Вступ

Перехід України до багатоукладної ринкової економіки, обумовив бурхливий розвиток підприємництва як складової господарської діяльності. Цей процес характеризується появою різноманітних за видами підприємницької діяльності комерційних структур, мережі комерційних банків і бірж, що їх обслуговують. Склалася і розвивається своєрідна інфраструктура ринкової економіки. За статистичними даними обсяг промислової продукції, що виробляється на приватних і колективних підприємствах у 2000 р. склав 75,3%, а побутових послуг – 77,5% [1, с.164, 170].

Актуальність теми дослідження. Позитивні зміни в суспільстві, які потенційно несе з собою підприємництво, супроводжуються і зростанням корисливої злочинності. Її структура і динаміка обумовлена кардинальними перетвореннями у відносинах власності, створенням сприятливих умов розвитку приватної ініціативи у гонитві за прибутками. На наш погляд, є підстави для висновку  про те, що існує зв’язок між розповсюдженням економічних злочинів і рівнем насильницьких й корисливо-насильницьких злочинів (вбивств на замовлення, вимагання, розбійних нападів, підпалів). Проявом цього є, зокрема, інтегрування організованих злочинних груп загальнокримінальної спрямованості у сферу підприємницької діяльності, коли злочинно здобуті кошти вкладаються ними у підприємства, банки та інші комерційні структури.

В Україні та інших країнах СНД на дійсний час фактично склалися дві економіки: легальна (контролюється державою) і нелегальна (тіньова). Перша економіка – це пусті рахунки, неплатежі, кредиторсько-дебіторська заборгованість, “лежачі” підприємства, а друга – це жвавий ринковий товарно-грошовий обіг, реальний прибуток і “живі” гроші. Періодично кримінальний капітал перетікає з легальної економіки в тіньову. І найбільш вразливим кримінальний бізнес є саме на стику цих двох економік, в момент перетікання  капіталу “в тінь” і назад. Але  не знаючи цих каналів, не маючи про них системного уявлення, сьогодні не вдасться повністю виявити і відтворити механізм більш-менш серйозного економічного злочину. Такі злочини як шахрайство, привласнення, посадові зловживання, приховування прибутків від оподаткування та інші фінансові махінації так або інакше пов’язані з використанням системи заосновних і фінансово-господарчих зв’язків.

Серед цих злочинів найбільш небезпечними є заволодіння чужим майном, що вчиняються організованими злочинними групами з використанням умов підприємницької діяльності. Це шахрайство (ст. 190 КК України), а також заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України). Їх особливістю в сучасних умовах є те, що скоюються  вони з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Засноване або придбане в установленому законодавством порядку підприємство використовується (його найменування, юридична адреса, банківські рахунки та інші реквізити юридичної особи)  для вчинення широкомасштабних шахрайських операцій та їх  маскування. Таким чином, законною формою (зареєстрованим підприємством) прикривається злочинна діяльності по заволодінню чужим майном. Обравши такий шлях збагачення підприємці-зловмисники вчиняють й інші злочини (фіктивне підприємництво, шахрайство з фінансовими ресурсами, підробка документів, службовий підлог, легалізація злочинно отриманого майна та інші), які мають корисливий характер і виступають необхідними елементами злочинної діяльності. Таким чином створюється своєрідна і досить складна технологія корисливої злочинної діяльності. На наш погляд, саме вона, а не розрізнені злочини повинна бути об’єктом доказування при розслідуванні у кримінальних справах даної категорії. Це потребує відповідного комплексного підходу і в наукових дослідженнях з криміналістичної методики.

Аналіз слідчо-судової практики показує, що корисливі злочини у сфері підприємницької діяльності, відрізняються від раніше відомих і досліджених в криміналістиці рядом характерних рис: 1) утворенням або придбанням юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності для здійснення розкрадань та інших економічних злочинів; 2) гнучким пристосуванням злочинців до діючого механізму підприємництва; 3) вчиненням розкрадань майна та інших злочинів організованими групами, до складу яких, заправило, входять підприємці, працівники банків, спеціалісти в області комп’ютерних технологій та інші;  4) використанням для маскування злочинів різноманітних цивільно-правових угод, фіктивних розрахункових операцій; 5) вправним використанням в злочинній діяльності фальсифікованих банківських та інших документів, новітніх технічних засобів; 6) використанням для  досягнення злочинної мети недоліків чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність.

За даними МВС України  в 2000 р. було викрито 541 злочин у фінансово-кредитній сфері (банківській, зовнішньоекономічної діяльності, приватизації), які були скоєні організованими злочинними угрупуваннями. Загалом же у цьому році було розслідувано 15,2 тис. тяжких злочинів, вчинених у сфері економіки, що на 13,4 % більше, ніж у 1999 р.[2, с.5-6]. Така тенденція зберігається й у поточному році. Але, як показує аналіз слідчої практики, ефективно розкривати і розслідувати ці злочини за допомогою традиційних методів неможливо. Для цього потрібні сучасні методичні розробки, засновані на глибоких наукових дослідженнях трансформацій у механізмах злочинної діяльності.

Останнього часу правоохоронні органи СНД зіткнулися з низкою серйозних проблем при виявленні і розслідуванні злочинів даної категорії. Мають труднощі і суди при розгляді відповідних кримінальних справ [3, с.77-81]. У зв’язку з цим, за оцінками окремих практичних працівників правоохоронних органів, добре підготовлені багатоепізодні економічні злочини мають мало перспектив доведення їх до стадії судового розгляду [4, с.22]. Складність кримінальних справ, що обумовлена специфічним механізмом економічних злочинів, посилюється часто недостатнім рівнем криміналістичної підготовки оперативних працівників, слідчих, суддів. І справа не тільки в недостатній кількості методичних посібників, практичних рекомендацій по розслідуванню цих злочинів.  Існує нагальна необхідність внесення певних коректив в наукові дослідження і в викладання криміналістики в вищих юридичних учбових закладах, а також в закладах перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів.

Аналіз економічної злочинності свідчить, що на сучасному етапі розвитку ринку визначились основні власники, визначилася їх консолідація за галузевими, регіональними і фінансово-промисловими групами, сформувалися їх корпоративні інтереси на внутрішньому ринку і за кордоном. Всередині кожної групи проглядає розгалужена мережа заосновних зв’язків (підприємств, бірж, комерційних банків і підлеглих їм структур). Крім того, як відзначається у кримінологічних дослідженнях, нерідко встановлюється тісне співробітництво, а іноді і злиття регіональних фінансово-промислових груп з лідерами великих кримінальних угрупувань, залучення останніх до проведення власної політики у боротьбі з конкурентами [5, с.76; 6, с.27]. Таким чином кримінальні капітали набувають складної траєкторії руху, виявити і доказати яку без відповідних знань механізму економічних злочинів неможливо.

У даний час в криміналістичних дослідженнях спостерігається закономірна тенденція розробки методик розслідування злочинів в окремих видах підприємницької діяльності (приховування валютної виручки; фіктивного підприємництва, розкрадань майна у сфері банківської діяльності, в небанківських фінансових установах тощо). Це дозволяє дослідити специфічний механізм вчинення цих злочинів, описати кримінально-правові і криміналістично значущі ознаки і сформулювати відповідні рекомендації відносно їх виявлення і розслідування. Разом з тим існує низка проблем, загальних для окремих методик розслідування злочинів, вчинених  у сфері підприємництва. В узагальненому вигляді ці злочини являють собою єдину злочинну технологію, яка здійснюється з використанням зовні правових форм для злочинного збагачення. Структура цієї діяльності буває достатньо складною і її елементи можуть мати самостійну кримінально-правову кваліфікацію і відповідний предмет доказування. Переплетіння і взаємозв’язок розкрадань майна з іншими економічними злочинами в одній кримінальній справі потребує комплексного дослідження деяких проблем розслідування на більш узагальненому рівні ніж окрема методика.

Потреби слідчої і судової практики вимагають комплексного підходу в оновленні криміналістичних методик, більш тісного зв’язку криміналістики з іншими, в особливості, з економічними науками і навчальними курсами, забезпечення спеціалізації підготовки кадрів для правоохоронної системи. Названі обставини обумовили вибір теми і напрямки даного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження  проводилося у відповідності з напрямками, визначеними Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю  на 1996-2000 роки (розділи V, VІ, VІІ), затвердженої Указом Президента України N 837/96 від 17.09.96 р. та Національною програмою боротьби з корупцією (розділ І п.3, розділ ІІ п.13, 20), затвердженої Указом Президента України N 319/97 від 10.04.97 р., а також Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001 — 2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376. Підготовка наукових статей, навчальних посібників та монографій за темою дисертаційного дослідження була передбачена планами науково-дослідної та видавничої роботи Національного університету внутрішніх справ.

Мета і задачі дослідження. Метою даної роботи є формулювання на основі аналізу чинного законодавства, літературних джерел, слідчо-судової практики теоретичних положень і рекомендацій комплексного характеру щодо розробки і вдосконалення методик розслідування корисливих злочинів у сфері підприємництва.

Об’єктом дослідження є злочинна технологія заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, зловживання службовим становищем (розкрадання майна)[1] з використанням атрибутів підприємства, вчинення інших, пов’язаних з ним злочинів, а також діяльність правоохоронних органів по їх виявленню і розслідуванню.

Предмет дослідження складають окремі елементи механізму вчинення названих злочинів у взаємозв’язку, а також завдання розслідування та засоби їх вирішення, проблемність яких обумовлена використанням злочинцями законних форм підприємницької діяльності. Зокрема, при оцінці первинного матеріалу про злочини  і порушенні кримінальної справи, в типових слідчих ситуаціях на початковому і наступному етапах розслідування, при встановленні причин і умов злочинів даної категорії та прийнятті заходів по їх усуненню. У предмет дослідження входять також проблемні (дискусійні) питання побудови окремих методик розслідування та їх викладання у навчальних курсах.

У відповідності з цим в дисертації поставлені і вирішуються наступні основні взаємно пов’язані завдання.

1. Проведення аналізу способів та інших елементів криміналістичної характеристики розкрадань майна, визначення їх зв’язку з іншими злочинами у сфері підприємницької діяльності.
2. Визначення типових завдань і засобів їх вирішення в стадії порушення кримінальних справ і на початковому етапі розслідування.
3. Визначення типових слідчих ситуацій і відповідних їм комплексів процесуальних та інших дій, характерних для розслідування корисливих злочинів у сфері підприємництва.
4. Визначення видів, форм і конкретних завдань застосування спеціальних знань при розслідуванні злочинів у сфері підприємництва.
5. Визначення основних напрямків профілактичної діяльності при розслідуванні корисливих злочинів у сфері підприємництва.
6. Визначення основних напрямків вдосконалення чинного законодавства з точки зору попередження злочинів в сфері підприємництва і утворення найбільш сприятливих умов для їх виявлення і розслідування.
7. Розробка пропозицій, спрямованих на вдосконалення викладання криміналістики, окремих її спеціальних курсів при підготовці кадрів для правоохоронних органів.

Методи дослідження. При  виконанні роботи дисертант керувався загальним діалектичним методом пізнання, використовуючи наступні наукові методи:

— методи логіки (аналіз, синтез, індукція, дедукція) використані при дослідженні нормативних актів, матеріалів кримінальних справ, аналітичних матеріалів, концепцій, точок зору авторів з окремих питань, що входять у предмет дослідження;

— історичний метод застосовувався при дослідженні появи і розвитку окремих теорій, концепцій, поглядів вчених криміналістів з проблем методики розслідування (криміналістичної характеристики злочинів, етапів розслідування, структури методики розслідування);

— порівняльно — правовий метод використаний при дослідженні кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, господарського, банківського законодавства України,  Росії та деяких інших країн;

— системно-структурний метод було використано при дослідженні механізму заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, зловживання службовим положенням та інших злочинів, які тісно між собою пов’язані і утворюють певні технології злочинної діяльності у сфері підприємництва;

— соціологічні методи (опитування, анкетування, фокус-група, експертні оцінки) були застосовані для збору додаткової інформації про способи вчинення злочинів у сфері підприємництва, прояви протидії розслідуванню та засоби їх подолання, недоліки чинного законодавства та деякі інші проблемні питання.

У процесі дослідження піддавалися вивченню закони і підзаконні нормативні акти, що регулюють діяльність правоохоронних і контролюючих органів, нормативні акти МВС України (накази, рішення колегій, вказівки), постанови Пленумів Верховного Суду України, аналітичні матеріали, що стосувалися досліджуваної проблематики. З окремих питань використовувалось законодавство зарубіжних країн з розвинутою ринковою економікою (США, Великобританії, Франції), а також ряд міжнародних нормативних документів, що стосуються предмету дослідження.

При написанні дисертації були вивчені і використані роботи українських  і російських вчених, що стосувалися предмету дослідження: Бєлкіна Р.С., Давыденко Л.М., Дулова А.В., Зелінського А.Ф., Зеленецького В.С., Колесніченко О.Н., Комісарова В.І., Коноваловой В.Є., Кузнецовой Н.Ф., Кудрявцева В.М.,  Ларичева В.Д.,  Матусовського Г.А., Поповича В.М., Овчинського О.С., Салтевського М.В., Шепитько В.Ю., Щербаковського М.Г., Яблокова Н.П., Яні П.С.  та інших авторів. З окремих питань теми були використані роботи криміналістів, кримінологів, практичних працівників підрозділів по розслідуванню економічних злочинів інших країн.

У процесі дослідження проводилося вивчення та узагальнення матеріалів кримінальних справ про злочини пов’язані з заволодінням чужим майном у різних видах підприємницької діяльності (більше 200), опитування працівників оперативних і слідчих підрозділів МВС,  прокуратури України різних областей (більше 250), які спеціалізуються на розкритті і розслідуванні господарських злочинів.

Наукова новизна  одержаних результатів визначається тим, що дисертація являє собою перше у вітчизняній криміналістичній літературі комплексне монографічне дослідження проблем розслідування розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів, обумовлених чинниками підприємницької діяльності в період переходу до ринкової економіки. В дисертації міститься низка теоретичних положень та практичних рекомендацій, які сформульовані з врахуванням сучасних тенденцій в механізмі вчинення корисливих злочинів у сфері підприємницької діяльності, практиці їх розслідування і  мають ознаки новизни. Сформульовані також пропозиції, спрямовані на вирішення існуючих концептуальних проблем побудови методик розслідування злочинів окремих видів та їх викладання при підготовці спеціалістів для правоохоронних органів.

Зокрема, в дисертації сформульовані наступні положення, що мають ознаки новизни.

1. Вперше з криміналістичних позицій визначена низка чинників підприємницької діяльності, що суттєво впливають на механізм вчинення корисливих злочинів і, відповідно, на предмет доказування, а також ситуації, що складаються під час розслідування. Визначається, що саме технологія корисливої злочинної діяльності (комплекс злочинів), а не розрізнені злочини є об’єктом доказування при розслідуванні у кримінальних справах даної категорії, що потребує комплексного підходу і в наукових дослідженнях з криміналістичної методики.
2. Дістала подальший розвиток концепція криміналістичної характеристики злочинів окремого виду, яка подається як накопичена система відомостей про механізм їх вчинення, що закладається в основу розробки методик розслідування. З урахуванням цього проведено розмежування понять “криміналістична характеристика злочинів” і “обставини, що підлягають встановленню”, сформульовані нові пропозиції щодо їх використання при побудові окремих методик розслідування.
3. Вперше у криміналістичній літературі на основі аналізу слідчо-судової практики дається описання узагальнених способів заволодіння чужим майном, вчинення інших, пов’язаних з ним, злочинів з використанням статусу підприємства. Визначаються способи легалізації майна, отриманого злочинним шляхом, в залежності від форми його існування (готівка, безготівкові грошові кошти, матеріальні цінності). Робиться висновок про існування закономірних зв’язків між розкраданнями майна та іншими злочинами у сфері підприємницької діяльності, які утворюють певні злочинні технології, використовувані організованими злочинними групами. Визначаються особливості слідів цих злочинів та їх використання як доказів.
4. Вперше сформульовані вимоги до первинного матеріалу про корисливі злочини у сфері підприємництва – складено перелік документів, необхідних для обгрунтованого порушення кримінальної справи і забезпечення її судової перспективи. Розглянуті проблемні ситуації, пов’язані з оцінкою первинного матеріалу, організацією взаємодії слідчих і оперативно-розшукових підрозділів правоохоронних органів, та можливі варіанти їх вирішення.
5. Удосконалено концепцію подолання (попередження) ухилення від кримінальної відповідальності винних у скоєнні злочину осіб, визначено її місце у структурі окремої методики розслідування злочинів як окремого тактичного завдання. Зокрема, ухилення від відповідальності розглядається з урахуванням специфіки корисливих злочинів у сфері підприємництва у трьох проявах: а) приховуванні (маскуванні) злочину; б) зникненні винного з постійного місця проживання (роботи) і переховуванні від слідства і суду; в) протидії розслідуванню.
6. Одержали подальший розвиток положення про забезпечення слідчим відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна з урахуванням особливостей прийомів по приховуванню викраденого майна з використанням підприємств. Зокрема, досліджені особливості накладення арештів на банківські рахунки підприємств, які були використані злочинцями.
7. Одержала подальший розвиток концепція про слідчі ситуації, етапи розслідування та їх місце в структурі окремої методики розслідування. Зокрема, етапи розслідування (початковий і наступний) розглядаються як певні проміжки розслідування, які характеризують стан слідства з точки зору повноти вирішення його завдань і визначаються прийнятими процесуальними рішеннями у кримінальній справі. Визначення тактичних завдань розслідування і необхідних для їх вирішення комплексів слідчих дій та оперативно-розшукових заходів (ОРЗ) саме відповідно до етапів розслідування і типових слідчих ситуацій забезпечує чіткість структури криміналістичних методик.
8. Вперше визначені типові слідчі ситуації початкового етапу розслідування корисливих злочинів у сфері підприємництва з урахуванням не тільки характеру первинного матеріалу, але і статусу у підприємницькій діяльності ініціатора збирання цього матеріалу (заявника), а також статусу особи, відносно якої порушується кримінальна справа. На цій основі сформульовані відповідні тактичні завдання розслідування, визначені типові комплекси необхідних для їх вирішення слідчих дій та ОРЗ.
9. Удосконалені (розвинуті) положення щодо типових слідчих ситуацій наступного етапу розслідування, пов’язані з позицією обвинуваченого стосовно пред’явленого йому обвинувачення у скоєнні корисливого злочину. Зокрема, визначені типові варіанти поведінки обвинуваченого з використанням певних чинників підприємницької діяльності, які впливають на тактичні особливості підготовки і проведення окремих слідчих дій. На цій основі сформульовані відповідні тактичні завдання та рекомендації щодо їх вирішення.
10. Одержала подальший розвиток концепція використання спеціальних знань при розслідуванні злочинів. Визначені форми і конкретні прояви використання допомоги фахівців у кримінальних справах зазначеної категорії з урахуванням специфічності механізму економічних злочинів.
11. Удосконалено концепцію профілактичної діяльності слідчого у кримінальній справі, пов’язаної з встановлення причин злочину і умов, що сприяли його вчиненню, та прийняттям заходів щодо їх усунення. Визначені активні криміногенні фактори (причини) і пасивні (умови), що детермінують злочини у сфері підприємництва, а також шляхи їх усунення.

Практичне значення одержаних результатів  полягає в тому, що в дослідженні визначені основні проблеми, з якими стикаються правоохоронні органи при виявленні і розслідуванні розкрадань майна та інших злочинів, що вчиняються з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а також шляхи і засоби їх вирішення. Робота має комплексний характер і спрямованість на вдосконалення практики розслідування найбільш небезпечних економічних злочинів, підвищення ефективності криміналістичної підготовки спеціалістів для правоохоронних органів.

Теоретичні положення, рекомендації, висновки і матеріали, що містяться в дисертації можуть бути використані:

1) безпосередньо практичними працівниками органів дізнання і слідства при розслідуванні конкретних злочинів, скоєних в процесі здійснення підприємницької діяльності;

• при проведенні наукових досліджень, спрямованих на розробку і вдосконалення методик розслідування злочинів в окремих видах підприємницької діяльності;
• для внесення доповнень в програми викладання криміналістики в вищих юридичних учбових закладах і розробки відповідного методичного забезпечення;
• для узгодження міжпредметних зв’язків між учбовими курсами кримінально-правового циклу (кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, кримінології) і курсами цивільно-правового та економічного циклів (цивільного права, банківського права, фінансового права, правових основ підприємницької діяльності, економічного аналізу і аудиту та інших) в учбових закладах, що готують спеціалістів для правоохоронних органів;
• для розробки спеціальних курсів з криміналістики і їх методичного забезпечення в закладах перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів правоохоронних органів.

На основі матеріалів дисертаційного дослідження підготовлено навчальний посібник “Розслідування і попередження розкрадань майна у сфері підприємництва”, який рекомендований ГУРОС МВС України для використання у вищих навчальних закладах МВС України (лист № 6/7-2296 від 16.09.1999 р.).

Теоретичні положення, рекомендації, висновки і матеріали, що містяться в дисертації, використані при складанні програми з криміналістики для Національного університету внутрішніх справ, а також спеціального курсу “Розслідування і попередження розкрадань майна у сфері підприємництва”, який викладається на факультетах з слідчо-криміналістичною спеціалізацією та економічної безпеки. Методичні матеріали спецкурсу, підготовлені на основі дисертаційного дослідження, використовуються у навчальному процесі в Національній академії внутрішніх справ України (м. Київ), Донецькому і Луганському інститутах внутрішніх справ та інших навчальних закладах, що підтверджується відповідними актами та довідками про впровадження.

Результати дослідження використовувалися дисертантом також при проведенні занять з практичними працівниками правоохоронних органів з проблем розслідування економічних злочинів (Інституті перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів МВС України,  Інституті підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України ( м. Харків).

Апробація результатів дослідження.  Окремі положення дисертаційного дослідження доповідалися автором,  обговорювалися і в цілому мали підтримку на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях і семінарах в Харкові (1990, 1991, 1995, 1997, 1998, 2000, 2001 р.), Ростові-на-Дону (1999, 2000 р.), Києві (2001 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладені автором в індивідуальній монографії  “Проблеми методики розслідування розкрадань майна в сфері підприємництва”, 2000 р. (18 д.а.), колективній монографії, навчальному посібнику (15 д.а.), в 26 наукових статтях у фахових виданнях (у тому числі в 5 зарубіжних) загальним обсягом 12,5 д.а., текстах лекцій, 11 тезах доповідей на конференціях і семінарах.

Структура роботи. Дисертація складається з вступу,  п’яти розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації складає 426 стор., з них: основний текст — 376 стор.; список використаних джерел – 30 стор.; додатки – 19 стор.

Розділ 1. Комплексна характеристика корисливих злочинів у сфері підприємництва

1. 1. Підприємництво як об’єкт кримінологічного та криміналістичного дослідження

Суспільство, яке розвивається на основі ринкової економіки повинно усвідомлювати, що ринкові відносини поряд з багатьма позитивними рисами мають і негативну сторону – вони сильно детермінують злочинність [7]. Державі слід це враховувати і бути готовою відповідним чином реагувати на те, що економічна свобода неодмінно буде використовуватися ділками з кримінальною спрямованістю. Це потребує в свою чергу переосмислення багатьох теоретичних положень юридичних наук [8; 9; 10; 11; 12]. Явища, які позначаються поняттями “ринок” і “економічна злочинність”, тісно між собою пов’язані і впливають одне на одне. Тому підприємництво заслуговує уваги і як об’єкт дослідження наук кримінально-правового циклу [13].

Одним з найважливіших принципів ринкових перетворень є свобода економічного суб’єкта і всіляке заохочення підприємництва. Відповідно до Закону України “Про підприємництво” це — самостійна ініціатива, систематична, на власний  ризик  діяльність  по  виробництву  продукції,  виконанню робіт,  наданню  послуг  та  заняття  торгівлею  з метою одержання прибутку [14]. Підприємництво є двигуном розвитку економіки, але несе з собою і  певні кримінологічні та криміналістичні проблеми в попередженні, виявленні та розслідуванні економічних злочинів. Зокрема, в цій сфері  вчиняються різноманітні злочини з використанням правового статусу суб’єкта підприємницької діяльності (під правовою формою приховується злочинна діяльність). При виявленні і розслідуванні таких злочинів правоохоронні органи стикаються з певними труднощами. Для ефективної боротьби з цими злочинами необхідно враховувати як економічну суттєвість підприємництва, його позитивну роль в суспільстві, так і його криміногенність, вплив окремих чинників підприємництва на злочинність, методику виявлення і розслідування окремих видів злочинів. На даний час підприємницька діяльність є малодослідженою проблемою в науках кримінально-правового циклу, що обумовлює необхідність розглянути низку положень, які мають принципове значення для розслідування економічних злочинів, прийняття правильних рішень у кримінальних справах.

Уяву про місце підприємництва в економіці та його роль можна одержати з аналізу функцій  підприємця [15; с.90-94]. По-перше, підприємець бере на себе ініціативу об’єднання матеріальних ресурсів і праці найманих працівників в єдиний процес виробництва товарів та надання послуг. Прагнучи одержати прибуток, він є ініціатором організації того чи іншого виду виробництва і одночасно посередником, який з’єднує всі ресурси для його здійснення. Таким чином, підприємець – це рушійна сила всякого виробництва.   По-друге, підприємець є особою, яка бере на себе відповідальність за прийняття рішень в процесі виробництва. Найчастіше ці рішення творчі, нешаблонні.  По-третє,  підприємець приймає рішення найчастіше в умовах невизначеності, відсутності повної інформації про стан справ на ринку. Ніхто не може гарантувати йому прибуток в справі, якою він займається, тобто, його старання можуть привести до успіху — прибутку, а можуть і до збитків або навіть до банкрутства. Отже, підприємець — це особа, яка постійно ризикує своїм часом, працею, діловою репутацією і вкладеними коштами. По-четверте, підприємець, який прагне уникнути збитків і банкрутства, одержати прибуток, найбільше зацікавлений в тому, щоб продуктивно використовувати техніку, технологію, організацію виробництва, кваліфіковані кадри найманих працівників і виробляти товари і надавати послуги, конкурентоспроможні на ринку. Саме підприємець за своєю природою може і повинен бути новатором  виробництва.

Виходячи з функцій підприємця в організації виробництва, можна зробити висновок, що підприємці – це люди, які володіють такими рисами: а) ініціативність, постійний пошук нових можливостей, новаторських і нетрадиційних ідей; б)  готовність піти на ризик; в) гнучкість та прагнення до постійного оновлення бізнесу; г) цілеспрямованість та наполегливість.

Підприємець  забирає на себе вирішення найскладніших економічних завдань, які в командно-адміністративній економіці намагалася вирішувати держава за допомогою свого бюрократичного апарату. І як показує міжнародний досвід, підприємці справляються з цим значно краще, забезпечуючи динамічне і ефективне функціонування економіки. Але відбувається це тільки тоді і там, де держава уникає методів адміністративного впливу на підприємців, а будує свої відносини з ними, використовуючи обмірковану і виважену податкову та фінансово-кредитну політику (встановлення розумних ставок податків і відсотків на державні кредити, цільових дотацій, валютних курсів, розмірів економічних санкцій тощо) [16].

Разом з тим треба враховувати і ту реалію, що при певних умовах на правопорушення, в тому числі і злочин, може піти і добропорядний підприємець. На цю обставину звертають увагу кримінологи країн навіть з високою культурою підприємництва [17, с.219-226; 18, с.339-347]. Наприклад, у 1990 р. в США була проведена перевірка сорока п’яти з ста найбільш великих підрядників міністерства оборони на предмет подання завищених рахунків. В результаті було виявлено, що керівництво таких відомих компаній, як «Дженерал електрик», «Боїнг», «Рокуел інтернешнл», «Сперрі Корпорейшн» і «Мак-Доннел Дуглас» регулярно подавали відомості про понаднормові роботи, фальсифікували наряди на окремі види робіт, завищували обсяги робіт, подавали уряду рахунки за понаднормові роботи окремих своїх керівників,  включаючи рахунки за членство в різних клубах і навіть за білети до Метрополітен Опера [19, с.76-77].

Подібні факти непоодинокі і свідчать про певні тенденції  в суспільстві, яке розвивається на основі вільного підприємництва. Тому  і в сучасних умовах слід зважати на відому характеристику капіталу, яку використав К. Маркс: “Капітал боїться відсутності прибутку або занадто маленького прибутку, як природа боїться порожнечі. Але якщо є наявним достатній прибуток, капітал робиться сміливим. Забезпечте 10 відсотків, і капітал згоден на усяке застосування, при 20 відсотках він стає пожвавленим, при 50 відсотках позитивно готовий зламати собі голову, при 100 відсотках він нехтує всі людські закони, при 300 відсотках немає такого злочину, на який він не ризикнув би, хоча б з остраху шибениці” ( переклад з російської мій — А.В. ) [20, с.770].

Таким чином бізнес за своєю природою потенційно схильний до правопорушень і безумовно містить широкий спектр «білокомірцевої» злочинності.[2] Історичний досвід свідчить про те, що будь-який підприємець потенційно схильний до порушення закону. Адже основним принципом його діяльності є прагнення особистого успіху, розмір якого визначається розмірами прибутку. Непомірне зростання потреб підприємця досягає врешті-решт такого рівня, коли задовольнити їх тільки законними шляхами стає неможливо. І ось тоді риси підприємця, розглянуті в позитивному аспекті (ініціативність, готовність піти на ризик, гнучкість та ін.), починають працювати у зворотному напрямку і наносити шкоду економіці і суспільству в цілому. На думку О. Бандуровича, в умовах нашої дійсності можна говорити про існування такого феномену, як соціальна анемія. Це поняття визначає такий соціальний стан, коли старі соціальні норми втратили своє регулююче значення, а нові ще не виникли чи ще офіційно не встановилися, або не стали загальноприйнятими. В такій ситуації неможливо досягти економічної мети законними засобами, що спонукає підприємців до пошуку незаконних методів задоволення своїх потреб. Підприємництво в ситуації реальної анемії, недієздатності існуючого законодавства найчастіше реалізується у формі економічної злочинності, яка є порушенням інституційних економічних норм з метою одержання вигоди [22, с.55].

Тому держава повинна не тільки заохочувати підприємництво та утворювати сприятливі для цього умови, а і усувати детермінуючі економічну злочинність факторів, використовуючи для боротьби з нею кримінально-правові засоби. Це обумовлює необхідність проведення  достатньо  глибоких кримінологічних, кримінально-правових та криміналістичних досліджень, зокрема, з метою розробки ефективних методик виявлення, розслідування та попередження економічних злочинів.

Економічна злочинність в країнах СНД — це проблема, ядро якої складають умови підприємництва та оподаткування. Характеристика сучасних умов підприємництва в Україні має переважно негативне забарвлення. Правопорушення в сфері підприємництва пов’язуються, перш за все, з утворенням та функціонуванням тіньової економіки, ресурси  якої в Україні, за окремими оцінками, співвідносні з ресурсами економіки легальної. Тіньова економіка — це господарська діяльність, яка внаслідок певних причин і умов прагне уникнути контролю з боку держави [23, с.89]. За даними офіційної статистики, вже на початок 1996 р. (рік введення національної валюти – гривні) поза банківською системою знаходилося 40% всієї грошової маси.   І масштаби відтоку грошей з банківського обігу, за оцінкою радника голови НБУ В. Лисицького, продовжували збільшуватись [24].

На думку вчених і спеціалістів, основними факторами, що детермінують посилення і зростання тіньового сектору економіки на сучасному етапі є:         1) тяжкий податковий прес, антагоністичний з зацікавленістю та можливостями переважаючої кількості підприємців;

2) безконтрольне зростання кількості кримінальних структур, безконтрольність їх діяльності, поширення сфери їх впливу, в тому числі інтеграція організованої злочинності з суб’єктами економічної діяльності;

3) пасивна згода держави на легалізацію кримінальних авторитетів, в тому числі у суспільно-політичному житті;

4) правова незахищеність суб’єктів підприємницької діяльності від зловживань, утискань, протидії та вимагання з боку чиновників державного апарату;

5) відсутність стабільного та збалансованого законодавства, яке б чітко регламентувало економічну діяльність;

6) правовий нігілізм самої влади і населення держави [25].

З накопиченням значних капіталів у тіньовій економіці, в осіб що контролюють ці капітали, з’являється можливість монополізувати окремі види підприємницької діяльності, впливати на державні структури, політичні партії, пресу тощо [5; 26; 27; 28; 29]. Таким чином, складається економічний базис широкомасштабної організованої злочинності. На відміну від розвинутих країн Заходу природа організованої злочинності в країнах СНД має свої особливості, які пов’язані з проведенням ринкових реформ. Приватизація привела до того, що частина власності  фактично безоплатно потрапила до рук ділків (державних чиновників, підприємців, представників кримінальних структур), діяльність яких з самого початку спрямовувалася на виведення прибутків в “тінь”. Для цього утворюється система посередницьких комерційних структур (часто фіктивних), які в збиток  приватизованому підприємству привласнюють більшу частку прибутків, переводячи їх за кордон або в готівку для особистих і кримінальних потреб засновників [30].

За розрахунками, проведеними експертами Українського центру економічних і політичних досліджень, обсяг тіньової економіки в Україні на початок 1998 р. знаходився вже в межах 60% від внутрішнього валового продукту [31; с.229-248].

Перевірки діяльності підприємницьких структур, які періодично проводяться контролюючими органами показують, що такі правопорушення, як підприємницька діяльність без реєстрації, торгівля без документів на якість товару, недодержання правил про касові операції, приховування прибутку, шахрайство та інші є масовими на споживчому ринку.

Аналіз діяльності спільних підприємств (СП) в країнах СНД показує, що майже половина з них фактично не працюють. Справа в тім, що в багатьох випадках вони створювались не для розвитку спільного виробництва чи торгівлі, а для проведення незаконних операцій. У зв’язку з цим, звертає на себе увагу той факт, що співзасновниками діючих СП часто є зарубіжні комерційні фірми, які самі зареєструвалися у себе на батьківщині за 2-3 місяці до утворення СП в Росії, Україні чи інших країнах СНД  і в окремих випадках  навіть не встигли сплатити податки. Спостерігається й тенденція створення спільних підприємств з метою отримання різноманітних кредитів та приховування валютних коштів за кордоном. Набули поширення факти, коли СП створюються не для здійснення статутної діяльності, а для разових, як правило, зовнішньоекономічних операцій на користь іноземного партнера, після проведення яких вони ліквідуються. За даними Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України, 70% валютного прибутку в Україну не надходить, а осідає  на рахунках закордонних банків, відкритих на підставних осіб, і лише 10% валютних коштів, що надходять, використовуються для розвитку виробництва [32]. Саме такі фірми і намагаються не тільки одержати капітал за рахунок різного роду протиправних комбінацій, але і легалізувати на ринку країн СНД свої кошти, одержані незаконним шляхом. Одним із способів «відмивання» грошей є їх використання в процесі приватизації.

Процес роздержавлення майна по своїй суті є розподіленням і накопиченням капіталу, що супроводжується різного роду зловживаннями та злочинами. Ознаками цього є непоодинокі факти заниження в кілька разів вартості об’єктів приватизації. Але в основній масі правопорушення в цій сфері є латентними і тому безкарними. Це пояснюється тим, що до зловживань часто бувають причетні впливові структури і відповідальні посадові особи. Є підстави вважати, що  прийняття недосконалого законодавства щодо приватизації державного майна було результатом лобіювання його саме цими структурами та особами [33]. Процеси становлення ринку в Україні супроводжуються і зростанням конкуренції. Без неї не може бути ринкової економіки. Кожний підприємець прагне утворити для себе найбільш вигідні умови виробництва та збуту, що супроводжується розшаруванням підприємців, веде до витіснення активними пасивних, дрібних виробників великими. Ця боротьба в Україні іде часто з використанням незаконних засобів, в тому числі насильницьких (погрози, знищення майна, нанесення тілесних ушкоджень, наймані вбивства).

Одною з найнебезпечніших тенденцій є поширення злочинів, що вчиняються з використанням підприємств (юридичних осіб) в якості засобів досягнення злочинної мети. Як убивця використовує ніж, а крадій – відмичку, так і підприємці — шахраї  використовують підприємства для вчинення економічних злочинів [34]. Саме статус юридичної особи дає можливість у процесі господарської діяльності заволодівати чужим майном в особливо великих розмірах і маскувати відверто злочинну діяльність під невиконання господарських обов’язків. Таким чином фактично кримінально-правовим відносинам надається вигляд господарських.

Аналіз матеріалів кримінальних справ та результатів соціологічного опитування слідчих та оперативних працівників підрозділів боротьби з організованою злочинністю дає підстави для висновку про те, що володіння підприємством відкриває для злочинців наступні можливості у досягненні злочинної мети – незаконного збагачення:

1) надає офіційний (визнаний державою і підтверджений  документально) статус суб’єкта господарчої діяльності, що дозволяє використовувати психологію довіри з боку населення і керівників інших підприємств, організацій і установ;

2) дає доступ до механізму розрахункових операцій через використання банківських рахунків, що дозволяє розробляти і реалізовувати шахрайські операції з безготівковими грошовими коштами в особливо великих розмірах;

3) створює можливість використовувати цивільно-правові угоди для маскування шахрайських операцій і надання злочинам вигляду невиконання господарських зобов’язань (господарських спорів);

4) дає нагоду власнику (засновнику) підприємства уникати особистої відповідальності, перекладаючи її на найманих керівників підприємства та інших службових осіб;

5) дає можливість приховувати викрадене майно, вносячи його в фонди різноманітних підприємств (воно стає власністю підприємства а не фізичної особи).

Використання підприємства як засобу заволодіння чужим майном з використанням злочинцями перерахованих можливостей обумовлює відповідну трансформацію схем кримінальної діяльності. Характерним у цьому плані є поєднання підприємцями-шахраями дій господарчо-фінансового характеру спрямованих одночасно на підготування і приховування розкрадання майна. Наприклад, за даними С.П. Кушнеренко у 72 % вивчених ним справ даної категорії дії злочинців з метою приховування слідів своєї діяльності виконувалися ними на підготовчій стадії, а в 20% навіть передували їй [35; с.180].

Сприятливою обставиною для вчинення і приховування злочинів з використанням підприємств в значній мірі є те, що суб’єктом відповідальності у кримінальних правовідносинах виступає тільки фізична особа, а у господарських — юридична. За чинним кримінальним законодавством України юридична особа не може бути суб’єктом злочину. Саме цим користуються організовані злочинні угрупування, які “перекачують” злочинно здобуті кошти  в активи підприємств, розміщених як на території України, так і за її межами. Здійснюється це через укладання різноманітних фіктивних угод, спектр злочинного використання яких у підприємницькій діяльності країн СНД надзвичайно широкий [36]. Тому навіть якщо правоохоронним органам вдається виявити організовану злочинну групу, заарештувати її членів і довести їх вину у суді, то далеко не завжди виявляється викрадене майно і звертається  на нього стягнення з метою відшкодування заподіяних злочином збитків. Таким чином зберігається економічний базис відродження злочинного угрупування.

Тому перспектива одержання злочинним шляхом величезних коштів через використання підприємств і безкарності за це притягає увагу перш за все організованих злочинних груп. Треба підкреслити, що організовані злочинні групи у сфері підприємництва вчиняють не окремі злочини, а їх комплекси, розробляючи цілі технології злочинної діяльності, які забезпечують їм систематичне одержання кримінального доходу [37]. Саме злочинні технології повинні стати об’єктом уваги, що обумовлює комплексність досліджень у криміналістичній методиці.

Ключове місце в технологіях злочинної діяльності займає заволодіння чужим майном шляхом шахрайства (ст. 190 КК України) або привласнення, розтрати чи зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України). Інші пов’язані з розкраданнями злочини, такі як незаконні дії з документами, що є засобами доступу до банківських рахунків (ст. 200 КК України), фіктивне підприємництво (ст. 205 КК України), легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК України), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК України), незаконні дії з марками акцизного збору чи контрольними марками (ст. 216 КК України), порушення порядку емісії та обігу цінних паперів (ст. 223 КК України),  виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів (ст. 224 КК України), підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК України), незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, систем та комп’ютерних мереж (ст. 361 КК України), зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України), службове підроблення (ст. 366 КК України), давання і одержання хабара (ст. 369, 368 КК України)   виступають необхідними елементами технології по заволодінню чужим майном.

Тому при розслідуванні, наприклад, шахрайства, слідчі одночасно повинні піклуватися й про доказування складів інших, пов’язаних з шахрайством, злочинів. Предмет доказування у таких кримінальних справах значно розширюється, що безумовно накладає відбиток на  організацію розслідування і повинно враховуватися при розробці методичних рекомендацій. Розробкою методик розслідування окремих видів злочинів у сфері економіки цю проблему не вирішити, тому, що у таких роботах взаємні зв’язки між злочинами, як правило, не досліджуються [38; 39]. Вважаємо нагальною необхідністю формування методик розслідування не тільки окремих видів злочинів відповідно особливої частини кримінального кодексу, але й комплексних методик (основ методик) розслідування декількох видів злочинів, об’єднаних в межах єдиної технології злочинної діяльності. Наприклад, фіктивне підприємництво  само по собі не є тяжким злочином. Воно набуває підвищеної суспільної небезпечності в поєднанні з такими злочинами як розкрадання майна в тій чи іншій формі (ухилення від сплати податків), де воно виступає необхідним елементом технології їх вчинення. Тому розробка методики розслідування  фіктивного підприємництва має сенс тільки в поєднанні  з методикою розслідування більш тяжких злочинів.

Таким чином належить враховувати ту обставину, що злочини з використання підприємств мають характер  системної злочинної діяльності. При їх розслідуванні правоохоронні органи в дійсний час стикаються з низкою проблем, що обумовлені, з одного боку, специфічним механізмом вчинення цих злочинів і відсутністю відповідних методик виявлення і розслідування таких злочинів, а з другого, — недосконалістю законодавства, що регулює ті чи інші види підприємницької діяльності. Наприклад, при розслідуванні розкрадань грошових коштів в особливо великих розмірах, вчинених з використанням фальшивих платіжних документів — авізо в 1992-1993 рр. на території багатьох областей спочатку Росії, а потім й України,  виникали такі проблемні питання:

— якщо введенням в обіг фальшивих авізо спричиняється майнова шкода, то кому — державі чи комерційному банку?

— кого слід вважати потерпілим і визнавати цивільним позивачем ?

— містить це діяння ознаки розкрадання шляхом шахрайства чи склад іншого злочину ?

— з якого моменту цей злочин є закінченим ?

— як повернути викрадені кошти, що були вкладені в заснування інших підприємств в тому числі за кордоном? [40; с. 642-643].

Вирішення цих та інших питань при відсутності достатньо глибоких методичних розробок працівники правоохоронних вимушені були вишукувати шляхом “спроб і помилок” з усіма негативними наслідками застосування такого методу. Пошуки оптимальних рішень при розслідуванні корисливих злочинів у сфері підприємницької діяльності пов’язані з врахуванням чинників цієї діяльності. Зокрема, треба брати до уваги чи було зареєстроване підприємство належним чином, його організаційно-правову форму, яким видом діяльності повинно було займатися, правовий статус його керівників та інше.

Вивчення матеріалів кримінальних справ цієї категорії показує, що працівники оперативних підрозділів, слідчі органів внутрішніх справ часто не звертали необхідної уваги на організаційно-правові форми підприємницьких структур, посадовими особами яких були вчинені злочини, належність розкрадених коштів. Як наслідок виникали проблеми з кваліфікацією дій обвинувачених, доказуванням окремих обставин вчинення злочину і забезпеченням відшкодування  матеріальних збитків тощо. Крім того у літературі звертається увага на випадки необгрунтованого порушення кримінальних справ проти підприємців з-за нерозуміння посадовими особами правоохоронних органів реалій ринкової економіки і суттєвості корпоративних відносин [41]. На наш погляд, ці обставини обумовлюють необхідність розгляду організаційно-правових форм підприємств як елементів обставин (умов) вчинення злочинів з використанням статусу суб’єктів підприємницької діяльності та їх впливу на вирішення багатьох питань під час розслідування [42].

Ринкові перетворення, зокрема відносин власності, управління майном, товарно-грошових відносин тягнуть за собою перегляд традиційних положень та уявлень, що сформувалися в науках кримінально-правового циклу. Конституція України проголосила рівноправне існування різних  форм власності і рівну їх охорону з боку держави. Тобто, поряд з громадською (загальнонародною, державною та комунальною) власністю нарівні з нею існує приватна власність в індивідуальній чи колективній формі. Акціонерні товариства та інші колективні підприємства, утворені як юридичні особи, мають право власності на майно, що передане їм у формі внесків їх засновниками, а також на майно одержане в результаті своєї підприємницької діяльності. Як відомо, власник майна індивідуального (сімейного) приватного підприємства не може бути суб’єктом злочину проти власності цього підприємства, оскільки не може вкрасти сам у себе. Але таким суб’єктом можуть бути посадові особи і службовці. При переданні власником підприємства права управління майном підприємства найманій особі по договору чи контракту її права та обов’язки повинні бути чітко визначені у відповідних документах.

Злочини посадових осіб підприємств можуть бути спрямовані на протиправне заволодіння як майном «своїх» підприємств, так і  майном інших суб’єктів підприємницької діяльності, держави або окремих фізичних осіб. Чітке визначення правового статусу посадової особи по відношенню до власності, визначення її компетенції в договорі (контракті) дозволяє виявити й межі її відповідальності перед власником підприємства, іншими суб’єктами господарчої діяльності і надати  діям правильну юридичну оцінку. Наприклад, таке правопорушення як випуск на підприємстві необлікованої продукції та її реалізація в залежності від вищеназваних обставин може кваліфікуватися як привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем ( ст.191 КК України), або як ухилення від сплати податків (ст. 212 КК України).

З огляду на ці проблеми виникає  питання і про джерела відшкодування матеріальних збитків, заподіяних в результаті злочинної діяльності засновників чи посадових осіб підприємницьких структур. Це потребує аналізу з кримінологічної та криміналістичної точок зору організаційних форм підприємницької діяльності, зокрема, складу майна її суб’єктів, на які може бути накладений арешт при розслідуванні за  кримінальними справами.

Згідно з чинним законодавством підприємницька діяльність може здійснюватись без утворення або з утворенням юридичної особи (підприємства). Підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку (ст. 1 Закону України «Про підприємства в Україні») [43].

