ВСТУП

Актуальність теми. На початку ХХІ ст. в умовах загострення глобальної конкуренції імперативом забезпечення міжнародної конкурентоспроможності суб’єктів світового господарства в довгостроковій перспективі стає процес створення та нарощення інноваційних конкурентних переваг. Сьогодні ключовим фактором економічного зростання і підвищення рівня життя населення країни виступає не її забезпеченість природними ресурсами, а наявність конкурентоспроможних наукомістких секторів промисловості, що знижує потенційний ризик виникнення зовнішньополітичної залежності держави через вичерпання її ресурсів. Саме у цьому контексті потрібно розглядати необхідність побудови і функціонування ефективної національної інноваційної системи країни та актуальність інноваційного розвитку таких країн, як Індія і Китай, які останнім часом розвиваються надзвичайно стрімкими темпами та мають усі шанси стати новими лідерами на міжнародній арені.

Джерельна база. Засновниками концепції національної інноваційної системи вважаються Б. Лундвалл, К. Фрімен та Р. Нельсон. Подальше дослідження теоретичних основ функціонування національних інноваційних систем здійснено у працях таких іноземних науковців, як Д. Норт, Х. Едкіст, Б. Годін та ін. Серед вітчизняних наукових робіт, присвячених розробці концептуальних засад технологічного розвитку і механізмів забезпечення інноваційного потенціалу потрібно виділити праці Л. Федулової, Л. Антонюк, Н. Іванової, В. Іванова, В. Онищенка. Чимало науковців досліджувало механізми створення та реалізації національних економічних стратегій розвитку Китаю як потенційно нових лідерів світового господарства. Водночас, подальшого вивчення та аналізу потребує проблематика порівняльної оцінки ефективності національних інноваційних систем Китаю як основи їх глобальної конкурентоспроможності.

Мета дослідження – здійснення аналізу особливостей функціонування національної інноваційної системи Китаю, дослідження механізмів реалізації стратегій країни щодо забезпечення її інноваційного потенціалу як рушійної сили економічного зростання та посилення конкурентних переваг.

Виходячи з мети дослідження ми поставили перед собою наступні завдання:

— охарактеризувати теорії моделей економічного розвитку та фактори економічного зростання країн;

— розглянути класифікацію національних моделей економічного розвитку країн;

— здійснити оцінку глобальної конкурентоспроможності Китаю;

— дослідити інноваційну складову національної моделі економічного розвитку Китаю;

— визначити пріоритети національної інноваційної політики КНР;

— виявити стратегічні шляхи підвищення інноваційної конкурентоспроможності Китаю.

Об’єктом дослідження є економічна стратегія розвитку КНР в сучасних умовах глобалізації.

Предмет дослідження — економічні відносини, що виникають у ході реалізації економічної та інноваційної політики Китаю, заснованої на всілякому підвищенні конкурентоспроможності країни.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МОДЕЛЕЙ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН

1.1. Теорії моделей економічного розвитку та фактори економічного зростання країн

Теорія економічного розвитку, його головні моделі викристалізовуються внаслідок широких узагальнень, що стосуються суперечливих процесів світової господарської еволюції. Базові принципи, структура, механізми економічного розвитку формулюються на основі абстрагування від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання, тощо. В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим, кон’юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими протягом тривалого часу.

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які тісно пов’язані з господарським зростанням:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);
• теорія структурних трансформацій;
• теорія зовнішньої залежності;
• неокласична модель вільного ринку;
• теорія ендогенного зростання;
• модель сталого розвитку.

Слід зазначити, що перелічені моделі й теорії на час їхнього виникнення стосувалися переважно країн, що звільнились від колоніальної залежності, – так званих молодих незалежних держав, або країн, що розвиваються. Еволюція поглядів на процес розвитку цих країн виглядає таким чином. У 50—60-ті роки переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, що їх повинна пройти будь-яка країна. Такий своєрідний економічний детермінізм, але з суттєвими відтінками в підходах і механізмах, був характерним як для послідовників класичної економічної науки, так і для представників марксизму. Вважалось, що країнам, які звільнились, слід лише повторити шлях більш розвинутих на той час капіталістичних чи соціалістичних держав на основі оптимального поєднання головних факторів виробництва, і насамперед ефективного використання інвестицій, заощаджень та іноземної допомоги. Перевага віддавалась кількісним критеріям економічного розвитку, що асоціюються з високими загальними темпами економічного зростання.

В 70-ті роки відбулось суттєве переосмислення концептуальних підходів до проблем економічного розвитку. Енергетична, а потім і економічна криза виявили слабкість, а подекуди й неспроможність суто кількісних критеріїв господарського зростання. У зв’язку з цим у західній економічній науці та й в окремих молодих незалежних державах значну увагу почали приділяти структурним трансформаціям, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Другий напрям, який теж набув популярності в цей період, дістав назву теорії зовнішньої залежності (екзогенного зростання чи екстернальних факторів). Він розвивався прихильниками марксизму й мав досить чітке політичне забарвлення. Теоретики лівого напряму феномен слаборозвинутості пояснювали асиметрією внутрішніх і зовнішніх факторів економічного зростання, наявністю структурних та інституціональних диспропорцій в економіці, залежністю господарств країн, що розвиваються, від колишніх метрополій та міжнародних фінансових організацій. Темпам економічного зростання відводилося чільне місце, але не самодостатнє, як у теоріях лінійних стадій розвитку.

У 80-ті роки знову ж таки під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві, на перші позиції висунулась неокласична концепція, в якій головний акцент зроблено на конструктивній ролі вільних ринків, на необхідності лібералізації економіки, її зовнішній відкритості, приватизації власності, інституціональній перебудові тощо. Слід наголосити, що дана концепція має універсальне значення й може бути застосована практично в усіх підсистемах світової економіки (синергізм, транзитивізм, дивелопменталізм). Зокрема, ефективно використали її положення Р. Рейган і М. Тетчер (рейганоміка і тетчеризм), Польща, Чехія, Словенія та інші постсоціалістичні країни, Аргентина, Бразилія, Мексика тощо.

Ще одна новітня модель економічного розвитку, що виникла як відповідь на виклик глобальної природно-господарської трансформації, була сформульована в 1992 р. в Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля. Вона дістала назву моделі сталого (стійкого) розвитку. Суть сталого розвитку полягає у забезпеченні такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини людина—природа (довкілля) та зберегти навколишнє середовище як для нинішнього, так і для майбутніх поколінь. Як бачимо, дана концепція має справді всеосяжний планетарний характер, хоча у стислому викладі є надто загальною і лише окреслює рамки економічного розвитку з відчутним акцентом у бік довкілля як фундаментального середовища господарської й суспільної діяльності людини.

В цей же період, тобто на початку 90-х років, на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку і зростання виникла концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання, її головні постулати зводяться до визнання переважної ролі внутрішніх факторів і джерел економічного розвитку, що відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах. Саме вони мають відігравати роль головних пружин, пускових механізмів і моторів господарського зростання. Важливою рисою нової теорії економічного розвитку є наголос на посиленні регулюючої ролі держави в господарських процесах.

