оформлений згідно з варіантами "б" чи "в", то перед ним ставлять крапку, а після кожного елемента переліку — також крапку.

Іноді для кращого виділення і запам’ятовування елементів переліку їх можна виділяти відступами, втягуваннями і т. п.

Необхідність вміщення змісту залежить від обсягу повідомлення: що більший обсяг, тим більша необхідність супроводження повідомлення змістом, і навпаки.

До винятків належать види літератури з алфавітним порядком композиції (зміст у таких повідомленнях заздалегідь відомий кожному — це абетка. Прикладом таких видань є словники та енциклопедії).

У змісті навпроти рубрик слід ставити номери сторінок, на яких в основному тексті вони розташовані.

Рубрики змісту повинні бути копіями рубрик у тексті повідомлення, а номери сторінок — точно вказувати на розташування кожної рубрики в повідомленні.

У змісті-рубрикаторі слід пода вати всі позатекстові рубрики, тобто ті, що йдуть упоперек тексту. Внутрітекстові рубрики в зміст видань не включають. До винятків належить лише довідкова література з високим ступенем компресованості тексту. У цьому випадку внутрітекстові рубрики набирають меншим кеглем.

У змісті-переліку колективних видань (збірників) після назви повідомлення в круглих дужках вказують прізвища всіх його авторів.

У науковій, технічній, навчальній та довідковій літературі зміст слід розташовувати на початку видання, а в усіх інших видах — у кінці.

У посиланні на одиницю композиції слід вказати її назву і порядковий номер. У посиланні на таблицю слід вказати слово табл. та її порядковий номер. У посиланні на формулу слід подати слово формула чи його синонім (рівняння, нерівність, функція, вираз тощо), а далі у круглих дужках — порядковий номер. У посиланні на ілюстрацію слід подати слова рис., мал., фото, схема тощо, а далі — порядковий номер. У посиланні на бібліографічний опис слід подавати у квадратних дужках порядкові номери зі списку літератури, а при потребі — ще й номер сторінки.

Для посилань на додаток слід вказати слово додаток і його порядковий номер. Основний текст не повинен повторювати назву компонента, на який посилаються (таблиці, ілюстрації, додатка тощо).

Коли повідомлення має невеликий обсяг, слід використовувати наскрізну нумерацію компонентів, на які посилаються, в іншому випадку — пороздільну нумерацію з дефісом (крім нумерації одиниць композиції).

Видавничі норми (загальні та галузеві) переважно стосуються не змісту, а форми подання найрізноманітніших компонентів повідомлень. Нижче будуть розглянуті тільки загальні видавничі норми.

У більшості випадків контроль видавничих норм здійснюють шаблонними та параметричними методами[31, c. 215-216].

Книги (ст. 23 Закону "Про видавничу справу") повинні включати: 1) відомості про авторів та інших осіб, які брали участь у створенні видання; 2) назву видання (основну, паралельну, ключову, альтернативну); 3) надзаголовкові, підзаголовкові та вихідні дані; 4) випускові дані (номер і дата видачі документа про реєстрацію видавця в Державному реєстрі видавців, обсяг видання, наклад тощо) ; 5) класифікаційні індекси; 6) знак охорони авторського права. Перелічені вихідні відомості розташовують: а) на титулі: відомості про автора та інших осіб, які брали участь у підготовці видання, заголовок (назву) видання, надзаголовкові та підзаголовкові дані, дані про передрук, вихідні дані; б) на звороті титулу: індекс УДК, макет анотованої каталожної карточки, реферат, анотацію на книгу, знак охорони авторського права, ISBN; в) на останній сторінці видання: випускові дані.

Періодичні (газети й журнали) та продовжувані видання (ст. 32 Закону "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні") повинні мати такі обов'язкові вихідні дані: 1) назва видання; 2) засновник (співзасновник) видання; 3) прізвище та ініціали редактора (головного редактора); 4) порядковий номер випуску і дата виходу в світ; 5) індекс видання, розповсюджуваного за передплатою; 6) наклад; 7) ціна або помітка — "Безкоштовно"; 8) адреси редакції, видавця, друкарні; 9) серія, номер і дата видачі свідоцтва; 10) видавець (співвидавець). Крім того, у вихідних даних часто подають також таку необов'язкову інформацію, як номер телефону редакції та перелік прізвищ членів редакційної колегії.

