Вступ

Одним із вимірів соціальності людини є її поведінка як сукупність видимих вчинків і дій, що так чи інакше зачіпають інтереси інших людей, великих та малих соціальних груп та відображають рівень засвоєння нею соціальних норм, правил, принципів життєдіяльності в умовах взаємодії з оточуючим довкіллям. З цим пов’язана актуальність її вивчення на сутнісному та змістовному рівні, а також у контексті з’ясування тих механізмів, які є її основними чинниками формування. Теоретичний аналіз проблеми та осмислення її практичного вираження сприятиме більш глибокому розумінню різних моделей соціальної поведінки, причин їх розвитку та її прогнозуванню, що, на наш погляд, може сприяти і розумінню та поліпшенню загальної соціально-педагогічної ситуації. Саме у такому контексті формулюються мета та завдання нашої роботи, у розв’язанні яких ми будемо опиратися на попередні теоретичні здобутки.

До проблеми вивчення соціальної поведінки, її мотивів і по-треб вчені зверталися у різних контекстах, зокрема: їх генези і функціональної обумовленості (Л. Божович, М. Лісіна); ієрархії мотивів і мотивації (А. Леонтьєв); диспозиції потреб особистості та регуляції соціальної поведінки (В. Ядов); генези потреби «бути особистістю» (А. Петровський, В. Петровський); щодо структури мотивів соціальної поведінки (І. Алтуніна); розвитку мотиву і мотивації досягнення успіху, їх позитивного підкріплення (Х. Хекхаузен, Д. Маккелланд, Дж. Аткинсон, К. Левин), походження мотивації влади з комплексу неповноцінності (А. Адлер); ситуацій-них детермінантів поведінки, раціонально обумовлених вчинків, поведінкових реакцій (Г Олпорт); механізмів виникнення нових мотивів і мотивацій через оперантне научіння (Б. Скіннер) та ін.

Однак, не зважаючи на високий інтерес до соціальної поведінки представників різних наук, у тому числі психології, соціології, соціальної психології, тема залишається недостатньо вивченою, актуальною, оскільки динамічними є соціальне життя і розвиток науки. Її актуальність для соціальної педагогіки обумовлена потребами теорії і практики у з’ясуванні та обґрунтуванні рушійних сил соціальної поведінки особистості і групи, як основних суб’єктів соціальної та соціально-педагогічної взаємодії. 

1. Основні типи соціальної поведінки особи

Розуміння особистості як соціально-психологічного феномена диктує потребу розглядати поведінку індивіда як соціальну за змістом та психологічну за формою. Тобто вона, поведінка, є спілкуванням і взаємодією двох суб’єктів (колективних чи індивідуальних) на ґрунті певних норм, інтересів, установок, цінностей, особистісних смислів і мотивів. Соціальну поведінку ми розглядаємо як відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих вчинків особистості [2, с. 87]. Поведінку конкретної особистості можна уявити як систему взаємопов’язаних дій і вчинків індивіда, котрі здійснюються для реалізації певних функцій та вимагають зв’язку людини із соціумом. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з іншим співрозмовником чи групою, до якої вона належить. На неї впливають також групові норми і цінності, статусно-рольові приписи.

Систематизація специфічних особливостей поведінки конкретної людини у конкретному соціумі дозволяє виокремити загальні соціально-психологічні передумови поведінки особистості в структурі групових відносин: 1) учасники взаємодії: суб’єкт А (окремий індивід чи група людей), наділений певною організацією та активністю у побудові доцільної системи комунікативних дій; суб’єкт Б – інший учасник взаємодії (індивідуальний чи колективний), на який спрямована активність і дія; 2) готовність до дії; 3) певна комунікативна програма (лінія, стереотип) поведінки та механізм оцінки ефективності її виконання; 4) власне комунікативна дія, вчинок (схема 1).

Можна виокремити, залежно від ситуації, різні типи поведінки: вербальна (виявляється у мові); знакова (реакція на знак); рольова (відповідає вимогам, які висуваються до індивіда певною роллю); поведінка, що відхиляється (суперечить прийнятим у суспільстві правовим, моральним, соціальним та іншим нормам). Переоцінка особистістю своїх комунікативних можливостей, послаблення критичності при контролі за реалізацією комунікативної програми поведінки (тобто неадекватність поведінки) негативно позначається на міжособистісних стосунках і групових відносинах, що може викликати агресію, депресію, конфлікт.