1.2. Класифікація національних моделей економічного розвитку країн

Сьогодні, за даними ООН, на земній кулі налічується 193 суверенні держави і понад 240 країн. Своєрідність економічної діяльності в рамках кожної країни обумовлена багатьма факторами: наявністю природних ресурсів і певних кліматичних умов, величиною національного багатства та економічним потенціалом, структурою економіки, специфічними рисами національного менталітету, особливостями політичного, державного і суспільного устрою. Різноманітність країн за національним складом, соціально-культурними особливостями збагачує суспільний устрій як суспільну систему. Проте окремі країни та їхні економіки можна згрупувати за деякими важливими спільними характеристиками. Наприклад, за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), за чисельністю населення, за соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), за рівнем економічного розвитку, за географічним положенням.

Найсуттєвішими специфічними ознаками національних економік є ресурсне забезпечення процесів виробництва (наявність факторів виробництва) та економічний потенціал країни. Країн, що повною мірою забезпечені факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, що дає можливість їхнім економікам орієнтуватися на ефективне використання цього ресурсу. Так, природні ресурси відіграють значну роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтовидобувних країн. Трудові ресурси є визначальними для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і значна за чисельністю робоча сила сприяла досягненню конкурентоспроможності товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу зумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, насамперед країн Західної Європи і Японії, США. Стосовно України, то сьогодні провідним фактором, за свідченнями науковців1, є трудовий. Фактор природних ресурсів визначається наявністю родючої землі й потужними покладами руд чорних металів; країна зазнає гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: у її експорті переважну частку становить сировина (руди, метали, хімічні матеріали, продукція сільського господарства).

В економічній літературі наводяться різні класифікаційні ознаки сучасних національних економік (національних економічних систем). Критеріями таких класифікацій є: панівна форма власності та способи координації економічної діяльності; характер розвитку економічних процесів; технологічний спосіб виробництв; рівень економічної свободи; конкурентоспроможність економіки; форма політичного правління тощо.

З погляду власності та способів координації економічної діяльності виокремлюють три моделі національних економік: ринкову (яка ґрунтується на приватній власності та ціновому механізмі розв’язання основних проблем економічної організації); командно-адміністративну (командну) (ґрунтується на державній власності на ресурси і виготовлені блага, передбачає безпосередній вплив державних органів і координування поведінки суб’єктів економіки щодо питань виробництва, розподілу та споживання продукції); змішану (в якій економічні процеси регулюються як ринковими механізмами, так і державою, без переважання одного з них).

За характером розвитку сучасні національні економіки, за методологією ООН, класифікують:

1) на розвинуті (ринкові економіки високорозвинутих країн, до складу яких належать відносно вільна ринкова система США, соціальна ринкова економіка країн Західної Європи, ринкова економіка типу «держава добробуту» — Швеція і державно керований ринок Японії та інших країн Східної Азії);

2) перехідні економіки (передусім економіки постсоціалістичних країн, які здійснювали перехід від командно-адміністративної економіки до ринкової. Хоча деякі країни цього типу вже отримали статус «країн з ринковою економікою», наприклад Литва, Латвія, Україна, рівень їх розвитку залишається далеким від рівня розвитку високорозвинутих країн світу);

3) економіки, що розвиваються (входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку). Модель їхнього національного господарства базується на неістотній ролі ринкових механізмів і приватного підприємництва, а домінуюче значення для розвитку мають натуральне або напівнатуральне господарство, переважання аграрного й індустріального секторів у галузевій структурі економіки, високий ступінь державного втручання в економіку і низький рівень соціального захисту. Для цілей економічного аналізу ООН поділяє ці країни: на країни — суто кредитори (Бруней, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія); країни — суто боржники (всі інші країни, що розвиваються); країни — експортери енергоресурсів (Алжир, Венесуела, В’єтнам, Індонезія, Конго, Кувейт); країни — імпортери енергоресурсів; всі інші країни, що розвиваються.

За критерієм відкритості національні економіки поділяють на відкриті, відносно відкриті та закриті.

Під відкритою економікою розуміють господарство, напрям розвитку якого визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоторговельний оборот досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальне економічне зростання. Вважається, що він справляє стимулюючий і гальмівний вплив на господарство з того моменту, коли досягає рівня близько 25 % валового внутрішнього продукту. Ступінь відкритості світовому ринкові зазвичай вимірюється часткою експорту у ВНП. За рекомендаціями Світового банку, до відкритих економік належать країни, частка експорту яких у ВВП становить більше 35 %; умовно відкритими вважаються економіки з часткою експорту від 10 до 35 % ВВП; закритими є економіки з експортом менше 10 % ВВП.

В основу класифікації економічних систем за рівнем економічного розвитку закладається показник обсягу ВВП на одну особу. Світовий банк за цією ознакою виокремлює економіки країн з низьким рівнем доходів (ВВП на одну особу становить менше 900 дол.); з рівнем доходів нижче середнього (ВВП на одну особу становить від 901 до 3125 дол.); з рівнем доходів вище середнього (ВВП на одну особу становить від 3126 до 9655 дол.); а високим рівнем доходів (більше 9656 дол.).

Стандартна класифікація Світового банку за рівнем зовнішньої заборгованості вирізняє: держави з високим рівнем зовнішньої заборгованості; держави із середньою величиною зовнішнього боргу; держави з найменшою зовнішньою заборгованістю. Високий рівень зовнішнього боргу означає, що в країни перевищені такі критичні показники: відношення поточної вартості обслуговування зовнішнього боргу до ВВП більше 80 %; відношення поточної вартості обслуговування боргу до обсягу експорту перевищує 220 %. Середній рівень зовнішньої заборгованості властивий країнам, у яких один або обидва показники перевищують 60 %, але не досягають критичних величин.

За рівнем конкурентоспроможності виокремлюють конкурентоспроможні та неконкурентоспроможні національні економіки. Для вимірювання рівня конкурентоспроможності національних економік розраховують глобальний рейтинг конкурентоспроможності (ГІК), який є узагальнюючим показником конкурентоспроможності країни, якнайповніше відображає її.’ продуктивність і оцінює три потенційні стани національної економіки: конкурентні переваги, потенційні загрози, критичні відставання. Глобальний індекс конкурентоспроможності, складається з 12 субіндексів: державні установи; інфраструктура; макроекономічна стабільність; охорона здоров’я; початкова освіта; вища освіта і навчання; ринок товарів; ринок праці; фінансовий ринок; рівень розвитку і використання технологій; обсяг внутрішнього ринку; розвиток бізнесу та інновацій.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ КИТАЮ

2.1. Оцінка глобальної конкурентоспроможності Китаю

На початку ХХІ ст. глобальне економічне середовище перебуває у стані динамічних трансформацій. З’являються нові світові лідери, нові галузі, нові ринки, що змушує країни до розроблення та застосування нових стратегій зростання та оновлення моделей розвитку. Боротьба за світове лідерство найпотужніших економік світу у період становлення та розвитку капіталістичної системи ніколи не оставляла осторонь економіку Китаю. Соціально-економічні та політичні процеси, що відбувались в економічній системі країни у ХХ ст., отримували неоднозначне трактування, адже для більшості науковців економічна система Китаю представляє інтерес, насамперед, як унікальний успішний досвід конвергенції соціалізму та капіталізму. У ХХІ ст. Китай стає важливим суб’єктом світової економіки, а роль потужної економічної системи Китаю у міжнародному вимірі можна визначити навіть як каталізатор процесів глобалізації.

