Міжнародний туризм як економічний та соціокультурний феномен

Роль туризму у духовному розвитку людини, формуванні інтелектуально й духовно сприйнятливої, комунікативно відкритої суспільної особистості важко переоцінити. Недаремно давні римляни полюбляли повторювати «Плавати по морю — ось що справді необхідно, а життя — річ не така вже й обов’язкова». У цьому виразі, що став крилатим, відобразився увесь зміст європейського ідеалу «людини, що пізнає», що «відкрита всім вітрам» і стурбована не тим, як залишитися незайманою душевно й інтелектуально, а тим, як найцікавіше і з найбільшою користю для суспільства прожити відпущений їй природою час.

В цьому плані міжнародний туризм слід вважати також одним із наймогутніших і найефективніших інструментів забезпечення нового світового порядку. Адже повноцінне формування глобального комунікативного простору (згадуваний вище глобалізм, на нашу думку, слід вважати «дитячою хворобою» цього процесу) можливе лише за умов неухильного і суворого дотримання міжнародних етичних норм. На жаль, нині це твердження поки що піддається сумніву суворою реальністю — втягнутий у війну фактично увесь близькосхідний регіон неминуче зазнає величезних економічних збитків саме через припинення туристських потоків. Причиною цього є, на наш погляд, нерозуміння того, що прибуток від активізації туризму за раціонального підходу може істотно перевищити прибуток від торгівлі нафтопродуктами і зброєю. Це є ще одним свідченням складності й тернистості того шляху, яким нині йде людство у пошуках нового загальноцивілізаційного ідеалу.

Міжнародний туризм, сутність, форми

На думку різних аналітиків, в основі розвитку міжнародного туризму лежать наступні чинники:

1) Економічне зростання і соціальний прогрес призвели до розширення об’єму ділових поїздок і поїздок з пізнавальними цілями.

2) Вдосконалення всіх видів транспорту здешевіло поїздки.

3) Збільшення числа найманих робітників і службовців в розвинених країнах і підвищення їх матеріального і культурного рівня.

4) Інтенсифікація труда і отримання трудящими більш тривалих відпусток.

5) Ослаблення обмежень на вивіз валюти в багатьох країнах і спрощення прикордонної формальності.

Як і будь-яка інша сфера господарської діяльності, індустрія туризму є вельми складною системою, міра розвитку якої залежить від міри розвитку темою, міра розвитку якої залежить від міри розвитку економіки країни загалом.

Слово tourist з’явилося в англійській мові на початку ХІХ століття й у перекладі з англійської означає: той, хто здійснює поїздку заради власного задоволення чи розширення культурного кругозору. По визначенню ООН турист — це особа, що перебуває в даній місцевості терміном більш ніж на одну ніч і менш ніж на рік.

Туризм — це динамічне, що розвивається, орієнтоване на споживача явище. Всесвітня рада по туризму і подорожам указала на наступні характеристики сучасного туризму:

— це найбільша індустрія світу, що має приблизно $ 3,5 трлн. Оборотного капіталу і, що включає в себе такі компоненти як:

— подорожі (круїзи, автобуси, літаки, автомобілі, залізниці);

— проживання (готелі і мотелі, конференції, виставки, зустрічі);

— харчування (ресторани, кафе, бари);

— відпочинок і дозвілля (гри, парки, розваги, атракціони).

Становлення системи міжнародної туристичної термінології

До другої половини ХІХ сторіччя туризм розвивався як елітарне і індивідуальне за своїм характером явище, яке не мало особливого значення та наслідків у суспільному житті. Його масовий розвиток розпочинається з появою та утвердженням капіталістичних суспільних відносин у Західній Європі. Саме тут, а точніше у країнах Альпійського регіону, отримують розвиток перші масові види туризму – бальнеолікування і рекреаційний туризм.

Відповідно саме у Австрії, Швейцарії, Німеччині у другій половині ХІХ ст. помічені перші спроби систематизації знань, пов’язаних з тими або іншими процесами в галузі туристичного розвитку.

Зокрема, дослідники вказують на доповіді Eduard Fröler з проблем швейцарського готельного господарства, у Цюриху в 1883 році, Ĵoseph Stradner на конгресі з прискорення туристичного розвитку в австрійських провінціях у м. Грац у Австрії у 1884 році [19, с. 10].

На цей же час приходиться і виникнення туристичної термінології та методики, які є елементом будь-якої науки.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ сторіччя найбільш значущими подіями у розвитку теорії туризму вважаються такі:

— 1896 р. – Е. Фльолер видає наукову працю „Значення туристичної статистики”;

— 1917 р. – І. Штраднер з університету в м. Грац у книзі „Прорив туризму” досліджує вплив туризму на місцеву економіку і розвиває теорію периферійного туристичного споживання. У зазначеній праці вперше запроваджуються терміни „географія туризму” (Fremdenverkehgeographie) і „туристичний район” (Fremdenverkehrsgebiet);

— 1919 р. Карл Спютс з Віденя вводить і визначає термін „туристична індустрія” (Fremdenverkehrsgewerbe);

— 1924 р. – Рене Бланшар із Франції публікує свою працю „Туризм у Французьких Альпах”;

— 1925 р. – Андреас Маріоті із Римського університету розпочинає викладати дидактичні проблеми туризму. [19,с. 11].

Можливо є й інші, поки ще не знайдені дослідниками, праці вітчизняних та іноземних вчених, у яких містяться спроби наукового осягнення, теоретичного осмислення туризму. Але й ті дослідження, які вже відомі, дають підстави стверджувати, що у кінці ХІХ – початку ХХ сторіччя були закладені засади сучасної теорії туризму як важливого явища суспільного життя.

Перше міжнародне визначення поняття «туризм».

Дотепер не сформовано однозначного підходу до трактування поняття «туризм». У науковій літературі дефініції терміна «туризм» подано в працях вітчизняних (М. Крачило, О. Любіцева, В. Федорченко, В. Кравців, М. Мальська, М. Рутинський, С. Кузик) і зарубіжних учених (В. Преоб-раженський, М. Мироненко, П. Жолдак, І. Зорін, К. Крапф, В. Гунзикер, Ц. Каспар, В. Ґаворецькі та ін.). Більшість розглядають туризм різновидом подорожі, де його учасники перебувають поза межами постійного місця проживання з метою відпочинку, оздоровлення або в інших подібних справах.

Швейцарські науковці (Бернський університет) К. Крапф і В. Гунзикер вважають: туризм — це сукупність відносин та явищ, які мають місце під час подорожей у певну місцевість за умови нетривалого поселення та нездійснення діяльності, що може спричинити отримання доходів. Зауважимо, що це визначення на Заході впродовж тривалого часу вважалося основним.

Були спроби визначення туризму і серед українських вчених. Ще на початку 40-х років XX ст. призабута вчена доктор географії О. Степанів замість терміна «туризм» вживала «мандрівки» і розкривала їх зміст: 1. «мандрують пішки, колесом, автомобілем, залізницею, пароплавом, човном, каяком, чи лещатами»; 2. «новіші часи принесли нові форми мандрівництва не в одиночку, а гуртом [групою]»; 3. «тільки планове, обдумане і відповідно підготовлене мандрівництво дає особисту і громадську користь». Авторка також визначає географію мандрівок — кожну околицю, оскільки «всюди знайдете своєрідну красу природи й народної культури, яка аж проситься, щоб описати, змалювати, сфотографувати, а зате стане вона предметом письменницького чи поетичного натхнення або основою до цікавих наукових дослідів».

Сучасна схема класифікації туризму

Комплексність туристичних послуг розкривається через їхню класифікацію. Існує кілька класифікаційних підходів, що ґрунтуються на різних групувальних ознаках.

 

З метою класифікації сучасного туризму необхідно встановити його найістотніші класифікаційні ознаки. Доцільна класифікація за географічною ознакою, напрямом туристичного потоку, метою поїздки, способом пересування, засобам розміщення туристів, кількістю учасників, організаційно-правовими формами і т, п.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про туризм» від 18 листопада 2003 року, залежно від категорій осіб, які здійснюють туристичні подорожі (поїздки, відвідування), їхніх цілей, об’єктів, що використовуються або відвідуються, чи інших ознак існують такі види туризму:

— дитячий;

— молодіжний;

— сімейний;

— для осіб похилого віку;

— для інвалідів;

— культурно-пізнавальний;

— лікувально-оздоровчий;

— спортивний;

— релігійний;

— екологічний (зелений);

— сільський;

— підводний;

— гірський;

— пригодницький;

— мисливський;

— автомобільний;

— самодіяльний тощо.

Ознаки, що дозволяють об’єднати та віднести туристів, екскурсантів до категорії відвідувачів

Виділяються три головних ознаки, які дозволяють об’єднати туристів і екскурсантів у категорію відвідувачів і одночасно відрізнити їх від інших подорожуючих осіб:

• переміщення за межі звичайного середовища;
• тривалість перебування в місці призначення;
• мета поїздки.

Виїзд за межі звичайного середовища — перший критерій класифікації подорожуючих. Термін „звичайне середовище” був введений на Оттавській конференції для того, щоб вивести з числа відвідувачів людей, які щоденно здійснюють поїздки з дому на роботу (навчання) та назад. Вони не покидають свого звичайного середовища і не вважаються туристами.

Тривалість перебування — другий критерій виділення статистичної сукупності відвідувачів. Він дозволяє відрізнити туристів і екскурсантів від резидентів. Тривалість перебування обмежується 12 місяцями, після чого відвідувач переходить у категорію постійних мешканців і не враховується у статистиці туризму. У разі повернення на попереднє місце проживання з короткочасним візитом (наприклад, для того, щоб повідати родичів і знайомих) ця особа реєструється як відвідувач даної території. В Іспанії та Італії — провідних приймаючих туристських країнах Південної Європи — емігранти, які приїздять на батьківщину, становлять більшу частину виїзного туристичного потоку.

Мета (мотив) подорожі — третя ознака відвідувачів. На відміну від інших подорожуючих вони мають туристські цілі, які в офіційних документах та науковій літературі трактується дуже широко. Заради зручності статистичного обліку відвідувачів за рекомендацією ВТО туристичні цілі об’єднуються в декілька блоків: дозвілля, рекреація, відпочинок; відвідування родичів та знайомих; ділові та професійні цілі (участь у ділових зустрічах, конференціях, конгресах і т.і.); лікування; вшанування релігійних святинь (паломництво); інші туристські цілі.

Показники оцінки прямого та непрямого впливу міжнародного туризму на економіку окремих країн

позитивний економічний вплив сектору туристичних послуг проявляється за допомогою таких функцій:

1) формування валової доданої вартості (у 2009 р. на туристичну галузь припадало 3,2 % світового ВВП, а на туристичну галузь із суміжними галузями – 9,4% [6]);

2) забезпечення зайнятості населення як у туристичній галузі, так і в інших (суміжних) галузях економіки (у 2009 р. світовий рівень зайнятості населення в туристичній галузі складав 2,8 %, а в туристичній галузі та суміжних галузях – 8,2 %);

3) активізації внутрішньої та міжнародної торгівлі товарами та послугами інших галузей економіки (на імпорт товарів для туристів щорічно припадає від 15 до 55% надходжень від туризму);

4) забезпечення притоку іноземної валюти (в 46-ти із 49-ти найменш розвинених країнах світу та 40 % усіх країн світу туризм став основним джерелом припливу іноземної валюти в країну);

5) вирівнювання стану платіжного балансу (завдяки розвитку туризму деякі країни, наприклад, Польща, Болгарія, Чехія, Хорватія, ліквідували негативне сальдо торговельного балансу та покращили сальдо платіжного балансу);

6) формування дохідної частини державного бюджету (у 2008 р. частка туристичних надходжень у загальному експорті країни становила в Хорватії – 74,4 %, в Албанії – 70,8 %, в Іспанії – 43,5 %);

7) сприяння економічному розвитку регіонів та підвищення рівня життя місцевого населення;

8) забезпечення припливу інвестицій (у 2009 р. 9,4 % світового обсягу інвестицій припадало на сектор туристичних послуг);

9) розширення виробництва галузей, що обслуговують туристичну галузь;

10) підвищення добробуту нації.

Незважаючи на позитивний економічний вплив сектору туристичних послуг на національну економіку, деякі вчені, зазначають, що туризм може мати негативний вплив.

Функції міжнародного туризму: доходна, зовнішньоекономічна, вирівнюючи, створення нових робочих місць

Важливою є роль міжнародного туризму щодо виконання соціальної функції, яка має два аспекти. З одного боку, розвиток міжнародного туризму вирішує проблеми безробіття, підвищує рівень життя працівників цієї сфери, а з іншого – сприяє задоволенню індивідуальних і колективних потреб, зокрема потреб у нових враженнях, зміні місця перебування, а також наданню економічних благ і послуг відповідно до вимог і бажань клієнтів. Великим є значення туризму й у відтворенні потенціалу людських ресурсів. Надання можливостей для відпочинку, організації дозвілля, формування нових зв’язків між окремими членами суспільства та цілими народами, отримання позитивних вражень – усе це сприяє розвитку людини, покращенню її настрою, набуттю нею нових сил і бажання для підвищення працездатності, поліпшення результатів своєї роботи. Зміцнення міжнаціональних відносин допомагає у згладжуванні розбіжностей у способах запобігання конфліктам у суспільстві. У цілому соціальний ефект від міжнародного туризму виражається в раціоналізації вільного часу населення, розширенні світогляду, розвитку духовних і фізичних здібностей, підвищенні культурного рівня. У взаємозв’язку з соціальною функцією виявляється й гуманітарна функція міжнародного туризму, яку можна розглядати як стимулятор розширення світогляду та інтелекту шляхом забезпечення доступності до освіти й культурних надбань та цінностей у світовому масштабі.

Комунікативна функція туризму визначається як можливість учасників подорожі спілкуватися один з одним у неформальній обстановці без виробничої субординації, без огляду на соціальний стан, вік, національність, громадянство та інші ознаки, що розділяють людей.

З погляду туристського сприйняття знайомство з районом подорожі – це не стільки огляд певної території, природних та історико-культурних пам’яток, скільки знайомство з новими людьми. І враження від конкретної подорожі – найчастіше це враження від спілкування з ними.

Не можна залишити поза увагою й екологічну роль туризму. У процесі туристської діяльності неминуче відбувається зміна навколишнього середовища. Проблеми його охорони і поліпшення займають важливе місце в багатьох дослідженнях, хоча до недавнього часу аналізу впливу туризму на навколишнє середовище приділялося мало уваги, та й то лише в певних точках земної кулі або тільки окремим його видам. Вплив туризму на навколишнє середовище може бути прямим, непрямим, спонукальним, а також позитивним чи негативним. Позитивний вплив включає: охорону і реставрацію історичних пам’яток, створення національних парків і заповідників, захист берегів і рифів, збереження лісів і тощо [13]. При цьому частина доходів від міжнародного туризму може спрямовуватися на захист навколишнього середовища, розвиток національних парків і заповідників.

Реалізація функцій міжнародного туризму і забезпечення належних умов його функціонування та розвитку відбуваються під впливом низки чинників: економічних, соціальних, демографічних, науково-технічних, міжнародних, суспільної думки, які потребують окремої уваги та дослідження.

Види туристичного мультиплікатора

1. Клемент розглядає туристичний мультиплікатор як річний обіг 1 долара витрат туристів, який генерує економічну діяльність регіону. На думку В. Гуляєва. туристичний мультиплікатор — це коефіцієнт непрямого впливу туризму на соціальну та економічну сферу даної галузі на регіональному або федеральному рівні.

Таким чином, мультиплікатор туризму можна визначити як відношення змін ключових показників, що характеризують рівень розвитку галузі (доход, зайнятість, бюджетні надходження та ін.) до приросту витрат туристів в регіоні.

В залежності від того, в якій сфері діє туристичний мультиплікатор, існує декілька його видів:

Мультиплікатор продажу — це мультиплікатор, що характеризує додатковий обсяг продажів в результаті збільшення туристичних витрат;

Мультиплікатор виробництва — це коефіцієнт непрямого впливу туризму на сферу виробництва та випуск продукції;

Мультиплікатор зайнятості — характеризує кількість робочих місць, що створені за рахунок додаткових витрат туристів;

Мультиплікатор зайнятості розглядається з двох точок зору. З однієї сторони, він виражається як відношення сполучення кількості робочих місць, створених як безпосередньо туристичній галузі, так і в суміжних галузях народногосподарського комплексу країни, що генеруються додатковою одиницею туристичних витрат до кількості робочих місць створених безпосередньо в туристичній галузі. З іншого боку, мультиплікатор зайнятості — це кількість робочих місць, створених завдяки розвитку туристичної галузі на одиницю туристичних витрат.

Мультиплікатор доходів — вимірює додаткові доходи, що створюються в результаті зростання витрат туристів. Такий доход може розцінюватися як національний доход (або регіональний у випадку внутрішнього туризму) або як будь-який інший доход, який може бути витрачений або збережений його власником. З цієї суми повинні бути виключені доходи, які отримані за рахунок продажу товарів, що імпортувалися в країн}- (регіон);

Мультиплікатор доходів бюджету — характеризує вплив на доходи бюджету всіх джерел, пов’язаних із збільшенням туристичних витрат. Він може виражатися через валові показники, наприклад, через валове збільшення доходів бюджету внаслідок збільшення туристичних витрат або у показниках чистого доходу, коли доход бюджету зменшується на суму пов’язаних з туристичною діяльністю витрат.

Туристичні мультиплікатори можуть розраховуватися дія окремого туристичного центру країни, туристичного регіон}- або країни в цілому. Існуючі моделі розрахунку мультиплікаторів можна поділити на дві основні групи: кейнсіанська модель та модель ‘’витрати- випуск”.

Основні типи соціокультурних контактів іноземних туристів та місцевого населення

Контакти між туристами і місцевими жителями, що є змістом соціокультурних комунікацій у туризмі, в основному короткі й спонтанні, асиметричні (тобто нерівні і розглядаються як контакти господаря і гостя) і часто відбуваються з високою щільністю в короткий проміжок часу – здебільшого в період туристичного сезону.

Для відвідувачів контакт з місцевими жителями може бути пам’ятною подією, навіть якщо зустріч була короткою і не повторювалась.

Для місцевих жителів зустрічі з туристами, у свою чергу, зазвичай є короткими і стереотипними. Водночас для них, особливо для молодого покоління, внаслідок постійно повторюваних контактів з туристами, характерне копіювання моделей споживання та поведінки відвідувачів, що призводить до збільшення попиту на імпортні товари. Це копіювання поведінки молодшими членами місцевого населення може виражатися в прояві почуттів на публіці, зміні традиційного стилю одягу, сприйнятті інтересів та соціально-політичних поглядів відвідувачів тощо. Деякі з найконсервативніших членів місцевого населення можуть відчувати певну шкоду від такої поведінки, що є зворотним боком культурного обміну.

Непрямі соціальні ефекти, що виникають на підставі дії розвитку міжнародного туризму

Сучасні дослідники з точки зору розвитку суспільства та культури приймаючої сторони при реалізації туристичних заходів та проектів найчастіше виділяють такий позитивний ефект:

— розвиток позитивного ставлення до представників інших націй та культур;

— знайомство з культурою та звичаями народів;

— зниження негативних уявлень і стереотипів щодо інших народів та культур;

— поширення гордості, вдячності, порозуміння, поваги і терпимості до культури інших народів;

— підвищення самооцінки місцевих жителів та сприйняття ними світових стандартів життя;

— психологічне задоволення від взаємодії з представниками інших культур.

Отже, соціальні контакти між туристами і місцевими жителями можуть привести до поширення взаємної вдячності, порозуміння, толерантності, знань, поваги і симпатії. Місцеві жителі пізнають зовнішній світ, не залишаючи своєї домівки, а їх відвідувачі дізнаються про культуру приймаючої сторони. Місцеві громади отримують вигоду від туризму у вигляді поліпшення соціальної інфраструктури, закладів освіти і охорони здоров’я, впровадження інформаційних технологій тощо [6]. Крім того, якщо місцева культура є основою для залучення туристів у регіон, то це допомагає зберегти місцеві традиції та ремесла, які, можливо, були на грані вимирання.

Значення міжнародного туризму для збереження історико-культурних пам’яток, місцевих звичаїв і традицій

Основна мета даних мандрівок – ознайомлення з пам’ятками історії, архітектури, мистецтва; природними та етнічними особливостями; сучасним життям народу і т.п. Туризм відіграє важливу роль в осмисленні власної ідентичності, у відродженні локальних традицій. Для молоді особливо важливим є усвідомлення історико-культурного значення здобутків власної країни, гордості за неї. Основною умовою розвитку культурного туризму є історичний та культурний потенціал країни, рівень забезпечення доступу до нього, а також побутові умови проживання туристів. У число об’єктів культурного туризму входять як історико-культурна спадщина (історичні території, архітектурні споруди і комплекси, зони археологічних розкопок, музеї, народні промисли, обряди, виступи фольклорних колективів), так і сучасна культура (виставки, фестивалі, особливості життя населення: кухня, костюми).

Прояви негативного впливу міжнародного туризму на суспільство: екологічні, соціокультурні, психологічні, економічні

Неблагоприємні, й навіть катастрофічні наслідки розвитку туризму на природне середовище мають найрізноманітніші прояви. Насамперед це перенаселеність і перезавантаження інфраструктури. Як правило, це викликано концентрацією туристів в обмежених місцях. Залучаючи в людську діяльність природні ресурси – утворюється особливий вид ландшафту – рекреаційний: курортні зони, пляжі, лісопарки та ін., де рекреаційне використання є основним. Рекреаційні ландшафти легко вразливі, а рекреаційні ресурси мають обмежені можливості і дуже швидко вичерпуються. Їх стихійне і нераціональне використання породжує низку екологічних проблем, причому як в районах інтенсивного туристського освоєння, в економічно розвинутих країнах, так і в тих що тільки-но розвиваються і які не мають достатньо технічними і фінансовими можливостями для поповнення використаних туристами ресурсів. Прибуток від туризму в таких регіонах значно нерідко перевищують збиток, який наноситься зовнішньому середовищу місцевим населенням. В екологічній проблематиці згодом виникають парадоксальні питання (охороняти людину від занадто «олюдненої» та «освоєної» природи (ідея техносфери академіка Г.Хільмі) чи – природу від деструктивних вторгнень людини (заповідні території).

Не менш особливої уваги потребує вивчення впливу туризму на соціально-економічне середовище. У конкурентній боротьбі за землю, ресурси, капітал туризм тіснить сільське господарство і інші традиційні джерела доходу місцевих жителів. Вища заробітна плата в туріндустрії приваблює працівників, що згубно впливає на сільське господарство із-за відтоку робочої сили. В результаті знижуються об’єми сільськогосподарської продукції, тоді як об’єми споживання ростуть завдяки численному туристському прибуттю. Одночасно порушується або повністю руйнується традиційний устрій життя і природний ландшафт в центрах масового туризму.

Основа економічної стабільності – це різноманітність видів продуктивного виробництва. Коли одна галузь переживає різкий економічний спад, інша як правило процвітає.

Інколи туризм породжує зростання темпів інфляції в регіоні, де він розвивається. Туристи вкладають свої гроші, зароблені в іншому регіоні або країні, в економіку даного туристського регіону. Оскільки це підвищує доходи регіону то може з’явитися і причиною інфляційного тиску. Підвищуються ціни на товари першої необхідності: продукти, одяг, житло, транспорт. Як правило, в туристських регіонах особливо стрімко ростуть ціни на землю. Ціна, яку іноземці готові заплатити за своє мешкання під час відпустки в туристському регіоні, може різко знизити попит на житлі самих місцевих жителів. В такому разі вони просто витісняються з ринку житла в районах з розвиненою туріндустрією.

Закордонний досвід регулювання екологічного тиску туризму на навколишнє середовище

Прогрес у наукових дослідженнях з проблем екології, з її широким діапазоном діяльності, слушно зазначає Люсьєн Матьє, може бути досягнутий лишень об’єднаними зусиллями спеціалістів різних галузей знання.

Констатація негативних наслідків впливу туризму на природу супроводжується пропозиціями щодо подолання «конфлікту туризму і навколишнього середовища». В реєстрі цих пропозицій оцінка туристських ресурсів і розробка програм розвитку м’якого туризму; стимулювання розвитку екотуризму, який спрямований на мінімізацію негативних ефектів туризму.

«Глобальний етичний кодекс туризму» передбачає необхідність фінансово стимулювати такі заходи, котрі дозволяють економити рідкісні і цінні природні ресурси, особливо воду і джерела енергії, а також максимально уникати утворення відходів. Рекомендується також рівномірно розподіляти потоки туристів у часі і географічному просторі, намагатися згладжувати сезонність; забезпечувати захист природної спадщини, яка складає екосистеми і біологічну різноманітність, а також охорону видів дикої фауни і флори, котрим загрожує зникнення; необхідність встановлювати певні обмеження діяльності учасників туристського процесу й особливо професіоналів сфери туризму, яку вони здійснюють в особливо вразливих місцях – зонах пустель, полярних і високогірних районах, берегових зонах, тропічних лісах і вологих зонах, котрі підходять для створення природних парків або заповідників.

Становлення сучасних форм розвитку та державного регулювання міжнародного туризму в країнах світу

Численні науковці вважають найважливішим саме національний рівень і виділяють декілька моделей державного управління міжнародною туристичною діяльністю залежно від ступеню участі державних органів у регулюванні цього важливого для національної економіки сектору(табл.1).

Таблиця 1.1. — Моделі державного регулювання міжнародного туризму

Модель	Визначення	Передумови	Приклад
Децентра-лізована	Центральний орган, що опікувався б міжнародним туризмом відсутній, вирішення проблемних питань відбувається локально, під дією ринкового механізму.	Туризм для економіки країни не є пріоритетною, перспективною сферою розвитку або сегмент туристичного ринку є досить самостійним, щоб вирішувати проблеми без втручання допомоги держави.	США
Централі- зована	Наявність міцного й авторитетного центрального державного органу – накшталт міністерства, що управляє діяльністю усіх організацій туристичної галузі в країні.	Суттєві фінансові вливання в туристичну індустрію, значні інвестиційні потоки, залучені в інфраструктуру тощо. Часто туризм у таких економіках – головне джерело надходжень іноземної валюти.	Єгипет, Туніс, Ізраїль, Мексика.
Змішана («євро-пейська»)	Регулювання сфери міжнародного туризму в країні здійснює філія, організована частина центрального органу, але велику кількість функцій виконують і на місцях.	Центральні державні органи діють у тісному зв’язку з місцевою владою, малим та середнім бізнесом.	Франція, Італія, Іспанія, Росія та Україна.

 

Передісторія туризму.

Туризм став реальним фактом економіки будь-якої країни. Не є виключенням і Україна.

Історично склалося так, що сучасний туризм став результатом появи та еволюції подорожей. Люди подорожували завжди й залишали записи про свої мандрівки.

На стадіях зародження туризму мандрівники організовували подорожі самостійно. Метою подорожей було вивчення звичаїв і побуту, рівнів та особливостей розвитку народів і країн. Потім, в епоху Римської імперії, виникають перші елементи індустрії подорожей — заїжджі двори, причому як державні, так і приватні.

Розвиток християнства та торгівлі в середні віки привів до появи подорожей з метою розповсюдження релігії і реалізації товарів поза місцем їхнього виготовлення. У цю пору, говорячи сучасною мовою, інфраструктура подорожей поповнюється за внаслідок появи монастирів, а подальший розвиток одержують заїжджі двори за рахунок купців.