Можна, отже, констатувати, що адекватна поведінка, ефективне спілкування дорівнюють продуктивним соціальним та міжособистісним відносинам, а неадекватна поведінка, неякісне спілкування утворюють труднощі при входженні особистості в соціум. Логіку такого узагальненого аналізу показано на схемі 2.

Схема 2. Залежність якості соціального життя і відносин індивіда від особливостей спілкування та ступеня адекватності поведінки

Вчинок, тобто комунікативна дія, опосередкована процесом спілкування та взаємодії між людьми, є складовою константою (основною одиницею) соціальної поведінки. В довідковій літературі вчинок характеризується як акт морального самовизначення індивіда, в якому він утверджує себе як особистість у своєму ставленні до інших людей, груп, суспільства. У вчинку людина, змінюючи себе, змінює ситуацію і в такий спосіб впливає на соціальне оточення.

Отже, можна стверджувати, що вчинок є провідним механізмом і рушійною силою розвитку та саморозвитку особистості в соціумі. В. Роменець трактує вчинок як найяскравіший спосіб вираження людської діяльності, який, з одного боку, включає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого – сам визначає цю культуру, будучи проявом суб’єкта історичної діяльності [6, с. 383]. Вчений визначає вчинок осередком будь-якої форми людської діяльності, і не тільки моральної. Вчинок виражає будь-які відносини між особистістю і матеріальним світом, він є способом особистісного існування в ньому. За В. Роменцем, все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом та його результатом. Вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом. Він відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового, соціально-політичного та іншого освоєння. Відтак, вважає дослідник, вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, що допомагає витлумачувати природу людини і світу в їх пізнавальному та практичному відношенні.

Соціальна поведінка особистості характеризується не тільки творчою, інтелектуальною активністю, але й соціально-психологічною (взаємодія, обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо), яка визначається співвіднесенням процесу спілкування з власним соціально-психологічним досвідом, інформаційним фондом, системою цінностей, мірою участі людини у комунікації.

Соціальна поведінка, отже, характеризується як зовнішніми виявами (дія, вчинки), так і внутрішніми особливостями, зумовленими інтересами, потребами, ідеалами, переконаннями, активністю тощо. Коли задоволенню потреби людини у спілкуванні ніщо не загрожує, комунікативна активність зростає, людина прагне стати настільки успішною у взаємодії, наскільки їй дозволяють її здібності ефективно розв’язувати спільне завдання. Водночас люди, яким не вдалося розвинути свій комунікативний потенціал, вплинути на співрозмовника, відчувають зниження активності. Вияв активності може бути обмежений і негативним впливом минулого соціально-психологічного досвіду та звичками, соціальними впливами і груповим тиском, внутрішніми захистами, порушенням гармонії між особистістю і соціумом.

2. Мотивація соціальної поведінки та механізми її формування

На наш погляд, у з’ясуванні сутності того чи іншого явища значна роль належить концептуальному підходу, який і забезпечує методологію дослідження. З цією метою нами було здійснено теоретичний аналіз наукових джерел, на підставі чого зроблено висновки, що наука про поведінку розвивалася на кількох принципових підходах, а саме:

