Вступ

1. Основні риси звичаєвого права

2. Трактування та методологічні засади звичаєвого права

3. Законодавчі акти звичаєвого права

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Звичаєве право – сукупність обов’язкових до виконання звичаїв внаслідок санкціонування їх державою [4, с. 411]. Але, звичай, санкціонований державою є правовим звичаєм – юридичною нормою. Сукупність таких правових звичаїв (юридичних норм) не може бути охарактеризована як звичаєве право. Санкціоновані звичаї, набувши характеру юридичної норми, не можуть складати якоїсь цілісної системи, оскільки такі правові звичаї (юридичні норми) належать до різних галузей юридичного права. Характеризуючи звичаєве право як юридичні норми, можна дійти хибного висновку про існування в рамках права юридичного окремої складової – права звичаєвого. Тому звичаєве право – це сукупність усталених через їх багаторазове застосування у практиці повсякденного життя, загально-прийнятних, неписаних правил поведінки, що забезпечуються моральними устоями, національними традиціями, соціальною зрілістю суспільства в цілому [4, с. 412].

Звичаєве право вперше склалося при виникненні рабовласницького ладу. З посиленням державної влади в суспільстві звичаєве право оформилося в писані збірники (наприклад, “Руська Правда”).

Згодом, особливо з утворенням централізованої держави, сфера застосування звичаєвого права звужувалася.

Тема: «Методологічні засади звичаєвого права».

1. Основні риси звичаєвого права

З найдавніших часів відбувався процес створення релігійних міфів, вірувань. Панували звичаї, повага до них і покора їм. Система легітимно чинних норм-звичаїв створювалася як право груп (общин), а не індивідів. Так, шлюбний договір становив скоріше угоду сімейних груп, а не союз двох індивідів. Розлучення дозволялося лише за згодою сім'ї. Право власності на землю належало певній соціальній групі. При спадкуванні майно переходило не до окремої особи, а до сім'ї або общини. Компенсація збитків проводилася общинами, а не особами одна одній.

Общини відповідали за правопорушення своїх членів. Завдання розв'язання конфлікту вбачалося у примиренні зацікавлених осіб, а не в установленні прав. Справедливим вважалося те, що забезпечувало згуртованість общини, відновлювало злагоду в ній. Досягнення згоди було важливим ще й тому, що був відсутній дійовий механізм виконання рішень у справах усунення конфліктів.

Общинно-груповий характер обов'язків і відповідальності став однією з головних причин нерозвиненості права, юридичних професій, юридичної науки, юридичних установ.

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону[4, с. 413]. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчаї влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю [4, с. 414]. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

2. Трактування та методологічні засади звичаєвого права

Нормами статті 7 ЦК України передбачено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. У цій же статті наведене таке визначення звичаю – звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Дослідник звичаєвого цивільного права українців М. Гримич зазначає, що в етнологічній та історико-правовій науці існують два підходи до трактування звичаю. Перший – нормативістський, другий соціологічний та антропологічний. Перший базується на баченні звичаю як незмінної, обов’язкової норми, представники другого вважають головними рисами звичаю передусім гнучкість, варіабельність, адаптивність. Аналізуючи погляди на звичай О. Єфименко, М. Гримич відзначає, що народне звичаєве право і право культурне представляють собою два уклади юридичних уявлень, типово відмінних один від одного, і тому будь-яка спроба систематизувати народне право за нормами юридичної теорії є невдячною справою [1, с. 27].

В науковій літературі оперують поняттями „правовий звичай”, „звичаєве право”. За висловом С. Дністрянського звичай не має тієї сили, що нею наділене державне право, але все таки має дуже життєву внутрішню силу, оскільки носить на собі авторитарну марку народу [1, с. 29]. О. Огоновський зазначав, що звичаєм називаємо тривалість практики, звідси і назва цієї категорії права – звичаєве. Звичаєве право опирається на правнім почутті народу [1, с. 30]. Д. Мейєр визначав звичаєве право як юридичний стан, що розкривається через неоднократне і одинакове застосування. Звичай, за його ж висловом, настільки могутній в юридичному повсякденні, що, напевне, виведе із застосування закон, спрямований проти його застосування [1, с. 30].