В епоху великих географічних відкриттів метою мандрівників, мореплавців і першопрохідників стало захоплення й освоєння територій.

Подорожі й екскурсії набувають форми туризму, причому основними джерелами покриття витрат на організацію екскурсій у далекі країни стають внески осіб, що виявили бажання брати участь у поїздках, а також пожертвування меценатів. Таким чином, фінансовою основою відшкодування туристичних витрат стає переважно сам турист.

Поняття «тур» було введено до вжитку в 1750 p., а термін «турист» використовувалося як найменування учасника розважальних або освітніх подорожей (турів).

Основні мотиви подорожей у Стародавньому світі та Середньовічній Європі

У Стародавньої Греції зародилися спортивні поїздки, оскільки на Олімпійські ігри прибували учасники і глядачі з усього світу.

У середні століття підсилюється релігійний фактор подорожей — поклоніння святиням християнства і мусульманства. Пізніше виникає туризм із метою освіти, коли молоді дворяни відправлялися подорожувати по Європі. В Англії, наприклад, маршрут такої подорожі починався в Лондоні, вів у Францію з тривалим перебуванням у Парижі, потім — в Італію. Геную, Мілан, Флоренцію, Рим. Зворотний шлях пролягав через Швейцарію, Німеччину, Нідерланди.

Елітарний туризм Нового часу.

Розвиток транспортних засобів на початку XIX ст. став могутнім стимулом розвитку туризму. Підвищення якості і надійності транспортних перевезень, перехід до регулярного руху, поява перших підприємств, що спеціалізувалися на обслуговуванні тимчасових відвідувачів, сприяли переміщенню населення.

 

У цей період будувалися розкішні готелі, що обслуговували представників аристократичних кіл, вищого офіцерства: Залежно від часу року, еліта перебувала на французькій чи італійській Рив’єрі або відпочивала на термальних курортах Швейцарії та Німеччини, або починала тривалі подорожі в Північну Африку, Єгипет, Грецію.

У другій половині XIX ст. індустрія відпочинку розширює свою сферу: до підприємств готельного господарства додаються бюро подорожей, завданням яких були організація туристичних поїздок і реалізація їх споживачеві.

Першим фахівцем туристичної галузі вважають англійця Томаса Кука. У 1841 p. він організував масову подорож по країні. З 1847 р. створене ним підприємство стало займатися закордонними поїздками спочатку у Францію, а пізніше в інші європейські держави. У 1867 р. 60 туристів від його компанії уперше відправилися до США. Подорож на пароплаві по морю тривала п’ять місяців. Серед цих туристів був відомий письменник Марк Твен. У 1882 р. Томас Кук організував першу в світі кругосвітню подорож. При цьому він скоріше переслідував соціальні, ніж комерційні цілі.

Пізніше з’являються численні організації з обслуговування мандрівників, формується туристична індустрія. Паралельно утворюються громадські організації з регулювання туризму.

Технологічні та економічні передумови зародження масового туризму

У першій половині XX ст., незважаючи на негативний вплив Першої світової війни, економічну депресію 30-х років, масовий туризм одержав розвиток.

У СРСР був прийнятий ряд документів і законодавчих актів, що сприяли становленню туристичної індустрії в країні. Так, у 1919 р. прийнятий декрет про лікувальні місцевості, у 1920 р. — про використання Криму для лікування трудящих, у 1921 р.- про організацію будинків відпочинку. У цей час створені перші радянські туристичні організації:

 

— Бюро шкільних екскурсій Наркомпросу (1918 p.);

— «Радянський турист» (1928 p.);

— AT «Інтурист» (1929 p.);

— Центральна рада з туризму й екскурсій (1936 р.) і регіональні ради.

У період між Першою і Другою світовими війнами метою туристичних поїздок стали не тільки розваги, а й придбання нових знань. У маршрути почали включати культурно-історичні об’єкти. Друга світова війна різко змінила сталі тенденції розвитку туризму. Замість Європи лідерами в туристичному обміні стають США й Канада, а в середині 1948 р. були дозволені поїздки іноземців у Японію.

У післявоєнні роки туризм набуває масового характер і стає формою дозвілля не тільки елітної верхівки суспільства, а й середнього класу, молоді й учнів, формується могутня індустрія відпочинку зі своєю інфраструктурою. Це період активної діяльності туристичних фірм, масового будівництва готелів, мотелів, закладів для відпочинку і розваг. Особливістю сучасного туризму є широкий міжнародний обмін. Туризм стає однієї з рентабельних галузей світової економіки.

Перші організовані туристичні подорожі

Одним з перших, хто здійснив організовану подорож для великої кількості людей, був англієць Томас Кук. У 1841 р. він, будучи Головою товари­ства тверезості, організував подорож для членів цього товари­ства з Лейстера в Лафборо. Комплекс послуг для подорожуючих включав транспортне обслуговування (подорож здійснювалася залізничним транспортом), харчування для учасників туру, ек­скурсію. Ця мандрівка виявила і для самого Кука, і для ба­гатьох інших підприємців новий перспективний та фінансове вигідний вид діяльності. І впродовж наступних 20 років в Англії почали виникати туристичні фірми. Аналогічні фірми у цей час також починають з’являтися в Європі. Ось чому 1841 рік можна вважати початком другого етапу розвитку туризму, важливими ознаками якого були:

— розвиток науково-технічного прогресу (на рубежі ХІХ-ХХ ст. з’явилися нові види транспорту, які зро­били подорожі більш комфортними та швидкими, буду­валися дороги, створювалися нові засоби комунікації);

— туризм формується як окремий елітний вид відпо­чинку для заможних верств населення (основними категоріями подорожуючих були аристократія, служ­бовці, вищі та середні військові чини, інтелігенція, бур­жуазія);

— створювалася туристична інфраструктура (тури­стичні фірми, готелі, заклади харчування та розваг для подорожуючих, транспортні агенції).

— з’являлися перші туристичні кадри (менеджери ту­ризму, турагенти, екскурсоводи, гіди, інструктори);

— створювалися нові туристичні центри, курорти, розвивали старі.

Вплив ідеологічних чинників на розвиток міжнародного туризму у період між двома світовими війнами.

У період між двома світовими війнами міжнародний туризм отримав подальший розвиток. Розширювалась туристична реклама. Наприклад, у 1931 р. тридцять три країни активно вели закордонну рекламу, утримували туристичні представництва в США. Після другої світової війни виник ринок міжнародного туризму. Туризм набув важливого економічного і політичного значення. Окрім поділу за географічними регіонами, ВТО застосовує їхні підрозділи на менш крупні субрегіони. Це обумовлено нерівномірним розвитком туризму в межах регіонів. Наприклад, Європа поділяється на Північну, Південну, Західну і Центральну. Найбільш розвинутими в туристичному відношенні були Західна і Південна Європа, але, за останніми даними, очікується інтенсивний туризм і в Північній Європі.

Суспільство споживання матеріальних благ: споживання заради споживання

Суспільство споживання – це новий економічний устрій співжиття людей в умовах, коли виробництво повинно підтримуватись постійним знищенням виробленого (під час споживання, внаслідок нетривкості товару, «втрати актуальності»).

«Суспільство споживання» – це поняття, що характеризує сучасний спосіб співжиття, його економічний та поведінковий устрій. Незважаючи на те, що дане поняття набуло досить великого резонансу, воно залишається засобом опису надмірного потягу людей до матеріальних благ та інструментом критики суспільства за його «бездуховність». Однак, концепт суспільства споживання неможливо розглядати відокремлено від загальної ситуації у суспільстві, від «індивідуалізації суспільства» та «кінця соціального».

Трансформація масового конвеєрного туризму у масовий диференційований

1950-1960-і рр. в західноєвропейських країнах були пе­ріодом активного розвитку туристичних фірм, масового будів­ництва готелів, мотелів, різного роду розважальних закладів. Європейський туризм 1950-х рр. мав орієнтацію переважно на прийом американських туристів і був джерелом доларових надходжень для країни, що приймає. У 60-х — першій полови­ні 70-х рр. XX ст. спостерігався швидкий екстенсивний ріст, як в’їзного, так і виїзного туризму, а також збільшення числа туристичних підприємств і обсягів їхньої діяльності. Визна­чальним мотивом поведінки споживача туристичних послуг до середини 1960-х років був рекреаційний аспект туризму: відпочинок як засіб відновлення фізичних сил після повсякден­ної важкої праці. Почав формуватися так званий «конвеєрний масовий туризм».

Найважливішим показником завершення процесу форму­вання масового туризму вважається інтенсивність туризму в тій або іншій країні. Інтенсивність туризму показує, яка части­на населення країни (у відсотках) щорічно здійснює хоча б од­ну туристичну поїздку (нетто-інтенсивність). Коли інтенсив­ність туризму перевищує 50 %, то можна стверджувати, що масовий туризм сформувався.

Застосовність теорій абсолютної та відносної переваг для обґрунтування домінуючих напрямів світових туристичних потоків

Аналіз прояву дії суспільно-географічних законів та законів економічної теорії у функціонуванні туристичного ринку в умовах глобалізації дозволив виявити ряд стійких тенденцій. Перша з них полягає у наявності багатоступінчатого нееквівалетного туристичного обміну, конгруентного каскадному перебігу капіталу і руху основних факторів виробнитцва у світовому господарстві, що закріпило дію закону абсолютних переваг та зростаючу роль законів порівняльних переваг і попиту формуванням географічного поділу і інтеграції праці в туризмі.

Проявом географічного поділу праці є диференціація національних туристичних ринків відносно характеру участі в світовому туристичному процесі на генеручі з переважанням імпорту туристичних послуг та реціпієнтні – з переважанням їх експорту, закріплені відповідними моделями розбудови національної індустрії туризму (генетично-інтенсивного, генетично-екстенсивного чи привнесено-кон’юнктурного типу). Інтеграційні процеси в туризмі зумовлені комплексністю обслуговування, яка передбачає стійкі й безперервні, різномасштабні та різнорівневі виробничо-технологічні, інформаційно-управлінські, фінансово-розподільчі та інші взаємозв’язки між сторонами та суб’єктами туристичного ринку, що обумовлює процеси внутрігалузевої та міжгалузевої інтеграції.

Саме ці процеси відбивають іншу тенденцію — транснаціоналізацію туристичної діяльності, яка проявляється в інтернаціоналізації праці, проявом якої є уніфікація технологій та стандартизація обслуговування, концентрації капіталу та його вільного перебігу відповідно до умов забезпечення прибутковості, централізації управління, яка зростає відповідно інформаційно-технологічним можливостям і на даному етапі закріплена доступом до глобальних розподільчих мереж. Дія цих процесів збурюється проведенням неоліберальної чи протекціоністської державної туристичної політики, що в цілому призводить до поляризації туристичного процесу й фіксується його багатоярусністю.

Третьою тенденцією можна вважати комплексно-пропорційний розвиток індустрії туризму, яка є основною рушійною силою туристичного процесу. Відносна структурно-територіальна узгодженість та збалансованість індустрії туризму щодо суспільно-географічного комплексу певного рівня та вимог світового ринку визначає її лабільність та регенерацію і передбачає реструктуризацію та перманентну диверсифікацію, швидкість та характер яких детерміновані перебігом глобалізаційних процесів на певній території і закріплюються у полілінійності розвитку та мозаїчності туристичних ринків.

Діалектичний взаємозв’язок статичних і динамічних факторів розвитку міжнародного туризму

У сучасній науковій літературі, присвяченій рекреації, існує безліч підходів до визначення і систематики факторів формування, розвитку і територіальної організації рекреаційного господарства. Розглянемо деякі з них.

Підхід до систематики факторів, що здійснюють вплив на розміщення рекреаційних підприємств, базується на здатності чи нездатності самих факторів визначати місце реалізації рекреаційних функцій. В залежності від цього виділяється дві групи факторів: локалізуючі і нелокалізуючі. Цей підхід застосовували В. Преображенський, М. Мироненко, І. Твердохлєбов та ін.

Вдалим поєднанням двох вищезазначених підходів є підхід І. Смаля, який виділяє три великі групи факторів, що впливають на формування рекреаційних систем: науково-технічні, політико-економічні та географічні (територіальні). Перші дві характеризують наявний рівень розвитку продуктивних сил у державі та політичну ситуацію в ній. Третя конкретизує природно-географічні, суспільно-географічні і еколого-географічні особливості певної територіальної одиниці, в даному випадку, області.

Існує групування факторів за ознакою зміни в часі і просторі (статичні і динамічні), за типом розвитку (екстенсивні та інтенсивні), напрямом дії (зовнішні та внутрішні) та іншими критеріями.

Політичні, економічні, демографічні, соціокультурні та науково-технічні фактори формування попиту і пропозиції на міжнародному ринку туристичних послуг

Формування національного туристичного ринку обумовлене дією внутрішніх та зовнішніх чинників.

До внутрішніх чинників відносяться наступні:

1. рівень соціально-економічного розвитку:

— науково-технічний прогрес;

— історичні чинники формування економіки;

— рівень розвитку галузей виробництва;

— рівень розвитку транспорту та транспортної мережі;

— демографічна ситуація і структура населення;

— характер міграційних процесів;

— особливості зайнятості.

2. якість життя населення:

— умови життя (екологічні, житлово-побутові, соціально-культурні);

— рівень життя (рівень прибутків, заощаджень тощо).

3. соціально-політична ситуація

— суспільний устрій;

— правове забезпечення соціальних та економічних свобод;

— розвиток громадсько-політичного життя;

— рівень розвитку інформаційної сфери та ЗМІ.

До зовнішних чинників формування та функціонування ринку туристичних послуг відносяться:

 

— економічна та політична стабільність держави;

— участь держави в міжнародних організаціях;

— характер міжнародних відносин;

— ступінь інтегрованості у світогосподарську систему.

У залежності від мети подорожі розрізняють такі туристичні ринки:

— ринок рекреаційного туризму;

— ринок зеленого туризму;

— ринок етнічного туризму;

— ринок ділового туризму;

— ринок спортивного туризму;

— ринок релігійного туризму;

— ринок екстремального туризму та інші.

Форми організації державного регулювання туристичної сфери в країнах світу

Розглядаючи системи регулювання туризмом у зарубіжних країнах, можна виділити їх у певні групи за схожими характеристиками. Умовно можна виділити три основні моделі державного регулювання сферою туризму, що склалися за кордоном.

Перша модель характеризується відсутністю центральної державної адміністрації, що регулює сферу туризму. Вона передбачає вирішення усіх місцевих питань на засадах і принципах ринкової «самоорганізації». Уряд використовує таку модель тоді, коли туризм національній економіці взагалі не дуже потрібний, або коли позиції суб’єктів туристичного ринку є досить міцними, тобто коли вони здатні вирішувати свої проблеми без державної участі. Основним прикладом застосування цієї моделі є США. Ліквідація в 1997 р. основної державної структури U.S. Travel and Tourism Administration (USTTA), що відповідала за розвиток туризму в країні, була викликана цілим рядом причин, серед яких скорочення витрат федерального бюджету, міцні позиції США на міжнародному туристичному ринку, впевненість у привабливості країни для зарубіжних туристів, а також наявність сильних приватних компаній у сфері туризму, здатних на потужні самостійні рекламні акції на користь усього національного ринку.

Країни, що стали на шлях використання даної моделі, як правило, або не зацікавлені в розвитку туризму взагалі, або впевнені, що суб’єкти туристичного ринку настільки сильні і «свідомі», що здатні вирішувати всі свої проблеми без державної участі.

В розвинених європейських країнах домінує третя модель організації державної туристичної адміністрації – туризм на рівні центральних органів виконавчої влади входить до компетенції якого-небудь багатогалузевого міністерства. При цьому підрозділ міністерства, що відповідає за розвиток туризму в країні, провадить діяльність за двома напрямами (блоками), один з яких несе дійсно державні функції – створює і удосконалює нормативно-правову базу для галузі, формує й обробляє статистичну інформацію, координує діяльність регіонів, займається «міжнародною» співпрацею на міждержавному рівні. Другий блок несе в собі комерційні або маркетингові функції: створення образу країни за кордоном, маркетинг і реклама, участь у виставках, управління туристичними представництвами за кордоном. Цей блок є основним одержувачем бюджетних коштів. У низці країн він отримує статус, що частково самофінансується в основному за рахунок комерціалізації рекламно-інформаційних послуг. Але в будь-якому випадку йдеться лише про залучення коштів, які доповнюють державні асигнування [3, c.136].

Така модель участі держави в розвитку індустрії туризму отримала умовну назву «європейської». Доцільно розглянути європейську модель докладніше, оскільки вона є найбільш прийнятною для України. Слід зауважити, що центральна державна туристична адміністрація в розвинених європейських країнах працює в тісній взаємодії з місцевою владою й приватним бізнесом.

Переваги і недоліки їх використання за різних суспільно-політичних та економічних умов.

Важливим аспектом впливу держави на діяльність господарюючих суб’єктів, у тому числі й у сфері туризму, виступає вибір тієї чи іншої моделі регулювання, так званої системи регуляторів, яка визначає стан втручання і впливу держави на туристичну сферу. Серед особливостей зарубіжних систем регулювання туризму необхідно виділити наявність цілого ряду громадських організацій, що виконують функції галузевого управління на різних рівнях і посилення маркетингових функцій органів управління у сфері туризму. За масштабами міжнародного туризму та формою організації туристичної галузі для України найбільш прийнятна саме третя модель управління. Однак для ефективного функціонування даної моделі доцільно отримати необхідне державне фінансування (щонайменше – часткове) для участі країни у формуванні й просуванні національного турпродукту, здійснення маркетингових досліджень, рекламно-інформаційної діяльності, організації та проведення міжнародних туристичних виставок, конференцій, семінарів, формування базового пакету інвестиційних проектів у галузі розвитку туристичної інфраструктури тощо.

Ключові урядові функції в галузі управління та контролю за ринком туризму.

Основні завдання в галузі управління та контролю за ринком туризму є: участь у реалізації державної політики в туристичній і курортній галузі:

— здійснення в установленому порядку управління в туристичній галузі, , управління майном підприємств, установ та організацій, що проводять діяльність у туристичній галузі і належать до сфери управління;

— узагальнення практики застосування законодавства в туристичній і курортній галузі, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;

— виконання відповідно до законодавства контрольно-наглядових функцій;

— здійснення регулятивних і дозвільно-реєстраційних функцій у туристичній і курортній галузі щодо фізичних та юридичних осіб.

— бере участь у підготовці проектів нормативно-правових актів у туристичній і курортній галузі;

— здійснює заходи щодо вдосконалення туристичної і курортної інфраструктури, розвитку ринкових відносин у цій галузі, а також розробляє пропозиції щодо вдосконалення фінансових та економічних нормативів, системи фінансування суб’єктів туристичної діяльності.

Міжнародні туристичні організації

У зв’язку з тим, що міжнародний туризм є відображенням соціально-економічних відносин у житті окремих країн і одночасно складовою частиною міжнародних економічних відносин, виникають необхідні передумови організації й управління усім комплексом туристично-рекреаційної та екскурсійної діяльності як в межах держави, так і на міждержавному рівні. Ці передумови реалізуються у створенні туристичних організацій.

Туристичні організації можна класифікувати за такими ознаками:

• національно-територіальна: міжнародні, регіональні та національні туристичні організації; їх діяльність має світовий, регіональний та національний характер;
• суспільно-державна: урядові, громадські, приватні;
• вид діяльності: регулюючі, постачальники, ринкові агенти, розробники, консультанти, проектні організації, навчальні організації, видавці, професійні асоціації, торгівельні та споживацькі організації;
• сфера діяльності: транспортні (авіаційні, автобусні, залізничні, автомобільні і круїзні), туристичні агенти, туроператори, локальні профспілки.

Постійне розширення і розвиток міжнародного туристичного обміну викликало необхідність його міжнародно-правової регламентації: вироблення різноманітних правових інститутів і створення спеціалізованих міжнародних туристичних організацій.

Найважливіші віхи діяльності ООН в організації системи міжнародного туристичного співробітництва

У 1975 р. було створено міжнародну спеціалізовану організацію системи ООН — ВТО.

В даний час ЮНВТО складається зі 138 дійсних, асоційованих і понад 350 членів, що приєдналися. Дійсними членами є держави, їхні урядові заклади; асоційованими — території, що не мають зовнішньополітичної самостійності; що приєдналися — міжнародні та національні організації, туристичні асоціації та компанії, а також компанії, пов’язані з туризмом (авіаційні й інші транспортні компанії, туроператори, турагенти, готельні і ресторанні асоціації, видавничі компанії, навчальні і дослідницькі інститути, місцеві та регіональні туристичні ради).

Її діяльність охоплює всі аспекти міжнародного туризму: правові, адміністративні, економічні, фінансові, соціальні, екологічні, статистичні, технічні, кадрові.

 Спеціалізовані установи ООН, що займаються питаннями розвитку міжнародного туризму

Головним координатором багатостороннього співробітництва в сфері туризму виступає ООН. З перших днів створення ООН туризм став об’єктом прискіпливої уваги як цієї організації, так і багатьох її спеціалізованих установ. Особливо важливу роль у розвитку міжнародного туризму відіграла ціла низка документів ООН. Перш за все це:

— Всезагальна декларація прав людини, що була прийнята у 1948 р., у 24-ій Статті якої оголошується, що кожна людина має право на відпочинок і вільний час, включаючи розумне обмеження робочого часу й періодично оплачену відпустку;

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий у 1966 p., у 7-ій Статті якого визначено, що держави зобов’язуються забезпечувати кожній людині право на відпочинок, вільний час, розумне обмеження робочого часу й періодично оплачену відпустку;

— Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, прийнятий у 1966 р., у Статті 12-ій якого говориться, що кожна людина вільна залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Головні установи ООН, що займаються питаннями міжнародного туризму, — це Генеральна асамблея, Економічна і соціальна рада, Секретаріат; допоміжними установами по вирішенню цих питань є регіональні економічні комісії для Європи, Азії, Африки, Америки, які також регулюють проблеми регіонального туризму.

Деякі питання туризму знаходяться в компетенції спеціалізованих установ, що входять в систему ООН. Найбільш активно займаються проблемами туризму:

— Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), яка розробляє і здійснює проекти по збереженню світової культурно-історичної спадщини й розвитку туризму.

— Міжнародна організація праці (МОП). Займається питаннями покращення умов праці, професійного навчання, соціального забезпечення, практики найму на роботу й взаємостосунків між службовцями й роботодавцями, в тому числі у сфері туризму.

— Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО), яка надає допомогу туристським адміністраціям окремих країн з питань розробки проектів по використанню в туризмі лісів, рибних ресурсів, національних парків та інших природних об’єктів.

— Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), яка регулює в сфері туризму міжнародні санітарні норми, спрямовані на боротьбу з розповсюдженням інфекційних захворювань і забезпечення максимуму безпеки у цьому відношенні для міжнародних туристів і подорожуючих.

Успішно діють також Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД).

Ідея створення Всесвітньої туристичної організації

Всесвітня туристична організація сьогодні найвідоміша і найбільш визнана у туристичному світі. Вона була заснована 2 січня 1975 року шляхом перетворення неурядового Міжнародного союзу офіційних туристичних організацій (МСОТО) в Міжурядову організацію, діючу під патронатом ООН. На сьогодні її дійсними членами є більш як 105 краі’н, декілька асоційованих і більш як 150 приєднаних членів (туристичні фірми, авіакомпанії, міжнародні організації тощо).

Статут ВТО було прийнято 27 вересня 1975 року. Починаючи з 1980 p., ця дата відзначається як Всесвітній день туризму. Щорічно Всесвітній день туризму проводиться за визначеним девізом. Кожні чотири роки ВТО скликає Генеральні асамблеї, між якими працює виконком Генеральної асамблеї ВТО. Штаб-квартира ВТО знаходиться у місті Мадрид (Іспанія).

Структура управління ВТО: генеральна асамблея, виконавча рада, секретаріат

Керівним органом ВТО є виконавча рада, яка в період між сесіями ГА приймає необхідні рішення по адміністративних і технічних питаннях (в межах функціональних і фінансових можливостей організації).

 

Виконавчий комітет доповідає про прийняті рішення найближчій сесії ГА, на якій проводяться їх наступні затвердження. Виконавчий комітет складається з дійсних членів. Він вибирається по принципу “один член на кожних п’ять дійсних членів” згідно з правилами, затвердженими ГА. На виборах керуються принципом справедливого і рівного географічного розподілу.

В роботі виконавчого комітету беруть участь (без права голосу) один асоційований член і представник Комітету членів, що приєдналися. Строк повноважень членів виконавчої влади визначається в 4 роки, але через кожних 2 роки переобирається половина його складу. Виконавча рада збирається на свої сесії, як правило, 2 рази в рік. З неї щорічно обираються голова і два його заступники.

Для кворуму на засіданнях ради необхідна присутність більшості членів. Рішення приймаються простою більшістю голосів присутніх голосуючих членів, за виключенням рекомендацій по бюджетно-фінансових питаннях, які повинні бути ухвалені більшістю в дві третини голосів.

Секретаріат складається з штату співробітників (біля 90 представників з 30 країн), його очолює генеральний секретар.

Генеральний секретар призначається ГА (по пропозиції виконавчої ради) більшістю в дві третини присутніх і голосуючих дійсних членів. Строк повноважень генерального секретаря — 4 роки, з правом переобирання. Генеральний секретар відповідальний перед ГА і виконавчою радою і виконує їх вказівки. Зокрема, він пред’являє звіти про діяльність організації, адміністративні рахунки, проекти бюджету і загальної програми роботи, а також забезпечує юридичне представництво організації.

Функції регіональних комісій ВТО

Для втілення в життя своїх рішень і рекомендацій ГА затвердила в рамках ВТО шість регіональних комісій: по Африці, Америці, Східній Азії і Тихому океану, Європі, Ближньому Сходу і Південній Азії. Засідання регіональних комісій проводяться регулярно під керівництвом головуючого і двох віце-голів, які вибираються на 2 роки в рамках кожної комісії.

Цілями ВТО є:

• прискорювати і розширювати сприяння туризму (міжнародного і внутрішнього) миру, взаєморозумінню, здоров’ю і добробуту людей у цілому світі;
• допомагати людям мати доступ до освіти і культури під час подорожей;
• покращувати стандарти проживання і перебування у менш розвинутих районах світу через допомогу в забезпеченні необхідною матеріально-технічною базою для іноземного туризму і розвитку транспортних мереж, що з’єднують з даними регіонами;
• розширювати можливості країн, які приймають туристів, і тим самим робити внесок в їхню економіку;
• виступати у ролі міжнародного агентства координації і співробітництва між країнами;
• надавати послуги членам найбільш значимих для ради національних організацій у галузі туризму;
• визначити теми пленумів і засідань, а також здійснювати координацію туристичних інтересів країн-учасниць, враховуючи як національні туристичні організації, так і професійні сектори та організації, що представляють інтереси подорожуючих;
• встановлювати постійний взаємозв’язок між різними об’єднаннями туроператорів;
• реалізувати все вищезазначене найбільш дієвим шляхом.

У цілому діяльність ВТО концентрується на інформативному просуванні туризму, розширенні його значимості і переваг небезпечності, а також створенні нової матеріально-технічної бази. Організація намагається упорядкувати діяльність різних націй в туризмі шляхом розробки і впровадження визначених принципів у галузі міжнародного туризму.

