Вступ

Нова система міжнародних відносин все більшою мірою залежить від економічних інтересів ринкового господарства, ніж від альтруїзму політико-ідеологічних рішень. Оскільки ринкові відносини з відомими застереженнями визнані як оптимальні показники соціального прогресу, то на перший погляд і глобалізація є безперечним критерієм прогресу. Проте наростаючий процес глобалізації створює нові проблеми, що постають перед державами і регіональними міждержавними об’єднаннями, одна з яких — проблема безпеки.

Проблема безпеки в контексті глобалізації може бути визначена по-різному, залежно від того, на якому з аспектів глобалізації сконцентрувати увагу. Якщо розглядати процес глобалізації як стихійний об’єктивно детермінований процес поглиблення світового поділу праці, що супроводжується інтеграційно-коопераційними тенденціями між економіками країн світу, створенням наднаціональних регіональних і міжнародних інститутів, тоді проблема безпеки матиме один вимір. Іншою буде проблема, якщо цей процес є за своїм політико-економічним змістом результатом погоджених дій окремої групи країн, спрямованих на розв’язання конкретних завдань і досягнення визначених цілей.

Утім, у явищі глобалізації є і об’єктивна, і суб’єктивна складові. Так, події світової політики доводять, що стихійні тенденції інтеграції економік і політичних систем окремих країн до єдиної світової політико-економічної системи нині усвідомлено використовують і ставлять на службу інтересів найрозвинутіших країн світу, уряди яких прагнуть уніфікувати міжнародну систему як єдине ціле, тільки тепер на іншій основі — на основі вільного ринку і демократичної державності західного зразка.

Саме такий курс на уніфікацію сучасного світу на основі західноєвропейської політико-економічної моделі послідовно проводять уряди розвинутих країн світу, причому часом незважаючи на інтереси менш розвинутих країн — підхід, який нагадує марксистський, що дало привід назвати цей тип свідомості «ринковим фундаменталізмом» (Дж.Сорос) або «імперіалізмом неоліберального розуму» (П.Бурдьє).

Саме цей процес і зумовлює питання про безпеку в контексті глобалізації, зокрема конкретизує різні аспекти проблеми безпеки, наприклад, такі як національна безпека, безпека регіональних інтеграційних об’єднань, безпека стійкого світового розвитку, інформаційна безпека тощо.

Проблеми погіршення стану безпеки в період глобалізації —  у сутності єдиного в даний момент сценарію соціального прогресу —  полягає не тільки в розриві між бідністю країн третього світу і багатством незначного кола провідних країн, що поглинають 40 — 60% світових ресурсів, а й у консервації цього розриву, що посилює ідеологія ліберально-ринкового месіанізму, яку Захід проводить щодо іншого світу.

У цьому зв’язку для керівництва розвинутих країн важливо визнати, що в епоху всесвітнього пробудження та загальної міжнародної вразливості безпека залежить не тільки від воєнної могутності, а також і від переважаючої атмосфери думок, політичного тлумачення соціальних пристрастей.

Тому в ситуації, яка склалася, колоніальне мислення, що відроджується, може спричинити відповідні реакції з боку відсталих держав, крайньою формою яких є антизахідні екстремістські ідеології та практика тероризму.

Актуальність: сьогодні є все більше і більше ознак того, що у прийдешні десятиліття загроза терористичних актів вірогідно буде впливати як на політичне, так і економічне життя. Причини цього криються не стільки у постійному збільшенні диспропорцій між багатими та бідними регіонами світу, скільки у ще більш стрімкому поглибленні нерівності між військовими потенціалами передових у технологічному відношенні держав та «іншого світу». Тероризм не є, як це часто стверджується, зброєю бідних, він — засіб боротьби слабких.

У цьому сенсі він замінив партизанську війну з її оборонною стратегією, яка у XX столітті тривалий час виконувала цю функцію, —  на стратегію наступальну.

Таким чином, якщо соціальний прогрес пов’язувати винятково з досягненнями західної цивілізації лише тому, що вона, нібито, послідовно створювала умови для всебічного економічного, політичного, культурного, творчого розвитку людини, то поширення подібної моделі на весь світ у перспективі варто визнати корисним і бажаним.

Однак утопічний підхід насильницького нав’язування такого принципу іншим країнам і локальним цивілізаціям з нижчим економічним рівнем розвитку, підхід, при якому на основі міфології економічного детермінізму уряди розвинутих країн допускають, по суті, ту саму помилку, якої свого часу припускався і СРСР з його революційно-визвольним рухом, дає вагомі підстави прогнозувати невдачу цього проекту в загальносвітовому масштабі.

Радикальна зміна загроз і викликів  безпеці в сучасному світі  передбачає формування нових пріоритетів розширення НАТО,  розробку  нового глобального плану дій щодо поширення євроатлантичних цінностей за межами традиційної зони відповідальності Альянсу.

Метою дослідження є наукове визначення теоретико-методологічних засад державного управління у сфері забезпечення національної безпеки та міжнародного співробітництва, його ефективності в сучасних умовах.

Відповідно до названої мети були поставлені такі завдання:

• проаналізувати наявні теоретико-методологічні основи, обґрунтувати на­прями та методику дослідження державного управління у сфері забезпечення націо­нальної безпеки, виділити його як об’єкт самостійних теоретичних досліджень;
• обґрунтувати теоретико-методологічні засади щодо виділення функціональних сфер у галузі національної безпеки, визначення ієрархії національних інтересів та структуризації небезпек реалізації цих інтересів, ідентифікації потенційних і реальних загроз національним інтересам;
• розкрити місце і роль міжнародного співробітництва у системі національної безпеки.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини у сфері забезпечення націо­наль­ної безпеки.

Предмет дослідження – теорія і практика міжнародного співробітництва у сфері забезпечення національної безпеки.