В юридичному словнику 1983 р. видання зазначається, що звичаєве право – сукупність обов’язкових до виконання звичаїв внаслідок санкціонування їх державою [1, с. 32]. Але, звичай, санкціонований державою є правовим звичаєм – юридичною нормою. Сукупність таких правових звичаїв (юридичних норм) не може бути охарактеризована як звичаєве право. Санкціоновані звичаї, набувши характеру юридичної норми, не можуть складати якоїсь цілісної системи, оскільки такі правові звичаї (юридичні норми) належать до різних галузей юридичного права. Характеризуючи звичаєве право як юридичні норми, можна дійти хибного висновку про існування в рамках права юридичного окремої складової – права звичаєвого. Тому звичаєве право – це сукупність усталених через їх багаторазове застосування у практиці повсякденного життя, загальноприйнятних, неписаних правил поведінки, що забезпечуються моральними устоями, національними традиціями, соціальною зрілістю суспільства в цілому.

В радянський період розвитку цивілістичної науки проблематика звичаєвого права практично не досліджувалася. Наприклад, у підручнику С. Вільнянського видання 1958 р., у главі ІІ – джерела радянського цивільного права – поміщено окремий параграф: звичаї і правила соціалістичного співжиття. С. Вільнянський зазначав, що в літературі радянського періоду (на той час) питання про значення звичаєвого права, як однієї із форм правотворчості в СРСР, не отримали достатньо яскравого вирішення. В переважній більшості в підручниках зазначається, що звичаєве право в СРСР великої ролі не відіграє, займає скромне місце [1, с. 38]. В більш пізніх виданнях навчальної літератури звичаєве право не розглядалося взагалі.

Сучасні дослідження звичаєвого права в цивілістичній науці, зазвичай епізодичні, пов’язані з дослідженням джерел цивільного права України. Звичаєве право як один із соціальних регуляторів цивільних відносин аналізує З. Ромовська [1, с. 39]. Звичаї як джерела договірного права досліджує С. Бервено (в основному з посиланням на Правила ІНКОТЕРМС) [1, с. 39]. На думку В. Яроцького в контексті проблематики, пов’язаної з обігом цінних паперів, звичай (у значенні звичаєвої норми), з точки зору його місця в механізмі правового регулювання приватноправової сфери, підлягає розгляду як універсальний ненормативний регулятор [1, с. 40].

В підручниках та коментарях до Цивільного кодексу обмежуються загальними заувагами. Практично у віх випадках виклад навчального матеріалу йде усталеним з радянського періоду шляхом – аналізується виключно цивільне законодавство як регулятор цивільних відносин. Договірне право, статутне право, звичаєве право фактично залишаються поза увагою. Не заперечуючи базового, основоположного місця юридичного права в системі соціальних регуляторів цивільних відносин, юридичного права як цінного соціального досягнення, все ж не можна фетишизувати його вплив на суспільні відносини і тим самим визнавати фактичну монополію держави у сфері правового регулювання в цілому. Новий якісний етап розвитку людського суспільства. виражений в прагненні до демократизації всіх його сфер, визнання людини найвищою соціальною цінністю вимагає нового бачення і у цивілістичній науці, формування нового, якісно вищого рівня праворозуміння.

Прогресивним проявом нового праворозуміння є позиція, зафіксована у рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р.: право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства [6, с. 308].

Проблематика звичаєвого права в сучасних умовах визнання звичаю одним із соціальних регуляторів цивільних відносин вимагає серйозного наукового аналізу як самостійний предмет дослідження.

Поняття „правовий звичай”, яке в теорії права розглядається як самостійна окрема форма (джерело) права нічим не відрізняється від норми права, зафіксованої в нормативних актах. Таке поняття слугує лише вказівкою на походження норми права – вона з’явилася завдяки існуванню звичаю. З моменту фіксації звичаю в нормативному акті звичай не перестає бути звичаєм, а зафіксований у нормі, набуває всіх ознак, притаманних правовій нормі. Тому звичай є джерелом права в розумінні походження, народження права. Формою ж є нормативний акт, в якому зафіксований звичай вже як загальнообов’язкове правило поведінки.