За формою власності підприємства можуть бути індивідуальними чи сімейними (засновані на власності фізичної особи та виключно її праці або сім’ї), приватними (з правом найняття робочої сили), колективними, державними та спільними – при змішаній формі власності (ст. 2 Закону України «Про підприємства в Україні») . З точки зору завдань встановлення винних осіб та забезпечення відшкодування матеріальних збитків при розслідуванні злочинів, вчинених в підприємницьких структурах, заслуговують на увагу дві організаційно-правові форми підприємств:  одноосібне володіння та товариство.

Одноосібне володіння — підприємство, власником якого є одна особа або сім’я. В даному випадку підприємець особисто володіє матеріальними ресурсами та обладнанням, яке необхідне для виробничої діяльності, відповідними грошовими коштами і особисто контролює діяльність підприємства, одержує прибуток і несе відповідальність за обов’язками та боргами свого підприємства.

Але в зв’язку з труднощами в одержанні кредитів та фінансових коштів з інших джерел такий підприємець, як правило, стикається з такими проблемами, як недостатність коштів на придбання сучасного обладнання, на виплату заробітної плати найманим працівникам на рівні великих фірм, для залучення найбільш кваліфікованої робочої сили тощо.  При певних обставинах названі труднощі можуть підштовхнути підприємця до скоєння злочину.

Одноосібні підприємства можуть створюватися і спеціально для вчинення економічних злочинів з використанням їхнього статусу суб’єкта підприємницької діяльності. В цьому плані показовою є  кримінальна справа по обвинуваченню засновника і керівника приватного підприємства (ПП) «Промекс» Станіславського О.О. У лютому 1996 р. Станіславський, не маючи наміру займатися статутною підприємницькою діяльністю, заснував і зареєстрував у встановленому порядку ПП «Промекс» (зі складом – 1 особа). Згідно з статутом підприємство повинно було займатися “об’єднанням економічних інтересів, матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інших ресурсів засновника-власника, а також використанням на взаємовигідних умовах трудових, матеріальних  та інших ресурсів інших громадян для здійснення виробничо-господарської, комерційної та іншої діяльності, спрямованої на одержання прибутку, за виключенням діяльності забороненої законодавчими актами України”.  Але Станіславський, виступаючи засновником і одночасно  керівником ПП “Промекс”, фактично ніякою підприємницькою діяльністю не займався, а надавав можливість іншим юридичним і фізичним особам з метою уникнення оподаткування використовувати ПП “Промекс” та його розрахунковий рахунок в банку для перерахування безготівкових грошей,  переводу їх в готівку. Так, в період квітня-травня 1996 р. не встановленою слідством юридичною (чи фізичною) особою була здійснена поставка продовольчих товарів (м’ясо, вершкове масло) фірмі “Експрес Арго” на загальну суму 36961 млн. крб. (369610 грн.). З метою одержання готівкових грошей за реалізований товар або подальшого використання безготівкових коштів, обминаючи систему оподаткування, невстановленою особою були використані банківські та інші реквізити ПП “Промекс”. На підставі накладних, складених від імені ПП “Промекс” і завірених печаткою цього підприємства, фірмі “Експрес Арго” були поставлені продовольчі товари. Оплата за товари за платіжними дорученнями фірми “Експрес Арго” надійшла на розрахунковий рахунок ПП “Промекс” в розмірі 36961 млн. крб. З цієї суми податок не обраховувався і не сплачувався.

Таких операцій було проведено кілька десятків з участю різних підприємницьких структур. У такий спосіб Станіславський через банківський рахунок фіктивного підприємства, обминаючи тим самим систему оподаткування, сприяв багатьом іншим юридичним і фізичним особам перераховувати грошові кошти за виконані роботи, надані послуги, а також одержувати виручку від продажу товарів без відображення цієї діяльності в бухгалтерських документах. Загальна сума збитків, заподіяних державі шляхом ухилення від сплати податків та інших обов’язкових платежів посадовими та іншими особами, що використовували розрахунковий рахунок та інші реквізити ПП “Промекс”, спеціально створеного з цією метою за період з березня 1996 р. по травень 1997 р. склала 17470,7 млн. крб. (174707 грн.).

За оперативно-розшуковою інформацією Станіславський був фактично підставною особою, яку використало разом з фіктивним підприємством організована злочинна група, керівників та членів якої повністю встановити не вдалося. Мабуть керуючись тим, що Станіславський був тільки знаряддям вчинення економічних злочинів, суд призначив міру покарання підсудному у вигляді позбавлення волі на термін 9 місяців і 4 дні, який він уже відбув, знаходячись під вартою під час досудового слідства [44].

З використанням статусу одноосібного підприємства може бути вчинене і розкрадання майна (та супутні йому злочини), зокрема, шляхом укладання фіктивної угоди про поставку певного товару з наступним заволодінням грошима партнера, що надходять за умовами попередньої оплати. При розслідуванні таких злочинів на все майно підприємця-шахрая (включаючи його долю в сім’ї), а також розрахунковий рахунок його підприємства  може бути накладений арешт для забезпечення відшкодування заподіяних матеріальних збитків та можливої конфіскації майна.

Товариство, відповідно до ст. 1 Закону України «Про господарчі товариства», — це підприємство, установа, організація, що утворюється за угодою двох або більшої кількості окремих осіб (в тому числі юридичних) шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності [45].

Об’єднуючи свої фінансові ресурси та вміння вести справу, партнери таким чином розподіляють ризик, а також прибутки і збитки. Товариство є юридичною особою і власником майна, переданого йому засновниками та учасниками, виробленої продукції, одержаних доходів та іншого майна, набутого на підставах не заборонених законом (ст.12 Закону України «Про господарчі товариства»).

Такі підприємницькі структури, як довірчі товариства, страхові компанії, пенсійні фонди, комерційні банки, тобто ті, діяльність яких в останні роки найбільше була пов’язана з вчиненням економічних злочинів, належать до категорії саме господарчих товариств [46]. З точки зору організаційних особливостей та відповідальності партнерів за боргами та зобов’язаннями всі товариства розподіляються на:  повні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства  з  додатковою відповідальністю, командитні товариства, акціонерні  товариства. Ці особливості суттєво впливають на предмет доказування у кримінальних справах про злочини у сфері підприємництва і відповідно на методику розслідування цих злочинів [42].

Як свідчить слідча практика, найчастіше економічні злочини вчиняються в товариствах посадовими особами, які можуть бути його засновниками, учасниками чи знаходитись з ними в трудових відносинах. Характерним в цьому відношенні є розкрадання майна та інші злочини, що масово вчинялися посадовими особами небанківських фінансових установ (довірчих товариств, страхових компаній тощо), які обманним шляхом залучали кошти громадян і привласнювали їх. Вирішуючи питання про коло співучасників таких злочинів, про кваліфікацію їх дій і, відповідно, визначення обставин, що підлягають доказуванню та інших завдань розслідування, необхідно враховувати організаційно-правові форми та конкретний вид підприємницької діяльності цих структур. Безпосередньою правовою основою для процесуальних рішень (наприклад, накладення арешту на майно і рахунки товариства) є чинне законодавство про господарчі товариства, законодавство, що регулює даний вид підприємницької діяльності, конкретна установча угода засновників підприємства, цивільно-правові угоди з іншими юридичними особами та громадянами.

1.2. Криміналістична характеристика злочинів, її зв’язок з кримінально-правовою і кримінологічною характеристиками та використання в окремій методиці розслідування

В загальній теорії пізнання є аксіомою: для того щоби пізнавальний процес був успішним, він повинен здійснюватися не свавільно, а підкорятися певним закономірностям. Істина може бути встановлена тільки в тому випадку, коли вибір і застосування засобів пізнання відповідає: 1) характеристикам (особливостям) об’єкта пізнання; 2) завданням дослідження; 3) умовам, в яких воно здійснюється [47, с.35].

Названі закономірності в повній мірі проявляються і при розслідуванні злочинів як різновиду пізнавального процесу. Розслідування злочинів з точки зору вибору засобів пізнання – слідчих дій та оперативно-розшукових заходів (ОРЗ) залежить: 1) від особливостей (характеристик) злочинів, що виступають об’єктом пізнання; 2) завдань кримінального судочинства; 3) конкретних умов розслідування (слідчої ситуації).

Відомості про злочини певних видів, що використовуються в процесі їх розкриття і розслідування, в криміналістиці одержали назву «криміналістична характеристика злочинів». Але зміст даної категорії та її використання в теорії та слідчій практиці   має досить суперечливу історію. Величезна різноманітність тлумачень поняття криміналістичної характеристики злочинів, нерідко обумовлених, як справедливо відзначив Р.С. Бєлкін, тільки прагненням окремих шукачів вчених ступенів внесення “новизни” без урахування її теоретичної і практичної цінності, породили багатозначність цього терміну. Це дало відомому криміналісту підстави для висновку про те, що поняття криміналістичної характеристики злочинів, не виправдало надії, що покладалися на нього вченими і практиками, зжило себе і перетворилося з реальності в ілюзію, в «криміналістичний фантом» [48, с.222-223].

Поява і використання поняття «криміналістична характеристика злочинів» пов’язується з дослідженнями Л.О.Сергєєва і О.Н.Колесніченко [49, с.306]. Так, Л.О. Сергєєв, аналізуючи питання методики розслідування розкрадань майна у сфері будівництва, звернув увагу і підкреслив виключно важливе значення для розслідування знань про способи вчинення розкрадань; умови, в яких вони вчиняються і особливості обстановки; особливості безпосереднього об’єкту  посягання; особливості суб’єкту і суб’єктивної сторони злочинів; зв’язок розкрадань з іншими злочинами і діями, що не тягнуть кримінального покарання; взаємозв’язки між названими групами обставин [50, с.4-5]. Для визначення цих відомостей О.Н.Колесніченко використав поняття «загальна криміналістична характеристика даного виду злочинів» [51, с.10].

Поява цього терміну була результатом осмислення і систематизації положень тієї частини змісту окремих методик розслідування, де йшлося про ознаки злочинів, які мали важливе значення для їх виявлення і розслідування. Вже в перших роботах радянських криміналістів викладенню рекомендацій з розслідування злочинів окремих видів передувало описання (як правило, фрагментарне) цих злочинів,  де йшлося про способи, місце, час, обстановку їх вчинення  та інші обставини [52, с.255-261; 53, с.49; 54, с. 12-14; 55, с.29-31]. Це було цілком логічно, оскільки для слідчого (органу дізнання) в кожному конкретному випадку злочин є подією минулого,  про яку на початковому етапі розслідування може існувати мізерна кількість інформації. Крім того, окремі види злочинів можуть бути дуже схожими на незлочинні діяння людей і навіть на природні явища. Щоб полегшити вирішення завдань розслідування, слідчого необхідно було озброїти знаннями про сутність і ознаки злочинів певних видів.

Треба зазначити, що характеристика злочинів в перших роботах криміналістів не була систематизованою.   Це були, як правило, розрізнені положення, перелік яких не був постійним в окремих методиках розслідування. Найчастіше найбільша увага приділялась способам вчинення злочинів [56].

Структура методики розслідування злочинів окремих видів, як частини криміналістики складалася поступово, набуваючи більш чіткої форми.[3] Цей процес проходив так би мовити у конкурентній боротьбі різних точок зору і займав достатньо тривалий час у повоєнні роки [49, с. 299-305]. Але вже в підручниках з криміналістики, виданих після реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства в 1959-1961 р.р.,  в структурі криміналістичної методики можна виділити два елементи: 1) загальні положення (розглядалися поняття методики розслідування; її завдання і зміст; зв’язок з іншими частинами криміналістики); 2) методики розслідування злочинів окремих видів (викладалися положення і рекомендації з розслідування злочинів) [57, с.330-485; 58, с.467-618].

У вказаних підручниках викладання матеріалу методик розслідування злочинів окремих видів починалося з характеристики цих злочинів, яка поєднувалася з визначенням обставин, що підлягали встановленню (предмета доказування). Це був перший структурний елемент кожної окремої криміналістичної методики. Але треба відзначити, що характеристика злочинів давалася переважно в кримінально-правовому аспекті, орієнтуючи слідчого на правильну кваліфікацію діянь, що розслідуються. Описання видів злочинів та предмету доказування при їх розслідуванні на основі структури складу злочину забезпечувало системність матеріалу та віддзеркалення комплексної природи практичної діяльності слідчого (вирішення завдань кримінально-правового, кримінально-процесуального, кримінологічного та криміналістичного характеру). Таким чином, в першому структурному елементі кожної окремої методики розслідування домінуюче місце займали положення з кримінального права, що було цілком логічним і зрозумілим.

Але з розвитком наукових досліджень виявилося, що кримінально-правової характеристики злочинів явно недостатньо для вирішення багатьох криміналістичних завдань досудового розслідування. Тому, з’явившись в кінці 60-х р., поняття «криміналістична характеристика злочинів» привернуло до себе увагу науковців-криміналістів, було підтримане ними і згодом знаменувало появу нового напрямку в криміналістичних дослідженнях.

Дослідження проблеми криміналістичної характеристики злочинів мало велике теоретичне і практичне значення. Свідоцтвом цього було включення до програми курсу «Криміналістика» самостійної теми «Криміналістична характеристика злочинів». Крім того, цією програмою в структурі кожної окремої методики розслідування як її першого елементу, вперше передбачався розгляд елементів криміналістичної характеристики злочинів окремого виду [59, с.13-18]. В підручнику з криміналістики, виданому на основі нової програми, з’явився розділ, який присвячувався цій темі. В ньому були вперше сформульовані принципові положення, що визначали суттєвість криміналістичної характеристики злочинів та її значення. Однак в цьому розділі мали місце і деякі протиріччя, бо він включав окремі спірні положення і загалом відбивав неоднозначність вирішення проблеми криміналістичної характеристики злочинів в літературі. Зокрема, криміналістична характеристика визначалася як сукупність таких даних про злочин, які сприяють його розкриттю. При цьому автор  І.Ф.Пантелєєв підкреслював, що треба відрізняти криміналістичну характеристику конкретного злочину і криміналістичну характеристику виду або групи злочинів [60, с.365-377]. Поряд з цим М.П. Яблоков висловив думку про те, що може існувати і криміналістична характеристика злочину взагалі [61, с.115].

Проблемі криміналістичної характеристики злочинів присвячена величезна кількість статей, посібників, монографій. Практично кожний науковець, який займався тими чи іншими питаннями методики розслідування вважав своїм науковим обов’язком дати своє визначення поняття криміналістичної характеристики злочинів, знайти нове тлумачення її змісту. При цьому дуже часто нові визначення даного поняття відрізнялися від інших чисто редакційними особливостями. Така тенденція дала підстави Р.С. Бєлкіну,  І.Є. Биховському, А.В. Дулову звернути увагу на зайву теоретизацію і ускладнення цієї проблеми, що утворювало, на їх думку, додаткові часто штучні труднощі [62].

З метою подолання існуючих розбіжностей відносно тлумачення змісту криміналістичної характеристики злочинів О.Н. Колесніченко і В. Є. Коновалова в спільній роботі на основі історичного аналізу різних точок зору і результатів  особистого дослідження сформулювали низку принципових положень з цієї проблеми. По-перше, названі автори визначили, що криміналістична характеристика — це відомості про криміналістично значущі ознаки злочинів певного виду. По-друге, це система відомостей, яка спирається на структуру складу злочину (кримінальне право)  та відповідну структуру предмету доказування (кримінально-процесуальне право). По-третє, це система відомостей, яка  включає дані про закономірні зв’язки статистичного характеру між ознаками злочинів певного виду. По-четверте, це система відомостей, яка слугує побудові і перевірці слідчих версій. Саме з урахуванням цих положень авторами було сформульовано визначення поняття криміналістичної характеристики як системи відомостей (інформації) про криміналістично значущі ознаки злочинів певного виду, яка відбиває закономірні зв’язки між ними і слугує побудові і перевірці слідчих версій в розслідуванні конкретних злочинів [63, с.16-20].

Але незважаючи на безумовну конструктивність і переконливість пропозицій О.Н. Колесніченко і В.Є. Коноваловой в криміналістичній літературі триває дискусія про виділення криміналістичних характеристик злочинів кількох рівнів. Так, А.Ф. Лубін розрізняє загальну, родову і видову криміналістичні характеристики злочинів. При цьому названий автор тут же відзначає, що в родовій характеристиці злочинів у сфері економіки не можна зіставляти за криміналістично значущими ознаками (наприклад, фальшивомонетництво і розкрадання майна) [64, с.48-49]. Точка зору про доцільність розробки трьохрівневої криміналістичної характеристики злочинів знаходить прибічників і серед українських криміналістів [65, с.20; 66, с.112-114].

М.П. Яблоков поділяє раніше викладену ним точку зору про існування, з одного боку, криміналістичної характеристики виду, різновидності чи групи злочинів, а з другого — криміналістичної характеристики окремого злочину. При цьому він визнає, що найбільш інформативною і важливою щодо розкриття і розслідування злочинів є їх видова криміналістична характеристика [67, с.43-46]. Подвійне тлумачення цього терміну використовується і у практичному посібнику для слідчих, підготовленого колективом російських криміналістів за редакцією Н.А.Селіванова і В.Н.Снєткова. Автор відповідного розділу О.Я.Баєв відзначає: “Криминалистическая характеристика, составляемая на основе обобщения уголовных дел определенной категории, называется типовой, а складывающаяся в ходе расследования по конкретному делу – индивидуальной» [68, с.24]. При цьому неважко виявити, що автор фактично називає індивідуальною криміналістичною характеристикою результат розслідування за кримінальною справою. У зв’язку з цим слід зазначити, що результат розслідування за конкретною кримінальною справою  не є ще надбанням науки, а тільки джерелом відомостей, що потребують аналізу, узагальнення. За кожною кримінальною справою слідчий прагне не скласти “індивідуальну криміналістичну характеристику злочину”, а встановити і доказати обставини його вчинення, що мають кримінально-правове і кримінально-процесуальне значення.

Безумовно, правильним є твердження, що конкретний злочин – це одиниця сукупності, яка зветься видом злочинів, і скласти типову характеристику сукупності можна тільки в результаті дослідження одиниць [69, с.18]. Однак відомості про конкретний злочин є результатом конкретного акту розслідування, який відбивається у матеріалах кримінальної справи. Типова ж характеристика злочинів певного виду – це результат наукового узагальнення багатьох кримінальних справ, який викладається (оформлюється) у вигляді певних положень  в літературних джерелах. Наука не може містити відомості про кожний конкретний злочин, вона відбиває узагальнені відомості про види чи групи злочинів, на основі яких формує свої рекомендації щодо їх розслідування. Тому поняття “індивідуальна криміналістична характеристика злочину”, на наш погляд, не несе корисного наукового навантаження і вносить тільки термінологічну плутанину.

Багатозначність терміну «криміналістична характеристика» і відстоювання цього багатьма авторами в літературі (в тому числі в навчальних і практичних виданнях) породжує масу непорозумінь та суперечливостей як в наукових дослідженнях, так і при викладанні навчального курсу криміналістики. Внаслідок цього виникають теоретичні дискусії, які відволікають увагу науковців від реальних потреб слідчої практики. Зокрема, з виділенням трьох рівнів криміналістичних характеристик злочинів виникла теоретична полеміка про їх місце в системі  науки. При цьому поряд з точкою зору про те, що криміналістична характеристика злочинів – це елемент методики розслідування злочинів окремого виду, є ще дві пропозиції: 1) винести криміналістичну характеристику злочинів за межі криміналістики і об’єднати її з кримінально-правовою, кримінально-процесуальною та кримінологічною характеристиками в єдину міждисциплінарну сукупність знань [70, с.25-28]; 2) розмістити її в методологічних основах криміналістики [71, с.25-39; 72, с.38-50; 73, с.34-43].

Більше того, термінологічна неточність призводить до ситуації, коли в науковій літературі, як справедливо звернув увагу Р.С. Бєлкін, поняття “криміналістична характеристика” використовується зовсім не до місця. Наприклад, в літературі можна зустріти вирази типу “криміналістична характеристика слідчої ситуації”, “криміналістична характеристика знарядь злочину” тощо [49, с.319]. Але  висновок вченого про те, що криміналістична характеристика злочинів зжила себе і перетворилася в «криміналістичний фантом» [48, с.223], на наш погляд, є передчасним. Адже не можна не визнавати, що сукупність відомостей про механізм вчинення злочинів певного виду відіграє важливу функцію при розслідуванні – заміщує об’єкт пізнання (конкретний злочин як подію минулого), наводячи можливі варіанти його існування. Просто зараз існує нагальна потреба в очищенні поняття криміналістичної характеристики від надуманих теоретичних нагромаджень.

Однією з найважливіших вимог, що пред’являється до визначення наукового поняття з точки зору формальної логіки, є його однозначність [74, с.106-115]. Дійсно науковий термін повинен позначати окремий об’єкт (явище, процес тощо) за принципом “один об’єкт — один термін, другий об’єкт — другий термін”. Тому використання поняття «криміналістична характеристика» в трьох значеннях не може вважатися нормальним. Таке становище є ознакою недостатньої розробленості понятійного апарату в криміналістичній методиці.

Для подолання невиправданої багатозначності термінології важливо зрозуміти її джерела, причини. На наш погляд, використання терміну «криміналістична характеристика» в кількох значеннях в значній мірі обумовлюється трьома існуючими значеннями терміну «методика розслідування». Так, О.Н.Колесніченко визначив методику розслідування як: 1) частину науки криміналістики; 2) методику розслідування окремого виду (чи різновидності) злочинів; 3) методику розслідування конкретного злочину [75, с.3-4]. Оскільки криміналістична характеристика є структурним елементом методики розслідування цілком логічним є міркування типу: «Якщо є методика розслідування конкретного злочину то повинна існувати і криміналістична характеристика конкретного злочину». Таким чином, багатозначність одного терміну тягне за собою багатозначність інших термінів, які знаходяться в субординаційному зв’язку. А це робить практично неможливим забезпечення теоретично чіткої конструкції наукових досліджень. Тому подолання багатозначності термінології необхідно починати з ключових термінів, до яких, безумовно, належить поняття «методика розслідування».

Таким чином постає запитання про те, що ж являє собою методика розслідування злочинів (криміналістична методика) ? Для однозначної відповіді на це запитання необхідно звернутися до загального поняття «методика», яке в етимологічному плані визначається як сукупність методів виконання якоїсь роботи [76, с.352]. Існує методика у вигляді описання методів виконання певної роботи, правил і рекомендацій, тобто будь-яка методика – це належність певної галузі знань. Криміналістична інтерпретація цього поняття не міняє його суттєвості, а лише визначає характер роботи, для виконання якої розробляється методика — розслідування того чи іншого виду злочинів. Очевидно виходячи з цих положень, Р.С. Бєлкін визначив криміналістичну методику як систему наукових положень і основаних на них рекомендацій щодо організації і здійснення розслідування і попередження окремих видів злочинів [77, с.298]. В цьому узагальненому визначенні відбита суттєвість методики розслідування як частини науки (теорії). І воно, на нашу думку, охоплює перші два тлумачення терміну «методика розслідування» з наведених О.Н. Колесніченко. Адже методика розслідування окремого виду злочинів є структурним елементом криміналістичної методики як науки, тобто частиною цілого. Якщо виходити з цього, то немає ніяких підстав надавати два різних значення терміну, що розглядається.

Постає питання і про правомірність використання поняття «методика розслідування конкретного злочину» (третє значення терміну). Справа в тому, що при розслідуванні конкретного злочину ніяких рекомендацій не формується. Це є конкретний акт практичної діяльності, виконання певної роботи. В матеріалах кримінальної справи відбивається певна послідовність дій слідчого, його рішень, які приймалися ним, виходячи з аналізу конкретного злочину і конкретних ситуацій. При цьому слідчий керується існуючими (якщо вони є) науковими рекомендаціями методики розслідування злочинів відповідного виду. У випадку відсутності таких рекомендацій слідчий при прийнятті рішень спирається тільки  на свої знання і свій досвід, що часто пов’язано з суттєвими упущеннями в ході розслідування. Тому не можна вважати, що кожного разу слідчий створює методику розслідування конкретного злочину. На наш погляд, методика  розслідування формується тільки в результаті узагальнення накопиченого досвіду розслідування певної кількості злочинів окремого виду чи групи у вигляді сукупності певних теоретичних положень і практичних рекомендацій.

Базуючись на цих міркуваннях, можна визначити, що використання терміну «методика розслідування» відносно розслідування конкретного злочину може бути тільки в переносному значенні і з ілюстративною метою, але ж не в науковому розумінні. Виходячи з того, що багатозначність термінології вносить складнощі у використання понятійного апарату науки, слід зовсім уникати використання терміну «методика розслідування конкретного злочину», як такого, що не несе корисного наукового навантаження.

Однією з причин багатозначності термінології є в певній мірі  і те, що деякі ключові поняття визначаються тільки в загальному вигляді. Приведене визначення Р.С.Бєлкіна поняття криміналістичної методики, на наш погляд, правильне, але є занадто загальним. Якщо виходити з цієї дефініції, то не зрозуміло зокрема, в результаті вивчення якого об’єкту (і предмету) формуються наукові положення методики і чим він відрізняється від об’єктів інших частин криміналістики (наприклад, техніки і тактики). Це породжує розбіжності, неточності  в тлумаченні окремих понять і теоретичних положень. Вважаємо, що чітке визначення об’єкту і предмету криміналістичної методики дозволить подолати ці розбіжності, позбутися багатозначності термінів, в тому числі поняття «криміналістична характеристика».

Ідею використання об’єкту дослідження в криміналістиці запропонував і застосував Г.А.. Матусовський для визначення місця криміналістики в системі правових наук кримінально-правового циклу (кримінальне право, кримінальний процес, криміналістика, кримінологія). На його думку, названі правові науки, в тому числі криміналістика, мають спільний об’єкт дослідження, який складається з двох взаємно пов’язаних але протилежних видів людської діяльності: «злочинність — кримінально-правова боротьба зі злочинністю» [78, с.55-56]. Кожна з наведених наук вивчає в цьому об’єкті певну сторону, яка складає предмет її дослідження. Такий підхід дозволяє, з одного боку, виходячи з єдиного об’єкту вивчення, прослідкувати взаємний зв’язок споріднених наук, а з другого — чітко визначивши предмети дослідження, розмежувати їх. Пізніше Г.А. Матусовський дійшов висновку, що з визначенням двох частин об’єкту дослідження, якими є «злочини» і «розслідування злочинів» з’являється можливість усунення розбіжностей і в розумінні суттєвості криміналістичної характеристики та її елементів [79, с.55]. Запропонований шлях, на наш погляд,  є перспективним щодо вирішення багатьох теоретичних проблем, в тому числі проблеми суттєвості криміналістичної характеристики злочинів та її структури.

Криміналістична методика за своїм змістом є сукупністю своєрідних типових програм розслідування злочинів. Її практичні рекомендації спираються на наукові положення, які формулюються  в результаті вивчення сукупності певних соціальних явищ. Головне завдання методики — озброїти слідчого знаннями про те, які ситуації можуть скластися при розслідуванні злочинів  окремого виду і як треба в них діяти, щоб досягти успіху. Тобто методика дає знання про те, які слідчі дії та оперативно-розшукові заходи треба проводити і в якій послідовності, в чому особливості їх підготовки і проведення. Тому об’єктом дослідження методики перш за все є діяльність по розслідуванню злочинів окремих видів. Але  замало знати, як діяв слідчий в тій чи іншій ситуації. Не менш важливо пояснити, чому саме певна послідовність слідчих та інших дій привела до успіху, є найбільш доцільною. Очевидно, що для відповіді на таке питання необхідно враховувати також і особливості вчинення злочинів окремих видів (місце, час і обстановку, способи злочинів і характерні для них сліди, особливості злочинців тощо). Тому об’єктом вивчення методики (як і криміналістики в цілому) є також і діяльність злочинців, структура якої в криміналістиці визначається як механізм вчинення злочинів [80]. Вона досліджує механізм вчинення злочинів окремих видів, акцентуючи увагу на особливостях цих злочинів, що мають суттєве значення для їх виявлення та розслідування.

Таким чином, криміналістична методика вивчає складний об’єкт, в який входять два протилежні, але пов’язані між собою види людської діяльності: 1) механізм вчинення злочинів окремого виду; 2) розслідування злочинів окремого виду. Взаємний зв’язок між двома складовими частинами об’єкта криміналістичної методики  полягає у тому, що не тільки механізм вчинення злочинів (знання про нього) впливає на слідчу практику, але і навпаки — слідча практика, становлячись відомою злочинцям, викликає відповідну трансформацію механізму вчинення злочинів в той чи інший бік.

Треба відзначити, що поняття механізму злочину в криміналістиці є спорідненим з поняттям складу злочину в кримінальному праві, оскільки обидва вони сформувалися в результаті вивчення спільного об’єкту – злочинності, але під різними кутами зору. Використовуючи це поняття, криміналістика акцентує увагу на функціональному боці протиправної діяльності як системи детермінованих діянь і відносин на шляху досягнення злочинної мети (наставання злочинного результату). Тому поняття механізму злочину є більш широким за своїм змістом у порівнянні з поняттям складу злочину. Структуру механізму злочину як певної системи найбільш точно, на наш погляд,  визначив Р.С. Бєлкін, який до його елементів відносить: 1) суб’єкт злочину; 2) ставлення суб’єкта злочину до своїх дій, їх наслідкам, до своїх співучасників; 3) предмет посягання; 4) спосіб злочину, як систему детермінованих дій;  5) злочинний результат;  6) місце, час та інші  обставини, що відносяться до обстановки злочину; 7) обставини, що сприяють або перешкоджають вчиненню злочину; 8) поведінку і дії осіб, що випадково стали учасниками події; 9) зв’язки і відносини між діями (способом злочину) і злочинним результатом, між учасниками події, між діями і обстановкою, суб’єктом злочину і предметом посягання та іншими [81, с.56-58].

Відповідно до структури об’єкту повинен визначатися і предмет дослідження криміналістичної методики, до якого належать перш за все певні закономірності  тих видів діяльності, що вивчаються. Саме закономірності, що властиві об’єкту пізнання, як підкреслює І.Д. Андрєєв, в перетвореному і обміркованому вигляді слугують основою формування прийомів та правил, якими повинен керуватися суб’єкт в процесі пізнання [82, с.278].

В процесі вивчення двох протилежних видів людської діяльності методика в кожній його складовій частині встановлює певні суттєві зв’язки, залежності, що регулярно повторюються. При дослідженні механізму злочинів окремого виду встановлюються психофізіологічні особливості злочинців даної категорії, їх вплив на вибір способів досягнення злочинної мети, місця, часу і обстановки вчинення злочину, а також на утворення характерних його слідів. Повторюючись  в багатьох кримінальних справах окремої категорії, названі елементи при їх узагальненні дозволяють виявити стійкі залежності і зв’язки між ними. Це дає змогу визначити певні тенденції в механізмі вчинення злочинів окремих видів і врахувати при розробці рекомендацій по їх розслідуванню. Названі залежності і зв’язки між елементами механізму злочинів можуть бути визначені як закономірності механізму вчинення злочинів окремих видів. Вони входять в предмет дослідження криміналістичної методики і знаходять відображення в її наукових положеннях.

В процесі вивчення методикою діяльності по розслідуванню злочинів окремих видів (другої  частини об’єкту)  також виявляються залежності, пов’язані з виникненням слідчих ситуацій та їх детермінуючим впливом на черговість і особливості проведення слідчих дій і оперативно-розшукових заходів. Названі закономірності теж входять в предмет вивчення криміналістичної методики.

Таким чином,  в предмет криміналістичної методики відповідно структурі її об’єкту входять дві групи закономірностей: 1) закономірності механізму злочинів окремого виду;  2) закономірності розслідування злочинів окремого виду.

Знання,  накопичені в результаті пізнання об’єкту  і предмету дослідження методики, знаходять своє втілення у вигляді певних наукових положень, які і є основою розробки практичних рекомендацій по розслідуванню злочинів окремих видів.

Треба підкреслити, що чітке визначення об’єкту і предмету дослідження криміналістичної методики є необхідною умовою однозначного тлумачення окремих її наукових положень, структури її змісту. Очевидно, що одним з найважливіших з них є криміналістична характеристика злочинів, яка виступає елементом кожної методики розслідування злочинів окремого виду. За своїм змістом криміналістична характеристика — це знання (відомості), накопичені в результаті вивчення механізму вчинення злочинів окремого виду, його внутрішніх зв’язків і залежностей. Тому її структура як система знань детермінована структурою механізму вчинення злочинів як об’єкту пізнання.

З урахуванням вищевикладеного криміналістична характеристика злочинів може бути визначена як структурний елемент окремої методики розслідування, що являє собою систему відомостей про елементи механізму вчинення злочинів певного виду чи групи, в яких відбиваються закономірні зв’язки між цими елементами і які використовуються для розробки наукових рекомендацій, а також побудови і перевірки версій при розслідуванні конкретних злочинів.

Як підкреслювалося, структура відомостей криміналістичної характеристики злочинів відбиває структуру об’єкту пізнання — механізму вчинення злочинів певних видів чи груп. Тобто елементами криміналістичної характеристики злочинів є відомості про елементи механізму їх вчинення. Виходячи з цієї концепції, не можна погодитися з точкою зору, що до змісту криміналістичної характеристики злочинів входить опис типових слідчих ситуацій [83, с.38; 84, с.94-95; 75, с.20; 49, с.312]. Вважаємо, що поняття слідчих ситуацій склалося як результат накопичення відомостей про другу частину об’єкту дослідження криміналістичної методики — розслідування злочинів окремого виду. Слідчі ситуації характеризують не механізм вчинення злочинів, а процес їх розслідування, а тому повинні розглядатися  в методиці окремо від криміналістичної характеристики злочинів, а саме в зв’язку з порушенням кримінальної справи і на певних етапах розслідування.

В залежності від деталізації описання елементів механізму злочинів визначення закономірних зв’язків між ними на основі статистичного обрахування, а також використання положень інших наук кримінально-правового циклу в літературі криміналістичні характеристики злочинів класифікуються на види. Зокрема, виділяються повні криміналістичні характеристики злочинів, скорочені (неповні) і загальні [63 с.20].

До повних криміналістичних характеристик злочинів відносять ті з них,  в яких містяться відомості про всі елементи механізму вчинення злочинів певної різновидності чи групи з визначенням закономірних зв’язків між цими елементами на основі статистичних даних. В цьому випадку закономірні зв’язки між елементами механізму злочинів певної категорії визначаються у вигляді відсотків частоти їх виявлення в певній кількості кримінальних справ, що піддавалися узагальненню.

Розробка повних криміналістичних характеристик, на нашу думку, можлива тільки відносно достатньо вузької групи злочинів певного виду. Вважаємо, що це обумовлено  кількома причинами. По-перше, в більшості видів злочинів можуть бути виділені окремі їх групи, які суттєво відрізняються одна від одної криміналістично значущими деталями механізму їх вчинення. Об’єднання їх в одній повній криміналістичній характеристиці неможливе без зниження достовірності даних. По-друге, визначення закономірних зв’язків між елементами механізму злочинів певної групи у вигляді кількісних показників (у відсотках) потребує, як правило, суцільного дослідження генеральної сукупності кримінальних справ окремих категорій  у певному регіоні і за визначений період [85, с.100-102]. По-третє, в матеріалах кримінальних справ знаходять відображення не всі відомості про механізм злочинів, а це потребує додаткових соціологічних методів збору інформації. Названі обставини обумовлюють величезні затрати часу на проведення подібних досліджень, результати яких з плином часу швидко втрачають свою цінність. Особливо це стосується злочинів, що вчиняються у сфері підприємницької діяльності,  умови якої характеризуються  надзвичайно мінливим правовим регулюванням.

Маючи на увазі вимоги, що пред’являються до повних криміналістичних характеристик злочинів, окремі автори приходять до висновку, що цілком «зрілих» і придатних для безпосереднього практичного використання криміналістичних характеристик на даний час ще не існує [64, с.53]. На наш погляд, розробка повних криміналістичних характеристик злочинів, враховуючи її складність і обсяг, є сферою діяльності не окремих науковців, а науково-дослідних колективів. Стосовно злочинів у сфері підприємництва, вважаємо можливим і доцільним  розробку повних криміналістичних характеристик злочинів окремих видів, що вчиняються в окремих видах підприємницької діяльності: виробничій, торговельно-закупівельній, страховій, банківській та ін.

Неповні (скорочені) криміналістичні характеристики містять описання особливостей злочинів окремої різновидності чи групи з визначенням наявності закономірних зв’язків між окремими елементами їх механізму. Але визначення закономірних зв’язків на відміну від повних криміналістичних характеристик не спирається на статистичні дані. Тут використовуються не конкретні цифри, а поняття типу «найчастіше», «вірогідніше всього». Безпосередньою основою для подібних висновків є знання, одержані в результаті практичної діяльності або вивчення кримінальних справ певної категорії, але без відповідного статистичного обрахування .

Не дивлячись на те, що неповні криміналістичні характеристики злочинів виглядають менш достовірними в порівнянні з повними, вони мають велике практичне значення. Показ в такій криміналістичній характеристиці високої вірогідності наявності певних обставин та їх ознак, закономірних зв’язків між ними допомагають слідчому в побудові версій, плануванні розслідування, визначенні тактики проведення слідчих дій.

Загальні криміналістичні характеристики містять описання механізму злочинів окремого виду, які можуть бути розподілені на більш-менш вузькі групи. Основою для внутрішньовидової класифікації злочинів може бути, наприклад, галузь господарської діяльності, особливості суб’єкту злочину, предмету посягання тощо [49, с.326]. Такі криміналістичні характеристики узагальнюють ознаки кількох внутрішньовидових груп злочинів і пов’язані, як правило, з використанням положень інших наук кримінально-правового циклу, які мають значення для розслідування. Справа у тому, що такий об’єкт дослідження як злочинність вивчається різними науками і під різними кутами зору. В результаті сформувалися предметні кримінально-правові, кримінологічні і криміналістичні характеристики злочинів окремих видів, положення яких  можуть ефективно використовуватися в практичній діяльності по розслідуванню злочинів.

Кримінально-правова характеристика злочинів знаходить своє втілення у вченні про склади злочинів окремих видів, їх особливості та теорії кваліфікації. Ці положення кримінального права разом з положеннями кримінально-процесуального права (вчення про предмет доказування) складають теоретико-правову основу розробки криміналістичних характеристик злочинів окремих видів і рекомендацій щодо їх розслідування.

Кримінологічна характеристика злочинів містить описання поширеності злочинів певного виду, їх різновидностей, типових способів вчинення, їх мотивацію, місце і час, а також особливості суб’єктів злочинів [86, с.164]. Вказані положення кримінології  можуть бути використані в процесі розслідування. Зокрема, виключно важливе значення вони мають для профілактичної діяльності слідчого, а тому повинні враховуватися при розробці відповідних методик.

На наш погляд, в дійсний час можна констатувати формування комплексних характеристик злочинів окремих видів, побудованих на взаємному зв’язку і взаємному проникненню предметних характеристик злочинів як результат інтеграції наук кримінально-правового циклу [86, с.5]. Практичне використання комплексних характеристик злочинів повинно забезпечувати всебічність розслідування злочинів. Адже слідчий, приймаючи ті  чи інші рішення у кримінальній справі, не замислюється над тим, положення яких юридичних наук він застосовує. Для нього це комплекс професійних знань. Кримінально-правова кваліфікація розслідуваного діяння, тягне за собою визначення відповідного предмету доказування, що, в свою чергу, потребує проведення певних слідчих дій, вибір тактики їх проведення з урахуванням суттєвості цього злочину та особистостних рис учасників процесу. Поєднання цих положень у криміналістичній методиці, на наш погляд, дозволить подолати бар’єри між галузевими науковими дослідженнями, значно збагатити їх і підвищити практичну значимість.

Створення комплексних характеристик злочинів окремих видів, як правило, передує розробці повних криміналістичних характеристик, створюючи теоретичні основи для більш глибоких досліджень. В дійсний час це актуально  щодо злочинів, що вчиняються у сфері підприємницької діяльності. Злочинність пристосовується до нових економічних умов, породжуючи нові форми кримінальних проявів. Це ставить на порядок денний оновлення методик виявлення і розслідування економічних злочинів [87]. Вирішення цієї проблеми, на наш погляд, знаходиться у площині проведення комплексних наукових досліджень – з використанням положень наук кримінально-правового циклу.

Оскільки корислива злочинність у сфері підприємництва має у своїй основі заволодіння чужим майном (шляхом шахрайства, привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем) саме характеристика розкрадання майна має бути стрижнем комплексної методики розслідування. Характеристика розкрадань майна повинна вміщувати описання таких деталей злочинного механізму, знання яких використовуються для вирішення  тактичних завдань розслідування. Виходячи з даних положень, криміналістична характеристика розкрадань майна повинна відбивати традиційні елементи їх механізму але з урахуванням тієї специфіки, яку накладає на них підприємницька діяльність, а також взаємні зв’язки з іншими злочинами, оскільки вони утворюють єдину технологію злочинної діяльності:

• особливості предмета посягання (матеріальні цінності, грошові кошти, цінні папери);
• обстановка вчинення злочину (загальноекономічні і правові умови підприємницької діяльності, організаційно-правові форми підприємств, стан контролю з боку відповідних державних органів, місце знаходження суб’єктів підприємництва та існування між ними певних відносин тощо);
• способи підготовки, вчинення і приховування розкрадання (прийоми створення сприятливих умов для заволодіння майном, прийоми безпосереднього заволодіння майном та його використання, заходи щодо маскування розкрадання, вчинення супутніх розкраданню злочинів);
• сліди розкрадання (документів та речових доказів, свідчень осіб, що вказують на протиправне заволодіння майном);
• особливості суб’єкта розкрадання та супутніх злочинів (підприємця-фізичної особи, посадових осіб і службовців юридичної особи — суб’єкта підприємництва);
• особливості потерпілого від розкрадання (підприємця, окремих громадян) [88].

Принципові  можливості використання в розслідуванні економічних злочинів положень з їх криміналістичної характеристики, як відзначається у літературі,  полягає в тому, що коли відомі одні обставини, то припускається з великою вірогідністю існування інших [89, с.60-61]. Наприклад, якщо на початку розслідування встановлено певний спосіб розкрадання, то, ґрунтуючись на відповідних положеннях криміналістичної характеристики, можна висувати припущення щодо кола осіб, які можуть бути причетні до цього злочину, та інших його обставин. Крім того, криміналістична характеристика розкрадань є  підгрунтям для висунення версій про вчинення й інших злочинів у сфері підприємництва, які знаходяться між собою у закономірному зв’язку і утворюють єдину технологію злочинної діяльності.

На закінчення розгляду даної проблематики не можна не звернути увагу на існування дискусії про співвідношення в окремих методиках розслідування криміналістичної характеристики злочинів і предмету доказування (обставин, що підлягають встановленню). У вирішенні цієї теоретичної проблеми окремими дослідниками виділяються чотири основні точки зору [65, с.13-14]. Їх аналіз дає підстави для висновку про те, що відмінності в підходах вчених обумовлені не різним тлумаченням суттєвості цих категорій, а різними аспектами їх дослідження — автори розглядають проблему у різних площинах. А.В.Старушкевич відзначає, що відмінності і спільні ознаки вказані категорії мають за: а) юридичною природою; б) функціями, які вони виконують; в) структурними елементами змісту. [65, с.15]. Але констатації того, що “предмет доказування” і “криміналістична характеристика злочинів”  мають як спільні риси, так і відмінності, замало. Головна проблема полягає в тому чи слід включати положення про предмет доказування і криміналістичну характеристику в структуру окремої методики розслідування.

Історія цього питання свідчить, що на ранньому етапі розвитку методики розслідування злочинів окремого виду першим її структурним елементом було викладення кримінально-правової характеристики злочинів даного виду, предмету доказування (обставин, які необхідно встановлювати) та характеристики способів цих злочинів. У зв’язку з появою і використанням терміну “криміналістична характеристика злочинів” кримінально-правова характеристика і вказівки на предмет доказування були фактично витіснені з методик. Але в умовах термінологічної і змістовної плутанини в криміналістичній характеристиці злочинів стали наводитися різноманітні відомості про них, що досить віддалено стосувалися питань їх розслідування. В результаті втрачався логічний зв’язок між криміналістичною характеристикою злочинів і наступними  структурними елементами методики (особливостями порушення кримінальних справ, слідчими ситуаціями, тактикою проведення слідчих дій та ОРЗ). Усвідомлюючи це, окремі автори почали включати до методик розслідування як самостійні її елементи і криміналістичну характеристику злочинів, і обставини, що підлягають доказуванню [90, с.142]. При цьому, враховуючи схожість цих положень між собою, неможливо було уникнути певного дублювання. Саме це стало одним з аргументів у пропозиції про відмову від криміналістичної характеристики злочинів як структурного елементу методики, з чим погодитися не можна [48, с.223].

На наш погляд, є очевидним, що криміналістична характеристика злочинів окремих видів за своєю суттю — ніщо інше як детальна характеристика механізму вчинення злочинів окремих видів, обставини якого входять у предмет доказування. Тобто предмет доказування при розслідуванні злочинів – це перелік завдань (обставин, які необхідно встановити), а криміналістична характеристика – це описання вірогідних варіантів існування цих обставин. Тому вважаємо, що відповідним повинно бути використання цих категорій в окремих методиках розслідування. На наш погляд, особливості предмету доказування (перелік завдань) доцільно наводити  в другому структурному елементі кожної окремої методики – при розгляді питань оцінки первинного матеріалу і порушення кримінальної справи у тісному зв’язку з типовими слідчими ситуаціями. Таким чином буде забезпечуватися логічність викладення матеріалу в окремих методиках розслідування.

1. 3. Характеристика предмета посягання і умов вчинення злочинів у сфері підприємництва 

З криміналістичної точки зору відомості про особливості предмета злочинів того чи іншого виду  мають принципово важливе значення для їх розслідування. Це пояснюється тим, що властивості предмета посягання закономірно пов’язані з своєрідностями умов вчинення злочинів (умов існування предмета). Зв’язки такого ж роду існують  між предметом  посягання і особистістю злочинця та іншими елементами механізму розкрадань. Так, в значній мірі предмет розкрадання детермінує дії злочинців по підготовці, вчиненню і приховуванню цього злочину, які, в свою чергу, пов’язані з утворенням певних слідів — джерел доказів. Саме ця обставина робить необхідним більш-менш детальне дослідження цих питань в межах окремих методик розслідування.