Розділ І. Проблема безпеки як ключова проблема міжнародних відносин

1.1. Поняття безпеки її роль в міжнародних відносинах

У наш час в умовах зростання глобальної взаємозалежності людства категорії «інтерес» належить важлива роль у розумінні суті тих подій, явищ і процесів, які відбуваються у сфері міжнародних відносин. Вся зовнішньополітична діяльність держав виражається насамперед у прагненні відстоювати свої дійсні чи надумані національні інтереси. При цьому національний інтерес є усвідомленням і відображенням державних потреб, які відстоюються лідерами даної держави. Тому фактично під національним інтересом треба розуміти національне-державний інтерес. Традиційно головний національно-державний інтерес включає три основних елементи:

— воєнна безпека;

— економічне процвітання і розвиток;

— державний суверенітет як основа контролю над певною територією та населенням.

Таке тлумачення не суперечить твердженню Г. Моргентау, що «теорія  світової політики повинна будуватися навколо поняття «національний інтерес». Г. Моргентау та інші політичні реалісти дали класифікацію національних інтересів. Тут вони виділяють наступні інтереси:

— постійні або фундаментальні (захист території, населення і державних інститутів від зовнішньої небезпеки; розвиток зовнішньої торгівлі та зростання інвестицій, захист інтересів національного капіталу за рубежем; взаємовідносини із союзниками і вибір зовнішньополітичного курсу);

— минущі або проміжні (перемога у збройному конфлікті, створення альянсу для досягнення конкретної мети на даному етапі розвитку міжнародних відносин, вступ до міжнародної організації);

— інтереси виживання (усунення загрози самому існуванню держави);

— життєві інтереси (захист безпеки і добробуту нації від серйозних потрясінь);

— периферійні або дрібні інтереси (інтереси локального характеру) [3, с. 153].

Треба зазначити, що без точного розуміння національного інтересу неможливо виробити правильний політичний курс, визначити відповідні орієнтації у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Виходячи з цього, український дослідник В. Кириченко запропонував таке визначення цього поняття: «… Національний інтерес — це інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізується через політичну систему. Ці інтереси поєднують інтереси кожної людини, суспільства в цілому» [3, с. 153]. Отже, оскільки найвищим національним інтересом будь-якої країни є збереження суверенітету і територіальної цілісності, то правильне визначення національного інтересу є необхідною передумовою забезпечення національної безпеки.

Ідеї сучасного розуміння національної безпеки вперше сформулював «Закон про національну безпеку», введений у США 1947 р. Створена у відповідності з цим законом Рада національної безпеки США повинна була «давати поради Президенту з питань інтеграції внутрішньої, зовнішньої та військової політики, які мають відношення до національної безпеки» [3, с. 154]. Іншою важливою функцією системи національної безпеки був обов’язок виважувати й оцінювати перспективні цілі, зобов’язання та ступінь розвитку для США у зв’язку з їхньою «дійсною та потенційною військовою силою» [3, с. 154].

Одне із класичних визначень національної безпеки дали Е. Азер і Ч. Мур — це «фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно воєнного характеру» [31, с. 154]. Таке визначення, щоправда, є дещо вузьким і з позицій сьогодення вимагає уточнення. Як адекватне сучасним умовам розвитку людства можна сприйняти визначення, запропоноване Фондом міжнародної безпеки ЮНЕСКО, що трактує поняття національної безпеки так: «Стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішньої та внутрішньої загрози» [31, с. 155]. Головними об’єктами національної безпеки виступають громадяни (їх права і свободи), суспільство (його духовні та матеріальні цінності), держава (її конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність). На цій підставі основними показниками національної безпеки можна визнати такі чинники:

— національну незалежність і суверенітет, територіальну цілісність держави;

— розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість законодавчої бази правової держави, захищеність особи;

— економічні можливості держави;

— стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготовність;

— національне визначення та самобутність;

— розвиток національної самосвідомості та культури;

— наявність загальної стратегії національного розвитку, «національної ідеї», загальновизнаної мети;

— національну згоду і єдність;

— внутрішньополітичну стабільність;

— готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.

Іншими словами, національна безпека — це міра реального рівня прав і свобод членів людського співтовариства (громадян) відповідної цьому співтовариству держави. Виокремлюються три основі властивості національної безпеки.

Перша. Кожній державі у певний момент розвитку відповідає своя «стеля» національної безпеки. Ця властивість дозволяв порівнювати держави за їхніми «стелями» національної безпеки. Чим вища «стеля», тим потенційно держава сильніша.

Друга. Національна безпека характеризується певним рівнем інтегрованості. Якщо розпад об’єднання держав призведе до помітної стрибкоподібної зміни національної безпеки «уламків», то можна говорити про наявність інтегрованої національної безпеки у такого об’єднання держав. Коли ж після розпаду об’єднаної структури подібної стрибкоподібної зміни не передбачається, то об’єднання держав ще не досягнуло такого ступеня інтегрованості, коли його належить розглядати як «кістяк» нової більшої системи національної безпеки. Об’єднання держав уже відбулося, а об’єднання систем національної безпеки — ще ні. Прикладом може слугувати Європейське співтовариство, у якому держави об’єдналися лише за окремими структурами і функціями.

Третя. Національна безпека для різних верств суспільства однієї і тієї ж держави однакова. В її основі знаходиться прагнення держави захистити своїх громадян, незалежно від їхнього соціального, майнового, національного чи релігійного статусу. Тим самим вона захищає свій національний суверенітет, відповідний рівень прав і свобод у суспільстві [32, с. 96].

В сучасному світі відбувається трансформація нині діючих концепцій і структур безпеки конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. Ця тенденція характеризує взаємовплив і взаємозалежність національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння і зацікавленість кожного суб’єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.

1.2. Види безпеки

Види безпеки: державна, економічна, суспільна, військова, екологічна, інформаційна. Основні види загроз національній безпеці: загрози інформаційній інфраструктурі, загрози безпеці інформації, загрози духовному життю суспільства, загрози правам і свободам громадян.

Міжнародна безпека — такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску й агресії, рівноправних відносин з іншими країнами [32, с. 98].