Прикладом кодифікації звичаєвого права є „Руська правда”. В цій історичній пам’ятці писаного права українців звичаєве право було не тільки санкціоноване (узаконене), а доповнено нормативними приписами держави. Наприклад, у Франції – країні кодифікованого цивільного права – звичаї були абсолютно різноманітними в різних провінціях, департаментах і містах. Французькі королі здавна робили спроби провести уніфікацію і кодифікацію звичаїв, що зрештою і привело до прийняття Кодексу Наполеона. В Німеччині звичаєве право визнане джерелом права поряд із законами. Умовою існування звичаю (і одночасно засобом доказування його існування) є застосування звичаю, що знаходить свій вираз в діяльності судів або в адміністративній практиці. На відміну від інших норм права, суддя не зобов’язаний знати звичай, тому обов’язок доказати існування і зміст звичаю може бути покладений на сторону, що посилається на нього. За своєю силою звичаєве право рівне закону і тому звичай, що діє на території всієї країни в принципі може відмінити закон [6, с. 312].

Співставляти „силу” юридичного права і звичаєвого права по меншій мірі некоректно. Це різні явища, що мають власне коріння, походження, а тому і власну „силу”. Юридичне право забезпечується примусовою силою держави. Звичаєве право – духом народу, його традиціями, менталітетом. А тому наскільки актуальною є проблема відповідності духу писаного права національній культурі, традиціям, менталітету народу. Правові норми не повинні йти врозріз і зокрема з існуючими звичаями в суспільстві.

Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Класичним прикладом такої фіксації, який наводиться в цивілістичній літературі є Правила ІНКОТЕРМС. Міжнародна торговельна палата зібрала і витлумачила звичаї ділового обороту, які вживаються у зовнішній торгівлі [6, с. 314]. ІНКОТЕРМС має за мету встановити ряд міжнародних правил, що мають факультативний характер, щодо тлумачення найбільш важливих термінів, що застосовуються в договорах купівлі-продажу у зовнішній торгівлі.

У статті 9 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів зазначено, що сторони пов’язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, і практикою, яку вони встановили у своїх взаємних відносинах. За відсутності домовленості про інше вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору або до його укладення звичаю, про який вони знали або повинні були знати і який в міжнародній торгівлі широко відомий, такий, що його постійно дотримуються сторони в договорах даного роду у відповідній сфері торгівлі. Таким чином, Конвенція допускає застосування звичаю за умови, якщо сторони знали або повинні були знати про звичай [6, с. 315].

Звичаям ділового обороту надається особлива увага. У статті 7 ЦК України окремо зазначено, що цивільні відносини регулюються, зокрема, звичаєм ділового обороту. У ЦК України поняття „звичаї ділового обороту” вживається у нормах багатьох статтей. Про врахування звичаїв ділового обороту йдеться у нормах статтей 529, 531, 532, 538, 613, 627, 630, 654, 682 ЦК України та інших. Практично можна вести мову про врахування звичаїв ділового обороту при тлумаченні оцінювальних понять, таких як: розумний строк, вимоги, що звичайно ставляться тощо [6, с. 317].

Т. В. Боднар в контексті дослідження проблематики виконання договірних зобов’язань слушно зауважує, що законодавець невиправдано обмежив можливість застосування звичаїв при виконанні зобов’язання лише звичаями ділового обороту і тому пропонує доповнити статтю 526 ЦК України перед словами „звичаїв ділового обороту” словами „звичаїв, зокрема”. На її думку умови виконання зобов’язань за договорами, що спрямовані на задоволення особистих, споживчих потреб можуть визначатися звичаями (у тому числі місцевими звичаями і традиціями, звичаями національних меншин), а застосування звичаїв ділового обороту властиве для виконання договорів, що укладаються у сфері господарювання [6,с. 318].

За Цивільним кодексом РФ (стаття 5) значення джерела права надається виключно звичаям ділового обороту. У цій же статті звичаєм ділового обороту визнається правило поведінки, що склалося і широко застосовується в будь-якій сфері підприємницької діяльності, не передбачене законодавством, незалежно від того чи зафіксоване воно в будь-якому документі. Такий законодавчий підхід дозволяє російським цивілістам стверджувати, що звичай – це додаткове джерело права; звичай, за загальним правилом, не вважається джерелом цивільно-правових норм, норми наділені ознаками загальності і обов’язковості, а російські суди при вирішенні спорів застосовувати звичаї не зобов’язані (стаття 10 ЦПК РСФСР, стаття 5 і 11 АПК РФ), а, отже, такі не можна вважати ні загальними, ні обов’язковими [6, с. 319].

