Можливості самореалізації людини як особистості. Розвиток технологій професійної діяльності та життєдіяльності індивіда

Вступ

Процес самореалізації людини
Реалізація професійної діяльності індивіда
Етапи професійного шляху особистості

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Нині, в процесі переходу українського суспільства до ринкової економіки, відбувається неминуча трансформація значимих для людини цінностей, мотивів, професійних позицій та переконань – як можливий шлях конструктивної активізації професійної реалізації особистості.

Професійна реалізація особистості на її життєвому шляху передбачає, на нашу думку, такі основні етапи: професійне самовизначення, професійне становлення в обраній сфері діяльності, фахове зростання і розвиток компетенції. Однак, коли людина потрапляє в кризові ситуації (втрата роботи, банкрутство підприємства, зниження професійного статусу в колективі), то вона уточнює, коректує процес фахової самореалізації, звертаючись до свого життєвого і професійного досвіду.

Генезис труднощів самореалізації у професійній сфері залежить як від зовнішнього фактора (соціального), так і внутрішнього (рівня самоповаги і самосприйняття, особливостей ціннісно-мотиваційної сфери, комунікативних, емоційно-вольових характеристик). Найвагомішим фактором, що стимулює продуктивну професійну реалізацію в умовах професійної кризи, виступає саме другий, особистісний – як комплекс особистісно-індивідуальних та мотиваційних психологічних характеристик особистості відповідальної, перш за все, за своє життєзвершення, здатної швидко адаптуватися до соціальних змін і конструктивної самореалізації в професійній сфері.

Тема: «Можливості самореалізації людини як особистості. Розвиток технологій професійної діяльності та життєдіяльності індивіда».

1. Процес самореалізації людини

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність.

Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця не завжди збігаються із вартостями, виробленими суспільною свідомістю.

Для того, щоб надбання культури були прийняті особистістю, недостатньо того, щоб учень усвідомлював їх необхідність. Цінність набуває спонукальної сили мотиву діяльності лише тоді, коли вона стала об’єктом потреби особистості, тобто за умови спрацювання механізму інтериоризації (від лат. interior — внутрішній).

Інтериоризація — процес переведення культурних цінностей у внутрішній світ особистості. У випадку, коли цінність — потреба стала моментом внутрішнього існування, вихованець може чітко сформулювати цілі власної діяльності, знайти ефективні засоби їх реалізації, здійснити своєчасний контроль, оцінку і коректування своїх дій.

Становлення особистісного в дитині передбачає засвоєння нею системи суспільних вартостей. З цією метою педагог організовує, відбирає об’єкти культури, надає їм цільової спрямованості, створюючи тим самим виховне середовище, яке розгортає перед учнем спосіб життя і дозволяє природно входити в контекст сучасної культури.

Проникнення в глибину тієї чи іншої цінності відбувається за допомогою відповідних видів діяльності учня. Так, пізнання, освоєння, засвоєння, присвоєння особистістю культурної цінності «працьовитість» реалізується шляхом виконання продуктивної праці, сільськогосподарського дослідництва, підприємницької діяльності тощо; «національна свідомість» — шляхом вивчення рідної мови, свого родоводу, історії Батьківщини, краєзнавства (історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного), природи рідного краю, народних традицій, звичаїв, обрядів, родинно-побутової культури, народного мистецтва, національних ремесел та ін.

Деякі види діяльності можуть використовуватися для засвоєння різних цінностей, натомість деякі вартості культури можуть засвоюватися за допомогою різних видів діяльності. Це сприяє оптимальній побудові процесу виховання, значній економії часу, сил і вихователів, і вихованців.

Відношення, які створюються у виховному середовищі, називають виховними. Виховні відношення дозволяють відчути, зрозуміти, оцінити зв’язок власного «я» і вартості культури, осмислити її (надати смисл), суб’єктивізувати, внести в природу і соціум своє суб’єктивне начало.

Багаточисленні дослідження показують, що «переведення у внутрішній план» загальнолюдських цінностей і вироблення власних ціннісних орієнтацій неможливі лише на рівні усвідомлення (когнітивному). У цьому процесі активну роль відіграють емоції. Соціальні цінності сприймаються передусім почуттями. За допомогою свідомості вони осмислюються. Поєднання почуття і смислу в цінностях визначає способи поведінки, діяльності людини.