Водночас міжнародну безпеку треба розглядати як політику, що сприяє створенню ефективних гарантій миру як для окремої країни, так і всього світового співтовариства. Останні події, зокрема розпад СРСР та системи соціалізму, крах біполярного світу, воєнні дії НАТО в Югославії, війна Росії на Кавказі, терористичні акти в різних регіонах світу і т.п.. ставлять на порядок денний необхідність побудови єдиної загальнолюдською системи міжнародного правопорядку. Вона має грунтуватися на засадах колективізму, добровільності та демократизму, але, разом з тим, передбачатиме жорстко визначені певні зобов’язання її членів. При цьому треба мати на увазі, що сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання міжнародної безпеки:

— стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів тиску, в тому числі воєнної сили;

— покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу або ж їх поєднання;

— політичний процес як з метою доповнення силових рішень, так і всебічної легітимації (правової, політичної) підсумків даних міжнародних подій.

Економічна безпека є провідною складовою національної безпеки. Вона відбиває причинно-наслідковий зв’язок між економічною могутністю країни, її воєнно-економічним потенціалом та національною безпекою. Цей зв’язок передбачає з боку держави свідоме підтримання певних пропорцій між нагромадженням валового внутрішнього продукту і військовим будівництвом для забезпечення кількісних та якісних параметрів обороноздатності.

Іншими словами, економічна безпека держави – це стан захищеності найважливіших економічних інтересів особи, суспільства і держави, забезпечення достатнього оборонного потенціалу, що сприяє стійкому і ефективному функціонуванню економіки в режимі розширеного відтворення; це створення передумов для підтримання і покращання рівня життя громадян, задоволення корінних національних інтересів у виробничо-економічній, фінансовій, зовнішньоекономічній, технологічній, енергетичній, продовольчій та інших субекономічних сферах [2, с. 46].

Складовою частиною економічної безпеки, безпосередньо пов’язаною із забезпеченням обороноздатності України, є воєнно-економічна безпека, яка характеризується можливістю і готовністю держави забезпечувати економічні, соціальні, науково-технологічні й інформаційні умови розвитку воєнно-економічного потенціалу на такому рівні, який гарантував би воєнну безпеку країни, а, отже, здатністю ВПК України гарантувати задоволення військово-економічних потреб на рівні раціональної оборонної достатності .

1.3. Форми організації безпеки

Уже самі дефініції понять «національна безпека» і «міжнародна безпека» дають підстави говорити про наявність у їх складі певних взаємозв’язаних елементів. У найзагальнішому розумінні система національної безпеки — це суспільство. Справа в тому, що людство не створило систему національної безпеки як щось додаткове до суспільства, держави та її інститутів, а тільки відкрило її як об’єктивну реальність. Всі соціальні та біологічні структури створювалися задля підвищення безпеки як суспільства в цілому, так і окремих його особистостей (індивідів).

Оскільки існування суспільства в сучасних умовах неможливе без влади, то держава є найважливішою складовою системи національної безпеки. Усі державні структури, що функціонують згідно з формальними нормами, розглядаються як формальні структури системи національної безпеки. Громадські організації (профспілки, кооперативи, партії; спортивні, культурні, релігійні, молодіжні осередки) на противагу державним називаються неформальними структурами. Формальні та неформальні структури в системі національної безпеки переплетені й існують у широкому діапазоні близькості — від майже повної роз’єднаності до майже повної з’єднаності. Для системи національної безпеки притаманне також не лише переплетіння формальних і неформальних структур, але й переплетіння функцій. Ядром і регулятором процесів у системі національної безпеки виступає держава. Головним же об’єктом функціонування системи національною безпеки є людина [3, с. 11]. Саме люди наділяють державу правом регулювання відносин, а, звідси, держава виконує дві основні функції в системі, національної безпеки:

1) регулює відносини всередині співтовариства і задля нього;

2) забезпечує своє самозбереження.

З метою забезпечення та зміцнення зовнішньої безпеки членів світового співтовариства, насамперед в особі держав, створюється система міжнародною безпеки. Вона грунтується на системі зобов’язань, гарантій і можливостей її суб’єктів. Серед різних систем міжнародної безпеки доцільно виділити:

— глобальні (прикладом такої системи був біполярний світ з системою протистоянь і стримувань, які існували з боку СРСР і США);

— регіональні, які спираються на конкретні інститути в певному регіоні (в Європі реальною основою регіональною системи безпеки можуть стати три інститути — ЄС, ОБСЄ, НАТО, хоча вони мають різний потенціал, відрізняються складом учасників і головними цілями та напрямами діяльності);

— субрегіональні, де основна зацікавленість у спільному забезпеченні військової безпеки змінюється потребою розвивати економічні зв’язки (наприклад, Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива, Чорноморське економічне співробітництво, Балтійське співробітництво, проект «Єврорегіон»);

— двохсторонні домовленості, які охоплюють військово-політичні та економічні проблеми і виступають нижчим базовим рівнем системи безпеки в Європі [29, с. 41].

В цілому ефективність будь-якої міжнародної системи безпеки залежить від кількох основних факторів:

1) від стану і тенденцій розвитку сучасної геостратегічної ситуації, міжнародних реалій на регіональному та субрегіональному рівнях;

2) від внутрішнього становища держав і їх реальних можливостей на далеку перспективу;

3) від xapaктеру сучасних загроз, які найсуттєвіше впливають на стабільність держав на регіональному й субрегіональному рівнях;

4) від ефективності вже існуючих систем безпеки та їх спроможності змінюватися з урахуванням нових завдань;

5) від реальних можливостей створення нових систем безпеки і характеру їх взаємодії з існуючими [3, с. 13].

Можна сказати, що процес створення нових і зміцнення існуючих систем міжнародної безпеки є явищем перманентним і зачіпає інтереси всіх міжнародних акторів, насамперед державних, серед яких своє місце займає й Україна із своїми національними інтересами.