Основні напрями діяльності ВТО та механізм забезпечення фінансування її бюджетних витрат

Напрями діяльності ВТО:

• співробітництво з метою розвитку туризму — рекомендації і допомога урядам з широкого кола питань, що стосуються туризму, у тому числі генеральні плани і техніко-економічні обґрунтування, визначення потреби в інвестиціях і передачі технологій, а також маркетинг і просування туризму;
• розвиток людських ресурсів — базова структура для організації системи освіти і професійної підготовки в галузі туризму, короткострокові та заочні курси, а також розширена мережа центрів освіти і професійної підготовки ВТО;
• довкілля — ВТО сприяє забезпеченню сталого розвитку туризму і вживанню практичних заходів для розв’язання екологічних проблем;
• якість розвитку туризму — ВТО працює над усуненням бар’єрів на шляху розвитку туризму і стимулює лібералізацію торгівлі туристськими послугами, а також вживає заходів з охорони здоров’я туристів та їхньої безпеки;
• статистика, економічний аналіз і дослідження ринку — ВТО є основним центром збору, аналізу і поширення даних з туризму з понад 180 країн і територій. ВТО постійно спостерігає й аналізує тенденції розвитку туризму в світі;
• комунікації і документація — відділ ВТО по зв’язках з пресою і комунікаціях діє як видавничий підрозділ. У центрі документації ВТО зосереджена значна кількість джерел інформації і різноманітних даних у галузі туризму.

Важливими напрямами діяльності ВТО є спрощення туристських обмінів і формальностей; визначення й узгодження законодавчого порядку регулювання туризму, також у виникненні надзвичайних обставин (епідемій, стихійних лих тощо).

Класифікація міжнародних туристичних організацій, їх типи і види

Залежно від масштабів, сфери і спрямованості своєї діяльності міжнародні туристичні організації класифікуються за такими основними групами:

— світові загального характеру;

— світові галузевого характеру;

— регіональні загального характеру;

— регіональні галузевого характеру;

— спеціалізовані;

— особливі.

Місія, мета і завдання міжнародних туристичних організацій визначені в їхніх статутах та інших програмних документах. До світових міжнародних туристичних організацій загального характеру відносяться:

Всесвітня туристична організація (ЮНВТО);

Всесвітня рада з подорожами і туризму (ВТТС);

Міжнародна асоціація світового туризму (МТ);

Міжнародний туристичний союз (ТУІ);

Міжнародний туристичний альянс (АІТ);

Всесвітня асоціація з питань дозвілля і відпочинку (ВАРА) та ін.

Характеристика діяльності найбільших всесвітніх та європейських туристичних організацій

ІАТА це всесвітня організація для всіх міжнародних авіаперевезень, заснована в 1919 р. і реорганізована після закінчення II світової війни у 1945р. ІАТА представляє собою професійну асоціацію авіаційних компаній, які здійснюють міжнародні рейси. Головна її функція — упорядкування міжнародного комерційного авіаційного сполучення, введення єдиних для всіх членів правил і процедур та встановлення погоджених тарифів, пасажирські авіаперевезення на міжнародних маршрутах.

Міжнародна організація цивільної авіації (International Civil Aviation Organization — ІСАО). Організація створена Чиказькою конвенцією у 1944 р. і функціонує під патронажем ООН. Діяльність ІСАО базується на рівності націй відносно функціонування індустрії повітряного транспорту. Головною метою ІСАО є розвиток і забезпечення безпечного, спеціалізованого і економічно ефективного міжнародного ринку авіаперевезень згідно з міжнародними стандартами і нормами. Організація ставить перед собою вирішення наступних завдань:

• забезпечувати безпеку та контролювати зростання і розвиток міжнародної цивільної авіації в усьому світі;
• підтримувати і заохочувати процеси створення та використання повітряних засобів з врахуванням охорони навколишнього середовища;
• підтримувати і заохочувати створення повітряних коридорів, аеропортів та різноманітних зручностей, умов для потреб міжнародної цивільної авіації;
• краще виконувати основні вимоги людей до авіатранспорту: безпека, якість обслуговування, регулярність рейсів, економічність;
• заохочувати економічні методи запобігання необґрунтованої конкуренції поміж авіакомпаніями різних країн;
• переконуватись в тому, що права країн-учасниць ІСАО повністю виконуються і що кожна країна має реальну можливість володіти й управляти міжнародною авіакомпанією;
• уникати дискримінацій між країнами-членами ІСАО;
• пропагувати безпеку польотів.

Міжнародна готельна асоціація (МГА) — член ВТО з 1979 р. Основна мета асоціації — представлення інтересів світової готельної індустрії на міжнародному рівні. Серед задач МГА — створення умов для широкого співробітництва готельних підприємств; забезпечення інформаційного обслуговування організацій (своїх членів) з питань розвитку гуманітарних ресурсів, технології й автоматизації, захисті навколишнього середовища, маркетингу; контроль за виконанням міжнародного законодавства; координація і публікація туристичних досліджень; фінансування цільових програм і інші задачі. Штаб-квартира МГА знаходиться в Парижі (Франція).

До регіональних міжнародних туристичних організацій загального характеру відносяться:

 

Європейська комісія з туризму (КЕТ);

Європейська туристична група (ЕТАГ);

Бюро організацій — членів ЛІТ у Європейському союзі (АІТ-ЕС);

Асоціація з розвитку і координації європейських туристичних обмінів (АДСЕТЕ);

Туристична асоціація країн Азії і Тихого океану (ПАТА);

Туристична асоціація країн Східної Азії (БАТА);

Федерація туристичних асоціацій країн- членів АСЕАН (ФАТА);

Асоціація туристичної індустрії Америки (ТІАА);

Конфедерація туристичних організацій Латинської Америки (КОТАЛ);

Карибська туристична організація (КТО);

Арабський туристичний союз (ЮАТ);

Панафриканська туристична організація (ПАТО);

Африканська асоціація подорожей (АТА) та ін.

Норми міжнародного туристичного права

Інструменти регулювання міжнародної туристичної діяльності — це правові акти й офіційні документи, спрямовані на установлення певного порядку, норм, правил, принципів і підходів у здійсненні туристичної діяльності. Вони слугують цілями інформації, орієнтації, просування та реалізації на практиці заявлених і проголошених ідей, принципів, концепцій і стратегій.

До таких інструментів відносяться міжнародні декларації, конвенції, резолюції, угоди, протоколи, рекомендації, прийняті на міжнародних конференціях і форумах.

Міжнародні декларації-це офіційні заяви міжнародних організацій учасників чи міжнародних конференцій, що проголошують основні принципи політики або програмні положення діяльності організацій у якій-небудь конкретній сфері міжнародних відносин, наприклад у сфері туризму.

Загальна резолюція римської конференції ООН з міжнародного туризму та подорожей 1963 року

Постійне розширення міжнародного туристичного обміну зумовило необхідність його міжнародно-правової регламентації: вироблення різних правових інститутів і створення спеціалізованих міжнародних туристичних організацій.

Туристичні обміни пов’язані з перетином державних кордонів, перебуванням туристів на території іноземної держави і переміщенням по ній, що є метою єдиного підходу повинні регулюватися міжнародним правом.

У 1963 р. в Римі була проведена І Конференція ООН з туризму і подорожей. У її роботі взяли участь 87 держав — членів ООН, 5 спеціалізованих організацій ООН, 7 міжурядових і 14 неурядових міжнародних організацій, зацікавлених у розвитку міжнародного туризму.

Відповідно до рекомендації Римської конференції, Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОС) у 1968 р. в Берліні провела спеціальний міжрегіональний семінар ООН із проблем туризму в державах, що розвиваються.

Аналіз ролі міжнародного туризму був даний на Манільській (Філіппіни), з 27 вересня по 10 жовтня 1980 р. Всесвітній конференції з туризму, в роботі якої взяли участь делегації 107 держав і 91 міжнародної урядової і неурядової організації.

Одним з важливих документів, які регламентують діяльність туризму є «Кодекс туриста». Відповідно до ст. XIII Кодексу, туристи мають право на вільний доступ усередині і за межами своїх країн до місць і окремих районів туристичного інтересу і з урахуванням існуючих правил та обмежень на вільне пересування в місцях транзиту й тимчасового перебування.

У цих же місцях туристи повинні мати право на:

 

1) об’єктивну, достовірну і вичерпну інформацію про умови й можливості їх поїздок і перебування;

2) особисту безпеку і безпеку їхнього майна, а також на захист своїх прав як споживачів;

3) відповідну суспільну гігієну, ефективні заходи щодо запобігання інфекційним захворюванням і нещасним випадкам, а також на вільний доступ до служб охорони здоров’я;

4) вільний і швидкий зв’язок усередині країни, а також із закордоном;

5) адміністративні та юридичні гарантії, необхідні для захисту їхніх прав.

Крім того, на іноземних туристів покладаються й певні обов’язки. Так, згідно зі ст. XI Кодексу, туристи своїм поводженням зобов’язані сприяти взаєморозумінню і дружнім відносинам між людьми як на національному, так і на міжнародному рівні й у такий спосіб сприяти збереженню світу. У місцях транзиту й перебування туристи зобов’язані поважати встановлений політичний, соціальний, моральний і релігійний порядок, а також підкорятися діючим законам і правилам.

Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі 1975 року

Нарада з безпеки і співробітництва в Європі, яка відбулася в 1975 р. у м. Гельсінки. У цій нараді взяли участь керівники 33 європейських держав, а також СІЛА і Канади. У прийнятому Заключному акті, крім іншого, велика увага була приділена співпраці в туристській сфері. Учасники Наради підтвердили свої наміри всіляко заохочувати розвиток міжнародного туризму. З цією метою був погоджений великий комплекс заходів, який торкався співробітництва в сфері розвитку й поліпшення матеріально-технічної бази туризму, виконання спільних туристських проектів, взаємного обміну інформацією в сфері туризму, розвитку обміну студентами й фахівцями в сфері туризму та спрощення формальностей для в’їздних туристів, проведення необхідних заходів для розвитку туристського бізнесу без ушкодження довкілля й культурно-історичної спадщини.

На цій Нараді був визначений механізм реалізації ухвалених рішень, зокрема, передбачалися двосторонні і багатосторонні зустрічі експертів з питань туризму, координація роботи в міжнародних туристських організаціях.

Манільська декларація ВТО зі світового туризму 1980 року.

У 1980 р. у м. Маніла (Філіппіни) відбулася Всесвітня конференція з туризму, яка мала на меті виявлення сучасної сутності туризму, визначення його ролі в динамічному світі, що змінюється, розгляду відповідальності держав за розвиток туризму. На конференції були розглянуті нові концепції туризму (насамперед як спосіб проведення відпусток і форма відпочинку, подорожей і переміщень осіб з будь-якими цілями, а не тільки як дохідна галузь економіки), нові принципи й основні напрями його розвитку.

Конференція прийняла Манільську декларацію зі світового туризму, в якій туризм розуміється як важлива діяльність, що впливає на соціальне, культурне, освітнє й економічне життя держав і має гуманітарний характер.

Особливе місце в Декларації приділяється розвитку внутрішнього, соціального й молодіжного туризму. Підкреслюється, що внутрішній туризм сприяє більш збалансованому стану національної економіки; соціальний туризм повинен бути суспільною метою в інтересах менш забезпечених громадян; молодіжний туризм потребує особливої уваги і надання цій категорії громадян найбільших можливостей і пільг.

У Декларації заявлено, що державам варто сприяти створенню поліпшених умов праці для туристичних кадрів, вивчати стримуючі фактори в розвитку туризму і вживати заходів щодо їх усунення. Визнано направляючу і координуючу роль ВТО в міжнародному туристичному співробітництві.

Документ Акапулько Всесвітньої наради з туризму 1982 року

Всесвітня нарада з туризму відбулася з 21 по 27 вересня 1982 р. в м. Акапулько (Мексика). На ній обговорювалися дії щодо реалізації цілей, поставлених Манільською декларацією зі світового туризму.

У прийнятому «Документі Акапулько» було підкреслено, що «сучасна світова обстановка та зростаюча кількість збройних конфліктів, які відбуваються в світі, перешкоджають розвиткові туризму». Тому нарада визнала за необхідне скликати представників держав та міжнародних спостерігачів, які зацікавлені в діяльності, пов’язаній з використанням вільного часу, відпусток, що може сприяти вивченню та вжиттю заходів, які, активізуючи розвиток туризму, зближують народи завдяки безпосередньому взаємному пізнанню.

«Документ Акапулько» знову підтвердив, що «світовий туризм може стати істотним чинником забезпечення миру на Землі, моральною та інтелектуальною основою для взаєморозуміння і взаємного зв’язку між народами». Він також може «допомогти встановленню нового міжнародного економічного порядку, який би сприяв ліквідації економічного розриву між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються».

Кодекс туриста та Хартія туризму

У 1985 р. на VI сесії Генеральної асамблеї ВТО було схвалено два важливих документи — Хартію туризму і Кодекс туриста. В них також розкриваються гуманістичні функції та роль туризму в забезпеченні мирного співіснування і прогресу людства.

Одним з важливих документів, які регламентують діяльність туризму, є «Кодекс туриста». Відповідно до ст. XIII Кодексу, туристи мають право на ві­льний доступ усередині і за межами своїх країн до місць і окремих районів ту­ристського інтересу і з урахуванням існуючих правил та обмежень на вільне пересування в місцях транзиту й тимчасового перебування.

У цих же місцях туристи повинні мати право на:

1) об’єктивну, достовірну і вичерпну інформацію про умови й можливості їх поїздок і перебування;

2) особисту безпеку і безпеку їхнього майна, а також на захист своїх прав як споживачів;

3) відповідну суспільну гігієну, ефективні заходи щодо запобігання інфе­кційним захворюванням і нещасним випадкам, а також на вільний доступ до служб охорони здоров’я;

4) вільний і швидкий зв’язок усередині країни, а також із закордоном;

5) адміністративні та юридичні гарантії, необхідні для захисту їхніх прав. Крім того, на іноземних туристів покладаються й певні обов’язки.

Гаазька декларація по туризму 1989 року.

У квітні 1989 р. в м. Гаазі (Нідерланди) було проведено Міжпарламентську конференцію з туризму. На ній було прийнято Гаазьку декларацію з туризму, що стала інструментом міжнародного співробітництва, зближення між народами. В ній увага зосереджується на тому, що «всім урядам слід прагнути до зміцнення миру і безпеки на національному, регіональному та міжнародному рівнях, що є важливою умовою розвитку внутрішнього й міжнародного туризму».

Декларація передбачає реальні дії урядів відносно того, що туризм має плануватися державою на комплексній і послідовній основі і стати частиною комплексного плану розвитку будь-якої країни поряд з іншими пріоритетними секторами, такими як промисловість, сільське господарство, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, освіта.

Крім того, принципи Гаазької декларації закріплюють важливі положення, що стосуються безпеки й захисту туристів, якими мають керуватися уряди держав світу.

Декларація світового туристичного форуму Всесвітньої конференції міністрів по туризму 1994 року.

Особливе місце в Декларації приділяється розвитку внутрішнього, соціального й молодіжного туризму. Підкреслюється, що внутрішній туризм сприяє більш збалансованому стану національної економіки; соціальний туризм повинен бути суспільною метою в інтересах менш забезпечених громадян; молодіжний туризм потребує особливої уваги і надання цій категорії громадян найбільших можливостей і пільг.

Глобальний етичний кодекс туризму 1999 р.

У 1999 р. наГенеральной асамблеї ЮНВТО в м. Сантьяго (Чилі) відбулося прийняття Глобального етичного кодексу туризму. Дані документи є визнаними у сфері світового туризму і вважаються опорою, поряд з іншими міжнародними документами, для створення державної правової системи регулювання в туризмі більшості країн.

Хартія туризму є документом, що виражає політичні та соціальні вимоги туристів. Основою даного документа є визнання права будь-якої людини на планеті, незалежно від його раси, віку, статі, національності і віросповідання, на свободу подорожі.

Статистика міжнародного туризму

Як одна з провідних галузей світового виробництва і сфера громадського життя міжнародний туризм потребує точної оцінки з погляду політичного та соціально-економічного значення, прогнозування і планування. Усі ці питання без статистичного обліку й аналізу вирішити практично неможливо.

Статистика, як і будь-яка наука, вимагає концептуального підходу. Його основні положення і визначення стосовно міжнародного туризму розроблені Статистичною комісією ООН і UNWTO.

У статистичному обліку міжнародного туризму традиційно використовуються метод статистичного спостереження, що включає облік на кордоні, реєстрацію прибуттів у місцях розміщення; банківський метод; спеціально організовані дослідження, до яких можна віднести вибіркове опитування (анкетне опитування), метод допоміжного рахунку.

Історія появи статистичного обліку в міжнародному туризмі

Статистика, згідно з енциклопедичними словниками, — це наука, що обробляє і вивчає кількісні показники розвитку суспільного виробництва і життя суспільства. У сфері міжнародного туризму статистика обробляє, вивчає й аналізує інформацію про кількісні та якісні показники, які характеризують стан і розвиток цього суспільного явища.

Дослідження міжнародного туризму спираються на кількісні показники, в основу яких покладено статистичні відомості. Початок систематичному обліку туристських потоків було покладено в першій половині XX ст. Відомо, що 1929 р. Австрію відвідали близько 2 млн осіб, Швейцарію — 1,5 млн, Італію — понад 1 млн. На хвилях туристського руху в окремих європейських країнах формується статистика подорожей, однак тоді вона ще не мала самостійного значення. Збір і обробка відомостей здійснювалися в інтересах національної безпеки, контролю за міграційними процесами. Власне туристичні цілі ще не вийшли на перший план. Провадячи облік усіх осіб, що подорожують, туристів не виокремлювали як особливу категорію.

Новий етап у розвитку статистики міжнародного туризму розпочався наприкінці 40-х — на початку 50-х років XX ст. Після війни європейські країни зіштовхнулися з багатьма господарськими проблемами: руйнацією, хаосом управління, крахом товарної і фінансової систем. Стабілізація ситуації вимагала цілого комплексу скоординованих дій. Уряди більшості країн за таких непростих умов покладали великі надії на туризм. З ним стали пов’язувати активізацію платіжного балансу, досягнення фінансової рівноваги й, у кінцевому підсумку, довгострокове економічне зростання.

Починаючи з другої половини XX ст., завдяки своїй масовості міжнародні подорожі посіли провідне місце в економіці більшості країн. Помітно зріс вплив туризму на структуру виробництва й інвестицій, ВНП і стан платіжного балансу, використання трудових ресурсів і на безліч інших областей соціально-економічного розвитку галузей співтовариства.

Мета та завдання туристичної статистики

Основними завданнями статистики туризму є:

— визначення понять “відвідувач”, “турист” й “одноденний відвідувач” та способів обчислення їх кількості;

— визначення структури та обсягів туристського споживання;

— визначення системи показників статистики туризму в Україні;

— визначення алгоритму розрахунків показників статистики туризму.

Для розв’язання основних проблем статистика туризму має вирішувати такі завдання:

— організація та проведення статистичного спостереження в туризмі;-удосконалення системи показників у цій сфері;

— аналіз динаміки та структури туристських потоків;

— аналіз забезпеченості туризму матеріальними, фінансовими, трудовими ресурсами;

— аналіз розвитку туристської інфраструктури: засобів з розміщення туристів, харчування, транспортних засобів та ін.;

— аналіз фінансового стану підприємств туризму;

— аналіз доходів і витрат міжнародного туризму;

— аналіз внеску туризму в економіку країни.

 Міжнародні симпозіуми зі статистики туризму

Аналіз потреб суб’єктів туризму та користувачів його послуг дозволяє стверджувати, що інформаційні технології повинні відповідати таким основним вимогам: бути достатньо простими й доступними у користуванні, що важливо для споживачів, котрі не відносяться до категорії професіоналів в галузі автоматизації; відповідати критерію швидкої окупності і вимагати мінімальних затрат праці та коштів на забезпечення функціонування; характеризуватися широкими можливостями і гнучкістю до розвитку й удосконалення (доповнення); бути здатними самостійно поширювати відкриту інформацію з метою залучення нових клієнтів і споживачів; мати максимальну інформаційність і здатність пропонувати альтернативні варіанти пропонованих туристичних послуг тощо.

Тому організація міжнародних симпозіумів зі статистики туризму, а саме здатність видавати альтернативні варіанти, вирішується шляхом розвитку мережевої структури. Статистична інформація є необхідною на всіх рівнях: від міжнародних урядових і неурядових організацій та агентств, урядів, державних і муніципальних органів, прямо чи опосередковано пов’язаних зі сферою туризму, національних туристичних адміністрацій, що розробляють і провадять державну політику в цій галузі економіки, до туристичних організацій і безпосередніх виробників туристичних товарів і послуг.

Основні розділи статистики міжнародного туризму

Відповідно до запропонованої UNWTO класифікації за метою подорожей, облік міжнародних відвідувачів ведеться за такими основними групами:

1) відпочинок, дозвілля і рекреація;

2) відвідування знайомих і родичів;

3) ділові й професійні цілі;

4) лікування;

 

5) релігія, паломництво;

6) інші цілі.

Детально правила ведення статистики з міжнародного туризму викладені в рекомендаціях UNWTO1.

Статистичні показники, які публікуються в найпопулярнішому щорічному статистичному збірнику UNWTO «Compendium of Tourism Statistics», є інформацією про туризм у 204-х країнах, зведеною до трьох основних груп:

1) відпочинок, рекреація і дозвілля;

2) ділові й професійні цілі;

3) інші цілі.

Показники, що характеризують туристичні потоки

В’їзний і виїзний туризм відрізняються напрямками туристських потоків. При цьому один і той самий турист може бути класифікований як такий, що в’їжджає, і як такий, що виїжджає. Це залежить від того, відносно якої країни розглядається його переміщення. Розрізняють країну походження туриста, тобто країну, яку він залишає з метою подорожі, й країну призначення, тобто країну, до якої він прибуває.

Ще одним типом туризму є внутрішній туризм, який, на відміну ВІД міжнародного, охоплює подорожі жителів країни її територією. Тобто внутрішній туризм — це міграційні потоки людей у межах країни постійного місця проживання з туристськими цілями.

Первинні фактори пов’язані насамперед зі стадією економічного розвитку місця відправлення і включають такі категорії, як добробут населення, його мобільність і право на відпочинок.

Вторинні фактори — це доступність, наявність визначних пам’яток і послуг, які надаються в місцях призначення. Досить важливими є вартість поїздки, маркетингова і рекламна діяльність країни, що приймає.

 

Найважливішими показниками туристських потоків є кількість прибуттів (вибуттів) і тривалість перебування.

Під кількістю прибуттів (вибуттів) розуміють кількість зареєстрованих туристів, що прибули в ту чи іншу країну (чи вибули з неї) за визначений період часу, переважно календарний рік.

Оскільки турист протягом року може відвідати декілька країн і навіть під час однієї поїздки побувати у різних державах, фактична чисельність туристів є меншою, ніж кількість прибуттів.

Статистика прибуттів (вибуттів) передбачає кількісну характеристику туристських потоків у світі.

Шкала тривалості перебування туристів

Поряд із кількістю прибуттів (вибуттів) у статистиці туристських потоків використовується інший показник — тривалість перебування, що вимірюється в годинах для одноденних поїздок і ночівлях, або туро-днях.

Ночівлею вважається одна доба, проведена одним туристом у певній країні (місці призначення).

Тривалість перебування всіх туристів у країні протягом визначеного тимчасового періоду, тобто загальна кількість ночівель, або туроднів (Т), розраховується за формулою

Облік ночівель лише на перший погляд видається простим. Тим часом можна навести чимало ситуацій, які важко кваліфікувати навіть досвідченим фахівцям. Наприклад, чи здійснює ночівлю автомобіліст, який подорожує і зупиняється в мотелі на кілька годин, щоб прийняти душ, відпочити й того ж дня знову вирушить у дорогу? А що можна сказати про людину, яка, відвідавши родичів (за межами свого звичного середовища перебування), повертається додому після опівночі? Для відповіді на ці та інші подібні запитання UNWTO рекомендує послуговуватися двома критеріями: дати прибуття до місця призначення і вибуття з нього повинні бути різними, а подорожани — фактично ночувати в час відсутності на постійному місці проживання.

Залежно від тривалості перебування (кількості ночівель) виокремлюють кілька сегментів ринку подорожей. Короткотривалі поїздки (1—3 ночівлі) використовуються для відпочинку і розваг у вихідні та святкові дні, а також з діловими цілями. До другої групи (4—7 ночівель) належать поїздки з різними мотивами, які здійснюють переважно в час додаткової відпустки. Цей сегмент ринку розвивається випереджальними темпами. До середньотривалих поїздок (8—28 ночівель) відвідувачі вдаються, перебуваючи у тривалій відпустці, переважно для відпочинку. Нарешті, поїздки тривалістю 29—91 і 92—365 ночівель належать до довготривалого туризму. Одні люди, переважно економічно неактивні, використовують їх для відпочинку, розваг і лікування, інші — з діловими і професійними цілями (монтаж устаткування, навчання за кордоном тощо).

Статистичні відомості про ночівлі групуються за календарними місяцями, типами і категоріями засобів розміщення, а також за територіальною ознакою. Тривалість перебування туристів неоднакова залежно від місця призначення (країни). Відмінності зумовлені туристичною спеціалізацією країни, що приймає (діловий туризм чи подорожі з метою відпочинку і розваг), цінами на її внутрішньому ринку, характером туристських потоків (транзитні чи кінцеві), віддаленістю від основних ринків виїзного туризму та іншими факторами.

На відміну від статистики прибуттів, що формує загальне уявлення про обсяг туристських потоків, статистика тривалості перебування характеризує туристичні подорожі кількісно та якісно.

Методичні підходи до впорядкування складу туристичних витрат

Він охоплює вартісні оцінки туризму, необхідні при вивченні його впливу на національну економіку, зокрема платіжний баланс країни, а також для характеристики секторів самої індустрії туризму.

Ключовим поняттям другого розділу статистики туризму є туристичні витрати.

Туристичні витрати — це загальна сума споживчих витрат відвідувача чи уповноваженої ним будь-якої іншої особи при підготовці й під час поїздки, а також під час перебування в пункті призначення.

Статистичний облік доходів і витрат у міжнародному туризмі має велике значення для оцінки впливу туризму на національну економіку і різні сектори туристичної індустрії, а також для планування комерційної діяльності.

Фактори впливу на величину і структуру витрат туристів під час подорожі

У міжнародному туристському обміні витрати іноземних туристів стають валютними надходженнями (доходами) для країни, що приймає, і витратами для країни виїзду туристів.

В основу концепції туристичних витрат покладено низку запропонованих UNWTO принципів:

— обліку підлягають тільки ті витрати туристів і екскурсантів, які впливають на економіку. їх може здійснювати сам відвідувач або від його імені будь-яка інша фізична чи юридична особа;

— витрати відвідувача визначаються вартістю товарів і послуг, які він отримує для задоволення своїх потреб. Ідеться про послуги перевезення, розміщення, харчування, невеликі предмети тривалого користування, товари туристичного споживання і сувеніри. Усіх їх відвідувач споживає особисто, окрім подарунків і сувенірів, але й у цьому разі, незважаючи на те, що їхнім власником стає інша особа, яка не подорожувала, такі витрати також відносять до туристичних;

— обсяг туристичних витрат рекомендується встановлювати за фактичними витратами на товари і послуги з урахуванням чинних знижок і надбавок, чайових та інших витрат незалежно від форми їхньої оплати — готівкою, дорожніми чеками, кредитними картками чи іншим способом.

Отже, туристичні витрати спрямовуються на придбання широкого діапазону предметів споживання — від споживчих товарів і послуг, що є органічною частиною подорожі, до товарів майбутнього та тривалого користування, наприклад, сувенірів, подарунків, прикрас.