Психологічний механізм інтериоризації дозволяє забезпечити динаміку духовних потреб особистості. Якщо до спільної діяльності вихователя і вихованця долучити фактори, які стимулюють самодіяльність вихованця, то з’явиться можливість для формування у нього нових духовних потреб. Так, намагаючись досягти вищих результатів продуктивної праці, старшокласники ознайомлюються із новою агротехнікою вирощування культур, передовим досвідом, вимогами навколишньої дійсності. Вони читають наукову літературу, стежать за періодичними виданнями, консультуються з досвідченими спеціалістами. Внутрішньо зіставляючи свої дії і вчинки з більш досконалою трудовою діяльністю, учні прогнозують її відповідно до кращих суспільних еталонів і трансформують ці зразки у внутрішній стан. Нові об’єкти переходять у потреби, тобто спрацьовує механізм інтериоризації.

Інтериоризація вартостей культури вимагає в усіх випадках урахування діалектичної єдності когнітивного і чуттєвого, раціонального і практичного, соціального та індивідуального в особистості.

У суспільній та індивідуальній діяльності здійснюється перетворення сил і здібностей особистості в об’єктивні соціально значущі продукти діяльності і цінності, тобто відбувається екствриоризація (лат. externus — зовнішній).

Гуманістична функція виховання полягає у тому, щоб створити умови, за яких особистість зможе максимально реалізувати весь свій потенціал здібностей у сучасній соціокуль-турній ситуації. Виховання, з одного боку, розширює кордони життєтворчості особистості, з іншого — закладає в особистість внутрішні механізми індивідуального розвитку — само-актуалізації, самореалізації.

Потреба в самореалізації, на думку одного з основоположників гуманістичної психології А. Маслоу, займає особливе місце серед інших потреб особистості (фізіологічних, потреб у безпеці, любові, повазі, самооцінці): людина намагається максимально реалізувати увесь потенціал власних здібностей, щоб «бути тим, ким вона може стати» [7, с. 24]. Прагнення до самореалізації, по суті, є прагнення до самоствердження за рахунок таких особистісних функцій, як рефлексія, колізійність, мотивація, опосередкування, смислотворчість і под.

Задовольняючи базову потребу в самореалізації в різних видах діяльності, особистість переслідує свої життєві цілі, знаходить своє місце в системі суспільних зв’язків і відносин. Було б грубою утопією конструювати єдину модель самореалізації «взагалі». Самореалізації «взагалі» не існує. Конкретні форми, способи, види самореалізації в різних людей різні. У полівалентності потреб в самореалізації виявляється й находить відображення людська індивідуальність.

От чому, говорячи про всебічну і гармонічно розвитій особистості, потрібно підкреслювати не тільки багатство і всебічність її здібностей, але і (що не менш важливо) багатство і різноманіття потреб, у задоволенні яких здійснюється всебічна самореалізація людини.

Людина, на думку К.Роджерса, є суб’єктом власного життя. Вона вільна у своєму виборі, прийнятті рішень, намагається виявляти самостійність і відповідальність, саморозвиватися. У здорової, нормальної людини ці якості завжди існують як потенційні можливості.

Для саморозвитку людини найбільш значущими, на думку К.Роджерса, є: поле досвіду індивіда, самість і ідеальна самість, конгруентність і неконгруентність, тенденція самоактуалізації, особистісний ріст і перепони росту, соціальні відношення. Поле досвіду індивіда включає події, сприймання, відчуття і под., тобто все те, що відбувається з людиною в даний момент і доступне усвідомленню; зміст індивідуального досвіду визначається тим, які його елементи стають предметом усвідомлення, на які життєві проблеми спрямована увага індивіда. Тому вихователь повинен зрозуміти ці проблеми, а також побачити в полі особистісного досвіду вихованця ті проблеми, які є важливими для його розвитку, але ще ним не усвідомлені як особистісно значимі. У цьому випадку необхідно організувати «зустріч з проблемою» [7, с. 25].

Самість — це уявлення людини про себе, яке виникає на основі минулого і теперішнього досвіду та очікувань майбутнього. К. Роджерс виділяє реальну й ідеальну самість — «уявлення себе таким, яким індивід хотів би бути, якому він надає найбільшої цінності для себе» [7, с. 25]. Якщо людина не приймає себе такою, якою вона є, а орієнтується в оцінці власної поведінки, прийнятті рішень лише на ідеальний образ себе, то це призводить до постійного дискомфорту, незадоволення собою, невротичних станів, гальмування особистісного розвитку. Завдання вихователя полягає в тому, щоб допомогти вихованцю прийняти і полюбити себе таким, яким він є, розкрити себе як привабливий образ. Тому гуманістичне виховання покликане розвивати конгруентність — здатність бути самим собою у взаєминах з людьми.

У своїй книзі «Про становлення особистості» К.Роджерс радить навчитися слухати себе», «бути самим собою», чинити згідно думок і почуттів. «Немає смислу, — пише він, — спілкуючись з людьми, носити маску і робити вигляд, що ти відчуваєш одне, а насправді відчуваєш зовсім інше» [7, с. 26]. Для того, щоб людський потенціал розкривався і реалізувався, необхідно змінити погляди на виховання, надати йому характеру педагогіки відношень.