Розділ ІІ. Сучасні умови та міжнародне право з питань захисту та безпеки людей

2.1. Характеристика міжнародного права щодо безпеки людей

90-ті роки минулого століття ознаменувалися неймовірним зростом кількості терори стичних груп, які діють за етнічними та релігійними мотивами. У 1996 р. у світі нараховувалося біля 500 таких угрупувань, які організували та провели впродовж року 296 терористичних актів.

Суб’єктами сучасного тероризму виступають політичні організації, спонтанно виниклі екстреміські угрупування, окремі особи, які виключають легальну опозиційну діяльність, а також кримінальні структури та злочинні, що ведуть боротьбу за пере діл впливу. За сучасних умов тероризм у будь-яких формах його проявлення має політичне значення, так як він підриває систему державної влади, криміналізує суспільство та здійснює потужний негативний морально-психологічний вплив на населення.

Сучасний тероризм має різноманітні прояви при застосуванні різних прийомів і методів. Це захвати повітряного транспорту, вибухи в місцях масового скупчення людей, викрадання, вбивства, погрози, отруєння й інші акції.

Основними цілями терористичних акцій є дестабілізація державної влади, нанесення економічних втрат, усунення суперників, розпалювання релігіозного фанатизму, здирництво.

Тероризм — це подія, в якій завжди є три взаємопов’язаних елементи: терористи, їхні жертви та цільова група.

У 1899 р. у Гаазі була підписана конвенція, яка поширювала принципи Женевської конвенції від 1864 р. стосовно війни на морі. У 1906 р. положення цих документів були розширені, доповнені й удосконалені. У 1907 p. IV Гаазька конвенція визначила категорію комбатантів, яким надається статус військовополонених у випадку полонення, та ставлення до них під час усього періоду перебування в полоні. Ці три конвенції були ще раз підтверджені та розширені у 1929 році.

Так звана Дипломатична конференція 1949 р. має велике значення стосовно цілого ряду причин, де були розглянуті тексти попередніх документів, але ще як і кінцевий варіант, — стали називатися Женевськими конвенціями та містять близько 400 положень. Вони були приведені до гармонічної відповідності. Женевські конвенції є правовим досягненням історичного значення, що вже більше 30-ти років надає захист незліченним жертвам збройних конфліктів [5, c. 18-19].

Під час війни людина повинна дотримуватися певних норм гуманності щодо ворога, і ці норми головним чином викладені у чотирьох Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. і двох Додаткових протоколах-доповненнях, прийнятих у 1977 р. у Женеві та ратифікованих 102 країнами, в тому числі і СРСР у 1989 p., які написані французькою й англійською мовами та надіслані до держав, які їх ратифікували, мають силу до цього часу, а саме:

• «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях».
• «Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі».
• «Про поводження з військовополоненими».
• «Про захист цивільного населення під час війни».

Додаткові протоколи: № 1 (під час міжнародних збройних конфліктів); № 2 (під час неміжнародних збройних конфліктів).

У 1980 р. ООН прийняла конвенцію про обмеження застосування деяких видів звичайної зброї.

В основу цих документів було покладено такі основні принципи:

• військова необхідність і підтримка громадського порядку завжди повинні поєднуватися з повагою до людини;
• воюючі сторони не повинні здійснювати дії, котрі не відповідають цілям війни, тобто полягають у знищенні або ослабленні військової могутності супротивника;
• небоєздатні особи, а також ті, хто не беруть безпосередню участь у бойових діях, мають право на увагу, захист і гуманне ставлення;
• право конфліктуючих сторін вибирати методи або заходи ведення бойових дій обмежено.

Варіантами виконання Міжнародного гуманітарного права є:

У випадку міжнародного військового конфлікту діють усі конвенції і Перший додатковий протокол;

• за неміжнародного військового конфлікту (громадянська війна) діє ст. З (загальна для всіх конвенцій і Додатковий протокол № 2);
• можливий і третій варіант розвитку подій: внутрішні безпорядки й акти насильства у країні. Така ситуація не підпадає під дію Міжнародного гуманітарного права.

За основу в Женевських конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності, тобто без будь-яких причин всім категоріям людей повинен надаватись захист від наслідків війни, а всім, хто страждає, без різниці має надаватися необхідна допомога чи необхідний догляд.

Додатковими протоколами передбачено розширення цього захисту кожній особі, що постраждала через збройний конфлікт. Окрім цього, сторонам, які беруть участь у конфлікті, та комбатантам, визначається за обов’язок утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об’єкти (історичні пам’ятки, твори мистецтва, місця здійснення культових обрядів; сільськогосподарські райони, що виробляють продукти харчування, посіви, худобу, споруди, що забезпечують запаси питної води і т. п.), тобто вести воєнні операції відповідно до загальновизначених правил і законів гуманності [21, c. 89].

У випадку взяття у полон поранених, хворих кожен із противників повинен надавати їм такий же догляд, як і своїм власним пораненим.

Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи спалене без належного попереднього пізнавання та констатування смерті за допомогою, якщо можливо, медичного огляду.

Цивільне населення повинне ставитися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, навіть якщо вони належать до ворожої сторони, а також не мусить допускати актів насильства до них. Цивільним особам дозволяється підбирати та доглядати поранених і хворих, за що вони не повинні зазнавати ні покарань, ні переслідувань. Навпаки, цим особам належить надавати підтримку в їхніх діях.

Окрім питань захисту хворих і поранених, Перша та Друга женевські конвенції приділяють велику увагу питанням захисту медичного та духовного персоналу, обладнання, установ і споруд, а також персоналу (адміністратори, водії, кухарі й інші категорії), котрий забезпечує адміністративно-господарську діяльність медичних формувань або санітарно-транспортних засобів. Цей персонал, згідно з конвенціями, користується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста або Червоного Півмісяця на білому полі та посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених і хворих. Міжнародним правом передбачена відповідальність за незаконне використання цих знаків. Особи зі складу духовного та медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими та хворими.