Відповідно до рекомендацій UNWTO, з метою уніфікації показників і забезпечення порівняльності туристичні витрати поділяють на такі групи:

— комплексні поїздки (тури), які передбачають визначені набори послуг чи пакети послуг на відпочинок (перевезення, розміщення, харчування, екскурсії тощо) і реалізуються за єдиною ціною без поділу на складові;

— розміщення;

— харчування і напої;

— транспорт;

— рекреаційні, культурні та спортивні види діяльності й заходи, включаючи оплату за вхід в установи культури, відпочинку і розваг; витрати, пов’язані з купівлею, ремонтом та експлуатацією дрібного рекреаційного і спортивного спорядження під час поїздки; плата за навчання окремим видам спорту (наприклад, дайвінгу чи гірськолижного) і рекреації, а також оплата нетривалих екскурсій і послуг гідів-перекладачів;

— магазинні покупки;

— інші статті витрат, до яких належать страхові платежі, комісійні збори, вартість виготовлення фотографій, ремонт автомашини, ушкодженої під час подорожі, та ін.

За напрямком витрати, які входять до складу туристичних, поділяють на витрати до поїздки, витрати під час поїздки і витрати після поїздки.

Методи статистичних спостережень через звітність: облік на кордоні та реєстрація прибуттів

Статистичне спостереження здійснюється, як правило, за допомогою звітності чи спеціально проведених досліджень. Якщо йдеться про звітність, то статистичні зведення одержують від підприємств і організацій за установленими формами у визначений термін. Звіти складають на підставі оперативного та бухгалтерського обліку і передають в органи статистики. Звітність, хоч і передбачає велику кількість відомостей, не може охопити всі сторони такого складного суспільно-економічного явища, як туризм. Тому частину зведень про туризм одержують за допомогою статистичного спостереження, методами якого є переписи й дослідження, що дає змогу детально вивчити окремі аспекти туристичної діяльності. Наприклад, у статистиці туристських потоків зведення про кількість прибуттів і тривалість перебування можна отримати як зі звітності, так і в результаті дослідження.

Найбільш поширеними методами статистичного спостереження є облік на кордоні та реєстрація прибуттів у місцях розміщення. Нині близько 60 країн реєструють іноземних туристів на кордові та 40 — у різноманітних засобах розміщення.

Облік на кордоні. Служби прикордонного і митного контролю ведуть облік показників в’їзного та виїзного туризму: кількості прибуттів і виїздів, за країнами, цілями поїздки, місяцями року та ін. Облік здійснюється на всіх контрольно-пропускних пунктах, в аеропортах, морських портах тощо. У цьому разі основними джерелами інформації про осіб, які подорожують, служать в’їзні, виїзні чи посадочні картки й інші аналогічні форми, а також паспорти і візи. Ці документи містять відомості про вік, стать і громадянство (країну постійного місця проживання) туристів, цілі поїздок і їх сезонність, види використовуваних транспортних засобів, місця розміщення у відвідуваній країні та ін. Метод обліку на кордоні застосовується в багатьох країнах, наприклад, у Великій Британії, Греції, Індії, Ірландії, Іспанії, Канаді, США, Франції, Алжирі.

Проводити облік туристів можна не тільки під час переїздів, а й у місцях зупинок.

Реєстрація прибуттів у засобах розміщення. Готельний сектор надає відомості про кількість готельних місць, кількість прийнятих іноземних відвідувачів, середньорічний коефіцієнт завантаженості номерного фонду іноземними відвідувачами. Готелі й інші засоби розміщення здійснюють поточну реєстрацію прибуттів, для цього кожен відвідувач заповнює облікову картку, вказуючи кількість осіб, що прибули, громадянство чи країну постійного місця проживання, дату заїзду і виїзду, тривалість перебування в певному засобі розміщення. Первинна інформація обробляється і вноситься в спеціальні форми, які потім передаються в органи статистики. UNWTO запропонувала стандартну форму поточної звітності та щомісячного зведення про прибуття і ночівлі туристів у готельних підприємствах.

Транспортна статистика

Транспортні відомства представляють статистичні відомості про міжнародні перевезення пасажирів за видами транспорту і напрямками перевезень.

Туристичні доходи і витрати, як і фізичні туристські потоки, враховуються різними способами. Наприклад, розмір валютних надходжень від міжнародного туризму може бути визначений на підставі банківської звітності та результатів вибіркових досліджень.

Банківський метод розрахунку вартісних показників розвитку міжнародного туризму

Банківський метод полягає в накопиченні інформації про валютні операції, які здійснюють міжнародні туристи. Банківські структури враховують валютні доходи і витрати, пов’язані з в’їздом і виїздом туристів. При цьому центральний (національний) банк здійснює облік туристичних витрат через комерційні банки і пункти обміну валюти, які надають Інформацію про продаж і купівлю іноземних банкнот по лінії туризму. Банківський метод використовується у Франції, Німеччині та інших європейських державах і завдяки низці переваг знайшов широке застосування: по-перше, він не вимагає додаткової інформації від туристів, найчастіше зайвої (наприклад, назва вулиці, номер будинку в місці постійного проживання туриста); по-друге, він не ускладнює прикордонні формальності, а також роботу статистичних органів. Обробку даних виконує центральний (національний) банк при складанні платіжного балансу.

Як і будь-який інший статистичний метод, банківський метод має свої недоліки. Зокрема, у процесі статистичного спостереження банківським методом виникають деякі помилки:

1. Справжній обсяг валютних надходжень від міжнародного туризму спотворюється з багатьох причин:

— через наявність паралельних ринків валюти і можливості фінансових зловживань. Частина валютних потоків у країнах, де функціонує «чорний ринок», оминає банківські канали. Водночас здійснення валютних операцій за участю банківських структур ще не гарантує повної реєстрації цих операцій. Часто дрібні обмінні пункти приховують факти купівлі-продажу іноземних банкнот і тим самим занижують обсяг валютних надходжень від міжнародного туризму;

— через відмову фізичних і юридичних осіб використовувати безготівкову валюту як платіжний засіб. У роботі туристичних підприємств широко застосовується кліринг — система взаємозаліків-компенсацій при обміні іноземними туристами. Усі ці операції, а також оплата туристських товарів і послуг тимчасовими відвідувачами за кредитними картками не враховуються при банківському методі;

— у разі реєстрації міжнародних валютних операцій в особливо великих розмірах. У деяких країнах встановлено високий граничний рівень для транснаціональних операцій, що підлягають реєстрації. Одночасно середні туристичні витрати, як правило, не сягають цього рівня і не відбиваються в статистичній звітності;

— за наявності в іноземних туристів місцевої валюти без обміну в країні тимчасового перебування. Валютні надходження від міжнародного туризму вимірюються сумою національної валюти, яку було обміняно банками на іноземну. Не враховується в статистичному обліку банківським методом та частина місцевої валюти, яку туристи обміняли на батьківщині й привезли з собою чи позичили в родичів і знайомих за кордоном з подальшою компенсацією під час зустрічних візитів.

2. Банківський метод не створює правильного уявлення про обсяги валютних надходжень від іноземних туристів у територіальному розрізі. Облік ведеться лише за країнами походження грошових одиниць, що спричиняє серйозні похибки.

Крім того, після запровадження на території більшості європейських країн єдиної валюти — євро — застосування такими країнами банківського методу щодо туристів з інших європейських країн ускладнилося.

Організація спеціальних статистичних спостережень в туризмі

Зазвичай в туризмі спеціальні дослідження мають вибірковий характер. З усієї досліджуваної сукупності відвідувачів методом випадкової вибірки «виокремлюється» визначена кількість осіб. Наприклад, для характеристики в’їзного потоку в країну оптимальною є вибірка 1,5—2 тис. осіб. Стосовно них реєструють ознаки, які цікавлять дослідників, і на цій підставі вираховують потрібні показники (середні величини, відносні та ін.), що поширюються потім на вихідну сукупність. За правильної організації спостереження вибіркові показники є дуже близькими до загальних.

Основним джерелом одержання інформації в процесі дослідження відвідувачів є опитування в письмовій формі. Відповіді на заздалегідь сформульовані в анкеті запитання пропонують дати під час особистого спілкування. Практика свідчить, що роздача анкет із проханням заповнити їх вдома і повернути поштою є малоефективною, оскільки кількість відповідей різко скорочується, а похибки у дослідженні зростають.

Такого роду спеціальні дослідження періодично проводяться у Франції. Розроблені з цією метою анкети дають змогу одержати деталізовану інформацію про перебування іноземних туристів у цій країні і французьких туристів за кордоном. Уже перше анкетування, проведене в 1975—1976 ррм показало, що тільки половина іноземних туристів, які відвідали Францію, проходила реєстрацію за старою системою збору статистичних даних.

Визначення мети, об’єкта, одиниці, програми, методу, суб’єктів, строків та місця проведення спеціального статистичного спостереження

Завдання статистичного спостереження зумовлюється завданнями, які ставляться перед дослідженням певних процесів і явищ і випливають з потреб управління ними. Суть їх полягає в одержанні у найкоротший строк повної і вірогідної інформації про досліджувані факти. Тобто найважливішим завданням статистичного спостереження є вірогідне, об’єктивне відображення спостережуваних (досліджуваних) явищ і процесів суспільного життя. Завдання статистичного спостереження (як і мету) слід чітко формулювати відповідно до результатів дослідження та з урахуванням об’єкта спостереження.

Об’єкт статистичного спостереження — це сукупність суспільних явищ і процесів, які підлягають статистичному спостереженню.

Одиниця статистичного спостереження — це складовий елемент об’єкта дослідження, який є основою рахунку і носієм істотних ознак і властивостей, які підлягають реєстрації. Це первинний елемент об’єкта дослідження. Одиницю спостереження встановлюють виходячи із завдань спостереження і складності об’єкта дослідження.

 

Показники динаміки кількості туристичних прибуттів та доходів від міжнародного туризму

Аналіз показників свідчить про перетворення туризму в одну з провідних галузей світового господарства, доходи від якої значно перевищують вартість експорту палива, сировини і напівфабрикатів.

Обсяг надходжень від міжнародного туризму постійно зростає. У мате ріалах UNWTO надходження від міжнародного туризму і туристичні витрати відображаються в одній валюті — в американських доларах. Використання долара як базової грошової одиниці дає змогу проводити порівняння на макрорівні. Водночас купівельна спроможність долара, як і будь-якої іншої валюти, зазнає коливань, що впливає на динаміку вартісних показників туризму. Зміцнення (чи послаблення) долара відносно валют про відних туристичних країн може прискорювати чи, навпаки, сповільнювати темпи приросту надходжень від міжнародного туризму і витрат на нього. У 2005 р. доходи від міжнародного туризму перевищили 600 млрд дол. (без обліку транспортних перевезень).

На вартісні показники туризму в динаміці впливають не тільки коливання обмінних курсів валют, а й інфляція. Ці два фактори тісно пов’язані між собою. Послаблення національної грошової одиниці спричиняє зростання цін, а зниження рівня інфляції сприяє зміцненню національної валюти.

Регіональний розподіл надходжень від міжнародного туризму переважно збігається з географією туристських прибуттів. Надходження від міжнародного туризму концентруються в групі розвинених країн Північної Америки (США, Канада) і Західної Європи (Франція, Велика Британія, Німеччина), середземноморських (Італія, Іспанія) та альпійських (Австрія, Швейцарія) країн. Найдоходнішою туристичною дестинацією є США.

Для оцінки поточних і планових майбутніх грошових, у тому числі валютних, надходжень і витрат у міжнародному туризмі використовуються такі вартісні показники:

— сума грошових, у тому числі валютних, надходжень від в’їзного туризму — загалом за рік, а також окремо за країнами і місяцями;

— сума грошових, у тому числі валютних, витрат на виїзний туризм — загалом за рік, а також окремо за країнами та місяцями;

— сума сальдо (негативного чи позитивного) туристичного платіжного балансу;

— середні доходи/витрати на одного туриста, на один туродень.

На підставі вибіркових опитувань і спостережень формується картина витрат на придбання основних туристичних послуг і товарів (відповідно до прийнятої класифікації), визначається їхня частка в загальних туристичних витратах.

Середньорічні темпи зростання світових туристичних потоків

У 2005 р. кількість міжнародних туристських поїздок сягнула майже 800 млн. Попри короткострокові коливання і спади в окремі роки, у розвитку туризму окреслюється стійка тенденція до зростання. Середньорічні темпи приросту туристських прибуттів з 1950 р. по 2005 р. становлять 8 %.

Країни-лідери за відвідуваністю, надходженнями від туризму і витратами на туризм у світі та Європі

За статистичними даними Світової туристичної організації, найбільш активними регіонами на світовому ринку туристичних послуг є Європа, Азіатсько-Тихоокеанський регіон та Північна Америка. Особливого розвитку туристичний сектор зазнав у країнах Європи, на які у 2008 р. припадало 53% всіх міжнародних туристичних потоків, частка Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Північної Америки у 2008 р. склала відповідно 20% та 11% [5] (рис. 1).

Проте статистичні дані свідчать, що найбільш динамічний розвиток туристичного сектору спостерігається в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, де за період 1990-2008 рр. міжнародні туристичні потоки зросли на 235%, тобто темпи приросту туристичних потоків у даному регіоні значно перевищують темпи приросту потоків у країни Європи майже в 2,8 раза та країни Північної Америки відповідно в 6,4 раза.

Важливою тенденцією розвитку світового туризму є значна частка подорожей у туристські центри в межах одного регіону. Найбільш потужні потоки виїзду в інші регіони формуються в країнах Європи, Північної й Південної Америки, Східної Азії й Тихоокеанського регіону. Південна Азія, Близький Схід, Африка значною мірою залежні від прибуттів туристів з інших регіонів. У межах Північної Америки й країн Карибського басейну головними туристськими напрямками є США, Мексика, Канада, Пуерто-Ріко й Домініканська Республіка, а найбільш потужні виїзні потоки формуються в США й Канаді.

Провідними країнами, що приймають туристів у Європі, є Франція, Іспанія, Італія, Великобританія, Російська Федерація, Німеччина, Австрія, Польща, Угорщина, Греція, Португалія, Швейцарія, а також Україна. В Азії туристи найчастіше відвідують Китай, особливо Гонконг і Макао, Малайзію, Таїланд, Республіку Корея, Індонезію, Японію, Тайвань, В’єтнам, Індію. Багато туристів надають перевагу Австралії і Новій Зеландії. Основні країни виїзду туристів зі Східної Азії й Тихоокеанського регіону — Японія, Китай, Австралія, Сінгапур і Республіка Корея.

Стають популярними поїздки туристів у такі країни Середземномор’я, як Туреччина, Хорватія, Єгипет, Туніс і Марокко. Основними країнами формування виїзного туризму в Європі (разом із Середземномор’ям) є Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Австрія, Швеція, Російська Федерація, Швейцарія й Іспанія.

Кількісні оцінки перспектив розвитку міжнародного туризму

Відповідно до прийнятої методики розділяємо всі країни, які беруть участь в міжнародному туристському обміні, на такі, що приймають і такі, що направляють іноземних туристів. Основним критерієм у цій класифікації має бути співвідношення кількісних показників прибуття іноземних туристів і виїзду власних туристів за кордон.

Середньорічний приріст кількісних показників складає біля 5%, а валютних прибутків — 7%. Таким чином, до 2000 року загальне число міжнародних відвідувачів у всіх країнах світу досягло 700 млн, а сума прибутків від них — майже 500 млрд. дол. США. У 2020 році ці показники будуть складати відповідно близько 1602 млн відвідувачів і 1500 млрд дол. США.

Сутність та класифікаційні ознаки міжнародного туристичного ринку

У своїй діяльності UNWTO використовує наступний розподіл світу на туристські регіони: Африка, Америка, Азія й Тихоокеанський регіон, Європа, Близький Схід. Всі регіони, окрім Близького Сходу, поділяються на менші таксономічні одиниці — субрегіони, які об’єднують відповідні держави. Міжнародний туризм розвинений у світі вкрай нерівномірно, що пояснюється, в першу чергу, різними рівнями соціально-економічного розвитку країн і регіонів. У загальному вигляді територіальна нерівномірність відображає різні рівні соціально-економічного розвитку Півночі й Півдня (Центру й Периферії світового господарства). Так, згідно з даними UNWTO, на розвинені країни нині припадає більше 50 % всіх туристських прибуттів, але країни, що розвиваються, стрімко збільшують свою частку на світовому туристському ринку.

Статистика UNWTO дозволяє оцінити сучасне становище туристських макрорегіонів у світовому туризмі, простежити динаміку змін, при характеристиці якої обмежимося трьома останніми десятиліттями.

Для всіх туристських макрорегіонів світу характерна позитивна тенденція до збільшення туристських потоків. Але темпи приросту прибуттів (і доходів від туризму) у макрорегіонах не були однаковими, тому їхня питома вага в загальносвітовій структурі змінювалася.

Більшість міжнародних туристів у світі подорожує в межах Європи або приїжджає в Європу. На всі європейські маршрути припадає більше половини загальносвітового обсягу міжнародних туристських прибуттів.

Економічне та географічне визначення поняття міжнародного туристичного ринку

Туристичний ринок — сукупність організаційно-економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу туристичних послуг. Цей ринок, як і будь-який інший, пов’язує разом покупців (пред’явників попиту) і продавців (постачальників). Але від звичайних товарних ринків туристичний ринок відрізняється тим, що на ньому товар не просувається від продавців до покупців. Навпаки, покупці самі переміщуються до місця призначення, щоб отримати зарезервовані послуги.

Туристичні ринки можна класифікувати за такими ознаками:

— за географічною приналежністю — світовий, регіональний, ринок окремої країни, регіону всередині країни, міста тощо;

 

— за ознакою відношення до національної території — ринки міжнародного туризму (в’їзного, виїзного), внутрішнього туризму;

Загальна структура туристичного ринку

— за ознакою напрямку руху — ринки, що генерують туристичні потоки, і ринки, які приймають туристів;

— за ступенем концентрації виробництва і збуту — монополістичний, олігополістичний і ринок вільної конкуренції;

— за співвідношенням між попитом і пропозицією — ринок продавця (характеризується високим попитом і обмеженістю пропозиції) і ринок покупця (характеризується перевищенням пропозиції над попитом).

Глобальний, регіональний та локальний рівні формування міжнародного ринку туристичних послуг

Світовий ринок розвивається на основі поділу праці, а поглиблення поділу праці, яким визначається сучасний етап розвитку виробництва, інтенсифікує ринкову діяльність. Саме міжнародний поділ праці, сутністю якого є спеціалізація національних економік на виробництві певних товарів та послуг і подальший обмін ними, є основою функціонування світового ринку. В результаті формується система відношень обміну між виробником та споживачем. Міжнародні економічні зв’язки охоплюють діяльність, пов’язану з реалізацією сировини, товарів, послуг, руху міжнародних інвестицій, грошового обігу, міграції трудових ресурсів. Відповідно формуються світові ринки ресурсів, товарів, послуг, капіталу та праці.

Суб’єктами ринкових відносин можуть виступати як національні ринки, так і наднаціональні утворення. Основним елементом світового ринку є національний ринок, в межах якого поєднується внутрішньо- та зовнішньоекономічна діяльність з реалізації відповідного товару (послуги). Світовий ринок структурується за формами діяльності, кінцевим продуктом, регіональними та соціально-економічними ознаками.

За територіальним критерієм можна по-різному стратифікувати світовий ринок. Наприклад, можна розглядати великі континентальні ринки, де саме територіальність виступає основною ознакою: ринок країн Північної та Південної Америки, Європейський, Азіатський, Африканський тощо. Якщо розглядати територіальність в поєднанні з рівнем економічного розвиту, тоді можна виділяти такі ринки: Англо-Американський, Латиноамериканський, Західноєвропейський, Східно-азіатський і т.д. Якщо ускладнити цей критерій територіальними політико-економічними утвореннями, можна виділити Ринки країн Європейського Співтовариства, країн Організації Економічного Співробітництва і Розвитку, країн СНД та інші. Тобто, географічний підхід до структурування ринку ґрунтується на територіальній близькості (ефект сусідства) та подібності історичної долі (цивілізаційна єдність), зафіксованих на даному етапі у моделі соціально-економічного розвитку країн регіону, що обумовлює сталість світогосподарських зв’язків і свідчить про об’єктивність процесу регіоналізації світового ринку.

Туристичне районування світу

Придатними для туризму (станом на 1.01.2009 р.) вважають такі регіони:

o Європа;

o Америка;

o Східна Азія та Тихоокеанський регіон;

o Південна Азія;

o Африка;

o Близький Схід.

Європа, незмінний світовий лідер за обсягами міжнародного туризму, спромоглася привабити понад 489,4 млн. іноземців. Доходи теж сягнули чималої суми — 473,7 млрд. доларів США. Значною мірою цьому сприяли рекреаційні ресурси країн Європи.

Склад країн Європейського, Американського, Азійсько-Тихоокеанського, Африканського, Близькосхідного та Південноазійського туристичних регіонів

Європейський регіон: До складу регіону входять 25 країн і територія Гібралтару, що є володінням Великої Британії. Більшість країн, що входять до «Великої сімки», розташовані в цьому регіоні. Це — Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія. Західну Європу поділяють на три субрегіони — Південну Європу, Північну Європу та Середню Європу.

Азійсько-Тихоокеанський туристичний регіон включає полярні типи країн. З одного боку — Японія, Австралія і Нова Зеландія, які належать до світових економічних лідерів та найбагатших країн з високим рівнем розвитку, а з іншого — Афганістан, Непал, Шрі-Ланка, М’янма, Бангладеш, Папуа — Нова Гвінея, які належать до найбідніших держав світу. До регіону також належать Китай та Індія — країни з більш ніж мільярдним населенням кожна, з потужним сировинним і промисловим потенціалом, але з низькими прибутками на одного жителя.

Туристичні ресурси регіону відзначаються надзвичайним багатством і різноманіттям. Це стосується як природних, так і суспільних та подієвих ресурсів. Їх залучення до інтенсивного використання у туристичній індустрії залежить від економічного розвитку і демократичних перетворень у багатьох країнах регіону.

Африканському туристичному регіону притаманна перевага природних туристичних ресурсів. Особливо значними серед них є флоро-фауністичні і ландшафтні складові ресурсного потенціалу. Для порізнених країн і територій регіону характерні комфортні погодно-кліматичні умови — основа розвитку масового туризму.

На ринку міжнародних туристичних послуг окремі африканські держави посіли чільні місця і пропонують високоякісний туристичний продукт: Маврикій — весільний туризм і пляжно-купальний відпочинок; Туніс і Марокко — пляжно-купальний, лікувально-оздоровчий і пізнавальний туризм; Зімбабве, Танзанія та Кенія — сафарі й екологічний туризм; ПАР — пляжно-купальний відпочинок, гастрономічний і екологічний туризм; Кабо-Верде спеціалізується на дайвінгу та серфінгу. Стосовно більшості інших держав, особливо центральноафриканських, то актуальність розвитку міжнародного туризму для них не стоїть на порядку денному: несприятливий для відпочинку європейців і американців клімат, міжетнічні конфлікти, бідність, висока захворюваність на СНІД та інші недуги і відсутність елементарних побутових умов роблять ці країни непривабливими з точки зору рекреаційно-туристичної діяльності.

Близький Схід — особливий культурний світ, який об’єднує країни, переважну більшість населення яких становлять араби. Це країни: Бахрейн — Єгипет — Ємен — Ірак — Йорданія — Катар- Кувейт- Ліван- Лівія- Об’єднані Арабські Емірати — Оман — Саудівська Аравія – Сирія.

Країни Близького Сходу у 2008 р. відвідало майже 55 млн візитерів, тоді як у 1990 — менше 10 млн. Таке різке зростання міжнародних туристичних прибуттів відбулося за рахунок двох країн — Єгипту і Саудівської Аравії, у яких розвиток туристичної індустрії опирається на різні види ресурсів. Єгипет експлуатує природні ресурси узбережжя теплого моря й орієнтується на масові популярні види туризму, Саудівська Аравія, використовуючи подієві і культурно-історичні ресурси, спеціалізується на релігійному туризмі.

Американський регіон посідає третє місце у світі за кількістю міжнародних туристичних прибуттів. У межах регіону домінує Північна Америка — майже 70 % туристів приїздить до США, Мексики та Канади. Усі основні потоки в цьому регіоні починаються і закінчуються в США. Канада та Мексика щороку приймають близько 17 і 22 млн туристів відповідно.

У межах Карибського басейну розташована переважна більшість «країн-готелів» світу, які існують за рахунок міжнародного туризму. Головним видом ресурсу, який став основою розвитку туризму в районі є узбережжя теплих морів.

Центральна і Південна Америка нині позиціонуються як райони з потужними природними ресурсами, насамперед лісовими, флоро-фауністичними і ландшафтними, які сприяють інтенсивному використанню екотуристичних технологій. Екологічний туризм в обох районах перетворився на реальну альтернативу сільському господарству і лісозаготівлі. До країн, які реалізують грандіозні екотуристичні проекти належать Бразилія, Перу, Венесуела, Беліз, Гватемала.

Аналіз динаміки міжрегіональних туристичних потоків

Розглянемо міжнародні туристські потоки в закордонній Європі і Північній Америці — основних туристських регіонах світу.

Внутрірегіональний туризм у Європі дає гнітючу частину всіх туристських прибуттів — близько 90%, і тільки 10% приходиться на прибуття туристів у Європу з інших регіонів світу. Внутрірегіональний характер туризму в Європі виражений яскравіше, ніж в інших регіонах світу. Велике число держав на відносно малій території, між якими існують тісні економічні, культурні й етнічні зв’язки, чудова мережа наземних транспортних комунікацій, спрощення туристських формальностей при великій розмаїтості природних рекреаційних ресурсів і культурно-історичних визначних пам’яток і розвитій туристській інфраструктурі — усе це сприяє інтенсивному внутрієвропейському туристському обмінові. На його частку приходиться 4/5 усіх прибуттів у Європу.

Міжрегіональний туристський обмін розвитий слабкіше. Важливу роль у ньому грає Америка, особливо США. Вона є єдиною неєвропейською країною, що входить у першу десятку по числу прибуттів у Європу.

Сама відвідувана туристська країна Європи і світу — Франція. Вона приймає кожного п’ятого відпочиваючого на старому континенті, в основному з країн ЄС. Найбільш інтенсивний туристський обмін існує з Німеччиною, Великобританією і країнами Бенілюкс. Крім Франції, головними приймаючими країнами Європи є Іспанія й Італія. Разом вони щорічно реєструють понад 80 млн прибуття переважно на купально-пляжний відпочинок.

Основна частина туристських потоків у Європі генерується Німеччиною і Великобританією. Хоча й у меншому ступені, але також активні французи і датчани. США є єдиною неєвропейською країною серед перших десяти туристоутворюючих країн для Європи.

Процеси демократизації внесли істотні зміни в географію туристського попиту. Вони сприяли зростанню частки внутрірегіонального обміну між країнами Західної, Центральної і Східної Європи. З падінням тоталітарних режимів і зняттям «залізної завіси» громадяни колишніх соціалістичних країн одержали можливість прилучитися до західних цінностей, а також подорожувати із шопинговими цілями.

В Американському регіоні в’їзний туристський потік розподіляється між чотирма субрегіонами: Північна Америка, острівні держави і території Карибського басейну, Південна Америка і Центральна Америка. Сім з кожних десяти туристських прибуттів у Західну півкулю приходиться на Північну Америку. Вона залишається лідером, незважаючи на повільне зниження її частки. Одночасно збільшується питома вага країн (територій) Карибського басейну, Центральної Америки й особливо Південної Америки.