У спільній діяльності учень займає різні позиції і вступає у різні відношення. Особистість дитини, підкреслює О.М.Леонтьєв, може характеризуватися на кожному віковому етапі лише місцем, яке вона посідає в системі людських відношень .

Місце у виховному відношенні — це, власне, створена особистісно стверджувальна ситуація в системі життєтворчості вихованця. У цій ситуації забезпечується сприймання й осмислення реальної дійсності (надається смисл), формуються ціннісні орієнтації, власний світогляд.

Побудова особистісно стверджувальних ситуацій у системі виховних відношень учнів є основою виховного процесу. В узагальненому вигляді вона передбачає таку структуру:

Визначення завдання виховання у вигляді очікуваних варіантів поведінки і особистісних проявів учнів. Виховне завдання розробляється з урахуванням соціального замовлення суспільства і запитів самого вихованця.
Виявлення мотиваційно-особистісних регуляторів поведінки і діяльності, що розкривають особистість з найістотнішої сторони — її самості: причину тих чи інших рішень, секрет вибору і переваг ціннісних орієнтацій, визначення життєвих перспектив.
Розробка предметного змісту діяльності вихованців, яка забезпечує психічні механізми розвитку. Розробка включає:

— визначення об’єктів діяльності;

— ділових і між особових зв’язків, їх поступове збагачення;

— виявлення проблем в полі особистісного досвіду, які ще не усвідомлені, але особистісно значущі для становлення учня як суб’єкта власної діяльності і життя; побудову системи організаційно-педагогічних дій та інше.

Розробка змісту діяльності учнів передбачає створення умов для:

а) внутрішнього плану розвитку особистості (самості) за допомогою самопізнання, саморегуляції, самоорганізації;

б) зовнішнього плану розвитку особистості (соціумності) за допомогою адаптації, самоствердження, корекції, що виявляється в актах самореалізації особистості.

Саме ці два плани спільної діяльності забезпечують реалізацію мети гуманістичного виховання — створюють умови для саморозвитку і самореалізації особистості у гармонії із собою і суспільством.

Побудова діалогу між вихованцем і вихователем.

У діалозі реалізується:

а) атмосфера довіри, поваги, співпереживання, обміну духовними цінностями;

б) педагогічна підтримка вихованця у визначенні соціального значення і особистісного смислу об’єктів реальної дійсності;

в) допомога учневі в уточненні власної мети діяльності, осмисленні можливостей її реалізації, шляхів подолання перешкод, самореалізації, самоконтролі, самоаналізі, самооцінці, самокорекції діяльності;

г) стимулювання свободи творчості, співтворчості; успіху вихованця у виконанні обраної ним діяльності;

г) поширення спілкування на всю сферу життєдіяльності;

д) сприяння становленню індивідуального досвіду.

2. Реалізація професійної діяльності індивіда

Під поняттям „професійна самореалізація” розуміємо соціалізований шлях гармонійного розвитку особистості, поєднаний із здобуттям професійно-практичного та духовного досвіду в процесі отримання кваліфікації спеціаліста в період первинного професійного становлення (навчання у вищій школі) та вдосконалення фахового зростання в процесі виконання професійних ролей і обов’язків, що є невід’ємним атрибутом розкриття і здійснення особистісного професійного потенціалу [6, с. 4].

Трансформація мотиваційних особливостей професійної самореалізації особистості в умовах суспільних відносин нового типу і соціально-економічної кризи, комерціалізації життя має свою специфіку. Внаслідок кризових умов життєіснування людини в структурі мотивації деформуються і руйнуються високі, значимі для людини цінності, виникають додаткові аспекти ціннісної кризи, необхідність зміни провідних мотивів, а індивідуальні життєві стереотипи глибшого (несвідомого) психологічного рівня поглиблюють соціальну дезадаптацію психологічно ригідних людей, неспроможних швидко адаптуватися до мінливих соціальних умов.

Успішній професійній самореалізації в кризових умовах життєдіяльності людини сприяє професійна компетентність, яка дає особистості можливість не просто адаптуватися до професії, а більше – адаптувати професію до себе. І такий широкий спектр особистісних властивостей, здатний вплинути на зовнішні обставини розгортання індивідуального професійного буття, що відрізняється від інших специфічних способів існування у світі. Змістовим осередком цієї проблеми є визначення самою людиною потенціальних ознак індивідуального буття для успішної професійної адаптації в мінливому просторі людського буття.