Третя Женевська конвенція «Про поводження з військовополоненими» визнає статус комбатанта та військовополоненого. Згідно з конвенцією, особи, котрі входять до складу збройних сил, що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, який потрапляє під владу супротивної сторони, стає військовополоненим. Характерною особливістю, вимогою цієї конвенції є те, що військовополонені знаходяться під владою противника, а не окремих осіб чи військових частин, які захопили їх у полон [9, c. 121-122].

Конвенція вимагає однакового поводження з усіма військовополоненими. Випадки привілейованого режиму можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров’я, звання чи кваліфікації військовополонених. Військовополонені зобов’язані на допиті повідомляти свої прізвища, імена, вік, звання та особисті номери. Але їх не можна примушувати давати будь-яку іншу інформацію.

Держава, що утримує військовополонених, зобов’язана безкоштовно забезпечувати їх достатньою кількістю їжі, обмундируванням, житловими умовами, медичною допомогою, якщо цього буде вимагати здоров’я військовополонених, тобто умовами, рівними тим, що надаються її власним військовим.

2.2. Функція держави у системі міжнародних відносин щодо проблем національної безпеки

Геополітичний вибір вектора рольової функції держави в системі міжнародних відносин завжди передбачає відповідь на такі запитання: які цілі держава ставить перед собою; що хоче змінити; яку ціну готова заплатити за досягнення своїх цілей; які засоби планує задіяти; чи має можливості для реалізації своїх цілей; які фактори можуть сприяти чи, навпаки, стати на заваді досягненню цілей? Перші три запитання тісно пов’язані з національними інтересами і конкретизують їх, тоді як питання про спроможність держави піти на певні жертви для досягнення своїх цілей чи захисту своїх цінностей належить до якісних характеристик самої держави.

Економічно, політично і соціально стабільна держава завжди докладатиме зусиль для збереження своїх базових цінностей. Але не завжди для їх поширення вона готова на певні жертви. Р. Швелер визначив це явище як співвідношення ціни, яку країна готова платити за захист своїх цінностей, з ціною, яку вона готова платити за їх поширення [16, c. 54].

Деякі країни цілком задоволені тим, що мають, тож плататимуть високу ціну за захист своїх цінностей і підуть лише на обмеженні поступки в тому, що пов’язано з поширенням цінностей. Інші — не здатні або не бажають захищати навіть те, що мають, вже не кажучи про здобуття чогось нового. Крім того, є країни, готові ризикувати всім, що мають, заради того, чого вони хочуть мати. І, нарешті, є країни, що платитимуть велику ціну за захист своїх здобутків і готові заплатити ще більше за поширення своїх цінностей.

Реальна оцінка статусу держави в структурі сучасних міжнародних відносин дозволяє визначити роль, яку вона відіграє зараз і планує відігравати в майбутньому.

Рольова функція держави в системі міжнародних відносин залежить як від політичного курсу, так і від підтримки цього курсу широкими верствами населення. Рим, Візантія, Іспанія, Велика Британія, Франція, Австрія, Росія, Туреччина свого часу були великими імперіями, проте жодна з них в сучасних умовах не може повернути собі такий статус.

Історія демонструє розмаїття можливостей щодо визначення конкретної рольової функції. Наприклад, Швейцарія тривалий час відіграє роль „світового банку», що дозволяє їй почуватися комфортно в нинішній системі міжнародних відносин. Навіть Друга світова війна оминула цю країну саме завдяки її особливому статусу.

Пошук своєї, чітко визначеної ролі в системі міжнародних відносин в сучасному світі набуває вирішального значення для розбудови стратегії національної безпеки держави на тривалу перспективу. За певних історичних умов держава може обмежити свої відносини з навколишнім світом і перетворитись на державу-фортецю. Такі періоди своєї історії пережили Китай, Японія, Радянська Росія після революції 1917 року; триває цей період в Ірані та Північній Кореї. Проте такий шлях призводить лише до виключення країни з процесу світового розвитку, втрати передових технологій і, зрештою, до тривалого аутсайдерства [11].

Зважаючи на ситуацію, що склалася в Україні, актуальним є визначення ролі нейтральної позаблокової країни, або країни, яка виконує роль буфера чи моста між Європою та Азією в певних історичних системах міжнародних відносин. У той чи інший час, залежно від обставин, високі посадові особи або заперечують позаблоковість та нейтральність України, посилаючись на те, що Конституція не закріпила цей статус і Україна може бути членом будь-якого міжнародного союзу чи організації, або посилаються на „Декларацію про державний суверенітет України» 1990 року, де підкреслюється намір України в майбутньому стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати (на своїй території), не виробляти і не набувати ядерної зброї. Згодом ці положення були дубльовані в Акті про проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року).

Але час іде, змінюється розклад сил у світі, відбувається переоцінка рольової функції української держави. Керівництво України (Президент, Прем’єр-міністр, Голова Верховної Ради) звернулися з проханням до НАТО розглянути на саміті НАТО в Бухаресті питання щодо Плану дій стосовно членства в Альянсі (ПДЧ). Україна не отримала запрошення до ПДЧ. Але в Декларації за результатами саміту була визначена дата отримання цього статусу в грудні 2008 чи на весні 2009 року.

Держава може на міжнародної арені відігравати й роль моста між різними геополітичними утвореннями. Для цього вона має, як і у випадку з державою-буфером, перебувати на лінії зіткнення інтересів активних міжнародних гравців. Але ця роль відрізняється від попередньої проведенням активної зовнішньої політики; внутрішньою злагодою між головними політичними і соціальними суб’єктами; наявністю транзитного потенціалу. Причому транзитний потенціал є чи не найголовнішою умовою для виконання державою ролі країни-моста. Сам по собі транзитний потенціал передбачає не тільки наявність розгалуженої інфраструктури (технічних можливостей забезпечувати великий плин сировини, товарів тощо через територію країни), а й політичну та економічну стабільність, спирається на вже існуючі транзитні можливості, а також на зацікавлення імпортерів у використанні саме цих транспортних коридорів і маршрутів транспортування нафти, газу тощо, що проходять територією саме цієї, а не іншої країни.