Звичай не має конкретних меж дії в часі, просторі чи по колу осіб. Історична, етнологічна науки можуть досліджувати лише приблизно ареали зародження, розповсюдження, усталеності того чи іншого звичаю, приблизні часові параметри його зародження.

В судовій практиці суддя при вирішенні конкретної справи може апелювати до існуючого в даній місцевості звичаю, опираючись на норми статті 7 ЦК України. Застосування звичаю можливе у разі існування прогалини в праві. В такому випадку знання і застосування звичаїв суддею допоможе у правильному вирішенні справи. Єдиною межею застосування звичаю, як регулятора цивільних відносин, є норма частини 2 статті 7 ЦКУ: звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується. Наразі у судовій практиці відсутні рішення з посиланням на звичай. Є кілька чинників, що пояснюють такий стан речей. По-перше, законодавче визнання звичаю регулятором цивільних відносин пройшло порівняно недавно і потрібен певний час для „освоєння” такого правового підходу. По-друге, застосування звичаю як регулятора цивільних відносин вимагає високої не тільки правової, а й загальної культури всіх учасників суспільного життя. Третя група причин пов’язана з правовою проблематикою, а саме процесуального аспекту. Адже норми цивільного процесуального права „неадаптовані” до нових підходів правового регулювання цивільних (приватних) відносин сторін.

Норми статті 8 ЦПК України – законодавство, відповідно до якого суд вирішує справу – приписують: суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти; якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого – суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Відповідно нормами статті 213 ЦПК України встановлено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Отже, цивільні процесуальні норми приписують суду при вирішенні конкретної справи керуватися виключно положеннями матеріального права або ж виходити із загальних засад і змісту законодавства.

Отже, специфіка регулювання цивільних (приватних) відносин сторін не тільки юридичним правом, а й правом договірним, статутним, звичаєвим не знаходить адекватного відображення в цивільному процесуальному праві. Судам має бути надане право при розгляді конкретного спору між сторонами враховувати не тільки норми права юридичного, а інші соціальні регулятори. Без такого підходу вирішення будь-якого спору в приватноправовій сфері немислиме.

В цьому специфіка цивільних (приватних) відносин, а відтак і розгляду цивільних справ. Стосовно звичаю, на який посилаються сторони в підтвердження своєї позиції чи спростування позиції іншої сторони процесу, суд не зобов’язаний знати звичай. Тягар доказування його існування та застосування у конкретних відносинах має покладатися на сторону, яка покликається на звичай, але суд не може нехтувати звичаєм, не враховувати його.

3. Законодавчі акти звичаєвого права

Система звичаєвого права — історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами, виступаючи у першу чергу правом знедолених верств селянства.

Підгрунтя звичаєвого права українців складали правові традиції та звичаї часів "Руської Правди". Пізніше вони простежуються в українських актових джерелах, правних пам'ятках — Литовському статуті (1529, 1566, 1588 рр.), "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (40-ві роки XVIII ст.). Важливу роль відігравало звичаєве право в сімейному житті українців [2, с. 21].

Незважаючи на загальний вплив церкви, правові традиції протягом століть визначали основи шлюбно-сімейних відносин, функції, особисте і майнове становище членів родини, порядок спілкування і багато іншого. На засадах звичаєвого права грунтувалося побутування статево-вікових груп, різного роду трудових асоціацій тощо.

Характерною особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість: майже кожний процесуальний акт чи інститут мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялося начало колективності, публічності — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені були такими глибокими, що з ними уряд мусив рахуватися ще й після судової реформи 1864 р.