Ці відомості розташовують на першій (п. 1,2,4,5, в журналах — перелік прізвищ членів редколегії), рідше — другій чи третій та останній (п. З, 6, 7, 8, 9, 10, номери телефонів редакції, в газетах — перелік членів редколегії) сторінках видання.

Інформаційні агентства (ст. 28 Закону "Про інформаційні агентства") повинні давати такі обов'язкові вихідні дані: 1) назва інформаційного агентства; 2) прізвище та ініціали редактора (головного редактора); 3) порядковий номер випуску і дату виходу в світ; 4) адресу агентства.

Вихідними даними для повідомлень електронних ЗМІ (телебачення й радіо) служать (ст. 21 Закону "Про телебачення і радіомовлення") назва та інші вихідні дані (позивні, емблеми), які при цілодобовому мовленні слід подавати не менше чотирьох разів, а в окремих випадках — на початку і в кінці програми.

Усі перелічені поля повинні бути оформлені згідно з нормами (шаблонами) стандартів. Оскільки перелічених шаблонів багато, що не дає змоги подати їх тут у повному обсязі, відсилаємо читачів до вказаної літератури .

У видавничій практиці склалося так, що границю між редагуванням та коректурою проводять дуже умовно, хоча, на нашу думку, вона є чіткою та однозначною. Так, у навчальному посібнику "Коректура" вказано, що ".. .коректурою називають… творчий процес виявлення та виправлення помилок у тексті й недоліків виготовлення друкарської форми, підготованої для тиражування друкарським чи будь-яким іншим способом. …Головна мета процесу — забезпечити точну відповідність будь-якої копії оригіналові… а також досягнути стилістичної, граматичної й технічної досконалості підготованої текстової форми та високої якості твору друку в цілому" . Таке означення завдань коректури частково збігається з завданнями редагування. На практиці це призводить до того, що коректора зобов'язують, крім власних функцій, виконувати ще й функції молодшого редактора, і, таким чином, сплутують два зовсім різні процеси[12, c. 182-184].

Сплутування процесів коректури й редагування явно хибне: редагування та коректура — два зовсім різні процеси. Зокрема, коректура — це процес, який полягає у приведенні копії повідомлення у відповідність із його оригіналом. Іншими словами, здійснити коректуру означає: провести познакове порівняння (контроль) копії та оригіналу повідомлення, і в разі нетотожності знаків в одній і тій самій позиції (тобто за наявності спотворень) виправити в копії спотворений знак на той, що є в цій позиції в оригіналі.

Сплутування процесів коректури й редагування є шкідливим ще й для виробничого процесу. Відбувається об'єднання норм коректури й редагування в єдине ціле, їх нівелювання, а в результаті—зниження ефективності опрацювання повідомлення.

Звичайно, зі сказаного зовсім не випливає, що коректорові не можна доручати виконання функцій молодшого редактора (проводити контроль найпростіших видавничих норм), а молодшому редакторові — функцій коректора. У багатьох випадках, коли коректор паралельно з власне коректурою виконує ще й найпростіші функції редагування, це сприяє підвищенню продуктивності праці, а тому є корисним і потрібним. Проте таку сумісну працю можна доручати лише найкомпетентнішим, найкваліфікованішим працівникам ЗМІ.

Наявність процесу коректури у видавничому процесі прямо залежить від її технології. Класичний видавничий процес вимагає обов'язкового копіювання авторського оригіналу, тобто його повторного набирання (передрук у видавництві після виправлення редактором; набирання видавничого оригіналу в друкарні; часткове перенабирання зверстаних сторінок внаслідок наявності найрізноманітніших помилок). Сучасний же (комп'ютеризований) видавничий процес, навпаки, такого копіювання зовсім не потребує, оскільки будь-яке повідомлення, записане автором на комп'ютерному носії інформації (наприклад, магнітному диску), може бути скопійоване без повторного набирання. Така можливість з'явилася завдяки тому, що комп'ютерні носії — на відміну від паперових — дають змогу запам'ятовувати коди літер і копіювати їх (без повторного набирання) електронними методами довільну кількість разів без будь-яких обмежень.