Зростання геополітичної та геоекономічної ролі транспортних коридорів значною мірою є аргументом у виборі можливих альтернатив стосовно реалізації рольової функції української держави. її інтерпретація, при цьому, використовується як прихильниками вступу до НАТО, так і прихильниками нейтрального статусу держави.

Таким чином, для України проблема рольової функції в системі міжнародних відносин перетворилася чи не на головне завдання її національної безпеки, яка набуває життєво важливого значення [9, c. 13-14].

Розділ ІІІ. Співробітницто з питань міжнародної безпеки в умовах глобалізації

Досліджуючи різні аспекти трансформацій, що відбуваються, аналітики оцінюють їх сутність як процес поступового інтегрування людства в єдиний соціум, що є закономірним вищим етапом у його поступі.

Завдяки глобалізації значно зросла могутність людства в цілому, його потенціальні ресурсно-економічні та технічні можливості, перед ним відкриваються нові обрії у плані пізнання світу й освоєння космосу, протистояння реальним загрозам природних та техногенних катастроф.

Яскраво помітні такі позитивні наслідки глобалізації, як підвищення науково-технічного потенціалу, поширення нових передових технологій, зростання інвестицій в інноваційний розвиток, впровадження раціональних механізмів використання та розподілу ресурсів, розширення транспортних і комунікаційних мереж, значне зростання товарообміну, туризму, нові можливості виробництва для підвищення рівня життя населення.

Глобалізація відкриває перед людством великі можливості, пов’язані зі стрімким розширенням обміну послугами, інформацією та появою більш широкого, ніж раніше, поля взаємодії між людьми.

У пресі наводили такі цифри: якщо за весь 1980 рік кількість міжнародних туристів та мандрівників становила лише 1 млн., то 2005 року вона зросла в 1000 разів (!).

З глобалізацією пов’язані й такі дуже важливі тенденції, як зростання гуманітарних чинників в економіці, де визначальними векторами стали високоінтелектуальні галузі та новітні типи виробництва, які базуються на інтелекті. Знання, інтелектуальний потенціал суспільства стають основним виробничим ресурсом постіндустріального розвитку.

Отже, глобалізація насамперед — це новий якісний етап у природно-історичному поступі людства, величезний прорив у цивілізаційному розвитку, зумовлений об’єктивними чинниками.

В основі будь-яких людських мотивацій активності в рамках глобалізаційних процесів, — зазначає автор ряду праць з проблем глобалістики О.Білорус, — є прагнення до безпеки. «Першорядна потреба людини в безпеці… лежить в основі її діяльності, яка поєднуючись із діяльністю інших людей, створює глобалізаційний процес… цей зв’язок між глобалізацією та безпекою… має як психологічні (загадкове прагнення живих істот до гурту) і культурні (традиція), так і суто раціональні (бажання мати користь) коріння… інстинкт виживання » [9, c. 15-16].

І тут теж виявляється черговий парадокс глобалізації — підвищуючи рівень безпеки, так би мовити «інтегрально», за ступенями розвитку: «одинак — сім’я — рід -плем’я — держава — наддержава», вона водночас створює нові загрози безпеці, бо інтегроване людство являє собою конгломерат різних народів, етносів, верств населення, зі своїми інтересами кожне. І їхні інтереси далеко не завжди збігаються. Сучасний розвиток в умовах глобалізації посилює й поглиблює диференціацію інтересів, яка нині відбувається вже не за ідеологічними критеріями, а за технологічними та за рівнями конкурентоспроможності. Знайти їх загальний знаменник стає дедалі важче. Аналізуючи загрози та ризики, які вже на початковій стадії виявила глобалізація, науковці підкреслюють: ці загрози лише тимчасово здаються такими, що не стосуються Заходу. Реально — це виклики всьому людству, зокрема, й Заходу.

Подальший розвиток глобалізації потребує демократизації суспільних форм життя. Та спроба «просування в Євразію міжнародного демократичного порядку та співробітництва» у формулюванні 3. Бжезинського, поширення політики неоліберального демократизму, інакше кажучи «вестернізації», нав’язування норм і принципів західного способу життя як універсальних, не лише не виправдала себе, а й зустріла масове невдоволення та активний опір, особливо в мусульманських країнах.

Західна модель розвитку споживацького за своїм характером суспільства, яке характеризується прагматизмом та інструментальним ставленням до світу, виявилася неприйнятною для Сходу.

Крайнім виразом цього невдоволення й спротиву став тероризм, який теж набув глобального характеру, перетворившись на війну проти всіх, проти людства. Міжнародний тероризм став найбільшою загрозою нашого часу, створюючи одну з головних проблем безпеки, розв’язання якої потребує колективних міжнародних зусиль.

Отже, цивілізація опинилася в парадоксальній ситуації: глобалізація, основний вектор якої спрямований на інтеграцію, водночас провокує, стимулює й поглиблює цілу низку дезінтеграційних процесів, які, за відомою метафорою, інтенсивно розхитують човен, у якому ми всі сидимо. Із посиленням глобальних тенденцій, які справляють вплив на всі гуманітарні сфери життя, нестабільність системи планетного соціуму зростає. Зростають і загрози безпеці в її міжнародному, регіональному та національному вимірах [1, c. 47-48].

Разом із радикальними змінами в системі планетного соціуму сам характер загроз його стабільності різко змінився, що потребує переосмислення засад світорозуміння, радикальної перебудови політичного мислення і вироблення нових форм управління процесами світової економіки та регулювання міжнародних відносин, з урахуванням тих проблем, які висуває на передній план глобалізація, яка практично зруйнувала основи старого світопорядку.

Це стимулює до розроблення таких міжнародних механізмів, які мають сприяти економічній збалансованості та зменшенню соціальної напруги, базових засад для пізнання й осмислення світу, який змінюється з катастрофічною швидкістю.