Предметом  злочину в теорії кримінального права вважається усяка річ матеріального світу, з певними ознаками якої кримінальний закон пов’язує наявність в діях особи конкретного складу злочину. Це має місце далеко не у всіх випадках, а лише там, де на предмет злочину вказується безпосередньо в диспозиції статті кримінального закону [91, с.47-48]. Що стосується такого злочину як розкрадання, то його предмет визначається поняттям «майно», що охоплює матеріальні цінності, гроші, цінні папери. У літературі останнього часу звертається увага на особливості економічних злочинів, предметом яких стають “банківські гроші”, зокрема бюджетні кошти [92, с.3]. З появою і використанням в економічній теорії таких нових понять, як “пластикові гроші”[93], “електронні гроші” [94] з’явилися додаткові підстави для переосмислення положень про предмет корисливих злочинів як елемент їх кримінально-правової та криміналістичної характеристик.

Предметом посягання у сфері підприємництва найчастіше виступають матеріальні цінності і грошові кошти в національній чи іноземній валюті (готівкові, безготівкові). Фактично вони являють собою форми існування вартості, яка виконує виключно важливу функцію у суспільстві. Володіння особою тією чи іншою формою вартості визначає не тільки можливості цієї особи у задоволенні своїх повсякденних життєвих потреб, але  в значній мірі детермінує статус цієї особи у суспільстві, яке розвивається на основі ринкової економіки.

Слід зазначити, що в умовах адміністративно-командної економіки розкрадання майна вчинялися посадовими і матеріально-відповідальними особами, як правило, для задоволення споживчих потреб – в їжі, одязі, житлі, предметах розкоші. В умовах же існування ринкових відносин спрямованість цих злочинів докорінно міняється – їх головною метою стає заволодіння фінансовими ресурсами (капіталом). На перший план висувається не задоволення  споживчих потреб суб’єкта (вони відходять на другий план), а вкладення ним викраденого майна в розширення свого бізнесу а з ним і впливу на суспільні інституції.

Таким чином особливістю розкрадань у сфері підприємницької діяльності є, перш за все, те, що предметом посягання тут виступає майно як капітал. З криміналістичної точки зору це детермінує не тільки багаторазове зростанні матеріальної шкоди від таких злочинів, але і обумовлює їх підвищену організованість, специфічні способи підготовки, вчинення і приховування, їх сліди, а також форми і засоби протидії правоохоронним органам. Є очевидним, що ці фактори значно ускладнюють розслідування розкрадань майна, вчинених з використанням підприємств, у порівнянні з розслідування розкрадань “звичайних”.

Матеріальні цінності виступають  безпосереднім предметом розкрадання у сфері підприємницької діяльності найчастіше у вигляді партій певного товару. В таких випадках підприємець-шахрай вводить в оману свого партнера за угодою, використовуючи для розрахунку, наприклад, незабезпечену чекову  книжку, яка по суті є підробленою. Маючи такий документ, шахрай прибуває на підприємство-постачальник, домовляється про закупку певної кількості товару, тут же розплачується чеком і негайно вивозить товар своїм транспортом. Факт підробки чеку виявляться тільки при його проходженні через банківську систему (в банку чекодавця), що дає змогу підприємцю-шахраю разом з «купленим» товаром зникнути [95, с.211-214].

Можливий й інший варіант  заволодіння матеріальними цінностями. Так, організована злочинна група у складі трьох мешканців Полтавської області Горбунова, Дуденченко і Медведєва, вивчивши важке становище зі збутом на меблевих підприємствах України, придбала у м. Харкові фіктивне приватне підприємство “Інтеркім”. Маючи на руках статутні документи і печатку, а також підроблені паспорти, “підприємці” почали роз’їжджати по країні з метою обманного заволодіння меблями з наступним їх продажем і присвоєнням виручених грошей. Наприклад, вони запропонували керівникам закритого акціонерного товариства (ЗАТ) “Дніпропетровський меблевий комбінат” купити їхні меблеві вироби на загальну суму 12025 грн. на умовах попередньої 50% оплати. Керівництво ЗАТ, терплячі фінансову скруту, погодилося на такі умови. Відповідно до укладеної угоди підприємці-шахраї внесли до каси зазначеного ЗАТ 5400 грн. готівкою з умовою, що останні 6625 грн. будуть перераховані протягом 30 днів після одержання меблів. Відвантажені зі складу ЗАТ меблі було вивезено автомобілем до Харкова, де частина з них була реалізована, а друга частина вивезена до Московської і Тульської областей та продана. Виручка була присвоєна і розподілена між співучасниками афери. Борг ЗАТ, природно, ніхто повертати і не думав.

За такою схемою злочинна група укладала договори з відкритим акціонерним товариством (ВАТ) “Карловська меблева фабрика” (Полтавська обл.),  ВАТ “Красноградська меблева фабрика” (Харківська обл.), ВАТ “Зоря” (м. Світловодськ Кіровоградської обл.). Всього своєю “підприємницькою” діяльністю злочинна група завдала збитків меблевим виробникам на загальну суму близько 60 тис. грн.[96].

Розглядаючи матеріальні цінності як предмет посягання, треба відзначити, що характерним він є й у відносинах українських підприємств з іноземними партнерами при посередництві різноманітних шахрайських підприємницьких структур. В більшості випадків посередники-шахраї укладають договори, зокрема, металургійними чи вугільними підприємствами на виконання посередницьких послуг по експорту  продукції іноземним фірмам. Після поставок металу (вугілля) за кордон іноземні фірми, з якими посередниками було укладено договори, розраховуються частково або зовсім цього не роблять. Звертає на себе увагу  й те, що в багатьох таких випадках виконання угод з іноземними фірмами супроводжується ліквідацією українських недержавних підприємств-посередників відразу після відправки товару за кордон. Це дає змогу їх керівникам за попередньою домовленістю з партнерами за кордоном розпоряджатися товаром, яким вони протиправно заволоділи. Такі шахрайські операції здійснюються з утворенням фіктивних фірм за кордоном, які після їх проведення також ліквідуються [32].

Грошові кошти є найбільш поширеним предметом розкрадання для сфери підприємництва що цілком зрозуміло, оскільки вони є метою будь-якого виду підприємницької діяльності. За окремими оцінками питома вага грошових коштів як предмета посягання при вчиненні розкрадань у сфері підприємництва сягає понад 76% [97, с.112]. Анкетування практичних працівників правоохоронних органів з цього питання також свідчить, що  грошові кошти найчастіше виступають предметом посягання у кримінальних справах про розкрадання у сфері підприємництва.

В криміналістичному аспекті, на наш погляд, важливо враховувати ту обставину, що грошові кошти можуть бути предметом розкрадання як в готівковій, так і в безготівковій формі (готівкова і  безготівкова форми розрахунків).  У зв’язку з цим доцільним є використання понять “готівкові грошові кошти” (готівка) і “безготівкові грошові кошти”.  Матеріальними носіями готівки є паперові купюри та металеві монети, а безготівкових коштів – рахунки в банках, різні форми розрахункових документів на паперовій чи електронній основі (платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, чеки, акредитиви, векселі, платіжні вимоги, інкасові доручення) [98]. Приймаючи до уваги, що у відповідності з ст. 1-3 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” цінні папери (акції, облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання республіки, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери) можуть використовуватися як засіб розрахунку, останні також можуть вважатися матеріальними носіями безготівкових коштів [99]. Щодо термінів “пластикові гроші” та “електронні гроші” треба зазначити, що підставою для їх появи слугував характер матеріального носія безготівкових коштів (пластикова електронна картка). Тому використання зазначених термінів вважаємо можливим тільки в переносному, образному значенні, також як і поняття “банківські гроші”.

У зв’язку з розглядом форм існування  грошових коштів як предмету посягання також важливо звернути увагу на те, що за ознакою національної приналежності коштів та їх матеріальних носіїв останні поділяються на дві категорії – валюту України та іноземну валюту. Валюта України (національна валюта) – це грошові знаки у вигляді банкнот,  монет,  що перебувають  в  обігу та є законним платіжним засобом на території України,  а також вилучені з обігу  або  такі,  що  вилучаються  з нього,  але підлягають обміну на грошові знаки,  які перебувають в обігу. Іноземна валюта  —  це іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, монет, казначейських білетів, що перебувають в обігу та є законним платіжним  засобом  на території відповідної іноземної держави,  а також вилучені з обігу або  такі,  що  вилучаються  з  нього,  але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу [100].

Готівкові грошові кошти  є більш звабливим для підприємців-злодіїв предметом розкрадання в порівнянні з матеріальними цінностями. З певною сумою грошей легше зникнути ніж з партією товару. Відтак підприємницькі дії з готівкою є дуже уразливими для розкрадань та різного роду зловживань. Враховуючи цю обставину, чинне банківське законодавство суттєво обмежує сферу і максимальні обсяги операцій з готівкою. Тому, як показує слідча практика, типовими  випадками розкрадання готівкових грошей з використанням підприємницьких структур для України та інших країн СНД було заволодіння коштами громадян, що залучалися обманним шляхом довірчими товариствами, страховими компаніями, пенсійними фондами тощо.

Так, директор повного товариства (ПТ) «Крикет» Панибратченко у 1995 р. шляхом рекламування вигідних умов страхування життя спокусив багатьох громадян звернутися до послуг своєї фірми. Грошові внески громадян надходили через касирів та інспекторів по страхуванню і оформлялися як договори позики. ПТ «Крикет» зобов’язувалося через обумовлений термін запозичені суми повернути і додатково виплатити страхові відсотки. Але страхові поліси складалися на зворотному боці бланків договору позики і, як встановило слідство, юридичної сили не мали. Фактично Панибратченко вдався до обману, користуючись юридичною неосвіченістю громадян.

Всього було оформлено таким чином договорів з громадянами на загальну суму понад 319 млн. крб. (3190 грн.). Гроші, що надходили від громадян за договорами за касою не оприбутковувалися і в банк не здавалися, а передавалися касирами та інспекторами безпосередньо Панибратченко. Вказана сума, як було встановлено  в ході слідства, не була вкладена в будь-яке підприємство, а була витрачена Панибратченко на особисті потреби. Договірні умови, природно, не виконувались – одержані від громадян суми повернуті не були [101].

Подібні дії по обманному заволодінню готівковими коштами громадян, які грунтувалися на юридичній необізнаності людей (вони не розуміли, що угоди з ПТ “Крикет” не мають юридичної сили) повинні кваліфікуватися як шахрайство (ст. 190 КК України), оскільки одержані у такий спосіб кошти не можуть визнаватися власністю товариства. Тому дії, пов’язані з оформленням і видачею громадянам “документів” входять до предмету доказування шахрайства і не потребують окремої кваліфікації.

Безготівкові грошові кошти (“банківські гроші”) є специфічним предметом розкрадання, оскільки по своїй суті вони є записами грошових сум на рахунках у банку. Безготівкові гроші відповідно до інструкції НБУ про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті можуть знаходитись на поточному або депозитному рахунках [102].

Поточні рахунки відкриваються  підприємствам  усіх видів  та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів  розрахункових операцій у процесі господарчої діяльності. Депозитний рахунок (депозит) — це вклад грошових засобів (цінних паперів) на зберігання в банку. Функціонування депозитних рахунків забезпечується через чековий обіг.

На поточному рахунку знаходяться гроші, призначені для здійснення статутної діяльності (закупівлі сировини, обладнання, товарів, робочої сили тощо). Тобто в цьому випадку безготівкові грошові кошти виступають як фінансові ресурси, що використовуються в підприємницькій діяльності. Їх функціонування забезпечується через проведення певних розрахункових операцій, пов’язаних зі складанням і використанням різноманітних розрахункових документів (платіжних доручень, платіжних вимог,  чекових книжок тощо), в яких фіксуються ті чи інші дії. Саме в цьому аспекті, як фінансові ресурси, безготівкові гроші виступають предметом розкрадання. Безготівкові грошові кошти існують у формі документальних  і електронних записів на рахунках у банках. Саме з електронною формою розрахунків пов’язано введення в науковий обіг понять “електронних” і “пластикових” грошей.

Є всі підстави погодитись з тезою про те, що розкрадання безготівкових коштів з використанням банківських установ є основним засобом накопичення кримінального капіталу в Україні [103, с.66-68]. Розкрадання безготівкових грошових коштів являє собою навмисне, протиправне збільшення суб’єктом підприємницької діяльності грошових сум, що знаходяться на банківському рахунку з корисливих спонукань за рахунок коштів іншої особи (фізичної чи юридичної). Здійснюється це через використання досить складних злочинних технологій, які включають в себе в якості складових елементів утворення фіктивних підприємств, укладання від їх імені фіктивних угод, складання фіктивних розрахункових документів та використання механізму банківських операцій. Прикладом може слугувати використання лоро-рахунків для незаконного переведення національної валюти в іноземну і переведення її на рахунки в зарубіжні банки [104].

Предметом розкрадання може виступати валютна виручка підприємств, які мають право займатися зовнішньоекономічною діяльністю. Характерною рисою такої злочинної технології виступає використання експортних операцій через фірми посередники, які через деякий час після відправки товару за кордон зникають. Так, одна з одеських фірм відправила за кордон 55,4 тис. т металу на суму 12,3 млн. доларів, але в Україну надійшло лише 4 млн. доларів. Інша  одеська фірма «М» за контрактом з болгарською фірмою поставила в Болгарію та В’єтнам металопродукції на 4 млн. доларів, фактично ж отримала лише 300 тис. доларів. Такі ж випадки мали місце в Криму, де за валютними контрактами було вивезено 50 тис. тонн металу на загальну суму 3 млн. доларів, а надійшло за нього лише 150 тис. Аналогічні явища супроводжують діяльність підприємств вугільної промисловості та деяких інших галузей народного господарства [32].

В подібних  випадках, коли іноземна фірма  перераховує обумовлену угодою суму за одержаний метал, вугілля тощо, але в Україну на рахунок підприємства-постачальника надходить тільки частина належної суми, то мова може йти про привласнення валютної виручки з боку керівників посередницьких структур та їх співучасників. Про це, зокрема, свідчать поширені факти ліквідації цих структур при названих обставинах, коли посередники мають змогу залишити частину валютної виручки на особистих рахунках в іноземних банках. Але тут виникає питання і про роль керівників державних підприємств-постачальників при укладанні подібного роду угод. В таких випадках мова може йти як про заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем (ст.191 КК України), так і про ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК України), розслідування яких має фінансовий характер [105].

Слід зазначити, що такі злочини мають значне поширення і в Росії. Зокрема, в Далекосхідному регіоні, де предметом експортно-валютних операцій є деревина і рибопродукція, за порушеними кримінальними справами встановлено, що величезні суми валютної виручки осідають в іноземних банках на рахунках, відкритих на імена керівників регіону, державних підприємств і комерційних структур. Найбільш “популярним” засобом заволодіння валютною виручкою і накопичення її в закордонних банках є, так званий, “трансферт”. Його суть полягає в укладанні експортно-імпортного контракту з певною іноземною фірмою з зобов’язанням обміну товару за договірними цінами. При цьому офіційно зафіксована в договорі ціна за вітчизняний товар значно нижча за реальну (на 20-25%), яка фіксується “джентльменською” угодою. Різниця між офіційно визначеною і фактично одержаною валютною виручкою переказується іноземними партнерами на рахунок в іноземному банку на ім’я певного керівника [106].

Особливістю умов, в яких вчиняється розкрадання майна та інші економічні злочини, є те що в Україні (як і в інших країнах СНД) фактично існує «чорний ринок» безготівкових грошових коштів з певним курсом їх обміну на готівку чи вільноконвертовану валюту. З одного боку, є підприємці які бажають великі суми безготівкових грошових коштів обміняти на готівку,  а з другого – злочинці, що прагнуть готівку (в національній чи іноземній валюті), здобуту кримінальним шляхом, обернути в безготівкові гроші і мати змогу використовувати їх в легальному бізнесі. Попит породжує пропозицію – в Україні в дійсний час сформувалися і функціонують цілі протиправні фінансові системи, які надають відповідні послуги. Вони одержали умовну назву “конвертаційні центри”, призначення яких полягає в наданні послуг по незаконному обміну національної валюти в іноземну, готівки в безготівкові гроші, ухиленні від сплати податків суб’єктів підприємництва. Така діяльність перетворилася в надзвичайно прибутковий незаконний бізнес. Матеріали окремих кримінальних справ, порушених у зв’язку з функціонуванням конвертаційних центрів свідчать, що в окремих випадках їх прибуток за добу складав 15-20 тис. доларів США [107]. Механізм функціонування конвертаційних центрів досить складний, пов’язаний з процесами обігу “брудних” грошових потоків і заслуговує окремого розгляду (див. підрозділ 1.5).

Подібні явища є масовими і виступають наслідком функціонування тіньової економіки. Наявність двох паралельно існуючих і співвідносних за своїми ресурсами легальної і тіньової економік обумовлює «перелив» фінансових ресурсів в той чи інший бік. Саме відтік ресурсів з легальної економіки і їх використання в неконтрольованій державою тіньовій економіці є однією з головних причин кризового стану України.

З кримінологічної точки зору (але це має значення і в криміналістичному аспекті) існування можливостей безперешкодної  трансформації грошових коштів з легальної економіки в “тінову” сильно детермінує економічну злочинність. Організовані злочинні угрупування, беручи до уваги цю можливість, здійснюють широкомасштабні фінансові афери, заздалегідь розраховуючи свої дії по підготовці, вчиненню і маскуванню розкрадань майна в особливо великих розмірах. Засобом для цього є надзвичайно поширене фіктивне підприємництво. Щороку тільки податковими органами виявляється до 20 000 фіктивних фірм [108]. Поширеність фіктивного підприємництва пояснюється, перш за все, тим, що в Україні поки що не утворені умови, сприятливі для легальної підприємницької діяльності. Фіктивні підприємства використовуються як організованими злочинними групами для вилучення кримінальних доходів, так і “добропорядними” підприємцями для приховування своїх прибутків від оподаткування і прикриття незаконної діяльності [109].

Аналіз кримінальних справ про економічні злочини та іншої інформації дає підстави для висновку про те, що створення  комерційних структур без наміру виконання статутної діяльності  або укладання діючим суб’єктом підприємницької діяльності господарчих та фінансових угод без наміру їх виконання може мати кілька протиправних цілей:

1) заволодіння чужим майном з використанням статусу  суб’єкта підприємницької діяльності;

2) ухилення від сплати податків;

3) незаконне одержання кредитів;

4) легалізація незаконно здобутих коштів;

5) прикриття незаконної діяльності (операцій з готівкою і валютою, переказ коштів за кордон тощо);

6) надання незаконних послуг іншим суб’єктам підприємницької діяльності.

Враховуючи широкий спектр протиправних цілей, які можуть бути досягнуті з використанням фіктивного підприємництва, останнє включається в кримінальні технології організованих злочинних угрупувань у сфері економіки.

Усунення або принаймні  нейтралізація умов, що сприяють вчиненню розкрадань та інших злочинів у сфері підприємництва, вимагає, перш за все вдосконалення законодавства, яке регулює діяльність підприємницьких структур, фінансово-кредитних установ [110]. Головна задача при цьому полягає у зменшенні обсягу тіньової економіки та її впливу на суспільне життя, оскільки тіньова  економіка породжує не тільки злочинність, але і тіньову політику.

1.4. Характеристика способів і суб’єкта  розкрадань майна 

Особливості предмета посягання злочинів у сфері підприємницької діяльності обумовлюють і відповідні способи вчинення цих злочинів, характерні риси їх суб’єкта. Спосіб злочину є об’єктом вивчення наук кримінально-правового циклу: кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, кримінології [111, с.5]. В криміналістиці цьому питанню приділяється особлива увага, оскільки воно закономірно пов’язано з відшуканням слідів злочинів певних видів і встановленням осіб, що їх вчинили.

Особливості способів заволодіння чужим майном у сфері підприємництва визначаються тим, що суб’єктом злочину виступає підприємець (засновник підприємства чи найманий керівник). Крім того, ці особливості також залежать і від того, у якій формі існує це майно — матеріальних цінностей чи грошових коштів. Щодо матеріальних цінностей, то розкрадання їх з використанням атрибутів підприємства здійснюється, як зазначалося, шляхом укладення договору купівлі-продажу на умовах попередньої неповної оплати чи використанням підроблених платіжних документів. Але аналіз слідчо-судової практики показує що найчастіше зустрічаються випадки заволодіння грошовими коштами  і, що важливо підкреслити, з використанням розрахункових операцій. Тобто коли викрадені кошти проходять через банківські рахунки. Саме використання у технологіях злочинної діяльності механізму розрахункових операцій (“перекидання” викрадених коштів через банківські рахунки десятків підприємств) створює суттєві труднощі у виявленні і розслідуванні таких економічних злочинів.

Розкрадання грошових коштів з використанням розрахункових операцій визначаються в літературі як фінансові шахрайства [112]. Конкретних прийомів шахрайського збагачення може існувати величезна кількість, що залежить, зокрема, від виду підприємницької діяльності та засобів, що використовуються при цьому [113; 114]. Але аналіз кримінальних справ даної категорії та інших матеріалів дає підстави вважати, що різноманітність шахрайських прийомів — це не більш ніж варіації фактично кількох способів розкрадань. Спробу класифікації типових дій злочинців по заволодінню чужим майном зробили Голубовський В.Ю., Егоршин В.М., Сурков К.В., Овчинников Г.А. і Никодимов І.Ю. у спільній роботі. Вони виділили три основні групи способів шахрайств у підприємницькій діяльності, в межах яких, на їх думку, злочинці використовують численні прийоми обману потерпілих: 1) введення в оману потерпілого шляхом використання підроблених або фальсифікованих документів (платіжних доручень, гарантій тощо); 2)  заволодіння чужим майном шляхом зловживання довірою; 3) введення потерпілого в оману шляхом укладення договору, який завідомо не може бути виконаний [115, c.21-24]. Аналіз тлумачення змісту наведених способів показує, що автори для побудови класифікації використали близькі але різні за обсягом поняття (підстави класифікації). З-за цього запропонована класифікація способів шахрайств у підприємницькій діяльності не може бути визнана логічною. Так, автори, розглядаючи зміст способів заволодіння чужим майном другої групи, підкреслюють, що одним з найпоширених прийомів обману власника є пред’явлення йому підроблених документів [115, с.22]. Але те ж  саме можна сказати і про третю групу прийомів, адже укладання фіктивних господарчих договорів шахраями, як правило, пов’язане з використання ними підроблених документів для обману партнера. На наш погляд, для побудови класифікації способів розкраданнь у підприємницькій сфері необхідно враховувати не тільки зовнішні атрибути дій злочинців але і суттєвість господарсько-фінансових операцій, які використовується ними для досягнення злочинної мети.

Як зазначалося, найбільш небезпечними за обсягом викрадених грошових сум, є такі, що вчиняються  з використанням банківського розрахункового механізму. При опитуванні практичних працівників правоохоронних органів з цього питання майже 90% респондентів вказали на те, що подібні злочини вчиняються завжди при участі або сприянні працівників банківських установ. На основі даних слідчої практики можна виділити наступні узагальнені способи (групи способів) розкрадань грошових коштів, що вчиняються з використанням правового статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються з використанням комп’ютерної техніки для здійснення фіктивних електронних платежів. Розкрадання грошових коштів вказаним способом можуть вчинити наймані працівники  певного підприємства, що мають доступ до його банківського рахунку (менеджери, аналітики, програмісти, оператори ЕОМ та інші службові особи, які здійснюють розрахункові операції). Тобто, це вельми обмежене коло осіб, але виявити розкрадання і потім доказати винність певної особи буває досить важко.

Проблема боротьби з «комп’ютерними» розкраданнями в економічно-розвинутих країнах відома вже давно і там приймаються відповідні законодавчі та організаційні заходи [116]. З впровадженням у систему міжбанківських розрахунків електронних засобів в Україні в окремих її регіонах (Автономна Республіка Крим,  Дніпропетровська, Донецька, Черкаська, Вінницька  області) були зареєстровані розкрадання грошей в особливо великих розмірах, учинені з використанням комп’ютерних технологій. Розмір збитків в доларовому еквіваленті обчислювався десятками і сотнями тисяч у кожному конкретному випадку. Ці факти свідчить про появу нового засобу  вчинення розкрадань і є всі підстави прогнозувати його поступове поширення.

Наприклад, начальник відділу комп’ютеризації Черкаської обласної дирекції Укрсоцбанку Цимошенко П.В.  вступив в злочинну змову з Карловим І.Л. та невстановленими особами і 2 вересня 1994 р., працюючі безпосередньо як спеціаліст по забезпеченню  електронної пошти, з метою розкрадання незаконно перерахував гроші  на загальну суму 990 млн. крб. Гроші були перераховані трьома, сформованими Цимошенко, фіктивними платіжними дорученнями (по 330 млн. крб. кожна) з рахунку Черкаського акціонерного товариства (АТ) «Інвестверк» на рахунок АТ «Фінанси та кредит» в Київському акціонерно-комерційному банку (АКБ) «Ажио».

Перерахувавши гроші в сумі 990 млн. крб., Цимошенко з 2.09. по 9.09.1994 р. з метою приховування злочину умисно шляхом коректування бази комп’ютерних даних банку щоденно самовільно вносив на баланс банку, неправдиві відомості: вводив в оборот банку на початку кожного робочого дня і виводив у його кінці суму в 990 млн. крб. Це створювало видимість нормальної роботи банку і дозволяло уникати викриття злочину протягом певного часу, достатнього для вилучення чи використання перерахованих грошей.

Роль Карлова полягала в забезпеченні оформлення документації, за допомогою якої планувалося заволодіти грошима, перерахованими в АКБ «Ажио» у м. Києві. Виконуючи цей задум, Карлов через свого знайомого Савицького і при сприянні Степаненко, який працював старшим інспектором відділу охорони громадського порядку УМВС в Черкаській області, замовив від імені АТ «Інвестверк» і виготовив на приватному підприємстві (ПП) «Мажар», одним із видів підприємницької діяльності якого було виготовлення печаток, підроблену печатку АТ «Інвестверк». Маючи в своєму розпорядженні підроблену печатку, Карлов 8.09.94 р. у Києві в приміщенні АТ «Фінанси та кредит» від імені АТ «Інвестверк» уклав між АТ «Інвестверк» і АТ «Фінанси та кредит» фіктивні договори: «Про сумісну фінансову діяльність» та «Про передачу прав володіння облігаціями першої позики АТ «Фінанси та кредит»» на 330 облігацій загальною сумою 990 млн. крб., тобто на суму, перераховану Цимошенко.

В результаті укладання цих договорів Карлов фактично викупив право володіння 330 облігаціями АТ «Фінанси та кредит» і мав можливість пред’явити придбані облігації до викупу іноземними засновниками цього АТ і одержати грошовий еквівалент їх вартості в ВКВ або в національній валюті України [117].

Таким чином, Цимошенко при співучасті Карлова вчинив розкрадання коштів в особливо великих розмірах шляхом зловживання своїм службовим становищем, зокрема, використання доступу до комп’ютерної техніки для  здійснення фіктивних електронних платежів, тобто злочин передбачений ст. 86-1 Кримінального кодексу України 1960 р. ( ч.5 ст.191 КК України).[4] Крім того, в діях Цимошенко, пов’язаних з внесенням в електронний баланс банку неправдивих відомостей і маскуванням таким чином розкрадання, вбачаються ознаки службового підроблення – ст.172 (ч.2 ст. 366 КК України) і порушення роботи автоматизованих систем – ст. 198-1 (ч. 2 ст. 361 КК України). Дії  Карлова кваліфікувалися як співучасть у розкраданні грошових коштів в особливо великих розмірах, а також як підробка документів – ст. 194 (ст. 358 КК України). Вчинені Цимошенко і Карловим злочини між собою тісно пов’язані і виступають своєрідними елементами технології злочинної діяльності, яка потребує під час розслідування ретельного кримінально-правового і криміналістичного аналізу.[5]

Як свідчить слідча практика, розкрадання даного різновиду мають особливості відносно суб’єктного складу – вони вчиняються організованими злочинними групами. В наведеній кримінальній справі не всіх членів злочинної групи було встановлено. Але в такі групи розкрадачів, як правило, входять працівники банківських закладів, різноманітних комерційних структур, обчислювальних центрів банківських установ.

Об’єднання в такі групи продиктовано прагненням вчиняти розкрадання коштів в особливо великих розмірах і надійно їх приховувати. Подібні групи утворюються шляхом добровільного об’єднання всіх учасників розкрадання, а також активного залучення в групу необхідних для скоєння злочину за своїм службовим станом та повноваженнями осіб. Налагоджуючи відносини з «потрібними» людьми з числа працівників банківських та фінансових установ, розкрадачі намагаються домогтись необхідних їм пільг, переваг і умов безпеки для здійснення своєї злочинної діяльності. Для цього використовуються шляхи встановлення особистих (навіть інтимних) відносин, постановки в матеріальну або іншу залежність на основі різного роду послуг (переважно матеріального характеру), подарунків, які фактично є замаскованими хабарами.

Необхідно підкреслити, що до складу такої групи обов’язково входить один чи кілька учасників, які є програмістами або хоча б володіють певними знаннями та навичками в галузі комп’ютерних інформаційних технологій (інженери, програмісти та оператори ЕОМ).

Виявлення і розслідування «комп’ютерних» розкрадань грошових коштів пов’язані з великими труднощами, які обумовлені такими факторами:

— складністю виявлення таких злочинів через те, що їх «сліди» мають специфічний характер, а це потребує поєднання криміналістичних та спеціальних знань в галузі комп’ютерних технологій (в більшості випадків ці розкрадання виявляються і розкриваються випадково);

— поширеною практикою поєднання в обчислювальних центрах банківських установ посад програмістів і операторів ЕОМ  (дає змогу оператору, який фактично має доступ до паролів і ключів програм, самостійно і безконтрольно вносити будь-які відомості або зміни до програм, а після вчинення розкрадання знищити внесені відомості чи відновити програму);

— складнощами в розумінні порядку роботи комп’ютера в деяких технологічних ситуаціях ( справа в тім, що ні одна програма не застрахована від помилок і це дає змогу в окремих випадках маскувати розкрадання під збої засобів обчислювальної техніки) ;

— можливістю зацікавлених осіб шляхом натиснення на одну клавішу миттєво знищити інформацію, яка зберігається в “пам’яті” комп’ютера;

— неможливістю використання звичайних методів фінансової ревізії, оскільки для передавання інформації використовуються не фінансові документи , а електронні імпульси;

— небажанням потерпілих від злочину (найчастіше ними є великі комерційні банки та інші комерційні структури)  в окремих випадках співпрацювати з правоохоронними органами через страх викриття компрометуючих їх фактів.

Вчинення злочинів з використанням комп’ютерної техніки давно відомі в західних країнах. В криміналістичній літературі відзначаються труднощі у виявленні і розслідуванні цих злочинів. Зокрема підкреслюється, що в окремих випадках власники компаній, дізнавшись про подібні операції своїх підлеглих з комп’ютерною технікою, не тільки не повідомляли про це в поліцію, а й допомагали приховувати їх з метою подальшого використання злочинної “методики” у боротьбі зі своїми конкурентами. Цим, а також деякими іншими причинами пояснюється високий рівень латентності “комп’ютерних” злочинів бо тільки 15 % їх стає відомими поліції [118, с.446]. Але в багатьох країнах, зважаючи на складність виявлення і розслідування цих злочинів, приймаються спеціальні заходи щодо боротьби з ними. Зокрема, в США для цього в рамках ФБР створено спеціальний підрозділ, до якого входять поліцейські, які отримали спеціальну освіту і пройшли спеціальну підготовку. Заходи приймаються і на міжнародному рівні. Враховуючи ту обставину, що з упровадженням системи міжнародного електронного переказу грошових коштів, автоматизованих банківських машин (банкоматів) та інших прямих фінансових операцій зросла уразливість фінансових закладів, країнами Ради Європи 04.02.1997 р. прийняли рішення про утворення спеціальної комісії щодо виявлення і розслідування злочинів, що вчиняються в комп’ютерних мережах. Безпосередніми завданнями комісії є, зокрема,  здійснення контролю інформаційних мереж «Internet» з метою виявлення різноманітних «комп’ютерних» злочинів, в тому числі розкрадань грошей, та забезпечення ефективної взаємодії оперативно-розшукових служб країн при їх розкритті і розслідуванні [119]. Проблеми боротьби з комп’ютерною злочинністю останнім часом привертають увагу і вчених-криміналістів країн СНД [120; 121; 122; 123].

Розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються підприємцем шляхом укладення фіктивної угоди на умовах попередньої оплати з наступним заволодінням грошовими коштами партнера. Цей спосіб, як свідчить слідча практика, є досить поширеним [124]. В його основі закладено обман з боку несумлінного підприємця (шахрая) відносно наявності в нього певного товару і наміру його продажу. При цьому підприємець-шахрай може використовувати підроблені документи для переконання свого партнера по угоді в забезпеченості виконання договору.

На основі аналізу матеріалів кримінальних справ у використанні такого способу заволодіння грошовими коштами можна виділити кілька етапів:

1) рекламування підприємцем-шахраєм через своє підприємство або інші фірми наявності в нього певного, найчастіше, гостродефіцитного товару для продажу за відносно низькою ціною;

2) складання фіктивних документів, які «засвідчують» наявність товару (це може бути лист «постачальника» про відвантаження товару, довідка певної фірми про прийом на відповідальне збереження певної кількості товару тощо);

3) підшукання підприємця-співучасника для використання рахунку його фірми («підставної» організації) з метою маскування розкрадання;

4) переконання підприємцем-шахраєм особи, що бажає придбати товар, в наявності товару і наміру його продати ( наприклад, шляхом демонстрації і передачі партнеру ксерокопій фіктивних документів);

5) укладення угоди про поставку товару на умовах попередньої оплати (100%) і перерахування грошей на рахунок, вказаний підприємцем-шахраєм ( як правило, це рахунок «підставної» організації);

6) “відмивання”, розподіл і використання грошей, що надійшли на рахунок «підставної» організації співучасниками розкрадання.

Наведені вище положення можна проілюструвати наступним прикладом з слідчої практики. Так, керівник приватної фірми (ПФ) «Акрополіс» Козін І.В. (м. Харків), маючи намір вчинення розкрадання грошових коштів в особливо великих розмірах шляхом обману, уклав угоду з ПФ «Олеся» (директор Хохуля М.І.) про надання рекламних послуг. Рекламуватися повинні були для продажу паливно-мастильні матеріали (ПММ), які нібито були в розпорядженні ПФ «Акрополіс». Паралельно з цим Козін вступив у злочинну змову з керівником приватного підприємства (ПП) «Тандем» Поторкой про використання рахунку цього підприємства для маскування розкрадання грошей.

Хохуля, виконуючи умови угоди з ПФ » Акрополіс » і, не підозрюючи обману, відшукав покупця ПММ в особі директора сумісного підприємства (СП) «Зиск» Тирси М.П. (м. Тернопіль). Ним була організована особиста зустріч Козіна і Тирси, в ході якої було укладено договір, згідно з яким ПФ «Акрополіс» зобов’язувалась поставити СП «Зиск» 1 тис. т бензину А-92, а СП «Зиск» сплатити за нього 5,5 млрд. крб. Причому СП «Зиск» зобов’язувалось здійснити попередню оплату на розрахунковий рахунок, вказаний ПФ «Акрополіс» (фактично це був рахунок «підставної» організації — ПП «Тандем»).

Для переконання в дійсності своїх намірів Козін передав Тирсі фіктивні документи, які «свідчили» про наявність бензину : ксерокопію залізничної накладної про відправку на адресу ПФ «Акрополіс» з м. Нижньокамська 2500 т бензину; ксерокопію квитанції про прийняття бензину і його відправку від ПФ «Акрополіс » на станцію «Київ-Петрівка» для передачі на відповідальне збереження. У такий спосіб Козін переконав Тирсу, що бензин буде поставлений відразу після здійснення платежу .

Тирса, переконаний в дійсності намірів Козіна, здійснив попередню оплату в сумі 5,5 млрд. крб. трьома платіжними дорученнями.  Вказана сума з рахунку СП «Зиск» Тернопільського філіалу банку «Відродження» була перерахо­вана на рахунок ПП «Тандем» в АКБ «Приват-ексел» (м. Харків).

Після надходження  грошей на рахунок  ПП «Тандем» його керівник Поторка , знаходячись в злочинній змові з Козіним зразу почав перераховувати їх на підставі листів ПФ » Акрополіс » за вказаними в них реквізитами. Таким чином вся сума 5,5 млрд. крб. була привласнена співучасниками розкрадання і використана в особистих корисливих цілях, а саме:  3592 млрд. крб. незаконно передані у вигляді кредитів комерційним структурам; 706 млн. крб. з порушенням встановленого порядку конвертовані в долари США ; 350 млн. крб. обмінені на готівку ; 852 млн. крб. перераховані на рахунок ПП «Тандем» за надання незаконних послуг [125].

Таким чином, організованою злочинною групою підприємців було здійснено розкрадання грошових коштів в особливо великих розмірах шляхом шахрайства – ст. 86-1 (ч.4 ст. 190 КК України), підроблення документів та їх використання – ст. 194 (ч. 2 і 3 ст. 358 КК України).

Треба звернути увагу на ту обставину, що під час проведення описаної шахрайської операції окремі підприємці сприяли маскуванню злочину, надаючи в розпорядження розкрадачів банківські рахунки своїх підприємств. Крім того, як було встановлено, і деякі працівники комерційного банку сприяли швидкому перерахуванню грошових сум, грубо порушуючи встановлені правила. В таких діях у відповідності з чинним Кримінальним кодексом України містяться ознаки легалізації грошових коштів, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК України).

Розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються шляхом заснування інвестиційної фірми (довірчого товариства, пенсійного фонду, страхової компанії тощо)  з наступним заволодінням грошовими коштами вкладників. В основі цього способу розкрадання знаходиться обман інвесторів, які залучаються обіцянкою виплати високих прибутків (дивідендів) на вкладені гроші. При цьому, першій хвилі інвесторів дійсно виплачується певний процент прибутку, але не за рахунок вигідного вкладення накопиченого капіталу, а за рахунок грошей, одержаних від нової хвилі інвесторів.

Такий спосіб шахрайства одержав назву «схема Понці» (або «фінансова піраміда») за ім’ям його «батька» Чарльза Понці (Понзі) — американського фінансиста італійського походження. У  1919 р. Ч. Понці заснував інвестиційну фірму в м. Бостоні (США) і став рекламувати її можливості принести будь-якій людині 50% прибуток на вкладений капітал за 45 днів або подвоїти гроші вкладника за 6 місяців. Інвестиції нібито робилися в дуже вигідну справу міжнародного поштового зв’язку. В перший місяць своєї діяльності у Понці було 15 клієнтів, які загалом вклали 870 доларів. Але протягом 6 місяців йому вдалося переконати близько 20 тис. вкладників довірити йому майже 10 млн. доларів. Секретом такого успіху було те, що він сплачував прибуток першим вкладникам не за рахунок вигідного інвестування, а з грошей, що вносили наступні вкладники. Тим самим Понці здобував довір’я, а з ним і нових вкладників. В розпалі цієї фінансової «гри»  на Понці працювали 16 клерків, котрі щодня реєстрували надходження готівки від вкладників близько 250 тис. доларів.

За короткий строк Понці таким чином одержав величезне багатство. Він став власником чудових земельних ділянок, дорогих будинків, лімузинів. Люди вітали його при зустрічі на вулиці як місцевого героя. Але винайдена Понці схема чудесного збагачення не могла існувати довго. Велика «мильна бульбашка» луснула в 1920 р. після того як в місцевій газеті з’явилася стаття, що викривала шахрайську схему Понці, і тисячі вкладників кинулися забирати свої гроші. Однак  більша частина грошей вкладників була вже витрачена і не могла бути повернена. В результаті Понці було заарештовано і засуджено до чотирьох років тюремного ув’язнення [126].

На жаль, у Понці знайшлося  багато послідовників і зараз цей спосіб заволодіння чужим майном є надзвичайно поширеним у світі. Не є виключенням в цьому плані і країни СНД, в тому числі й Україна. Кримінальна діяльність скандально відомих в країнах СНД компаній, що залучали кошти громадян, сягає в історію молодого фінансового ринку Росії [127]. Період найбільш інтенсивної появи шахрайських компаній, які діяли за схемою Понці, припадає на кінець 1993 р. Так, в Росії у 1993-1995 рр. функціонувало більше 1000 фінансових компаній. Апогею шахрайська діяльність досягла в середині 1994 г. Після цього пішло лавинне  закриття компаній і припинення їхньої діяльності в 1995 р. До середини 1996 р. в Росії було порушено 1022 кримінальні справи щодо шахрайської діяльності цих компаній, з них більше 200 кримінальних справ по одній тільки Москві [128]. Жертвами діяльності, так званих фінансово-інвестиційних компаній, стали більше 20 млн. громадян Росії. Матеріальна шкода, що була завдана і населенню, і економіці країни в результаті добре організованої злочинної діяльності у сфері інвестицій, складає за неповними даними більше 4 млрд. доларів США [129]. Серед найбільш загальних закономірностей, що було встановлено в результаті аналізу матеріалів кримінальних справ, визначається чотири основні стадії в діяльності компаній по залученню вкладників.

І стадія — «розкрутка» — характеризується повільним поступовим притоком вкладників. Незначний темп притоку коштів на цій стадії, як правило, не дозволяє покрити видатки на відкриття приймальних пунктів і на функціонування компанії.

ІІ стадія — «розквіт» — характеризується інтенсивним (ажіотажним) припливом вкладників. На цій стадії темп надходження грошових коштів такий, що доходи компанії можуть в декілька разів перевищувати її видатки. Саме на цій стадії приплив коштів вкладників покриває витрати на відкриття компанії і вона перестає «жити» в борг, тобто погашає первинні затрати, оплачує поточні витрати. На цій стадії дивіденди справно виплачуються за рахунок надходження коштів від нових вкладників.

ІІІ стадія — «затухання» — характеризується сповільненням припливу вкладників і стабілізацією їхньої кількості. На цій же стадії відзначається збільшення витрат компанії щодо виплати дивідендів. «Піраміда» перестає активно рости і тому наближається момент її краху. До цього моменту компанія повинна мати стабільний прибуток від уже власного інвестування зібраних коштів. Зокрема, шахрайські компанії відкривають нові філіали в інших регіонах з метою залучення нових хвиль вкладників.

ІV стадія — «банкрутство», коли у компанії, що не інвестувала і не обертала зібрані кошти, не залишається грошей ані на виплату дивідендів, ані на повернення вкладів. І з часом можна зафіксувати різке зростання числа потерпілих вкладників.

За обсягом грошових коштів і характером операцій з ними в літературі з цієї проблеми виділяється п’ять основних рівнів шахрайської діяльності у сфері інвестування [130].

В Україні на червень 1997 р., згідно даних Генеральної прокуратури України, було порушено 222 кримінальні справи за ознаками шахрайств в комерційних структурах, вчинених за схемою Понці. За деякими кримінальними справамив дійсний час ще провадиться розслідування слідчими органів внутрішніх справ та прокуратури (кримінальні справи порушені в 1994-1997 рр.). За приблизними оцінками вкладникам завдано збитків на загальну суму 155,5 млн. грн. (без урахування інфляційних процесів), 24 млн. 721 тис. доларів США і 354 тис. німецьких марок [131]. Наприклад, Запорізький філіал довірчого товариства «Гермес-фінанс-Україна» приймав грошові кошти громадян, обіцяючи 900-1200 % річних. В результаті з серпня 1991 по квітень 1995 року він зібрав внесків на суму 69 млрд. крб. Зібрані кошти було використано керівниками товариства  на власні потреби, а вкладників лишили можливості не те що отримати дивіденди, але й повернення власних внесків [132].

Поява і діяльність шахрайських компаній на українському фінансовому ринку була пов’язана з прийняттям  Кабінетом Міністрів України  декрету «Про довірчі товариства» від 17 березня 1993 р. [133]. В лютому 1995 р. після серії гучних трастових скандалів Верховна Рада України доручила Контрольній комісії з питань приватизації проаналізувати діяльність довірчих товариств відносно додержання чинного законодавства. В результаті перевірки виникло питання про те, який законодавчий акт слід вважати чинним. З’ясувалося, що декрет Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства» існує в трьох редакціях, які потрапили до друку. При цьому всі три варіанти претендували на «чинність». У  варіанті, що був підписаний главою уряду (Л. Д.Кучмою), не передбачалося залучення довірчими товариствами грошових коштів громадян. В двох інших, що надійшли з Кабінету Міністрів в юридичний відділ Верховної Ради і після цього  були надруковані в засобах масової інформації зазначалося, що довірчі товариства  мають право залучати грошові кошти громадян [134]. За цими фактами Верховною Радою було прийнято три постанови від 13 грудня (№ 467) та 22 грудня 1995 р. (№ 490) і від 31 жовтня 1996 р. (№ 452), але «автори» даної акції так і не були встановлені [135; 136].

Названий декрет Кабінету Міністрів України надавав довірчим товариствам такий самий обсяг прав щодо залучення коштів громадян, як і відповідне законодавство Російської Федерації, але без урахування негативних наслідків діяльності в Росії таких структур, як «ммм», «Російський будинок селенгу» та ін. Декрет не передбачав механізму захисту прав і законних інтересів вкладників, не було визначено, які державні органи мали здійснювати контроль за діяльністю довірчих товариств. Багатьма довірчими товариствами допускалися грубі порушення чинного законодавства: обсяги залучення коштів і майна населення перевищували статутні фонди, які часто не досягали передбаченого законом розміру; не додержувався порядок проведення грошових операцій, в тому числі з іноземною валютою; фактично не велася статистична звітність про діяльність і фінансовий стан компаній. Названі обставини при відсутності контролю створювали сприятливі умови для шахрайства. Ці факти на фоні вже відомої шахрайської діяльності компаній в Росії дають підстави для висновку про те, що діяльність фінансових компаній в Україні, що залучали кошти громадян, була також добре організованою злочинною діяльністю.