• зміщеної активності, яка визначається інстинктами, що у реальності мають чотири основні характеристики: джерело (стан огранізму), мету, об’єкт, стимул (З. Фрейд). [1, с. 116-118];
• механістичному, який грунтувався на положеннях про те, що поведінку завжди можна достовірно визначити, передбачити і проконтролювати; що різні види поведінки розвиваються по одним і тим же основним принципам і закономірностям; що у контролі поведінки велику роль відіграють різні підкріплення та стимули (Б. Скіннер). [2, с. 337-351];
• ціннісного підкріплення, відповідно чого вирогіднісний потенціал поведінки у специфічних ситуаціях можна передбачити на основі очікувань та ціннісного підкріплення, яке по своїй суті мінімізує покарання та максимілізує заохочення; що різні типи поведінки зумовлюються наступними шістьма категоріями потреб: статусу визнання, захисту-залежності, домінування, незалежності, любові та прив’язаності, фізичного комфорту (Дж. Рот- тер). [3, с. 415-417];
• інтеракційному, згідно якого основними детермінантами поведінки є як риси характеру особистості, так і ситуаційні перемінні її життя. [1, с. 300];
• диспозиційному та теорії рис особистості, що обґрунтовують постійність поведінки людини навіть у часі і в змінених умовах життя, оскільки вважають її залежною саме від рис характеру (Г Олпорт). [4, с. 271-303];
• моделювання, в основі якого правила поведінки формуються під впливом побаченого і почутого, внаслідок спостереження за іншими. Основними компонентами такого соціального научіння через спостереження є: увага, запам’ятовування, відтворення і закріплення дії на основі позитивного підкріплення та самопідкріплення і саморегуляції шляхом встановлення певної планки власних досягнень. Вміння людини усвідомлювати свої здібності вибудовувати власну поведінку відповідно до ситуації та поставлених задач передбачає врахування власного попереднього досвіду успіхів та невдач, досвіду інших. Також поведінка може змінюватись під впливом вербальних переконувань та на основі емоцій-них підйомів (А. Бандура) [5, с. 380-392];
• мотиваційно-потребнісному, який пояснює поведінку людини двома глобальними категоріями мотивів: дефіцитарними — пов’язаними із задоволенням фізі-ологічних потреб; мотивами росту — метапотребами — пов’язаними з розширенням світогляду, набуттям нового соціального досвіду, з актуалізацією особистіс- ного потенціалу і досягненнями. Схематично вони знайшли своє відображення в ієрархії потреб (А. Маслоу) [2, с. 487-501];
• компенсаторному, який формується на основі комплексу неповноцінності людини внаслідок її фізичних обмежених можливостей, надмірної опіки, відчуття покину- тості та певної соціальної ізольованості, або комплексу зверхності над іншими внаслідок перебільшення власних здібностей і постійного бажання визнання (А. Адлер). [3, с. 168-171];
• феноменальності природи людини, яка на рівні поведінки може розкриватися в тому, що: різноманітні форми поведінки виявляються в умовах відсутності будь-яких обмежень; поведінка особистості, як і сама особистість, є унікальними у сприйнятті іншими і часто ґрунтуються на суб’єктивному досвіді. Її можна зрозуміти тільки на основі холістичності, а пояснити — з позиції «Я-концепції «Хто Я?» в категоріях позитивного і негативного образу себе (К. Роджерс) [1, с. 529-551];

Кожен із цих підходів розроблявся в межах різних теорій особистості і на прикладі різних цільових груп (клієнтів). Але, на наш погляд, у своїй сукупності вони можуть слугувати обґрунтуванню різних моделей соціальної поведінки особистості і групи. Прийняття такої сукупності є просто необхідним, оскільки соціальне середовище складається з різних типів суб’єктів, що обумовлює і множинність поведінкових реакцій, механізмів їх формування та детермінованість різними чинниками зовнішнього і внутрішнього життя. Всі названі підходи тією чи іншою мірою розкривають основні характеристики різних моделей поведінки, а в своїй сукупності пояснюють особливості її формування, прояву і сприйняття в оцінці інших та самооцінці. Ігнорування будь-якого із них обмежить уявлення про соціальну поведінку у її багатовекторності і багатовимірності.

Логічно стверджувати, що:

• соціальний сенс поведінки виявляється у спілкуванні та різних видах діяльності, що відображають соціальні позиції та соціальні установки суб’єктів такого спілкування;
• сутність соціальної поведінки найбільшою мірою розкривається у контексті групової поведінки людини;
• мотивація не ототожнюється з мотивами, а являє собою динамічну категорію, яка системно включає в себе не тільки мотиви, а й потреби, що визначають поведінку особистості в тій чи іншій соціальній ситуації і певною мірою можуть визначатися як готовність діяти певним чином для досягнення поставленої мети на основі розуміння цінності досягнення успіху та оцінки власних здібностей і зусиль, яких необхідно для цього докласти, у їх сукупності;
• динамічність визначається ієрархією мотивів і потреб у часі та в ситуації, значимістю і цінністю самої мети, самооцінкою власних здібностей, об’єктивною оцінкою затрат зусиль та часу, які необхідні для досягнення по-ставленої мети. Така факторна зумовленість динаміки мотивації соціальної поведінки особистості дозволяє зробити висновок про те, що по мірі дорослішання людини, зміни ситуації її соціального розвитку і соціальних домагань, збагачення її соціального досвіду на основі досягнень і втрат, відповідного самопізнання і самовдосконалення у цьому процесі мотивація соціальної поведінки може змінюватись.

Отже, поведінка особистості тісно пов’язана з її актуальними соціальними потребами і значною мірою детермінується ієрархією її мотивів. До актуальних соціальних потреб, найперше, відносяться ті, що пов’язані з потребами перебування у групі (колективі) собі подібних (за віком, інтересами, переконаннями тощо), потребами спілкування та самореалізації у своїх потенціях, а до мотивів — з особливостями сприйняття себе та оточуючих, а також із взаєминами з іншими. Ієрархія мотивів формується відповідно до уявлень про ідеал, необхідне і під впливом різних соціальних ситуацій та соціокультурних умов того середовища, в якому особистість перебуває.