"Ведення (гоніння) сліду" — громадський звичай пошуку злодія. З села, де скоївся злочин, громада повинна була по гвалту потерпілого вести слід до іншого села. Там вона передавала його іншій громаді, а з себе відповідальність знімала. При "Ведення (гоніння) сліду" обов'язково мав бути присутній потерпілий, який саме й мусив підтримувати "слід". Необхідною умовою цієї правової процедури була наявність "сліду" злочину. В іншому випадку громада звільнялася від "Ведення (гоніння) сліду." Аналогічним був і інший порядок пошуку злодія — свод. Тут уже йшли не по "сліду", а по "сводам", тобто особам, до яких перейшли крадені речі. "Ведення своду" припинялося на третій особі. Вона мусила віддати крадену річ потерпілому і водночас отримувала право шукати свого кривдника по дальших "сводах" [2, с. 60].

Грабіж ("грабіж брати") — різновид взиску з майна за вчинене злодійство (розбій, підпал, крадіжку тощо), відомий з давньоруських часів. У пережитковій формі зберігся у багатьох місцевостях України до XIX ст. Потерпілий сам приходив до двору свого кривдника і забирав якусь річ або худобу собі. Згодом цей звичай поширився і на боржників. Зокрема, у селянина-неплатника податі нерідко грабили необхідну йому річ (свитку, кожух, сокиру тощо) і тримали у себе до виплати недоїмки [2, с. 61].

"Жіноче право" — умовна сукупність звичаїв, норм та уявлень, що регулювали і забезпечували певні громадські та господарські права жінок. Хоча в цілому жінка займала залежне від чоловіка становище, все ж навіть в умовах патріархальної сім'ї вона зберігала певну самостійність і мала визнані народом права. З одного боку, казали: Жіноча дорога від печі до порога, проте з іншого: Жінка за три угли хату держить, а чоловік за один.

Правове становище жінки зумовлювалося передусім великим значенням її праці в сім'ї, домашньому господарстві. Однак важко було уявити без неї і виконання багатьох польових робіт, особливо у жнива. Визначною була роль жінок у виконанні цілого ряду обрядово-символічних дій, пов'язаних із сільськогосподарськими роботами. Існували суто жіночі, в тому числі колективні роботи — оденки, понаволни, лущіння кукурудзи, валькування хати та ін.

Права жінки в сім'ї та громаді визначалися і рядом економічних умов. За звичаєвим правом, вона мала особисте майно, що складалося з приданого, включаючи земельний наділ (материзну, яка не входила в загальносімейне майно і спадкувалася по жіночій лінії) та набуте від продажу продуктів "бабського" господарства (дрібної худоби, птиці, яєць, молочних продуктів, борошна, овочів та фруктів, льону, полотна тощо). Дружина голови сім'ї не тільки виконувала якісь роботи, але й давала привід, тобто розподіляла їх серед інших жінок двору, повчала їх. По смерті чоловіка, навіть при дорослих синах, вона часто ставала на чолі не тільки малої, а й великої сім'ї та несла повну відповідальність за економічну спроможність господарства і сплату податків [2, с. 63].

Заклад — один із давніх правових звичаїв, за яким той, хто позивав до суду, на доказ своєї правоти ставив заклад, а звинувачений або приймав, або не приймав його. За "Руської Правди" звичай мав назву мєтаніє. Перед суддями клали (метали) шапку, примовляючи, що коли позовник не доведе правоту, то втратить заклад (під шапку часто клали гроші). Якщо заклад приймався, то звинувачена сторона мусила "приставити" і свою шапку [2, с. 64].

Копний суд — суд, який чинили члени громади на громадському сході на підставі звичаєвого права. Розбирав виключно кримінальні справи. Особливе поширення мав до XVIII ст. у Карпатах, на Волині, Київщині. Існували спеціальні місця проведення такого суду — коповища, куди сходились селяни навколишніх сіл різних власників, а на теренах Польщі й Литви — навіть різних держав. Копний суд був проявом сусідських колективних інтересів та гарантією їх вираження. Через нього громада сама вела слід, чинила попереднє слідство, допити та пилноє шуканьє, визначала міру покарання і виконувала вирок. Згодом копний суд був замінений поміщицьким, але окремі його елементи зустрічалися на Лівобережній Україні у XVIII, а на Волині й у XIX ст. [2, с. 65].