Поширення окремих елементів ліберальної ринкової моделі шляхом розвитку експорто-орієнтованих виробництв призвела до посилення міжнародної конкурентоспроможності Китаю у 90-х рр. ХХ ст. В процесі подальшої реалізації лібералізаційних заходів увагу уряду було сконцентровано на таких питаннях, як проведення фіскальної та податкової реформи, реструктуризації банківської системи, реформі корпоративної системи, спрямованої на реорганізацію державних підприємств та створенні умов для акумулювання капіталу на фондових ринках. Одночасно із реформуванням фундаментальних засад функціонування економічної системи Китаю відбувалось його відкриття до зовнішнього світу. Якщо у соціалістичні роки частка зовнішньої торгівлі до ВВП не перевищувала 10%, то у 2005 р. цей показник вже сягав 64%, у 2007 р. – 67%.

Значну роль в процесі лібералізації економіки Китаю відігравало створення вільних економічних зон. Протягом першої хвилі 1986-1988 рр. було створено 14 зон економічного та технологічного розвитку (ЗЕТР) переважно поблизу великих прибережних міст. Друга хвиля створення ЗЕТР припала на 90-ті рр. ХХ ст. Сумісними зусиллями урядів Китаю та Сінгапуру у 1994 р. був створений Промисловий парк Сушу. Нині функціонує 54 ЗЕТР, ВВП яких у 2007 р. сягнув 168,8 млрд. дол. США (5,1% ВВП Китаю). Значною є роль ЗЕТР у залученні іноземних інвестицій, адже у 2007 р. вони залучили 17,3 млрд. дол. США, що становить 23,1% загального обсягу інвестицій у країну. Сукупний ВВП зон зі спеціальним режимом (ЗЕТР разом з 53 Зонами високотехнологічного промислового розвитку (ЗВТПР) сягає 10% ВВП Китаю. ЗВТПР створені з метою посилення синергії між університетськими, академічними, фінансовими установами та бізнесом. У 90-х рр. ХХ ст. стартувала програма розвитку 15 вільних економічних зон, як осередків концентрації експортних та логістичних операцій, які розміщені переважно у прибережних містах. На початку ХХІ ст. стартувала ініціатива уряду щодо створення 58 експортоорієнтованих зон.

Розвиток Китаю призвів до трансформації моделі міжнародної торгівлі, що сформувалась в азіатсько-тихоокеанському регіоні. У другій половині ХХ ст. реалізація моделі «перелітних птахів» передбачала залучення країн регіону до процесу міжнародного поділу праці за умов зміни спеціалізації лідируючої країни та поступове підключення країн-послідовників до працемісткого виробництва. Так тривало доки Китай не підключився до глобальних виробничих мереж, посівши місце серед найбільших індустріальних країн світу. Принципово новим для країн азійського регіону стало те, що Китай розвиває й планує надалі розвивати трудомістке виробництво одночасно з досягненням лідерства в експорті продукції капіталомістких галузей. Цьому значною мірою сприяє й великий внутрішній ринок.

Дискусійним залишається питання формування так званої «китайської ціни», яка на 30-50% відсотків нижче за ціну продукції, виготовленої в провідних країнах світу. У 90-х роках ХХ ст. продукція китайського виробництва вважалась продукцією низькою якості, проте нині китайські виробники мають технічні й менеджерські компетенції щодо адаптації продукції до потреб ринків збуту за параметрами ціна-якість. Серед причин, що зумовлюють низьку ціну, можна назвати політику щодо працевлаштування та традиції праці, державні субсидії, підтримку курсу юань та порушення правил торгівлі. Поряд з певними вадами китайського бізнесу, він має такі конкурентні переваги, як можливість найму першокласних інженерів, менеджерів, працівників офісів та інших висококваліфікованих кадрів за низькими зарплатами, розвинену інфраструктуру. Крім того важливу роль у розвитку експорту з Китаю відіграє тісна економічна інтеграція з Тайванем та Гонг Конгом. Проте головна перевага Китаю як виробника полягає в тому, що він стає водночас світовою експортною базою і внутрішнім ринком для багатьох промислових товарів.

Вчасним є прагнення Китаю до реалізації елементів інноваційної моделі розвитку, адже в країні сформовані певні передумови до цього. Так, у 2000 р. в Китаї експорт товарів, заснованих на високих технологіях, складав 30,5 млрд. дол. США. В 2005 р. цей показник вже сягнув 220 млрд. дол. США, що складає 28% загального обсягу експорту Китаю, що свідчить про активне нарощування інноваційного потенціалу. Зважаючи на величезний виробничий прибуток, в Китаї, нажаль, не достатньо уваги приділяється впровадженню власних інноваційних здобутків. 57% товарів, що експортуються, виробляються на підприємствах з іноземними інвестиціями.

Незважаючи на низку економічних реформ у другій половині ХХ ст. та на початку ХХІ ст., членство в Світовій організації торгівлі та усі атрибути сучасного капіталізму, ділова культура в Китаї все ще залишається дуже непрозорою. Уряд прямо контролює чотири головні банки, в яких розміщено 80% приватних депозитів, обирає компанії, які можуть емітувати акції (майже всі вони є державними підприємствами) та надає низькопроцентні позики почесним корпораціям для підтримки національних чемпіонів. Триває розроблення та реалізація п’ятирічних планів розвитку таких ключових галузей промисловості як автомобілебудування, телекомунікація, виробництво напівпровідників та сталі. Комуністична партія здійснює призначення осіб на головні посади у провідні великі корпорації країни. На місцевому рівні втручання в промисловість варіює від провінції до провінції. Усіма головними виробництвами споживчих товарів частково володіють місцеві органи влади. Система адміністративного та фінансового управління на підприємствах є заплутаною та непрозорою. Держава здійснює нагляд за  засобами масової інформації (включаючи Інтернет-сайти) профспілками і бізнес-асоціаціями.

В результаті цього, в Китаї діловий успіх потребує «гуанксі» або зв’язків з чиновниками Комуністичної партії та політичними брокерами. Збереженню централізації як методу управління національною економікою Китаю значною мірою сприяє низький рівень корпоративного менеджменту. Більшістю великих компаній керують люди, що одержали свою посаду завдяки зв’язкам з партією або поступовому кар’єрному росту. Приватними компаніями керують не достатньо освічені в сфері бізнесу підприємці. Рівень реєстрації нових вітчизняних підприємств є дуже низьким.

Систематичне заниження курсу китайського юаня викликало цінову невідповідність у міжнародній торгівлі. Для збільшення обсягів експорту товари китайського виробництва продаються за низькими цінами. Однак під міжнародним тиском за останні кілька років Китай зробив невелику переоцінку юаня. Внаслідок цього китайський експорт поволі втрачає свої цінові переваги, викликані заниженням вартості юаня, механізм якого влада використовувала протягом десятиліть.