Зі сказаного випливає, що процес коректури потрібен лише в тих випадках, коли для видання використовують традиційний видавничий процес (наприклад, із металевим набором) або коли використовують частково комп'ютеризований видавничий процес (автор подав рукопис у ЗМІ на некомп'ютерному носії інформації, наприклад на папері). Коли ж використовують повністю комп'ютеризовану технологію (автор подав свій оригінал і на папері, і на комп'ютерному носії інформації), то в цьому випадку проведення процесу коректури є зайвим[7, c. 246-247].

З цього теоретичного висновку маємо два вкрай важливі для практики наслідки: а) ЗМІ повинні всіляко сприяти тим авторам, які готують і подають свої авторські оригінали на комп'ютерних (крім паперових) носіях інформації (це суттєво скорочує фінансові витрати на публікування видань); б) із впровадженням у видавничу справу комп'ютерних технологій процес коректури з видавничого процесу зникатиме.

Проте, оскільки в наш час автори ще достатньо часто подають рукописи на некомп'ютерних (паперових) носіях інформації, то в цьому розділі все ж залишається потреба в поданні опису традиційної коректури.

Можна виділити два варіанти коректури: 1) коректура часткова, що полягає в контролі лише основної інформації (відмінності в службовій інформації, наприклад у форматі набору, типі гарнітури, кеглі, накресленні, розмірі інтерліньяжу тощо, при цьому ігнорують); 2) коректура повна, що полягає в контролі ідентичності не лише основної, а й службової інформації (розбіжності в службовій інформації в цьому випадку є недопустимими).

Вказані варіанти коректури дають змогу сформулювати дві коректурні норми.

• При частковій коректурі основна інформація (знаки, ілюстрації, а також інші елементи) повідомлення в одній і тій самій позиції в копії та оригіналі повинні бути тотожними (службова інформація може бути різною).

• При повній коректурі як основна інформація (знаки, ілюстрації та інші елементи) повідомлення, так і службова в одній і тій самій позиції в копії та оригіналі повинні бути тотожними.

Сучасні системи редагування, як правило, збудовані на базі текстових процесорів і є комп’ютеризованими чи автоматизованими (автоматичних систем редагування поки що не існує). У цих системах найчастіше автоматизованими є операції контролю деяких лінгвістичних (орфографічних, синтаксичних, пунктуаційних і стилістичних), психолінгвістичних (визначення ступеня семантичної та синтаксичної складності), а також поліграфічних норм. Контроль інших норм не автоматизовано.

У теорії редагування найбільш загальними є такі норми як постулати, що сформульовані на основі аксіом теорії редагування. Конкретні норми редагування мають таку структуру: агент норми; адресат норми; зміст норми; характер норми; умови норми; наслідки (санкція) за порушення норми.

Конкретні норми можна класифікувати:

— за видами (інформаційні, юридичнi, етичнi, естетичні, полiтичнi, релігійні, композиційні, логiчнi, лiнгвiстичнi, психолінгвістичні, видавничi, поліграфічні);

— за типами (параметри, списки, шаблони (або зразки), структури (моделі), положення);

— за іншими ознаками (зафіксовані й незафіксовані; об'єктивні та суб'єктивні; настроювані й ненастроювані; загальні й спеціальні; встановлені й невстановлені).

Формалізація дає змогу подавати значну частину норм у формі записів, призначених для використання в базах даних систем редагування. Наявність такої можливості підтверджується як даними практики, так й експериментально[24, c. 72-74].