Аналіз матеріалів кримінальних справ даної категорії дозволяє виділити деякі характерні особливості механізму цього різновиду розкрадань майна, врахування яких має важливе значення для виявлення,  розслідування і попередження цих злочинів у майбутньому. По-перше, залученням коштів населення займалися не тільки довірчі товариства (страхові компанії, пенсійні фонди), які спеціально для цього створювались після прийняття названого декрету Кабінету Міністрів України, але і комерційні структури, що мали займатися відповідно своїм установчим документам іншими видами підприємницької діяльності. По-друге, підприємницькі структури, які незаконно  перетворювалися в фінансові компанії, для маскування своєї шахрайської діяльності по залученню коштів оформляли ці акції з громадянами у вигляді різних цивільно-правових угод (договору позики, страхування, продажу цінних паперів), які фактично не мали юридичної сили [137].

Так, президент спільного українсько-австрійського підприємства «Энграм-Харков, Вена» (займалося постачанням і реалізацією високоякісних продуктів харчування з Австрії) Щетинський В.В. перетворив це підприємство в небанківський фінансовий заклад по прийому грошових вкладів від населення, не маючи відповідного обгрунтування і офіційної реєстрації. Суть діяльності Щетинського полягала в тому, що одержавши обманним шляхом у вересні 1995 р. кредит в розмірі 50 млрд. крб. (500000 грн.) в АКБ «Укрсоцбанк», він закупив в Австрії продукти харчування і завіз їх для реалізації в магазин підприємства «Венский вальс». Потім Щетинський зареєстрував емісію цінних паперів у Міністерстві фінансів України але без складання відповідного реєстру і з порушенням інших правил виготовив на одному з спеціалізованих підприємств облігації «Венский вальс» номінальною вартістю 1350 і 2700 грн. Після цього шляхом проведення рекламної компанії, як службова особа суб’єкта підприємницької діяльності, він організував в період з січня по грудень 1996 р. реалізацію облігацій через торгову залу магазину «Венский вальс». При цьому обіцялась щомісячна виплата дивідендів (від 2  до 3,5 %) у вигляді продуктових наборів («кошиків») з високоякісних австрійських продуктів харчування з наступним поверненням повної вартості облігацій через обумовлений строк. При купівлі облігації кожному покупцю вручався безкоштовний продуктовий «кошик».

З метою утворення сприятливих умов для заволодіння коштами громадян облігації, що продавалися, за обліком магазина і підприємства Щетинський не реєстрував, а  виручені за них кошти за касою не оприбутковувались. Гроші вилучалися ним безпосередньо і використовувалися за своїм розсудом. Ніякої господарчої діяльності, яка б могла давати прибуток, необхідний для виконання взятих зобов’язань не велося. В період з січня по серпень 1996 р., коли кількість покупців облігацій стабільно росла, Щетинський виконував зобов’язання за рахунок кредиту і коштів, що надходили від нових покупців. Але з серпня 1996 р. «піраміда» покупців стала зменшуватись і Щетинський припинив виплату дивідендів і повернення вартості облігацій, за якими настав термін їх погашення, і став всіляко уникати зустрічей з клієнтами.

Таким чином Щетинський, використовуючи атрибути підприємства «Энграм-Харков, Вена», займався незаконною фінансовою діяльністю (не була передбачена статутом підприємства) – фактично обманним шляхом заволодівав коштами громадян (всього на суму більше 400 тис. грн.) [138].

За новим кримінальним законодавством України в діяльності Щетинського вбачаються ознаки кількох взаємно пов’язаних злочинів: шахрайство (ст. 190 КК України), порушення порядку емісії та обігу цінних паперів (ст. 223 КК України), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК України), зловживання службовим становищем (ст. 364 КК України).

Як зазначалося, залученням коштів інвесторів (вкладників) займалися й спеціально створювані для цього у відповідності з чинним законодавством комерційні структури (страхові компанії, пенсійні фонди), службовими особами яких зібрані кошти присвоювалися або розтрачувалися. Дії керівників таких підприємств зовні співпадали з діями підприємців-шахраїв – вони також залучали кошти громадян шляхом реклами надзвичайно вигідних (і фактично нереальних) умов вкладення грошей з наступним їх викраденням. Але оскільки власником цих коштів на момент їх викрадення були не вкладники, а підприємства як юридичні особи, то ця обставина суттєво впливала на кваліфікацію злочину і, відповідно, на організацію розслідування.

Наприклад, у кримінальній справі, порушеній за ознаками шахрайства відносно генерального директора АТ “Страхова компанія “Харків” Смірнова Б. О., було встановлено, що компанія була створена і функціонувала 2 роки і 3 місяці, маючи ліцензію на заняття страховою діяльністю. Клієнтами страхової компанії стали близько 83 тис. громадян, внески яких складали 300 млрд. крб. (3 млн. грн.). Акумульовані компанією кошти нікуди не інвестувалися, а зберігалися на депозитних рахунках у банках і використовувалися для придбання майна, виплати заробітної платні працівникам компанії та податків. На момент порушення кримінальної справи і початку слідства кошти на банківських рахунках компанії були відсутні, Смірнов зник і був оголошений у розшук [139].

На початковому етапі основним напрямком слідства стало встановлення і допитування вкладників з наступним визнанням їх потерпілими у кримінальній справі. Такий шлях було обрано для встановлення розміру матеріальних збитків, заподіяних злочином. На це слідчі підрозділи були зорієнтовані вказівкою МВС України (Наказ МВС України №135 від 1.03.97 р.” Про організацію розкриття і розслідування злочинів, учинених у довірчих товариствах та в інших   небанківських фінансових установах,   та заходи щодо вдосконалення цієї   роботи”). При цьому, на наш погляд, не була врахована та обставина, що відповідно до ст.12 Закону України «Про господарчі товариства» власником викрадених коштів були вже не вкладники, а компанія як юридична особа (вкладники передали кошти у власність компанії за договором). Тому потерпілою треба визнавати компанію з відповідними наслідками відносно кваліфікації злочину (ст.191 КК України “Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем”), визначення розміру шкоди і цивільно-процесуального порядку задоволення позовних вимог вкладників компанії [140]. В подібних випадках суди приймають саме такі рішення, наприклад, у справі про розкрадання коштів АТ “Вибір-Інвест”  його президентом Кисельовим П.Ю [141].

Слід звернути увагу й на те, що підприємство може бути утворене і належним чином зареєстроване організованою групою злочинців тільки для вчинення злочину. Прикладом може слугувати кримінальна справа  щодо генерального директора довірчого товариства “А.Р.Д.” Протасова О.О.  Товариство  “А.Р.Д.” було зареєстроване у відповідності до чинного законодавства Харківською міською Радою народних депутатів  і залучало грошові кошти громадян (всього було залучено 3,5 млрд. крб. (35 000 грн.). Бухгалтерська документація не велася, податки не сплачувалися, а залучені кошти, як було встановлено слідством, були витрачені Протасовим для придбання офісних меблів, комп’ютера, автомобіля а також на інші особисті потреби. Товариство діяло в період з 1.01.94 р. по 1.01.95 р., після чого самоліквідувалося без прийняття відповідного рішення державними органами [142]. З матеріалів кримінальної справи вбачається, що підприємство з самого початку створювалося не для виконання статутної діяльності, а для обманного заволодіння коштами громадян з наступною самоліквідацією. З урахуванням цього в діях Протасова містилися ознаки шахрайства в особливо великих розмірах – ст. 86-1 (ч. 4 ст. 190 КК України), фіктивне підприємництво –ст. 148-4 (ст. 205 КК України), ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів – ст. 148-2 (ст. 212 КК України), зловживання владою або службовим становищем – ст. 165 (ст. 364 КК України), посадовий підлог (службове підроблення) – ст. 172 (ст. 366 КК України).

Зараз  можна констатувати, що потужна хвиля явних і неявних шахрайств у сфері приватних інвестицій вже минула. Однак робити висновок про те, що  це явище себе вичерпало, передчасно. “Фінансова піраміда” є занадто зручним і спокусливим інструментом заволодіння чужими коштами, щоби бути швидко забутою. Використання цієї шахрайської схеми досить надійно може прикриватися оболонкою комерційних (цивільно-правових) відносин, зокрема, в умовах нестійкої економіки та існування фінансових ризиків. Особливо небезпечним є  використання цієї схеми у поєднанні з державною фінансовою політикою. Наприклад, фінансова катастрофа в Росії у серпні 1998 р., на думку окремих спеціалістів, була ні чим іншим як результатом руйнації велетенської фінансової піраміди, яка будувалася на емісії незабезпечених державних казначейських облігацій. В результаті стався фінансовий обвал, курс рубля впав у чотири рази. Але не всі втратили кошти – окремі комерційні структури і фізичні особи, які “тримали руку на пульсі”, у чотири рази збагатилися [143].

Безумовно, названа схема шахрайського збагачення буде повторюватися й надалі, можливо в дещо змінених  формах. Тому накопичені знання і досвід боротьби з такими злочинами повинні враховуватись при розробці відповідних методик їх виявлення, розслідування і попередження.

Розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються шляхом утворення і використання у підприємницькій діяльності фіктивних безготівкових грошових коштів. Цей спосіб розкрадання базується на виготовленні і введенні в банківський обіг фіктивних  платіжних документів ( платіжних доручень, кредитових авізо, чеків, векселів тощо),  на основі яких на банківські рахунки підприємницьких структур незаконно зараховуються нічим не забезпечені грошові кошти. Після зарахування цих, по суті фіктивних, безготівкових грошей вони матеріалізуються підприємцями-шахраями в готівку, вільноконвертовану валюту, товар чи використовуються в підприємницькій діяльності в інший спосіб. На думку Поповича В.М., вказаний спосіб розкрадання  є одним  з найнебезпечніших для фінансової системи країни засобів накопичення кримінального капіталу [103].

Суб’єктом розкрадання з використанням названого способу можуть бути:

1) псевдопідприємець, який підробляє і використовує платіжні документи від імені певної комерційної структури (реально існуючої чи фіктивної), які подає до «чужого» банку;

2) неплатоспроможний (чи платоспроможний підприємець), який у змові з працівниками «свого» банку виготовляє і використовує незабезпечені коштами платіжні документи [95, с.230-242 ].

В залежності від того, хто виступає суб’єктом злочину і характеру його дій можна виділити і два різновиди вказаного способу розкрадання, кожний з яких має суттєві кримінально-правові і криміналістичні відмінності.

Вчинення розкрадання псевдопідприємцем. Цей різновид способу вчинення злочину відомий правоохоронним органам країн СНД  як розкрадання грошових коштів з використанням фіктивних кредитових авізо. У 1992-1993 рр. в багатьох областях Росії, а потім і України було виявлено багатомільярдні розкрадання грошових коштів, вчинені в системі комерційних банків шляхом використання підроблених кредитових авізо.

Треба зазначити, що необізнана людина не могла підготувати і здійснити такі розкрадання. Вони вчинялися організованими групами, в складі яких обов’язково була особа, що мала спеціальну освіту або практику роботи в фінансових органах і знала недоліки в організації безготівкових розрахунків. Для розуміння даного способу розкрадання необхідно розглянути хоча б у загальному вигляді порядок безготівкових розрахунків, який існував на той час в Україні та інших країнах СНД.

Відповідно до нормативних актів про організацію міжбанківських розрахунків на території України розрахунки між комерційними банками та іншими кредитно-фінансовими закладами виконувалися регіональними розрахунково-касовими центрами (РКЦ)[6] Національного банку України, які було утворено в місцях знаходження банківських закладів. Для здійснення розрахунків кожному банківському закладу в РКЦ відкривається кореспондентський рахунок. Авізо (оформлене на спеціальному бланку повідомлення одного банківського закладу іншому про виконання розрахункових операцій за рахунками клієнтів)[7] допускалося надсилати в РКЦ поштою, посильним, телеграфом (телетайпом). Це був банківський документ суворої звітності, який підтверджував, зокрема, що гроші переведені з одного банківського закладу в інший і слугував основою для зарахування грошей на рахунок підприємства, вказаного в цьому документі як одержувача. Документ складався тільки банківськими працівниками в закладах державних та комерційних банків на основі  платіжних доручень своїх клієнтів. Надходження кредитового авізо в РКЦ означало, що банк-відправник зняв вказану в авізо грошову суму  з рахунку підприємства-платника і переслав її у відповідний банк, клієнтом якого є підприємство-одержувач. Таким чином, авізо послідовно проходило РКЦ банка-відправника і РКЦ банка, клієнтом якого є підприємство-одержувач.

РКЦ, який почав операцію  по розрахунках, умовно називається філією А, а той хто прийняв — філією Б. В тексті авізо вказуються  8-розрядні номери РКЦ, між якими здійснюється операція, і 9-розрядні номери кореспондентських рахунків комерційних банків для ідентифікації учасників розрахункової операції. При здійсненні кредитового обігу за взаємними розрахунками філія А повинна заповнити три примірники кредитових авізо. Перший примірник  направляється в філію Б, де, одержавши кредитове авізо, повинні ретельно перевірити правильність шифру і коду, найменування одержувача (платника), номери рахунків, наявність календарного штемпеля і підписи працівника підприємства зв’язку. Якщо телеграма прийнята по телетайпу, то на ній повинні бути вказані дата і номер за книгою реєстрації на телетайпі. Телеграфні авізо споряджалися переказковим ключем і оформлялися печаткою [64, с.207-208].

В кредитових авізо обов’язково повинно бути вказано найменування одержувача, призначення переказу, а в графі «за що» — умовна цифрова  позначка  документа (зміст операції). Повинні бути також додержані і деякі інші вимоги, що містяться  в нормативних документах.

Дії злочинців полягають в тому, що вони, обминаючи банк підприємства-платника і його РКЦ (філія А), самі складають текст кредитового авізо і направляють його в РКЦ або банк підприємства-одержувача (філія Б) одним з можливих способів — телетайпограмою, телеграфом, посильним, поштою. Якщо фіктивність авізо не виявлена при його пред’явленні в банк або РКЦ одержувача, то філія Б перераховує грошові кошти за даними авізо і платіжного доручення, відповідно до «розпорядження» платника [144, с.3-5].

Таким чином, підготовка і здійснення подібних розкрадань включала кілька обов’язкових етапів:

1) здобування чистих бланків банківських кредитових авізо і платіжних доручень або встановлення злочинного зв’язку з операціоналістом (телеграфістом), а також підшукання телетайпного (телеграфного) апарату, з якого буде відправлятися фіктивне авізо;

2) визначення структур, які будуть фігурувати в фіктивному авізо як філія А і філія Б, а також встановлення їх адреси, номерів розрахункових (кореспондентських) рахунків та інших необхідних даних;

3) здобування дійсних або підроблених печаток і штампів, встановлення кодів і шифрів, необхідних для складання текстів авізо;

4) утворення фіктивного підприємства або визначення підприємницької структури, яка буде виступати одержувачем грошей (змова з її керівником);

5) складання тексту авізо;

6) доставка (відправлення) фіктивного авізо за призначенням;

7) контролювання моменту надходження фіктивного авізо за призначенням для визначення необхідності відправки підтвердження в його дійсності;

8) організація відправки підтвердження від імені філії А (у випадку необхідності);

9) підготовка фіктивних документів для маскування  переказу вкрадених грошей (договорів, контрактів, актів здачі-прийому тощо);

10) здійснення переказу грошових коштів до заздалегідь визначених комерційних структур або трансформація їх в готівку.

Для кожного з названих етапів характерним є набір певних прийомів, які можуть бути досить різноманітними Так, бланки кредитових авізо можуть бути вкрадені, куплені, скопійовані за допомогою ксерокса тощо. Підшукання комерційної структури-одержувача грошей в більшості випадків полягає в виявленні керівників підприємств, які згодні видати переведені на їх рахунок гроші за певну їх частку як платежу за надану послугу (20-40%).   Цей керівник може брати участь і в складанні фіктивних документів, використовуючи свої знання і підприємницькі зв’язки. В подальшому одержувач-співучасник після оприбуткування грошей на свій банківський рахунок виконує вказівки організатора про наступний рух вкрадених грошових коштів. При цьому частина коштів може бути залишена на рахунку даної комерційної структури (як частка за співучасть у розкраданні), а решта суми перераховується на рахунки інших  підприємств для одержання готівки чи придбання конвертованої валюти, товарів тощо. Роль організації-одержувача можуть виконувати і спеціально для цього утворені фіктивні комерційні структури, які реєструються на основі як дійсних, так і підроблених документів.

Треба зазначити, що організатори розкрадання можуть вступати у змову і з окремими банківськими працівниками для забезпечення безперешкодного руху фіктивного авізо і швидкого здійснення розрахункових операцій. Дана обставина має суттєве значення  для слідкуванням за надходженням до банку авізо. Це необхідно для того, щоб в найкоротший термін розпорядитися одержаними коштами, а також для того, щоб мати можливість організувати фіктивне підтвердження авізо у випадку запиту з банку філії Б на адресу філії А (якщо виникли сумніви в дійсності авізо або виявлені помилки). Операції з фальшивими авізо експерти ставлять на перше місце серед вчинених розкрадань щодо «прибутковості» [145, с.344-351].

Таким чином, дії злочинних груп, що вчиняли розкрадання за описаною схемою, досить складні і основані на використанні існуючих недоліків порядку міжбанківських розрахунків. В таких випадках з точки зору нового кримінального законодавства України містяться ознаки шахрайства в особливо великих розмірах (ч.4 ст. 190 КК України), незаконні дії з документами, що є засобами доступу до банківських рахунків (ч. 2 ст. 200 КК України), підроблення документів та їх використання (ч. 2 і 3 ст. 358 КК України), а також фіктивного підприємництва (ч.2 ст. 205 КК України), якщо для одержання грошей використовувалася спеціально для цього утворені комерційні структури.

Вчинення розкрадання неплатоспроможним підприємцем. Цей різновид способу розкрадання є характерним для діяльності підприємців, у яких бракує коштів (але він може використовуватися і платоспроможним підприємцем). Його суттєвість полягає в штучному збільшенні грошових сум, що знаходяться на банківському рахунку певної комерційної структури, шляхом оформлення фіктивних банківських документів. Тому утворення фіктивних безготівкових грошових коштів таким способом можливе лише у змові з працівниками банку    (керівниками комерційних банків   і  прямими виконавцями розрахункових операцій). Кінцева мета утворення фіктивних безготівкових грошових коштів полягає в наступній їх матеріалізації в товар, готівку чи вільноконвертовану валюту.

У використанні даного способу розкрадань підприємцем-шахраєм можна виділити кілька етапів :

1) змова підприємця-шахрая з працівниками банку про утворення фіктивних безготівкових грошових коштів;

2) підшукання підприємців — співучасників в розкраданні для використання їх банківських рахунків для «відмивання» фіктивно утворених грошових сум перед тим, як матеріалізувати їх у цінності ;

3) оформлення не забезпечених коштами платіжних документів і перерахування фіктивно утворених грошових сум під прикриттям певної  псевдоугоди на рахунок підприємця-співучасника (мета полягає в маскуванні джерела та ініціаторів фіктивного утворення грошей ) ;

4) перерахування фіктивно утворених грошових сум у зворотному напрямку — на рахунок ініціатора шахрайської операції ;

5) матеріалізація фіктивних безготівкових грошей в готівку чи в вільноконвертовану валюту або придбання на них певних товарів, нерухомості  тощо.

Схематично розглянути механізм приведеного способу розкрадання можна на наступному прикладі. Так, головний бухгалтер і керівник ПП «Орфей», яке мало на рахунку в АКБ «Експрес» 4,5 тис. грн., вступили у змову з головою правління банку про фіктивне збільшення свого рахунку. Це планувалося зробити під прикриттям псевдоугоди з іншим підприємцем.

Для реалізації свого наміру керівник ПП «Орфей» вступив у змову з керівництвом ПП «Смарагд» і уклав псевдоугоду про виконання ремонтних робіт та надання інших послуг на загальну суму 680 тис. грн. Для оплати робіт, які фактично не виконувались, керівники ПП «Орфей» виписали незабезпечене коштами платіжне доручення на перерахування 680 тис. грн. партнеру по угоді. Керівники АКБ у свою чергу виписали незабезпечене кредитове авізо і забезпечили зарахування цієї суми на рахунок ПП «Смарагд» в АКБ «Альфа» .

Через деякий час все відбувалося у зворотному напрямку. Під прикриттям аналогічної псевдоугоди ПП «Смарагд» перерахувало на рахунок ПП «Орфей» 570 тис. грн. (110 тис. грн. залишилось на рахунку ПП «Смарагд» як оплата наданих «послуг»). Таким чином, операція по утворенню і “відмиванню” грошових коштів була закінчена. Заключним етапом цієї операції став процес  матеріалізації фіктивних безготівкових грошей. Для цього ПП «Орфей» уклало угоду з фірмою «Анжела» на придбання матеріальних цінностей в обсязі 570 тис. грн. на умовах попередньої оплати. Шляхом проведення відповідної банківської операції вказана сума була зарахована на рахунок фірми «Анжела», а ПП «Орфей» на фіктивно утворені кошти одержало товар згідно з укладеною угодою. Таким чином, посадові особи ПП «Орфей» при співучасті керівників АКБ «Експрес» та сприянні керівників ПП «Смарагд» здійснили розкрадання майна фірми «Анжела» в особливо великих розмірах і ввели при цьому до грошової системи країни незабезпечені (фіктивні) 680 тис. грн.[8]

За чинним кримінальним законодавством в наведеному прикладі злочинною групою підприємців було вчинене шахрайство в особливо великих розмірах (ч.4 ст. 190 КК України) та службове підроблення (ст. 366 КК України). Дії керівників ПП «Смарагд» в цій шахрайській операції повинні кваліфікуватися як легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК України).

Треба зазначити, що утворення фіктивних безготівкових грошових коштів можливе шляхом різноманітних способів, пов’язаних з оформленням і використанням фіктивних платіжних документів [95]. Наприклад, в Росії у 1992 році з введенням в обіг чеків з грифом «Россия», з’явився відповідний спосіб вчинення розкрадань грошових коштів [146]. В залежності від форм розрахункових документів в криміналістичній літературі останнього часу виділяються окремі види комерційного шахрайства, відповідно до яких розробляються рекомендації щодо їх попередження і розслідування [147;  148; 149].

Розкрадання та супутні їм злочини, що вчиняються шляхом обманного одержання і присвоєння кредиту. Різноманітні зловживання з кредитними коштами взагалі притаманні ринковій економіці. Обманне одержання кредиту і нецільове їх використання є надзвичайно поширеним економічним злочином в країнах СНД. В Україні з 1995 р. спостерігається стійка тенденція до щорічного зростання їх кількості [150, с. 114]. Вчиняють такі злочини підприємці а також різного роду аферисти, що діють у складі організованих злочинних груп [151; 152].

За чинним кримінальним законодавством України названі злочини кваліфікуються за ст. 222 КК як шахрайство  з фінансовими ресурсами, у Російській федерації — як незаконне отримання кредиту (ст.176 КК РФ). Є суттєві відмінність у підходах законодавців двох країн до формулюванню складу злочину. Вона полягає в тому, що відповідно до ч. 1 ст. 222 КК України шахрайство з фінансовими ресурсами є злочином з формальним складом. Він  вважається закінченим з моменту надання винною особою кредиторові завідомо неправдивої інформації незалежно від того, чи були одержані в результаті цього субсидії, субвенції, дотації, кредити та чи вдалося винному у такий спосіб ухилитися від сплати податків [153, с.34]. Відповідно ж до ст.176 КК РФ склад незаконного одержання кредиту є матеріальним – має місце тільки тоді, коли кредиторові було спричинено збиток у великому розмірі. Крім того, кримінальна відповідальність за російським законодавством за нецільове використання кредитів настає тільки при одержанні суб’єктом державних цільових кредитів.

Наведені відмінності, на наш погляд, заслуговують ретельного аналізу з урахуванням досвіду правоохоронних органів боротьби з цим явищем і пошуку найбільш ефективної формули цього злочину. Це виглядає надзвичайно актуальним у зв’язку з проблемою відмежування шахрайств з фінансовими ресурсами від розкрадань кредитних коштів шляхом шахрайства.

Аналіз справ про зловживання з кредитними коштами, що розглядалися судами України, показує, що сприятливі для злочинів умови у цій сфері створюються самими службовими особами кредиторів (банків):

• порушення встановленого порядку укладання кредитних договорів;
• недостатня обізнаність працівників банків у правовому регулюванні засобів забезпечення кредитів (поруки, гарантії, застави, страхування);
• непроведення банками перевірок поданої суб’єктом документації про його фінансовий стан та платоспроможність;
• необумовленість кредиту, що надається, конкретною метою;
• недостатній контроль цільового використання наданих у кредит коштів [154, с.212].

Вивчення матеріалів 27 кримінальних справ, порушених і розслідуваних за ознаками шахрайства  з фінансовими ресурсами у різних регіонах України показало, що у 14 з них підприємці — зловмисники діяли за наступною схемою:

• утворення фіктивної комерційної структури (або їх мережі) з метою одержання кредиту;
• фабрикування фіктивних документів, які створюють уяву про добрий фінансовий стан підприємства;
• фабрикування фіктивних документів про нібито укладені угоди для обгрунтування кредитного запиту;
• фабрикування і подання фіктивних або неправомірно одержаних документів про гарантії повернення кредиту (останнього часу з метою забезпечення кредиту подається неповноцінне майно або майно, яке вже не належить одержувачу кредиту);
• підшукання комерційної структури, на рахунок якої планується перерахування коштів, одержаних у вигляді кредиту (таких структур може бути кілька і вони також можуть бути фіктивними, тобто утвореними тільки для вчинення розкрадання);
• укладення кредитної угоди з банком та подання необхідних для цього документів (заявки; копій установчих документів; відбиток печатки і зразків підписів; довідки органів податкової адміністрації; копій контрактів, під які одержується кредит тощо);
• перерахування грошових коштів, одержаних у вигляді кредиту, на рахунки комерційних структур, з керівниками яких досягнута відповідна домовленість;
• матеріалізація грошових коштів у готівку,  ВКВ чи матеріальні цінності;
• перенесення строку повернення кредиту шляхом підроблення документів про тимчасову відсутність у них коштів нібито через затримку їм платежів з боку партнерів за угодами, або зникнення і переховування засновників фіктивної комерційної структури [155].

Наведені положення можна проілюструвати наступним прикладом за матеріалами кримінальної справи, розслідуваної прокуратурою м. Черкаси. Мешканці м. Болграда Одеської області Балєв Г.Г. і Броіл М.В.  заснували в м. Черкаси  комерційне підприємство «Експрес», яке за установчими документами займалося оптовою торгівлею харчовими продуктами. Після реєстрації підприємства його засновники звернулися до Черкаського філіалу АКБ «Градобанк» з заявкою на одержання кредиту в 1 млрд. крб.(10 тис. грн.). Для економічного обгрунтування кредиту було використано, як було встановлено слідством, фіктивні договори  з АТ «Агмас» про поставку продуктів харчування в м. Черкаси та інші документи. Зразу після надходження кредитних коштів на рахунок підприємства «Експрес», вони були перераховані на рахунок товариства «Кредо» в м. Одесі для фінансування будівництва котеджів для Балєва і Броіла. Завершилась ця операція зникненням засновників підприємства  «Експрес», котре, як виявилося, існувало тільки на папері [156].

У зв’язку з розглядом наведеного механізму заволодіння кредитними коштами треба зазначити, що шахрайство з фінансовими ресурсами треба відмежовувати від розкрадання коштів шляхом шахрайства за ознаками суб’єктивної сторони. Зокрема, за змістом умислу, мотиву, мети та моменту їх виникнення [153, с.35]. З огляду на це, описаний механізм заволодіння кредитними коштами, на нашу думку, є не способом вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України), як вважає В.І. Василинчук, а способом розкраданням майна, тобто злочином проти власності (ст. 190 КК України) [148, с.114]. Різниця  суттєва, адже максимальне покарання, яке передбачає ч. 2 ст. 222 КК України, — 5 років позбавлення волі, а ч.4 ст. 190 КК України — 12 років. Фактично змішує шахрайство з фінансовими ресурсами і розкрадання О. Довбак [157, с.231].

Про наявність умислу на викрадення одержаних кредитних коштів можна робити висновок на підставі наступних дій підприємців – зловмисників:

• використання фіктивних підприємств у механізмі “одержання-перерахування-використання” коштів;
• використання підроблених документів інших підприємницьких структур (поруки, гарантії, страхування);
• нецільове використання кредиту, як таке, що не давало джерел погашення заборгованості;
• неповернення кредиту у встановлений строк;
• зникнення і переховування підприємців або подання підроблених документів для пролонгації кредитного строку.

Треба зазначити, що деякі підприємці-злочинці, привласнивши одержані у кредит кошти, не приховуються, а переносять строк повернення кредиту шляхом службового підлогу та підробки документів про тимчасову відсутність у них коштів нібито через затримку їм платежів з боку партнерів за угодами. Коли вже неможливо відкладати строк повернення кредиту, то імітується реорганізація чи банкрутство юридичних осіб.

Якщо у кримінальній справі сукупність названих обставин встановлена вважаємо, що є всі підстави для кваліфікації  дій винних осіб як шахрайства. Природно, що при цьому фактично буде розслідуватися сукупність взаємно пов’язаних злочинів, передбачених ст. 190, 205, 358,  364, 366 КК України. Якщо в особи був умисел на привласнення лише частини одержаних кредитних коштів, а іншу частину вона мала намір повернути, її дії утворюють сукупність розкрадання та, за наявності підстав, шахрайства з фінансовими ресурсами (ст.222 КК України): в частині привласнених (розкрадання) та повернених (шахрайство з фінансовими ресурсами) коштів [153, с. 135]. Крім того, як свідчать матеріали кримінальних справ даної категорії і опитування практичних працівників правоохоронних органів досить часто члени організованих злочинних груп вступають у зговір з службовою особою банку, яка відає питаннями видачі кредитів, і за хабар (за даними опитування, як правило, у доларах США, і у розмірі від 20 до 50% суми кредиту) спрощують процедуру укладання договору і безперешкодне одержання кредиту. Договір підписується у стислі строки, без перевірки поданої суб’єктом підприємництва документації і його майнового та фінансового стану, після чого кредитні кошти перераховуються на рахунок фірми  (ст. 369, 368 КК України). Таким чином, розслідування обставин вчинення розкрадання кредитних коштів фактично є розслідуванням сукупності злочинів у сфері кредитних відносин [158].

Проблема зловживань з кредитними ресурсами є надзвичайно болючою для економіки України і пов’язана з широким спектром економічної злочинності. Обман, умисне невиконання позичальниками своїх зобов’язань перед кредиторами, різноманітні зловживання наблизилось до “норми” взаємовідносин між господарюючими суб’єктами, кредитними організаціями і громадянами. Особливістю злочинів у кредитній сфері є те, що вони вчиняються під оболонкою кредитних договорів і зовні виглядають як невиконання умов цих договорів. Основною формою ухилення позичальника від виконання  вимог кредитних угод стало введення кредитора в оману відносно дійсних можливостей позичальника повернути борг в обсязі і в строки, передбачені кредитною угодою. Багато злісних боржників засвоїли тактику імітації погашення заборгованості шляхом одноразового (рідше багаторазового) перерахування на рахунки кредиторів незначних коштів. В багатьох випадках позичальники відкрито не погашають заборгованість, не дивлячись на наявність у них коштів для цього. Складність доказування обставин вчинення розкрадання майна з використанням кредитних відносин вимагає розробки відповідних окремих методик розслідування [159].

Для ефективної боротьби з цим явищем явно недостатньо цивільно-правових засобів. Нагальною є необхідність введення кримінальної відповідальності за злісне ухилення від погашення кредиторської заборгованості, спираючись на досвід Росії [160]. При цьому одним з найважливіших завдань наук кримінально-правового циклу є розробка критеріїв, які дозволять відмежовувати злочинні діяння від цивільно-правових порушень [161]. Це питання є надзвичайно актуальним, наприклад, у зв’язку з банкрутством банка  “Україна”. Слідчою комісією Верховної Ради України було встановлено, зокрема, що деяким фірмам надавалися кредити у розмірі 100-150 млн. грн. фактично як кредити без повернення на момент укладання кредитного договору. Фактично мова йде про розкрадання грошей вкладників і клієнтів банку з участю керівників банку [162]. За даними МВС України на 01.11.2001 р. при проведенні перевірок виявлено ознаки 143 корисливих злочини, пов’язаних з незаконним заволодінням кредитними коштами та майном банку. Порушено 115 кримінальних справ,  за якими до відповідальності притягається 133 особи, у тому числі 40 працівників регіональних відділень та філій банку.

При виявленні і розслідуванні розкрадань, інших економічних злочинів, що вчиняються підприємцями, важливе значення має врахування типологічних рис їх суб’єктів. Узагальнення зарубіжних вчених і матеріали кримінальних справ, розслідуваних в Україні, Росії, свідчать про те, що особи названої категорії, як правило, належать до вищих прошарків суспільства. Ці люди не тільки мають значний життєвий досвід і великі фінансові можливості, але і впливові  соціальні зв’язки. Вони залучають до вчинення злочину найбільш кваліфікованих фахівців в тій чи іншій сфері діяльності. Характерна риса організованої ними злочинної групи – це використання поряд з кримінальним професіоналізмом службово-посадового професіоналізму та спеціальних знань [163, с.13]. Нерідко підприємці-шахраї навіть користуються авторитетом в певних колах суспільства завдяки своєї участі в різноманітних рекламних та благодійних акціях. Названі обставини впливають не тільки на вибір злочинцем способу вчинення розкрадання та утворення для цього сприятливих умов, але і використовуються ними для протидії під час розслідування злочину.

Слід зазначити, що деякі з розглянутих способів  розкрадання обумовлені перехідними економічними і правовими умовами нашого суспільства. З часом ці умови зміняться (вони вже міняються), що, безумовно, викличе  і відповідні зміни в способах вчинення розкрадань. Однак  є підстави вважати, що вони будуть повторюватися можливо в дещо змінених формах. Підтвердженням цього є заволодіння коштами, вчинене  за “схемою Понці” в США в 1995 р. керівником благодійної організації  “Нова Ера” Дж. Бенетом на суму понад 470 млн. доларів. При цьому Бенет нічого нового не винайшов – він робив те ж саме, що і Чарльз Понці в 1919 р., коли  залучав інвесторів, сплачуючи дивіденди з їх же вкладів [164]. Прикладом цього є й шахрайство, вчинене засновником і генеральним директором великої трастової компанії “Прінстон Економікс Інк.” М. Армстронгом. Цей відомий в ділових колах американський бізнесмен ошукав своїх інвесторів на 1 млрд. доларів [165].

Підсумовуючи викладене, треба підкреслити, що знання типових способів заволодіння чужим майном у сфері підприємництва, типологічних характеристик осіб злочинців працівниками правоохоронних органів дає можливість своєчасно виявляти ці злочини, приймати правильні рішення в стадії порушення кримінальної справи, якісно планувати і проводити розслідування. Значення встановлення способу розкрадань по кожній кримінальній справі визначається його належністю до предмета доказування (ст.64 КПК), а в окремих випадках, і його впливом як кваліфікуючої обставини (наприклад, коли використання певного способу розкрадання можливе лише організованою злочинною групою). Треба звернути увагу й на те, що спосіб вчинення розкрадання приймається до уваги судом при індивідуалізації покарання винного, оскільки він характеризує не тільки саме діяння, але і суб’єкт злочину. Все це і обумовлює необхідність описання способу злочину в обвинувальному висновку і мотивуючій частині обвинувального вироку (ст. 223, 334 КПК України).

1.5. Способи легалізації майна, одержаного злочинним шляхом

В технології злочинної діяльності у сфері підприємництва важливе місце займає приховування (маскування) викраденого майна і створення умов для його подальшого використання. Маскування розкрадань та інших корисливих злочинів, пов’язане з наданням видимості законності джерела надходження майна, одержало назву легалізації («відмивання»). Суспільна небезпечність цього, як відзначають західні кримінологи Х. Кернер і Е. Дах, полягає в тому, що “відмивання” грошей — це заключний етап перетворення злочинності в високоприбуткове і ефективне виробництво, в ході якого відбувається протиправна і шкідлива для суспільства концентрація економічної, а слідом за неї і політичної влади в руках неконтрольованої групи осіб [166, с.3].

Вислів «відмивання брудних грошей» ввійшов у використання з 1989 р., коли засоби масової інформації ряду західних країн широко висвітлили скандал з величезними сумами грошей, які були одержані від торгівлі наркотиками. Мова йшла про мільярди доларів США на рік, які різними способами вводилися злочинцями до обігу в світову фінансову систему, щоб приховати їх злочинне походження. Але технології легалізації  грошей почали розроблятися злочинцями значно раніше — в 20-30-х рр. в США за часів «сухого закону». Біля витоків такої діяльності стояв відомий гангстер Аль Капоне. Його було викрито і засуджено за ухилення від сплати податків. Після цього ключові фігури організованої злочинності дійшли висновку про необхідність винаходження надійних способів приховування нелегальних прибутків, зокрема шляхом їх розміщення на банківських рахунках за кордоном з наступним використанням в легальному бізнесі.

Враховуючи ці реалії, в західних країнах (США, Велика Британія, Італія, Франція та ін.) в 80-90-х рр. були прийняті комплексні закони, спрямовані на боротьбу з «відмиванням» грошових коштів шляхом визнання таких дій самостійним злочином і утворення механізму виявлення таких фактів. Зокрема, в більшості з названих країн кримінальна відповідальність передбачається не тільки  для організатора «відмивання» грошей, але і пособників ( працівників банків та інших кредитно-фінансових установ). Це законодавство постійно розвивається і вдосконалюється. Умовно його можна розділити на два рівня. Перший рівень складають закони, що визначають певні дії злочинними та регламентують діяльність правоохоронних органів по їх виявленню та розслідуванню. Другий рівень складають закони, що регулюють взаємовідносини між фінансовими установами та державою, зокрема, правоохоронними органами. В останньому випадку йдеться про обмеження сфери дії банківської таємниці та обов’язки фінансових установ встановлювати особи своїх клієнтів, зберігати записи різноманітних угод, мати окремого співробітника, який повинен займатися тільки підозрілими угодами та інформувати про них поліцію [167; 168; 169].

Діяльність по виявленню та розслідуванню «відмивання» грошей у зарубіжних країнах носить фінансовий характер. Саме фінансові розслідування визначаються як основний засіб протистояння торгівлі наркотиками та “білокомірцевій” злочинності. Але провадження таких розслідувань є дуже складним, тому цим займаються такі спеціальні підрозділи, як фінансова служба «G-7» в США   та Підрозділ з фінансових розслідувань (Financial Investigation Unit)  у Великій Британії [170; 171]. З того часу правоохоронні органи зарубіжних країн накопичили значний досвід у боротьбі з цим явищем, вивчення і використання якого є корисним.

З введенням в Україні кримінальної відповідальності за легалізацію грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК України) перед правоохоронними органами поставлена завдання виявлення і розслідування цих діянь. Указом Президента України № 813/2000 від 22 червня 2000 р. створені спеціальні підрозділи в складі Державної податкової адміністрації України для цілеспрямованого виявлення фактів легалізації незаконно отриманих доходів [172].

Правоохоронні органи нашої держави вже мають певний досвід і матеріал для його узагальнення у цій сфері — в процесі розслідування економічних злочинів виявлялися незаконні операції з грошима та іншим майном. Заправило, ці операції входили у предмет доказування при розслідуванні розкрадання майна в особливо великих розмірах, ухилення від сплати податків, контрабанди, але розглядалися як засіб приховування цих злочинів.

Як свідчить досвід різних країн, у сфері боротьби легалізацією злочинно одержаного майна є суттєві труднощі, пов’язані з існуванням низки невирішених правових, організаційних проблем. [173; 174; 175; 176; 177; 178]. До цього треба додати відсутність достатнього методичного забезпечення виявлення і розслідування цих злочинів.  Саме ці обставини вимагають дослідження механізму легалізації незаконних доходів, формування криміналістичної характеристики і розробки практичних рекомендацій щодо виявлення і розслідування.

Узагальнення наявного практичного досвіду показує, що труднощі в налагодженні ефективної боротьби з легалізацією злочинно одержаного майна пов’язані, насамперед, із розумінням сутності цього злочину, його конкретних проявів (засобах учинення) і слідів — джерел доказів. Нерідко під цим злочином оперативні працівники і слідчі розуміють будь-яке використання злочинцем викраденого майна на особисті потреби. На наш погляд, важливо підкреслити, що суспільна небезпечність цього явища убачається, насамперед, у створенні ним сприятливих умов для вчинення різноманітних економічних злочинів, що ріднить його з добре відомою злочинною діяльністю у виді скупки і збуту майна, добутого злочинним шляхом, а також приховуванням тяжких злочинів [179, с.19]. Тому суб’єктом даного виду злочинів є не тільки особа, що одержала прибуток злочинним шляхом, але й особи, що свідомо сприяли в наданні цим доходам законного вигляду. Таким чином, вістря закону тут повинно бути спрямовано не стільки на покарання, наприклад, злочинця-розкрадача (для цього, як правило, достатньо санкції відповідної статті), а на ліквідацію умов учинення широкомасштабних економічних злочинів організованими злочинними групами (ОЗГ) і корупції.

Аналіз кримінальних справ та іншої інформації показує, що організовані злочинні групи проникають у сферу кредитно-фінансових відносин через створення різноманітних комерційних структур: акціонерних товариств, банків, страхових компаній, різноманітних фондів з метою легалізації грошей, одержаних злочинним шляхом, і поширення впливу на ключові позиції в економіці. Останнім часом в Україні значне поширення дістали так називані «конвертаційні центри». Конвертаційний центр являє собою  своєрідну протиправну фінансову систему, яка включає в себе кілька елементів: а) обмінні пункті валют; б) комерційні банки; в) мережу фіктивних підприємств (зареєстровані, як правило, на підставних осіб).  Такі офіційно зареєстровані комерційні структури, об’єднані єдиним замислом, здійснюють тіньові фінансово-господарські операції за певною злочинною технологією. Зокрема, вони  надають платні «послуги» керівникам підприємств різноманітних форм власності по незаконному зняттю з рахунків готівкової гривні, конвертації гривні у ВКВ із наступним перерахуванням останньої на рахунки в закордонних банках.  На думку спеціалістів через рахунки таких фіктивних структур в Україні щорічно в закордонні банки переводяться сотні мільйонів доларів США. Значна частина цих коштів має кримінальне походження.

Істотне значення для виявлення і розслідування фактів легалізації злочинно одержаного майна є знання технології цієї діяльності. Розгляд способів легалізації у криміналістичному аспекті є найбільш інформативним тільки в тісному зв’язку з особливостями предмета злочинів даного виду [180]. Таким можуть бути як кошти  (готівкові і безготівкові), та і  матеріальні цінності. Потрібно відзначити, що в літературі переважно акцентується увага на легалізацію коштів. На наш погляд, такий підхід значно звужує предмет дослідження, оскільки є підстави вважати, що обсяги легалізації матеріальних цінностей у країнах СНД, принаймні, не поступаються обсягам легалізації коштів.

Способи легалізації готівкових коштів, одержаних злочинним шляхом. ОЗГ, що спеціалізуються на злочинній діяльності, яка приносить прибуток у вигляді готівки (наркобізнес, рекет), намагаються ввести їх у легальний господарський оборот. Таким шляхом вони намагаються досягти дві взаємозалежні цілі: 1) уберегти злочинні доходи від можливості їхнього виявлення і вилучення правоохоронними органами; 2) мати можливість використовувати кримінальні гроші у високоприбутковій легальній підприємницькій діяльності.

Найчастіше у злочинній практиці зустрічаються наступні способи.

1. Контрабанда валюти, тобто незаконне переміщення грошей через межу за допомогою кур’єрів у країни, де не здійснюється валютний контроль, але існує законодавство, що суворо охороняє банківську таємницю (кур’єри перевозять гроші, в основному, у вигляді доларів США у валізах, загальній вантажі, контейнерах, приватними літаками або кораблями).

2. Розміщення «брудних» грошей дрібними внесками на депозитні рахунки (прийом полягає у тому, що для «відмивання» великої суми злочинне угруповання наймає велику кількість людей, яким доручається здійснення незначних грошових внесків на депозитні рахунки в різноманітних банках і їхніх філіях із метою уникнення уваги контролюючих органів). Справа в тім, що банківським законодавством країн встановлюються граничні суми операцій з готівкою, які не потребують складання спеціальних звітів і подання їх в податкові органи. В США її розміри визначені в сумі 10 000$, в Європі 12 країн Європейського співтовариства визначили її межу в сумі 12 000 ЄВРО [181]. В Україні у відповідності з ст. 64 Закону України “ Про банки і банківську діяльність” від 7.12.2000 р. банки зобов’язані ідентифікувати особу, яка проводить операцію з готівкою, що перевищує еквівалент 10 000 ЄВРО за офіційним курсом гривні до іноземної валюти, та інформувати про це правоохоронні органи згідно законодавству, яке регулює питання боротьби з організованою злочинністю [182].

3. Використання підприємницьких структур, що постійно мають операції з готівкою (ресторанів, барів, отелень, автоматів по продажі продуктів харчування, казино, а також різноманітних атракціонів та інших розважальних підприємств). Використання таких підприємств дає змогу при здачі виручки в банк змішувати злочинно одержані гроші з прибутком від легального бізнесу. Виявити це в результаті ревізії чи іншої перевірки практично неможливо адже ніякої документації в більшості випадків не залишається, а там де вона є, її легко фальсифікувати.
4. Видання літературного твору (зйомка замовленого кінофільму). Спосіб полягає у виданні певного літературного твору тиражем в кілька екземплярів, коли офіційно зазначається тираж в кілька десятків тисяч. Нібито одержана виручка від реалізації книжки (прокату кінофільму) надходить на банківський рахунок [183, с. 59].
5. Використання закладів по обміну валюти (в умовах, де існує недостатньо відрегульований валютний контроль і податкове законодавство, заклади по обміну валюти можуть використовуватися для обміну «брудних» грошових знаків на валюту інших держав і переводу їх у закордонні банки).

Способи легалізації безготівкових коштів, одержаних злочинним шляхом використовуються ОЗГ, коли предметом розкрадання були безготівкові кошти, одержані шляхом введенням в обіг фіктивних коштів, обману підприємця-партнера по угоді, привласнення кредитних коштів тощо.