Зміни всередині країни також зменшили міжнародну конкурентоспроможність КНР. За останні кілька років зарплата в країні щорічно зростала удвічі. Сприятлива демографічна ситуація, мабуть, підходить до свого завершення, почасти через результати політики народження однієї дитини. Надлишок робочої сили вже не характерний для Китаю. За період 2000—2010 рр. чисельність працездатного населення в Китаї зменшувалася приблизно на 3 мільйони кожен рік. Нестача людей і зростання заробітної плати сприяли тому, що вартість експортного товару росла, однак в тій же мірі зменшувалася конкурентоспроможність Китаю.

Незважаючи на збільшення доходів, Китай перебуває між молотом і ковадлом. Зростання зарплат у Китаї збільшує витрати на виробництво і відбивається на експорті, в результаті чого держава програє іншим азіатським країнам-конкурентам. Тим не менш, збільшення заробітної плати відбувалося з такого низького рівня, що це не позначилось на збільшенні частки споживання. У багатьох випадках підвищення заробітної плати працівників лише компенсувало інфляцію, і то не завжди.

Надлишок потужностей веде до економічних втрат.

Витрати збільшилися і юань зміцнився, проте від цього постраждав не тільки експортний сектор — Китай ще й накопичив забагато потужностей. Незлінченна кількість заводів і виробничого обладнання росла протягом десятиліття, поки в економіку інтенсивно вливалися інвестиції.

Протягом останніх десятиліть інвестиції в Китай зростали високими темпами. Це викликала майже нульова реальна процентна ставка на кредити і зростання ВВП. У результаті, частка основного капіталу у складі ВВП Китаю збільшилася з 35,1% у 2000 році до 48,4% у 2011-му.

На противагу цьому, частка основного капіталу у всьому світі за той же період знизилася. У Південній Кореї, Гонконзі, Сінгапурі, Японії, Малайзії, Сполучених Штатах Америки та Німеччині частка основного капіталу знизилася до обсягів 15—29%.

Згідно зі статистичними даними, опублікованими Міністерством промисловості та інформаційних технологій КНР, надлишок потужностей є поширеним явищем у більшості секторів промисловості Китаю.

Наприклад, у Китаї є потужності для виробництва 900 мільйонів тонн нерафінованої сталі. За даними Комітету з розвитку та реформ, у сталеливарного сектора надлишкові потужності складають 160 мільйонів тонн.

Надлишок потужностей часто призводить до того, що продукція продається за ціною нижчою її собівартості, щоб отримати кошти для покриття постійних витрат. За перші сім місяців 2012 року 33,8% підприємств чорної металургії працювали собі у збиток.

Навіть якщо сталеливарні компанії знають, що не зможуть продати свою продукцію, вони як і раніше працюють майже на повну потужність. Скорочення виробництва сталі знизить темпи зростання ВВП і виявить неспроможність влади. Тому місцеві органи самоврядування не хочуть скорочувати виробництво сталі.

У сфері виробництва сонячних батарей справа ще гірша. Ендрю Мак-Кілоп (Andrew McKillop) пише у своїй доповіді про Китай про глобальну економічну кризу надлишкових виробничих потужностей: «Великі субсидії і втручання держави привели Китай до положення, коли надлишкові виробничі потужності для виготовлення панелей сонячних батарей і систем на їх основі більш ніж у 20 разів перевищують попит на них на внутрішньому ринку Китаю і майже вдвічі — потреби всього світу».

Не дивно, що акції китайських компаній з виробництва сонячних батарей, таких як Trina Solar і Suntech Power, впали більш ніж на 80% за останні п’ять років.

Надлишкові потужності є серйозною проблемою китайських підприємств у гірничодобувній промисловості, компаній з видобутку залізної руди, виробництва алюмінію, цементу та інших галузей. Подальші інвестиції тільки створять додаткові труднощі, витратять ресурси і не зроблять нічого, щоб збалансувати економіку.

Китай не прагне швидкого переходу до постіндустріального типу розвитку, адже в країні лише формується необхідний для такого переходу інтелектуальний та соціальний капітал. Структура економіки Китаю зберігає певну консервативність через переважне інвестування вже достатньо розвинених секторів (сира сталь, транспортні засоби, офісні будівлі тощо). Натомість для підтримання високих темпів економічного зростання (принаймні на рівні 8% на рік) необхідним є опанування певних компонентів інноваційної моделі розвитку.

Загрозами розвитку моделі на сучасному етапі є ймовірність настання кризових явищ в економіці внаслідок перегріву економіки, зростання безробіття, невідповідності стратегії розвитку внутрішнього попиту та низького рівня оплати праці; посилення міграції висококваліфікованих кадрів до інших країн, посилення нерівності у розподілі доходів.

Індустріальний тип розвитку неодмінно зумовить необхідність оновлення вже реалізованої економічної моделі. Вирішення цієї проблеми є надзвичайно важливим практичним завданням державної економічної політики Китаю. З метою зміцнення інститутів економіки знань та стимулювання інноваційної культури країні необхідно посилити механізми ринкового саморегулювання, що, у свою чергу, сприятиме формуванню класу малих та середніх підприємств, які більш орієнтовані на сферу послуг та інноваційні проекти.

2.2. Інноваційна складова національної моделі економічного розвитку Китаю

Національна інноваційна система – це процес і результат інтеграції різнорідних за цілями та завданнями структур, які займаються виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань та технологій у межах національних кордонів (малі й великі компанії, університети, наукові інститути), що забезпечуються комплексом інститутів правової, фінансової і соціальної взаємодії, що мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості. Інноваційна система кожної країни формується з урахуванням великої кількості об’єктивно заданих факторів, серед яких: наявність і розмір природних та трудових ресурсів, особливості історичного розвитку інститутів та форм підприємницької діяльності тощо.

Сьогодні дві країни – Індія і Китай – претендують на роль нових світових лідерів інноваційного розвитку та спрямовують значні зусилля на побудову ефективних конкурентоспроможних національних інноваційних систем. І хоч вони дещо відстають від розвинених країн, насамперед від США, у темпах створення «економіки знань», урядами цих держав останнім часом стимулюється розвиток комплексів генерації знань та виробництво на їх основі інноваційної продукції з метою підвищення її частки у ВВП.

Наприклад, програмно-цільовий підхід КНР до справи інноваційного розвитку, який передусім передбачає створення умов для розвитку фундаментальної науки і техніки, базується на Державному плані розвитку Китаю, де за пріоритет визначено формування в межах «соціалістичної ринкової економіки» державної системи новаторства відповідності до логіки та закономірностей самостійного розвитку науки і техніки у цій країні. Про масштабність вирішуваних завдань свідчить намагання в цілому завершити створення такої системи вже до 2020 р., причому за рівнем науково-технічної конкурентоспроможності Китай планує вийти в лідери світового масштабу [1].

Розвиток міжнародного співробітництва у сфері інновацій декларується як одне з основних завдань зовнішньої політики країни, що має забезпечити стабільний розвиток і безпеку Китаю.