Існують різні класифікації соціальної поведінки, зокрема М. Вебера (за критерієм раціональності), Ч. Анковика (за критерієм соціально-культурної обумовленості), Дж. Луджера (за критерієм ціннісної орієнтації), К. Левина (за критеріями потреб та індивідуального реагування на ситуації). Така типологічна різноманітність свідчить про широкий діапазон мотивації щодо соціальної поведінки, обумовленої об’єктивними і суб’єктивними чинниками соціального життя.. Однак, у найбільш загальному вираженні, соціальну поведінку можна класифікувати тільки за ознакою соціальної спрямованості. На цій підставі загально-прийнято виокремлювати просоціальну і асоціальну, девіантну поведінку. З позиції соціальної педагогіки особливий інтерес викликає саме девіантна поведінка і її різні види, яка потребує певної корекції на основі комплексного вивчення особливостей її прояву, оцінки вікових потреб та можливостей носіїв цієї поведінки, а також умов середовища, найближчого оточення, в якому девіант формується і живе.

В цілому, як засвідчують спостереження, характер проявів соціальної поведінки залежить від особливостей взаємовідносин людини із соціумом, до якого вона належить, а сама поведінка може розглядатись як одна із форм організації психічного життя людини. Численні відхилення у поведінці від прийнятих норм у більшості випадків свідчать про наявність конфлікту між суспільними та особистісними інтересами, а також спробу людини уникнути виконання певних зобов’язань, відповідальності, подолати свою невпевненість, компенсувати неувагу до себе та своїх потреб і проблем, захистити власну самість, перевірити свої можливості.

Мотивація соціальної поведінки також може бути представлена на основі певної типології. До основних мотивів соціальної поведінки можна віднести наступні:

• мотив досягнення людини (він реалізується в активних прагненнях до високих результатів своєї діяльності, професійної успішності, високого життєвого комфорту, духовного вдосконалення, переваг над іншими тощо). Його розвитку сприяє здатність особистості пов’язувати досягнуті результати з цілеспрямованими діями і затраченими зусиллями, інтелектуальний рівень;
• мотив аффіліації (розкривається на рівні встановлення, підтримки, збереження гарних людських стосунків з іншими, в першу чергу з референтної групи, усвідомлення їх цінності);
• мотив влади (формується, як правило, на основі комплексів неповноцінності чи завищеної самооцінки людини. Реалізується в різних видах поведінки, спрямованої на контроль над іншими людьми, їх залякування, примус, маніпулювання їхньою свідомістю, шантаж). Осмислення визначених мотивів підштовхує нас до висновку, що в реальному житті вони практично не зустрічаються у чистому вигляді, хоча їх чітке домінування можна прослідкувати на прикладі окремих осіб та в окремих соціальних ситуаціях самоствердження. Здебільшого такі мотиви зустрічаються у комбінованому вигляді і ситуативно виходять на домінуючі позиції у системі мотивації соціальної поведінки особистості.

Очевидно, що передумови розвитку соціальної поведінки, її мотивації спостерігаються вже у ранньому дитинстві, коли діти в своїх оцінках різних фактів, ситуацій, ставлень ще залежні та орієнтовані на оцінки найближчих дорослих. Для цього періоду розвитку дитини у її поведінці характерне наслідування, яке підкріплюється оцінками з боку найближчого оточення. Значний вплив на розвиток соціальної поведінки дитини у цьому віці має потреба у спілкуванні, ступінь її прив’язаності до батьків, емоцій-на захищеність та контакт з іншими дітьми.

У дошкільному віці дитини вже достатньо чітко прослідко- вуються певні лінії соціальної поведінки. Їхньому оформленню значною мірою, на наш погляд, сприяють групові ігри, особливо сюжетні, соціально-рольові та на соціально-побутові теми, які стимулюють розвиток мотивів соціальної поведінки, і, насамперед, мотиви досягнень, аффіліації і просоціальної поведінки, яка розкривається на рівні бажань і фактів допомоги, співчуття та співпереживання, в альтруїзмі. Значною мірою розвитку і закріпленню моделей соціальної поведінки сприяють постійні контакти з ровесниками, наявність серед них друзів.