Методи редагування слід класифікувати на формалізовані (нетворчі) та неформалізовані (творчі), а також на методи контролю та виправлення. Серед методів контролю слід виділити: параметричні, спискові, шаблонні, структурні, аналітичні, когнітивні, положеннєві, компаративні та спеціальні, — а серед методів виправлення — переставлення, видалення, заміна, вставлення, спеціальні методи, скорочення, опрацювання та перероблення. Така класифікація методів редагування відкриває перспективу їх програмної реалізації.

Аналіз важливості автоматизації різних видів норм редагування дає змогу зробити висновок, що в науковому плані найактуальнішим є моделювання лінгвістичних, психолінгвістичних та інформаційних норм. Моделювання композиційних норм є неможливим через відсутність необхідних досліджень композиції в самій теорії редагування, а видавничих і поліграфічних норм — є не стільки науковою, скільки інженерною задачею.

Підхід до редагування як до процесу приведення повідомлень у відповідність із нормами дав можливість розробити нормативну концепцію теорії редагування. До складу цієї концепції входять: визначення предмета редагування; структура об’єкта редагування (багатоаспектна); поняття норми й відхилення від неї; визначення помилок як відхилень від норм; основні норми теорії редагування (десять постулатів, що будуються на дев’яти аксіомах редагування); подання норм у формі записів баз даних; методи вимірювання й оцінювання якості повідомлень; формалізовані методи контролю та виправлення, що будуються на відхиленнях від норм, крім когнітивних і творчих; поняття ступеня редагованості повідомлень [23, c. 231-232].

Розділ 3. Шляхи вдосконалення навчального книговидання в Україні

Отже, перейшовши на початку 90-х років на ринкові “рейки”, українська наукова книга уповні відчула на собі труднощі виживання: показники її видання в окремі роки ледь утримувалися на нижній межі “життєво необхідного” мінімуму.

Та водночас виявилося: непрості ринкові реалії мають, принаймні, один позитивний вислід: вони, ці реалії, спонукали видавців до пошуків нових напрямів, форм і методів роботи, тобто мобілізували на активну діяльність (на відміну від звичного сонного очікування). Відтак першорядним завданням кожного видавця стає заохочення до читання (придбання) випущених ним книжок якомога більшої кількості читачів – людей з різними інформаційними потребами, літературними смаками і культурно естетичними уподобаннями. На практиці це означає критичний перегляд видавничого репертуару, вивчення та сегментацію книжкового ринку з одночасним дослідженням читацьких запитів і можливостей, принципові зміни у тематиці та типології видань, постійне збагачення виражально-зображальних засобів у кожному окремо взятому виданні.

Утім, стосовно наукового книговидання ця «універсально ринкова» стратегія має свою специфіку – через свої ж, притаманні винятково науковій літературі, «слабкі місця» і «болючі точки». Саме через це навіть у країнах зі стабільними соціальними та економічними підвалинами життя та, відповідно, організації наукової діяльності, наукове (або академічне) книговидання на переломі тисячоліть також зазнало найжорстокіших «інвазій» ринку.

Проаналізувавши систему навчального книговидання в Україні ми дійшли висновків, що деякі ключові ланки системи мають суттєві недоліки. Систематизуємо їх.

Оцінка якості змісту:

• застарілі критерії оцінки змісту;

• відсутність чітких, зрозумілих (прозорих) індикаторів оцінки на всіх етапах;

• вплив Міністерства освіти на формування та діяльність комісій;

• порушення термінів розгляду рукописів;

• відсутність юридичної відповідальності членів комісій за результати розгляду;

• відсутність щорічного публічного звіту комісій перед громадськістю.

Запити на навчальну літературу:

• порушення термінів збору замовлень на навчальну літературу;

• невідповідність надісланої літератури запитам шкіл;

• викривлені дані, що подаються областями;

• відсутність комп'ютерної мережі центр — навчальні заклади.

Перелік видань до державного замовлення:

• планування до затвердження закону про бюджет;

• відсутність чітких планів щодо назв та обсягів.

Апробація:

• порушення термінів організації, проведення, надходження підручників;

• відсутність (в основному) оплати вчителям, які апробують підручники;

• формальність у проведенні апробації;

• недостовірність результатів апробації, що здійснюються коштом видавництв.