Керівництвом не лише поставлена мета, а й визначені чіткі економічні критерії її досягнення. До 2020 року Китай повинен підвищити частку ВВП, що спрямовується в розвиток науки, з поточного показника у 1,5% до 2,5%.  Щодо Індії, яка історично витрачала менш ніж 1% ВВП на розвиток інновацій, то уряд країни заявив про свої плани збільшити витрати на НДДКР із поточних 0,9% до 1,2% ВВП до 2012 р., адже 11-й п’ятирічний план Індії на 2007–2012 рр. передбачає 220%-ве зростання інвестицій у науку та промисловість порівняно із 10-м п’ятирічним планом.

У рамках національних стратегій інноваційного розвитку країна протягом останніх років щорічно збільшує витрати на НДДКР, і ця тенденція зберігалася навіть у період світової економічної кризи 2009–2010 рр. Водночас, витати КНР на НДДКР перевищують аналогічний показник Індії більш ніж на чверть і становили у 2010 році $141,435 млрд. та $33,273 млрд. відповідно    (табл. 1). Також варто зазначити, що на Китай припадає 12,2% світових витрат на НДДКР, тоді як на Індію – близько 3% (лідером за цим показником є США – 34,4%) [3].

Таблиця 1. Динаміка витрат на НДДКР у 2008–2010 рр.

Країна	Витрати на НДДКР, млрд. дол. США			ВВП, млрд. дол. США			Витрати на НДДКР, % ВВП
	2008	2009	2010	2008	2009	2010	2010
США	397,629	389,203	401,919	14260	13875	14083	2,85
Японія	147,800	139,640	142,026	4329	4095	4165	3,41
Китай	102,331	123,709	141,435	7973	8651	9429	1,5
Німеччина	71,861	67,970	68,191	2918	2763	2772	2,46
Південна Корея	41,742	41,379	42,850	1335	1322	1369	3,13
Франція	42,233	41,125	41,501	2077	2128	2096	1,98
Великобританія	38,893	37,240	37,572	2226	2128	2147	1,75
Індія	26,706	28,148	33,273	3475	3475	3697	0,9

В цілому, занижений курс китайської валюти, неадекватні правила видання кредитів, політика підтримки фінансової монополії, деформовані правила в промисловості, практика захоплення земель сформували модель незбалансованого економічного розвитку Китаю. З року в рік такий підхід систематично підсилює розрив у рівні доходів і знижує частку споживання у складі ВВП.

Китайська економіка змішаного типу — «соціалізм із китайською специфікою» або «соціалістична ринкова економіка», за якого переважна частина ВВП (70 %) виробляється у приватному секторі під прямим контролем з боку держави. Урядом визначено шлях подальшого розвитку країни — формування інноваційної системи. Для досягнення поставленої мети були встановлені наступні завдання, а саме — протягом 2006-2010 рр. здійснити перехід країни від індустріальної до технологічної держави; у 2011-2015 рр. — отримати статус інноваційної наддержави. Виходячи з цього головною ціллю встановлено — увійти в першу п’ятірку країн-лідерів у сфері науки й техніки.

Крім того, правлячою партією визначено, що до 2020 р. питома вага витрат на науково-дослідні роботи має збільшитися до 2,5 % і знизитися на 1/3 залежність від імпортних технологій.

Сьогодні Китай займає лідируючі позиції в електроніці, комп’ютерах, офісній техніці та телекомунікаційному устаткуванні. Менш охопленими є фармацевтична, медичного приладобудування й авіакосмічна галузі. Неухильно зростає частка продукції високих технологій у китайському експорті. Китай експортує останні покоління телевізорів, аудіо- і відеотехніку, електронні засоби зв’язку, мобільні телефони, автомобілі. Імпортує понад 70 % устаткування для виробництва автомобілів, прецизійних верстатів із автоматичним управлінням, текстилю, понад 95 % складного медичного обладнання, 100 % устаткування для виробництва оптичного волокна, телевізорів і мобільних телефонів [1].

Китай довгий час відставав від розвинутих країн у витратах на фундаментальні дослідження. Збагнувши, що запозичені технології не забезпечують стабільне зростання конкурентоспроможності держави, урядом прийнято рішення про розроблення власних інновацій. У 2006 р. витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі — НДДКР) у цій країні становили 1,42 % ВВП, у США — 2,61 %, в Японії та Південній Кореї — понад 3 % [2]. Сьогодні на Китай припадає 14,7 % наукових співробітників світу, США — 22,8 %, Японію — 11,7 % [3]. При цьому кількість дипломованих фахівців в сфері інформаційних технологій щорічно збільшується.

Для стимулювання інноваційної активності в науковій сфері була змінена система підбора кадрів, значний акцент зроблено на залучення молоді в науку та «імпорті інтелекту», на що витрачаються величезні кошти. Проте в державі ще залишаються проблеми з поверненням вчених-китайців, які працюють закордоном і триває відтік молодих кадрів за кордон. Влада заохочує повернення вітчизняних фахівців із-за кордону, пропонуючи найвигідніші умови, досить високо оплачуючи їх роботу.

У 1998 р. розпочалася реорганізація Китайської академії наук, введено новий порядок визначення наукових пріоритетів і фінансування. До 2010 р. з 129 академічних інститутів планувалося залишити 30 найбільш сильних і визнаних у світі. На частку 50 університетів сьогодні доводиться 2/3 державних асигнувань, що ведуть дослідження й розробки. Університети, як і інститути Академії наук займаються фундаментальними дослідженнями, при них створюються науково-технічні компанії, технопарки й бізнес-інкубатори.

Академія наук позиціонує себе як науково-інноваційна організація, що дозволяє їй не лише здійснювати пошукові дослідження світового рівня, а й управляти, інколи спільно з місцевими адміністраціями, більш ніж 40 тис. науково-технічними компаніями. Академія відкриває спеціальні дослідницькі центри на території вільних економічних зон та активно інвестує їх через венчурні фонди. В університетах Цинхуа, Фудань, Цзяотун є власні венчурні фірми. Швидко розвивається кооперація з бізнесом: університети залучають 36 % приватних вкладень у НДДКР.

Університети та науково-дослідні інститути Китаю можуть створювати технопарки, інноваційні компанії тощо. Наприклад, Founder Group (комп’ютери) заснована на гроші Пекінського університету й розвивається переважно за рахунок успішного впровадження технології лазерного набору ієрогліфічних текстів. Найбільш у науковому плані розвинулися Цинхуа та Пекінський державний університет. Уряд планує створити інформаційну мережу, центри колективного користування тощо — входження 25 китайських університетів у число кращих у світі. Акцент робиться на створення ідеальних умов для молодих науковців, ефективне сполучення дослідницької та освітньої діяльності.

Провідну роль у фінансуванні науки грає залучення іноземних інвестицій. У країні відбувається створення міжнародних дослідницьких центрів, у т.ч. корпоративних, що використовують місцевий науковий персонал. Серед державних пріоритетів є розвиток інформаційних, біо- і нано-технологій. Зазначимо фактори, що заважають розвитку НДДКР на підприємствах [4]:

—         слабкі стимули до інновацій у державних підприємствах. Акціонування таких підприємств із залученням національного й іноземного капіталу дозволить вирішити цю проблему;

—         система державних комерційних банків не орієнтована в достатньому ступені на кредитну підтримку малих і середніх підприємств, зокрема, інноваційної, венчурної діяльності. Назріла необхідність у створенні більше гнучкої мережі приватних кредитних інститутів;

—         китайські підприємства мають серйозну недостачу висококваліфікованих кадрів, здатних проводити НДДКР і впроваджувати результати досліджень. Позначаються дуже високі темпи росту економіки й недостатніх вкладень бізнесу в навчання працівників;

—         можливостей залучати менеджерів і талановитих дослідників у китайських підприємств істотно менше, ніж в іноземних.