Личкування — традиційний спосіб підтвердження злочину шляхом особистого засвідчення та речових доказів. Звичаєве право вимагало, щоб лице (тобто річ) було показано ще до суду комусь із сільської влади. За "лице" вважали особисті мітки на крадених речах, надрізи вух у коня, вола тощо. За свідчення бійки чи нападу приймалися синці та рани на тілі. У перелюбників на знак личкування знімали щось із одягу, підрізали поли. З личкування пов'язаний і такий звичай, коли старші односельці за погану поведінку підлітків знімали щось з їхньої одежі та передавали, докоряючи, батькам [2, с. 67].

Могорич — обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавала їй непорушності. Полягала в тому, що обидві сторони на знак згоди випивали (вдома або в корчмі) певну кількість горілки. Якщо могорич не було випито, то договір не набував чинності. Могорич ставили при різних формах селянської допомоги, найму тощо, при вступі до парубоцтва, при весільних обрядах, ним схиляли до себе потрібну людину. Хто більше горілки ставе, той справу виграє — таким принципом широко користувались у практиці волосних судів другої половини XIX ст. [2, с. 68].

"Пам'ятковий прочухан" — звичай своєрідної підготовки майбутніх свідків у земельних спорах. Щорічно оглядаючи межові знаки, посадові особи сільського уряду брали з собою і кількох молодих хлопців (14-15 років). Десь на межі їх сікли, примовляючи: Оце щоб ти пам'ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено! Виконання такої дії пов'язують також із обрядом вікової соціалізації [2, с. 70].

Присяга — давня форма випробувань у системі традиційних доказів законності і справедливості якоїсь дії. Вважалася достатньою підставою для виправдання (вивестися присягою). Великого значення присяга набирала у справах, де були відсутні свідки. За звичаєвим правом, відмова від неї означала програш справи. Особливу силу присяга надавали обряди з землею: на знак чесності землю їли, земельні конфлікти розглядалися з виходом на спірні землі обставлялася символічними діями — цілували хрест, ікону, божилися своїм життям і здоров'ям. На Запорізькій Січі козаки присягали перед суддями хлібом і сіллю [2, с. 71].

Старожили (старци обчиє, старушки) — свідки у земельних конфліктах. Селяни традиційно ставилися до представників старшого покоління як до охоронців громадських звичаїв та носіїв багатого досвіду з усіх сфер життя.

Висновки

Звичаєве право – сукупність звичаїв, які стали нормами права внаслідок санкціонування їх державою. Звичаєве право вперше склалося при виникненні рабовласницького ладу. З посиленням державної влади в суспільстві звичаєве право оформилося в писані збірники (наприклад, “Руська Правда”).

Система звичаєвого права — історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами, виступаючи у першу чергу правом знедолених верств селянства.

Підгрунтя звичаєвого права українців складали правові традиції та звичаї часів "Руської Правди". Пізніше вони простежуються в українських актових джерелах, правних пам'ятках — Литовському статуті (1529, 1566, 1588 рр.), "Правах, за якими судиться малоросійський народ" (40-ві роки XVIII ст.). Незважаючи на багатовікову належність українських земель до різних державних утворень, народне звичаєве право повсюди відзначалося певною однотипністю. Одним із центральних його розділів були норми та уявлення, що визначали і регулювали відносини власності, передусім земельної: За грунтом і право іде. На відміну від офіційного законодавства основним джерелом власності та матеріального достатку звичаєве право визнавало працю. За уявленнями селян, земля, в яку вкладена праця у будь-якій формі, не може бути відчуженою без відповідної винагороди. Найбільшого втілення такий погляд набув у вже відомому звичаї займанщини. При цьому селяни чітко відрізняли продукти своєї діяльності від тих, що родила сама земля; привласнення останніх не вважалося злочином.

Список використаних джерел

1. Гримич М. В. Звичаєве цивільне право українців XIX — початку ХХ століття : наукове видання. — К.: Арістей, 2006. — 559 с.
2. Івановська О. П. Звичаєве право в Україні: Етнотворчий аспект. — К. : ЕксОб, 2002. — 263, с.
3. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів. — К.: Кондор, 2006. — 475, с.
4. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Енциклопедичний курс: Підручник. — Харків: Еспада, 2006. — 775 с.
5. Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. — Суми: Університетська книга, 2005. — 536 с.
6. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 685, с.