Розповсюдження підручників:

• підприємства доставки обираються без тендерних процедур;

• невчасне надходження підручників до областей, навчальних закладів.

Фінансово-економічні чинники:

• державне фінансування не відповідає потребам навчальних закладів;

• неритмічність надходження коштів, постійні зриви затверджених графіків;

• висока собівартість української книги;

• обкладення усіма податками витратних матеріалів, що становлять 2/3 собівартості книги;

• низькі тиражі та висока вартість у вільному продажу;

• лобіювання економічних інтересів державними та приватними інституціями.

Найголовніший недолік системи навчального книговидання — відсутність жорстко визначеної державної освітньої політики в зазначеній сфері. Тільки широкомасштабна програма системних заходів на рівні законодавчої та виконавчої влади, з одного боку, та громадського контролю, з іншого, допоможуть розв'язати вузлові проблеми відповідно до сучасних світових тенденцій розвитку освіти.

Відсутність інформаційного простору навчального книговидання — масових інформаційних видань для кожної школи, розгалуженої системи книжкових магазинів, з можливістю отримання повної інформації.

Відсутність широкої практики щорічних звітів перед громадськими організаціями. Відсутність впливових та потужних громадських організацій, здатних впливати на формування освітньої політики та проводити моніторинг сфери навчального книговидання.

Заходи, що терміново повинні здійснюватися:

• звільнення, як у Російській Федерації, всієї сфери навчального книговидання від податків терміном хоча б на 5 років;

• значне збільшення державного фінансування на видання підручників;

• роздержавлення всіх суб'єктів видавничої діяльності;

• сприяння розвитку малого видавничого бізнесу;

• вирішення питання пільгового кредитування видавничих організацій;

• розробка заходів щодо переходу на формування державного замовлення знизу до верху, від шкіл до центру;

• поступовий перехід до фінансування програм видання підручників за кошти місцевих бюджетів (можливо трансферти), проте введення повної системи за умови вирішення всіх попередніх проблем;

• повна комп'ютеризація мережі шкіл з обліку та замовлення підручників;

• видання інформаційного каталогу видань навчальної літератури.

Навчальне книговидання — це ризикований сектор ринку. Український видавець не є «акулою капіталізму», йому не по кишені, наприклад, за власний кошт проводити апробацію того чи іншого посібника. Тож у ролі експерта теж мають виступати міністерство і його Інститут навчальної літератури.

Серед рекомендацій, адресованих Міністерству освіти й науки, можна виділити такі:

— забезпечити прозорість системи державного замовлення та конкурсу навчальної літератури (платники податків мають знати, наскільки ефективно МОН витрачає їхні кошти на забезпечення закладів освіти підручниками);

— запровадити нові критерії оцінки підручників;

— розробити чітку стратегію щодо замовлення навчальної літератури, яка була б орієнтиром для тематичних планів видавництв;

— запровадити книжковий «Оскар» для кращих книг і «Анти-Оскар» для гірших із тим, щоб стимулювати підвищення якості навчальної літератури.

Специфікою України, як і інших пострадянських країн, є прихований, але могутній вплив предметно-методичного лоббі, який заважає модернізації структури навчального плану школи і, відповідно, осучасненню переліку підручників.

Висновки

Отже, з досвіду лідерів світового наукового книговидання (як він відображений у доступних нам джерелах) виводимо висновок перший: попри домінування ринкових відносин у видавничій сфері, деякі сегменти книжкового ринку, зокрема фундаментальні наукові праці, залишаються принципово «антиринковими» і, отже, не можуть – без прогнозованих втрат – бути забезпечені самими видавцями. Відтак фінансування таких видавничих проектів – обов’язок держави (або сильних інвесторів із «зацікавлених» галузевих «гігантів»).

Через зазначену вище «антиринковість» наукової книги, що суперечить ринковим орієнтирам сучасної видавничої галузі, – при одночасному усвідомленні суспільної важливості наукового книговидання, необхідною для розв’язання суперечності стає принципова зміна видавничих стратегій.