1. Закупівля і продаж імпортних товарів (прийом поширений у країнах із нестабільною грошовою одиницею). Його сутність полягає в тому, що підприємець, який має «брудні» доходи укладає договори з іноземною компанією про закупівлю у неї партії товару по явно завищеній ціні. Отримавши дозвіл національного банку на закупівлю товарів, суб’єкт має можливість конвертувати місцеву валюту в національному банку з наступним її перерахуванням у закордонні банківські центри з розподілом між співучасниками суми грошей, отриманої за рахунок завищення ціни («відмиті» гроші).
2. Структурування безготівкових коштів (спосіб маскування і легалізації великих сум, отриманих у результаті широкомасштабних шахрайських фінансових операцій). Сутність цього способу полягає у штучному роздрібненні суми шляхом її перерахування під виглядом оплати за надані послуги на рахунки певної кількості фірм, керівники яких знаходяться в змові. Наступним ланцюгом у легалізації може бути переведення цих коштів у закордонні банки на рахунки фіктивних фірм з послідуючим поверненням коштів через деякий час, що надає видимість легального одержання коштів. Для цього до недавнього часу в Україні використовувалися рахунки “Лоро”[184]. Після наведення порядку у функціонуванні ЛОРО-рахунків основним механізмом у “відмиванні” коштів, як відзначає ДПА України, стало використання кодованих рахунків фізичних осіб, в тому числі з використанням платіжних карток “master card”. Наприклад, в поточному році в Дніпропетровській області ціла група фіктивних підприємств тільки за два місяці перевела на кодований рахунок, відкритий на підставну особу, і потім зняла готівкою 16,5 млн. грн. [185].
3. Використання фіктивних і офшорних компаній. Це різновид попереднього способу, коли використовуються банківські рахунки фіктивних компаній або таких, що знаходяться в країнах із дуже м’яким фінансовим контролем — (країни Карибського басейну і Балтії, Ліхтенштейн, Кіпр).

Фіктивно утворені компанії — це структури, які крім заосновних документів та рахунку в банках ніяких активів не мають. Створюються вони тільки для проведення незаконних операцій, після закінчення яких, як правило, ліквідуються. В іноземних джерелах вони ще називаються  «кораловими» компаніями (shell company), оскільки створюються  за подобою коралів — складних за своєю формою і порожніх всередині. Фактично, на відміну від записаного в документах, весь персонал такої компанії складається, як правило, з однієї особи. Діяльність цих компаній можна порівняти з трубопроводом, крізь який здійснюється перекачка грошей до інших комерційних структур для укриття справжніх джерел та природи утворення фондів. Як свідчить світова слідча практика, злочинні угруповання ( в тому числі і з країн СНД) створюють цілі мережі офшорних та «коралових» компаній і використовують їх для легалізації величезних грошових коштів.

Використання фіктивних підприємств для “перекачування” злочинно здобутих коштів за кордон є в дійсний час найбільш характерним для України способом “відмивання”. Так, органами податкової міліції в м. Києві була затримана злочинна група, яка перевозила готівкові кошти ( 600 тис. грн. і 60 тис. доларів США), зняті з порушенням встановленого порядку з банківських рахунків одного з підприємств. Як було встановлено в ході слідства, мета цієї операції полягала у розміщенні знятих сум у комерційному банку на рахунках фіктивних фірм з метою їх подальшого перерахування за кордон через рахунки “Лоро”. Крім того, незаконним переводом грошей з безготівкових в готівкові і навпаки підприємства уникали контролю з боку держави і сплати податків. Такі послуги різноманітним комерційним і державним підприємствам та організаціям надавала організована злочинна група, яка утворила для цього цілу мережу з фіктивних підприємств і комерційних банків. Для незаконного  перерахування коштів за кордон через рахунки типу “Лоро” використовувалися банки країн Балтії (“Німецько-Латвійський банк”, “Парекс-банк”, “Сауліс-банк”), оскільки ці країни не покладають на банки будь-якого фінансового контролю [186].

4. Використання фондових бірж. Спосіб полягає у придбанні за допомогою біржових брокерів цінних паперів — акцій, облігацій, векселів із наступним їхнім перепродажем, у тому числі з використанням фіктивних фірм. Одержана таким чином виручка переводиться на банківський рахунок під виглядом коштів (прибутків), одержаних від операцій з цінними паперами.

Способи легалізації матеріальних цінностей, отриманих злочинним шляхом. Є всі підстави вважати, що в країнах СНД в останні роки склався особливий вид злочинної діяльності з механізмом, що дозволяє легалізувати практично будь-яку кількість товару або іншого майна, отриманого незаконним, у тому числі, злочинним шляхом. Особливістю економік зазначених країн у дійсний момент є те, що значна їхня частина складає тіньовий сектор (наприклад, в Україні в ньому виробляється за різноманітними оцінками від 40% до 60% товарної продукції). Саме ця товарна маса, попадаючи на ринок тієї або іншої держави, що входить у співдружність, неминуче проходить етап «відмивання». Легалізації піддаються також партії викраденого товару.

Джерелом незаконного надходження товарів є також їх ввезення контрабандним шляхом. Є підстави вважати, що між організованими злочинними групами Росії, України, Білорусії, Молдови, а також Польщі, Угорщини та інших країн склалися стійкі зв’язки, засновані на взаємному злочинному бізнесі по легалізації контрабандного товару. Таким виступає товар підвищеного попиту на ринку тієї або іншої держави. Наприклад, із Росії в Україну контрабандним шляхом завозяться бензин, спиртні напої, тютюнові вироби, а у зворотному шляху — зерно, соняшникова олія тощо.  Так, у липні 2000 р. співробітниками податкової міліції на околиці м. Вовчанська (прикордонний район із Росією) була виявлена база, у ємностях якої зберігалися паливно-мастильні матеріали (ПММ), завезені з Росії контрабандним шляхом.  При проведенні подальших оперативно-розшукових заходів був затриманий автомобіль-цистерна, у котрому, відповідно до пред’явлених документів вивозилося 18 тонн бензину на суму 20 тис. грн., що належав підприємству «АКМА». У ході розслідування по кримінальній справі було встановлено систематичне використання даним підприємством протягом  півтора років зазначеної бази ПММ у якості перевалочного пункту для бензину, що нелегально завозився з Росії [187].

Механізм легальної реалізації товару, виробленого в тіньовому секторі економіки, завезеного контрабандним шляхом або викраденого, містить у собі декілька взаємопов’язаних етапів. На першому етапі готуються фіктивні документи на оприбуткування товару від якогось суб’єкта підприємницької діяльності. Тобто  товар незаконного походження прибуткується на підприємстві, що буде займатися його реалізацією. Прибуткується він як такий, що нібито придбаний на законних підставах у якоїсь фірми  (як правило,  фіктивної). Насправді   товар купляється за готівкові кошти  в тіньових товаровиробників, контрабандистів, викрадачів або їхніх посередників.

На другому етапі, коли товар поставлений на прихід, тобто  документально легалізований, він може вільно реалізовуватися оптовим покупцям або вроздріб. Після «офіційної» реалізації товару кошти надходять на банківський рахунок підприємства і потім використовуються за розсудом організаторів цієї акції, у тому числі переводяться у готівку і використовуються для проведення аналогічної операції.

У зв’язку з тим, що останнім часом боротьба з фіктивним підприємництвом стає усе більш активною, «тіньові» ділки ускладнюють приведену вище схему. Вони додатково вводять ще одну або декілька ланок, тобто використовуються так звані «буферні» підприємства. Ці підприємства відрізняються від «фіктивних» тим, що вони дійсно займаються статутною підприємницькою діяльністю, мають реальних керівників, регулярно подають звіти в податкову адміністрацію і сплачують податки. Проте основне їхнє призначення полягає в тому, щоб бути додатковою сполучною ланкою в механізмі легалізації товару. Такі підприємства створюються для того, щоб мінімізувати можливість раптового виходу правоохоронних органів на реальних власників тіньового майна, а також виграти додатковий час для приховування в разі потреби товару незаконного походження, коштів  або дати можливість винним сховатися від слідства і суду.

Масштаби діяльності з легалізації коштів, одержаних злочинним шляхом, можуть бути різними. З цієї точки зору можна виділити два її різновиди:1) легалізацію незаконних коштів в рамках національної фінансової системи окремої країни шляхом їх розміщення в банку і здійснення кількох «перекидок» на інші рахунки і в інші банки під прикриттям різноманітних псевдоугод; 2) легалізацію незаконних коштів  з використанням банківських та фінансових систем кількох країн. В останньому випадку спочатку, як правило, гроші вводяться до національної фінансової системи, а потім переказуються за кордон, де починають циркулювати у банківських та фінансових системах інших країн. Після того наступна операція — повернення коштів на «батьківщину» у вигляді переказу або перерахування грошових сум під прикриттям певної псевдоугоди.

Характерними рисами діяльності ОЗГ по легалізації майна, здобутого злочинним шляхом є: а) використання слабкості національних систем регулювання фінансової системи; б) проведення швидких і гнучких операцій по переказу і переміщенню активів через національні кордони; в) вміле використання відмінностей в режимах регулювання підприємницької діяльності як в рамках національних систем, так і між системами; г) користування  послугами тих категорій фахових працівників, діяльність яких не регулюється, або тих, які хоча і діють в умовах регулювання, але порушують правові чи морально — естетичні норми [188, с.22].

Україна в нинішній час є особливо привабливою державою для злочинців подібного роду, бо її економіка з фінансовими центрами, що розвиваються, дуже вразлива. Зокрема, в нашій державі поки що відсутнє системне законодавство, яке б ефективно перешкоджало процесам легалізації злочинно одержаних коштів, що суттєво заважає налагодженню тісних економічних і фінансових відносин з іншими країнами. Оскільки «відмивання» грошей має міжнародний характер, тому для успішної боротьби з цим явищем необхідні зусилля всіх країн світового співтовариства. Цьому сприяють прийняття Конвенції ООН 1988 р., спрямованої проти незаконного перевезення наркотиків і психотропних речовин, Конвенція Ради Європи 1990 р. про розшук, накладення арешту та конфіскацію злочинних доходів (Страсбургська Конвенція). Однак у боротьбі з «відмиванням» грошей є багато проблем. Зокрема, великі труднощі виникають у правоохоронних органів країн при подоланні банківської таємниці, доказуванні місця вчинення злочину, а також при використанні як доказів інформації, вилученої з мереж «Інтернет», електронних даних, копій або інформації, отриманої за допомогою космічних супутників [189].

Не дивлячись на те, що економіка Україна потребує якнайбільше інвестицій, треба мати на увазі, що гроші не однакові і їх вплив на економіку в позитивному чи негативному аспектах  залежить від того, в чиїх руках вони знаходяться. Організована злочинність – це основне джерело надходження «брудних» грошей. В цьому плані звертає на себе увагу, що Ізраїль, який має ліберальне фінансове законодавство (з метою залучення в країну емігрантів з великими грошима) приймає останнього часу енергійні заходи по боротьбі з «відмиванням» грошей на своїй території [190]. Для координації міжнародних зусиль у цьому напрямку і сумісного подолання існуючих проблем створена міжнародна структура – група розробки фінансових заходів в боротьбі з відмиванням грошей (FATF). В поточному році FATF почала вивчення ситуації в Україні для підготовки доповіді про стан боротьби з відмиванням грошей в Україні, відповідність її законодавства міжнародним стандартам у цій сфері. За експертними оцінками, обсяг “брудних” коштів українського походження, що надходять у світову фінансову систему, складає до 5 млрд. доларів щорічно.  Негативні висновки у цій доповіді можуть стати підставами для рекомендацій країнам, об’єднаним у FATF, застосовувати фінансові санкції до України і визначити особливий режим для фінансових трансакцій з України [191].

Усунення умов, що сприяють легалізації злочинно отриманих коштів, вимагає вдосконалення не тільки кримінального законодавства але і законодавства, яке регулює діяльність підприємницьких структур, фінансово-кредитних установ. Йдеться не тільки про визнання певних діянь злочинними, але й про утворення дійового механізму їх виявлення і розслідування, спираючись на досвід країн з розвинутою ринковою економікою.

1.6.  Особливості  слідів (джерел доказів) розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів 

На відміну від загальнокримінальних злочини з використанням підприємств в більшості випадків не залишають традиційних слідів. Їх значно важче виявити, тому що ознаки цих злочинів дуже схожі на звичайні  господарчі негаразди. Навіть потерпілий не завжди впевнений в тому, став він жертвою шахраїв чи несприятливої кон’юнктури ринку та власної ризикованої поведінки. Ще важче доказати після виявлення таких злочинів їх обставини і винність конкретних осіб, особливо коли вчиняються вони організованими злочинними групами із застосуванням засобів маскування і активної протидії розслідуванню. Але все ж таки безслідних злочинів не буває, навіть економічних. Все залежить від знання механізму їх вчинення та слідів, які вони залишають.

Особливістю  механізму розкрадань майна у сфері підприємницької діяльності, є те, що дії злочинців з підготовки, вчинення і приховування злочинів залишають сліди, які є слідами діяльності підприємства. А такими виступають різного роду документи. Це обумовлюється тим, що  необхідною рисою всілякої господарчої діяльності є її документування. Потреба в ньому диктується необхідністю здійснення контрольних функцій з боку спеціальних державних органів, а також зацікавленістю самого суб’єкта господарчої діяльності, який прагне ефективно нею управляти, піклуючись про постійне підвищення прибутковості. Саме тому важливі господарчі рішення, рух грошових коштів і товарно-матеріальних цінностей фіксуються в різноманітних документах, складання яких є невід’ємним елементом будь-якої господарської діяльності. Кожний економічний крок підприємця (укладання угоди, проведення розрахункових операцій, одержання прибутку або потерпання збитків) в умовах сучасного підприємництва одержує багаторазове документальне  відображення.

Таким чином, з криміналістичної точки зору документи розглядаються перш за все як ефективний слідосприймаючий матеріал, котрий має велике значення як джерело доказів при розслідуванні різноманітних економічних злочинів. Через це значну частину багатотомних матеріалів кримінальних справ про розкрадання майна і пов’язані з ними злочини у сфері підприємництва складають саме документи. Знаючи це, підприємці-правопорушники в багатьох випадках ухиляються від дотримання встановлених правил складання (ведення) господарчої документації, вдаються до фальсифікацій  і прямого знищення документів, в яких міститься інформація, що викриває їх. Тому знання видів документів-джерел доказів при розслідуванні економічних злочинів та вживанні заходів щодо їх збереження і використання складає важливий компонент професійної підготовки слідчого та оперативного працівника.

Треба зазначити, що в кримінально-правовому розумінні поняття документа розповсюджується на офіційні документи (саме вони маються на увазі в конструкції ст. 358 і 366 КК України), але в криміналістичному аспекті вони трактуються  значно ширше.

Документ  (від лат. documentum – повчальний приклад, взірець, доказ)  -“складений відповідно до вимог закону акт, що посвідчує факти, які мають юридичне значення [192, с.224]. В сучасному використанні цей термін має декілька значень. Враховуючи цю обставину і виключно важливу роль документів  в житті суспільства, визначення цього поняття дається в  ст. 27 Закону України “Про інформацію”: “Документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві” [193]. У законі документи розподіляються на первинні (містять в собі вихідну інформацію) і вторинні (як результат аналітично — синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів).

В приведеному визначенні відбито загальну і найбільш суттєву властивість документів як засобу спеціального закріплення певної інформації для її збереження і використання. Саме  в такому розумінні це поняття використовується  в криміналістиці, де  документами вважаються не тільки офіційні документи з відповідними реквізитами, які оформляються в певних закладах чи установах, але і будь-які інші джерела інформації — особисті листи, робочі зошити, записники, малюнки, креслення, фотографії тощо. Треба підкреслити, що таке тлумачення погоджується з відповідними положеннями кримінально-процесуального закону, де визначається, що документи є джерелом доказів, якщо в них викладені або засвідчені обставини, що мають значення для справи (ст. 83 КПК України).  Якщо  документи слугували засобом вчинення злочину чи зберегли на собі його сліди, або були об’єктом злочинних дій, то в таких випадках документи виступають речовими доказами ( ст. 78, 83 КПК України).

М.В.Салтєвський, використовуючи кібернетичний підхід, дає таке криміналістичне визначення поняття документа: “Документ – це матеріально фіксована інформація поза пам’яттю людини і ЕОМ, яка відбиває своїм змістом юридично значущі відносини і факти …” [194, с.337]. Однак з цим визначенням терміна “документ” важко погодитися повністю тільки з-за однієї деталі — з вказівкою на те, що пам’ять ЕОМ не є документом. Таким чином з кола документів необгрунтовано виключаються “машинні” носії, в яких інформація зафіксована за допомогою електронних імпульсів. Між тим слідча практика свідчить про використання злочинцями способів вчинення злочинів, які залишають сліди саме в електронних документах. Так, в уже згаданій кримінальній справі про розкрадання коштів в Черкаській обласній дирекції Укрсоцбанку начальником відділу комп’ютеризації Цимошенко було встановлено, що останній після здійснення фіктивних електронних платежів з метою маскування злочину додавав до електронного балансу банку перед звіркою суму, на яку було вчинено розкрадання. Це дозволяло певний час уникати викриття злочину. Даному факту спочатку не було дано належної юридичної оцінки з боку слідства, через  що кримінальна справа була повернута судом на додаткове розслідування. Тільки після кваліфікації дій Цимошенко по внесенню змін до електронного балансу банку як посадового підлогу (в старій редакції складу цього злочину) і додаткового розслідування було винесено обвинувальний вирок [117].

Таким чином, в залежності від способу фіксації інформації та матеріалу, який використовується для цього, документи можна класифікувати на такі види:

• письмові  (рукописні і друковані документи на папері);
• графічні (креслення, графіки, карти, малюнки, схеми, плани тощо);
• фотодокументи (фотографії);
• кінодокументи ( художні, документальні, аматорські кінострічки);
• аудіо документи ( магнітофонні касети, відеокасети );
• електронні документи ( електронні носії інформації: комп’ютерні диски, дискети тощо ).

Наведена класифікація документів має велике загальнокриміналістичне значення, оскільки спосіб закріплення інформації значною мірою визначає технічні і тактичні особливості процесуальних дій щодо їх виявлення, фіксації, дослідження та використання документів в процесі доказування. Але для методики розслідування розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів у сфері підприємництва не менш важливе значення має класифікація документів на види в залежності від характеру і призначення інформації, що міститься в них.

З цієї точки зору, а саме належності документальної інформації до доказування окремих обставин вчинення злочину, звичайного місця її знаходження (збереження), доцільно виділяти наступні групи документів, що підлягають вилученню і дослідженню при розслідуванні злочинів у сфері підприємницької діяльності.

1. Документи, які визначають економічну структуру і організаційно-правовий статус підприємства та стан фінансового контролю: а) свідоцтво про реєстрацію підприємства; б) статут підприємства; в) заосновна угода; г) реєстр акціонерів; д) протоколи загальних зборів акціонерів; е) протоколи засідань адміністративних органів управління (правління, керівництва); є) протоколи засідань ревізійних комісій (акти та матеріали перевірок); ж) річний звіт аудитора; з) акти та інші матеріали перевірок податкових, банківських та інших контрольних органів;  и) накази і розпорядження посадових осіб тощо.
2. Документи, що свідчать про заняття певним видом підприємницької діяльності: а) ліцензії; б) патенти; в) рекламні проспекти підприємства і реклама, розміщена в засобах масової інформації; г) договори про укладання певних угод (купівлі-продажу, позички, про виконання робіт тощо).
3. Документи бухгалтерського обліку і звітності (тут в найбільш повному обсязі на основі суцільного і безперервного спостереження, суворого документування, систематизації на рахунках і балансування облікових даних концентрується економічна інформація):

а) документи первинного обліку (рахунки, накладні і т. ін., які фіксують окремі економічні операції);

б) бухгалтерські рахунки (кожна економічна операція має подвійний запис – в активі одного рахунку і пасиві другого рахунку підприємства, наприклад, придбаний комп’ютер відображається в активі рахунку «основні засоби» і в пасиві рахунку «уставний фонд»);

в) бухгалтерський баланс (головна і узагальнююча частина бухгалтерського обліку, в якому відображаються зведені дані бухгалтерського обліку за квартал, півроку, рік).

4. Документи статистичного обліку і звітності (відображається кількісна характеристика окремих сторін діяльності підприємства протягом певного періоду). Комерційна структура (фірма) може мати кілька варіантів звітності за рік: а) для державних органів (наприклад, для податкової адміністрації); б) для акціонерів; в) для засобів масової інформації (для реклами); г) для керівництва фірми. Вказані варіанти звітності можуть суттєво відрізнятися один від одного рівнем деталізації.
5. Документи оперативного обліку і звітності. Це «кишенькова бухгалтерія» керівника підприємства, яка характеризує швидкоплинні економічні процеси на підприємстві і є підставою для прийняття поточних рішень. Представляє собою важливе джерело інформації при розслідуванні економічних злочинів.
6. Документи автоматизованого робочого місця (АРМ) бухгалтера, економіста, плановика, аналітика. Тут може знаходитись різноманітна інформація у вигляді: а) облікових даних; б) планових показників; в) норм і нормативів; г) звітності фірми тощо.
7. Банківські документи: а) журнал реєстрації платіжних доручень з поточного рахунку; б) журнал реєстрації надходжень на поточний рахунок;  в) витяг з поточного рахунку;  г) заяви на відкриття поточного, валютного рахунків; д) картка із зразками підписів і відбитку печатки; е) платіжні доручення; є)документи, що відбивають одержання кредиту в банку тощо.
8. Касові документи: а) договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність касира; б) касова книга; в) журнал реєстрації прибуткових і видаткових касових документів; г) журнал реєстрації використання грошових чеків; д) прибуткові і видаткові касові ордери; е) акти перевірки наявності грошових коштів і матеріальних цінностей в касі і т. ін.
9. Підроблені (фальсифіковані) документи: заосновні, банківські, бухгалтерські та інші, що були використані при вчиненні злочину.
10. Робочі записи посадових осіб та службовців, зміст яких має значення для кримінальної справи: доповідні записки, робочі зошити, календарі, записники тощо.
11. Магнітні носії інформації: диктофонний запис наради, зборів тощо; фото-, кіно-, відеодокументи, що відбивають певні факти з “життя” підприємства.

12.Електронні копії письмових документів та інша електронна інформація (програмне забезпечення). Можуть міститися на: а) постійному запам’ятовуючому пристрої; б) компакт-дисках; в) дискетах; г) касетах.

Документи як джерела доказової інформації  при розслідуванні розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів можуть досліджуватись і використовуватись в кількох аспектах:

а) з точки зору значення фактів, що зафіксовані в документі (наприклад, в статуті підприємства, ліцензії на право зайняття певним видом підприємницької діяльності тощо);

б) з метою визначення способу виготовлення документа (наприклад, шляхом призначення техніко-криміналістичної експертизи підробленого документа);

в) з метою ідентифікації особи, яка написала (підписала) документ, або голос і мову якої зафіксовано на магнітному носії інформації (шляхом призначення відповідної криміналістичної експертизи).

Крім своєчасного виявлення і вилучення документів на підприємстві, діяльність якого перевіряється, треба мати на увазі і відповідні документи в інших структурах. Будь — яке  підприємство в економічному середовищі являє собою «виробничу клітинку», в яку надходять ресурси і де вони переробляються в продукт чи послугу і які, в свою чергу, споживаються іншими суб’єктами. Ці відносини носять характер договірних, але безпосередньо ще регулюються рядом державних органів влади та нагляду. Всі вони являють собою середовище з постійно діючими комунікаційними системами. По них циркулює відповідна інформація, яка може бути вилучена і використана правоохоронними органами для доказування обставин вчинення економічного злочину.

В цьому середовищі можна виділити наступні суб’єкти – носії інформації:

а) постачальники фінансових ресурсів (банки, урядові інвестиційні установи, покупці облігацій компанії і т. ін.);

б) постачальники матеріалів та енергоресурсів (суб’єкти, що знаходяться у відповідних договірних відносинах з підприємством);

в) споживачі продукції (товарів і послуг);

г) транспортні організації (коли підприємство користується послугами транспортних організацій для перевезення вантажів);

д) біржі (коли підприємство бере  участь в торгах на товарних і фондових біржах);

е) органи державного управління і контролю (статистичні органи, податкові і митні інспекції, санітарно-епідемічні служби, пожежні інспекції, установи контролю за екологічною обстановкою) [195, с.41-52].

Своєчасне вилучення вказаних документів в багатьох випадках дає можливість виявити і доказати важливі обставини вчинення економічного злочину.

Висновки до розділу

1. Бізнес за своєю природою потенційно схильний до правопорушень і містить широкий спектр «білокомірцевої» злочинності. Будь-який підприємець може вдатися до порушення закону, адже основним принципом його діяльності є прагнення особистого успіху, розмір якого визначається обсягом прибутку. Існуючі в Україні умови соціальної анемії детермінують пошуки підприємцями незаконних засобів одержання прибутку.
2. Одною з найнебезпечніших тенденцій є поширення злочинів, що вчиняються з використанням підприємств в якості засобів досягнення злочинної мети. Як убивця використовує ніж, а крадій – відмичку, так і підприємці — шахраї використовують підприємства для вчинення економічних злочинів. Саме заснування підприємства і використання його атрибутів (найменування, юридичної адреси, банківських рахунків) робить можливим вчинення широкомасштабних шахрайських операцій та їх приховування.
3. Перспектива одержання злочинним шляхом величезних коштів через використання підприємств і безкарності за це притягає увагу, перш за все, організованих злочинних груп. Організованими злочинними групами у сфері підприємництва вчиняють не окремі злочини, а розробляються цілі технології злочинної діяльності, які забезпечують їм систематичне одержання кримінального доходу. Саме ці технології, а не тільки окремі види злочинів, повинні стати об’єктом дослідження криміналістичної методики.

Ключове місце в технологіях злочинної діяльності займають розкрадання майна шляхом шахрайства (ст. 190 КК України) або привласнення, розтрати чи зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України). Інші пов’язані з розкраданнями злочини виступають необхідними елементами технології по заволодінню чужим майном. Тому існує нагальна необхідність формування методик розслідування не тільки окремих видів злочинів, а й комплексних методик розслідування декількох видів злочинів, об’єднаних в межах єдиної технології злочинної діяльності.

4. Важливе місце в структурі окремих методик розслідування займає криміналістична характеристика злочинів. Але в умовах існуючої в дійний час багатозначності цього терміну проблемним стає його використання в криміналістиці як в теоретичному, так і практичному аспектах.

Подолання існуючих розбіжностей в підходах тлумачення поняття криміналістичної характеристики злочинів вбачається у використанні категорій “об’єкт” і “предмет” в дослідженнях  криміналістичної методики. Такими виступають: об’єктом — два протилежні, але пов’язані між собою види людської діяльності “механізм вчинення злочинів окремого виду — розслідування злочинів окремого виду”; предметом – відповідні структурі об’єкту “закономірності механізму злочинів окремого виду  — закономірності розслідування злочинів окремого виду”.

З урахуванням цього криміналістична характеристика злочинів є системою відомостей про елементи механізму вчинення злочинів певного виду чи групи, в яких відбиваються закономірні зв’язки між цими елементами і які використовуються для розробки наукових рекомендацій, а також побудови і перевірки версій при розслідуванні конкретних злочинів.

5. В дійсний час можна констатувати формування загальних (комплексних) характеристик злочинів окремих видів, побудованих на взаємному зв’язку і взаємному проникненню предметних характеристик злочинів як результат інтеграції наук кримінального права, кримінології і криміналістики.
6. Виходячи з того, що криміналістична характеристика злочинів окремих видів за своєю суттю ніщо інше як детальна характеристика елементів механізму вчинення злочинів окремих видів, а предмет доказування при розслідуванні злочинів – це перелік завдань (обставин, які необхідно встановити), вони повинні включатися у структуру окремої методики розслідування. Зокрема, особливості предмету доказування доцільно наводити при розгляді питань оцінки первинного матеріалу і порушення кримінальної справи у тісному зв’язку з типовими слідчими ситуаціями.
7. Криміналістична характеристика розкрадань майна у сфері підприємництва повинна відбивати традиційні елементи їх механізму з урахуванням тієї специфіки, яку накладає на них підприємницька діяльність, а також взаємних зв’язків з іншими злочинами, які в сукупності утворюють єдину технологію злочинної діяльності.

Особливістю розкрадань у сфері підприємництва є те, що його предметом виступають фінансові ресурси (капітал). З криміналістичної точки зору це детермінує не тільки багаторазове зростанні матеріальної шкоди від таких злочинів, але і обумовлює їх підвищену організованість, специфічні способи підготовки, вчинення і приховування, їх сліди, а також форми і засоби протидії правоохоронним органам.

8. Особливості предмета розкрадання в сфері підприємницької діяльності обумовлюють і відповідні способи вчинення цих злочинів, характерні риси їх суб’єкта. Конкретних прийомів шахрайського збагачення може існувати величезна кількість, що залежить, зокрема, від виду підприємницької діяльності та засобів, що використовуються при цьому. Але аналіз кримінальних справ даної категорії та інших матеріалів дає підстави вважати, що різноманітність шахрайських прийомів — це не більш ніж варіації наступних узагальнених способів:

1) розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються з використанням комп’ютерної техніки для здійснення фіктивних електронних платежів;

2) розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються підприємцем шляхом укладення фіктивної угоди на умовах попередньої оплати з наступним заволодінням грошовими коштами партнера;

3) розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються шляхом заснування інвестиційної фірми (довірчого товариства, пенсійного фонду, страхової компанії тощо)  з наступним заволодінням грошовими коштами вкладників;

4) розкрадання та супутні йому злочини, що вчиняються шляхом утворення і використання фіктивних безготівкових грошових коштів в підприємницькій діяльності;

5) розкрадання та супутні їм злочини, що вчиняються шляхом обманного одержання і присвоєння кредиту.

9. В технології злочинної діяльності у сфері підприємництва важливе місце займає приховування (маскування) викраденого майна і створення умов для його подальшого використання. Маскування розкрадань та інших корисливих злочинів, пов’язане з наданням видимості законності джерела надходження майна, одержало назву легалізації («відмивання»), яка передбачена кримінальним законодавством України в якості самостійного виду злочинів. Досягається ця мета шляхом використання атрибутів підприємства у злочинній діяльності, розробки завуальованих злочинних технологій. Організовані злочинні групи проникають у сферу кредитно-фінансових відносин через створення різноманітних комерційних структур: товариств, банків, страхових компаній, різноманітних фондів.

В різноманітних “схемах” легалізації  організованими злочинними групами в Україні широко використовуються “конвертаційні центри”. Конвертаційний центр являє собою  своєрідну протиправну фінансову систему, яка включає в себе кілька елементів: а) обмінні пункті валют; б) комерційні банки; в) мережу фіктивних підприємств, зареєстрованих, як правило, на підставних осіб. Створюються вони для здійснення тіньових фінансово-господарських операцій з готівкою і безготівковими коштами в національній та іноземній валюті, з іншим майном за певною злочинною технологією.

10. Особливістю механізму розкрадань майна у сфері підприємницької діяльності, є те, що дії злочинців з підготовки, вчинення і приховування злочинів залишають переважно сліди, які фактично є слідами діяльності підприємства. Такими виступають, зокрема, різного роду документи.

З практичної точки зору найбільш важливе  значення має класифікація документів, яка грунтується на ознаках призначення документа,  характеру закріпленої інформації та її матеріального носія. За цими ознаками документи розподіляються на види: 1) що визначають економічну структуру і організаційно-правовий статус підприємства та стан фінансового контролю;  2) що свідчать про заняття певним видом підприємницької діяльності; 3) бухгалтерського обліку і звітності; 4) статистичного обліку і звітності; 5) оперативного обліку і звітності; 6) автоматизованого робочого місця (АРМ) бухгалтера, економіста, плановика, аналітика; 7) банківські документи;  8) касові документи; 9) підроблені (фальсифіковані) документи; 10) робочі записи службових  осіб, зміст яких має значення для кримінальної справи;  11) магнітні носії інформації; 12) електронні копії письмових документів та інша електронна інформація (програмне забезпечення).

Розділ 2. Типові завдання, засоби їх  вирішення в стадії порушення кримінальної справи і на початковому етапі розслідування  корисливих злочинів у сфері підприємництва

2.1. Поняття тактичного завдання та його значення в криміналістичній методиці

В розвитку кожної науки виключно важливу роль відіграють її поняття, які є не тільки своєрідним підсумком пізнання дійсності, але й інструментом подальшого наукового пошуку. Понятійний апарат тієї чи іншої науки органічно поєднаний з її предметом, змістом і відображає в підсумку її суттєвість [196, с.84; 197]. Однією з найважливіших функцій наукових понять є  формалізація накопичених знань, що дозволяє передавати їх в процесі навчання. Там, де рівень формалізації недостатній, такі знання належать скоріше всього до професійного мистецтва, а не до науки. Одним з критеріїв формалізації знань є їх відбиття в чітко сформульованих поняттях, що робить їх доступними широкому колу осіб. Чіткість понятійних формулювань, відсутність неточностей і протиріч є запорукою глибокого розуміння певної предметної області і надбання відповідних практичних навичок в процесі навчання. Це досить актуально в методиці розслідування злочинів окремих видів, яка є складовою частиною криміналістики.

До найважливіших  понять криміналістики належить поняття тактичного завдання розслідування. Це поняття сформувалося в результаті накопичення, розвитку та інтеграції знань наук кримінального процесу та криміналістики, зокрема, таких розділів останньої, як слідча тактика та методика розслідування злочинів окремих видів. Поняття тактичного завдання розслідування виконує важливу функцію структуризації процесу розслідування, виділення окремих його проміжків і зосередження на них уваги органу дізнання чи розслідування.

В будь-якій сфері людської діяльності є певна ієрархія завдань, що вирішуються. З точки зору співвідношення між собою вони поділяються на головні або кінцеві завдання (стратегічні) і проміжні або окремі (тактичні). Поділ завдань на стратегічні і тактичні характерний для таких видів діяльності, де є боротьба, суперництво сторін, зокрема, для військової справи, політичної діяльності та спорту. На нашу думку, використання такої термінології виправдано і відносно діяльності щодо розслідування злочинів, де слідчому відкрито протистоїть особа зацікавлена в протилежному результаті боротьби за істину. Адже  по суті для неї — це боротьбою за своє виправдання, за свою свободу. Опір може плануватися тут задовго до початку розслідування, ще при формуванні задуму на вчинення злочину чи зразу після його скоєння і завжди супроводжує процес розслідування.

Треба звернути увагу, що в ст. 2  Кримінально-процесуального кодексу України завдання розслідування злочинів визначені в самому загальному вигляді. Зокрема, завданнями кримінального судочинства є  “охорона прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб…, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний”. Крім цього, кримінально-процесуальний закон зобов’язує орган дізнання, слідчого, прокурора і суд виявляти причини і умови, які сприяли вчиненню злочину та приймати заходи щодо їх усунення (ст. 23, 23-1 КПК України). Закон покладає на ці ж органи забезпечення відшкодування збитків, завданих злочином і виконання вироку в частині конфіскації майна (ст. 29 КПК України).  Крім цього, в ст. 64 КПК України визначаються обставини, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, і які теж можуть розглядатися як завдання розслідування.

Наведені положення можна визначити як загальні завдання розслідування, вони повинні бути вирішені у кожній кримінальній справі. Але шляхи їх вирішення можуть бути різними і залежать вони від багатьох обставин, зокрема від виду злочину, особливостей механізму його вчинення, особливостей ситуацій, що складалися під час розслідування. Оскільки криміналістика має своїм об’єктом дослідження діяльності з розслідування злочинів з точки зору застосування окремих засобів, прийомів, методів збирання і використання доказів, в її рамках сформувалося поняття тактичних завдань розслідування, для вирішення яких розробляються криміналістичні рекомендації. Поняття тактичного завдання розслідування пов’язане саме із застосуванням криміналістичних засобів, прийомів та методів на шляху вирішення загальних завдань кримінального судочинства.

З урахуванням цього тактичне завдання розслідування  може бути визначена як окреме (проміжне) завдання на шляху вирішення певного загального (стратегічного) завдання кримінального судочинства, пов’язане з застосуванням криміналістичних засобів, прийомів та методів [198, с.85].

Тактичні завдання розслідування можуть бути різноманітними за змістом та обсягом і полягати у встановленні чи перевірці тих або інших обставин, які мають значення для кримінальної справи, забезпеченні розслідування необхідними засобами, утворення сприятливих для нього умов (зокрема, шляхом попередження чи нейтралізації протидії у встановленні істини з боку окремих осіб) тощо. Різноманітність завдань обумовлена багатогранністю самої діяльності  з розслідування злочинів. Враховуючи це, в структурі розслідування можна виділити завдання пізнавального, організаційного, психологічного, та виховного характеру. Це перш за все розумові завдання, які слідчій повинен вирішувати протягом всього періоду розслідування.

Пізнавальні тактичні завдання розслідування полягають  в одержанні інформації перш за все про обставини вчинення злочину, що входять в предмет доказування (час,  місце,  спосіб, винність  обвинуваченого  у  вчиненні  злочину  та  інші  обставини, передбачені ст. 64 КПК України). Пізнавальні завдання пов’язані з визначенням джерел інформації та проведенням необхідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів (ОРЗ). Ці завдання є домінуючими в діяльності слідчого, але їх вирішення тісно пов’язане з необхідністю вирішення інших завдань, які пізнавального характеру не мають.

Організаційні тактичні завдання розслідування полягають у створенні необхідних умов для успішного проведення запланованих слідчих дій та ОРЗ, забезпеченні їх необхідними засобами (транспортом, криміналістичною технікою, засобами зв’язку). Крім технічного забезпечення, організація розслідування передбачає взаємодію слідчого з оперативними працівниками, спеціалістами, а в окремих випадках представниками громадськості та засобів масової інформації. Сумісна діяльність кількох слідчих та оперативних працівників (які можуть бути об’єднані в слідчу бригаду чи слідчо-оперативну групу), безумовно, потребує сумісного планування розслідування, розподілення обов’язків та координації роботи [199, с.3-5].

Психологічні тактичні завдання розслідування витікають з необхідності встановлення комунікативних зв’язків з учасниками кримінального процесу (потерпілими, свідками, підозрюваними, обвинуваченими), а також з працівниками правоохоронних органів, які здійснюють сприяння розслідуванню злочину [200]. З одного боку, слідчий повинен уміти встановити психологічний контакт з допитуваною особою для одержання від неї повних і правдивих свідчень, а з другого — не менш важливо уміти встановлювати ділову творчу атмосферу у слідчо-оперативній групі чи по відношенню до окремого працівника. В обох випадках вирішення цих завдань спирається на знання психології людини взагалі, психології слідчої та оперативно-розшукової діяльності, психологічних особливостей людини, що визначаються віком, освітнім рівнем, процесуальним положенням тощо.

Виховні тактичні завдання розслідування  полягають у здійсненні  під час розслідування впливу на особу, що вчинила злочин, з метою засудження нею самою свого вчинку і розкаяння. Саме слідчий є тією людиною, з якою підозрюваний (обвинувачений) спілкується найбільш значний час і яка має змогу пробудити його позитивні якості. Практичний досвід свідчить, що в багатьох випадках обвинувачені добре запам’ятовують “свого” слідчого і зберігають до нього повагу за проявлену людяність і доброзичливе ставлення навіть після відбуття ними покарання. Власне кажучи, з виконанням виховного завдання пов’язане неформальне виявлення причин вчинення злочину і прийняття слідчим профілактичних заходів щодо попередження злочинності. Виховний вплив слідчий здійснює і на інших учасників кримінального процесу.

Домінуючими завданнями в структурі розслідування злочинів, як відзначалося, є, безумовно, пізнавальні тактичні завдання, інші носять підпорядкований характер. Але, хоча в методиках розслідування злочинів в основному розглядаються саме пізнавальні завдання, не можна залишати без достатньої уваги й інші, адже вони взаємно пов’язані і в ряді випадків є необхідною умовою успішного розслідування в цілому. Саме уміння будувати ієрархію тактичних завдань розслідування є одним з найбільш суттєвих ознак оволодіння методикою розслідування злочинів окремих видів, ознакою слідчої майстерності. В цьому плані важливе значення мають знання про психологічний механізм вирішення слідчих завдань, на що звертається увага в криміналістичній літературі [201; 202].

Пізнавальні тактичні завдання розслідування відрізняються одна від одної не тільки  за змістом, але і за ступенем складності і, відповідно, засобами вирішення. Засобами вирішення пізнавальних завдань розслідування є тактичні прийоми, окремі слідчі дії та комплекси слідчих дій та ОРЗ. За цією ознакою вони можуть бути умовно поділені на три групи.

1. 1. Завдання, які можуть бути вирішені шляхом застосування певного тактичного прийому в межах окремої слідчої дії. Це найбільш дрібні тактичні завдання. Прикладами таких тактичних завдань розслідування можуть бути: виявлення ознак підробки документів під час їх огляду; встановлення під час допиту обвинуваченого обставин його перебування в певному місці; виявлення ознак місця схову під час проведення обшуку тощо. Тактичні завдання такого масштабу визначаються при підготовці до проведення окремої слідчої дії і відбиваються в плані її проведення.
2. Завдання, які вирішуються шляхом проведення окремої слідчої дії або відповідного оперативно-розшукового заходу. Такими тактичними завданнями є, наприклад, вилучення бухгалтерських документів на підприємстві за певний період (виїмка), встановлення виконавця підпису в документі (почеркознавча експертиза), одержання свідчень про спосіб вчинення і приховування розкрадання (допит), встановлення місця переховування підозрюваного, встановлення його злочинних зв’язків тощо.

Ці тактичні завдання визначаються на основі аналізу наявної доказової та оперативно-розшукової інформації про злочин та побудованих на цій основі версій. При складанні плану розслідування такі завдання позначаються як обставини, що підлягають встановленню, з визначенням необхідних для цього слідчих дій та ОРЗ.

3. Завдання, які для свого вирішення потребують проведення комплексу слідчих дій, оперативно-розшукових та організаційних заходів. Це тактичні завдання найбільшого ступеню складності в розслідуванні злочинів, які для свого вирішення потребують, як правило, об’єднання зусиль слідчого, оперативних працівників, залучення спеціалістів і використання їх допомоги. В теорії криміналістики такий комплекс дій одержав назву тактичного операції за аналогією з військовою наукою, де операція трактується як сукупність ударів, боїв, битв, узгоджених і взаємопов’язаних за метою, часом і місцем, що проводяться об’єднаннями одного або кількох видів збройних сил за єдиним задумом і планом для вирішення оперативних або стратегічних завдань [203, с.844].

Завдання розслідування даного різновиду, природно, можуть бути поділені на більш дрібні тактичні завдання. Але значення тактичних завдань даного масштабу полягає в тому, що вони дозволяють охопити цілі проміжки певного етапу розслідування і орієнтувати слідчого зразу на комплекс завдань і, відповідно, на проведення комплексу слідчих дій та ОРЗ. Це є дуже важливим в методиці розслідування злочинів.

Всі три групи тактичних завдань враховуються при розробці окремих методик розслідування, але їх значення різне. В теорії криміналістики одним з головних напрямків удосконалення методик розслідування злочинів визнається саме розробка тактичних операцій як комплексів слідчих, оперативно-розшукових, організаційних та інших дій  [204, с.110-140; 86, с.33-39].

Очевидно, що тактичним операціям в кожній окремій методиці розслідування повинен передувати перелік тактичних завдань, на вирішення яких вони повинні бути спрямовані. Вивчення практики розслідування розкрадань майна та інших злочинів, вчинених з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, дозволяє виділити наступні основні типові тактичні завдання розслідування, вирішення яких носить проблемний характер.

Оцінка первинного матеріалу про розкрадання та інші злочини, прийняття рішення про порушення кримінальної справи і організація розслідування. Це специфічне тактичне завдання, оскільки його вирішення починається ще до початку розслідування. В його вирішенні на практиці виникає багато складнощів, помилок, що обумовлюються низкою ситуативних факторів. Їх важко відбити в конкретних “рецептах” наукових рекомендацій, але можна визначити загальні підходи їх вирішення. Засоби вирішення цього тактичного завдання носять перш за все аналітичний  і організаційний характер.

Основним результатом такої розумової роботи є  прийняття відповідних процесуальних і організаційних рішень, утворення сприятливих умов для початку розслідування, а іноді і всього його ходу.

Подолання (попередження) ухилення від відповідальності винних в розкраданні осіб. Це завдання, яке характеризує процес розслідування злочину, перш за все, як діяльності, пов’язаної з боротьбою сторін, в основі чого лежать протилежні інтереси людей. З одного боку (правоохоронних органів) є прагнення встановити обставини вчинення злочину і винних осіб, а з другого – прагнення не дати встановити істину і уникнути відповідальності (з боку винних осіб). Можливість  активної чи пасивної протидії розслідуванню злочину утворює специфічну атмосферу діяльності слідчого, оперативних працівників. Вона полягає в тому, що названа діяльність здійснюється, якщо і не завжди в умовах вже існуючої протидії, але постійно в умовах її реальної можливості. Тому цей фактор повинен постійно враховуватися з самого початку і до кінця розслідування. Дане тактичне завдання пронизує весь хід розслідування і охоплює більш дрібні завдання: встановлення факту розкрадання, способу його вчинення і приховування; виявлення і збереження доказів; попередження переховування винних у розкраданні осіб та їх протидії розслідуванню;  встановлення всіх співучасників розкрадання тощо.

Таким чином назване тактичне завдання розслідування охоплює комплекс завдань більш низького рівня як пізнавального, так і організаційного, психологічного та виховного характеру. Ці завдання вирішуються послідовно на початковому та наступному етапах розслідування шляхом проведення комплексів слідчих дій та ОРЗ.

Забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином. Таке завдання є одним з найбільш складних при розслідуванні розкрадань майна у сфері підприємницької діяльності. Це пояснюється тим, що статус суб’єкта підприємницької діяльності надає можливість розкрадати і приховувати величезні суми  безготівкових грошових коштів з використанням механізму розрахункових операцій, використовуючи для «прикриття» різні цивільно-правові угоди. Забезпечення відшкодування заподіяних збитків у кримінальних справах даної категорії в умовах реформування економіки і суспільних відносин, нестабільності законодавства є непростим завданням. Типовими є ситуації, коли забезпечити відшкодування цих сум повністю під час розслідування практично вже неможливо з-за прогаяного часу та інших недоліків.