Отже, протягом останніх десятиліть основна частка високотехнологічної продукції створювалася ТНК, які розміщували свої виробничі потужності на території цих країн. Саме тому уряд КНР почав проводити політику стимулювання створення інновацій національними підприємствами.

РОЗДІЛ 3. СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ КИТАЮ

3.1. Пріоритети національної інноваційної політики КНР

Сьогодні в Китаї власні новітні технології становлять лише близько 20%, а понад 80% – іноземні. Проте варто зазначити, що китайська влада в рамках  поставленого XVII з’їздом КПК (2007 р.) завдання досягти до 2020 р. чотирикратного росту ВВП (відлік ведеться від початку нового століття) і створення „економіки знань” мають за мету змінити вказану пропорцію на користь власних технологій.

Успіхи китайських реформ, що були проведені в країні упродовж останніх 15-20-ти років заставили говорити провідних експертів світу про КНР як одного з найбільших товаровиробників світу, яким ця азіатська держава стала на зламі тисячоліть та потужного конкурента Західного світу, яким має стати вже найближчим часом.

За чисельністю населення (1,27 млрд. жит.) Китай посідає перше місце в світі, а за площею (9,6 млн. км2) одне із перших. За виробництвом ВВП КНР у 90-ті роки вийшов на друге після США місце, проте суттєво відстає за відносним показником цього індикатора, щорічно виробляючи трохи більше за 4000 дол. на душу населення (ПКС) і посідаючи через це 104-е місце в світі за ІЛР (2001). Сучасний товарообіг країни наближається зараз до 600 млрд. дол., проте питома вага експорту товарів високих технологій не перевищує 20%. Щорічно країна залучає в свою економіку 40-50 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій, які надходять переважно у вільні економічні зони та у вибрані галузі національної економіки. За обсягами зовнішнього боргу (понад 150 млрд. дол.) країну можна вважати одним із «рекордсменів» планети, проте питома вага останнього не перевищує 10-15% ВВП і є майже удвічі меншою за щорічний експорт країни, а відтак не може створювати загрозу національній економіці.

Механізм сприяння розвитку інновацій у Китаї полягає в державній підтримці підприємств з інноваційними технологіями, цілеспрямованій програмі заохочення технологічних інновацій шляхом пільгового оподаткування підприємств з інноваційними технологіями та надання пільгових кредитів для впровадження цих технологій у виробництво.

Ще одним пріоритетним напрямом плану 12-ї п’ятирічки КНР є розвиток «нових cтратегічних галузей», що засновані на інноваціях: енергозбереження, інформаційні технології нового покоління, біотехнології, виробництво високоякісного виробничого обладнання, використання відновлюваних джерел енергії, альтернативних матеріалів, а також автомобілів, що працюють на альтернативних видах пального. Нині на ці сім галузей промисловості припадає 3% ВВП Китаю, за планом –  15% ВВП до 2020 р. [5]. Варто також зазначити, що згідно з планом розвитку науки і технологій КНР до  2020 р. основний акцент в інноваційному розвитку робиться на бізнес, який повинен стати основним замовником нових розробок. Понад те, за офіційною статистикою, більш як 60% НДДКР уже виробляється в комерційному секторі. При цьому значну роль у розвитку технологічного бізнесу ще від 1980-х рр. відіграють науко-технічні індустріальні парки і бізнес-інкубатори, у яких станом на 2006 р. було зареєстровано понад 70 тис. фірм [6].

Крім того, Китай є одним із світових лідерів у сфері військової промисловості, інформаційних та нанотехнологій тощо (табл. 2).

Таблиця 2. Світові лідери у сфері технологій (окрім США)

Технологічна сфера	Рейтинг (1 – найкращий)
	1	2	3	4	5
Енергетика та екологія	Німеччина	Китай	Японія	Франція	ВБ
Охорона здоров’я і біотехнології	ВБ	Німеччина	Японія	Китай	Франція
Військова промисловість	Китай	Ізраїль	ВБ	Росія	Німеччина
Інформаційні технології	Японія	Китай	Індія	ВБ	Німеччина
Нанотехнології	Японія	Китай	Німеччина	ВБ	Індія

Ефективну підтримку з боку уряду одержують такі провідні сектори науки і технології, як біотехнології, нанотехнології, інформаційні технології та фармацевтика. Урядові асигнування на НДДКР передусім сконцентровані у сфері оборони (25,6%) і космосу (18%). На НДДКР у промисловості спрямовується 6,3%, на транспорті – 1,5% відповідних бюджетних асигнувань [8].  У зазначених сферах створені технопарки з особливими умовами, активно заохочується передача технологій та наукових знань із розвинутих країн. Така мережа технопарків почала формуватися у країні ще в 1984 році. До сьогодні лише урядове агентство зі створення науково-технологічних парків та підтримці науки і технологій (STEP) створило понад 30 парків.

Китай є світовим лідером за обсягом високотехнологічного експорту – у 2008 р. його частка в загальносвітовому обсязі складала 17,1% (рис. 1).

Основою розвитку високотехнологічних виробництв у Китаї є потужна система створення знань, яка містить розгалужену систему навчальних закладів та їх тісну кооперацію з бізнесом.

У 1998 р. в КНР розпочалася реорганізація Китайської академії наук, було введено новий порядок визначення наукових пріоритетів і фінансування. До 2010 р. із 129 академічних інститутів залишилося 30 найсильніших та визнаних у світі. На 50 університетів сьогодні припадає 2/3 державних асигнувань, що спрямовуються на інноваційні дослідження й розробки. Університети, як і інститути Академії наук, займаються фундаментальними дослідженнями, при них створюються науково-технічні компанії, технопарки й бізнес-інкубатори. Швидко розвивається кооперація з бізнесом: університети залучають 36% приватних інвестицій у НДДКР [11].

Уряд Китаю спрямовує значні зусилля на розвиток людського капіталу. У 2006 р. до китайських вузів вступило 5,5 млн. студентів, що у 5 разів більше, ніж у 1998 р. Кількість китайців, що здобувають вищу освіту, продовжує зростати, адже вища освіта стала більш доступною для більшості населення. Щороку в Індії закінчують університети вдвічі більше випускників, ніж у Китаї. Проте рівень освіченості населення Індії становить лише 61% проти  97% у Китаї (у США – 99%). Крім того, лише близько 25% інженерів, що закінчили ВНЗ Індії, володіють знанням мов та культурних традицій, практичними вміннями, які необхідні для працевлаштування в транснаціональних компаніях [13]. Тому і для Китаю, і для Індії західні країни, і перш за все США, є «кузнею кадрів» – індійські та китайські студенти навчаються у кращих західних університетах.