Так, з 60х років ХХ ст. найсолідніші університетські видавництва США (головні продуценти наукової літератури) почали експериментувати з «одягом» наукової книжки: монографічні праці стали виходити спочатку у твердій оправі (“hardback”), а при успішних продажах – ще й у паперовій обкладинці (“newinpaperback edition” – NIP). Такий підхід приносить видавцеві подвійну користь: поперше, книжки у твердій оправі, що з’являються раніше, продаються на бібліотечному ринку, без ризику «програти» пізнішим значно дешевшим виданням «у папері», а, по-друге, видавець у такий спосіб «тестує» ринок – з’ясовуючи, як сприймається книжка перед остаточним рішенням про випуск NIP. До того ж відкрилася ще одна цікава перспектива: багато з наукових книжок потенційно можуть бути адаптовані до університетських курсів і, відповідно, використовуватися у навчальному процесі, для чого їх так само варто випускати у паперовій обкладинці.

Такий підхід уявляється цілком прийнятним і в умовах України, адже, стрімко дрейфуючи у бік Болонської системи, наша вища освіта саме зараз мала би відмовлятися від архаїчних підручників та навчальних посібників, які не встигають за розвитком галузей, що відповідають навчальним дисциплінам. Врешті цінність підручника як «інформаційного супроводу» навчального процесу не може вимірюватися лише міністерським грифом… Сьогоднішнім студентам – завтрашнім фахівцям – насамперед потрібні актуальні, на вістрі останніх досягнень, наукові видання.

Ще одним елементом нової стратегії є перебудова репертуару академічних видавництв – кожне з них різко скорочує кількість тематичних напрямів, натомість у межах цих напрямів випускає не лише наукові, а й навчальні, довідкові та інші видання. Така тематична спеціалізація зміцнює позиції видавництва у «своїх» галузях, робить його конкурентоспроможним у боротьбі за нові назви, наявність же у репертуарі потенційно високотиражних довідкових, навчальних, науково-популярних видань дає змогу компенсувати ймовірні втрати на підготовці видань наукових.

Ефективним напрямом спеціалізації може бути регіональна тематика – наукові та довідкові видання з історії та культури регіону, місцевої фауни й флори, популярні кулінарні книжки з рецептами даної місцевості, краєзнавчі розвідки, туристичні путівники тощо. Перевага таких видань – майже цілковита відсутність конкуренції з боку видавництв інших регіонів, і, водночас, велика ймовірність значного інтересу з боку потенційних місцевих читачів.