На другій і третій позиції з помітним відставанням від Європи йдуть Азійсько-Тихоокеанський та Американський туристичні регіони, на які, відповідно, припадає майже 20 і 16% від загальної кількості міжнародних туристичних прибуттів. У межах Африканського та Близькосхідного туристичних регіонах разом акумулюється 10% від усього обсягу міжнародних туристичних прибуттів.

Вражаючими є темпи розвитку туристичної Індустрії в Азійсько-Тихоокеанському регіоні і, відповідно, стрімке зростання обсягів туристичних прибуттів. Якщо в цілому у світі протягом 1990-2005 років загальна кількість туристичних прибуттів зросла в 1,8 рази, в Америці – в 1.4 рази, в Європі — в 1,7 рази, в Африці — у 2,5 рази, то в Азійсько-Тихоокеанському регіоні — у 2,8 рази, з 56 мпн до 155 мпн. Вищі темпи приросту характерні лише для Близького Сходу — зростання у 4 рази, але абсолютні величини кількості міжнародних прибуттів у цьому регіоні є значно скромнішими — 9,6 мли у 1990 і 39 млн у 2005 році.

Для більшості країн Азійсько-Тихоокеанського регіону міжнародний традиційний туризм є відносно новим явищем. Визнані нині азійські туристичні держави стали асоціюватися з якісним відпочинком із кінця 1980-их років. Безперечними сьогоднішніми лідерами на регіональному ринку міжнародних туристичних послуг є Китай, Японія, Австралія, Нова Зеландія, Малайзія і Таїланд.

Основні рецептивні та генеруючі країни для туристичних макрорегіонів

Тенденція перевищення виїздного потоку над в’їздним у структурі міжнародного туризму залишається стабільною, хоча слід відмітити певне падіння темпів виїздного туризму і його мотиваційний та географічний перерозподіл, що позитивно характеризує зміни на національному туристичному ринку. Основними партнерами країни на ринку зарубіжного туризму залишаються країни-сусіди, до яких спрямовані як туристичні, так і транзитні поїздки: Польща (31,4%), Росія (30,5%), Молдова (11,5%), Білорусь (6,5%), Угорщина (5,7%), Словаччина (4,2%). Запровадження візового режиму позначилось в останній з зазначених країн зменшенням виїздного потоку майже на 19% за рік. Змінилася й мотиваційна структура — провідне місце займають поїздки з рекреаційною та екскурсійною метою. В ритміці виїздних потоків можна прослідкувати наявність двох «гарячих» сезонів — яскраво вираженого літнього та менш вираженого зимового.

Суб’єкти міжнародного туристичного ринку: виконавці туристичних послуг (готелі, ресторани, транспортні компанії, екскурсійні бюро) – посередники (туроператори, турагенти) – споживачі (туристи)

Суб’єктами туристичного ринку є юридичні та фізичні особи, задіяні в виробництві та організації споживання туристичного продукту туристами-споживачами. Суб’єктами ринку пропозиції можуть виступати практично всі елементи функціонально-господарської та територоріально-господарської складових індустрії туризму.

Туристичні оператори (далі — туроператори) — юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність.

Туристичні агенти (далі — турагенти) — юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів та туристичних послуг інших суб’єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на турагентську діяльність.

Проблеми сегментування міжнародного ринку туристичних послуг

Сегментація туристичного попиту має тенденцію до безконечності, що зумовлено такими чинниками, як ускладнення структури людських потреб, зростання значення відпочинку і туризму у житті суспільства.

У сучасних маркетингових дослідженнях існує тенденція виділення однорідних сегментів з погляду таких кількісних чинників, як: ціпа, охоплення, тривалість відпочинку, вікові групи, доходи, витрати. П. Мотика наводить сегментацію, яку найчастіше використовують агенції з надання туристичних послуг. До основної групи сегментаційних ознак він зараховує:

— демографічні (вік, стать);

— економічні (рівень доходів);

— психографічні (надання переваги національним групам щодо визначених форм проведення часу, відповідного харчування тощо);

 

— мету подорожі (відпочинок па пляжі, екскурсійні подорожі, відвідання родичів);

— ознаки покупця (постійні, потенційні клієнти, ті, які витрачають відносно багато або мало грошей тощо);

— потреби і вигоди покупця (можливості активного проведення часу, реалізації хобі);

— способи реагування на продукт (прив’язаність до фірми або марки, цінової пропозиції).

Критерії виділення ринкового сегменту: між групова гетерогенність, гомогенність, вимірність, ємність, доступність для фірми

Обговорюючи проблематику сегментації туристичного ринку, необхідно звернути увагу на поняття типології туристів. Типологія полягає у систематизації і логічному підпорядкуванні елементів певної вибірки (людей, об’єктів чи явищ) за принципами порівняння їх ознак з ознаками елементів, які визначені за типи в межах конкретного збору. Типологію туристів можна розуміти як виокремлення й опис типових ознак споживача туристичних послуг і віднесення їх до окремих груп, які можна вважати типовими. Порівняння типів туристів дає змогу аналізувати попит на туристичний продукт. Типологія є ширшим поняттям, ніж сегментація, тому що охоплює порівняльні дослідження окремих груп та їхню класифікацію.

Серед багатьох типологій туристів варто виділити типологію М. Басанда та Е. Цохена. М. Басанд критерієм поділу на окремі типи вважає поведінку туриста, яка випливає з його мотивації. На цій основі віл виділяє такі тини туристів:

— le sportif — зорієнтований на розваги, забави;

— le connaisseur — зорієнтований на пізнання, контакт з творами мистецтва;

— le solitare — зорієнтований па контакт з природою;

 

— le voyeur — зорієнтований на відвідання великої кількості місць і загального ознайомлення з ними.

Представлена типологія безпосередньо стосується мотиваційних аспектів подорожі. Соціолог Е. Цохен за критерій поділу обирає поведінку туриста під кутом зору його контакту та інтеграції з відвідуваною сукупністю. На основі емпіричних досліджень він виділив чотири основні групи туристів:

1) масовий організований турист — масовий турист, який подорожує в організований спосіб; його приваблює максимальна прив’язаність до звичаїв та стандартів власного середовища;

2) масовий індивідуальний турист — масовий турист, який подорожує відомими туристичними маршрутами індивідуально за власним вибором;

3) турист, який прагне пізнати — має намір пізнавати те, що нове — середовище, культуру, історію, однак не відмовляється від своїх переваг, зберігає основні вимоги до комфорту і побутових умов;

4) турист, який націлений па максимальну інтеграцію з культурою відвідуваної країни — є схильним до відмови від власних звичаїв і звичок.

Здійснення сегментування міжнародного туристичного ринку за географічними, демографічними та соціально-економічними ознаками

Одним із напрямів діяльності підприємства може бути обслуговування осіб, які подорожують рідко (infrequent travelers). їхня ідентифікація щодо мотивації подорожування і відпочинку дещо ускладнена. Використання сегмента осіб, які рідко подорожують, ґрунтується на організації відпочинку для самотніх осіб, які неохоче проводять вільний час у родинному товаристві, особливо з сім’ями з малими дітьми. Призначені пакети послуг для цієї групи покупців в основному стосуються перебування у популярних місцевостях, а також передбачають додаткові програми, які створюють можливість взаємного пізнання і налагодження приятельських стосунків. Прикладом підприємства, яке надає послуги для сегмента осіб, які рідко подорожують, є британська фірма «Solos».

Географічна сегментація — спосіб поділу туристичного продукту па групи споживачів за географічними ознаками. Цей метод найефективніший у разі відмінностей культур або кліматичних умов у регіонах просування і продажу туристичного продукту, що мас принципове значення для його використання.

Сегментація за географічним принципом передбачає розбиття туристичного ринку па різні географічні одиниці: держави, регіони, міста, які мають яку-небудь історичну, політичну, етнічну чи релігійну схожість (табл.). Туристична компанія може прийняти рішення діяти: в одному або декількох регіонах, або в усіх, але з урахуванням потреб споживачів і особливостей географії.

Таблиця 4.4. Географічні критерії поділу туристичного ринку

Чинник (змінна)	Значення змінної
Регіон	Північний, західний, східний, південний, центральний
Адміністративний ПОДІЛ	Республіка, область, район, місто, сільська (селищна) рада
Чисельність населення (для міст)	6—20 тис. осіб, 20—100 тис. осіб, 100—250 тис. осіб, 250—500 тис. осіб, 500—1 млн осіб, понад 1 млн осіб
Щільність населення	Місто, передмістя, сільська місцевість
Клімат	Помірно-континентальний, континентальний, субтропічний тощо

Вікові групи подорожуючих (класифікація ВТО).

Розташування регіону може відображати відмінності в доході, культурі, соціальних цінностях та інших споживчих ознаках. Наприклад, один район може бути консервативнішим, ніж інший.

Структура комерційної діяльності в регіоні передбачає орієнтацію па туристів, робітників і службовців та інших осіб, що проживають у певному регіоні. Туристів приваблюють готелі та кемпінги, робітників — місця громадського харчування з швидким обслуговуванням, жителів міст — спокійний відпочинок в умовах достатньої зручності. Великі міста звичайно мають у своєму розпорядженні торгові райони, передмістя — торгові центри. Кожен торговий район або центр має свій особливий образ і поєднує різні туристичні компанії.

Доступність засобів масової інформації змінюється в регіонах й істотно позначається на здатності компанії здійснювати сегментацію. Наприклад, одне місто мас власну телевізійну станцію, а інше — ні. Це утруднить турагенту цілеспрямований вихід саме на споживачів у розміщеному поблизу районі. Багато національних видань, особливо газети й журнали, зараз мають регіональні видання або вкладиші, щоб компанії могли розміщувати рекламу з розрахунку на відповідну регіональну аудиторію.

Динаміка розвитку регіону може характеризуватися стабільністю або нестабільністю. Компанія, швидше за все, зіткнеться з «неопрацьованим» туристичним ринком у регіоні, що розвивається, і з насиченим туристичним ринком у стабільному регіоні.

Сегментація, яка ґрунтується на поділі споживачів за стилем життя (way of life) або культурною приналежністю (cultural affiliation), полягає у поділі визначених суспільних груп, конфесій, з певними політичними, економічними та моральними поглядами тощо. Сукупність цих чинників формує групи споживачів, які відзначаються схожими споживчими поглядами. Ідею сегментації за стилем життя добре характеризують англійські акроніми, які вживають для визначення окремих груп споживачів, таких, як: «Yuppies» (молоді, перспективні професіонали), «Dins» (бездітні працюючі сім’ї), «Wooppies» (добре забезпечені літні люди), «Glam mies» (заможні споживачі середнього віку, які люблять відпочивати).

Сегментація, яка будується па суспільно-економічних чинниках, користується щораз більшою популярністю. Агенції дослідження ринку опрацювали багато варіантів сегментації, яка ґрунтується на стилі життя споживачів і пристосована до різних сфер господарського життя (табл. 4.5). Різниці між цими варіантами стосуються детальнішого врахування економічних, суспільних або культурних чинників.

Таблиця. Соціально-економічні критерії поділу туристичного ринку

Чинник (змінна)	Значення змінної
Професія	Інженер, лікар, учитель, пожежник, програміст, юрист, викладач, продавець тощо
Рівень освіти	Середня освіта, середня спеціальна, вища, вчений ступінь, вчене звання
Рівень прибутків	Нижчий від мінімального прожиткового мінімуму, рівень прожиткового мінімуму, середній у галузі, від 2 до 5 мінімальних розмірів заплати тощо
Стиль життя	Елітарний, молодіжний, спортивний, міський, сільський тощо

 

Психологічне та поведінкове сегментування

До психографічного чи психолого-поведінкового критерію можна зарахувати:

— мотиви подорожі; психологічний портрет туриста;

— організацію і форму поїздки (групова чи індивідуальна);

 

— використовувані транспортні засоби;

— засоби розміщення;

— відстань до туристичної цілі;

— тривалість подорожі (має велике значення для виробників туристичних послуг, оскільки туристи, які замовляють короткотермінові тури, готові до більших витрат і схильні до інтенсивнішої екскурсійної програми).

Фактори формування туристичного попиту у відправляючій та приймаючій країнах

Умови та чинники, що формують загальний попит, в залежності від спрямування та характеру впливу можна згрупувати по таких напрямках. Перша група об’єднує соціально-економічні умови розвитку та функціонування туризму та чинники їх диференціації. Це значний блок об’єктивних умов, вплив яких обумовлений масштабами їх дії.

Сегменти туристичного ринку охоплюють різні групи споживачів, сформовані за специфічними ознаками, інтересами або туристичними уподобаннями. Відповідно, секторизація попиту в туризмі враховує різноманітні критерії, а саме:

—  видова структура попиту за різними видами туризму та туристичних послуг;

—  часова структура попиту (сезонна, несезонна);

—  просторова труктура попиту, що передбачає класифікацію різних територій і місцевостей, в які пропонуються тури;

—  соціально-демографічна структура попиту, що включає як загальноекономічні і соціальні чинники, так і фактори соціологічного та історичного напрямків.

У практиці сформувалися різні способи зменшення негативних наслідків сезонності попиту і таким чином узгодження попиту і пропозиції на туристичному ринку:

—  реалізація нових туристичних послуг з «протифазною» структурою попиту в порівнянні з існуючою;

—  маркетинг нових послуг, на які не впливають наявні обмеження за можливостями;

—  суміщення функцій персоналу;

—  наймання тимчасових робітників на період піку попиту;

—  додаткове інформування споживачів про туристичні послуги в період немаксимального попиту;

—  пропозиція стимулів і цінових знижок.

Відповідно, правильний і своєчасний аналіз туристичного попиту з урахуванням всіх його особливостей дозволяє сформувати адекватне уявлення про туристичний ринок, виявити його проблеми і можливості, що, в свою чергу, дозволяє приймати виважені управлінські рішення, зменшити ризики при впровадженні нових туристичних продуктів і технологій, регулювати діяльність туристичних організацій.

Інтенсивність та частотність туризму

Показник брутто-інтенсивність по-іншому називається «частота туристичних поїздок» населення країни (регіону) або окремої демографічної групи.

Сезонність попиту на туристичні послуги викликає нерівномірність туристичних потоків, оцінка яких кількісно виражається різними коефіцієнтами.

Сезонні коливання і кліматичні умови країни також впливають на туристський попит. Вони мають такі особливості:

• в північній півкулі попит на туристсько-рекреаційні послуги більш інтенсивний в третьому кварталі року, а також ггід час різдвяних і великодніх канікул;
• сезонність попиту різна і залежить від виду туризму і території його освоєння. Так, лікувально-пізнавальний туризм схильний до сезонності меншою мірою, а курортний і гірськолижний — більшою мірою;
• кожна дестинація може зовсім по-різному заповнюватися туристами протягом року. У зв ‘язку з цим попит на туристські послуги в окремому районі, країні, в масштабах всієї планети різний.

Властивості туристичного попиту: динамізм, комплексність, еластичність, сезонність

Характеризуючи туристичний попит, необхідно пам’ятати,що закономірності, які стосуються цієї економічної категорії, мають іншу природу, ніж закономірності, які стосуються попиту на матеріальні блага. Ці відмінності полягають у наступному:

— туристичний продукт складається як з матеріальних благ, товарів, так і з послуг;

— оцінка продукту споживачем зазвичай має суб’єктивний характер, тому на обсяг попиту та його структуру часто мають вплив невимірювані чинники;

— туризм не має на меті задоволення основних потреб людини; щоби справа дійшла до туристичного споживання, мають бути виконані відповідні умови.

Сезонний туризм — це відвідування туристської місцевості у певний час року. Сезонний туризм поділяють на два підвиди — од-носезонний і двосезонний.

Односезонний туризм поширений у тих районах, які відвідують у певний час року, переважно влітку або взимку.

Двосезонний туризм характеризується туристичними потоками і влітку, і взимку.

Сучасні тенденції у туристичному попиті та його соціально-економічні модифікації

 

Психологічні особливості нового типу масового споживача туристичних послуг

У туризмі споживач став більш вимогливим щодо ціни та якості послуг. Нагромадивши первинний туристський досвід, він шукає свіжих вражень і задоволень. Потенційний турист під впливом моди легко змінює свої симпатії, переваги, інтереси, мотиви поведінки на ринку. Сьогодні аматори подорожей не обмежуються відпочинком на березі теплого моря, вони відвідують атомні електростанції, підкоряють Північний полюс і навіть літають у космос.

Ускладнення структури туристичних потреб стимулює диверсифікацію туризму: прискореними темпами розвиваються пізнавальний, спортивний, пригодницький, сільський туризм, круїзи та їх різноманітні комбінації, У діловому туризмі помітно розширилися сегменти конгрес-турів та інсентив-турів. Спостерігається персоніфікація запитів споживачів, туризм вступає в епоху індивідуальності.

Ще одна тенденція — перехід від масового стандартизованого, конвеєрного туризму до масового диференційованого. Масового характеру туризм набув у 50-ті роки XX ст., коли з предмета розкоші перетворився на потребу більшості населення високорозвинених країн світу. У цей період створюється могутня індустрія подорожей зі своїми інститутами, продуктом, виробничим циклом, методами організації й управління виробництвом. Розгортається широкомасштабне будівництво готелів, мотелів, різних розважальних закладів.

Місце України на ринку міжнародного туризму

За даними Державного агентства з туризму, зараз в Україні функціонує 2573 сертифікованих засобів розміщення, з них 503 мають категорію. П’ятизіркових засобів розміщення в Україні налічується 15, чотиризіркових — 77, тризіркових — 215, двозіркових — 100, однозіркових — 96; 2070 засобів розміщення категорії не мають.

В цілому найбільша кількість сертифікованих засобів розміщення зосереджена в Автономній республіці Крим, включаючи Севастополь — їх тут налічується 496. У Криму є два п’ятизіркові засоби розміщенні, чотири — чотиризіркових, 29 — тризіркових, сім — двозіркових, три — однозіркових, усі інші — без категорії.

Серед лідерів з кількості сертифікованих засобів розміщення Одеська — 294, з яких п’ятизіркових — два, чотири зірки — в дев’яти, три зірки — в 11, двозіркових — п’ять, однозіркових — шість. У Львівській області 233 сер- тифіковані засоби розміщення : один — п’ятизірковий, 11 — чотиризіркових, 31 — тризірковий, 10 — двозіркових і п’ять — однозіркових.

У Україні функціонує 94 готелі, які вже мають діюче свідоцтво про встановлення категорії готелю. З них п’ятизіркових готелів — три, чотиризіркових — 13, тризіркових — 66, двозіркових — вісім, однозіркових — чотири.

Етапи розвитку міжнародного туризму на Україні

Взагалі різке збільшення кількості готелів спостерігалося за остання 5 років.

Ефективність використання місткості колективних засобів розміщення поступово зростає, починаючи з 2000 р. Так, якщо в 2000 р. середньорічний коефіцієнт завантаження готелів в Україні складав 24%, те в 2001 р. цей показник склав 25 %, у 2002 р. — 26 %, у 2003 р. — 27 %, у 2004 — 28%; у 2005 р. — 30 %; у 2006 р. — 31 %, у 2007 р. — 29%, у 2008 р. — 24%, у 2009 р. — 18%, у 2010 р. — 18%. При цьому мінімальне використання місткості готелів було відзначено в Луганській і Миколаївській областях — 9 і 11% відповідно у 2010 р., а максимальне — в АР Крим (23%). У Києві коефіцієнт завантаження готелів склав 42 %.

Кон’юнктурна оцінка сучасного стану вітчизняного ринку міжнародного туризму

З часу створення Державного агентства з туризму видано 180 ліцензій на туроператорську діяльність, з них 24 — на туроператорську діяльність тільки з внутрішнього і в’їзного туризму, при цьому визнано недійсними 25 ліцензій, анулюванні — 24.

Аналізуючи статистичні дані, можна відзначити, що кількість туристів постійно зростає, змінюються їх вимоги до якості обслуговування і все це вимагає негайної й адекватної реакції будь-якої країни, що ставить за мету активний розвиток туризму як однієї із найперспективніших галузей економіки.

Згідно офіційної статистичної інформації Всесвітньої туристської ор-ганізації в 2009 році кількість міжнародних подорожей становила 846 млн. Структура цих подорожей мала наступний вигляд:

• подорожі з метою відпочинку та розваг — 51 %;
• приватні поїздки (в тому числі відвідування родичів та друзів, паломництво, лікування) — 27 %;
• ділові поїздки — 16 %;
• подорожі, мета яких не з’ясована — 6 %

В цілому, частка туризму у світовому експорті товарів і послуг становить близько 13 %, а в країнах ЄС — 14 %, туризм формує 8 % сукупного ВВП країн ЄС і забезпечує близько 11 % економічного зростання; кількість робочих місць у туристській індустрії країн ЄС становить близько 12 % від загальної чисельності зайнятих.

Україна, згідно цих даних, посідає одне з провідних місць у світі і входить у двадцятку країн, що приймають найбільшу кількість туристів (18,936 млн чол.), випереджаючи такі країни як Туреччина (18,916 млн чол.), Канаду (18,265 млн чол.), Грецію (16,039 млн чол.), Польщу (15,670 млн чол.), Португалію (11,282 млн чол.), Нідерланди (10,739 млн чол.), Угорщину (9,259 млн чол.), Хорватію (8,659 млн чол.), Єгипет (8,646 млн чол.), Чехію (6,435 млн чол.) та інші провідні туристські держави.

З іншого боку, доходи від туризму в Україні становили лише 3,485 млрд дол., тоді як, наприклад, Туреччина отримала 16,853 млрд дол., Канада — 14,632 млрд дол., Греція — 14,259 млрд дол., Нідерланди — 11,516 млрд дол., Португалія — 8,349 млрд дол., Хорватія — 7,902 млрд дол., Єгипет — 7,591 млрд дол., Польща — 7,239 млрд дол., Чехія — 5,007 млрд дол., Угорщина — 4,519 млрд дол. тощо

Стримуючі фактори розвитку іноземного туризму на Україні

Одним з основних галузевих факторів, що стримує розвиток туризму в Україні є  недостатній рівень розвитку  мережі та об’єктів туристичної інфраструктури, їх невідповідність світовим стандартам. Саме ці фактори заважають досягти нашій країні більш високого конкурентного рівня.  У цьому аспекті Україна значно програє  Болгарії та Туреччині, первісна пропозиція яких часто порівнюється із первісною пропозицією України.

В Україні відсутня скоординована система дій з просування туристичного продукту на світовий ринок.

В Україні практично не застосовуються туристичні технології, які в розвинутих країнах набули ознак повсякденного використання: електронні інформаційні довідники щодо готелів, транспортних маршрутів і туристичних фірм з переліком і вартістю послуг, які ними надаються; у світі практично всі довідники з туризму випускаються в електронному, а більшість — у Internet-форматах, що дає їх користувачам можливість бронювати місця в готелях і на транспорті у режимі реального часу — «on-line».

Ще однією проблемою є низький рівень обслуговування, зумовлений вузькою кваліфікацією працівників галузі. Україна практично не має відповідної системи підготовки і перепідготоки кадрів в галузі туризму, а також чітких та адекватних світовим стандартам кваліфікаційних вимог. У Росії ж, яка, за прогнозами UNWTO, у 2020 р. увійде до десятки найбільш відвідуваних країн світу, вже сьогодні функціонує близько 40 державних і приватних навчальних закладів з підготовки кадрів для туризму. Відповідні навчальні заклади у нашій країні роблять лише перші кроки і не мають відповідного досвіду.

Головними стримуючими для розвиток туризму факторами в Україні, є несприятливі умови для підприємництва взагалі та туристичного бізнесу зокрема, недосконалість і навіть певна агресивність нормативно-правовових актів, зокрема правил і умов перетинання кордонів іноземцями і, як наслідок, відсутність необхідних інвестицій для розвитку туризму — як внутрішніх (через тривалу економічну кризу), так і іноземних (через несприятливий інвестиційний клімат). Несприятливість бізнесового клімату спричинила той факт, що з майже 3000 українських туристичних підприємств, які мають дійсні ліцензії на надання туристичних послуг, працюють на ринку лише близько третини.

Статистичні показники розвитку ринку міжнародного туризму на Україні

До числа найбільш перспективних напрямків туристського комплексу Україну відносять розвиток пізнавального, оздоровчого, спортивного, екологічного, сільського та екстремального (відвідування Чорнобильської зони та ін) туризму. Одним з важливих напрямків в’їзного туризму в Україну є морський круїзний туризм, що має давні традиції. Регулярне відвідування українських портів іноземними круїзними судами бере початок з 1887 р., причому перший морський круїз до берегів Криму з відвідуванням Ялти і Севастополя був організований знаменитим туристичним агентством «Томас Кук». В даний час українські порти Чорного моря протягом сезону (травень-жовтень) відвідує близько 50 круїзних суден середньої місткістю понад 1000 пасажирів, що виконують понад 150 заходів у порти країни. Загальний обсяг в’їзного іноземного потоку круїзних пасажирів в 1999 р. склав 65 тис. чоловік. Слід зазначити наявні резерви зростання в’їзного круїзного туризму як природно-кліматичного (розширення круїзного сезону), так і організаційно-економічного характеру (спрощення процедури митного контролю, підвищення якості наданих послуг, зниження ставок портових зборів та ін.)

Загальний в’їзний потік іноземних відвідувачів в Україну в 2011 р. досяг рекордної позначки 21 415 296 чоловік, що більш ніж втричі перевищує показник 2000 р. Проте в структурі в’їзного потоку близько 60 % припадає на одноденних і транзитних відвідувачів, доходи від обслуговування яких невеликі.

Середня тривалість перебування іноземних відвідувачів на території Україні складає близько 6,7 туроднів. Найбільш привабливими регіонами Україні для іноземних відвідувачів, як показано на рис 2.7. є: Автономна Республіка Крим (35,8 % в’їзного потоку), м. Київ (24,8 %), Одеська область (21,3 %), м. Севастополь (11,5 %), Львівська область (6,6 %) [57].

Співробітництво України з іноземними країнами в галузі міжнародного туризму

Погоджені двома країнами умови довготривалої співпраці у розвитку туризму скріплюються особливими договорами, які переважно називаються міждержавними угодами про співпрацю в галузі туризму. Така форма міжнародної співпраці є найдоступнішою та найефективнішою, оскільки для її реалізації не потрібно створювати жодних організаційних структур.

За 1990—2000 рр. Україна уклала угоди про співпрацю в галузі туризму більш ніж з 20 країнами. 18 жовтня 2005 р. Україна стала членом Європейської туристичної комісії. Станом на 1 лютого 2006 р. укладено 40 міжурядових і міжвідомчих угод про співпрацю в галузі туризму, в тому числі 9 — із країнами ЄС. Готуються до підписання ще близько 40 угод, зокрема, з такими розвиненими туристичними країнами, як Іспанія, Італія, Кіпр, Мальта, Португалія, Румунія, Словенія, Франція та Чехія.

У таких угодах договірні сторони, визнаючи, що взаємодія у галузі туризму має важливе значення для економіки та культури обох країн і є добрим засобом сприяння їхньому розвитку, а також взаєморозумінню і зміцненню відносин, підтверджують своє прагнення співпрацювати на засадах рівноправності та взаємної вигоди. Конкретні заходи такої співпраці спрямовані на:

— широку підтримку діяльності й співпраці туристичних організацій обох країв;

— спрощення (по можливості) прикордонних, митних та інших туристичних формальностей;

— сприяння збільшенню обсягів туристичних поїздок (групових і індивідуальних) між обома країнами;

— обмін туристичною інформацією;

— надання допомоги в підготовці професіональних кадрів для сфери туризму;

— координацію співпраці туристичних адміністрацій у межах UNWTO та інших міжнародних туристичних організацій;

— дозвіл на відкриття туристичних рекламно-інформаційних бюро на території іншої країни.