На нашу думку, високомотивовані індивіди схильні виявляти значні вольові зусилля в реалізації професійного потенціалу (в тому числі в навчанні) і досягати значних результатів. Так, будь-який індивід (студент, робітник, службовець) з належною мотивацією до праці схильний сумлінніше і наполегливіше працювати і, як правило, досягати помітніших успіхів у своїй діяльності, аніж його низькомотивований партнер. Для особистісної професійної самореалізації характерним є самоцінність, саморозкриття, раціональне використання потенціалу індивідуального буття. Зміст професійної самореалізації має етапи особистісного становлення в обраній професії, професійне зростання і розвиток професійної компетентності, професійний інтелектуальний досвід. Про високий рівень самореалізації особистості свідчить її особистісна зрілість. Її характеристики проявляються на рівні самосвідомості і розкриваються в процесі самоуправління та саморегуляції поведінки у професійній діяльності.

Самореалізація особистості є важливим показником її життєдіяльності, а особливо у професійній сфері – одній з провідних сфер людської життєдіяльності. Необхідним атрибутом самореалізації є саморозвиток особистості як прояв суб’єктної активності у будь-якій діяльності. У зв’язку з цим важливо виокремити самореалізацію, її якісний рівень як показник продуктивності життєвого шляху, успішності у професійній діяльності.

Зміна змісту особистісної самореалізації демонструє високу адаптаційну пластичність особистості, необхідну для збереження рівноваги при взаємодії з динамічним соціальним середовищем. Л. Коростильова та А. Никонова розглядають особливості самореалізації на різних етапах професійного становлення та життєвого шляху як процес, детермінований інтегральними особистісними особливостями, зокрема – комунікативними та емоційно-вольовими характеристиками.

3. Етапи професійного шляху особистості

У сучасній зарубіжній психолого-педагогічній науці трудову активність особистості представляють у виді професійного циклу, що складається з декількох універсальних стадій. Найбільш розповсюдженими, теоретично і практично обґрунтованими концепціями професійного циклу особистості зарубіжними дослідниками визнається теорія американського психолога Д. Супера (Зирег О.Е.) [10, с. 17].

Так, згідно Суперу Д., професійний шлях людини складається з 5 характерних етапів, основним змістом яких є формування і розвиток професійної Я — концепції особистості.

Перший етап — етап росту (від народження до 14 років), коли тільки починає розвиватися Я — концепція. У своїх іграх діти програють різні ролі, потім пробують себе в різних заняттях, з’ясовуючи, що їм подобається і що в них добре виходить. У дитини формуються інтереси, що визначають його майбутню професійну кар’єру.

Другий етап — етап дослідження (ні/і 15 до 24 років), на якому молоді люди визначаються у своїх потребах, інтересах, здібностях і можливостях. На основі такого самоаналізу, вони визначаються у своїй професійній спрямованості і здійснюють професійний вибір.

Третій етап — етап зміцнення кар’єри (від 25 до 44 років). У цей період людина починає свою реальну професійну діяльність, у перші роки якої адаптується до неї, змінюючи місце роботи чи спеціальність (якщо це необхідно). В другій половині цього етапу спостерігається тенденція до збереження обраного виду Професійної діяльності, настає самий продуктивнии, творчий період професійного розвитку особистості.

Четвертий етап — етап збереження досягнутого (від 45 до 64 років), коли основною задачею особистості є збереження за собою того положення на виробництві чи службі, якого фахівець досяг на попередньому етапі.

П’ятий етап — етап професійного спаду (після 65 років). У цей період фахівець, у більшості випадків, змінює характер професійної діяльності, для того, щоб він міг відповідати фізичним і психічним можливостям людини що знизилися. На цьому етапі Припиняється професійна діяльність і кар’єра [10, с. 24-25].

У вітчизняній психолого-педагогічній науці проблеми професійного шляху особистості досліджувалися в роботах Клімова Є.О., Сластьоніна В.А., Кузьміної В.Н., Шадрикова В.Д. й ін. Найбільш розповсюдженою є концепція професіоналізації Є.О. Клімова, який виділяє сім складових його етапів, що характеризують особливості розвитку особистості фахівця, починаючи з етапу вибору професії (фаза оптанта, оптації) і до етапу наставництва (фаза наставника) — коли особистість стає авторитетним майстром своєї справи, що має однодумців, послідовників, учнів. Отже, згідно з Є.О. Клімовим, особистість в процесі свого професійного розвитку та становлення проходить наступні стадії:

1) оптант (фаза оптанта, оптації) — етап вибору професії;

2) адепт (фаза адепта) — на цьому етапі людина уже стала на шлях прихильності до професії, вона освоює її (навчання в спеціалізованому навчальному закладі: вузі, училищі і т.д

3) адаптант (фаза адаптації, «звикання» молодого фахівця до роботи);

4) інтернал (фаза інтернала) — на цьому етапі особистість є вже досвідченим працівником, який вже може самостійно й успішно справлятися з основними професійними функціями;

5) майстер (фаза майстерності) — працівник відрізняється якимись спеціальними якостями, уміннями, чи універсалізмом, широким орієнтуванням у професійній області, чи тим і іншим. Він знайшов свій індивідуальний, неповторний стиль діяльності, його результати стабільно гарні, він має підстави вважати себе незамінним працівником.