Сьогодні на Китай припадає 14,7% наукових співробітників світу, США – 22,8%, Японію – 11,7%. При цьому кількість дипломованих фахівців у сфері інформаційних технологій щорічно збільшується. Кожного року на ринок праці Індії приходять 50 тис. фахівців у галузі комп’ютерного забезпечення та 360 тис. інженерів. Водночас, рівень їх заробітної плати є значно меншим за рівень заробітної плати вчених у провідних країнах світу (для порівняння: в абсолютному вимірі середня річна заробітна плата індійського вченого становить $11526, що відповідно у 6,5 і 7,5 разів менша за аналогічний показник у США та Японії) [14]. Усе це створює проблеми з міграцією наукових кадрів за кордон і поверненням студентів, які навчаються в інших країнах, на батьківщину.

Варто зазначити, що Китай, хоч і оголосили намір створення економіки знань та перетворення на світових технологічних лідерів, проте поки що за рівнем технологічної конкурентоспроможності відстають від розвинених країн світу. Згідно зі звітом Світового економічного форуму «Глобальна конкурентоспроможність 2010–2011» (серед 139 країн), Китай не входить у першу 20-ку країн у рейтингу інноваційних факторів, посідаючи 26 та 39 місця відповідно. Для покращення позиції в цьому рейтингу урядам країни необхідно більше приділяти уваги державній підтримці новітніх технологій і збільшенню кількості патентів, що припадають на 1 особу. До того ж на шляху підвищення інноваційності економіки в КНР залишаються проблеми розвитку інститутів у сфері прав інтелектуальної власності, корпоративного управління, їм притаманні високий рівень бюрократії, складна система оподаткування та непрозорість економіки у цілому, що гальмує впровадження інновацій саме корпоративним сектором, який у розвинутих країнах світу відіграє у цій сфері провідну роль (табл. 3).

Таблиця 3. Рейтинг інноваційних факторів, 2010–2011 рр.

Загальний рейтинг інноваційних факторів	Індія	Китай	Лідер
	39	26	США
Можливості втілення інновацій	33	21	Німеччина
Якість науково-дослідних інституцій	30	39	Ізраїль
Витрати корпорацій на науково-дослідні роботи	37	22	Швеція
Співробітництво університетів із промисловістю	58	25	США
Урядова підтримка новітніх технологій	76	12	Катар
Наявність науковців та інженерів	15	35	Фінляндія
Патенти	59	51	Тайвань

3.2. Стратегічні шляхи підвищення інноваційної конкурентоспроможності Китаю

Новітні технології і глобалізація змінили характер сучасної економічної конкуренції. В основному ці зміни стосуються шляхів генерування, передачі та адаптації знань. Адже сучасні конкурентні переваги країн у світогосподарському просторі практично повністю забезпечуються завдяки новітнім технологіям у виробництві та інноваційному потенціалу економіки.

Китай знаходиться на етапі впровадження економічних реформ, спрямованих на подолання розриву в рівнях інноваційного розвитку з розвинутими країнами світу і досягнення мети, яка була задекларована урядами цих країн – переходу до «економіки знань» та досягнення світового технологічного лідерства. Уряд Китаю спрямовує значні зусилля на впровадження державних програм підтримки інновацій, розвиток високотехнологічних секторів економіки, підвищення взаємозв’язків між процесами генерування і комерціалізації інновацій, а також збільшення частки інноваційної продукції у ВВП.

Хоча роль Китаю у світовій економіці підвищилася, вона залишається незначною у порівнянні з роллю економіки США. Глобальному лідерству Сполучених Штатів у найближчій перспективі практично ніщо не загрожує. На них припадає 31% світової доданої вартості та близько 23% світового ВВП. Саме ці показники разом із колосальним соціальним та інноваційним капіталом визначають провідні позиції єдиної наддержави в процесах економічної глобалізації. Але Китай продовжує бути важливим торговельним партнером для багатьох країн, і його швидкий економічний підйом може різними шляхами впливати на зростання в інших країнах.

Китай поступово зміщає Японію з позицій економічного лідера Азійсько-Тихоокеанського регіону, направляючи розвиток і торгівлю в ньому. Центр промислової мережі поступово перемістився з Японії в Китай. Тому остання, щоб закріпити це досягнення, активно укладає двосторонні угоди про зони вільної торгівлі з країнами АСЕАН. За результатами емпіричного дослідження в коротко-, середньо- та довготерміновій перспективі економічний підйом Китаю впливає на зростання в інших країнах. Найголовніше, що цей вплив носить позитивні риси.

На першому етапі великомасштабних змін (2000-2010 рр.) в економіці Китаю рівень споживання населення щорічно зростає на 6-7% і досяг 7400 юанів на людину. В той же час розрив доходів сільського і міського населення складає 1:2. Кількість населення 2010 р. сягнуло 1,4 млрд чол. В країні має відбутися перехід на обов’язкову загальну дев’ятирічну освіту. При цьому витрати на освіту складуть не менше 4% ВВП.

На другому етапі (2011-2030 рр.) ВВП Китаю, за сучасними прогнозами, щорічно зростатиме приблизно на 6%. До 2030 р. загальний обсяг ВВП може досягти 60 трлн юанів (або 40 тис. юанів на 1 чол.). До цього часу процес індустріалізації має бути остаточно завершений, в більшості регіонів країни будуть закладені основи інформаційної економіки. Рівень наукових технологій досягне передових світових показників, а рівень життя частини регіонів — передового світового рівня. За обсягом ВВП (в перерахунку по офіційному обмінному курсу) на цьому етапі Китай посяде 2-е місце в світі, а в перерахунку по реальній купівельній спроможності — перше місце.

На третьому етапі (2031-2050 рр.) щорічні прогнозні темпи приросту ВВП складатимуть 4%, а загальний обсяг ВВП підвищиться до 150 трлн юанів. Передбачається, що на цьому етапі частка капіталовкладень у ВВП дорівнюватиме 26-28% на рік, а структура секторів — відповідно 8%, 42% і 50%. В той же час частка міського населення в країні має зрости до 65%. Рівень споживання щорічно підвищуватиметься на 6%, досягнувши 25 тис. юанів на людину. Розрив доходів сільського і міського населення складатиме 1:1,5, а витрати на освіту зростуть до 6% ВВП. Здійсниться перехід на 11-річну обов’язкову загальну освіту.

Таким чином, з основних чинників ефективного динамічного соціально-економічного зростання сучасного Китаю, на наш погляд, необхідно виділити такі: 1) міцна державність, а також активно діючий деідеологізований прагматичний уряд; 2) вивільнення приватної ініціативи і використання таких рис китайського національного характеру як працелюбність і розвиток інтелектуальних здібностей; 3) послідовна індустріалізація та урбанізація країни, тобто, перехід від аграрної економіки до індустріального, урбанізованого розвитку з сучасним науково-технічним потенціалом; 4) підтримка соціально-економічних реформ широкими верствами населення і досягнення так званого «загальнонаціонального консенсусу»; 5) соціально-фінансова підтримка з-за кордону, зокрема, широке залучення до економічних перетворень коштів китайської діаспори.