Система міждержавних угод і домовленостей

Багатостороння співпраця передбачає координацію дій із розвитку міжнародного туризму між декількома країнами. Формами багатосторонньої співпраці є міжнародні наради, форуми з питань туризму, а також різноманітні міжнародні туристичні організації.

Туризм як одна з найважливіших форм міжнародної співпраці став об’єктом пильної уваги ООН від перших днів її створення. Найважливішу роль у розвитку міжнародного туризму відіграли такі документи ООН:

— Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р., у ст. 24 якої проголошується, що кожна людина має право на відпочинок і вільний час, включаючи розумне обмеження робочого часу і періодичні оплачувані відпустки;

— Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, прийнятий 1966 р., у ст. 7 якого визначено, що країни зобов’язуються забезпечувати кожній людині право на відпочинок, вільний час, розумне обмеження робочого часу і періодичні оплачувані відпустки;

— Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий 6 грудня 1966 р., у ст. 12 якого зазначається, що кожна людина має право вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Головними органами ООН, які займаються питаннями міжнародного туризму, є Генеральна асамблея, Економічна і соціальна рада, Секретаріат; допоміжними — регіональні економічні комісії для Європи, Азії, Африки, Америки. Деякі питання туризму належать до компетенції спеціалізований установ, що входять у систему ООН. Найбільш активно проблемами туризму займаються:

— Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), які розробляє і здійснює проекти зі збереження світової культурно-історично спадщини і розвитку туризму, проводить велику роботу з охорони та відновлення історичних місць і пам’ятників, а також з підготовки кадрів запровадження технічних стандартів, обміну інформацією;

— Міжнародна організація праці, яка займається проблемами умов праці, професіонального навчання, соціального забезпечення, практик наймання на роботу і взаємин між службовцями і роботодавцями, зокрема у галузі туризму;

— Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), яка надає допомогу туристичним адміністраціям окремих країн у розробці проектів з використання в туризмі лісів, водних ресурсів, національних парків, інших природних об’єктів;

— Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), яка регулює у галузі туризму міжнародні санітарні норми, спрямовані на боротьбу з поширенням інфекційних захворювань і гарантування максимальної безпеки та здоров’я міжнародних туристів і мандрівників;

 

— Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), яка сприяє туризму шляхом розробки певних заходів, що спрощують необхідні формальності при організації пасажирських авіаперевезень, особливо на міжнародних лініях.

Вступ України до Всесвітньої туристичної організації

У 1997 р. Україну прийнято дійсним членом до Все­світньої туристичної організації (ВТО), а у вересні 1999 р. на 13-й Генеральній асамблеї ВТО у м. Сантьяго (Чилі) об­рано до керівного органу ВТО — Виконавчої ради.

Вступ України до ВТО поклав на неї зобов’язання вико­нувати рішення генеральних асамблей і конференцій цієї між­народної організації. Членство України у ВТО, можливість набувати практичного й теоретичного досвіду у сфері туризму розвинених туристичних держав мають сприяти піднесенню рівня внутрішніх туристичних послуг в країні і формуван­ню позитивного міжнародного туристичного іміджу нашої держави.

З метою підвищення ефективності туристичної галузі Укра­їни, поліпшення просування національного туристичного про­дукту на світовому ринку, проведення широкомасштабної та комплексної реклами туристичного потенціалу, залучення іно­земних туристів до країни, підвищення іміджу й авторитету нашої держави в туристичному співтоваристві, інтеграції нашої країни у європейську спільноту, розвитку національної еконо­міки та культури, ефективного використання туристичних ресурсів, розбудови інфраструктури, залучення до світового ін­формаційного простору, вивчення передового досвіду організа­ції туристичної діяльності розроблено заходи щодо розширення міжнародного туристичного співробітництва.

Рада по туризму країн СНД

В листопаді 1998 року в Тбілісі відбулось засідання Ради по туризму країн СНД, приуроченої до Третього міжнародного засідання  ВТО по “Шовковому шляху”.

В засіданні прийняли участь повноважні представники Азербайджану, Білорусії, Грузії, Казахстану, Киргизької  Республіки, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України, а також Виконавчого секретаріату СНД. Міжнародного економічного комітету ВТО, Міждержавної телерадіокомпанії “Мир” та інших організацій.

В повістку дня засідання були включені питання: вдосконалення системи оподаткування туристської діяльності в країнах СНД; про проект Договору про медичне страхування громадян країн СНД, що тимчасово перебувають в одній з  країн СНД, про створення робочих груп Ради по туризму; про проект EС/ТАСIS по підготовці кадрів для туристської індустрії; про генеральний договір між туроператорами і об’єктами розміщення.

Проведення ради з туризму країн СНД і прийняті на ній рішення повинні дати новий імпульс розвитку співробітництва в області туризму.

Пріоритетні заходи державної політики щодо стимулювання іноземного туристичного потоку в Україну

В України є всі можливості для розвитку іноземного туризму, оскільки особливості її географічного розташування, сприятливий клімат, багатство природно-ресурсного, історико-культурного та туристично-рекреаційного потен­ціалу створюють сприятливі умови для інтенсивного розвитку в’їзного туризму у більшості регіонів країни. Проте Україна ще значно поступається за кількістю відвідувань європейським країнам.

Тому важливим і пріоритетним напрямом державної політики у сфері туризму має стати розвиток та популяризація туристичних регіонів України з метою стимулювання іноземного туризму. Для цього необхідно розробити комплексну загальнодержавну маркетингову стратегію розвитку іноземного туризму в регіонах України. Основними напрямами такої стратегії мають бути:

1. Дослідження рекреаційно-туристичного потенціалу регіонів України, визначення ряду найпривабливіших для іноземних відвідувачів туристично-рекреаційних пропозицій, за необхідністю проведення їх відновлення та створення відповідних умов для їхнього подальшого відвідування.
2. Створення сучасної матеріально-технічної інфраструктури туристичного бізнесу. Серед першочергових заходів державної туристичної політики в цьому напрямі мають бути: зменшення податкового навантаження; розробка ряду бізнес-проектів з будівництва та реконструкції існуючих туристичних об’єктів з метою залучення іноземних та вітчизняних інвестицій; спрощення процедури узгодження документів для будівництва нових та реконструкції діючих закладів готельної індустрії; розробка мережі цікавих туристичних маршрутів міжнародного значення на території нашої країни з урахуванням інтересів приїжджаючих гостей [5, с. 205-206].
3. Поліпшення транспортної інфраструктури прикордонної зони, в зонах автомобільних шляхів та міжнародних транспортних коридорів, а також їх облаштування усіма необхідними об’єктами.
4. Розвиток інформаційної інфраструктури туристичного бізнесу, яка має включати: розробку національної системи бронювання та резервування туристичних послуг, збору та обробки статистичної інформації про виставкові заходи, рекламну діяльність, безпосередньо виставково-ярмаркову діяльність на між­народному, регіональному та національному рівнях; створення й підтримку постійно діючого та постійно поновлюваного веб-сайта з туристичними пропозиціями регіонів України та, відповідно до цього, створення електронних інформаційних довідників з переліком існуючих туристичних фірм, асортиментом та вартістю туристичних послуг, що ними надаються, переліком туристичних маршрутів та їх транспортним забезпе­ченням .

Напрями подальшого розвитку вітчизняного ринку міжнародного туризму

Серед необхідних заходів щодо популяризації визначених рекреаційно-туристичних пропозицій регіонів України на світовому ринку слід виділити: проведення регулярних рекламних кампаній у ЗМІ з метою позиціювання туристично-рекреаційних можливостей регіонів України на зовнішньому рин­ку та представлення України у світовому туристично-рекламному просторі;  відкриття туристичних представництв України за кордоном та забезпечення їх необхідною кількістю різноманітних інформаційно-рекламних матеріалів про туристично-рекреаційні можливості регіонів України.

Для підвищення ефективності та результативності така загальнодержавна програма розвитку іноземного туризму в регіонах України має доповнюватись стратегією розвитку кожного окремого туристичного регіону країни, де на міс­цевому рівні також має бути розроблено певні заходи як щодо стимулювання в’їзного туризму, так і щодо розвитку туристичної галузі загалом.

Отже, реалізація  стратегії стимулювання розвитку іноземного туризму в Україні є одним із основних факторів активізації експорту туристичних послуг, що значно зміцнить позиції вітчизняних туристичних підприємств на зовнішньому ринку, дозволить використовувати краще наявний туристично-рекреаційний потенціал регіонів та країни загалом. Розвиток іноземного туризму посилить конкурентоспроможність вітчизняного туристичного продукту та, в кінцевому результаті, сприятиме формуванню позитивного іміджу країни на світовому ринку туристичних послуг.

Особливості формування туристичної пропозиції в умовах транснаціоналізації світової індустрії туризму

Турпродукт — попередньо розроблений комплекс туристських послуг, який поєднує не менше двох таких послуг, що пропонуються для реалізації або реалізуються за певною ціною, до складу якого входять послуги з перевезення, послуги розміщення та інші туристські послуги, не пов’язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідування об’єктів культури, відпочинку, розваг, реалізації сувенірної продукції тощо).

Можливий перелік видів послуг, що можуть входити до турпродук- ту: транспортні послуги (перевезення різними видами транспорту); розміщення в різних за рівнем, типом та місцем розташування готелях; харчування: повний або напівпансіон, або зовсім без харчування; екскурсії; дозвільно-розважальні послуги; спортивні послуги; курортні послуги; візові послуги; послуги страхування, послуги гідів-перекладачів, послуги побутового обслуговування тощо.

Сутність та структура туристичного продукту

Туристський продукт — комплексне поняття, що охоплює три основні види можливої пропозиції туристського підприємства на ринку: тур, туристсько-екскурсійні послуги і туристські товари.

Typ — комплекс різних видів туристських послуг, об’єднаних на базі головної мети подорожі, що надаються по ходу проходження маршруту в певні терміни для задоволення потреб туриста. Тур оформляється у вигляді путівки або ваучера.

Туристсько-екскурсійні послуги різних видів, що надаються туристськими підприємствами, також складають різновид і складову частину туристського продукту.

Туристські товари — включають товари специфічного туристського попиту (карти, листівки, буклети, сувеніри, туристське спорядження та ін.), тобто характерні туристські товари, і неспецифічні, тобто супутні туристські товари, до яких відносяться товари загального призначення (рушники, парасольки, купальники та ін.).

Характерні туристські послуги й товари — послуги й товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких значно скоротиться без їх реалізації туристам.

Супутні туристські послуги й товари — послуги й товари, призначені для задоволення потреб споживачів, надання та виробництво яких несуттєво скоротиться без їх реалізації туристам. Туристський продукт є специфічним товаром, який має ряд особливостей.

Перша особливість туристського продукту полягає у великій глибині взаємозв’язків між його складовими елементами. У сфері туризму працює багато туристських підприємств і організацій, які для своєї стабільної діяльності повинні постійно контактувати між собою.

Друга особливість турпродукту полягає у комплексності туристських послуг. Туристська послуга — це все те, що турист бере до уваги або користується під час подорожі (при зміні місця свого перебування і при перебуванні в кінцевому пункті своєї поїздки). Звідси випливає, що туристська послуга складається для туриста з цілого комплексу послуг (як матеріальних, так і нематеріальних), що є специфічним туристським продуктом.

Третя особливість полягає в сильному впливі із сторони зацікавленої клієнтури. Кожне туристське підприємство виконує свою діяльність в оточенні різних зацікавлених осіб і клієнтів. Туристські організації працюють з великою кількістю зацікавлених осіб, які мають сильний вплив на організацію. Крім того, усередині окремих зацікавлених груп є свої інтереси. Туристські організації не можуть чекати від своїх учасників того, що всі вони будуть поводитися однаково, оскільки існують певного роду суперечності між власниками готелів, місцевими жителями і туристами. Члени організації можуть розділитися на три-чотири зацікавлені групи, представники готелів, можливо, вимагатимуть скорочення одноденного туризму, власники підйомних ліфтів будуть виступати за розширення потоку туристів, оскільки вони зацікавлені в цьому. Навіть усередині однієї групи (наприклад, серед представників готельних комплексів) простежуються різні інтереси. Крупні готелі менше зацікавлені в пропозиції курортного сервісу, оскільки вони мають у своєму розпорядженні всі необхідні споруди для розміщення і організації відпочинку гостей у себе. Невеликі готелі, що живуть за рахунок туристів, зацікавлені в тому, щоб туристська організація покращувала курортну пропозицію і проводила відповідні заходи.

До четвертої особливості відноситься невіддільність туристського продукту від джерела формування. Товар в матеріальному вигляді (одяг, побутова техніка) існує незалежно від його виробника, туристський продукт (а це теж товар) не відділяється від джерела його створіння. Тобто для того, щоб ним скористатися, споживача спочатку треба доставити в місце виробництва.

П’ята особливість визначається неможливістю складування туристського продукту.

Шоста особливість полягає у невідчутності й неможливості зберігати туристський продукт. Туристську послугу неможливо побачити при укладенні договору, спробувати на смак. Складність у роботі менеджера туристської фірми полягає в тому, щоб переконати покупця у вигідності саме його послуги, адже якість туристського продукту коливається у широких межах і залежить не тільки від постачальників, але і від часу та місця пропозиції. Зберігати туристський продукт неможливо, тому що, коли клієнт відмовився від подорожі в останню мить, замінити його кимось вже практично неможливо.

До сьомої особливості турпродукту слід віднести сезонність, тобто залежність обсягу туристських послуг від природнокліматичних умов.

Теорія співвідношення виробничих факторів у міжнародному туризмі та їх роль у формуванні світових туристичних потоків

Теорія співвідношення факторів визначає потоки міжнародного туризму між країнами. Країни, що мають у надлишку туристичні ресурси, спеціалізуються на міжнародному туризмі й експортують подібні послуги. Для міжнародного туризму важливими факторами виробництва туристського продукту є природні ресурси, капітал та праця.

Характеристика вищезазначених теорій міжнародної торгівлі та застосування їх для пояснення особливостей міжнародної торгівлі туристичними послугами однак не враховує всього різноманіття чинників, що впливають на формування туристичних потоків, створення туристичного продукту, виникнення туристичних дестинацій. В той же час саме їх дослідження дозволяє зробити висновок, що туристичні послуги є особливим видом товару, що пропонується та створює відповідний світовий ринок, який має свої характерні риси та особливості. Саме ці детермінанти відрізняють світовий туристичний ринок від будь-якого іншого галузевого ринку.

Природні, соціо-економічні, історико-культурні ресурси

Природні ресурси, як і географічні, завжди були основою розвитку туризму. Природні ресурси виконують численні функції; однією з найважливіших є можливість їхнього використання як засобу відновлення фізичних і духовних сил людини. Природні туристичні ресурси варто розглядати як ресурси, що активно використовуються для збереження чи підтримки здоров’я індивідуума. До них можна віднести як окремі компоненти природи, так і весь природний комплекс.

Усі природні ресурси оцінюють залежно від їх рекреаційного або туристичного потенціалу. Однак ступінь використання природних ресурсів може бути різним і залежить переважно від спеціалізації регіону.

Історико-культурні туристичні ресурси — це сукупність створених у процесі історичного розвитку певної території пам’ятників матеріальної і духовної культури, які є об’єктами туристського інтересу. До групи істо-рико-культурних рекреаційних ресурсів належать пам’ятки історії, історичні архітектурні пам’ятки, пам’ятки сучасної архітектури, унікальні споруди культури, спорту тощо.

Історико-культурний потенціал, матеріальні та духовні пам’ятки народу дуже важливі для формування світогляду народу, для задоволення матеріальних, у тому числі туристичних, потреб. У розвинених країнах світу цей туристичний ресурс активно використовують для отримання прибутку. Деякі країни, наприклад, Італія, Франція, значну частину прибутків, які дає рекреаційне господарство, отримують від вмілої експлуатації історико-культурного потенціалу. Цьому сприяє велика кількість пам’яток, їхня висока художня цінність, добра збереженість, вміла організація туристичних послуг. Всесвітньо відомі пам’ятки історії та культури Риму, Венеції, Флоренції, Парижа приваблюють щороку сотні тисяч туристів.

До групи соціально-економічних туристичних ресурсів належать географічне положення, транспортна доступність, рівень економічного розвитку та добробуту суспільства, стандарти обслуговування, організація туристичного господарства, кількість зайнятих у галузі тощо.

Інформаційні туристичні ресурси — сукупність форм і видів інформації про конкретну територію чи об’єкти, про історію території, про культуру, природу і населення, отримана туристами безпосередньо під час подорожі, у процесі підготовки до неї чи після подорожі. Автори «Енциклопедії туризму» до інформаційних туристичних ресурсів відносять інформацію про розташовані на туристичному маршруті матеріальні об’єкти, які володіють історичною, художньою, науковою чи пізнавальною цінністю; відомості про топоніміку міст, сіл, селищ, природних урочищ, пов’язані з ними легенди і міфи, а також присвячені їм літературні твори, наукові праці, путівники, карти, художні альбоми, фотографії, аудіо- чи відеопродукти, і про тих, хто володіє необхідною інформацією та вміє передати цю інформацію в цікавій для туристів формі.

Форми концентрації капіталу у міжнародному туристичному бізнесі

Структура ринку значною мірою визначається масштабами виробництва (концентрацією виробництва). Процес концентрації в економіці — це явище світового масштабу. Воно виражається в тому, що в ході утворення олігорій і монополій відбувається безперервне укрупнення господарюючих одиниць. Великі підприємства поступово витісняють дрібні, займаючи панівні позиції на ринку. У їхніх руках зосереджується економічна влада.

Концентрація протікає вкрай нерівномірно на окремих підприємствах, у різних галузях і країнах. На відміну від галузей матеріального виробництва, де ще не рубежі XIX-XX ст. домінуюче становище отримали великі підприємства, в туризмі цей процес почався порівняно недавно, лише у 70-х роках. Однак він проходить дуже бурхливо, охопивши всі сектори туристичної індустрії. У сферах розміщення та громадського харчування сформувалися гігантські готельні та ресторанні ланцюги; серед туристських фірм виділився ряд туроператорів, що встановили контроль над основними ринками організаційних подорожей, а ринок повітряних перевезень виявився поділеним між провідними авіакомпаніями. Сучасний етап розвитку туризму характеризується наявністю великої кількості дрібних підприємств в основному сімейного типу, кустарних і напівкустарних виробництв, які співіснують з незрівнянно більш потужними і впливовими корпораціями.

Вертикальна та горизонтальна інтеграція

Турпродукт створюють і переважно реалізують на туристичному ринку туроператори. Для реалізації турпродукту туроператор використовує власну систему збуту або послуги посередників — турагенцій. їх добирають з метою поширення впливу на певному ринку з мінімальними витратами, та за гуртовими цінами туроператор реалізує

Матриця оцінки ринку постачальників складових туристичного продукту їм cвій турпродукт. Таку схему можна розглядати як вертикальну збутову інтеграцію або як логістичний ланцюг у туризмі.

Горизонтальна інтеграція також має місце на туристичному ринку, її досягають шляхом укладання угод про взаємореалізацію дрібногуртових партій певного турпакета між суб’єктами малого та середнього підприємництв. При цьому можуть діяти різні форми співробітництва — від франчайзингу до разових угод із купівлі/продажу певного турпродукту. Досліджуючи ринок посередників, варто звернути увагу, насамперед, на потенціал фірми або спроможність охопити певний споживчий ринок. Базовими показниками аналізу можуть бути динаміка ринкової частки, кадрова політика і прийнята концепція маркетингу, розташування підприємства, логістична схема реалізації, активність у рекламі, характер організації двостороннього співробітництва тощо.

Диверсифікація туристичної діяльності

Активізації процесу диверсифікації ринку туристичних послуг, як свідчить світовий досвід, сприяє маркетингова діяльність, зокрема, узгоджена діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. У цьому контексті потребують подальшого вдосконалення туристичні технології, впровадження нових видів і форм обслуговування, які сприяли б привабленню вітчизняних та іноземних туристів, підвищенню добробуту населення, інтенсифікації міжнародних зв’язків та інтеграції України у світове співтовариство.

Диверсифікації ринку туристичних послуг сприяє й перехід туристичного комплексу до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку. Однак це, в свою чергу, потребує врахування природно-ресурсних факторів. Ігнорування останніх може сприяти додатковим втратам, зниженню економічної цінності використання рекреаційних ресурсів.

Проникнення банківських структур до сфери міжнародного туризму

Помітно посилилося проникнення банків і страхових компаній в сферу міжнародного туризму шляхом придбання всього або частини контрольного пакета акцій. Володіючи розгалуженою мережею філій і великим штатом страхових агентів, банки і страхові компанії стали успішно здійснювати ці операції, отримуючи додатковий прибуток за рахунок економії на комісії, виплачуваної турагенту. Тури, пропоновані банками, як правило, дешевше, ніж у турагентів. Крім того, банки і страхові компанії мають власні автоматизовані системи обліку і управління, в пам’яті яких закладені всі основні дані про вкладників і застрахованих осіб. Це дозволяє їм здійснювати цілеспрямовану розсилку реклами і інформації, пропонуючи клієнту такі тури, які можуть відповідати його інтересам і засобам.

Дисконтні картки, що випускаються банками, на відміну від кредитних і дебетових пластикових, що є платіжним засобом, не призначені для оплати, але дають своїм власникам права на самі різноманітні знижки. У світі існує кілька глобальних систем дисконтних карток. Лідируюче положення займають «ETN», «IAPA», «COUNTDOWN».

Конгломерація

Рівень концентрації постачальників послуг впливає на поведінку фірм на ринку: чим вищий рівень концентрації, тим більше фірми залежать одна від одної. Результат самостійного вибору фірмою обсягу надання послуг та їх ціноутворення обмежується реакцією у відповідь наявних на ринку конкурентів. Специфічною особливістю ринку туристичних послуг є процеси банкрутства та поглинань, особливо під час економічної кризи, а також високий рівень комерційних ризиків операцій на ринку подорожей. Концентрація виробництва у туристичній сфері може бути внутрішньою та зовнішньою. В першому випадку укрупнення відбувається за рахунок внутрішнього зростання фірми. У другому випадку — за рахунок співпраці та об’єднання кількох фірм.

Прикладом конгломерації може бути об’єднання туристичної компанії зі страховою компанією або банком.

Механізм утворення транснаціональних корпорацій в туристичній індустрії

Процес транснаціоналізації розглядається як процес розширення міжнародної діяльності компаній, їх вихід за національні кордони окремих країн, що призводить до переростання національних компаній у транснаціональні.

Ця тенденція пов’язана з появою, зростанням та активністю транснаціональних та багатонаціональних корпорацій, які роз-виваються за рахунок іноземних інвестицій. Переважна більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму транснаціональних.

Транснаціональна корпорація (ТНК) — компанія (корпорація), що володіє виробничими підрозділами в кількох країнах та здійснює координацію своєї діяльності.

За визначенням Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), транснаціональні корпорації (ТНК) — це «підприємства, що складаються з материнської компанії та закордонних філіалів».

Тобто, ТНК створює систему міжнародного виробництва, розподілену між кількома країнами, але контрольовану з одного центру — материнської компанії.

Країна базування — це країна, у якій знаходиться штаб-квартира материнської компанії ТНК.

Приймаючі країни — це іноземні країни, в яких ТНК розміщує власні дочірні підприємства або філіали на основі здійснення прямих іноземних інвестицій.

Характерними рисами транснаціоналізації є поєднання капіталів за рахунок поглинання компаній інших країн, створення спільних підприємств, залучення фінансових засобів іноземних компаній, встановлення довгострокових зв’язків за кордоном.

Причини транснаціоналізації в туризмі

Основними причинами виникнення ТНК є:

• можливість підвищення ефективності та посилення конкурентноздатності компанії шляхом інтегрування в свою структуру підприємств з постачання, виробничих потужностей, науково-дослідних підприємств, розподільчих та збутових підприємств;
• мобілізація «інтелектуальних активів» (виробничого досвіду, навиків управління), які стають можливими для використання не тільки там, де вони формуються, але й в інших країнах;
• додаткові можливості підвищення та посилення конкурентоздатної шляхом доступу до ресурсів іноземних країн (використання дешевшої або кваліфікованішої робочої сили, сировинних ресурсів, науково-дослідного потенціалу, виробничих потужностей та фінансових ресурсів країн, де розміщенні філіали ТНК);
• близькість до споживачів продукції закордонних філіалів компанії та можливість отримання інформації про перспективи розвитку ринків. Філіали ТНК отримують суттєві переваги над компаніями — конкурентами в іншій країні за рахунок використання науково-дослідного та управлінського потенціалу материнської компанії та її філіалів;
• можливість продовжити життєвий цикл своїх технологій та продукції, переміщуючи їх по мірі застарівання в зарубіжні філіали та зосередження зусиль та ресурсів підрозділів у материнській компанії на розробку нових технологій та продуктів;
• зменшення ризиків виробничої діяльності за рахунок розосередження своєї діяльності між різними країнами світу;
• використання в своїх інтересах особливостей державної, зокрема податкової політики в різних країнах, різницю в валютних курсах.

Компанія може розширити своє закордонне присутність, надавши позикові кошти в іноземній фірмі. Це шлях менш ефективний, ніж перший, а виникають між суб’єктами економічних відносин не дозволяють говорити про справжню ТНК. Між тим компанія, що видала позичку, часто наділяється правом притримання майна кредитора до сплати їм боргу чи підписує з позичальником договір, що дозволяє їй отримати додаткові вигоди, крім позичкового відсотка.

Форми зовнішньої експансії ТНК

Готельний ланцюг — це група готелів, що мають спільне керівництво, концепцію просування продукції та торгову марку. Шляхом об’єднання в міжнародні ланцюги, готелі прагнуть підвищити свою конкурентоспроможність.

Одна з причин появи таких мереж (ланцюгів) пов’язана з адаптацією бізнесу до глобальних тенденцій у розвитку міжнародного туризму. Формою реалізації цієї тенденції є забезпечення уніфікованих стандартів проживання та обслуговування іноземних туристів та громадян у різних країнах та регіонах світу. Так, перша міжнародна готельна мережа Хілтон з’явилась завдячуючи американській авіатранспортній компанії «Пан Амерікан». Здійснюючи рейси в країни Латинської Америки, компанія виявила, що в регіоні відсутні готелі того рівня, до якого звикли американські бізнесмени [2].

Друга причина — економічна. Так, дослідження, проведенні британськими спеціалістами, показали, що при об’єднанні готелів у мережі дохідність одного номеру в сім разів вище, ніж у незалежних готелях. Крім того, незалежні об’єкти навряд чи можуть здійснювати розробку нових дорогих технологій та глобальних маркетингових програм. Мережі, що мають філіали, можуть стійко переживати сезоні коливання.

Характерними ознаками готельних мереж є:

• наявність спільного керівництва та торгової марки;
• надання однакового рівня комфорту та обслуговування;
• реалізація єдиної для всіх готелів стратегії функціонування, яка передбачає стандартизацію маркетингу та продажів.

Територіальне розташування ТНК в сфері туризму

Вісім з десяти найбільших ланцюгів світу мають штаб квартири у США, хоча рік від року зростає роль і інших країн, зокрема європейських, в управлінні готельним бізнесом. На першому місці впродовж останніх років знаходиться мережа, що має штаб квартиру у Великобританії.