6) авторитет (фаза авторитету) — на цьому етапі фахівець — майстер своєї справи, відомий широко у своєму чи колі за його межами (у галузі, на міжгалузевому рінні, у країні).

Професійно-виробничі задачі він вирішує успішно за рахунок великого досвіду, умілості, уміння організувати свою роботу, оточити себе помічниками.

7) наставник (фаза наставництва). Фахівець є авторитетним майстром, він передає досвід молодим, стежить за їх ростом; його життя наповнене осмисленою професійною перспективою [10, с. 27-28].

Вітчизняний психолог А.К. Маркова виділяє п’ять рівнів професіоналізму особистості і відповідно ним — 9 етапів професійного становлення фахівця:

1) до професіоналізм включає етап первинного ознайомлення із професією;

2) професіоналізм складається із трьох етапів: адаптації до процесії, самоактуалізації у неї та вільного володіння професією у формі майстерності;

3) суперпрофесіоналізм теж складається із трьох етапів: вільного володіння професією у формі творчості, оволодіння суміжними професіями та творчого самопроектування себе як особистості;

4) непрофесіоналізм — виконання праці за професійно перекрученими нормами на фоні деформацій особистості;

5) після професіоналізм — завершення професійної діяльності [].

6) Аналіз наведених вище підходів до етапів професійного становлення особистості, дозволяє зробити наступні узагальнення. По-перше, процес професійного становлення особистості є індивідуально своєрідним, неповторним, але у ньому можливе виділення якісних особливостей та закономірностей, що відображаються у певних стадіальних характеристиках. Всі етапи професіоналізації особистості в межах однієї професії є універсальними, тобто кожна людина поступово проходить кожну з них.

По-друге, всі етапи професійного становлення є безумовно важливими для особистісного та професійного розвитку спеціаліста, взаємообумовлюють та взаємовизначають успішність професіоналізації людини.

По-третє, перехід від однієї стадії до іншої ініціюється змінами соціальної ситуації, перебудовою ведучої діяльності, що призводить до професійного розвитку особистості, формуванню професійно обумовлених психологічних новоутворень.

По-четверте, динаміка професійного становлення фахівця підвладна певним закономірностям: перші стадії включають знайомство з професією, адаптацію до професійної діяльності; наступні — розвиток професійної компетентності, професійної зрілості через виникнення індивідуального стилю професійної діяльності; останні — професійну стагнацію, зменшення професійної активності та завершення професійної діяльності.

Таким чином, при розгляді основних етапів професійного становлення педагога вищої школи доцільно зупинитися на трьох основних стадіях, виділення яких ґрунтується на концепції стресу Ганса Сельє.

Видатний вчений, медик, біолог Сельє Г. досліджуючи особливості впливу стресового фактора (подразника) на організм людини, виділяє три фази реагування: тривоги, резис-тентності (протидії) і виснаження. На першій стадії — стадії тривоги — відбувається процес адаптації організму до стресо-ра. На другій стадії — фаза опору — ознаки реакції тривоги практично зникають, працездатність організму різко зростає, він працює з найбільшою ефективністю. Але тривалість періоду опору залежить від вродженої пристосовності організму і від сили стресора. Після тривалої дії стресора, до якого організм пристосувався, поступово виснажуються запаси адаптаційної енергії, настає третя фаза — фаза виснаження. Знову з’являються ознаки тривоги, але тепер вони необоротні. На думку Сельє Г. ці три фази нагадують стадії людського життя: дитинство (і з властивому цьому віку низькою опірністю й надмірними реакціями на подразники), зрілість (коли відбувається адаптація до найбільш частих впливів і збільшується опірність) і старість (з необоротною втратою пристосовності і поступовим постарінням), що закінчується смертю [10, с. 30].

Ці ж стадії характеризують процес професіоналізації особистості — включення її до професійної діяльності, коли саму професійну діяльність, її специфічні умови та чинники, ми будемо приймати за стресовий фактор — те нове для особистості, з чим вона зустрічається в процесі оволодіння певною спеціальністю.

Відтак, першим етапом професійного становлення педагога вищої школи є етап професійної адаптації.

Виникнення терміна «адаптація» (від лат. пристосовую) відноситься до другої половини ХУІІІ століття. Введення його в науковий оборот зв’язують з ім’ям німецького фізіолога Ауберта, який використовував цей термін для характеристики явища пристосування чутливості органів зору до дії певного подразника [10, с. 33].