У попередні історичні епохи гуманітарний розвиток випереджав технічні можливості людства. Суспільна думка, зокрема наукова, маючи переважно спекулятивний характер, випереджала суспільну практику. Нині — все навпаки: технологічний і технічний рівень цивілізації випереджає суспільну свідомість. Гуманітарна — насамперед масова свідомість — відстає від рівня технологічного розвитку суспільства, не встигає за ним. А іноді навіть доводиться казати про занепад, деградацію, якщо згадати «масову культуру», «скінхедів», знищення навколишнього середовища або таке потворне явище, як тероризм.

Світовий соціум опинився в ситуації, коли виникла разюча диспропорція між «фізичним і розумовим дозріванням гомо сапієнс, між його технічним озброєнням і рівнем мислення. Ця диспропорція створює особливі проблеми, які набувають, точніше, вже набули глобального характеру».

Глобалізація дуже зле пожартувала з людства, давши йому в руки фантастичні технології, відкривши перед ним небачені можливості технічного розвитку й водночас не змогла піднести на відповідний рівень людську свідомість. Це ще один з її парадоксів — чи не найважливіший щодо безпеки. Адже високі технології та технічне озброєння — це лише засоби. І лише від рівня свідомості та моральності тих, у кого в руках вони опинилися, залежатиме, як вони будуть використані. Небезпека в тому, що коли ми не зможемо розпорядитися своїми науковими й технічними досягненнями «во благо», це може закінчитися всесвітньою катастрофою.

Штовхаючи людство вперед шляхом розвитку, глобалізація наче випробовує його, розставляючи на цьому шляху нові та нові пастки, підкидаючи йому хитромудрі загадки, від уміння розв’язати які залежить: бути чи не бути цивілізації. Діапазон відповідей на це гамлетівське запитання дуже широкий — від похмурих апокаліпсичних передрікань до передбачень світлого, оптимістичного характеру, від агресивних спроб будувати свій добробут за рахунок інших, слабших — до найвищих злетів людського мислення, вільного від егоїстичних обмежень і спрямованого на краще майбутнє всього людства. Ні, йдеться не про утопічні теорії, які пропонують нові рецепти, як примусово «ощасливити » все людство, а про імператив нашого часу, який найкоротше був сформульований А.Тойнбі: «Людство, очевидно, повинне обрати одне з двох: або покінчити самогубством, або навчитися жити, як одна сім’я». Саме так. Третього не дано [15, c. 91-92].

Отже, людство має активно шукати способи та механізми, які зможуть підтримувати стабільність планетарної системи, відвертаючи найсерйозніші загрози її безпеці. Насамперед, потрібно усвідомити, що зусилля мають бути головним чином спрямовані на скорочення соціально-економічного розриву між передовими та відсталими країнами — визначальну причину всіх інших проблем і загроз. І хоча таке усвідомлення дається нелегко, вступаючи в суперечність із егоїстичними вузьконаціональними та корпоративними інтересами, але альтернативи цьому немає. А це означає співробітництво замість протистояння, причому співробітництво, яке треба виводити на зовсім інший, високий рівень, що передбачає толерантність, уміння збалансовувати інтереси партнерів з урахуванням особливостей кожного з них, вироблення міжнародних норм, які могли б регулювати стосунки між партнерами на такому рівні, а також формування відповідних міжнародних інституціональних механізмів, які забезпечували б їх впровадження у життя та дотримання, створення глобальних механізмів управління світовою системою.

Більшість аналітиків сходяться на тому, що глобалізований світ ставить нові вимоги перед політиками, державними діячами, переносячи акценти у вирішенні проблем, які стоять перед цивілізацією, в гуманітарну сферу, змушуючи керуватися духовними морально-етичними принципами під час розв’язання комплексу соціальних, економічних і політичних питань.

Не слід забувати, що планетна співдружність належить до систем, які функціонують за принципом самоорганізації. І коли якийсь елемент такої системи виявляється нездатним адаптуватися до її вимог, несумісний із нею, система його знищує. Зрозуміло, у цьому випадку не фізично, але він перестає бути самостійним, повноправним елементом системи.

Жодна держава у світі, зокрема, й Україна, не може будувати свою внутрішню та зовнішню політику, не враховуючи реалій, перспектив глобалізації і тих загроз, які вона створює для безпеки, в тому числі національної. Будуючи тактику і стратегію своєї політики, державні керівники мають прораховувати не лише найближчі ходи на «великій шахівниці» планети, а й віддалені на десятиріччя та століття [22, c. 43-45].

Таким чином, національна безпека — це таке поєднання внутрішніх і зовнішніх обставин, що впливають на життя держави, за яких відсутні загрози критичного характеру і у той же час зберігається повноцінна спроможність держави адекватно реагувати на загрози в разі їх виникнення. При цьому під загрозою розуміється така взаємодія чинників об’єктивного і суб’єктивного характеру, що може призвести до порушення стабільного функціювання держави. Традиційно основна увага при вивченню загрози приділялася її джерелу, бо саме визначення цього джерела зумовлювало можливі та необхідні дії для забезпечення своєї безпеки. За цих умов кожна держава вибирає найбільш слушний варіант захисту своєї безпеки з урахуванням особливостей власного географічного положення, економічного розвитку, характеру загрози і низки інших чинників. Національна безпека, як широке і багатогранне поняття, включає до себе не тільки завдання фізичного виживання держави в існуючих національних кордонах, але і цілу низку рівнів іншого характеру. Можна позначити ці рівні безпеки держави — зовнішньополітичний (включаючий до себе і військовий), економічний, соціальний. Військово-політична сила, економічне процвітання, внутрішньополітична стабільність — все це разом забезпечує безпеку, цілісність і стабільність держави як певної політичної, національно-територіальної, соціально-економічної та історико-культурної спільно із збереженням і зміцненням її особливого місця в системі світових структур.