Найбільш консолідованими та міцними вважаються інтегровані готельні ланцюги, що складаються з підприємств — повноправних членів. Однак світове визнання та широке розповсюдження світові готельні ланцюги отримали завдячуючи франчайзингу. Договір франшизи передбачає прокат торгової марки [3]. Готельна компанія надає підприємству право вести власну діяльність під її назвою, але по єдиним стандартам. Вона сприяє франшизоотримувачу в здійс-ненні його діяльності та контролює її у цілях збереження своєї ре-путації. Окрім фірмової символіки, головна організація передає під-приємству випробувану методику ведення бізнесу, консультує та допомагає в підготовці персоналу, а також бере на себе проведення рекламної компанії. Франшизоотримувач зобов’язаний надавати клієнту набір послуг визначеної якості, яка відповідає торговій марці. Він оплачує компанії вступний внесок та регулярно здійснює до-даткові відрахування. Найбільшого поширення система франчайзингу набула у США.

Напрями впливу туристичних ТНК на економіку приймаючих країн

Ринковий вплив ТНК особливо яскраво проявляється у південно-європейському туристичному напрямі. Історично периферійний статус країн Південної Європи визначив їх чуттєвість до економічної сили туроператорів та інвесторів з Північної Європи, під дією яких вони стали залежними від розвитку туристичної сфери. Так, в той час, коли лише близько 30% туристів з Великобританії здійснює туристські поїздки до Франції через туроператорів, відсоток поїздок через туроператорів до Греції становить близько 80%. Тому історична залежність Греції від порівняно недиференційованого ринку, що контролюється невеликою кількістю туроператорів, підірвав конкурентоздатність малих місцевих готельних підприємств, які були змушені прийняти контрактні умови туроператорів, щоб не втратити своїх клієнтів. Концентрація власності проявилася і на європейському туроператорському ринку, де європейська інтеграція зумовила інтенсифікацію транскордонних злиттів та поглинань за участю як європейського, так і неєвропейського капіталу.

Дерегуляція та економічна глобалізація посилили асиметричну структуру корпоративного контролю в туристичній сфері. Більше того, монополізація технологій розподілу мегакорпораціями стала передумовою зростання концентрації виробництва та економічної міцності ТНК. У той же час використання таких уніфікованих технологій розподілу та продажу поступово унеможливлює надання індивідуального продукту великими глобалізованими компаніями, хоча дана тенденція не буде визначальною у сфері подальшого розвитку туристичного ринку.

Транснаціональні корпорації у готельному бізнесі

Менш поширеним варіантом об’єднання в готельні ланцюги є укладання договору управління. Контракт на управління заключається між власниками готелю та компанією, що спеціалізується на готельному менеджменті — оператором. Власник готелю передає своє підприємство в професійне управління і зобов’язується не втручатись у процес управління, але продовжує нести всі поточні витрати, а також фінансові та операційні ризики. Інша сторона, оператор, отримує за управляння гарантовану винагороду . Існують два типи компаній, що надають послуги з управління готелями. Більшість представляють готельні ланцюги (мережі), які здійснюють управління своїми членами. До другого типу відносять незалежні компанію, що надають послуги з управління різним готельним мережам. Найбільше розповсюдження практика підписання контрактів на управління спостерігається в Європі.

Для того, щоб протистояти конкуренції зі сторони готельних мереж, незалежні готелі об’єднуються в готельні консорціуми.

Готельний консорціум виграє від економії в масштабі при маркетингу, придбанні обладнання, об’єднанні в комп’ютерну систему бронювання, що потребують значних затрат та не завжди під силу кожному окремому підприємству. При необхідності члени консорціуму можуть отримати технічну допомогу, консультації по питанням менеджменту, скористатися базами даних про клієнтів. Вартість членства в міжнародному консорціумі встановлюється як певний процент від обороту. Список найкрупніших готельних консорціумів світу очолює Ютел Інтернешнл (США), який був створений у 1930 році та на сьогоднішній день досяг феноменальних успіхів.

Таким чином, розвиток готельних мереж як нової форми транснаціоналізації капіталу призводить до того, що широка мережа філіалів однотипних готелів, які розкиданні по всьому світі, стала запорукою стійкого функціонування ТНК, що в свою чергу посилюють тенденції глобалізації та транснаціоналізації світової економіки.

Історія та процес утворення міжнародних готельних ланцюгів

Поглиблення спеціалізації підприємств гостинності пов’язане з утвореннямміжнародних готельних мереж, які відіграють величезну роль у розробці і просуванні високих стандартів обслуговування.

Готельний ланцюг передбачає об’єднання кількох готельних підприємств у колективний бізнес, що проводиться під єдиним керівництвом, у межах єдиної концепції просування продукту і під спільною торговою маркою. Готелі в ланцюгах можуть бути об’єднані в результаті будівництва та купівлі підприємств готельною компанією; укладення з відомою готельною компанією-франчайзером угоди франчайзингу; підписання контракту на управління. У зв’язку з цим у складі ланцюга, крім повноправних членів, є асоційовані члени, які беруть участь у бізнесі на основі угоди франчайзингу. В таких випадках ланцюг не відповідає за втрати за франчайзинговими операціями і не має права на прибутки, за винятком суми за франчайзинговою угодою, яка йому належить. Значна частина підприємств таких славнозвісних ланцюгів, як Holiday Inn, Radisson Hotels, Ramada та ін., входить до їхнього складу на умовах договору франчайзингу.

З 1950-х років в організаційній структурі управління готелями у світовій готельній індустрії сформувалися різні моделі організації готельної справи.

Перша модель — модель Рітца, пов’язана з іменем швейцарського підприємця Цезаря Рітца. Основна ставка в цих престижних готелях робиться на європейські традиції вишуканості та аристократизму. Нині ця модель зазнала кризи.

Друга модель пов’язана з іменем американця Кемонса Вілсона (готельний ланцюг Holiday Inn). Вона вирізняється значною гнучкістю при задоволенні потреб клієнтів у поєднанні з дотриманням високих стандартів обслуговування. Основні вимоги в готельних ланцюгах, організованих за цією моделлю, зводяться до таких моментів: єдність стилю (архітектура, інтер’єр); єдність позначень і зовнішньої інформації; просторий і функціональний хол; швидкість реєстрації клієнтів; номери, передбачені для постійних клієнтів; сніданок «шведський стіл»; наявність конференц-залу; гнучка система тарифів; єдине управління, маркетинг і служба комунікації. Під контролем готельних ланцюгів, збудованих за другою моделлю, перебуває понад 50 % готельних номерів у світі.

Третя модель — «незалежні» готельні ланцюжки (наприклад, Best Western). У даному випадку під єдиною торговою маркою об’ єднуються готелі за однорідними ознаками, що витримують певні стандарти і набори послуг, незалежно від країни розташування. Готелі-члени ланцюга сплачують внески до єдиного фонду, який витрачається на спільну рекламну і маркетингову діяльність, просування продукту. При цьому повністю зберігається їхня фінансово-економічна та управлінська самостійність. Можливе й поєднання другої моделі із третьою. Прикладом такого поєднання є ланцюг готелів Accor (найбільший у Європі), який пропонує готелі різних класів і виступає на ринку під різними марками. Марки Pulman, Sofitel, Novotel — це готелі вищого класу, Mercure — середнього класу, а марки Ibis, Etap, Formule 1, Motel 6 — готелі економ-класу.

Способи приєднання готелів до інтегрованого ланцюга

У даний час існує декілька систем керівництва готельними мережами: франчайзинг, партнерство, лізинг та управління за контрактом. Підприємства мають право входити до готельного ланцюга у якості повноправних членів, асоційованих членів, що діють на основі договору франшизи, або можуть укладати договори на керівництво з однією із корпорацій.

Варто відмітити, що інтегровані готельні ланцюги, які складаються з підприємств — повноправних корпоративних членів, вважаються найбільш консолідованими і потужними. Проте міжнародному визнанню і широкому розповсюдженню готельні ланцюги зобов’язані саме франчайзингу.

Добровільні готельні мережі – консорціуми – та умови їх діяльності

У готельному бізнесі найбільш інтенсивно та виразно проходять інтеграційні процеси. Сьогодні наявні два основних напрямки інтеграції засобів розміщення:

— формування готельних мереж, що об’єднують однорідні одиниці, які надають однорідні послуги;

— розвиток готельних консорціумів, що об’єднують незалежні готелі.

Готельний консорціум – група організацій у сфері готельного бізнесу, яка основана на союзі з метою отримання взаємної вигоди для своїх членів. Основна причина організації консорціумів – маркетинг. Консорціум дозволяє готелю бути незалежним щодо власності та управління, отримуючи переваги від об’єднання зусиль у сфері маркетингу.

Об’єднуючись у консорціуми, власники незалежних готелів запрошують досвідчених менеджерів управляти своїми готелями за контрактом. Таким чином, власники, не входячи до складу керівництва крупних готельних мереж, самі за допомогою найманих менеджерів управляють своєю власністю.

Об’єднання незалежних готелів у консорціум дозволяє їм конкурувати з інтегрованими мережами. Готельний консорціум виграє від економії на масштабі стосовно маркетингу, придбання обладнання, об’єднання в комп’ютерну систему бронювання. За участь у консорціумі стягується плата, яка становить 1% обороту. У Великобританії та Франції консорціуми контролюють більше 60% від загальної кількості готельних номерів, які пропонуються.

Приклад консорціуму – The Leading Hotels of the World [2]. The Leading Hotels of the World, Ltd – це престижна організація сфери готельного бізнесу, яка представляє найкращі готелі та курорти у світі. The Leading Hotels of the World, Ltd було створено в 1928 р.; спочатку вона була відома як The Luxury Hotels of Europe and Egypt та представляла 38 готелів із приблизно 9000 кімнатами. Сьогодні компанія нараховує понад 450 готелів класу «люкс» із більш ніж 84000 кімнатами у 80 країнах світу. Стати членом асоціації може тільки п’яти-зірковий готель, який має відповідати певним стандартам щодо приміщення, послуг, кухні, поведінки персоналу – всіх аспектів, які стосуються комфорту клієнтів. Тільки найбільш вишукані готелі у світі приймають до The Leading Hotels of the World, таким чином, забезпечуючи постійне дотримування організацією обраних стандартів високої якості.

Франчайзингові ланцюги

Процес зростання значення готельних ланцюгів в управлінні світовим готельним господарством характеризується істотним протиріччям: з одного боку укрупнюються головні готельні ланцюги, що оперують у багатьох країнах, з іншого, — все більше країн створюють власні готельні ланцюги, що успішно конкурують з інтернаціональними монополіями.

Штаб-квартири 325 готельних ланцюгів розташовані у 39 країнах світу. Причому понад 60 % з них припадає на США, 17 штаб-квартир – У Великобританії, 14 – у Японії, 11 – у Німеччині, 8 – у Гонконгу, по 6 – у Франції і Сінгапурі..

Таким чином готельні ланцюги мають в управлінні готелі місткістю 5698,7 тис. номерів. Лідируюче положення зберігають США, на частку яких припадає 62,5 % від усіх номерів, а на частку головних європейських країн – усього 27,1 %. Роль готельних ланцюгів в управлінні постійно зростає. Нині готельні ланцюги об’єднують приблизно половину всіх існуючих у світі готелів.

Кількісний ріст готельних ланцюгів, їхнє злиття й об’єднання справляють помилкове враження про зниження різноманіття пропозиції та відпочинку. Проте на практиці спостерігається інша тенденція: поширення ланцюгів не може задовольнити всіх різноманітних вимог туристів (через деяку знеособленість, стандартизованість обслуговування), що створює підгрунтя для розвитку малих незалежних готелів, які роблять ставку на унікальність і неповторність. Такі готелі спеціалісти вважають прототипами готелів XXІ ст.: комфортабельні, без ресторану (передбачається, що ресторан знаходиться поруч), побудовані в сільському стилі, пропонують послуги за помірну ціну і мають все необхідне для роботи та відпочинку, де клієнти можуть одержати вишукане персоніфіковане обслуговування. Саме унікальність малого готелю є головним інструментом ринкової політики.

Найвідоміші готельні мережі світу

Міжнародна дослідницька компанія MKG Hospitality склала рейтинг готельних мереж, згідно з яким світове лідерство за кількістю номерів утримує InterContinental Hotel Group.

З 2004 року ця готельна мережа стала найбільшою в світі. На сьогоднішній день їй належать понад 600 тисяч номерів у готелях світу. Щороку їх кількість збільшується на 5,9%, в основному завдяки справжній експансії Holiday Inn Express, а також через зростання числа готелів Crowne Plaza і появи в Європі Staybridge Suites і Indigo boutique готелів.

Wyndham Hotel Group -ця готельна мережа довго була відома в основному за океаном. Потім декілька готелів брендів Ramada і Super 8 з’явилося в Португалії, Нідерландах, Угорщині, Чехії і Росії. Після придбання Microtel Inns Suites і мережі резиденцій для тривалого перебування Hawthorn Suites (двох брендів, які раніше належали Global Hyatt), вона додала собі, в цілому, близько 400 нових активів (з більш ніж 29 тисячами номерів) і вийшла на друге місце в світі за кількістю номерів.

Marriott International. Компанія стверджує, що щороку зростає на 4,7% і найближчим часом має плани побудувати 800 готелів і додати до існуючих 500 тисячам номерів ще 125 тисяч. Група обіцяє також інвестувати значні кошти у вже існуючі численні бренди, що охоплюють всі ніші готельного бізнесу від бюджетних варіантів для небагатих туристів до розкішних готелів для вимогливих VIP-персон.

Hilton Hotels. Мережа, яка займає 4 місце, популярна не лише завдяки розкішним готелям, але і через скандальні витівки Періс Хілтон, колишньої спадкоємиці готельної імперії. Компанія відома тягою до нововведень: одними з перших її власники ввели систему «зоряної» оцінки, обладнали готелі wi-fi. Проте мережа почала терпіти збитки, і в 2007 році колишні господарі змушені були продати готельний бізнес групі Blackstone. За 2008 рік мережа збільшилася на 300 нових об’єктів, причому зростає компанія в основному за рахунок просторів США. Але поява в портфелі компанії брендів Doubletree, Homewood Suites, Hilton Garden Inn і Hampton Inn свідчать про прагнення почати експансію в інші країни світу.

Accor Group. Група має в своєму розпорядженні майже 500 тисяч номерів і зростає на 3,7% за рік. Ювілейний, 800-й готель під брендом Ibis відкрився не так давно в Шанхаї. Accor має намір і надалі продовжувати глобальну експансію своїх брендів Sofitel, Novotel, Pullman, Mercure, Suite Hotel, All Seasons, Ibis, Etap, Motel 6, Formula 1 і збирається найближчим часом додати до фонду 105 тисяч нових номерів.

Choice Hotels. Цей американський франчайзер об’єднує близько 4000 готелів брендів Quality Inn, Choice Hotels, Comfort Inn, Comfort Suites, Quality, Sleep Inn, Clarion, MainStay Suites, Suburban Extended Stay Hotel, Econo Lodge і Rodeway Inn і щороку збільшує активи на 4,5%.

Мережа прославилася тим, що в середині минулого століття вперше почала встановлювати в номерах телефони і робити в готелях басейни, ввела цілодобову роботу служби розміщення, з 80-х першою почала працювати з глобальними системами бронювання. Сьогодні власники роблять ставку на врахування інтересів кожного клієнта і вводять такі новинки, як, наприклад, екологічні сніданки. Зараз компанія збирається вивести на ринок ще декілька нових брендів.

Дуже відома в Європі, особливо у Франції, готельна мережа останнім часом сповільнила свій розвиток на 1%. Незважаючи на це, компанія продовжує свою експансію на схід, будує об’єкти в ОАЕ і Китаї і володіє найбільшою кількістю готелів, об’єднаних одним брендом (в світі більше 4 тисяч готелів носять ім’я Best Western). У 2008 році компанія відкрила свій перший готель категорії «5 зірок» в столиці Чехії Празі.

Готелі корпорації під такими відомими брендами, як Sheraton Hotels Resorts, Westin Hotels Resorts, The Luxury Collection, St. Regis, W Hotel і Four Points Hotels by Sheraton, Le Meridien, Aloft, можна зустріти на всіх континентах, окрім Австралії. Незважаючи на зникнення 20 готелів, що не відповідали новим стандартам, ця мережа міцно влаштувалася на 8 місці.

Готельна мережа Carlson має 150 тисяч номерів і за останній рік зросла на 2%. Їй удалося здійснити свої плани з впровадження в Азіатсько-Тихоокеанський регіон, і зараз увага компанії прикута до розвитку готелів Rezidor в Європі.

Global Hyatt концентрує увагу на сегменті вищого класу, але, проте, вона увійшла до десятки найбільших. У 2007 році ланцюжок запустив інноваційний готельний бренд Hyatt Place, де все створено з врахуванням результатів опитувань, проведених серед вимогливих туристів.

Вплив туристичних ТНК на національну економіку

Враховуючи сучасні тенденції у розвитку міжнародної торгівлі і туризму, легко вгадати в якому напрямку будуть розвиватися міжнародні готельні корпорації. Очікується, що туристський потік до країн Тихоокеанського регіону буде збільшуватися в таких же масштабах, що і за останні роки. У зв’язку з цим планується розвиток курортних готелів в Індонезії, Малайзії, Таїланді, В’єтнамі та Мексиці. Існують також передумови для подальшого розвитку готельної індустрії в країнах Східної Європи, в Росії та інших республіках, що раніше входили до складу Радянського Союзу: там деякі готельні компанії змінили стратегію з побудови нових будівель на перекуп старих.

В Азії стрімкий розвиток Гонконгу стимулювалося бурхливим зростанням економіки сусідніх країн і системою оподаткування, яка і не снилася постачальникам. У Гонконгу стягується 16,5%-ний корпоративний податок, 15%-ний прибутковий податок і жодного податку на доходи з капіталу або дивідендів.

У країнах, що розвиваються в міру досягнення ними політичної стабільності, розвиток готельної справи йде паралельно із загальним економічним і соціальним ростом. Прикладом можуть служити країни колишнього Східноєвропейського блоку, а також країни, перш за що входили в Радянський Союз, де за останні кілька років створені прекрасні можливості для розвитку готельних корпорацій.

Тенденції розвитку готельного бізнесу

На даний момент можна виділити кілька тенденцій, властивих ринку готельних послуг. Вони притаманні як готельним ланцюгам, так і незалежним готелям в рівній мірі:

Глобалізація. Ряд американських і канадських мережевих структур створили і продовжують створювати нові готелі по всьому світу. Крім того, міжнародні компанії займаються інвестуванням і в готельну індустрію Північної Америки.

Консолідація. У міру того як галузь стає все більш зрілою, корпорації або поглинають один одного, або зливаються.

Якщо говорити про вплив готельних ланцюгів на розвиток готельного бізнесу регіонів, то можна виділити закономірності, переваги, а так само недоліки їхньої присутності на ринку.

Так як більшість готельних ланцюгів представлено корпораціями, які мають свої штаб-квартири в США, збільшується вплив і участь цієї країни в готельному бізнесі в цілому:

— Готельні ланцюги диктують стандарт обслуговування, який стає міжнародним.

— Ланцюги мають великий досвід роботи і складають конкуренцію місцевим підприємствам.

— Розвивають економіку регіонів.

— Надають послуги з навчання та підготовки місцевого персоналу.

— Викупляють і реконструюють готелі, що прийшли в занепад чи вичерпали себе.

Вплив готельних ланцюгів можна оцінити з економічної точки зору, а можна оцінити з культурної точки зору.

З економічної точки зору вони вкладають гроші в розвиток регіонів, міст. Іноземні інвестиції позитивно позначаються на

фінансовому положенні регіонів. Утворюються нові робочі місця, надходять податки в казну. Але в той же час, конкурувати місцевим підприємствам з ланцюгами важко, з тієї причини, що вони мають менший досвід, мають у своєму розпорядженні меньшейматеріальной базою.

Культурна сторона полягає в тому, що готель, що належить ланцюга, стає, як правило, визначною пам’яткою і центром ділового і культурного життя міста.

Процеси глобалізації в світовій туристичній індустрії

Процеси транснаціоналізації у туристичній індустрії розвиваються дещо інакше, ніж в будь-якій іншій сфері — на ці процеси впливають навіть ті компанії, які безпосередньо не входять у структуру туристичної індустрії. Взаємодія процесів глобалізації та розвитку світового туристичного ринку проявляється у вигляді функціонування ТНК, стратегічних альянсів та глобальних союзів. Залежно від галузі функціонування ТНК у туристичній сфері можна виділити три основні групи:

1) транснаціональні готельні корпорації („готельні ланцюжки”);

2) транснаціональні туристичні транспортні корпорації (передусім, у сфері повітряного транспорту);

3) транснаціональні туроператорські корпорації (компанії, що переважно займаються формуванням пекідж-турів).

Якщо розглянути рейтинг 100 найбільших ТНК світу останніх років, то в них не входить жодна ТНК, яка б стосувалась туризму безпосередньо або опосередковано. До 500 найбільших ТНК світу увійшли лише корпорації індустрії розваг та відпочинку, материнська компанія яких розташована у США.

Більше у світовому рейтингу 500 найбільших компаній немає жодної компанії, яка б відносилась до туристичної індустрії. Це пояснюється тим, що, з одного боку, розрахунок обсягів міжнародної торгівлі туристичними послугами характеризується значною невизначеністю (оскільки туристична сфера об’єднує широкий спектр надання суміжних послуг). З іншого боку, в забезпечені суміжними турпродуктами та послугами беруть участь багаточисельні та комплексні мережі агентів. Складність окреслення чіткої організаційної структури та узгодження туристичних „торговельних ланцюжків” особливо яскраво проявляється у випадку, коли материнська компанія володіє декількома транснаціональними готельними ланцюжками та здійснює капіталовкладення в різні сфери економічної діяльності: від ресторанного господарства, підприємств сфери розваг до готельного бізнесу.

Сучасний стан та перспективи розвитку найважливіших секторів міжнародної індустрії туризму. Роль посередників у світовому туристичному бізнесі

Набуття чинності Закону України «Про внесення змін та доповнень в Закон України «Про туризм» призвело до значних змін у функціонуванні ринку туристських послуг України. В першу чергу, це торкнулося організації роботи турфірм: змінилися принципи та вимоги ліцензування. На ринку з’явилося два типи туристичних підприємств — туроператори та турагентства.

Туроператори — це виключно юридичні особи, які формують, організовують просування та реалізують власний турпродукт. Крім того, туро- ператори мають право на реалізацію турпродукту інших туроператорів та окремих послуг постачальників послуг (наприклад, готелів, транспортних підприємств, екскурсійних бюро тощо). З іншого боку, туроператорська діяльність є виключною для таких підприємств, додатково на ринку вони можуть пропонувати лише супутні послуги.

Турагентства — це як юридичні, так і фізичні особи-підприємці, які надають посередницькі послуги з реалізації турпродукту, що сформований туроператором, туристам. За свою діяльність турагентства отримують від туроператора комісійну винагороду від кожного проданого турпакету.

Туроператори відіграють провідну роль в туризмі, оскільки саме вони пакетують різні послуги (транспорт, розміщення, харчування, трансфер, екскурсії, розваги тощо) в єдиний туристський продукт.

Туроператор може також продавати послуги туризму роздільно. Це робиться з міркувань збільшення прибутку або за іншої необхідності.

Специфіка тур агентської та тур операторської діяльності на міжнародному ринку туристичних послуг

У першому випадку, коли туроператор формує туристський пакет, він виступає в ролі виробника туристського продукту. Це вірно, навіть якщо куплені послуги збираються використовувати конкретно за призначенням, без певних умов. Туристські пакети, відомі як інклюзив-тури, відрізняються один від одного елементами, що до них входять.

У другому випадку, коли туроператор продає послуги туризму окремо, він виступає як оптовий дилер туристських послуг. Це можливо у тому випадку, коли туроператор купує у виробника більше туристських послуг, ніж це необхідно для формування туристського пакету. Бувають також випадки, коли туроператори продають окремі послуги за оптовими цінами туристам, які бажають сформувати свій індивідуальний пакет.

Основні напрями діяльності туристичних операторів

Туроператор комплектує пакет програм: пекідж-тур (пакет туру, який може бути гнучким і коригуватися в залежності від потреб туриста) або інклюзив-тур (з жорстким, заздалегідь визначеним, набором послуг, що не змінюється при продажі). Відповідно перший продається з варіантами обслуговування, другий — без варіантів з комплексним набором послуг. Це залежить від можливостей прийому і від маршруту подорожі.

Туроператор на туристському ринку обіймає позицію між виробниками послуг і їх споживачами (туристами). Його завданням є просування послуг окремих виробників до споживачів у вигляді комплексного туристського продукту, причому як основних послуг (пакет туру), так і додаткових (що споживаються на місці за готівковий розрахунок).

Додаткові послуги тільки на перший погляд не є турботою туроператору. По-перше, багато додаткових послуг є основним мотивом залучення туристів (тематичні парки, можливості розваг і додаткових поїздок або екскурсій, тощо), а по-друге, практика показує, що велику частку доходів туроператора складають саме додатково надані послуги, що продаються туристам понад пакету туру вже на місці відпочинку.

Джерела формування доходів туристичних агентств

Розглянемо основні підходи щодо нарахування комісйних винагород. Переважна більшість туроператорів вказує вартість свого турпродукту вже з урахуванням комісійної винагороди, хоча за певних обставин туроператор може надавати ціни на пакети або окремі послуги без агентської винагороди. Такі ціни отримали назву «ціни нетто».

Безпосередньо принципи нарахування комісійної винагороди можуть відрізнятися як у окремих туроператорів, так і у окремих видів туропера- торів. Зазвичай туроператори спеціалізованого ринку, що пропонують екскурсійні тури до Європи, надають агентствам фіксовану комісію, яка визначається для проданих путівок певного цінового діапазону (наприклад, якщо вартість туру складає 201 — 300 євро, комісія визначається на рівні 50 євро; для турів вартістю 301 — 500 євро комісія складає 70 євро тощо). Ту- роператори масового ринку, а також оператори, що здійснюють власні чартерні програми визначають розмір комісійної винагороди як певний відсоток від вартості туру. Якщо ж туроператор спеціалізується на організації турів до екзотичних країн або маловідомих курортів, де для організації туристів потрібно окремо бронювати авіаквитки на регулярні рейси, то різна за розміром комісія може пропонуватися за наземне обслуговування, тобто проживання в готелі, харчування, трансфер (наприклад, 10 %), та окремо за авіаквитки (наприклад 7 %). Можуть бути і інші пропозиції туроператорів

щодо комісійної винагороди за продаж таких турів.

Крім того, слід зазначити, що окрім комісійної винагороди, оператори можуть пропонувати різноманітну кількість бонусних програм з метою збільшення зацікавленості агентства у співпраці з конкретним туроператором.

Форми співробітництва туроператорів і тур агентів

Хоча туроператори і мають право самостійно продавати власний турпродукт, вони майже не використовують це своє право, адже охопити своїми представництвами значну територію неможливо і нераціонально. Заради продажу власного специфічного турпродукту відкриття значної кількості представництв буде нерентабельним для туроператора.

Тому чи не найголовнішою метою туроператору можна вважати необхідність формування власної збутової мережі за допомогою турагентств, які охоплюють значну територію країни, мають зручне для туристів розташування, власні кадри та достатню кількість обладнання для забезпечення роботи.