У вітчизняній науці можна виділити умовно чотири періоди в процесі найбільш активного вивчення проблеми адаптаційних процесів особистості, протягом яких адаптація людини досліджується в безупинному визначальному зв’язку із умовами життя суспільства, а самий термін «адаптація» перестає бути тільки науковою категорією біології та медицини.

Перший період приходиться на 20 — 30-і роки ХХ століття, коли відбувалися радикальні зміни в соціальному статусі особистості. На даному етапі адаптаційні процеси розглядаються в просторі інтенсивної підготовки кадрів до нових, тільки що з’явившихся професій. Найбільш часте застосування терміна «адаптація» відноситься до природничих наук.

Другий період відноситься до 50 — 60-х років, коли до проблеми адаптації людини звертаються вчені в області соціології праці і трудових ресурсів (міграція робочої сили, профорієнтація і т.д.).

Третій період — 60 — 80-ті роки — характеризується активним перетворенням спеціально-наукового терміна «адаптація» в одну з основних категорій психології, педагогіки, філософії і соціології. Виникають перші системні дослідження процесу адаптації особистості до нових соціальних умов, які дуже часто носять суперечливий характер. Особливу актуальність здобувають дослідження процесу адаптації робітників у виробничих колективах, студентів вузів, випускників шкіл.

Четвертий період — 90-і роки і до дійсного моменту — характеризується, наявністю найбільшого спектру підходів не тільки до проблеми адаптаційних процесів особистості, їхньої сутності, типології, механізмів, але і до адекватності використання самого терміна «адаптація особистості» в умовах гуманістичної парадигми. Особливе значення наділяється проблемі всебічної адаптації особистості дитини до умов різних типів дошкільних і шкільних установ, факторам особистісної адаптованості в родині; особливостям процесу адаптації особистості в екстремальних умовах професійно-педагогічної адаптації.

Таким чином, термін «адаптація», одне із центральних понять біології, ночам широко застосовуватися як основна наукова категорія в інших галузях: психології, педагогіці, філософії, соціології та ін., які не тільки розширили знання закономірностей адаптаційних можливостей людини, але й спричинили необхідність виділення видів адаптації відповідно до видів нового адаптивного середовища (зовнішнього чи внутрішньо особистісного). На даному етапі розвитку науки виділяють більш десяти видів адаптаційних процесів людини:

1) за видами адаптаційного середовища:

— біологічна адаптація;

— фізіологічна адаптація;

— психічна адаптація;

— психологічна адаптація;

— соціально-психологічна адаптація;

— соціальна адаптація;

— виробнича адаптація;

— професійна адаптація та ін.;

2) за структурними компонентами адаптивного середовища:

— предметно-діяльнісна;

— технологічна;

— особистісна адаптація та ін. (Маркарян Е.С., Налчаджян А.А., Ольшанский Д.В., Сарджвеладзе Н.І., Фурман А.В. та ін.) [9, с. 56].

Загальну типологію адаптаційних процесів людини доцільно розглядати згідно концепції модусів людської реальності Слободчикова В.І. Саме вона, на наш погляд, відбиває сутність феномену адаптації людини як системи взаємообумовлюючих один одного елементів, які складають єдність всіх аспектів людського буття.

На основі праць основоположників сучасної вітчизняної психології Ананьєва Б.Г. і Леонтьєва О.М., Слободчиков В.І. представляє авторську концепцію суб’єктно-цілісності людини — її психологічної організації [9, с. 57].

Так, згідно з В.І. Слободчиковим, буття людини є системою п’яти модусів, які представляють єдність природно-тілесного, суспільного та духовно-душевного компонентів.

Першим модусом, проекцією людини виступає індивідність.

Людина як індивід з’являється у своїх природних, біологічних особливостях, як людський організм, тілесне буття. Індивід — це насамперед генотипічне утворення, а саме поняття «індивід» виражає неподільність, цілісність і особливості конкретної людини, що виникають уже на ранніх ступінях розвитку життя.

Індивід як цілісність — це продукт біологічної еволюції, у ході якої відбувається процес не тільки диференціації органів і функцій, але також і їхньої інтеграції, їхнього взаємного пристосування (Леонтьев О.М.). Людина як індивід є істотою матеріальною, природною, тілесною у його цілісності та неділимості. З моменту свого народження людський індивід є носієм специфічно людської біології, сформованої попереднім розвитком у філогенезі. Саме цьому індивідному існуванню людини відповідає психофізіологічний рівень адаптації як онтогенез у філогенезі, як надбання в процесі біологічної адаптації індивідуальних особливостей адаптації окремої істоти на рівні організму.