У молодшому шкільному віці, внаслідок зміни ситуації соціального розвитку дитини у зв’язку з тим, що вона отримує новий статус (стає учнем), потрапляє в нове соціальне середовище (шкільне), розширює коло свого спілкування (однокласники), включається в інший режим роботи (навчальний процес), який поступово стає провідним видом діяльності, розширюється діапазон і поглиблюється зміст вимог, які до неї висуваються, спостерігається диференціація у свідомості дитини тих факторів, від яких залежить досягнення цілей, пов’язаних з мотивами соціальної поведінки, формування власних адекватних оцінок і само-оцінок у цих досягненнях, акцентування уваги на міжособистісних взаєминах. Молодші школярі завжди виявляють готовність прийти на допомогу тим, хто її потребує, але, як правило, ще не мають чітких соціальних мотивів: у цьому віці для них просто важливо не бути самотніми (саме тому вони з таким задоволенням включаються у виконання різних групових завдань, емоційно реагують на вдачі і невдачі всього класу, переживаючи їх як власні. Однак, мотив досягнення в різних видах діяльності, простежується як один із домінуючих. Очевидно, цим можна пояснити наявні у молодших школярів з цього приводу ревнощі, конкуренцію дітей, їхні переживання і страхи, які в крайніх вираженнях навіть спричинюють суїцидальну поведінку.

У підлітковому віці діти, як правило, диференційовано виокремлюють і дають оцінки різним видам соціальної поведінки. Однак, самі оцінки ще достатньо суб’єктивні, емоційно забарвлені. Безпосередній прояв соціальної поведінки не має чітких тенденцій, оскільки знаходиться у діапазоні крайніх оцінок доброго і поганого, а також детермінується потребами визнання, активного включення у колектив ровесників і, в зв’язку з цим, страхами бути знехтуваними. Готовність прийти на допомогу іншому, найчастіше, визначається не стільки потребою в цьому інших, скільки особистісним відношенням до конкретної людини, її сприйняттям як хорошої чи поганої. 

Висновки

Отже, соціальна поведінка особистості формується на ос-нові її соціальної мотивації, зокрема, соціальних потреб щодо приналежності до соціальної групи (чи груп), потребами спіл-кування, потребами повноцінної самореалізації і потребами соціального визнання. Структуру мотивації соціальної поведінки складають сукупність уявлень про: мотиви такої поведінки, оцінку ймовірності їх досягнення у конкретній ситуації, цінність того чи іншого досягнення, оцінку власних здібностей і необхідних зусиль для досягнення поставленої мети. Домінуючим мотивом соціальної поведінки особистості можна вважати мотив соціальних досягнень, який на кожному з етапів її соціального розвитку наповнюється конкретним змістом, відповідно до актуальних потреб розвитку і самореалізації, індивідуальних можливостей і здібностей.

Прослідковується певна закономірність у формуванні соціальної поведінки особистості на кожному етапі її розвитку, яка відображає схожість механізмів її формування, певну наступність, постійне збагачення змісту і форм по мірі виникнення нових потреб, накопичення соціального досвіду на особистісному рівні, його адекватної оцінки та врахування, а також обумовленість соціальними нормами і правилами, індивідуальними можливостями і здібностями, соціальними очікування референтної групи та власними амбіціям (соціальними домаганнями). Механізми формування соціальної поведінки, її детермінанти потребують подальшого теоретичного дослідження і експериментальної перевірки. 

Список використаної літератури

1. Алєксєєнко Т. Ф. Основні підходи до розуміння поведінки дитини/Т. Ф. Алєксєєнко//Сім’я. — 1997. — № 1. — С. 5-9.
2. Алтунина И. Р. Структура и развитие мотивов социального поведения: [учб. пособие]/И. Р. Алтунина. — М.: Изд- во Московского психолого-социального института, 2006. — 112 с.
3. Білоусова В. О. Виховання культури поведінки учнів / В. О. Білоусова, Т. В. Говорун, Н. Й. Кисельова. — К.: Рад. Школа, 1986. — 160 с.
4. Бобнева М. И. Социальные нормы и регуляция поведения / М. И. Бобнева. — М.: Наука, 1970. — 312 с.
5. Вебер М. Избранные произведения./М. Вебер [пер. с нем.; сост., общ. ред. и послесл. Ю. Н. Давыдова; пре- дисл. П. П. Гайденко]. — М., 1990. — С. 602-643.
6. Савонько Е. И. Возрастные особенности соотношения ориентации на самооценку и оценку другими людьми/Е. И. Са- вонько//Изучение мотивации поведения детей и подростков. — М.: Педагогика, 1972. — С. 44-50.
7. Хьелл Л. Теория личности. Основные положения, исследования и применение/Л. Хьелл, Д. Зиглер. — СПб: Издате-льство «Питер», 2000. — 608 с.