Для розгляду особливостей вирішення цього тактичного завдання розслідування воно також має бути розбито на більш дрібні тактичні завдання, на вирішення яких спрямовуються слідчі дії та ОРЗ: встановлення характеру  і  розміру  шкоди,  завданої розкраданням;  встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження;  встановлення правового статусу цього майна (приватна чи колективна власність);  вилучення і збереження майна для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації.

Безумовно, вирішення вказаних основних завдань не вичерпується якимось одним, зокрема початковим етапом розслідування, оскільки в подальшому можуть бути одержані дані про раніше невідомі епізоди розкрадання, причетні до них особи. Але цілеспрямована діяльність слідчого, оперативних працівників в межах названих завдань на початковому етапі забезпечує успіх і у подальшому розслідуванні.

Визначені завдання розслідування носять проблемний характер, пронизують весь хід розслідування і тому заслуговують окремого дослідження у межах відповідної окремої методики. Завдання науки полягає в розробці алгоритмів вирішення цих проблем, які повинні складати важливу частину кожної методики розслідування злочинів окремих видів. Алгоритмом її вирішення прийнято називати припис (вказівку) про певну послідовність елементарних операцій чи дій, виконання яких це забезпечує. Якщо в науці є описання тактичного завдання і алгоритм її вирішення, то для слідчого вона вже втрачає проблемності. Саме наявність таких алгоритмів суттєво впливає на підвищення ефективності практичної діяльності з розслідування злочинів, бо значно полегшує процес формулювання завдань та визначення засобів їх вирішення в кожному конкретному випадку.

2.2. Оцінка первинного матеріалу про злочин в стадії порушення кримінальної справи, взаємодія слідчого з оперативно-розшуковими апаратами органів внутрішніх справ                                                    

Вчинення розкрадання майна особою (групою осіб) з використанням правового статусу суб’єкта підприємницької діяльності обумовлює не тільки специфічний механізм цього виду злочинів, але і  суттєві особливості порушення кримінальної справи та організації розслідування [205]. За даними Головного слідчого управління (ГСУ) МВС України в зв’язку з низьким рівнем організації дослідчих перевірок на цій стадії допускається багато помилок, що веде до затягування слідства з усіма його негативними наслідками [206]. Одною з найбільш суттєвих труднощів на початковому етапі розслідування, як відзначають слідчі, є недостатність первинного (фактичного)  матеріалу про злочин (78 % опитаних слідчих), особливо наголошується на відсутності матеріалів ревізії. Тому значний час слідчі змушені витрачати на з’ясування питань, що повинні бути вирішеними оперативними службами (наявність складу злочину в діях осіб, проведення документальних ревізій, збір експертних довідок, окремих даних тощо). Зволікання з розслідуванням справ допускається також у зв’язку з відсутністю в багатьох випадках належного оперативного супроводження розслідування кримінальних справ. Це робить неможливим своєчасне прийняття процесуальних і тактичних рішень у кримінальній справі, забезпечення достатності доказової бази.

Узагальнення слідчої практики свідчить про тенденцію збільшення кількості кримінальних справ, які повертаються судами на додаткове розслідування з-за не якісно проведеного слідства. Типовими є випадки, коли порушується кримінальна справа, утворюється слідча бригада (група), якою проводяться численні слідчі дії, пов’язані з виїздами у відрядження, витрачаються значні кошти на проведення експертиз тощо, а потім справа закривається [207, с.90]. Однією з причин такого стану є недостатній рівень підготовки оперативних працівників і  слідчих, зокрема, в області оцінки первинного матеріалу про економічні злочини на стадії порушення кримінальної справи, організації належної взаємодії слідчих і оперативних підрозділів органів внутрішніх справ. При вирішенні питання про порушення кримінальної справи необхідно враховувати особливий порядок цієї процедури обумовлений специфікою такої сфери діяльності, якою є підприємництво [208, с.122-140].

Слід зазначити, що організація розслідування розкрадань та інших господарчих злочинів і раніше, в дореформений період в умовах командно-адміністративної економіки відрізнялися складністю. За кожною кримінальною справою оперативні працівники і слідчі повинні були працювати в тісній взаємодії багато місяців. Для забезпечення судової перспективи кримінальної справи про розкрадання, вчинене матеріально-відповідальною чи посадовою особою, перед тим як її порушити потрібно було виконати колосальну перевірочну роботу.

Зокрема, якщо справа порушувалась на основі матеріалів ревізії, то вони відповідно до відомчих інструкцій, повинні були містити: а) лист про виявлені факти порушень, зловживань, підписаний керівником підприємства, організації, установи; б) акт документальної ревізії або акт звірки фактичних залишків матеріальних цінностей з документальними даними, підписаний ревізором (керівником ревізійної групи), керівником і головним бухгалтером підприємства, матеріально-відповідальними особами, чия діяльність ревізувалась; в) дійсні документи, які підтверджують факт виявленого зловживання; г) пояснення матеріально-відповідальних осіб, які відповідальні за виявлену нестачу чи надлишки матеріальних цінностей; д) висновки ревізора за поясненнями матеріально-відповідальних осіб; е) всі документи, які були пред’явлені матеріально-відповідальними особами для виправдання виявленої нестачі чи надлишків матеріальних цінностей, але не були прийняті бухгалтерією підприємства і пояснення працівників бухгалтерії, чому ці документи не були прийняті; є) документи, які визвали сумнів відносно своєї дійсності чи правильності відображених в них операцій з матеріальними цінностями [209, с.46]. Якщо матеріали ревізії, що надійшли в слідчий підрозділ, містили суттєві прогалини, слідчий не мав права порушувати кримінальну справу без попередньої перевірки цих матеріалів і усунення цих прогалин.

Аналогічні по суті вимоги пред’являлися і до первинних матеріалів про розкрадання чи інший господарчий злочин, які були отримані в результаті оперативно-розшукової перевірки. Адже значна кількість злочинів виявляється і розкривається саме в результаті оперативно-розшукової діяльності, яка передує порушенню кримінальної справи [210, с.84]. Перед тим як порушити кримінальну справу, затримати підозрюваних і пред’явити їм обвинувачення кожна їх протиправна дія повинна бути задукоментованою в процесі оперативної розробки. Практикою було вироблено певні вимоги до таких матеріалів. Зокрема, для порушення кримінальної справи про розкрадання на основі даних оперативної перевірки необхідно було, щоб в цих матеріалах був розкритим хоча б один епізод злочину. Це означало, що в первинному матеріалі повинно бути встановлено: 1) ким вчинено розкрадання; 2) місце і час вчинення розкрадання; 3) спосіб вчинення і джерела розкрадання; 4) розмір шкоди; 5) де знаходиться вкрадене майно; 6) документи, в яких відобразилися ознаки розкрадання; 7) свідки протиправних дій.

В результаті того, що показники ефективності діяльності оперативно-розшукових  і слідчих підрозділів у боротьбі зі злочинністю не співпадали, на практиці виникали проблеми взаємодії цих підрозділів на стадії порушення кримінальної справи і під час попереднього розслідування. Проблеми взаємодії і шляхи їх вирішення знаходили відображення в відомчих нормативних актах.

В нормативних актах МВС визначався порядок, відповідно до якого кримінальні справи про розкрадання, виявлені в процесі оперативно-розшукової діяльності, повинні були порушуватись, як правило, слідчими органами внутрішніх справ. Порушення таких справ оперативно-розшуковими підрозділами допускалося в виняткових випадках, коли мало місце затримання розкрадачів на гарячому, або в випадках необхідності проведення невідкладних слідчих дій при відсутності у слідчого можливості негайно включитися в процес розслідування. Але і в такій ситуації дуже важливе значення приділялось проведенню ревізії як засобу документального підтвердження фактів встановлених в процесі оперативної перевірки.

Після розпаду Радянського Союзу відпрацьований порядок взаємодії між слідчими та іншими підрозділами органів внутрішніх справ (ОВС),  податковими, ревізійними службами під час розкриття і розслідування злочинів, в цілому, знайшов відображення в законодавстві і відомчих нормативних актах України [211; 212; 213].

Так, відповідно  до чинних нормативних актів, оперативної та слідчої практики, що склалася, ініціатива в реалізації матеріалів про розкрадання, які є результатом оперативної перевірки, належить оперативному підрозділу. Зібрані під час оперативної перевірки (оперативно-розшукової діяльності) відомості про злочин і причетних до нього осіб з докладним рапортом (доповідною запискою) оперативного працівника подаються начальнику оперативного підрозділу. Начальник перевіряє їх достовірність, повноту, об’єктивність і достатність для реалізації шляхом порушення кримінальної справи і провадження попереднього розслідування.

Якщо зібрані матеріали до реалізації не готові, тобто порушення кримінальної справи є передчасним, то вони повертаються оперативному працівнику для доопрацювання з  відповідними вказівками. При наявності сумнівів відносно готовності до реалізації це питання може бути вирішеним спільно з начальником слідчого підрозділу. Для такого попереднього обговорення матеріалів про розкрадання практикується запрошення слідчого, якому планується доручити кримінально-процесуальну реалізацію зібраних оперативним шляхом матеріалів.

Визнавши матеріали підготовленими до реалізації, керівник оперативного підрозділу направляє несекретні документи, які містять приводи і підстави порушення кримінальної справи, до чергової частини ОВС для реєстрації, а  відтіля до слідчого підрозділу. Якщо надходять несекретні оперативно-розшукові матеріали до слідчого підрозділу, то вони розглядаються його начальником, після чого передаються слідчому.

Слідчий вивчає представлені матеріали оперативної перевірки з точки зору наявності в них ознак розкрадання, достатності їх для порушення кримінальної справи і забезпечення перспективи попереднього розслідування та судового розгляду. Якщо слідчий в представлених матеріалах не зміг встановити достатніх даних для порушення кримінальної справи, то він повертає їх начальнику оперативно-розшукового підрозділу з письмовими пропозиціями для доопрацювання матеріалів шляхом продовження оперативної перевірки.

Для попередження непорозумінь на цій стадії передбачена така форма вирішення проблем, пов’язаних з забезпеченням перспективи попереднього розслідування та судового розгляду, як сумісний аналіз матеріалів про розкрадання слідчим і оперативним працівником за участю керівників відповідних підрозділів. При цьому оперативний працівник може з дозволу начальника оперативно-розшукового підрозділу знайомити слідчого з матеріалами оперативної перевірки, які стосуються даного злочину і осіб, які підозрюються у його вчиненні або причетні до нього. В результаті досягнення узгодженого рішення про порушення кримінальної справи складається план оперативно-розшукових заходів і слідчих дій, який затверджується, як правило, керівником ОВС [211; 212].

При порушенні кримінальної справи про розкрадання майна за матеріалами оперативної перевірки і складанні узгодженого плану оперативно-розшукових заходів та слідчих дій, як правило, начальником ОВС приймається управлінське рішення про утворення слідчо-оперативної групи (СОГ). Необхідність такого рішення викликається тим, що по даній категорії справ потребується проведення великої кількості оперативно-розшукових заходів та слідчих дій, іноді з виїздом в різні регіони країни, а інколи і в зарубіжні відрядження. До складу СОГ включається слідчий в якості керівника реалізації матеріалів оперативно-розшукової перевірки і необхідна кількість оперативних працівників ОВС. Якщо до складу СОГ, що утворюється, включається слідчий прокуратури, то відповідне рішення приймається у вигляді сумісного наказу прокурора і керівника ОВС. Відповідно до Указу  Президента України “Питання посилення боротьби з корупцією та іншими злочинами у сфері економіки» від 27.09.1994 р. №484/94 Генеральною Прокуратурою, МВС та Службою безпеки України можуть утворюватися спільні слідчо-оперативні групи для розслідування особливо складних злочинів, пов’язаних з фактами корупції в органах державної влади, організованої злочинної діяльності у сфері економіки [214].

При надходженні до слідчого оперативно-розшукових матеріалів з ознаками розкрадання майна з підрозділу податкової служби сумісним управлінським рішенням начальника ОВС і начальника податкової міліції утворюється міжвідомча слідчо-оперативна група. В цьому випадку  до складу СОГ включаються оперативні працівники ОВС і податкової міліції, а також спеціалісти банківської справи, фінансів, економіки, технології виробництва та інші спеціалісти, з урахуванням особливостей майбутнього розслідування. Але аналіз стану  взаємодії між ОВС та підрозділами податкової міліції свідчить, що співпраця у сфері боротьби з організованою економічною злочинністю є недостатньо ефективною, майже кожний десятий матеріал, переданий в слідчі підрозділи, повертається податковій міліції на доопрацювання через неякісну дослідчу перевірку [215].

Запорукою успішної діяльності СОГ (в її склад може входити велика кількість слідчих і оперативних працівників) щодо розкриття і розслідування розкрадань майна є оптимальне розподілення обов’язків між її членами, узгоджене планування слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, взаємний обмін інформацією на проміжних нарадах під керівництвом слідчого, своєчасне внесення корективів до плану роботи СОГ. Не формальне виконання своїх обов’язків працівниками дізнання і слідства, а утворення атмосфери співробітництва на основі оптимального поєднання оперативно-розшукових і процесуальних засобів і взаємному обміні інформацією є необхідною умовою ефективності дій СОГ [216, с.60-61].

Безумовно, не дивлячись на багаторічний досвід взаємодії слідчих і оперативно-розшукових підрозділів у розкритті і розслідуванні розкрадань майна, відпрацьовані ними правила та вимоги і раніше виникали проблеми в цьому питанні.  Так, мали місце випадки, коли кримінальні справи, порушені на підставі матеріалів ревізії чи на основі матеріалів оперативної перевірки, припинялися, бо такі справи  не мали судової перспективи з-за недоліків допущених саме на цій стадії. А за окремими  з них, якщо вони і доходили до суду, обвинувачені одержували мінімальне покарання. Однак принципова схема взаємодії слідчого і оперативних працівників на стадії попередньої перевірки матеріалів і порушення кримінальної справи більш-менш успішно все ж таки функціонувала.

Аналіз сучасної практики порушення кримінальних справ про розкрадання, які було вчинено з використанням правового статусу суб’єкта підприємницької діяльності, дозволяє визначити певну, загалом негативну  тенденцію. Вона полягає в тому, що в значній кількості кримінальних справ цієї категорії підозрювані спочатку затримувались на основі, як правило, незначної кількості даних про злочинну діяльність, а потім вже починався систематичний збір оперативної інформації і доказів.[9] Це породжувало суттєві труднощі під час попереднього розслідування. В цьому плані показовими є кримінальні справи про розкрадання грошових коштів, вчинених з використанням фіктивних банківських документів, а також розкрадань, вчинених у сфері залучення приватних інвестицій (довірчих товариств, пенсійних фондів тощо).

Перші виявлення розкрадань грошей з використанням фальшивих авізо в країнах СНД було, загалом, випадковими. Наприклад, типовою була ситуація, коли працівниками міліції при перевірці автомобіля, що перевозив певний вантаж виявлялися величезні суми грошей готівкою. Оперативна перевірка показувала, що гроші були одержані в банку і були перераховані від імені підприємства, якого фактично не існувало тобто за фіктивними документами. На підставі цього порушувалася кримінальна справа, в ході розслідування за якою виявлялися інші численні епізоди розкрадань. Шляхом перевірки документів в банках встановлювалися особи, які були причетні до їх оформлення. В результаті проведених обшуків у підозрюваних вилучалися значні суми грошей, а головне, документи – не до кінця оформлені платіжні доручення, видаткові касові ордери, бланки запитів в банк та інші незаповнені документи з підписами посадових осіб. Підозрюваних заарештовували, але справа ускладнювалася тим, що кожний з підозрюваних окремо, виконуючи свою частку злочину, порушував закон, але це правопорушення було не настільки серйозним, щоб за це довго тримати під вартою. Їх винність у вчиненні тяжкого злочину ставала очевидною тільки в тому випадку, коли вдавалося скласти з окремих шматочків всю картину злочину, починаючи зі змови про шахрайство і закінчуючи одержанням грошей. Але такої інформації слідчі і оперативні працівники на початковому етапі розслідування, як правило, не мали [217, с.60-81].

Узагальнення практики розкриття і розслідування злочинів даної категорії, дає підстави для висновку про значне погіршення якості підготовки первинних матеріалів і, як наслідок, погіршення якості попереднього розслідування.  Типовими недоліками в справах даної категорії є неповне з’ясування події і обставин злочину, пов’язане,  зокрема, з упущеннями  при проведенні ревізій фінансової діяльності комерційних структур, несвоєчасним проведенням окремих оперативно-розшукових заходів та слідчих дій. Суттєвими недоліками є несвоєчасне, або помилкове накладення арешту на майно, рахунки підприємств з метою забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна. Як наслідок, значна частина кримінальних справ, направлених до суду повертається на додаткове розслідування. В результаті строки попереднього розслідування розтягаються на два і більше років [218].

Низька якість попереднього розслідування по справах даної категорії викликана, на наш погляд, не однією якоюсь причиною, а їх комплексом. Ці причини можна  розділити на кілька груп.

1. Причини, що криються в самому механізмі вчинення розкрадань з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності і в існуючих сприятливих для них економічних умовах.
2. Причини, обумовлені недостатністю криміналістичної та іншої підготовки працівників правоохоронних органів (в галузі знань способів вчинення злочинів, особливостей їх розслідування, а також знань ринкової економіки та особливостей її регулювання).
3. Причини, обумовлені незавершеністю формування структури державних органів управління економікою, контролюючих та правоохоронних органів та відсутністю ефективної взаємодії між ними у боротьбі з економічною злочинністю.
4. Причини, обумовлені недосконалістю чинного законодавства, зокрема, яким регулюється підприємницька діяльність, а також кримінального та кримінально-процесуального.

Значною мірою недоліки в розкритті і розслідуванні розкрадань викликані загальною економічною ситуацією в країні. Причини і характер цієї детермінації в певній мірі можна визначити на основі порівняльного аналізу економічних умов, що впливають на розслідування господарчих злочинів, які існували, з одного боку, в командно-адміністративній економіці, а з другого – в період переходу до ринкової економіки.

Так, в умовах панування державної власності в сферах виробництва, торгівлі, надання послуг та інших мала місце  тенденція до тотального регламентування відносин юридичних і фізичних осіб, а також діяльності службовців. Таке прагнення до детальної регламентації економічних відносин було обумовлене самою природою державної власності. Вважалося, що тільки таким чином можна забезпечити ефективність економіки, управління і контроль. Величезна кількість господарчих законів, підзаконних нормативних актів, відомчих інструкцій, різноманітних положень було спрямовано на виконання цього завдання. Надмірна регламентація, звичайно, гасила економічну активність, самостійність, не стимулювала пошук нових можливостей і рішень. Але, разом з тим, треба відзначити, у разі вчинення  таких злочинів, як розкрадання майна та інших господарчих злочинів, умови для їх виявлення і розслідування були в цілому сприятливими.

За часів функціонування командно-адміністративної економіки суб’єкт господарювання підпорядковувався міністерству, відомству. Організація, яка була на вищому рівні управління, відповідала за діяльність установ на нижчому рівні. За таких обставин факт вчинення злочину і винних осіб відносно легко було встановити. Оперативні працівники і слідчі в своїй діяльності спиралися на відповідне законодавство, нормативні акти, якими регламентувалася діяльність посадових та матеріально-відповідальних осіб, а також на документи бухгалтерського обліку. Звичайно, мали місце і певні проблеми, але вони в умовах існуючої системи звітності і контролю в цілому позитивно вирішувались. Був накопичений значний досвід виявлення і розслідування злочинів даної категорії, який спирався на відповідні наукові розробки. Все це знаходило відображення в навчальних планах підготовки кадрів для правоохоронних органів у вищих юридичних учбових закладах, в  програмах викладання таких дисциплін, як криміналістика та теорія оперативно-розшукової діяльності.

Ситуація докорінно змінилася з відмовою від командно-адміністративних методів управління економікою і недостатньо продуманим і спланованим переходом до ринкової економіки, розвитком підприємницької діяльності. Велика кількість нормативних актів втратили чинність, а нові або не були прийняті зовсім, або якщо і були прийняті, то були недосконалими, а інколи суперечливими, що викликало необхідність їх постійного корегування. Контроль за виконанням багатьох з них фактично був відсутній. Це утворило сприятливі умови для різкого зростання економічної злочинності, появи нових способів вчинення найбільш небезпечних злочинів, зокрема, з використанням правового статусу суб’єктів підприємницької діяльності. Значно погіршилися і умови для їх своєчасного виявлення і розслідування цих злочинів.

Так, в умовах слабкого контролю, а іноді і повної його відсутності, в підприємницьких структурах масовими стали випадки ведення спрощеного бухгалтерського обліку, фальсифікації документів. Нерідко правоохоронні органи виявляють випадки, коли на підприємствах протягом значного часу зовсім не ведеться ніякої документації, а посади головного чи старшого бухгалтера займають особи, які не мають ні відповідної освіти, ні досвіду роботи. Все це надзвичайно ускладнює встановлення обставин вчинення злочинів, процес здобування доказів.

Треба звернути увагу, що чинними нормативними актами оперативним підрозділам надаються певні можливості своєчасного виявлення злочинів, забезпечення збереження доказової бази для подальшого їх розслідування і судового розгляду. З цією метою вони мають право проводити оперативно-розшукові заходи, перелік яких міститься в ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” [219]. Крім того, відповідно до Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” працівники спеціальних підрозділів ОВС і СБУ мають право, зокрема, за рішенням суду, а у невідкладних випадках  — з наступним повідомленням протягом доби в  разі  загрози знищення, приховування або втрати  предметів  чи  документів,  які можуть бути використані у  розкритті  та  розслідуванні  злочинної діяльності,  на  строк  до  10  діб  опечатувати  архіви,    каси, приміщення (за винятком жилих)  чи  інші  сховища,  брати  їх  під охорону,  накладати  арешт  на  грошові  кошти  та  інші  цінності фізичних й юридичних  осіб,  вилучати  предмети  і  документи  із складанням відповідного акта (ст. 12, п.4 “б”) [220]. Ці та інші повноваження надають можливість підготовки якісних первинних матеріалів про економічні злочини. Крім того, відповідно до ч.2 ст. 65 і ч.3 ст.66 КПК України (у редакції Закону України від 21.06.2001) фактичні дані, встановлені при проведенні оперативно-розшукових заходів і зафіксовані у складених уповноваженими органами протоколах з відповідними додатками, можуть бути доказами у кримінальній справі.

Аналіз матеріалів порушених кримінальних справ про розкрадання, які було вчинено з використанням правового статусу підприємства, дозволяє визначити перелік документів, що повинні складати первинний матеріал про злочин. Для забезпечення наявності приводу та підстав для порушення кримінальної справи та перспективи попереднього розслідування і судового розгляду первинний матеріал про злочини даної категорії повинні складати наступні документи.

1. Рапорт працівника оперативного підрозділу. В ньому повинна бути дана розгорнута характеристика виявленого розкрадання майна або іншого злочину, який був вчинений в процесі підприємницької діяльності. По суті це повинен бути узагальнюючий письмовий висновок проведеної оперативно-розшукової роботи щодо виявлення і документування злочину. Зокрема, в рапорті хоча б відносно окремого епізоду злочину повинно бути чітко визначено: 1) підприємство, в процесі діяльності якого було вчинено злочин (його назва, організаційно-правова форма, засновники і керівники, точна адреса місцезнаходження, вид підприємницької діяльності); 2) в чому полягає злочин; 3) місце і час його вчинення; 4) ким його вчинено і хто цьому сприяв; 5) спосіб вчинення злочину і використані при цьому засоби; 6) розмір збитків; 7) де знаходиться, або як було використане майно, одержане в результаті вчинення злочину; 8) в яких документах та інших джерелах відобразилися ознаки злочину; 9) свідки вчинення протиправних дій.
2. Заява потерпілої особи про факт вчинення протиправних дій відносно неї чи її підприємства. Заява повинна бути написана на ім’я керівника правоохоронного органу (начальника ОВС, начальника підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю, начальника податкової міліції) з викладенням суті вчинених протиправних дій.
3. Докладне письмове пояснення потерпілої особи (осіб) про обставини вчинення відносно неї протиправних дій. Воно може бути написане потерпілим власноручно, але можливий і варіант, коли оперативним працівником складається протокол одержання пояснення від потерпілого. В обох варіантах його зміст повинен бути орієнтованим на встановлення обставин злочину, перелічених в першому документі первинного матеріалу (рапорті працівника оперативного підрозділу).
4. Докладні письмові пояснення свідків протиправних дій. Це можуть бути пояснення робітників як тих комерційних структур, де працює чи якими керує потерпілий, так і тих , де працює запідозрений у вчиненні злочину.
5. Документи (чи їх копії), які визначають організаційно-правовий статус підприємства, з використанням якого було вчинено злочин. До цих документів, зокрема, належать: 1) свідоцтво (копія) про реєстрацію підприємства; 2) статут підприємства; 3) заосновна угода; 4) реєстр акціонерів. Документів цього виду може бути і більше. Наприклад, в первинному матеріалі про злочин бажано представити протоколи загальних зборів акціонерів, протоколи засідань ревізійної комісії, матеріали перевірок підприємства контрольними органами та деякі інші.
6. Документи (чи їх копії), які свідчать про заняття певним видом підприємницької діяльності. До цих документів належать відповідні ліцензії на право займатися певним видом підприємницької діяльності, договори про укладання угод (купівлі-продажу, позики, про виконання робіт чи надання послуг тощо). Окремі з цих документів можуть бути представлені потерпілим від злочину, окремі вилучені в процесі проведення перевірок, або одержані оперативним працівником в процесі проведення оперативно-розшукових заходів.
7. Підроблені (фальсифіковані) документи, що були використані як засоби вчинення злочину. Це можуть бути заосновні, банківські, бухгалтерські та інші документи, що були використані злочинцем для обману потерпілого і одержання за ними грошей чи матеріальних цінностей, маскування злочину тощо. Окремі з них також можуть бути представлені потерпілим від злочину, вилучені в процесі проведення перевірок, або одержані оперативним працівником в процесі проведення оперативно-розшукових заходів. Наявність таких документів в первинному матеріалі про злочин має велике значення як для прийняття рішення про порушення кримінальної справи, так і для встановлення в подальшому обставин його вчинення.
8. Дійсні бухгалтерські, банківські та інші документи (їх копії), що відображають окремі бухгалтерські, розрахункові операції. Відомості, які містяться в цих документах можуть мати важливе значення для прийняття рішення про порушення кримінальної справи і забезпечення перспективи попереднього розслідування.
9. Докладне письмове пояснення особи (осіб), запідозреної у вчиненні злочину, про факти вчинення протиправних дій. Такий документ є необхідним в первинних матеріалах, на основі яких приймається рішення про порушення кримінальної справи за ознаками розкрадання, вчиненого в процесі підприємницької діяльності. Це пояснюється тим, що підприємництво є надзвичайно складним видом діяльності, яка здійснюється під впливом великої кількості факторів, і супроводжується нерідко різними правопорушеннями. Правопорушення можуть носити як злочинний, так і цивільно-правовий або адміністративно-правовий характер. Тому для об’єктивної оцінки встановлених в процесі перевірки фактів слід враховувати пояснення запідозреної особи.
10. Документи, які містять відомості, що спростовують пояснення запідозреної особи і вказують на вчинення нею злочинних дій. Це можуть бути вже згадані бухгалтерські, банківські документи , пояснення службових осіб інших комерційних структур тощо. Але особливе місце серед них займають матеріали ревізії фінансово-господарчої діяльності суб’єкта підприємницької діяльності.

Враховуючи ту обставину, що ревізія як метод фінансового контролю відіграє виключно важливу роль в виявленні розкрадань майна та інших господарських злочинів і її матеріали можуть мати самостійне значення для порушення кримінальної справи, питання їх оцінки заслуговують окремого розгляду.

Відповідно до ст.14 Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” [221] і п. 1.3 Інструкції про організацію проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями  правоохоронних  органів (затв. Наказом ГоловКРУ від 26.11.99 р. з змінами від 01.12.2000 р.) [222] підрозділи контрольно-ревізійної служби  проводять ревізії  та  перевірки  суб’єктів    підприємницької    діяльності і організацій,  що не входять до складу підконтрольних органам ДКРС, щодо дотримання ними законодавства з фінансових питань тільки за  постановою  прокурора чи слідчого, винесеної в ході розслідування кримінальної справи.

До порушення кримінальної справи оперативна перевірка діяльності комерційних структур за чинним законодавством можлива тільки у випадку використання ними бюджетних коштів. В цьому випадку письмове звернення  до контрольно-ревізійної служби повинно бути підписане керівником правоохоронного органу або його заступником. У зверненні (постанові) наводиться обгрунтування для проведення ревізії (перевірки) і формулюються  конкретні питання ревізору. Для забезпечення якісного проведення ревізії необхідна тісна взаємодія працівників контрольно-ревізійної служби і правоохоронних органів, яка полягає, зокрема, в сумісному обговоренні плану проведення ревізії, складу ревізійної групи, проведенні спільних дій та заходів щодо утворення сприятливих для ревізії умов.

Після закінчення ревізії її матеріали згідно з описом передаються у правоохоронний орган. Зокрема, вони повинні містити:

а) лист, підписаний керівником КРУ (в узагальненому вигляді має бути викладено, в чому полягає суть порушень, зловживань, які закони порушені, розмір заподіяних збитків, названі винні особи);

б) акт ревізії (перший примірник), підписаний керівником ревізійної групи, керівником та головним (старшим) бухгалтером підприємства, що ревізувалося;

в) оригінали документів або їх копії, які підтверджують факти виявлених зловживань, якщо рішення про вилучення оригіналів документів після закінчення ревізії не прийнято правоохоронними органами;

г) документи з ознаками підробки, якщо рішення про вилучення цих документів після закінчення ревізії не прийнято правоохоронними органами;

д) пояснення осіб, діяльність яких перевірена, а також інших осіб, які мають значення для перевірки обставин скоєння зловживань;

е) висновки ревізуючих за поясненнями посадових осіб при наявності їх заперечень, що стосується акта.

Слідчі підрозділи при оцінці первинних матеріалів про розкрадання особливу увагу повинні приділяти наявності акта документальної ревізії фінансово-господарчої діяльності. У разі відсутності цього документа справу можна порушуватися тільки у виняткових випадках, коли є реальні передумови того, що злочинець може сховатись від слідства, перешкодити його веденню, знищити сліди злочину (Наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р. п.3.4  «Про заходи щодо вдосконалення організації роботи ОВС у розкритті і розслідуванні злочинів у сфері економіки»).

Проблема підготовки якісних первинних матеріалів про розкрадання майна та інші економічні злочини, що вчиняються у сфері підприємництва, проблеми взаємодії між оперативними і слідчими підрозділами у боротьбі з організованою економічною злочинністю залишається досить гострою.  Значна кількість первинних матеріалів, які були передані в слідчі підрозділи, повертається на доопрацювання через неякісну їх підготовку. Через вказані недоліки та упущення в організації розслідування значною залишається і кількість кримінальних справ, що закриваються, у тому числі за відсутністю події та складу злочину [215].

В дійсний час для перевірки інформації про вчинення розкрадання майна, інших злочинів необхідно швидко і вчасно отримати інформацію з різних джерел про реєстрацію підприємств, наявність ліцензії на право займатися певним видом підприємницької діяльності, про фінансовий стан підприємства, наявність матеріалу про правопорушення, що мали місце в діяльності даного підприємства і т. ін. Перевірка згідно з існуючими правилами займає багато часу, внаслідок чого особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, може зникнути з поля зору правоохоронних органів. Тобто, існуючі методи оперативної і слідчої роботи не відповідають швидким змінам господарчого життя, сучасним вимогам якісного розслідування. За умов несистемності в отриманні інформації, дуже копіткого процесу здобуття доказів, робота працівників правоохоронних органів стає надзвичайно складною.

Нові економічні умови і породжувані ними негативні тенденції в динаміці і структурі економічної злочинності потребують відповідного корегування діяльності контролюючих та правоохоронних органів, зокрема формування системи державного контролю за діяльністю підприємницьких структур. На наш погляд, для інформаційного забезпечення процесів розкриття і розслідування економічних злочинів необхідно створити міжвідомчий автоматизований банк даних про підприємницькі структури та їх засновників і керівників, в діяльності яких мали місце суттєві правопорушення, в тому числі злочинні.

2.3. Подолання (попередження) ухилення від відповідальності осіб, винних у вчиненні злочинів

Одним із тактичних завдань розслідування, яке повинен вирішувати слідчий у зв’язку з порушенням кримінальної справи, є подолання прагнення винних осіб уникнути відповідальності за вчинений злочин. Його успішне вирішення потребує чітких знань про способи вчинення і приховування злочинів, поведінки злочинців під час розслідування та комплекси слідчих дій і ОРЗ щодо нейтралізації та попередження таких намагань.

Слід відзначити, що в науках кримінального процесу і криміналістики останнього часу це завдання розглядається як особлива проблема, хоча певна увага їй приділялась і раніше. Так, в криміналістиці вона розглядалася, починаючи з 50-х років через призму дослідження способу  підготовки, вчинення і приховування злочину. Причому,  дії по приховуванню злочину під час його вчинення розглядалося як форма протидії розслідуванню [49, с.355-373; 223, с. 6-10].

В останні роки слідча практика все частіше стикається з цілеспрямованою, заздалегідь спланованою і нерідко витонченою протидією правоохоронним органам під час розслідування злочинів. І не тільки з боку підозрюваних (обвинувачених), але і свідків, і потерпілих. Очевидно, що це є наслідком розширення масштабів організованої злочинності та її впливу на правосвідомість людей. Ця обставина вказує на необхідність більш глибокої теоретичної розробки цих питань в межах методики розслідування з формулюванням практичних рекомендацій правоохоронним органам.

Вивчення літературних джерел, слідчої практики свідчить, що при дослідженні проблеми попередження ухилення злочинців від відповідальності  використовуються такі поняття, як “приховування злочину”, “ухилення від відповідальності”, “протидія розслідуванню”. Аналіз співвідношення цих понять з етимологічної та змістовної точок зору свідчить про те, що вони не є синонімами.

Поняттям “приховування злочину” позначаються дії осіб, спрямовані на утаювання, знищення, маскування або фальсифікацію інформації (її носіїв), що вказують на факт вчинення злочину [49, с.364]. Кожна окрема з цих дій може переслідувати певну мету: неможливість своєчасного виявлення злочину правоохоронними органами; дезорієнтацію слідства; неможливість доказування винності певної особи тощо. Але їх кінцевою домінуючою метою, на що цілком слушно звернув увагу П.Г. Великородний, є уникнення відповідальності за вчинений злочин, ухилення від покарання [224, с.82].

В той же час ухилення від відповідальності може здійснюватись не тільки шляхом приховування злочину, але і іншими способами, не пов’язаними з його маскуванням. Наприклад, шляхом дискредитації слідства в засобах масової інформації, застосуванням підкупу, погроз відносно представників правоохоронних органів тощо (поняття “протидія розслідуванню”). Тобто поняття “приховування злочину”, “протидія розслідуванню”, “ухилення від відповідальності” близькі за змістом, але не тотожні.  Перші два поняття є більш вузькими за своїм змістом і визначають форми ухилення від відповідальності. Необхідно розмежовувати між собою і поняття “приховування злочину” та  “протидія розслідуванню”, оскільки вони, на наш погляд, відтінюють різні аспекти ухилення осіб від відповідальності. В криміналістичній літературі досить часто ці поняття використовуються як синоніми, зокрема, приховування злочину розглядається як один з способів протидії розслідуванню [225, с.21-31; 226, с.10; 227, с.36; 227, с.137].

На наш погляд, поняттям “приховування злочину” доцільно визначати дії осіб з метою ухилення від відповідальності, що здійснюються під час підготовки і вчинення злочину, або після нього, але до його виявлення правоохоронними органами і початку розслідування. Аналогічні ж дії в умовах вже розпочатого розслідування (коли злочин вже виявлено) точніше визначати поняттям “протидія розслідуванню”. Наприклад, залякування злочинцями під час вчинення злочину потерпілих з метою попередження їх звернення у правоохоронні органи логічніше визначати не як протидію розслідуванню, як вважає Р. Шехавцов, а як намагання приховати злочин (адже ніякого розслідування ще просто немає) [229]. Ті ж самі дії, вчиненні після виявлення злочину, вже будуть протидією розслідуванню, оскільки мають вже дещо іншу мету — створення перешкод у процесі вже розпочатого розслідування.

Узагальнення матеріалів кримінальних справ про розкрадання, вчинених з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, опитування практичних працівників правоохоронних органів, вивчення спеціальної літератури з цієї проблеми дозволяє дійти висновку, що ухилення від відповідальності злочинців здійснюється за трьома напрямками:

• шляхом приховування (маскування) злочину;
• шляхом зникнення злочинців з місця постійного проживання (роботи) і їх переховування;
• шляхом протидії розслідуванню злочину.

Знання оперативними працівниками і слідчими типових прийомів, що застосовуються злочинцями для уникнення від відповідальності, дозволить їм більш цілеспрямовано виявляти механізм вчинення злочинів, передбачати поведінку обвинувачених та інших зацікавлених осіб під час розслідування за кримінальною справою, ефективно долати їх протидію.

Приховування розкрадань майна. Способи і прийоми приховування при підготовці і вчиненні розкрадань. Аналіз практики розслідування  розкрадань грошових коштів, вчинених з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності дозволяє виділити наступні типові способи приховування цих злочинів.

Спосіб 1 (характерний для розкрадань та супутніх злочинів, що вчиняються шляхом використання комп’ютерної техніки для здійснення фіктивних електронних платежів). Організована злочинна група залучає до співробітництва спеціаліста в області комп’ютерних технологій, який працює в певному банку, безпосередньо обслуговуючи проходження електронних платежів. Йому пропонується за певну суму (долю від вкраденої суми) таємно перерахувати велику суму грошей з рахунку якогось підприємства-клієнта банка на рахунок іншого підприємства, яке іноді спеціально для цього і утворюється. Для того щоб виграти час, необхідний для зняття вкраденої суми з рахунку, спеціаліст банку — співучасник злочину маскує розкрадання шляхом коректування бази комп’ютерних даних кожного операційного дня (на його початок і кінець). Ця операція може бути їм автоматизована шляхом внесення відповідних змін в комп’ютерну програму, яка використовується в даному банку. В подальшому виявлені розбіжності  в операційних документах банку можуть видаватися спеціалістом-співучасником розкрадання як результат збоїв в роботі комп’ютерної системи.

При вчиненні розкрадання даним способом заходи для його маскування можуть зовсім не застосовуватися злочинцями. Це характерно для випадків, коли з рахунків кількох великих клієнтів банку періодично знімаються незначні суми. Через деякий час винні особи подають заяви про звільнення з роботи за особистим бажанням.

В таких випадках при проведенні розслідування виникають суттєві труднощі, особливо коли знищуються сліди злочину (архіви комп’ютерної бази даних за певні дні, архіви електронної пошти, журнали і т. ін.). Доказування розкрадання і факту його маскування можливе шляхом проведення ревізії в банку, виїмки відповідних документів, призначення експертизи комп’ютерного програмного забезпечення, допитом працівників банку, робота яких супроводжується комп’ютерними операціями.

Спосіб 2 ( характерний для розкрадань та супутніх йому злочинів, що вчиняються шляхом укладання фіктивної угоди на умовах попередньої оплати). Так, для вчинення розкрадання організується злочинна група, учасники якої поділяються на дві частини. Перша частина учасників злочинної групи утворює підприємство за дійсними документами його засновників, а друга – підприємство за фіктивними документами (від імені неіснуючих “засновників”, за вигаданою адресою тощо). Після реєстрації підприємств і відкриття рахунків в банках перше підприємство дає рекламу, укладає угоди з іншими господарюючими суб’єктами, одержуючи кошти як попередню платню. Потім це підприємство перераховує одержані кошти своїм спільникам за фіктивною угодою на рахунок другого (фіктивного) підприємства. Кошти, що надійшли на рахунок фіктивного підприємства знімаються готівкою (конвертуються в валюту) і привласнюються, а його керівники (“засновники”) зникають. Після цього керівники першого підприємства звертаються в правоохоронні органи з заявою про вчинене відносно них шахрайство.

Використання цього способу дозволяє тим, хто безпосередньо знімає кошти з рахунку, не вступати в контакт з добросовісними учасниками угод і тим самим утруднити  розшук та ідентифікацію підприємців-шахраїв.

Спосіб 3 (характерний для розкрадань та супутніх злочинів, що вчиняються шляхом заснування інвестиційної фірми з наступним заволодінням грошима вкладників). Організована злочинна група засновує інвестиційну компанію і залучає кошти вкладників (шляхом укладання фіктивних договорів страхування, випуску і реалізації цінних паперів тощо), обіцяючи великі дивіденди на вкладені гроші. При цьому, дивіденди дійсно виплачуються першим хвилям вкладників за рахунок “стартового капіталу” (наприклад, кредиту, одержаного шляхом обману), а потім за рахунок грошей кожної чергової хвилі вкладників. Факт виплати обіцяних дивідендів, з одного боку, є засобом залучення нових вкладників, а з другого – засобом маскування шахрайства (демонстрації виконання взятих зобов’язань).

Викриття злочину в цій ситуації повинно йти, по-перше, шляхом встановлення факту виплати дивідендів саме з грошей, які були одержані від вкладників. По-друге, шляхом встановлення відсутності факту інвестування  зібраних коштів. Але тут можливі додаткові труднощі, пов’язані з укладанням шахраями фіктивних угод про інвестування, підробкою відповідних документів тощо. Особливо складною є справа розпізнавання і доказування маскування шахрайства в випадках, коли ця злочинна діяльність здійснюється через групу компаній (інвестиційних, фінансових, страхових та ін.). Розслідуванню по таких кримінальних справах повинні передувати і в подальшому його супроводжувати інформаційно-аналітичний пошук та аналітична розвідка як засоби оперативно-розшукової діяльності [129, с.53-84].

Спосіб 4 (характерний для розкрадань та супутніх злочинів, що вчиняються шляхом утворення і використання фіктивних безготівкових грошових коштів). Організована злочинна група, детально вивчивши порядок проходження платіжних документів в певному комерційному банку і виявивши в ньому певні вади, підробляє платіжні документи від імені реально існуючої чи фіктивної комерційної структури  про перерахування  значної суми на рахунок певного підприємства — клієнта даного банку. Ці документи направляються нарочним, поштою, телеграфом. Після зарахування цієї фактично фіктивної суми, вона потім знімається з рахунку готівкою чи конвертується в валюту.

В даному випадку викриття злочину пов’язано з великими труднощами, якщо злочинці не затримані під час подання фіктивних документів чи зразу після того. Це пояснюється тим, що злочинці найчастіше намагалися направити документи в банк анонімно – поштою, телеграфом. І факт підробки, як свідчить практика правоохоронних органів Росії і України, виявлявся вже після перерахування грошей. Слідство, як правило, йде шляхом встановлення способу виготовлення документа, проведення допитів працівників банку, що приймали і перевіряли платіжні документи, ОРЗ з метою встановлення осіб, які сприяли швидкому проходженню цих документів.

Можливий і інший різновид даного способу, який полягає в тому, що неплатоспроможний (чи платоспроможний) підприємець у змові з працівниками «свого» банку виготовляє і використовує незабезпечені коштами платіжні документи. Утворення фіктивних безготівкових грошових коштів вчиняється підприємцем тільки у змові з працівниками банку   (керівниками комерційних банків   і  прямими виконавцями розрахункових операцій). При виявленні контролюючими органами таких фактів вони можуть пояснюватись з метою уникнення відповідальності за розкрадання “недоглядом”, “упущенням” з боку окремих службових осіб підприємства і банку.

Спосіб 5 (характерний для розкрадань та супутніх злочинів, що вчиняються шляхом обманного одержання і присвоєння кредиту). Певна особа, найчастіше підприємець, попадає в залежність до другого підприємця чи групи підприємців (злочинної групи). Шляхом шантажування, насилля та інших засобів злочинна група змушує його утворити підприємство і одержати кредит в банку. Одержані в кредит кошти привласнюються членами злочинної групи, після чого вони зникають, надаючи можливість “підприємцю-боржнику” самому виплутуватись з цієї ситуації. При використанні цього прийому організатори розкрадання безпосередньо не вступають в контакт з банком при укладанні кредитної угоди і тому суттєво утруднюють доказування їх винності.

Можливий й інший різновид цього способу приховування. На посади керівників та головних бухгалтерів комерційних структур підшукуються некомпетентні, а в окремих випадках судимі і навіть психічно хворі особи. Пропонуючи таким особам офіційні посади з відносно великою заробітною платнею, злочинці спокушують їх тим, що нічого робити не потрібно – тільки підписувати папери. Всю роботу на підприємстві злочинці дійсно виконують самі, вказуючи призначеним на посади особам на те, коли і які папери необхідно підписувати. Таким чином, юридична відповідальність за протиправні дії лягає на “службових осіб”.  При цьому грошові кошти і матеріальні цінності  фактично контролюються виконавцями і часто зберігаються  на рахунках інших підприємців-співучасників.

В таких випадках при порушенні кримінальних справ і проведенні розслідування виникають суттєві труднощі. Так, якщо на посадах керівників працюють раніше судимі особи, то природно, що підозра у вчиненні злочину падає перш за все на них. А якщо на посадах бухгалтерів працюють особи, які страждають психічними захворюваннями, то вони взагалі є неосудними, а їх свідчення викликають недовіру. В результаті розслідування за такими справами затягується, що дає змогу дійсним злочинцям знищити докази, а нерідко і припиняється за недоказаністю або відсутністю складу злочину.

Узагальнюючи наведені способи приховування розкрадань майна, можна виділити наступні типові прийоми, які в різноманітному поєднанні використовуються  злочинцями на стадії підготовки і вчинення цих злочинів:

— утворення фіктивних підприємств для вчинення розкрадань та “відмивання” вкрадених коштів;

— фальсифікація заосновних документів для приховування дійсної мети створюваного підприємства і утруднення розшуку його засновників;

— призначення на посади в підприємницьких структурах некомпетентних, раніше судимих, психічно хворих чи матеріально залежних і психологічно слабких осіб з перекладенням на них відповідальності за вчинені правопорушення;

— укладання різноманітних фіктивних угод;

— фальсифікація банківських документів, порушення вимог відповідних нормативних актів, що регулюють їх застосування, з метою утворення фіктивних грошових коштів чи інших умов для розкрадання з поясненням цих фактів при перевірках (ревізіях) “недоглядом”, “упущенням” з боку окремих службових осіб, службовців підприємства і банку;

— підробка платіжних документів і анонімна їх доставка до банку з метою утруднення розшуку і ідентифікації виконавців злочину;

— внесення змін в електронні документи, комп’ютерні програми з наступним їх поясненням як технічних збоїв в роботі комп’ютерної системи;

— імітація господарчої діяльності і виконання взятих на себе зобов’язань з боку службових осіб фіктивно утворених чи дійсних компаній.