Таким чином, індивідність людини характеризується психофізіологічною адаптацією — пристосувальною активністю як на гомеостатичному, так і на «дослідницькому» рівні, що носить активний, перетворюючий характер. На рівні індивіда активність людини спрямована на встановлення психофізіологічної рівноваги з природою як навколишнім середовищем. Причому природа розуміється нами як сукупність зовнішніх (власне природних та матеріальних, створених людством) умов існування людини. Результатом психофізіологічної адаптації людини, на нашу думку, є психоемоційна стабільність, стійкість, урівноваженість психічних процесів, відсутність психогеній, тобто — психофізіологічне здоров’я особистості.

Другим модусом людської реальності є суб’єктність. Розуміння суб’єкта в психології завжди пов’язується з приділенням людського індивіду якостями бути активним, самостійним, здатним реалізовувати специфічно людські форми життєдіяльності. Людина як суб’єкт є носієм предметно-практичної діяльності, спілкування й пізнання, джерелом активності, спрямованої на об’єкт. Він — цілісність щиросердечного життя, інтеграція психічних процесів, функцій і властивостей. Суб’єктність — це різноманіття психологічних здібностей і механізмів, узагальнено представлених у таких психологічних реаліях, як розум, почуття, спонукання, воля, здібності людини. Суб’єкт як цілісність формується в ході історичного й індивідуального розвитку. При народженні в людини існує два шляхи існування в навколишньому світі: чи цілком збігатися з умовами своєї життєдіяльності, чи ж бути у відношенні до цих умов, до своєї природи. Перший спосіб — це тваринно-подібний спосіб життя, пасивне пристосування. Для цього способу життя цілком достатньо філогенетично заданих природних здібностей. Для другого шляху — активної адаптації — тільки індивідних здібностей недостатньо. Щоб людина встала у відношення до своєї життєдіяльності, вона повинна бути йому дана як незбіжна з ним, повинний случитися вихід за межі безпосереднього, природного плану життя. Щоб стати суб’єктом, людина повинна постійно перетворювати природу (у першу чергу свою природу, свій організм) в особливий функціональний орган, що реалізує суб’єктне відношення до неї. Здатність до зміни дійсності, людей і самого себе в процесі перетворення умов своєї життєдіяльності і (внутрішньою характеристикою самої життєдіяльності людини а суб’єктному вираженні. Суб’єктність буття людини, таким чином, є результатом психологічної адаптації.

Оскільки як суб’єкт людина є здатною перетворювати власну життєдіяльність в предмет практичного перетворення, оцінювати способи діяльності, контролювати її хід і результати, змінювати її прийоми, сферою навколишнього середовища з якої взаємодіє суб’єкт є діяльність, її цілі, завдання, умови та фактори. Саме діяльність реалізує потребу людини у пізнанні навколишнього й внутрішнього світу.

Третім модусом людської реальності є особистісне (цілісне) буття. Людина як особистість вільно й усвідомлено приймає ту чи іншу соціальну ролі,, усвідомлює можливі наслідки своїх дій і приймає повну відповідальність за їхні результати. Особистість — це повна само визначеність людини у всій сукупності його дій, відносим з ницими, його устремлінь і орієнтацій. Особистість не є єдиною і назавжди сформованою якістю, станом, структурою чи рівнем. Особистість — це спосіб дій, специфічний спосіб існування, образ буття. Тому людина щораз повинна затверджувати себе як особистість.

Третій модус людської реальності є результатом соціально-психологічної адаптації як результату взаємодії людини та організації як сумісно організованого колективного суб’єкта, як деякої соціальної спільності, яка не зводиться до простої суми особистостей, які входять до неї. Соціально-психологічною сутністю організації виступає спільна діяльність людей, яка має власні організаційні вимоги, норми та правила, й спрямована на реалізацію соціогенних потреб (Казміренко В.П.) [7, с. 39].

Таким чином, в процесі соціально-психологічної адаптації як активної взаємодії особистості й соціально-психологічних організацій формується ціннісно-орієнтаційна єдність особистості та групи, особистість стає повноправним членом спільноти й не тільки входить в систему норм та принципів поведінки даної соціально-психологічної організації, а й змінює її відповідно до власних світоглядних позицій.

Четвертим модусом людської реальності є індивідуальне (одинично-унікальне) буття. Людина як індивідуальність розкривається у самобутньому авторському відношенні до соціальних норм життя, у виробленні власного, сугубо індивідуального (унікального і неповторного) способу життя, свого світогляду. Таким чином, на відміну від становлення особистості як процесу соціалізації людини, становлення індивідуальності є процесом індивідуалізації суб’єктивної реальності. І якщо особистість — це визначена позиція людини у відносинах з іншими, то індивідуальність — це визначення власної позиції в житті. Тому індивідуальність людини завжди припускає тотальну рефлексію всього його життя. У цьому — суть соціальної адаптації особистості як становлення свого «Я» через ефективний соціальний розвиток, оволодіння соціальними ролями, нормами і цінностями, культурою. Сферою навколишнього середовища з якою взаємодіє індивідуальність і є, таким чином, культура як цілісна система матеріального, соціального та духовного буття людини. Результатом соціальної адаптації є встановлення таких взаємовідносин людини й культури, в яких людина як індивідуальність розкривається в самобутньому відношенні до соціальних норм життя, у визначення власного, індивідуального, унікального та неповторимого способу життя, власного світогляду.