Список використаної літератури

1. Наказ Міністерства освіти № 447 від 12.06.01 «Про затвердження Положення про апробацію навчальної літератури для загальноосвітніх навчальних закладів».
2. Наказ Міністерства освіти № 75 від 27.02.98 «Про затвердження Інструкції про порядок організації розробки, виробництва та доставки друкованих навчально-наочних посібників до закладів освіти».
3. Постанова Кабінету Міністрів України від 22.03.02 № 362 «Про заходи щодо вдосконалення порядку випуску друкованої продукції за рахунок бюджетних коштів»// Офіційний вісник України. — 2002. — № 13. — С. 658);
4. Бем Гольгер та ін. Видавець майбутнього: маркетинг і менеджмент у видавництві / пер. з нім. – К.: Основи, 1994. – 174 с.
5. Видача справа та редагування в Україні: постаті і джерела (ХІХ – перша половина ХХ ст.: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003. – 244 с.
6. Волошина Н. Перспективи підручникотворення: [Про науковий підхід до створення нових навчальних підручників для середньої школи з врахуванням Державних освітніх стандартів] // Зарубіжна література в школах України. — 2006. — № 4. — С.2-4.
7. Гірняк А. Психологічне обґрунтування змісту і структури модульно-розвивального підручника для середньої загальноосвітньої школи: дис… канд. психол. наук: 19.00.07 / Тернопільський держ. економічний ун-т. Інститут експериментальних систем освіти. — Т., 2007. — 289 арк.
8. Городенко Л. Системи верстки: Навчальний посібник. – К., 2006. – 225 с.
9. Животко А. Історія української преси / Упорядк., передм. і примітки М. Тимошика. – К.: Наша культура і наука. 2000. — 368 с.
10. Жидецький Ю. Стан і перспективи підручникотворення в Україні // Друкарство. — 2005. — № 4. — С. 46-48.
11. Запаско Я. Українська рукописна книга. — Львів.: Світ, 1995. – 96 с.
12. Запаско Я., Мацюк О., Стасенко В. Початки українського друкарства. — Львів: Центр Європи, 2000. — 222 с.
13. Зелінська Н. Наукове книговидання в Україні: історія та сучасний стан. – Львів: Світ, 2002. – 267 с.
14. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини.— К.: Освіта, 1999.— 351 с.
15. Іванченко Р. Літературне редагування: Навч. посібник. – 2-ге вид. – К.: Вища школа, 1983 (перевидання 2003 р.). – 248 с.
16. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: І-т українознавства, 2002. – 520 с.
17. Капелюшний А. О. Редагування в засобах масової інформації.— Львів: ПАІС, 2005.— 304 с.
18. Капелюшний А. О. Стилістика редагування журналістських текстів: Практичні заняття. – Львів: Паіс, 2003. – 544 с.
19. Крайнікова Т. С. Коректура: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2005. – 252 с.
20. Кузнецов Б. А. Экономика и организация издательской деятельности : учеб. для вузов / Б. А. Кузнецов. — М. : АСТ : Астрель, 2006. — 319 с. — (Высшая школа).
21. Мильчин А. Э., Чельцова Л. К. Справочник издателя и автора: Редакционно-издательское оформление издания . – 2-е изд. – М.: Олма-Пресс, 2003. – 312 с.
22. Огієнко І. Історія українського друкарства / Упорядк., передмова і примітки М. Тимошика. — К.: Либідь, 2007. – 536 с.
23. Партико З. Методи редагування // Збірник праць кафедри української преси. — Л.: Видавн. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2000. — Вип. 3. — С. 220-232.
24. Партико З. В. Види й сучасний стан редакційних систем / Вісник Київського міжнародного університету: журналістика, медіалінгвістика, кінотелемистецтво. — К.: КиМУ, 2002. — Вип. 1. — С. 55-84
25. Пикок Д. Издательское дело: Книга – о замысла до упаковки / Пер. С англ. – М.: ЭКОМ, 1998. – 412 с.
26. Різун В. Літературне редагування: Підручник. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.
27. Романюк М. Загальна і спеціальна бібліографія: Навч. пос. – Львів, 2002. – 112 с.
28. Сава В. Основи техніки творення книги. – Львів: Каменяр, 2000. – 136 с.
29. Тимошик М. Видавничий бізнес: Погляд журналіста, видавця, вченого. – К.: Наша культура і наука, 2005. – 328 с.
30. Тимошик М. Історія видавничої справи: Підручник. – К.: Наша культура і наука, 2007. – 496 с.
31. Тимошик М. С. Книга для автора, редактора, видавця : практ. посіб. / М. С. Тимошик. — 2-ге вид., стеоретип. — К. : Наша культура і наука, 2006. — 560 с.
32. Черниш Н. Українська енциклопедична справа: історія розвитку, теоретичні засади підготовки видань. – Львів: Фенікс, 1998. – 91 с.
33. Шевченко В. Художньо-технічне редагування: Тексти лекцій. – К., 2005. – 92 с.
34. Энциклопедия книжного дела / Ю. Ф. Майсурадзе, Ф. Э. Мильчин, Н. П. Маковеев [и др.]. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Юристь, 2004. — 320 с.
35. Эриашвили Н. Д. Теоретико-методологические основы книгоиздательского маркетинга : в 2 ч. / Н. Д. Эриашвили. — М. : ЮНИТА-ДАНА, 2000. — Ч. 1. — С. 169—171.
36. Янченко О. Формування у молодших школярів уміння працювати з підручником: Дис. канд. пед. наук: 13.00.09 / Тернопільський національний педагогічний ун-т ім. Володимира Гнатюка. — Т., 2006. — 238 арк.