Треба підкреслити, що більшість із зазначених прийомів, спрямованих на приховування розкрадання майна, є одночасно і способом вчинення злочину, або органічно з ним поєднується. Але ці прийоми можуть мати самостійне кримінально-правове значення – містити самостійний склад злочину, що потребує  окремої кваліфікації і визначення відповідного предмету доказування під час розслідування. Аналіз слідчо-судової практики свідчить, що нерідко причиною повернення кримінальних справ на додаткове розслідування є саме упущення, пов’язані з кримінально-правовою недооцінкою прийомів приховування розкрадань та їх доказуванням [218].

Типовими є ситуації, коли розкрадання майна, вчинене тим чи іншим способом (ст. 190, 191 КК України) поєднується з порушенням порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202 КК України), фіктивним підприємництвом (ст. 205 КК України), ухиленням від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК України), шахрайством з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК України), порушенням порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів (ст. 223 КК України), підробленням документів, печаток, штампів та бланків, їх збутом, використанням (ст. 358 КК України), зловживанням владою або службовим становищем (ст. 364 КК України), службовим підробленням (ст. 366 КК України), службовою недбалістю (ст. 367 КК України), одержання чи давання хабара (ст. 368, 369 КК України),. Безумовно, в розслідуванні названих злочинів є нюанси, які заслуговують окремого дослідження в межах відповідних криміналістичних методик .

Прийоми приховування розкрадань після їх вчинення.  Маскування розкрадання майна може здійснюватись і після його закінчення. З огляду на специфічність цієї посткримінальної діяльності, прийоми, що використовуються злочинцями, можуть розглядатися як окрема група.

1. Знищення бухгалтерських та інших документів, в яких залишилися сліди розкрадання. Ця акція може маскуватися під утрату документів, їх знищення в результаті затоплення, пожару тощо. Використання названого прийому може бути пов’язане з веденням, так званої “подвійної” бухгалтерії (в тому числі із застосуванням комп’ютерної техніки), коли господарча операція спочатку фіксується в одному документі, який після досягнення злочинної мети знищується і замінюється іншим документом без ознак злочину [228].
2. Відмова в наданні контролюючим та правоохоронним органам тієї чи іншої інформації (документів) з посиланням на комерційну чи банківську таємницю. Така реакція на законні вимоги правоохоронних органів при проведенні перевірок тих чи інших фактів досить поширена, особливо в комерційних банках. Проблема обгрунтованості таких заяв з боку службових осіб комерційних структур в чинному законодавстві поки що не врегульована. Треба відзначити, що ця проблема існує не тільки в Україні, але і в багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою [189].
3. Фальсифікація окремих документів (протоколів рішень загальних зборів акціонерів, балансу, звіту підприємства тощо). Це здійснюється шляхом внесення в документи відповідних змін чи повної їх заміни новим варіантом документу або виготовленням документу, якого раніше не існувало взагалі.
4. Включення до складу ревізійних комісій довірених осіб чи підкуп окремих її членів при проведенні перевірок і ревізій. Використання цього прийому спрямовано для спонукання членів ревізійних комісій (її керівників) “не помітити” тих чи інших правопорушень або дати їм бажану для зацікавлених осіб оцінку.
5. Умисне доведення підприємства до банкрутства. Цей прийом застосовується посадовими особами суб’єкта підприємницької діяльності для уникнення відповідальності за вчинені розкрадання. Суть його полягає в доведенні підприємства до фінансової катастрофи шляхом усвідомленого здійснення невигідних програм чи угод, збитками від яких маскуються втрати від розкрадань.

Прийом може реалізуватися, зокрема в тому, що підприємство купляє сировину (одержує послуги) не безпосередньо у виробника, а через підставні фірми-посередники за умисно завищеними цінами. Може мати місце і зворотна спрямованість – підприємство продає свою продукцію через посередників за явно заниженими цінами, в тому числі іноземним фірмам. Збитки підприємства у цьому випадку супроводжуються величезними “прибутками” його службових осіб від подібних операцій. Тому умисне доведення підприємства до банкрутства може використовуватися злочинцями і як самостійний спосіб розкрадання. Велике значення для виявлення ознак розкрадання мають методи діагностування банкрутства [231].

В криміналістичній літературі зверталась увага на поширені випадки продажу підприємствами металургійної та вугільної промисловості України своєї продукції за кордон іноземним фірмам через фіктивні фірми-посередники, що стало однією з причин їх скрутного фінансового становища [32, с.34]. За чинним кримінальним законодавством винні особи повинні притягуватися до відповідальності за доведення до банкрутства (ст. 219 КК України), але розслідування цих злочинів є досить складним. Проблеми боротьби з умисним банкрутством досить гостро стоять, як відзначає В.Д.Ларичев, і в Росії [232, с.68]. Значне поширення шахрайські операції запланованого банкрутства одержали і в країнах з розвинутою ринковою економікою, не дивлячись на наявність детального механізму регулювання відносин кредитора і боржника. Так, компанії США кожного року від умисних банкрутств терплять збитки від 50 до 100 млрд. доларів [233, с.39].

Знання типових прийомів приховування розкрадань, що застосовуються злочинцями під час їх вчинення чи після закінчення, дозволяє працівникам правоохоронних органів швидко розпізнавати хитрощі щодо маскування вчинених злочинів і організовувати ефективне їх розслідування. На початковому етапі розслідування це тактичне завдання може бути визначена як “Встановлення факту розкрадання, способу його вчинення і приховування”.

Зникнення злочинців з місця постійного проживання (роботи) і їх переховування. Цей типовий прийом поведінки підприємців-злочинців зустрічається в слідчій практиці досить часто. Він може застосовуватися ними як в чистому вигляді (без маскування розкрадання і зразу після заволодіння майном), так і  в поєднанні з приховуванням злочину та протидією розслідуванню. В більшості випадків зникнення злочинців суттєво ускладнює розслідування, особливо в плані забезпечення відшкодування заподіяних розкраданням збитків. Це викликано тим, що розкрадачі зникають, як правило, разом з вкраденими грошима або встигнувши надійно приховати їх. Тому попередження зникнення і переховування злочинців є важливим тактичним завданням початкового етапу розслідування. Основним засобом її вирішення є своєчасне затримання підозрюваних у вчиненні розкрадання із застосуванням запобіжного заходу — утримання під вартою.

У випадках, коли розкрадачі зникають зразу після заволодіння майном до виявлення злочину правоохоронними органами або в результаті упущень під час розслідування, їх місцезнаходження встановлюється з використанням оперативно-розшукових і криміналістичних засобів [234]. Комплекс слідчих дій та ОРЗ, спрямованих на вирішення цього тактичного завдання, може розглядатися як самостійна тактична операція розслідування.

Способи і прийоми протидії розслідуванню розкрадань та їх подолання. Протидія розслідуванню злочину полягає у прийнятті зацікавленими особами заходів, спрямованих на утворення перешкод у виявленні, вилученні і використанні доказів правоохоронними органами. Як зазначалося, застосовуються ці заходи з метою ухилення від відповідальності злочинців вже після виявлення злочину і початку його розслідування.

Треба звернути увагу, що певна можливість протидіяти розслідуванню з боку підозрюваного і обвинуваченого закріплена кримінально-процесуальним законом як право на захист від необгрунтованого звинувачення у скоєнні злочину. Зокрема, вони мають право давати показання, відмовитися їх давати і відповідати на запитання, мати захисника і бачитися з ним до першого допиту, подавати скарги тощо (ст. 21, 43, 43-1 КПК України). В реально ж існуючій практиці “арсенал” засобів протидії розслідуванню з боку вказаних осіб значно ширший і включає незаконні, а іноді і відверто злочинні прийоми  (дача хабара, знищення майна, нанесення тілесних ушкоджень, вбивство та відповідні погрози).

Таким чином використання злочинцями та їх посібниками подібних прийомів може не тільки утруднити процес розслідування, але й привести до вчинення нових злочинів. Ця обставина робить вельми актуальною в криміналістиці та теорії оперативно-розшукової діяльності проблему протидії розслідуванню та розробки відповідних заходів щодо її попередження і подолання. Значимість цього напрямку наукових досліджень тим більше зростає в умовах поширення організованої злочинності. Саме активна, заздалегідь спланована, витончена протидія розслідуванню за конкретними кримінальними справами з боку організованих злочинних груп є однією з якісних відмінностей організованої злочинності в порівнянні зі злочинністю звичайною.

В комплексному дослідженні російських криміналістів, присвяченому проблемам боротьби з організованою злочинністю, засоби протидії розслідуванню, найбільш характерні для використання з боку ОЗГ, поділяються на такі групи:

— використання для протидії заздалегідь утворених корумпованих зв’язків в органах влади, правоохоронних органах, засобах масової інформації;

— маніпулювання свідками і потерпілими (їх свідченнями);

—  затягування розслідування, багаторазові його призупинення в зв’язку з переходом підозрюваного на нелегальне становище [188, с.284].

На наш погляд, для класифікації і характеристики засобів протидії розслідуванню доцільно враховувати і спрямованість їх застосування. Аналіз матеріалів кримінальних справ про розкрадання, опитування практичних працівників та іншої інформації дає підстави для класифікації прийомів протидії розслідуванню за цією ознакою на наступні групи:

• прийоми протидії, спрямовані на знищення, утаювання, маскування або фальсифікацію інформації (її носіїв) як джерел доказів;
• прийоми протидії, спрямовані на утворення несприятливих зовнішніх умов розслідування;
• прийоми протидії, спрямовані на утворення несприятливих внутрішніх умов розслідування;
• прийоми протидії, спрямовані безпосередньо на слідчого (членів слідчо-оперативної групи).

Прийоми протидії розслідуванню, спрямовані на знищення, утаювання, маскування або фальсифікацію інформації (її носіїв) як джерел доказів.  За своєю сутністю — це прийоми приховування розкрадання, але їх особливістю є те, що вони використовуються в умовах уже розпочатого розслідування. Звичайно, це активні, зухвалі і цілеспрямовані дії, особливо з боку  ОЗГ. Саме тому їх застосування може свідчити про підвищену небезпечність тих осіб, що вдаються до них.

1. Знищення бухгалтерських, банківських та інших документів з ознаками розкрадання, їх фальсифікація. Ця акція націлена на випередження органів слідства – не дати вилучити документальні джерела доказів і використати їх в процесі розслідування злочину. Мета може полягати і в перекручуванні фактів (фальсифікація) шляхом внесення певних змін в дійсні документи або повного виготовлення фальшивих документів.
2. Зникнення і переховування осіб, причетних до розкрадання. Цей прийом реалізується підприємцями-розкрадачами, як правило, як тимчасовий крок протидії розслідуванню з метою виграти час для вжиття більш ефективних заходів щодо ухилення від загрози кримінальної відповідальності (знищення, фальсифікації доказів, приховування вкраденого майна, використання корумпованих зв’язків тощо).

Під час розслідування в ситуації, коли не вдалося попередити зникнення підозрюваного, необхідно встановити його зв’язки з найближчим оточенням (сім’єю, членами ОЗГ, друзями). Контроль за можливими каналами зв’язку членів сім’ї підозрюваного, відомих слідству членів ОЗГ можуть вказати шляхи до місця перебування розшукуваної особи і затримання її.

3. Відмова затриманого підозрюваного давати показання і відповідати на запитання. Така лінія поведінки є правом підозрюваного (обвинуваченого) і вибирається вона, як свідчить слідча практика, для затягування слідства, щоб виграти час для вжиття заходів з боку інших членів ОЗГ щодо ухилення від загрози кримінальної відповідальності. Цей спосіб протидії може бути заздалегідь обговореним і запланованим в ОЗГ.
4. Підозрюваний (обвинувачений) дає неправдиві показання. Ця лінія поведінки логічно змінює попередню і може мати кілька варіантів. Підозрюваний може намагатися спростувати докази вчинення розкрадання, посилаючись на ті чи інші обставини, що завадили, наприклад, виконати взяті зобов’язання (підвели постачальники; неправомірність дій податкових та інших органів; вчинення крадіжки, грабежу, розбою, вимагання відносно нього незнайомими особами тощо). Коли цього не вдається досягти, а розкрадання вчинено ОЗГ, то типовим є намагання подати розкритий злочин як вчинений випадковою групою підприємців під впливом певних обставин (тягне більш м’яке покарання). Найчастіше в таких випадках підозрювані, обвинувачені дають показання тільки по фактах, що стосуються їх особисто.

Завданням слідства в такому випадку  поряд з дослідженням інших обставин розкрадання є:

— встановлення доказів групового, а потім і організованого вчинення злочину;

— виявлення явно злочинних зв’язків підозрюваного з іншими підприємцями;

— встановлення ролі кожного співучасника у вчиненні розкрадання, використання протиріч між інтересами співучасників  злочину;

— виявлення розкрадань, вчинених в місті, області (кількох областях) аналогічним способом;

— перевірка на причетність до виявлених аналогічних злочинів як самого підозрюваного, так і осіб з його оточення.

Це тактичне завдання розслідування можна визначити як “Завдання встановлення співучасників розкрадання”.

Ознаками належності підозрюваного (обвинуваченого) до ОЗГ є, зокрема вчинення розкрадання способом, який потребує вільного орієнтування в кількох галузях знань чи практичної діяльності, добра інформованість про фінансовий стан потерпілої сторони, чітка організація багатоетапного розкрадання тощо.

Для ситуації відмови підозрюваного давати показання з наступною дачею неправдивих показань характерне швидке “підключення” досвідченого адвоката, з яким нібито уклали договір родичі підозрюваного. Насправді адвокат може бути з числа тих, які залучаються ОЗГ для “рятування” своїх членів будь-якими засобами за великі гонорари. Функцією такого “захисника” є не тільки надання юридичної допомоги, але і виконання ролі “зв’язківця” для обміну інформацією між ОЗГ і затриманим.

5. Здійснення тиску на свідків і потерпілих з метою утаювання відомих їм фактів або дачі неправдивих свідчень. Цей прийом протидії розслідуванню в дійсний час є типовим явищем. Його застосуванню організованими злочинцями сприяє загальна правова і економічна ситуація в країні, яка характеризується обмеженими можливостями правоохоронних органів захистити потерпілих, свідків, їх близьких та майно від загрози з боку ОЗГ, а також згодою окремих громадян піти на зговір з ОЗГ заради швидкого збагачення.

Вплив на вказаних осіб з метою їх спонукання до мовчання чи відмови від правдивих свідчень і дачі неправдивих може здійснюватись шляхом підкупу, погроз знищення майна, нанесення тілесних ушкоджень, вбивства і реальною демонстрацією їх виконання. Ознаками такого роду протидії розслідуванню є зміна показань потерпілого чи свідків в бік пом’якшення вини підозрюваного, а іноді надання цілої системи “доказів”, яка кардинально міняє юридичну формулу обвинувачення або виключає кримінальну відповідальність взагалі.

Найбільш ефективним є попередження такої поведінки потерпілих і свідків шляхом ретельного проведення перших допитів з максимальною деталізацією показань з метою негайної наступної їх перевірки шляхом проведення інших слідчих дій. В окремих випадках, у зв’язку з виключно важливим значенням свідчень рекомендується використання при допитах як допоміжний засіб фіксації аудіо- і відеотехніки.

Якщо ж попередити відмову від раніше даних свідчень не вдалося, то засоби подолання цього прийому протидії розслідуванню залежать від причин, що підштовхнули потерпілого чи свідка до надання допомоги розкрадачам. З одного боку, слідство повинно демонструвати реальну можливість притягнення до відповідальності за пособництво розкраданню, вчиненому ОЗГ, чи за дачу завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК України). З другого боку, засобом нейтралізації такої протидії може бути організація в окремих випадках складної і дорогої охорони названих осіб (ст. 52-1 КПК України), їх ізоляції  від впливу ОЗГ (наприклад, шляхом вивезення разом з сім’ями за місто та розміщення в санаторіях, домах відпочинку тощо) [235].

Знання працівниками правоохоронних органів цієї групи прийомів ухилення від відповідальності важливе, перш за все, з точки зору попередження протидії розслідуванню з боку винних осіб шляхом знищення, утаювання, маскування або фальсифікації інформації (її носіїв) як джерел доказів. Це тактичне завдання початкового етапу  розслідування може бути визначене як “Збереження доказів”. Засобом його вирішення є комплекс невідкладних слідчих дій та ОРЗ (тактична операція), спрямованих, зокрема, на: 1) встановлення і вилучення документів зі слідами розкрадання; 2) одержання правдивих детальних показань підозрюваних про механізм вчиненого злочину;  3) одержання детальних свідчень потерпілих і свідків.

Прийоми протидії розслідуванню, спрямовані на утворення для цього несприятливих зовнішніх умов. Використання сукупності таких прийомів характерне для протидії розслідуванню з боку ОЗГ, які мають корумповані зв’язки в органах влади, політичних партіях, засобах масової інформації. Їх суттєвістю є  застосування тиску на органи слідства з боку вказаних структур шляхом системи взаємообумовлених дій.

1. Утворення у суспільстві негативної атмосфери щодо процесу розслідування розкрадання. Проявом застосування цього прийому є поява в засобах масової інформації замовлених ОЗГ публікацій, в яких з популістської точки зору характеризуються позитивні якості підозрюваного (обвинуваченого) “підприємця” з підкреслюванням вигаданих (чи таких, що дійсно мали місце) упущень, помилок, зловживань працівників правоохоронних органів. Нерідко, в розрахунку на незнання читачем законів та загальну неінформованість, в перекрученому вигляді описується подія злочину та заходи правоохоронних органів. Також можуть поширюватись чутки про політичне підгрунтя кримінальної справи з організацією протестів представників громадських організацій та політичних партій, які видають розслідування як засіб “зведення рахунків” представників влади зі своїми політичними опонентами. Мета цих дій полягає в намаганні поставити хід розслідування “під особливий контроль” з боку місцевої влади, з представниками якої у ОЗГ є корумповані зв’язки.

Тиск на слідство через засоби масової інформації нейтралізується, якщо правоохоронні органи випереджають корумпованих осіб в наданні громадськості офіційної інформації про найбільш важливі результати розслідування, але без подробиць (наприклад, про факти підробки банківських документів, висновки експертиз, розмір виявлених і вилучених коштів тощо).

2. Втручання в процес розслідування корумпованих представників органів влади і управління. Застосування цього прийому тісно пов’язано з “успішними” наслідками використання попереднього прийому протидії. Підставою для постановки ходу розслідування “на контроль” є в такому випадку особливе суспільно-політичне значення кримінальної справи. В результаті слідчі можуть опинитися під жорстким пресингом представників власних структур різних рівнів, метою якого є ознайомлення з інформацією, що складає слідчу таємницю.

Нейтралізація протидії розслідуванню з боку корумпованих представників органів влади і управління – найбільш складне завдання. Вказані особи, як правило, мають тривалі і міцні службові, товариські зв’язки з відповідальними посадовими особами різного рівня і значні можливості впливу на них. Але, як свідчить слідча практика, корумповані представники засобів масової інформації та органів влади включаються в процес протидії розслідуванню не з самого його початку, а через деякий час після одержання ними певної кількості інформації із законних джерел. Тому, якщо органи розслідування після затримання підозрюваних у вчиненні розкрадання діють швидко і рішуче, встигають виявити і зафіксувати максимальну кількість слідів злочину (доказів) втручання в процес розслідування можуть бути нейтралізовані.

У подоланні намагань протидіяти слідству дають ефект офіційні попередження осіб, які проявляють активну цікавість до справи, про можливість їх допиту як свідків, спеціальні запити в органи, де вони працюють про надання певної інформації тощо. При сприятливих для слідства умовах не виключене і викриття протидіючих корупціонерів з притягненням їх до відповідальності.

Знання цієї групи прийомів протидії розслідуванню важливе з точки зору прийняття відповідних запобіжних заходів. Таке тактичне завдання початкового етапу розслідування може бути визначена під умовною назвою “Преса”. Як зазначалося вище, для попередження протидії розслідуванню правоохоронні органи повинні заздалегідь планувати тактичну операцію щодо використання засобів масової інформації в інтересах слідства.

Прийоми протидії розслідуванню, спрямовані на утворення несприятливих внутрішніх умов для розслідування.  Найбільш небезпечними в цьому плані є дії корумпованих службових осіб правоохоронних органів. Вони мають змогу включатися в протидію розслідуванню з перших його кроків, а іноді навіть контролювати оперативно-розшукову роботу. Кінцевою їх метою є закриття порушеної  кримінальної справи про розкрадання за реабілітуючими обвинуваченого підставами, чи принаймні, притягнення його до відповідальності за незначний злочин з м’яким покаранням. Тому дії таких службових осіб характеризуються створенням сприятливих умов для досягнення цієї мети за допомогою наступних прийомів.

1. Гальмування слідства шляхом несвоєчасного створення слідчо-оперативних груп (СОГ), частої і необгрунтованої зміни її складу. Цей організаційний засіб протидії використовується з самого початку розслідування і, як правило, тягне за собою негативні наслідки, пов’язані з втратою часу, що дає змогу розкрадачам – членам ОЗГ знищити докази і підготуватися до активної протидії. Крім того, періодичне включення в склад СОГ багатьох працівників правоохоронних органів розширює коло інформованих осіб про стан розслідування, його плани, що полегшує розголошення слідчої таємниці.

Враховуючи цю обставину, керівники органів внутрішніх справ зобов’язуються для розкриття і розслідування розкрадань у великих і особливо великих розмірах, скоєних групами осіб, а також інших тяжких злочинів у сфері економіки створювати СОГ не пізніше 10 діб з моменту порушення кримінальної справи, робота яких забезпечується за узгодженими планами. До складу цих груп повинні включатися найбільш кваліфіковані  і підготовлені для цієї роботи працівники. Крім того, з боку керівників повинна бути організована щомісячна перевірка фактичного виконання оперативних заходів і слідчих дій (Наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р. «Про заходи щодо вдосконалення організації роботи органів внутрішніх справ у розкритті і розслідуванні злочинів у сфері економіки » п.п. 1.4.-1.5.)

2.Організація ознайомлення зацікавлених в кримінальній справі осіб з інформацією, що складає слідчу таємницю. Службові особи правоохоронних органів у залежності від їх рівня мають змогу організувати кілька каналів розголошення слідчої інформації, які “ламають” будь-які плани слідства. В окремих випадках контролюється кожний крок слідства в тому чи іншому напрямку, про що негайно стає відомо розкрадачам.

3. Пряме втручання в процес розслідування шляхом дачі вказівок, внесення пропозицій тощо. В залежності від займаної посади суб’єкти корумпованих зв’язків можуть давати слідчому прямі вказівки чи пропозиції щодо тих або інших рішень по кримінальній справі. При цьому вони намагаються не складати документів, в яких можуть міститися докази протидії розслідуванню, і перекладати таким чином всю відповідальність на слідчого. В зв’язку з цим рекомендується такий прийом блокування протидії, як вимога формального документального підтвердження вказівок та пропозицій посадової особи [188, с.285-286]. Але це, безумовно, потребує від слідчого високого професіоналізму і громадянської мужності, оскільки такий крок може тягти за собою службові ускладнення.
4. Усунення від розслідування найбільш досвідчених, принципових і активних працівників. Це один з кардинальних засобів протидії розслідуванню з боку корумпованих службових осіб правоохоронних органів. Приводом для цього можуть бути помилки, формальне недодержання тих чи інших вимог, допущених під час розслідування. Поштовх для їх пошуку можуть дати надумані скарги обвинуваченого та його родичів про застосування слідчим незаконних методів слідства, вимагання грошей тощо, спрямовані на дискредитацію слідчих працівників.

В певній мірі намагання протидії розслідуванню таким чином попереджає процесуально точне, динамічне, тактично грамотне ведення слідства з постійним використанням технічних засобів фіксації його ходу і результатів. Хоча  усунення від розслідування окремих слідчих можливе і як вид заохочення з призначенням на іншу та більш високу посаду, але до закінчення розслідування кримінальної справи.

Розглянуті прийоми протидії розслідуванню з боку корумпованих представників правоохоронних органів найбільш небезпечні і  в більшості випадків позбавляють його будь-яких перспектив, причому боротися з ними дуже важко. Одним із засобів їх попередження і подолання є порушення процедури службової перевірки підрозділами внутрішньої безпеки ОВС та СБУ за фактами втручання службових осіб в процес розслідування, які об’єктивно спричинили йому шкоду. Але найбільш ефективним засобом забезпечення судової перспективи кримінальних справ в подібних випадках є провадження розслідування не місцевими слідчими групами, а іншого, більш високого рівня підпорядкування.

Прийоми протидії розслідуванню, спрямовані безпосередньо на слідчого (членів слідчо-оперативної групи). Ці прийоми застосовуються представниками ОЗГ з метою спонукати слідчих працівників до ведення повільного і неефективного слідства, що в кінці кінців приведе до закриття кримінальної справи за однією з передбачених законом підстав, виправдання підсудного чи засудження його до незначного покарання.

1. Підкуп. Помічено, що члени організованих груп підприємців – шахраїв заздалегідь планують витратити значні суми з вкрадених грошей на підкуп працівників правоохоронних органів. Цей прийом протидії розслідуванню використовується у вигляді пропозицій слідчому виконати (чи не виконати) певні дії, прийняти певні рішення у кримінальній справи за платню чи надання певних послуг йому особисто чи іншим особам. Взагалі ця пропозиція може мати достатньо замаскований вигляд і надходити від родичів обвинуваченого чи його адвоката.

На фоні існуючого мізерного матеріального забезпечення працівників правоохоронних органів цей засіб протидії розслідуванню разом з попередньо розглянутими виглядає чи не найбезпечнішим. Реально розраховувати на нейтралізацію подібних намагань з боку ОЗГ можна, протиставивши цьому такий комплекс заходів:

— достойне матеріальне забезпечення працівників правоохоронних органів;

— утворення для розслідування за кримінальними справами про розкрадання майна в особливо великих розмірах слідчо-оперативних груп з найбільш кваліфікованих працівників;

— систематичний контроль за ходом розслідування по кримінальних справах цієї категорії з боку керівників слідчих підрозділів, прокуратури, служб внутрішньої безпеки;

— безумовне притягнення до відповідальності працівників, винних у хабарництві, корупції.

Окремі з цих положень сформульовані у відомчих нормативних актах. Зокрема, за кожним фактом необгрунтованого порушення та закриття кримінальної справи про злочини в сфері економіки у 10-денний строк слід проводити службові перевірки, а винних притягувати до суворої відповідальності (Наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р. «Про заходи щодо вдосконалення організації роботи органів внутрішніх справ у розкритті і розслідуванні злочинів у сфері економіки » п.п. 1.6.).

2. Погрози (знищенням майна, нанесенням тілесних ушкоджень, вбивством) і реальна демонстрація цих погроз. Погрози представників ОЗГ спрямовані на адресу слідчого, можуть стосуватися не тільки його особисто, але і членів його сім’ї, близьких йому людей. Під час розслідування розкрадань, вчинених організованим злочинним угрупуванням, це не таке вже рідкісне явище. Тому весь хід розслідування за такими кримінальними справами супроводжується вирішенням і такого тактичного завдання як “Забезпечення безпеки”.

Засобами вирішення цього тактичного завдання, по-перше, є збереження під час проведення слідчих, оперативно-розшукових та інших дій службової таємниці (нерозголошення відомостей) про склад слідчо-оперативної групи, про слідчих та оперативних працівників (місце роботи і проживання, наявність сім’ї та її склад тощо). По-друге, під час розслідування може скластися небезпечна ситуація, яка потребує взяття під охорону службою внутрішньої безпеки МВС України членів СОГ та їх близьких родичів.

Виходячи з викладеного ознаками “результативного” тиску на слідство з боку організованого злочинного угрупування можуть бути:

— затягування порушення кримінальної справи і початку активного розслідування;

— регулярні “запізнення” слідства з проведенням невідкладних слідчих дій, оперативно-розшукових заходів;

— обізнаність осіб, зацікавлених у кримінальній справі, про стан слідства та найближчі його плани;

— неодноразова передача кримінальної справи від одного слідчого другому (зміна керівників СОГ);

— ефективні процесуальні дії адвоката, який послідовно одне за одним “спростовує” докази, на яких грунтується обвинувачення;

— низька якість слідства в цілому.

Проаналізовані прийоми, що застосовуються злочинцями для ухилення від відповідальності, а також засоби їх нейтралізації, безумовно не вичерпують всіх можливих на практиці ситуацій, але можуть слугувати  орієнтиром для прийняття слідчими  та керівниками правоохоронних органів відповідних рішень під час розслідування за кримінальними справами. Слід підкреслити, що засоби попередження і подолання  ухилення від відповідальності винних осіб за своїм змістом і масштабами застосування неоднорідні і їх належить розділити на групи. На наш погляд, необхідно розрізняти наступні групи таких засобів, якими визначаються суб’єкти їх застосування.

Засоби методичного характеру. До них відносяться звичайні процесуальні, криміналістичні та оперативно-розшукові методи, прийоми і засоби проведення розслідування злочинів. Йдеться про рекомендації, що містяться в окремих криміналістичних методиках щодо планування і організації розслідування, оптимального поєднання процесуальних і оперативно-розшукових дій, ефективного застосування тактичних і технічних прийомів виявлення, фіксації і використання доказів в тих чи інших ситуаціях. Їх знання та вправне  використання слідчими і оперативними працівниками є доступним і надійним шляхом попередження і подолання різноманітних ускладнень, можливої протидії розслідуванню. Формою реалізації засобів методичного характеру є процесуальні і тактичні рішення слідчого щодо конкретної кримінальної справи.

Засоби організаційно-управлінського характеру. До них треба віднести заходи з боку керівників місцевих і центральних правоохоронних органів щодо створення сприятливих умов для ведення якісного розслідування. Це своєчасні рішення про утворення слідчо-оперативних груп з найбільш професійно підготовлених працівників, забезпечення їх необхідною оргтехнікою, транспортом, засобами зв’язку. Це також і координація діяльності СОГ, які працюють за кількома однорідними кримінальними справами в різних регіонах, а також підключення для вирішення окремих тактичних завдань розслідування спеціальних служб правоохоронних органів. Сюди ж треба віднести “відбиття” намагань службових осіб органів влади і управління втрутитися в процес розслідування і здійснити тиск на діяльність СОГ, порушення процедури службового розслідування за фактами нанесення шкоди розслідуванню з боку окремих працівників. Формою реалізації засобів організаційно-управлінського характеру є накази і розпорядження керівників правоохоронних органів різних рівнів, що стосуються розслідування конкретних кримінальних справ.

Засоби законодавчого характеру. До цієї групи треба віднести заходи попередження і подолання протидії розслідуванню злочинів взагалі (чи окремих видів), які потребують прийняття і застосування законодавчих та відомчих нормативних актів. Це заходи, спрямовані на утворення ефективної системи правоохоронних органів, окремих їх підрозділів (в тому числі спеціальних) та забезпечення сприятливих умов (матеріальних, технічних, організаційних) її функціонування.

Підсумовуючи розгляд проблеми подолання (попередження) ухилення від відповідальності винних у розкраданні осіб, треба зазначити, що в межах цієї проблеми на початковому етапі розслідування можна виділити наступні тактичні завдання і відповідні засоби їх вирішення.

1. Встановлення факту розкрадання, способу його вчинення і приховування, а також скоєння інших пов’язаних з ним злочинів.
2. Попередження переховування винних у розкраданні осіб (розшук і затримання).
3. Встановлення всіх співучасників розкрадання.
4. Збереження доказів.
5. “Преса” (нейтралізація тиску на слідство).
6. Забезпечення безпеки.

Названі тактичні завдання розслідування належать до завдань методичного характеру, але треба враховувати, що їх успішне вирішення залежить і від організаційно-управлінського та законодавчого забезпечення сприятливих умов розслідування злочинів.

2.4. Забезпечення слідчим відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином 

Однією з важливих і в той же час складних тактичних завдань, які вирішуються при розслідуванні розкрадань майна, є забезпечення відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином. Відповідно до п. 4 ст. 64 КПК України  характер  і  розмір  шкоди,  завданої  злочином  належать до обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі. Діяльність слідчого і органу дізнання, спрямована на відшкодування матеріальної шкоди від злочину, регламентується кримінально-процесуальним законодавством. Зокрема, процесуальні норми встановлюють обов’язок органу дізнання і слідчого забезпечити відшкодування матеріальної шкоди і можливої конфіскації майна (ст. 29 КПК України), визначають умови і порядок накладення арешту на майно (ст. 125, 126 КПК України). Вони визначають перелік прав і обов’язків цивільного позивача і цивільного відповідача в кримінальній справі, а також їх представників (ст. 50, 52 КПК України), регламентують дії слідчого у процесуальному оформленні їх участі в справі (ст.123, 124 КПК України).

Але завжди проблема забезпечення відшкодування матеріальної шкоди від злочину була болючою проблемою попереднього розслідування злочинів [236; 237; 238; 239; 240 ]. У зв’язку з цим одним з основних показників роботи слідчого визнавався стан із забезпеченням відшкодування матеріальної шкоди, заподіяних розкраданнями. Не дивлячись на це, відшкодування матеріальних збитків від розкрадань в колишньому Радянському Союзі в середині 80-х рр. не перевищувало 55-60% [241].

В дійсний час ця проблема в Україні має тенденцію до загострення. Так, за даними Верховного Суду України у 1995 р. потерпілим від злочинів було завдано майнової шкоди на суму  4 255 086 775 крб.,  а цивільних позовів задоволено на суму лише 2 255 340 343 крб. Тобто відшкодування заподіяних злочинами  матеріальних втрат становило всього 53% [242, с.157]. У кримінальних справах про розкрадання, що вчиняються з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, стан відшкодування заподіяних матеріальних втрат значно гірший. Це пояснюється тим, що статус суб’єкта підприємницької діяльності надає можливість розкрадати і приховувати величезні суми  безготівкових грошових коштів з використанням механізму розрахункових операцій. Типовими є ситуації, коли забезпечити відшкодування цих сум повністю під час розслідування практично вже неможливо з-за прогаяного часу та інших недоліків. Наприклад, у кримінальних справах про розкрадання в небанківських фінансових установах, порушених і розслідуваних органами МВС України в 1993-1997 рр., було накладено арешти на майно, вартість якого становила всього 4,3% від загальної суми заподіяних збитків (Наказ МВС України № 97 від 10.02.1997 р. «Про додаткові організаційні та практичні заходи щодо поліпшення розкриття і розслідування злочинів у небанківських фінансових установах»).

Безумовно, такий стан із забезпеченням відшкодування заподіяної шкоди обумовлений багатьма взаємопов’язаними причинами. Зокрема, тим що розкрадання вчиняються під “прикриттям” цивільно-правових угод, відсутністю системи контролю за підприємницькими структурами, недостатньою законодавчою врегульованістю деяких питань підприємницької діяльності, несвоєчасністю порушення кримінальних справ тощо.  Це фактори, що безпосередньо впливають на практичну діяльність. Але не останню роль в існуванні проблеми відшкодування заподіяної злочином шкоди, як представляється, відіграють причини, що лежать в площині наукових досліджень. Однією з глибинних причин існування цієї проблеми є те, що питання відшкодування матеріальних збитків розглядаються в науці кримінально-процесуального права в загальному вигляді і явно недостатньо досліджуються в межах криміналістичної методики. При викладанні відповідних навчальних дисциплін в юридичних закладах освіти це негативно позначається на рівні професійної підготовки майбутніх кадрів для правоохоронних органів.

Забезпечення відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної розкраданням майна у сфері підприємницької діяльності, і можливої конфіскації являє собою тактичне завдання розслідування, яке для свого вирішення потребує проведення комплексу слідчих дій та ОРЗ (тактичної операції). Але в тактичному завданні “забезпечення відшкодування матеріальної шкоди”, з методичною метою доцільно виділяти наступні більш дрібні тактичні завдання розслідування:

1) встановлення характеру  і  розміру  шкоди,  завданої розкраданням;

2) встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження;

3) встановлення правового статусу цього майна (приватна чи колективна власність);

4) вилучення і збереження майна для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації.

Оскільки вирішення названих тактичних завдань має певну специфіку, обумовлену  обставинами розкрадання, здійснюється шляхом виявлення, фіксації та використання доказів в умовах реально існуючої протидії з боку зацікавлених осіб, тому ця проблема  заслуговує окремого розгляду в межах відповідної методики розслідування.

Встановлення характеру  і  розміру  шкоди,  завданої розкраданням. Розмір заподіяної шкоди має значення як для правильної кваліфікації дій винних осіб, так і для вирішення питання про її відшкодування. Вирішення цього тактичного завдання починається вже на стадії порушення кримінальної справи. Зокрема, встановлення характеру і розміру завданої шкоди в первинному матеріалі про розкрадання є обов’язковою умовою для обгрунтованого порушення кримінальної справи. Важливим фактором  у цьому є те, що стало предметом розкрадання.

Для сфери підприємництва найбільш характерним предметом розкрадання є грошові кошти (готівкові чи безготівкові). При встановленні розміру шкоди від розкрадання в таких випадках, як правило, не виникає особливих проблем. Це завдання вирішується шляхом вилучення відповідних документів, проведенням ревізії, допитом потерпілих і свідків. В окремих випадках потребується призначення судово-бухгалтерської експертизи.

Предметом розкрадання у сфері підприємництва можуть бути і матеріальні цінності, зокрема  партії певного товару, що висуваються на продаж. Визначення розміру збитків для такої ситуації має певні складнощі, які пов’язані з необхідністю проведення відповідних розрахунків. Як було зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” N 12 від 25.12.1992 р., розмір заподіяних  потерпілому  збитків  належить   визначати, виходячи   з   вартості   майна  на  момент  вчинення  злочину  за роздрібними (закупівельними) цінами. Загальний механізм визначення розміру шкоди від розкрадання встановлено Кабінетом Міністрів України в постанові N 116 від 22.01.1996 р. “Про затвердження Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування)  матеріальних цінностей” [243]. При розслідуванні розкрадань це завдання потребує спеціальних знань і може вирішуватися під час проведення документальної ревізії при наявності відповідних документів чи судово-бухгалтерської експертизи.

Встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження. Забезпечення відшкодування  завданої розкраданням шкоди починається з встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження. Треба мати на увазі, що майно підприємців-злочинців, на яке може бути накладений  арешт може мати кілька різновидностей.

Матеріальні цінності. Це такі цінності, які можуть бути використані для забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання, та розподілені на види. До них належать, по-перше, матеріальні цінності, призначені для задоволення життєвих потреб: будинок, квартира, автомобіль, меблі, побутова техніка, одяг і т. ін. Другий різновид складають матеріальні цінності, що використовуються для здійснення підприємницької діяльності: будівлі та приміщення, де розташовується підприємство; меблі, обладнання, комп’ютерна та інша оргтехніка; транспортні засоби; будівельні матеріали тощо. Третій різновид матеріальних цінностей складають ті, що становлять предмет підприємницької діяльності, наприклад, при зайнятті торгівлею: промислові товари, продукти харчування, паливно-мастильні матеріали тощо.

Розподілення матеріальних цінностей на вказані види важливо з точки зору визначення їх можливого місцезнаходження. Так, партії певного товару, призначеного для продажу, можуть знаходитись як в приміщенні підприємницької структури, так і в орендованих нею складських приміщеннях інших підприємств.

Цінні папери. Це грошові  документи,  що  засвідчують  право володіння або відносини  позики,  визначають  взаємовідносини  між особою, яка їх випустила,  та  їх  власником  і  передбачають,  як правило, виплату доходу у  вигляді  дивідендів  або  процентів,  а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають  з цих документів, іншим особам. Безумовно, цінні папери можуть бути використані як засіб забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання. Як зазначалося, до них належать: акції; облігації внутрідержавних і місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов’язання держави; ощадні сертифікати; векселі; приватизаційні папери [242].

Цінні папери можуть зберігатися особами, що володіють ними, як за місцем проживання чи роботи, так і в банку чи в інших осіб.

Готівкові гроші та іноземна валюта. Гроші та іноземна валюта, як засіб забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання може зберігатися винною особою: 1) за місцем проживання; 2) за місцем роботи; 3) у інших осіб.

Безготівкові грошові кошти (банківські гроші). Вони є специфічним засобом забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання, оскільки по своїй суті вони є записами грошових сум на рахунку в банку. На рахунках знаходяться гроші, призначені для здійснення підприємницької діяльності (фінансові ресурси), джерело яких має законний характер, але можуть бути і гроші, одержані незаконним шляхом, в тому числі в результаті шахрайських операцій. Треба мати на увазі, що безготівкові грошові кошти шляхом проведення відповідних банківських операцій можуть бути легко трансформовані в готівку чи в вільноконвертовану валюту (ВКВ) з зняттям їх з рахунку.

Відповідно до чинного законодавства кожний суб’єкт підприємницької діяльності (юридична або фізична особа) може відкривати поточні, депозитні (вкладні) рахунки у національній та іноземній валюті [245].

Вирішення проблеми встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження повинно починатися вже на стадії дослідчої перевірки первинних матеріалів про розкрадання шляхом проведення відповідних ОРЗ. Після порушення кримінальної справи для вилучення майна, накладення арешту можуть проводитися додаткові дії, спрямовані на  розшук такого майна. Треба зазначити, що результати діяльності оперативних працівників державної служби боротьби з економічною злочинністю (ДСБЕЗ) оцінюються з урахуванням позитивного співвідношення сум завданих і відшкодованих збитків (Наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р. «Про заходи щодо вдосконалення організації роботи органів внутрішніх справ у розкритті і розслідуванні злочинів у сфері економіки » п.п. 1.7.).

Встановлення правового статусу майна. В окремих випадках при прийнятті рішення про вилучення виявленого майна, накладення на нього арешту необхідно визначити його правовий статус. Таке завдання виникає у випадках, коли забезпечення відшкодування збитків від розкрадання здійснюється як за рахунок майна обвинувачених, так  і за рахунок юридичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності. Так, на практиці у кримінальних справах даної категорії досить часто виникають питання: 1) яка роль у вчиненні розкрадання недобросовісних засновників підприємницьких структур та їх посадових осіб? 2) на яке  майно — обвинувачених чи комерційних структур, в яких вони працювали, має накладатися арешт?

Вирішення цих питань потребує врахування організаційно-правових форм підприємств та аналізу складу їх майна. Зокрема, треба встановити є підприємство одноосібним чи  товариством, яка частка майна товариства  належить обвинуваченому у вчиненні розкрадання та деякі інші обставини.

 Вилучення і збереження майна для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації. При порушенні кримінальної справи про розкрадання орган розслідування зобов’язаний зразу ж прийняти заходи, спрямовані на попередження намагань винних та інших осіб приховати майно обвинуваченого (підозрюваного). Арешту підлягає майно обвинуваченого, яке знаходиться як за місцем його проживання, так і за місцем роботи (в підприємницькій структурі). Вирішення цього тактичного завдання здійснюється шляхом невідкладного проведення обшуку, виїмки і накладенням арешту на майно із складанням його опису. У випадку недостатності виявленого майна обвинуваченого органи дізнання і слідчий повинні активно вести розшук прихованих цінностей, виходячи з обставин вчинення розкрадання та відомостей про особистість підприємця-злочинця, його зв’язків.

Треба підкреслити, що за ст. 186 КПК України шляхом проведення обшуку і виїмки розшукуються і вилучаються не тільки докази вчинення злочину (предмети і документи), але і цінності з метою забезпечення відшкодування матеріальної шкоди і можливої конфіскації майна. Виявлені цінні папери, гроші та іноземна валюта, дорогоцінні метали та вироби з них, дорогоцінне каміння та перли вилучаються в обов’язковому порядку.

Гроші та іноземна валюта, а також цінні папери здаються для зберігання в установу НБУ на депозитний рахунок  правоохоронного органу. Дорогоцінні метали в злитках, самородках, напівфабрикатах і виробах виробничого призначення, а також алмази здаються в установу НБУ для зарахування до державного бюджету. Вироби побутового призначення, а також  прикраси з дорогоцінних металів, каміння і перлів, золоті і срібні монети в запакованому та опечатаному вигляді зберігаються в установі НБУ або в належним чином обладнаній кімнаті для зберігання речових доказів слідчого органу.

Доцільним є вилучення під час обшуку малогабаритних і цінних речей  (відеокамери, відеомагнітофони, комп’ютери тощо) з наступним  здаванням їх у встановленому порядку в кімнати для зберігання речових доказів. На інше майно, вилучення і збереження якого неможливе, накладається арешт, воно описується з наступною передачею на зберігання   представникам  підприємств,  установ, організацій або членам  родини  обвинуваченого  чи  іншим  особам. Особи,  яким  передано  майно,  попереджаються  під  розписку  про кримінальну відповідальність за його незбереження. Не підлягають    описові    предмети   першої   потреби,   що використовуються особою,  у якої проводиться опис,  і  членами  її родини (перелік є в додатку до Кримінального кодексу України).

В опис майна включається все цінне майно, вказується якісний стан і вартість кожної речі, її відмінні ознаки, а для автомобіля та інших технічних засобів, що реалізуються з додатком паспорту, – їх номер і дату випуску. Для оцінки майна доцільно запрошувати спеціаліста-товарознавця. Аналіз кримінальних справ вказаної категорії свідчить про те, що слідчі нерідко не оцінюють майно, на яке накладають арешт, не описують його відмінні ознаки, що враховуючи тривалі строки розслідування, може призвести до його заміни малоцінним майном. Так, при розслідуванні розкрадання грошових коштів службовими особами страхового акціонерного товариства «Диво» (м. Миколаїв) слідчий постановив накласти арешт на обладнання, меблі, оргтехніку, автомобіль, але оцінено було лише автомобіль [246].

Треба зазначити, що при накладанні арешту на майно, що належить обвинуваченому, необхідно провести  його допит, а також допити членів його родини, родичів та інших свідків з приводу того, коли ким і на які кошти були придбані ті чи інші матеріальні цінності. У разі необхідності  пропонується надати документи про одержання спадщини, дарування, виграші тощо. При наявності у обвинуваченого поточного або депозитного рахунку, на нього накладається арешт шляхом винесення відповідної постанови і направлення її у банк, в якому відкритий рахунок.