П’ятим модусом людської реальності є універсальне (родове) буття. Умовою становлення універсумом є перетворення своєї унікальної одиничності в нескінченне універсальне буття, у якому відкривається потенційна еквівалентність людини світу, уся повнота людської реальності як духовного мікрокосму, всесвіту [7, с. 40]. Унікальність людини визначається тим, що вона є частиною буття, яке усвідомлює як потенційну нескінченність. Досягнення універсального буття є результатом особистісної адаптації як вищого рівня адаптаційних процесів, що поєднує всі попередні. Особистісна адаптованість припускає повну конгруентність «Я» як єдність і гармонію «Я — психофізіологічного», «Я — психологічного», «Я — соціально-психологічного» і «Я — соціального».

Якщо розглядати місце професійної адаптації в структурі адаптаційних процесів людини, то вона за своїм типом є складовою соціальної адаптації особистості.

Під професійною адаптацією ми розуміємо складний процес активної взаємодії особистості й професійного середовища, цілеспрямований, усвідомлений процес прийняття особистістю змісту професійної педагогічної діяльності, що в найбільшому ступені забезпечує ефективність науково-педагогічної діяльності, збереження психоемоційного здоров’я особистості та особистісну задоволеність професійною самореалізацією.

Оскільки адаптація особистості є процесом взаємодії особистості та середовища, в якості об’єкта професійної адаптації визначається соціальна ситуація розвитку спеціаліста, тобто система відношень між спеціалістом та соціальною дійсністю. Це виступає тим «пусковим механізмом» для всіх змін, які характеризують розвиток спеціаліста й визначають ті форми й напрямок саморозвитку та самовдосконалення педагога. Отже, рушійної силою професійної адаптації є виникнення протиріччя між професійно-педагогічною підготовленістю, соціальними і професійними чеканнями особистості і реальними вимогами, конкретними умовами діяльності педагога, які знаходяться в ситуації постійної зміни, що обумовлено суспільною динамікою, соціальним розвитком.

Висновки

З нашого погляду, професійне середовище як соціальна ситуація розвитку складається з чотирьох основних компонентів: психофізіологічні ускладнення професійної діяльності, психолого-педагогічні та наукові технології; особливості соціально-психологічного простору та професійних вимог, установок, які об’єднуються у професійну роль.

Список використаних джерел

Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания. — Л., 1968. – 236 с.
Абульханова-Славская К. А. Деятельность и психология личности. -М.: Мысль, 1980. – 198 с.
Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. М.: Мысль, 1991. – 299 с.
Донченко О. А. Адаптаційний невроз як ознака нашого часу / Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення. — К., 1994. – С. 40.
Климов Е. А. Психология профессионального самоопределения. — Ростов-на-Дону.: Изд-во „Феникс”, 1996. – 512 с.
Коростылева Л. А. Самореализация личности в профессиональной сфере: генезис затруднений. / Вып. под. ред. Г. С. Никифорова, Л. А. Коростылевой. – СПб.: Издательство С.-Петербургского университета, 2001. – С. 3 – 23
Коростылева Л. А., Никонова А. Н. Психологические проблемы самореализации личности. / Вып. под. ред. Г. С. Никифорова, Л. А. Коростылевой. – СПб.: Издательство С.-Петербургского университета, 2001. – С. 24 – 41
Психологические проблемы самореализации личности. / Вып. под. ред. Г. С. Никифорова, Л. А. Коростылевой. – СПб.: Издательство С.-Петербургского университета, 2001 – 165 с.
Життєві кризи особистості: Наук.-методичний посібник: У 2 ч. / Ред. рада: В. М. Доній та ін. — К.: ІЗМН, 1998. — Ч. 1: Психологія життєвих криз особистості. – 360 с.
Ядов В. А. Самореализация и прогнозирование социального поведения личности. – Л.: „Наука”, 1999. – 264 с.

Освіта та самоосвіта

Можливості самореалізації людини як особистості. Розвиток технологій професійної діяльності та життєдіяльності індивіда

Вступ

1. Процес самореалізації людини

2. Реалізація професійної діяльності індивіда

3. Етапи професійного шляху особистості

Висновки

Список використаних джерел

Розділи

Теги