Обов’язковою умовою співпраці туроператорів і турагентів є укладання договору на співробітництво. Договори, що укладаються можуть бути різних типів:

• договір доручення;
• договір комісії;
• агентський договір;
• договір франчайзингу;
• договір про партнерство.

Договір комісії — вид договірних відносин, за яким одна сторона (комісіонер) зобов’ язується за дорученням іншої сторони (комітента) за винагороду укласти одну або кілька угод від свого імені, але за рахунок комітента. На практиці такі договори майже не укладаються, оскільки вони передбачають конкретизації практично за кожним фактом співробітництва. Більш того, вони не сприятимуть щільної співпраці між туроператором та турагентом. Більш поширеним є агентський договір, який передбачає для турагентств не лише комісійну винагороду, а і додаткові бонусні заохочувальні програми, що надаються туроператором.

Агентський договір — вид договірних відносин у підприємницькій діяльності, за яким одна сторона (агент) зобов’язується за винагороду здійснити за дорученням іншої сторони (принципала) юридичні та інші дії від свого імені, але за рахунок принципала, або від імені і за рахунок принципала.

Договір доручення — вид договірних відносин у підприємницькій діяльності між виробником послуги та продавцем (туроператором і турагентом). За договором доручення одна із сторін (повірник) зобов’язується здійснити від свого імені, але за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Права і обов’язки за угодами, укладеними повірником, виникають безпосередньо в довірителя, при цьому довіритель зобов’язаний сплатити повірникові винагороду, а повірник — виконати дане йому доручення відповідно до вказівок.

На практиці такі договори укладаються між туроператором, який не має власного представництва в певному місті, і турагентством, яке згідно із таким договором виконуватиме саме представницькі функції. Наприклад, в літньому сезоні 200S року туроператор «Карасан» здійснював власну чартерну програму із м. Харкова у м. Тіват (Чорногорія), але при цьому не мав власного представництва у місті вильоту. З декількома турагентствами Харкова туроператор «Карасан» уклав договори доручення, згідно з якими ці турагентства виконували представницькі функції, в тому числі і з видачі документів туристам.

Договір франчайзингу — становить собою систему взаємин, що полягає у передачі однією стороною (фірмою, що має, як правило, яскраво виражений імідж і високу репутацію на ринку товарів і послуг), що іменується франчайзером, іншій стороні (фірмі чи індивідуальному приватному підприємцю), що іменується франчайзі, своїх засобів індивідуалізації вироблених товарів, робіт чи послуг, що надаються, (товарного знаку чи знака обслуговування, фірмового стилю), технології ведення бізнесу та іншої комерційної інформації, використання якої іншою стороною буде сприяти зростанню і надійному закріпленню на ринку товарів і послуг. При цьому франчайзер зобов’язується сприяти в становленні бізнесу франчайзі, забезпечувати технічну і консультаційну допомогу.

Найбільш щільна співпраця між туроператорами і турагентами спостерігається, перш за все, у питаннях організації, просування та продажу турпродукту виїзним туристам. Протягом 2004 — 2008 років, тобто за час дії нового закону, кількість виїзних туристів постійно зростала. Так в період з 2004 по 2007 рр. кількість українських туристів, що виїжджали за кордон, збільшилася майже у 2,5 рази з 668240 чол. у 2004 році до 1661315 чол. у 2007 році.

Така тенденція сталого зростання пояснюється тим, що саме продаж виїзних турів є найбільш вигідним для турагентств, адже туроператори гарантують прозору і зрозумілу систему комісійної винагороди.

Класифікація засобів розміщення у міжнародному туризмі

Дуже важливим фактором при виборі готелю є його категорія, яка залежить від багатьох факторів і забезпечує відповідність певним параметрам якості обслуговування, діапазону послуг тощо.

Початок готельної класифікації було покладено ще в ті часи, коли існувало дуже мало закладів, які заслуговували на довіру. Класифікація мала на меті забезпечити безпечні та якісні послуги з проживання та харчування для мандрівників.

Для готелів класифікація — це спосіб надати необхідні споживачу відомості про якість сервісу, інфраструктуру та інші можливості підприємства, допомагаючи, таким чином, потенційним клієнтам і демонструючи свою лояльність до них.

Задача класифікації готелів досить трудомістка через різноманітність параметрів, за якими здійснюється класифікація, що зумовлено безліччю видів туризму та подорожей, відповідною спеціалізацією засобів розміщення туристів, різноманітністю мотивів подорожей, суттєвою відмінністю матеріального достатку подорожуючих, а також через наявність національних, географічних, природних та інших особливостей.

Готелі та підприємства готельного типу

Готельне господарство є однією з основних складових туристської індустрії. Саме готельні підприємства виконують одну з найважливіших функцій у сфері обслуговування туристів: забезпечують їх сучасним житлом і побутовими послугами. Витрати на готельні послуги становлять приблизно від 30% до 50% усіх витрат у кошторисі туристів. Готельний сервіс включає цілий комплекс послуг для туристів і є ключовим фактором, що визначає перспективи розвитку туризму.

Туристські послуги, серед них і готельне обслуговування, віднесені до соціально-культурних послуг. Вони будуються на принципах сучасної гостинності, що підвищує їхню роль у розвитку туризму, а також ставить певні завдання перед системою підготовки кадрів для туристсько- готельного сервісу.

Готель — підприємство будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, що надає готельні послуги, які не обмежуються щоденним заправлянням ліжок, прибиранням кімнат та санвузлів.

Готелі та аналогічні засоби розміщення — це колективні засоби розміщування, які :

• складаються більше ніж з 7 номерів;
• мають єдине керівництво;
• надають готельні послуги, які включають обслуговування в номерах, щоденне заправляння ліжок та прибирання кімнат і санвузлів;
• згруповані в класи і категорії відповідно до переліку послуг, що надаються, та наявного обладнання і не входять до категорії спеціалізованих закладів.

Основною діяльністю готелю є надання готельних послуг. Готельні послуги — це дії готелю з розміщення споживача в об’єкті розміщення, а також інша діяльність, пов’язана з розміщенням та тимчасовим проживанням, яка включає основні і додаткові послуги, що надаються споживачеві при тимчасовому розміщенні та тимчасовому проживанні в об’ єкті розміщення.

Національні системи класифікації засобів розміщення

Готельні підприємства класифікують за різними критеріями. Найбільш важливі серед них:

• рівень комфорту,
• місткість номерного фонду,
• функціональне призначення,
• місце розташування,
• тривалість роботи,
• забезпечення харчуванням,
• тривалість перебування,
• рівень цін,
• форма власності.

Класифікація готельних підприємств за рівнем комфорту відіграє величезну роль у розв’язанні питань управління якістю готельних послуг. Рівень комфорту — це комплексний критерій, складовою якого є:

• стан номерного фонду — площа номерів (кв. м), частка одномісних (однокімнатних), багатокімнатних номерів, номерів-апартаментів, наявність комунальних зручностей тощо;
• стан меблів, інвентарю, предметів санітарно-гігієнічного призначення;
• наявність і стан підприємств харчування — ресторанів, кафе, барів; ^ стан будівлі, під’їзних шляхів, облаштування прилеглої території; ^ інформаційне забезпечення і технічне оснащення, в тому числі наявність телефонного, супутникового зв’язку, телевізорів, холодильників, міні-барів, міні-сейфів тощо;
• надання ряду додаткових послуг.

Зазначені параметри оцінюються практично у всіх наявних сьогодні системах класифікації готелів. Крім того, ряд вимог пред’являється до персоналу і його підготовки, освіти, кваліфікації, віку, стану здоров’я, знання іноземних мов, зовнішнього вигляду та поведінки.

В наш час в світі налічується понад 30 систем класифікації готелів, причому в кожній країні прийняті свої національні стандарти. Введенню єдиної світової класифікаційної системи перешкоджають фактори, пов’язані з культурними та національними особливостями, історичним розвитком різних держав та інші причини.

Найбільш поширені наступні системи класифікації:

• система зірок,
• система балів,
• система букв (A, B, D, C),
• система «корон» або «ключів».

За французькою системою готелі класифікуються на 5 категорій. Для одержання певної категорії готелі повинні відповідати встановленим вимогам щодо конкретної категорії: за кількістю номерів з певною площею, за наявністю ресторану або кафе, стоянки для автомобілів, за наявністю різноманітного устаткування (центральне опалення, телефони, водопостачання, ліфти, звукоізоляція), за різноманітністю послуг і кваліфікацією службовців.

Французька система заснована на обліку встаткування номерів, окремих елементах комфорту й розмірів загальних приміщень.

Водночас безпосередньо класифікація французьких готелів відрізняється від так званої «французької класифікації», наприклад, у Франції неможливо зустріти готель категорії 5 зірок, у Франції готелі цієї категорії називаються 4* de Luxe.

Індійська система класифікації включає також 5 категорій: «1 зірка», «2 зірки», «3 зірки», «4 зірки», «5 зірок», які надає спеціальна комісія на основі бальної оцінки. Комісія може на свій розсуд дати до 15 балів за будь-які, не передбачені кваліфікаційними вимогами, додаткові послуги. Для одержання тієї або іншої категорії необхідно набрати встановлену для певного класу мінімальну суму балів, причому їхня кількість за кожним пунктом повинна становити не менш 50% максимальної оцінки.

Сучасний стан готельної бази світу

Численні спроби ВТО, Комітету готельної і ресторанної індустрії Європейського Союзу, Міжнародної готельної асоціації упровадити єдину класифікацію готелів у світі виявились безуспішними. Задача ускладнюється ще й тим, що крім готелів, існує багато інших засобів розміщення, кожний із своєю специфікою.

Іноземні міжнародні каталоги, намагаючись полегшити клієнту вибір готелю, переходять на систему піктограм. (див. додаток 1). Вони містять відповідні значки і символи, яких нараховується біля сотні. Для більшої зручності часто супроводжуються невеличкими поясненнями на двох-трьох мовах.

Останні 15-20 років у готельному секторі були відмічені появою нової категорії готелів – економічного класу (budget/economic hotels). Ці недорогі, але комфортабельні готелі прекрасно зарекомендували себе на туристському ринку багатьох країн Заходу, у першу чергу США, Великобританії, Франції. Вони забезпечують високий стандарт обслуговування, гарантуючи зручне розміщення у сучасних, функціонально продуманих номерах за поміркованими цінами..

Крім рівня побутових послуг, набору і кількості послуг, готельні підприємства розрізняються формами власності. За цією ознакою виділяють державні, муніципальні й приватні готелі. Остання категорія домінує на ринку туристських послуг. У таких європейських центрах туризму, як Париж, Лондон, Амстердам, Мадрид, Франкфурт-на-Майні на неї припадає більше 50 % усіх засобів розміщення готельного типу, а в Мілані – 90 %. Зміни у відношеннях власності знайшли відображення в системі кондомініуму, коли кілька осіб спільно володіють одним майном. Вона отримала широке розповсюдження на Заході, а також на американських туристських ринках у виді таймшерів.

Різноманіття інтересів й потреб решти подорожуючих (біля 10 %) породжує попит на засоби розміщення інших типів (готелі для спортивного туризму, спеціалізовані готелі, в тому числі і мобільні й т. д.).

Останнім часом поряд із традиційними повносервісними готелями з’являється все більше спеціалізованих підприємств зі скороченим набором послуг. Спеціалізація підприємств може бути найрізноманітнішою. Готелі можуть орієнтуватися на обслуговування представників визначеного сегмента туристського ринку: наприклад, на клієнтів, що призначують свою відпустку грі в гольф, катанню на лижах, кінним турам і т. ін., туристів, що виїжджають на конгреси, виставки, ярмарки тощо.

Види транспортних перевезень у міжнародному туризмі

Найбільш поширеною є міжнародна класифікація транспортних засобів, що використовуються у туризмі, розроблена UNWTO. Під засобом транспорту в міжнародній класифікації мається на увазі спосіб, який відвідувач чи турист використовує для подорожі зі свого звичного місця проживання у відвідувані місця. Згідно з цією класифікацією, транспорт для туризму поділяється на підставі використання природного середовища планети:

1. Повітряний транспорт

1.1. Рейси, які відбуваються згідно з розкладом

1.2. Рейси, що відбуваються не за розкладом

1.3. Інші повітряні перевезення

2. Водний транспорт

2.1. Пасажирські лінії і пороми

2.2. Круїзи

2.3. Інші водні перевезення

3. Сухопутний транспорт

3.1. Залізничний транспорт

3.2. Міжміські та міські автобуси, інший громадський автодорож ній транспорт

3.2.1. Регулярний транспорт, чи транспорт, який працює за розкладом

3.2.2. Туристичний, або чартерний, транспорт, який не підкоряється розкладу

3.3. Приватні автотранспортні засоби

3.4. Прокат автотранспортних засобів

3.5. Інші засоби сухопутного транспорту

Ця класифікація запроваджена для потреб уніфікації збору, надання й узагальнення транспортно-туристичної інформації державами, для статистичних потреб міжнародних органів статистики, насамперед у межах UNWTO й ООН. В основу класифікації покладено положення про те, що такий феномен сучасного суспільного і державного устрою та господарства, як туризм, розглядається одним з головних факторів мобільності — у більшості країн на туризм припадає більше половини загального обсягу транспортних витрат.

Авіаційні, залізничні, автобусні, морські та річкові міжнародні туристичні маршрути

Згідно з міжнародною класифікацією, транспортні засоби у туризмі розглядаються на двох рівнях: перший рівень (розряд) становить транспортні шляхи, другий — засоби транспорту (за групами). Міжнародні експерти зі статистики туризму рекомендують деякі групи засобів транспорту поділяти на комерційні та приватні. Якщо ж турист використовує кілька видів транспорту, органам міжнародної статистики кожної країни рекомендується виділяти основний засіб транспорту, визначаючи його за способом пересування для подолання найбільшої відстані.

У розділі «Повітряний транспорт» категорія «Рейси, що відбуваються згідно з розкладом» належить до регулярних маршрутів, які виконуються за регулярним розкладом. У тому ж розділі категорія «Рейси, що відбуваються не за розкладом» включає в основному чартерні поїздки, а також регулярні чартерні рейси, пов’язані з поїздками туристів у періоди масових відпусток.

У розділі «Водний транспорт» категорія «Пасажирські лінії і пороми» відповідає поняттю «Рейси, що відбуваються згідно з розкладом». Категорія «Круїзи» обслуговується морськими та річковими суднами, призначеними для розміщення великої кількості туристів і пасажирів у курортній обстановці з метою подорожі мальовничими місцями чи до відомих курортних центрів. Категорія «Інші водні перевезення» включає в основному орендовані судна з екіпажем чи без нього. Особливістю цього розділу, який характеризує водний транспорт загалом, є те, що в більшості випадків перелічені засоби транспорту водночас служать засобами розміщення.

Категорія «Залізничний транспорт» розділу «Сухопутний транспорт» охоплює пасажирські та туристичні перевезення на міжміському та міжнародному залізничних маршрутах. Найчастіше при залізничних перевезеннях засіб транспорту (вагон) служить водночас місцем для ночівлі. Подальшу класифікацію цієї категорії національні органи статистичної реєстрації здійснюють залежно від типу квитка, який придбав мандрівник.

Категорія «Міжміські та міські автобуси, інший громадський автодорожній транспорт» цього ж розділу «Сухопутного транспорту» включає транспортне обслуговування, яке здійснюється як за розкладом, так і без нього. До цієї категорії входять перевезення транспортними автодорожніми засобами, місткість яких понад вісім осіб, тобто автобусами, трамваями та тролейбусами. «Приватні автотранспортні засоби» — це автомашини, мікроавтобуси, автофургони, інші транспортні автодорожні засоби місткістю до восьми місць сидіння, що перебувають у власності чи орендовані мандрівниками. До категорії «Прокат автотранспортних засобів» належать ті ж автотранспортні засоби, що і до попередньої категорії, але при цьому конкретний транспортний засіб мандрівнику здає в оренду комерційна організація. Крім того, ця категорія охоплює прокат автомашин із водієм чи без водія і послуги таксі. Категорія «Інші засоби сухопутного транспорту» охоплює всі перевезення на транспортних засобах без двигуна чи за допомогою тварин, а також пересування пішки.

Загалом ця міжнародна класифікація має загальний рекомендаційний характер і використовується винятково для збирання статистичної інформації, узагальнення й групування з метою аналізу, дослідження і порівняння, визначення тенденцій розвитку і стану транспортного сектору туризму.

Система регламентації перевезень різними видами транспорту у світовому масштабі почала формуватися після Другої світової війни, з моменту створення ООН. У межах ООН дотепер працюють п’ять регіональних комісій (для Європи, Азії і Тихого океану, Африки, Західної Азії, Латинської Америки), що сприяють соціальному та економічному розвитку регіонів і зміцненню економічних відносин країн кожного регіону між собою й з іншими країнами. Комісії вивчають соціально-економічні проблеми своїх регіонів, у тому числі транспортні, й дають необхідні рекомендації урядам держав-членів і спеціалізованих установ, а також беруть участь у виконанні різних проектів розвитку.

Розвиток круїзного туризму

В кінці ХХ ст. круїзна індустрія стала найбільш динамічним сектором туристської індустрії. Круїзний туризм належить до спеціальних видів туризму, тому що є досить трудомістким , капіталомістким видом туризму, що поєднує в собі кілька видів туризму — рекреаційний, спортивний, лікувально-оздоровчий, пізнавальний. Під круїзом слід розуміти подорож на водних видах транспорту, що включає берегові екскурсії, огляд визначних пам’яток портових міст, а також різноманітні розваги на борту морських і річкових лайнерів.

Нині туристичні компанії пропонують цілий ряд круїзів:

• Річками (круїзи Дніпром, Дунайські круїзи, круїзи по Волзі та іншим річками Європи і світу).
• Круїзи по країнам (Турція, Австралія і Нова Зеландія, Австралія і Океанія, Аляска, Гаваї, Карибські круїзи, Панамський канал, Північна Європа, круїзи по Скандинавії, круїзи Середземним морем та інші).

Українські перевізники пропонують кілька власних варіантів круїзів на теплоходах:

• Одеса-Ялта-Сочі-Стамбул-Одеса.
• Київ-Севастополь-Вилково-Одеса (і навпаки).
• Київ-Севастополь-Одеса (і навпаки)

Навколосвітні подорожі

Навколосвітній туризм (туризм країнами світу) — форма багатоетапного туризму, де туристами відвідуються декілька країн під час однієї навколосвітньої подорожі.

У 1882 році відбулася перша горизонтальна туристична навколосвітня подорож, очолювана та організована Томасом Куком. Саме з його іменем і пов’язана дата 1841 — рік початку розвитку сучасного туризму, коли він організував першу туристську поїздку для 570 членів товариства тверезості з Великобританії Лестера до Лафборо.

Інші британські мандрівники Ранульф Файннс і Чарлз Бертон здійснили вертикальну навколосвітню подорож — «Трансглобальну експедицію», обігнувши нашу планету у меридіанному напрямі — через її полюси. 2 вересня 1978 року вони вирушили з гирла річки Темзи на невеличкому судні «Бенджамін Броурінг» і взяли курс на південь. Вони пройшли частину суходолу територіями Франції, Іспанії, перетнули усю Африку, включаючи Сахару. Потім мандрівники пройшли Антарктиду. Після цього перетнули Тихий океан, Аляску, досягли Північного полюса, дрейфували на крижині і, пересівши на «Бенджамін Броурінг», досягли берегів Великої Британії у 1982 році.

Використання інформаційних мереж в міжнародному туристичному обслуговуванні

Створення нових інформаційних технологій має велике значення для розвитку суспільства. Вони активно перетворюють інші технології матеріального і нематеріального виробництва, в кінцевому підсумку формуючи новий стиль роботи, спосіб життя в цілому. Суть інформаційних технологій становлять методи і засоби формування та підтримки інформаційних потоків у системах управління об’єктами, у тому числі, підприємствами сфери туризму.

Серед найважливіших досягнень сфери туризму стала її комп’ютеризація. Персональний комп’ютер та мережа Інтернет дали змогу створювати загальнодоступну, надзвичайно інформаційно містку, та, порівняно з іншими інформаційно-технологічними системами, дешеву й швидку інформаційну інфраструктуру, їх доступність та надійність сприяли входженню у всі сфери суспільства нових інформаційних технологій, які повною мірою забезпечили ріст продуктивності у сфері послуг.

Завдяки використанню ресурсів персонального комп’ютера та каналів зв’язку було дано перший поштовх до всесвітньої інтеграції баз даних та внутрішніх систем бронювання. На ринку туристичних послуг почали з’являтися глобальні дистриб’юторські системи — SABRE, GALILEO, GABRIEL, AMADEUS та інші, які пропонували турагентствам можливості бронювання та доступ до баз даних постачальників туристичних послуг по всьому світу. З появою та поширенням Інтернету, підвищенням комп’ютерної грамотності необхідність в установці спеціального обладнання та навчанні співробітників турагентств, що гальмувала розвиток даних систем, відпала, з’явилась можливість виходу на кінцевого споживача.

Удосконалювалося і програмне забезпечення взаємодії між туроператором та турагентом: від роботи в системі офф-лайн, в якій Інтернетом користуються лише для передачі заздалегідь заповнених заявок по електронній пошті, до роботи в режимі реального часу, коли заявки, оформлені та збережені в програмному забезпеченні турагента, автоматично потрапляють в базу даних туроператора. У випадках, коли використовується система он-лайн бронювання, після відправки заявки турагент може одразу прослідкувати її стан. Така система зручна для зв’язку туристичних підприємств, що знаходяться в різних часових поясах, економить час та ресурси турагента.

Глобальні комп’ютерні мережі

Глобалізація суспільних процесів, активна інтеграція України у світову економічну систему зумовлює появу потреби використання прогресивних інформаційних систем та телекомунікаційних технологій в її інноваційному розвитку. Внаслідок входження України до світової мережі інформаційних комунікацій поступово вдосконалюються умови функціонування інформаційних систем, зокрема, розроблена державна програма інформатизації, формується нормативно-правова база, збільшується кількість підприємств інформаційної інфраструктури, поліпшується якість каналів зв’язку, урізноманітнюються технічні засоби та інформаційні технології активізації інформаційних систем.

Туристична статистика Internet

У сучасних умовах туристичні фірми можуть використовувати Інтернет чотирма способами:

1. створити веб-сторінку, на якій розмістити інформацію про фірму та її послуги;
2. розмістити в Інтернеті рекламу;
3. брати участь у групах по обміну новинами;
4. спілкуватися за допомогою електронної пошти (у тому числі здійснювати рекламні розсилки електронною поштою).

Унікальні властивості Інтернету дозволяють використовувати його як ефективний засіб для проведення рекламних кампаній.

Якщо веб-сервер фірми є достатньо добре відвідуваним, то відвідувачам сервера можна запропонувати заповнити розміщену на ньому анкету. Оскільки заповнення анкети вимагає хоча б деяких зусиль, необхідна достатня мотивація для переконання відвідувачів серверу витратити кілька хвилин на її заповнення. Такою мотивацією може стати оголошення про розіграш путівки (або іншого призу) серед тих, хто заповнив анкету.

Анкетування в Інтернеті можна так само проводити, якщо власний веб-сервер ще нечасто відвідуваний, чи його просто не існує. У такому випадку можна замовити проведення опитування фірмі, яка володіє достатньо відомим веб-сервером з цільовою аудиторією фірми.

Опитування з покращеним показником повернення. Цей вид опитування може використовуватись на серверах, де заповнення анкет є обов’язковим (наприклад, при реєстрації користувачів для доступу до платних послуг). При цьому небажано давати велику кількість додаткових питань, обмежившись одним-двома пунктами. Цей спосіб є досить ефективним через високий відсоток повернення анкет.

Автоматизовані системи бронювання готельних і туристичних послуг

Уперше поняття «Комп’ютерна Система Бронювання» (КСБ) з’явилося в Європі і США в 60-х роках. У ті роки цивільна авіація знаходилася на етапі активного розвитку. «Телефонна» технологія бронювання місць туристичними агентами і «паперова» технологія управління наповненості рейсів авіакомпаніями перестали справлятися з обслуговуванням зростаючого пасажиропотоку, що і привело до необхідності автоматизації подібного роду діяльності.

Перші КСБ були створені окремими авіакомпаніями і призначалися виключно для обслуговування потреб власних туристичних агентів.

Через деякий час такий підхід привів до того, що, з одного боку, в активно працюючих турагентствах було встановлено декілька терміналів КСБ, належних різним авіакомпаніям, а, з іншого боку, авіакомпаніям доводилося тратити все більше і більше коштів на технологічний розвиток КСБ.

Логічним рішенням в цій ситуації стало об’єднання зусиль авіакомпаній в розробці і просуванні КСБ на ринку. Результатом цієї інтеграції з’явилося виникнення глобальних систем резервування (Global Distribution System — GDS).

КСБ створені для задоволення потреб турфирм і визначає свої першочергові цілі таким чином:

— пропонувати постачальникам (провайдер) туристичних послуг (авіаперевезення, прокат автомобілів, готелі, туроператоры, залізниця і інш.) надійну і ефективну загальносвітову мережу збуту, що надає їм доступ до найбільшої в світі бази клієнтури, належної турагентствам і комерційним бюро авіакомпаній;

— пропонувати абонентам (турагентствам) могутній інструмент управління і маркетингу, що дозволяє їм бути конкурентоздатними і прибутковими, мати доступ, як до місцевих, так і міжнародним провайдер, забезпечувати управління діяльністю і вести фінансовий облік роботи фірми;

— пропонувати авіакомпаніям можливість використання системи в їх комерційному бюро таким чином, що і авіакомпанії і турагентства можуть працювати через одну і ту ж систему;

— забезпечувати глобальне обслуговування за допомогою технічних зв’язків і союзів з іншими системами.

У цей час існує безліч комп’ютерних програм, що дозволяють розповсюджувати турпослуги з використанням КСБ.

Прогнозування перспектив розвитку світового туризму експертами Всесвітньої туристичної організації.

За даними Міжнародної туристичної організації частка туризму в світовому ВВП становить близько 9 % та близько 30 % в світовому експорті послуг та 6 % від обсягів світової торгівлі.

Таким чином, туризм перетворюється на одну з пріоритетних сфер в світовій економіці, що спричиняє як розвиток окремих галузей, так і соціально-економічний розвиток цілих країн. В деяких країнах туристична галузь формує більшу частину національного багатства держави.

За прогнозами ВТО, очікується бурхливий розвиток виїзного туризму. Найбільшими країнами-постачальниками туристичних потоків стануть Німеччина, Японія, США, Китай, Великобританія.

Фахівці Всесвітньої туристичної організації визначили п’ять найперспективніших видів туризму у ХХІ столітті:

1. Круїзи — один із найперспективніших та бурхливо зростаючих видів туризму. Якщо на початку 1980 р. кількість “круїзних” туристів складала 1,5 млн осіб, то нині — 10 млн, і їхня кількість постійно зростає.
2. Пригодницький туризм — для любителів гострих відчуттів. Постійно зростає попит на сходження на найвищі вершини світу та екскурсії по морських глибинах.
3. Культурно-пізнавальний туризм — активно розвиватиметься в Європі, Азії, Близькому Сході, відповідно, зросте значення охорони пам’яток культури.
4. Діловий туризм — набув активного розвитку нині і розвиватиметься і в майбутньому, що пов’язано зі швидкими темпами розвитку світової економіки, поглибленням політичних та економічних зв’язків між різними державами світу.
5. Космічний туризм — за даними американських фахівців, забезпечить щорічний дохід у розмірі 10 млрд доларів США.