ВИСНОВКИ

Отже, наведені напрями свідчать про те, що створення економіки, спроможної створювати інновації, є радикальною трансформацією суспільної свідомості, відмовою від пасивного засвоєння знань і навичок на користь заповзятливості. Сучасна модель економічного зростання Китаю ґрунтується на визначальній ролі держави у створенні ринкового середовища, макроекономічному регулюванні, безпосередньому розподілі ресурсів, опорі на іноземний капітал (для відновлення технологій, розширення експорту, нагромадження валютних ресурсів), експортної орієнтації економіки. Головною рисою сучасної відкритої зовнішньоекономічної політики КНР є інтенсивний розвиток неторгових форм економічного та фінансового співробітництва з зарубіжними країнами. Як відомо, з початку 1980-х років Китай став залучати іноземні кредити. В той же час, враховуючи негативний досвід ряду країн, що розвиваються (як і деяких соціалістичних країн), Китай став проводити обережну кредитну політику. При цьому важливого значення набули прямі іноземні інвестиції і змішані інвестиції вітчизняного капіталу з участю іноземного капіталу, а також різного роду коопераційні проекти та сумісна розробка морських нафтових родовищ.

Однак просте перенесення реформ китайського типу та втілення “китайського економічного чуда” в Україні неможливі без відповідної економічної та соціальної адаптації. При цьому саме на вищі та регіональні державні органи покладається завдання щодо залагодження можливих негативних соціальних наслідків стратегії “фокусування”.

Кожна країна, формуючи стратегію науково-технічного, інноваційного й економічного поступу, відпрацьовує власні механізми та законодавчі важелі державного впливу на стан і перспективи розвитку національної науково-технічної сфери. В інноваційному розвитку важливі не лише наукові розробки, а й можливості для успішного підприємництва, насамперед, залучення капіталу. У першу чергу це стосується малого й середнього бізнесу — китайські банки належать державі й воліють кредитувати великі компанії.

У Китаї урядом заплановане надання кредитів малому науково- технічному бізнесу через спеціальні фонди.

Таким чином, Китай знаходиться у процесі модернізації свого розвитку. Зазначене дозволить країні подолати технологічну залежність від держав Заходу, адже вони виступають основним джерелом технологій для Китаю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрійчук В. Г. “Китайське чудо” на світогосподарській арені: гіпотетичні і реальні шляхи й механізми здійснення та інтригуючі можливості їх адаптивного використання в Україні” / В. Г. Андрійчук // Зовнішня торгівля: право та економіка. — 2009. — № 1 (36).
2. Арора, В. Оценка влияния Китая [Текст] / В. Арора, А. Вамвакидис // Финансы & Развитие (Ежеквартальный журнал Международного Валютного Фонда). — Декабрь 2010. — Выпуск 47 (№4). — С. 11-13.
3. Васильєва Н. В. Китай: формування інноваційної системи розвитку держави [Електронний ресурс] / Н. В. Васильєва. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvamu_upravl/2011_2/10.pdf
4. економічної моделі Індії [Електронний ресурс] / В. В. Трофимова. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Tiru/2009_27/18.pdf
5. Илларионов А. Тайна китайского экономического чуда / Андрей Илларионов. — http://www. libertarium.ru/libertarium/l_ptchina_china.
6. Інноваційна політика зарубіжних країн: концепції, стратегії, пріоритети : інформаційно-аналітичні матеріали, підготовлені Комітетом Верховної Ради України з питань науки і освіти та Міністерством закордонних справ України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kno.rada.gov.ua/komosviti/doccatalog/document?id=48725
7. Китай в XXI веке: глобализация интересов безопасности / [отв. ред. Г. И.Чуфрин]; Ин-т мировой экономики и междунар. отношений РАН. — М. : Наука, 2007. — 327 с.
8. Конституция Китайской Народной Республики // Бизнес в Китае : [Информационно-аналитический портал]. — Режим доступа : http://www.asia-business.ru/yurid/?p=37 (дата последнего посещения 14.08.2009).
9. Михеев В. Китай: опыт стратегии “сфокусированного” развития / Василий Михеев- http://www.rusrev.org/content/review/default.asp?shmode=8&ida=861&ids=61.
10. Оніщенко А. Вплив економічних лідерів Азійсько-Тихоокеанського регіону на глобальну економіку (на прикладі Японії та Китаю) // Галицький економічний вісник. — 2012. — №3(36). — с.9-15
11. Приходько О. Індія-Китай: азіатське економічне дербі / О. Приходько //Дзеркало тижня. — 2005. — № 2 (530). — 22-28 січня.
12. Приходько О. Китай: капіталістичний дракон у соціалістичній овечій шкурі. / О. Приходько // Дзеркало тижня. — 2005.- № 2 (530). — 22-28 січня.
13. Сбалансированное развитие внешней торговли Китая создаст колоссальные коммерческие шансы для разных стран мира [Электронный ресурс] / Экономическое обозрение. — Режим доступа: http://russian.china.org.cn/news/txt/2012-04/01/content_25049415.htm.
14. Трофимова В. В. Міжнародні конкурентні переваги національної
15. Шергін, С. Китай і США в глобальных трансформаціях [Текст] / С. Шергін / Журнал «Зовнішні справи» МЗС України. — 2010. — №11-12. — С. 9-16.
16. Casey J. Backgrounder: China’s 12th Five-Year Plan, U.S.-China Economic & Security Review Commission, June 2011 [Electronic resource]. – Access mode : http://www.uscc.gov/researchpapers/2011/12th-iveYearPlan_062811.pdf
17. Joseph K. J. National System of Innovation: India. RedeSist – Economics Institute, Federal University of Rio de Janeiro, Brazil Battelle [Electronic resource]. – Access mode : http://www.redesist.ie.ufrj.br/nt_count.php?projeto=br_nsi&cod=3
18. Meri T. China passes the EU in High-tech exports // Eurostat Statistic in focus. – 2009. – № 25. – P. 1–7.
19. Ministry of Statistics and Programme Implementation [Electronic resource]. – Access mode : http://mospi.nic.in/Mospi_New/site/home.aspx
20. National Bureau of Statistic of China [Electronic resource]. – Access mode : http://www.stats.gov.cn/english/statisticaldata/yearlydata/
21. National Science, Technology and Innovation Policy, Ministry of Environment, Science And Technology of India [Electronic resource]. – Access mode : http://www.ghana.gov.gh/documents/stipolicy.pdf
22. The Global Competitiveness Report 2010–2011, World Economic Forum [Electronic resource]. – Access mode : http://www3.weforum.org/docs/WEF_GlobalCompetitivenessReport_2010–11.pdf
23. The Global R&D Funding Forecast 2011, Battelle [Electronic resource]. – Access mode : http://www.battelle.org/aboutus/rd/2011.pdf
24. The Global R&D Funding Forecast 2011, Battelle [Electronic resource]. – Access mode : http://www.battelle.org/aboutus/rd/2011.pdf
25. Winters L. A. Dancing with Giants: China, India, and the Global Economy / L. A. Winters, Sh. Yusuf. – Washington : IBRD and the World Bank, 2007. – 272 p.
26. Xielin L., Hongyi D. China’s Innovation System in Transition – BRICS National Innovation Systems [Electronic resource]. – Access mode : http://www.redesist.ie.ufrj.br/nt_count.php?projeto=br_nsi&cod=4