Висновки

Глобалізація у ХХ столітті привела до глибоких трансформаційних змін в архітектурі європейської безпеки. З розпадом Варшавського договору держави Центральної та Східної Європи, переорієнтували свою зовнішню й воєнну політику на користь західних ліберально-демократичних цінностей. Проте глобалізація призвела і до появи нових викликів і загроз європейській безпеці, таких як тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, нелегальна торгівля зброєю, соціально-політичні конфлікти різного походження тощо. Відтак, трансформація ЄС і НАТО почала відбуватися за двома напрямками: розширення та адаптація до нових викликів і загроз. Ці процеси мали значний вплив і на трансформацію воєнно-політичної сфери країн ЦСЄ, оскільки останні повинні були не тільки адаптуватися до стандартів НАТО, а й переорієнтовуватися щодо нових завдань.

Характер відносин між європейськими та євроатлантичними структурами безпеки, а також роль, яку відіграють у їхній політиці великі держави земної кулі, продовжує формуватися. Їхні фундаментальні уявлення про власні інтереси (враховуючи філософські й етичні аспекти, а також питання культурної та національної ідентичності), те, як вони „облаштують” своє оточення у ХХІ столітті, зумовлять ту роль, яка відведена іншим державам субрегіонального простору. Поки військова складова ЄС лише розвивається, тільки НАТО здатне вирішити проблеми всього спектра загроз європейської безпеки. Відтак для України вкрай важливо продовжувати рух у напрямку євроатлантичного курсу.

Україна проголосивши разом з іншими країнами ЦСЄ пріоритетом своєї зовнішньополітичної стратегії курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, поступилася значною частиною свого військового потенціалу, впровадила політику реформ і демократичних перетворень відповідно до вимог Північноатлантичного Альянсу, причому відчуваючи додаткові проблеми, пов’язані з його власною трансформацією. Проте цей процес в Україні відбувався лише завдяки потугам прогресивно мислячої еліти. Значна частина українського суспільства ще не сприймає західноєвропейські стандарти як провідні ліберально-демократичні цінності. Така ситуація призвела до політичного розшарування серед різних прошарків українського суспільства та всіх гілок влади і до необхідності тривалий час впроваджувати багатовекторну зовнішню політику держави. Наслідком цього є те, що Україна й досі не включена до порядку денного переговорного процесу про можливе членство в цих впливових інституціях європейської безпеки і продовжує пошуки свого оптимального зовнішньополітичного курсу.

Структури, які мають реальний вплив на демократичні процеси, економіку, воєнну сферу, в найближчому майбутньому зміцнюватимуться. Таких на нинішньому етапі в Європі існує дві – це ЄС і НАТО, причому НАТО є структурою, орієнтованою на „жорстку безпеку” („hard security”), а ЄС – на „м’яку безпеку” („soft security”).

Слід передбачати, що в найближчому майбутньому відбуватиметься процес взаємопроникнення цих двох структур безпеки і стирання граней між ними, що, швидше за все, приведе до поступового делегування функцій від однієї організації до іншої і, як підсумок, до створення єдиної структури європейської безпеки. Тобто, інакше кажучи, ліберально-демократична теорія європейської безпеки на засадах співробітництва має великий шанс стати моделлю європейської архітектури безпеки ХХІ століття.

Список використаної літератури

1. Буквич А.В. Економічна безпека країни: теоретичні підходи до аналізу // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. -2000. -Вип. 16: Міжнародні відносини. — С. 46-50
2. Веселовський А. Близький Схід в епоху антитерористичного глобалізму // Стратегічна панорама. — 2002. — № 1. – С. 11-18
3. Кальвокоросси П. Мировая политика после 1945 года: В 2 кн. – М.: МО, 2000
4. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. – К.: Фада. ЛТД, 2001
5. Красношапка С. Середземноморський вимір у політиці ЄС // Політика і час. -2003. -№ 3. — С. 53-60
6. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. – К.: Вища шк., 1996
7. Лебедева М.М. Мировая политика. — М., 2003
8. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Політологія міжнародних відносин: Навч. посібн. – К.: Либідь, 1997
9. Манжола В.А. Формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки // Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. -1998. -Вип. 8: Міжнародні відносини. — С. 13-18
10. Международные отношения: социологические подходы / Рук. авт. колл. П.А.Цыганков. – М: Гардарика, 1998
11. Міжнародна система, безпека і глобальний розвиток: Конспект лекцій з курсу «Порівняльна політологія». – К., 1996
12. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К.: Либідь, 1999
13. Панов Б. Неспокойное Средиземноморье. -М.: Междунар. отношения, 1989. -77, с.
14. Поздняков Э.А. Системный подход и международные отношения. – М., 1976
15. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: Тандем, 1996
16. Савельева И.М. Альтернативный мир и идеалы. – М., 1990
17. Система, структура и процесс развития современных международных отношений / Отв. ред. В.И.Гантман. – М.: Наука, 1984
18. Соболєв А.А. Міжнародна обстановка та виклики безпеки для України // Воєнна безпека України на межі тисячоліть. – К: Стилос, 2002. — С.7-107
19. Соболєв А.А. Україна у Балто-Чорноморському регіоні: від ідеї регіонального новоутворення до ідеї безпеки на базі співробітництва // Стратегічна панорама. — 2002. — №3. — С. 111-121
20. Современные международные отношения: Учебник /Под ред. А.В.Торкунова. – М.: РПЭ, 2000. – 584 с.
21. Ткаченко В.М. Україна на межі цивілізацій. – К., 1995
22. Толстов С. Європейське співробітництво в сфері зовнішньої політики та політики безпеки // Інституційні реформи в ЄС. -2003. -№ 4. — С. 41-51
23. Храбан І. У рамках євроатлантичного партнерства: НАТО, ЄС та європейська оборонна політика // Політика і час. -2003. -№ 1. — С. 64-72
24. Цимбалістий В. Ф.Теорія міжнародних відносин: Навчальний посібник. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. -320, с.
25. Цыганков П.А. Теория международных отношений. – М.: Гардарики, 2002