Це загальні положення забезпечення відшкодування завданих злочином збитків. Але в слідчій  практиці за даною категорією кримінальних справ виникає ціла низка проблем, пов’язаних з можливістю накладення арешту на майно комерційних структур, зокрема на їх рахунки в банках. Виникають складні ситуації, пов’язані з різноманітними обставинами вчинення розкрадання майна з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, в яких працівники правоохоронних органів стикаються з серйозними проблемами під час вирішення названого завдання. Дослідження цих проблем тісно пов’язане з аналізом способів вчинення розкрадань, чинного кримінально-процесуального, цивільного та іншого законодавства.

Наприклад, є такі проблеми у разі порушення кримінальної справи за ознаками використання злочинцями способу розкрадання, сутність якого полягає  у обманному залученні і наступному присвоєнні коштів інвесторів. При розкраданні службовими особами підприємницьких структур майна, одержаного цими підприємствами (довірчими товариствами, страховими компаніями, комерційними банками тощо) при залученні коштів громадян, треба мати на увазі два варіанти оцінки дій цих посадових осіб: 1) розкрадання приватного майна громадян (коли угоди укладалися обманним шляхом з порушенням законодавства і тому не мали юридичної сили, тобто були недійсними); 2) розкрадання  майна юридичної особи, тобто колективного майна (коли угоди між громадянами і підприємством укладалися відповідно до чинного законодавства і мали юридичну силу).

Проблема полягає у правильному вирішенні питань про визнання цивільним відповідачем, накладення арешту на майно, виїмку та дослідження відповідних документів й проведення інших слідчих дій. У першому випадку службові особи підприємницької структури заволодівають коштами громадян в результаті обману (шляхом укладання фіктивних угод), і тому потерпілими і цивільними позивачами є ошукані громадяни. Для забезпечення відшкодування заподіяних збитків за такими кримінальними справами арешти необхідно накладати, перш за все, на приватне майно посадових осіб підприємств, обвинувачених у розкраданні. Але потрібно мати на увазі, що за змістом ст. 28, 29, 125 і 126 КПК України цивільний позов може бути пред’явлений не лише до обвинуваченого (підсудного), а й до особи, яка несе матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого. Нею може бути й юридична особа, яка несе матеріальну відповідальність за дії своїх працівників, зокрема, службових осіб, які, зловживаючи посадовим становищем, завдали шкоди потерпілим. У такому випадку в разі недостатності майна обвинуваченого для забезпечення позову, арешт має бути накладений за ст. 126 КПК України і на майно юридичної особи, яка несе матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, в обсязі завданих збитків. Це положення узгоджується зі ст. 441 Цивільного Кодексу (ЦК)  України, за якою організація зобов’язана відшкодувати збитки, заподіяні з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.  При вчиненні розкрадання при вказаних обставинах службовими особами використовуються повноваження, надані суб’єктом підприємницької діяльності. Саме укладання фіктивних угод від імені юридичної особи є вирішальною умовою досягнення злочинної мети – заволодіння чужим майном.

В другому випадку потерпілим (цивільним позивачем) є  довірче, страхове товариство, інша структура, оскільки викрадено було саме майно юридичної особи (колективне майно). Це пояснюється тим, що з моменту укладання відповідної угоди між громадянином та підприємством і передачі коштів останні стають власністю підприємства як юридичної особи. Тому службова особа підприємства, привласнюючи ці кошти, вчиняє злочин не проти власності громадян, а проти власності підприємства.  В цьому випадку майно обвинуваченого є єдиним джерелом відшкодування завданих підприємству збитків і на нього повинен бути накладений арешт.

Але в таких справах може бути нюанс, пов’язаний з тим що обвинувачений є одним з засновників чи учасників потерпілого від розкрадання товариства. В такому разі стягнення (за позовами інших співзасновників) може бути звернене і на його частку в статутному фонді даного товариства в межах фактично завданих збитків. В результаті цього частка обвинуваченого у статутному фонді за чинним законодавством може бути розподілена між іншими учасниками чи засновниками. Але це питання повинно розглядатися вже поза межами кримінальної справи про розкрадання.

Для кримінальних справ даної категорії типовою є ситуація, коли довірчі та страхові товариства, інші структури були створені без наміру здійснювати статутну діяльність (псевдотовариства), а фактично для залучення обманним шляхом та привласнення коштів громадян або для використання їх не за цільовим призначенням. При наявності доказів такі дії засновників підприємств та їх посадових осіб повинні кваліфікуватися як фіктивне підприємництво (ст. 205 КК України) і як шахрайство (ст. 190 КК України). З метою забезпечення відшкодування заподіяних збитків арешт повинен накладатися як на майно обвинувачених, так і на майно таких підприємств, включаючи їх рахунки.

Якщо наявного майна обвинувачених і комерційних структур недостатньо, то арешт може бути накладений на майно інших засновників і учасників господарського товариства, які несуть відповідальність своїм майном за боргами товариства. Згідно зі ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства» учасники товариства відповідають за його зобов’язаннями своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном у п’ятикратному розмірі до внеску кожного учасника [247]. Відповідно до ст. 24,  50, 65, 74, 77 Закону України «Про господарські товариства» засновники і учасники цих комерційних структур (довірчих товариств, страхових компаній,  комерційних банків) несуть відповідальність своїми внесками до статутного фонду, а в залежності від організаційної форми і додатково належним їм майном [248]. Тому при забезпеченні відшкодування заподіяних збитків накладенням арешту на майно осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинувачених, треба враховувати різні межі матеріальної відповідальності за борги товариства його учасників.

В слідчій практиці існує також проблема можливості накладення арешту на кошти, які обвинувачений використав  для заснування інших товариств (як співзасновник чи учасник), причому такі кошти можуть бути розміщені в кількох підприємствах. Процесуальне рішення про накладення арешту на частку співзасновника в уставному фонді юридичної особи з метою забезпечення відшкодування завданих його злочинними діями збитків, буде залежати від вирішення двох питань: 1) хто є власником цих коштів? 2) яке походження цих коштів?

Відповідь на перше питання міститься в ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», де зазначається, що товариство є власником: майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; виробленої продукції і одержаних доходів від підприємницької діяльності. Засновник (учасник) же має тільки право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (ст. 10 п. “б”). Таким чином, кошти внесені  в статутний фонд юридичної особи не можуть розглядатися як майно, що належить фізичній особі (обвинуваченому) і на яке може бути звернене стягнення з метою забезпечення відшкодування заподіяних злочином збитків і можливої конфіскації. Але важливо відповісти і на друге питання — встановити  походження коштів, які були внесені в статутний фонд підприємства. Справа в тім, що це можуть бути кошти, одержані злочинним шляхом. В цьому випадку, якщо є докази злочинного походження коштів, на них повинен накладатися арешт і вони повинні бути вилучені.[10]

Таким чином, можна дійти висновку, що забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання, вчиненого керівниками, засновниками або учасниками юридичних осіб за рахунок майна цих юридичних осіб можливе лише в тому випадку, коли встановлено, що це майно (його частка) одержане злочинним шляхом. Тому під час розслідування важливо зібрати докази про джерела надходження коштів, які були вкладені обвинуваченим в статутні фонди утворених підприємств.

Актуальною в слідчій практиці є і проблема повернення вкрадених коштів при застосуванні злочинцями способу утворення фіктивних безготівкових грошових коштів і їх використання в підприємницькій діяльності. Цей спосіб розкрадання, як зазначалося, полягає у введенні в грошовий обіг фіктивноутворених безготівкових коштів, вилученні і  присвоєнні через них готівки чи матеріальних цінностей.

Суттєвість проблеми доцільно розглянути за такою схемою. На рахунку фірми Б в результаті фальсифікації банківських документів з’явилися фіктивноутворені кошти (вони могли надійти за підробленими документами і від фірми А), які вона використовує, наприклад,  для придбання партії комп’ютерів у фірми С. Таким чином, на рахунку фірми С з’являються фіктивноутворені кошти. В слідчій практиці з метою забезпечення відшкодування заподіяних злочином збитків в багатьох випадках арешт накладався на кошти фірми С як на крадені, з наступним їх переведенням на депозитний рахунок правоохоронного органу. Це лишало фірму С можливості використовувати ці кошти, вело до збитків і викликало скарги на дії правоохоронних органів.

У зв’язку з цим треба звернути увагу, що фірма С в наведеному прикладі виступає добросовісним набувачем майна (ст. 145 ЦК України), а відповідно до ст.147 ЦК України гроші, а також цінні папери на  пред’явника  не  можуть  бути витребувані  від  добросовісного  набувача. Таким чином, цивільне законодавство однозначно перешкоджає накладенню арешту на крадені грошові кошти, якщо вони вже знаходяться у добросовісного набувача. Арешт повинен накладатися у даному прикладі на придбане фірмою Б майно (комп’ютери) з наступною реституцією і зняттям фіктивноутворених коштів з рахунку фірми Б. У випадку, коли це зробити вже неможливо (комп’ютери продані), арешт має бути накладений тільки на рахунок фірми Б з наступним зняттям відповідної суми коштів.

Проблема накладення арешту на рахунки підприємств набула актуальності у зв’язку з тим, що дії правоохоронних органів у цьому напрямку не завжди є обгрунтованими. Зокрема, в слідчій практиці типовими були ситуації, коли на рахунки підприємств накладалися арешти, а через деякий час провадження за кримінальною справою зупинялося, що спричиняло суттєві матеріальні збитки власникам цих коштів і могло потягти за собою подання позовів  стосовно їх відшкодування слідчими органами [249; 250 Тому питання про механізм і правові наслідки накладення арешту на рахунки підприємств заслуговує окремого розгляду.

Відповідно до ст.59 Закону України “Про банки і банківську діяльність” арешт на грошові кошти та інші цінності юридичних осіб та громадян, що знаходяться у банках, накладається виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого, за постановою державного виконавця у випадках, передбачених законами України, або за рішенням суду [251]. Треба звернути увагу, що під час розслідування розкрадань майна постановою слідчого (прокурора) арешт може бути накладений на  всі  кошти,  що  знаходяться  на рахунках  юридичної (фізичної особи) або на конкретно визначену суму. Постанова надсилається до банку,  в якому відкритий рахунок  (рахунки) юридичної особи і на кошти якої накладається арешт.

Згідно інструкції НБУ (Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті) у разі накладення арешту на кошти в цілому на  рахунку  юридичної особи  банком  припиняється  списання  коштів  за розпорядженням власника рахунка. Для виконання постанови на час накладення арешту, банк відкриває юридичній особі на тому ж балансовому рахунку,  що  і  рахунок,  на який  накладений  арешт,  спеціальний  рахунок, де накопичуються кошти. Накопичені   кошти   використовуються   для забезпечення позову (конфіскації). Будь-які інші перерахування зі спеціального  рахунку  та   перерахування   за   рахунок   коштів, накопичених на ньому,  здійснюватися не можуть, за винятком оплати будь-яких  платіжних  вимог  на  примусове  списання   (стягнення) коштів, що оформлені на підставі рішень судів.

Якщо арешт накладений на рахунок із зазначенням в постанові конкретної суми,  яка  є  на  рахунку,  банк  цю  суму резервує на спеціальному рахунку і продовжує проведення операцій за встановленим порядком. У  разі  відсутності або недостатності коштів на рахунку банк перераховує наявну суму  коштів  на  спеціальний  рахунок і повідомляє слідчого  про відсутність   або   недостатність   коштів. При цьому  у  разі  надходження  коштів  на рахунок  відповідача  здійснюється  їх накопичення на спеціальному рахунку   до остаточного вирішення цього питання судом або накопичення зазначеної в постанові суми [252].

Заходи щодо забезпечення відшкодування заподіяних розкраданням збитків повинні прийматися слідчим і відносно майна обвинувачених, яке може знаходитись за межами України. Для цього повинна використовуватись як наявна в кримінальній справі інформація, так і можливості Національного центрального бюро Інтерполу в Україні. Відомості про  відкриття  фізичними  особами,  в  тому числі   громадянами  України,  та  юридичними  особами  фінансових рахунків у зарубіжних банках,  а також про рух коштів за ними, становлять, як правило, банківську чи комерційну  таємницю. Ці  відомості можуть   повідомлятися іноземними правоохоронними органами лише після звернення   Генеральної  прокуратури України  до верховних  органів  юстиції   (прокуратури)   іноземної держави в порядку надання правової допомоги в кримінальній  справі. Процедура та порядок подання таких запитів викладені в “Інструкції про порядок використання   правоохоронними   органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу  в Україні у попередженні, розкритті  та розслідуванні злочинів” (затверджена спільним наказом МВС, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Держкомкордону,  Державної митної служби, Державної податкової адміністрації України  від  09.01.1997 р. Треба зазначити, що процедура одержання доказів у кримінальних справах в іноземних державах взагалі досить складна і в ній можуть виникати суттєві проблеми [253; 254].

Безумовно, що в чинному законодавстві питання забезпечення відшкодування заподіяних злочином матеріальних збитків, особливо у сфері підприємницької діяльності,  вирішуються непослідовно, нечітко і явно потребують більш детальної і, що важливо підкреслити, комплексної регламентації з використанням норм  кількох галузей права. В сучасних умовах працівникам правоохоронних органів дуже важко орієнтуватися в чинному законодавстві і приймати юридично правильні рішення під час розслідування економічних злочинів.

Актуальність комплексного законодавчого забезпечення відшкодування заподіяних злочином збитків зростає з врахуванням того, що організована злочинність все активніше проникає в сферу підприємницької діяльності, монополізує окремі її види. Організовані злочинні угрупування створюють мережі легальних різноманітних товариств, фондів, страхових компаній,  комерційних банків і використовують їх для здійснення різних шахрайських операцій, вчинення інших економічних злочинів, приховування крадених матеріальних цінностей і грошових коштів. В той же час накласти арешт на майно і фінансові ресурси юридичних осіб, одержаних в результаті вчинення злочину фізичною особою – керівником чи іншою посадовою особою суб’єкта підприємницької діяльності, не завжди можливо. Це пов’язано з тим, що юридична особа суб’єктом кримінально-правового регулювання за чинним законодавством України виступати не може. Недостатня врегульованість цих питань в кримінально-процесуальному та цивільному галузях права породжує порушення закону та інші помилки під час розслідування економічних злочинів.

Слід зауважити, що кримінальна відповідальність юридичних осіб як суб’єктів економічної злочинності передбачена законодавством деяких країн. Зокрема, ця інституція найбільш розвинута у США та Великій Британії. В літературі звертається увага, що, наприклад, у США до кваліфікації економічного злочину  широке застосування має теорія виключної відповідальності третіх осіб. Згідно з даною теорією, якщо дії службовців корпорації, вчинені з метою створення вигод для неї, кваліфіковані як злочинні, то визнаються злочинними і дії самої корпорації [255].

У зв’язку з цим цікавим є законодавчий досвід США, пов’язаний з прийняттям і застосуванням комплексу законів RICO ( Racketeer Influenced and Comipt Organization Act — Положення про організації, що знаходяться під впливом рекетирів і корупції), спрямованих на боротьбу з організованою злочинністю (запроваджено в 70-х рр.). Їх особливістю є те, що вони представляють собою комплекс кримінально-правових, кримінально-процесуальних і цивільно-правових положень, які передбачають засоби впливу на кримінальні підприємства. Мета законодавця – нейтралізувати застосуванням цих законів економічні механізми, на яких базується організована злочинність, зокрема шляхом впливу на майнову, в тому числі фінансову базу таких підприємств. Наприклад, за вчинення злочинів, які підпадають під закони RICO, поряд з традиційними видами кримінальних покарань передбачена можливість конфіскації або ліквідації організацій, використаних злочинцями (ст. 1964 (а) RICO). Для потерпілої сторони передбачена можливість одержати відшкодування збитків в потрійному розмірі, що позбавляє ці злочини економічної вигоди (ст. 1964 (в) RICO).

Безумовно, наведені положення не можна механічно переносити в національні закони, оскільки Україна і США  мають різні правові системи, різні правові традиції. Їх пряме копіювання і застосування в існуючих економічних, політичних і правових умовах України може призвести до тяжких наслідків. Але можливості застосування майнових санкцій до підприємств, під “дахом” яких діють організовані злочинні угрупування доцільно враховувати в законодавстві України.

Висновки до розділу 

1. В криміналістичній методиці велике наукове і практичне навантаження несе поняття тактичного завдання розслідування. Тактичне завдання розслідування — це окреме (проміжне) завдання на шляху вирішення певного загального (стратегічного) завдання кримінального судочинства, пов’язане з застосуванням криміналістичних засобів, прийомів та методів. В залежності від змісту виділяються тактичні завдання пізнавального, організаційного, психологічного, та виховного характеру.

В методиках розслідування злочинів до уваги беруться, перш за все, завдання пізнавального характеру, які потребують для свого вирішення комплексу слідчих дій та оперативно-розшукових заходів (тактичної операції). При розслідуванні розкрадань у сфері підприємницької діяльності та пов’язаних з ними злочинів такими завданнями є: оцінка первинного матеріалу про розкрадання та інші злочини, прийняття рішення про порушення кримінальної справи і організація розслідування; подолання (попередження) ухилення від відповідальності винних в розкраданні осіб; забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином.

2. Оцінка первинного матеріалу про економічний злочин й прийняття рішення про порушення кримінальної справи та організацію розслідування є тактичним завданням, правильним вирішенням якого досить часто визначається судова перспектива справи. За своєю суттю це складне розумове (аналітичне) завдання, яке в багатьох випадках потребує проведення певних перевірочних та організаційних заходів і, як правило, з використанням спеціальних знань. Саме кількість і характер первинного матеріалу про злочин, його достовірність багато в чому визначають зміст слідчої ситуації, в якій буде вестися розслідування. Тому кожна окрема методика розслідування злочинів в економічній сері повинна містити розроблену схема вирішення цього завдання з урахуванням специфіки того чи іншого різновиду злочину.
3. Подолання (попередження) ухилення від відповідальності винних в розкраданні осіб як тактичне завдання займає важливе місце в структурі розслідування. Поведінка підозрюваного (обвинуваченого), інших причетних до злочину осіб є фактором, що визначає характер слідчих ситуацій під час досудового слідства. Ухилення від відповідальності можливе у трьох формах: 1) приховування злочину; 2) зникнення злочинця з місця постійного проживання (роботи) і переховування від слідства і суду; 3) протидія розслідуванню злочину.

Приховування злочину полягає у діях зацікавлених осіб, спрямованих на утаювання, знищення, маскування або фальсифікацію інформації (її носіїв) про злочин під час його вчинення або зразу після цього, але до його виявлення правоохоронними органами. Основна мета приховування полягає у створенні умов, в яких правоохоронним органам неможливо або важко було б виявити злочин.

Зникнення злочинця з місця постійного проживання (роботи) і переховування є типовим прийомом поведінки підприємців-злочинців з метою ухилення від відповідальності і зустрічається в слідчій практиці досить часто. Він може застосовуватися ними як в “чистому” вигляді (без маскування розкрадання і зразу після заволодіння майном), так і  в поєднанні з приховуванням злочину та протидією розслідуванню.

Протидія розслідуванню як форма ухилення від відповідальності полягає у створенні перешкод у процесі вже розпочатого розслідування і є характерною ознакою організованої злочинності. З урахуванням спрямованості протидії її прийоми класифікуються на наступні групи:

— спрямовані на знищення, утаювання, маскування або фальсифікацію інформації як джерел доказів (знищення, фальсифікація документів з ознаками розкрадання; зникнення і переховування осіб, причетних до розкрадання; відмова давати показання; дача неправдивих показань; здійснення тиску на свідків і потерпілих);

— спрямовані на утворення несприятливих зовнішніх умов розслідування (утворення негативної суспільної атмосфери щодо процесу розслідування злочину; втручання в процес розслідування корумпованих представників органів влади і управління);

— спрямовані на утворення несприятливих внутрішніх умов розслідування (гальмування слідства шляхом несвоєчасного створення слідчо-оперативних груп (СОГ), частої і необгрунтованої зміни її складу; організація ознайомлення зацікавлених в кримінальній справі осіб з інформацією, що складає слідчу таємницю; пряме втручання в процес розслідування шляхом дачі незаконних вказівок; усунення від розслідування найбільш досвідчених, принципових і активних працівників);

— спрямовані безпосередньо на членів слідчо-оперативної групи (підкуп; погрози знищенням майна, нанесенням тілесних ушкоджень, вбивством і реальна демонстрація цих погроз).

Засоби попередження і подолання  ухилення від відповідальності винних осіб за своїм змістом і масштабами поділяються на засоби методичного, організаційно-управлінського та законодавчого характеру.

4. Забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних розкраданням майна, як тактичне завдання розслідування являє собою одну з найактуальніших проблем досудового розслідування цих злочинів. Саме це обумовлює необхідність її дослідження в межах окремих методик розслідування.

Завдання забезпечення відшкодування матеріальних збитків у кожній кримінальній справі потребує для свого вирішення проведення комплексу слідчих дій та ОРЗ – відповідної тактичної операції. Для визначення послідовності проведення цих дій і заходів доцільно виділяти наступні більш дрібні складові тактичні завдання розслідування: 1) встановлення характеру  і  розміру  шкоди,  завданої розкраданням; 2) встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження; 3) встановлення правового статусу цього майна (приватна чи колективна власність); 4) вилучення і збереження майна для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації.

Вирішення названих тактичних завдань пронизує весь хід розслідування у кримінальній справі, починаючи з моменту її порушення. Це потребує не тільки проведення розшукових і слідчих дій, а й використання спеціальних знань у формі документальної ревізії, судово-бухгалтерської, судово-товарознавчої експертиз. При вирішенні питання накладення арешту на майно підприємств, атрибути яких були використані злочинцями для заволодіння чужим майном, потрібно брати до уваги організаційно-правові форми цих підприємств, що потребує ретельного аналізу механізму вчинення злочину і чинного господарського законодавства.

Розділ 3. Слідчі ситуації і відповідні їм комплекси процесуальних та інших дій в методиці розслідування корисливих злочинів у сфері підприємництва                            

3.1. Поняття слідчої ситуації та етапу розслідування і їх роль у побудові окремої методики розслідування

В пізнавальній діяльності істина може бути встановлена тільки в тому випадку, коли вибір і застосування засобів пізнання здійснюється з врахуванням реально існуючих умов, в яких протікає цей процес. Розслідування кожного злочину відбувається під впливом факторів місця, часу його проведення, поведінки осіб – учасників кримінального процесу, наявності у розпорядженні слідчого відповідних засобів вирішення завдань розслідування, протікання процесів суспільного життя, які тим чи іншим чином впливають на діяльність правоохоронних органів. Сукупність цих факторів утворює ту конкретну динамічну обстановку, в якій діють слідчий, оперативні працівники, в якій здійснюється конкретний акт розслідування. Враховуючи безумовний вплив цієї обстановки на процес розслідування за кримінальною справою, в криміналістиці їй приділяється значна увага і вона одержала назву слідчої ситуації. Криміналістична методика, вивчаючи такий об’єкт, як діяльність з розслідування злочинів і, базуючись на вищенаведеному посиланні, звертає увагу перш за все на залежності, пов’язані з виникненням слідчих ситуацій та їх детермінуючим впливом на черговість і особливості проведення слідчих і оперативно-розшукових дій.

Поняття слідчої ситуації відіграє важливу роль у формуванні наукових положень і практичних рекомендацій з розслідування злочинів. В криміналістичній літературі постійно зверталася увага на значення слідчих ситуацій для діяльності з розслідування злочинів, необхідність їх врахування під час застосування криміналістичних рекомендацій. Але аналіз літературних джерел свідчить, що в теорії фактично існує два підходи тлумачення поняття слідчої ситуації.

Перший підхід найбільш повно і послідовно знайшов відображення в роботах Р.С. Бєлкіна, в яких на основі історичного аналізу точок зору науковців, особистих досліджень автор дійшов висновку, що слідча ситуація – це сукупність різноманітних умов, в яких в даний момент здійснюється розслідування. На думку Р.С. Бєлкіна, вона складається з кількох груп компонентів (умов):

1) психологічного характеру: результату конфлікту між слідчим і особами, що протистоять йому; проявів психологічних властивостей слідчого та осіб, що проходять за кримінальною справою тощо;

2) інформаційного характеру: обізнаністю слідчого про обставини вчинення злочину; обізнаністю осіб, що  проходять за кримінальною справою про стан розслідування та його можливості, наміри слідчого тощо;

3) процесуального і тактичного характеру: стану провадження за справою; можливості застосування запобіжного заходу; ізоляції один від одного осіб, що проходять за справою; можливості проведення конкретної слідчої дії тощо;

4) матеріального та організаційно-технічного характеру: наявністю зв’язку між черговою частиною та слідчо-оперативною групою; можливістю мобільного маневрування наявними силами і засобами тощо [49, с.136-137].

Відповідно до такого підходу слідча ситуація включає в себе досить велику кількість компонентів, які повинен враховувати слідчий, — їх навіть важко перелічити, а можна тільки згрупувати. Поєднання і результати взаємодії названих компонентів, як відзначає Р.С. Бєлкін, обумовлюють індивідуальність слідчої ситуації, тобто конкретну сукупність умов, в яких випало чи належить діяти слідчому [49, с.137]. Очевидно, що тут мається на увазі конкретна слідча ситуація.

Безумовно, такий підхід відбиває, перш за все, практичний аспект проблеми, оскільки дає знання реальної структури конкретної слідчої ситуації у кримінальній справі. Він націлює слідчого на одержання інформації про  складові елементи ситуації, що утворилася, і прийняття відповідних заходів по створенню сприятливих умов розслідування. Але використовувати поняття слідчої ситуації з таким широким змістом  в наукових дослідженнях, зокрема, в методиці розслідування злочинів дуже важко. Це пояснюється великою кількістю складових компонентів слідчої ситуації і обумовленою цією обставиною занадто складним завданням їх узагальнення і типізації.

Другий підхід в тлумаченні поняття слідчої ситуації пов’язаний з тим, що її зміст розглядається лише як сукупність інформації (доказів та оперативно-розшукових відомостей) на певний момент розслідування [256; 257; 258]. Таке визначення поняття значно звужує  його, але на думку О.Г. Філіпова, є вимушеним оскільки узагальнити величезну кількість компонентів, які власне складають реальні умови розслідування, практично неможливо. Зведення змісту слідчої ситуації до одного але найголовнішого компоненту дає можливість типізувати ситуації, що складаються під час розслідування злочинів окремих видів, і з врахуванням цього формувати рекомендації в межах окремих методик розслідування [257, с.26-27]. З цим важко не погодитися, беручи до уваги і те, що компоненти слідчої ситуації мають нерівнозначний вплив на процес розслідування і деякими з них можна знехтувати при розробці криміналістичних методик. Слід тільки зауважити, що при визначенні слідчої ситуації в цьому аспекті точніше вказувати не на певний момент розслідування (в криміналістичних науково-методичних дослідженнях використовується не будь-який момент), а певний етап розслідування. На наш погляд, саме звужене тлумачення поняття слідчої ситуації має ключове значення для конкретизації наукових досліджень в межах методик розслідування злочинів окремих видів.

З аналізу наведених двох підходів до тлумачення поняття слідчої ситуації неважко помітити, що вони відбивають взаємопов’язані, але все ж таки різні аспекти – практичний і теоретичний. Це дає підстави для висновку, що використовуване в криміналістиці поняття слідчої ситуації є узагальненим і фактично охоплює два поняття: 1) конкретної слідчої ситуації у кримінальній справі; 2) типової слідчої ситуації. З врахуванням вище розглянутих положень можна дати наступні їх визначення.

Конкретна слідча ситуація у кримінальній справі — це сукупність всіх умов, в яких здійснюється розслідування в певний його момент, і включає в себе компоненти інформаційного, процесуального, психологічного, тактичного та матеріально-технічного характеру.

Типова слідча ситуація – це сукупність інформації (доказів та оперативно-розшукових відомостей), яка найбільш характерна для певного етапу розслідування у кримінальних справах окремих категорій.

Наведені визначення відбивають практичний і суто теоретичний аспекти тлумачення поняття слідчої ситуації. Перше поняття може бути використане (і повинно використовуватися) для визначення структури конкретної слідчої ситуації і орієнтування зусиль слідчого на одержання інформації про її складові частини і прийняття відповідних заходів щодо створення сприятливих умов розслідування, зокрема при підготовці і проведенні окремих слідчих дій (сфера криміналістичної тактики) [259]. Друге ж поняття призначене для використання, перш за все, як інструмент наукових досліджень для побудови методик розслідування злочинів окремих видів (сфера криміналістичної методики).

Треба зазначити, що поняття типової слідчої ситуації з часом все більш частіш використовується для забезпечення чіткої структуризації окремих методик розслідування в тісному поєднанні з поняттям етапу розслідування, що підвищує практичну спрямованість наукових досліджень. Зокрема, в наукових дослідженнях з криміналістичної методики спостерігається закономірна тенденція відмови від описання слідчих дій та ОРЗ без орієнтування їх на ту чи іншу типову слідчу ситуацію. Наприклад, в підручнику з методики розслідування окремих видів злочинів, підготовленому колективом українських криміналістів, разом з категоріями початкового і наступного етапів розслідування, завдань розслідування використовується поняття типової слідчої ситуації для визначення більш чіткої послідовності слідчих дій та ОРЗ, особливостей їх проведення [260].

Формування переліку типових слідчих ситуацій для кожного етапу розслідування робить більш чіткою структуру відповідної методики розслідування. Але звертає на себе увагу те, що в окремих навчальних виданнях останнього часу зберігається «традиційний» підхід до описання слідчих дій та ОРЗ в окремих методиках розслідування без їх систематизації за типовими слідчими ситуаціями [68]. Ця обставина значно зменшує практичну цінність таких робіт. Саме формування комплексів слідчих дій та ОРЗ, характерних для типових ситуацій, що складаються на початковому та наступному етапах розслідування злочинів окремих видів, є перспективним шляхом підвищення ефективності методичних рекомендацій.

Разом з тим помилковим, на наш погляд, є намагання дати перелік типових слідчих ситуацій, «характерних» для розслідування  зразу кількох видів злочинів, і визначити загальні напрямки їх розслідування. Так, в одному з російських видань підручника з криміналістики з цією метою визначаються чотири типові слідчі ситуації. Відносно однієї з них виглядає це так : «1. Имеются сведения о событии преступления и о якобы виновном в нем лице (главным образом от потерпевших), но еще не ясно, действительно ли было это событие, имело ли оно преступный характер и причастно ли к нему указанное лицо (изнасилование, грабеж, разбой, дача и получение взятки и т.д.). Направление расследования – установление действительности события, его конкретных обстоятельств, причастности к нему заподозренного лица» [67, с.489-490].

У зв’язку з цим виникають питання, по-перше, про практичну цінність такого орієнтування в напрямках розслідування, яке зводиться до переліку невідомих обставин злочинів без вказівки на те, за допомогою яких слідчих дій та ОРЗ їх необхідно встановлювати. По-друге, незрозуміло, що було обрано за основу для об’єднання в одну групу таких різних злочинів, як згвалтування і  хабарництво.

Аналіз робіт з методик розслідування злочинів окремих видів показує, що типові слідчі ситуації  використовуються в межах початкового і наступного етапів розслідування. Але тут є складнощі, які обумовлюються тим, що визначення суттєвості етапів розслідування та їх меж на даний час є спірним. І це не відірвана від реалій теоретична полеміка, а принципова проблема, від вирішення якої залежить вирішення багатьох інших питань криміналістичної методики, що мають як теоретичне, так і практичне значення.

Найбільш відоме визначення поняття етапів розслідування дав І.М.Лузгін, який вважав, що етап розслідування – це такий його елемент, який являє собою певну систему дій, об’єднаних єдністю завдань, умовами розслідування, специфікою криміналістичних прийомів [261, с.86]. Таке визначення певною мірою вплинуло на те, що окремими вченими — криміналістами в методиках розслідування злочинів не тільки називається різна кількість етапів, але і по-різному трактується їх зміст.

У зв’язку з цим треба звернути увагу на те, що з етимологічної точки зору поняття «етап» (від франц. etape — перехід, перегін) означає місце зупинки [262, с.523]. Кримінально-процесуальний закон в структурі попереднього розслідування злочину не виділяє будь-яких етапів. Акцент робиться на процесуальних рішеннях (порушенні кримінальної справи, вибір запобіжного заходу, притягнення особи як обвинуваченого та тощо). Але в криміналістичній методиці процес розслідування злочину розглядається перш за все як система внутрішньо взаємопов’язаних та скоординованих процесуальних дій, спрямованих на виявлення, фіксацію, вилучення та використання доказів. На певних проміжках розслідування за кримінальною справою в залежності від умов і тактичних завдань, що вирішуються, можуть бути виділені підсистеми дій слідчого, органу дізнання. Саме для цього в криміналістичній методиці використовується періодизація процесу попереднього розслідування з виділенням певних етапів. Однак етапи розслідування, на наш погляд, не можуть розглядатися відокремлено від процесуальних рішень щодо кримінальної справи.

Перші спроби періодизації розслідування в радянській криміналістиці очевидно пов’язані з використанням понять невідкладних і початкових («первоначальных») слідчих дій, що зустрічаються в роботах С.А.Голунського. Ці терміни він використовував як синоніми і вважав, що з проведення початкових (невідкладних) слідчих дій починається розслідування [263, с.103]. Означена термінологія одержала підтримку серед науковців і стала використовуватись в криміналістичній літературі. Поява поняття початкових (невідкладних) слідчих дій знаменувало фактичне розподілення розслідування на два самостійні етапи: початковий і наступний («последующий»).

Найбільш визначено і послідовно сформулював свою позицію відносно змісту етапів розслідування Р.С. Бєлкін в 1959 р., що було результатом узагальненого осмислення проблеми на той час. На його думку, на початковому етапі розслідування, шляхом проведення слідчих дій та оперативних заходів, вирішуються наступні завдання:

1) орієнтування особи, що веде розслідування, в обставинах події, яку належить розслідувати; визначення фактів, що належить дослідити по справі; одержання вихідних даних для розгорнутого планування розслідування;

2) збирання та фіксація всіх можливих доказів, які в протилежному випадку з часом можуть бути втрачені;

3) встановлення, розшук та затримання «по гарячих слідах».

Зміст наступного етапу розслідування був визначений Р.С. Бєлкіним лише в загальному вигляді — як етап, на котрому вирішується проблема подальшого збирання доказів, їх перевірки та оцінки. Це завдання вирішується з допомогою інших, окрім початкових, слідчих дій та оперативних заходів. Звертає на себе увагу те, що згаданий автор також використовував поняття початкових і невідкладних слідчих дій як синоніми [57, с.332-334]. Суттєвість такого підходу в періодизації розслідування збереглася в наступних роботах Р.С. Бєлкіна, де він підкреслює невідкладний характер дій, що виконуються на початковому етапі розслідування. Закінчення початкового етапу розслідування він пов’язує з виконанням всіх дій, необхідність яких диктувалася конкретними умовами. При цьому, початковий етап розслідування вважається закінченим незалежно від того, чи вдалося вирішити всі завдання даного етапу, чи ні. Це тягне за собою логічний висновок про те, що наступний етап розслідування може розпочатися в умовах двох слідчих ситуацій: 1) коли злочин розкрито (встановлена особа, що скоїла злочин); 2) коли злочин не розкрито. Зміст відповідної ситуації визначає шляхи подальшого розслідування [264, с.238-239].

Така концепція етапів розслідування стала, якщо не панівною в радянській криміналістиці, то без сумніву, найбільш поширеною серед науковців. Таке становище , на нашу думку, зберігається і зараз. В одному з видань підручника з криміналістики в Російській Федерації ситуаційна суттєвість етапів розслідування розглядається в окремому параграфі [265, с.488-491].

Разом з тим в криміналістичній літературі висловлювалась думка, що межею, яка б відокремлювала початковий етап розслідування від інших, могло б слугувати притягнення особи як обвинуваченої і пред’явлення їй обвинувачення у вчиненні злочину [266, с.11; 267 с.84]. В цьому випадку автори мали на увазі зв’язок періодизації розслідування з окремими процесуальними рішеннями у кримінальній справі. В такому підході є сенс, бо найважливіші процесуальні рішення в значній мірі відбивають якісний стан розслідування, є його певними рубежами. З врахуванням цього, а також ситуаційного трактування початкового етапу розслідування, що історично склався в криміналістиці, Н.К. Кузьменко запропонував виділяти окремо етап невідкладних слідчих дій як такий, що передує початковому етапу розслідування. На думку автора, межами початкового етапу доцільно вважати, з одного боку, момент закінчення всіх невідкладних слідчих дій, а з другого, — постанову про притягнення особи як обвинуваченої [268, с.14-16]. Приймаючи до уваги конструктивну спрямованість такої пропозиції, треба зауважити, що невідкладні слідчі дії, які проводяться при порушенні кримінальної справи, є в той же час і початковими. Тобто поняття «невідкладний» і «початковий» в загальному контексті є різними тільки за обсягом тому, якщо рахуватися з законами формальної логіки, то вони не можуть використовуватися на одному рівні для періодизації розслідування. Очевидно з цієї причини пропозиція Н.К. Кузьменко не знайшла підтримки.

Другий підхід в трактуванні початкового етапу розслідування (умовно його можна назвати процесуальним) в криміналістичній літературі, на жаль, не знайшов концептуального оформлення. Однак аналіз робіт, присвячених методикам розслідування злочинів окремих видів, показує, що значна кількість науковців-криміналістів вважають, що межею початкового етапу розслідування є не момент закінчення всіх невідкладних дій, а процесуальне рішення про пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Безумовно, існування двох різних підходів до періодизації розслідування суттєво впливає (і не в кращій бік), як на наукові дослідження, так і на викладання криміналістики, зокрема, її останнього розділу. Складається ситуація, коли на сторінках одного підручника, підготовленого колективом авторів, при викладенні матеріалу окремих методик розслідування, використовуються різні підходи, що породжує суттєві суперечливості. Так, аналіз з цієї точки зору вже згаданого підручника з методики розслідування, підготовленого колективом українських криміналістів, дає підстави для висновку про те, що автори використовували різні концепції змісту початкового і наступного етапів розслідування. А саме:

1) початковий етап розслідування закінчується і розпочинається наступний тоді, коли проведені всі слідчі дії, необхідність яких обумовлювалась ситуацією, що склалася на момент порушення кримінальної справи (Гончаренко В.І. — гл. Х; Коновалова В.О. — гл. ХІІІ; Лисицин В.П. — гл. ІІІ; Салтєвський М.В. — гл. ІХ; Стринжа В.К. — гл. ХІІІ);

2) початковий етап розслідування закінчується, коли прийнято рішення про притягнення особи як обвинуваченої і їй пред’явлено обвинувачення у вчиненні злочину (Кліменко М.Т. — гл. VІІІ; Лисиченко В.К. — гл. ІV; Матусовський Г.А. — гл. ХІV; Митрохіна З.І. — гл. V; Сенчик Н.А. — гл. ХІ; Фокіна А.А. — гл. VІІ) [260].

На наш погляд, існування такої суперечливості не є випадковим. Відмінність в підходах до змісту етапів розслідування спостерігається і в останніх наукових  дослідженнях з криміналістики і навчальних виданнях [269]. Вона свідчить про існування в криміналістичній методиці серйозної теоретичної проблеми, яка повинна, на наш погляд, знайти однозначне вирішення. Чітке визначення змісту поняття «етап розслідування» не менш важливе, ніж визначення таких категорій методики, як «криміналістична характеристика злочинів» та «слідча ситуація».

Ситуаційний підхід до трактування змісту початкового і наступного етапів розслідування має солідний історичний «стаж», але його використання в окремих методиках породжує незручності, а в окремих випадках і протиріччя.

По-перше, за його логікою одні і ті ж слідчі дії можуть розглядатися як початковими, так і наступними, в залежності від слідчої ситуації. Наприклад, якщо особу, що вчинила злочин, було встановлено зразу після порушення кримінальної справи, то така слідча дія, як допит підозрюваного вважається початковою. Якщо ж в результаті невідкладних слідчих дій особу, що вчинила злочин, не встановлено, а це зроблено значно пізніше, то допит підозрюваного є вже дією, що виконується на наступному етапі розслідування. Це  таким чином нівелює змістовні відмінності етапів між собою.

По-друге, з-за того, що початковий етап розслідування обмежується формальним проведенням невідкладних слідчих дій, незалежно від їхнього результату, виникає таке положення, коли в окремій методиці одна і та ж слідча ситуація розглядається як на початковому, так і на наступному етапах розслідування. Наприклад, в методиці розслідування розкрадань державного або колективного майна на початковому етапі як типова розглядається ситуація, коли виявлено необлікований надлишок майна у матеріально-відповідальної особи, але залишаються невідомими способи його утворення [260, с.58]. І в той же час ця ж ситуація визначається як типова для наступного етапу розслідування [260, с.69]. Виникає питання, якщо дії слідчого і оперативних працівників не дали результату на початковому етапі, то чи є сенс переносити аналіз цієї ситуації на наступний етап розслідування і вважати її типовою для цього етапу? При застосуванні ситуативного підходу до етапів розслідування подібна картина складається і в інших окремих методиках.

Головною причиною подібних суперечностей є те, що при використанні ситуаційного підходу не звертається увага на те, чи були вирішені завдання початкового етапу розслідування, чи ні. Виходить так, що припускається можливість як одного, так й іншого результату. Але ж завдання розслідування можуть бути не вирішені не тільки з об’єктивних причин, але і з суб’єктивних, наприклад, з-за недостатньої кваліфікації слідчого, оперативних працівників. В такому випадку виникає потреба в повторному проведенні слідчих дій, ОРЗ, які були проведені не якісно, неповно. В такому випадку  очевидно, що немає ніяких підстав вважати їх проведення наступним етапом розслідування.

Проблема періодизації розслідування в криміналістичній методиці — це перш за все теоретична проблема. Її вирішення пов’язане з розробкою більш чіткої структури методики розслідування злочинів окремих видів, що має як науково-дослідне, так і дидактичне значення. Разом з тим ця проблема має і достатньо виразний практичний аспект. Етапи розслідування в окремій методиці повинні реально відбивати змістовні особливості роботи слідчого (органу дізнання) за кримінальною справою на певних її проміжках. А це неможливо без врахування процесуальних рішень, що приймаються у кримінальній справі, бо вони є ознаками вирішення (чи не вирішення) певних завдань розслідування.

Виходячи з цього положення, автором було проведено опитування слідчих зі стажем слідчої роботи більше 5 років. Метою неформалізованих інтерв’ю було визначення поглядів практичних працівників відносно етапів роботи за кримінальною справою, що сформувалися внаслідок багаторічної слідчої діяльності. В результаті було встановлено, що переважна кількість респондентів (близько 92%) виділяє або згодна виділяти наступні етапи розслідування за кримінальною справою:

1) початковий етап (вбирає в себе всі дії органу дізнання і слідчого до моменту прийняття рішення про вибір запобіжного заходу або пред’явлення особі обвинувачення хоча б по одному епізоду злочинної діяльності);

2)  наступний етап (його зміст складають: слідчі дії та ОРЗ, спрямовані на збирання достатніх для пред’явлення обвинувачення особі в  повному обсязі її злочинної діяльності; слідчі дії та ОРЗ, які необхідно провести в зв’язку з реагуванням особи на обвинувачення та перевіркою зібраних доказів);

3) етап підготовки до закінчення розслідування (прийняття слідчим процесуальних рішень за окремими фактами і особами, що проходять за кримінальною справою — винесення постанов про порушення кримінальних справ і виділення їх в окремі провадження, постанов про відмову в порушенні справ за окремими фактам тощо);

4) заключний етап (виконання слідчим вимог ст. ст.  217 — 222 КПК України і складання обвинувального висновку).

Приведені етапи за своєю суттю є структурними елементами роботи слідчого за кримінальною справою в цілому і відбивають її процесуальні, криміналістичні і чисто організаційні аспекти.[11] Але саме врахування багатоаспектності, на наш погляд, є необхідною умовою для ефективного вирішення проблеми, що розглядається. З точки зору періодизації розслідування в криміналістичній методиці її мета полягає в виділенні «криміналістичного змісту» діяльності слідчого і його структуризації. Але зробити це необхідно так, щоб простежувався і передбачався його зв’язок з іншими аспектами цієї діяльності.

Беручи до уваги тільки дії, що спрямовані на збирання доказів (криміналістичний аспект), можна виділити два етапи розслідування — початковий і наступний. Вважаємо, що їх розмежування повинно базуватися на такій ознаці (факторі), яка легко піддається визначенню і є стійкою. Момент закінчення всіх невідкладних дій як рубіж початкового і наступного етапу розслідування, безумовно, не має таких рис. Невідкладні слідчі дії непостійні ні за кількістю, ні за видами і визначаються конкретними ситуаційними обставинами розслідування. Тому момент їх закінчення можна визначити тільки умовно, виходячи з аналізу конкретної слідчої ситуації. На наш погляд, для розмежування початкового і наступного етапів розслідування як основу доцільно використовувати перелік завдань, характерних для того чи іншого етапу та ступінь їх вирішення. Вони піддаються чіткому визначенню виходячи з предмету доказування (обставин, що підлягають встановленню), який є важливим фактором розслідування. Треба зауважити, що в перелік завдань певного етапу необхідно включати тільки ті, що повинні бути остаточно вирішені в межах цього етапу.

Для початкового етапу розслідування можна визначити перелік таких завдань:

1) встановлення місця, часу та інших обставин скоєння злочину, його суті, а також виявлення, фіксація та вилучення його слідів, які з часом під впливом несприятливих умов можуть зникнути або бути знищеними;

2) встановлення, розшук і затримання особи (або вибір запобіжного заходу), підозрюваної у вчиненні злочину;

3) збирання доказів, достатніх для пред’явлення обвинувачення особі, хоча б за одним епізодом злочинної діяльності.

Крім названих завдань, на даному етапі розслідування починається вирішення і таких проблем, як, наприклад, встановлення причин і умов, що сприяли злочину, забезпечення відшкодування заподіяних збитків та деяких інших. Але, враховуючи те, що їх остаточне вирішення може закінчуватися пізніше, вони мають розглядатися як завдання наступного етапу розслідування.

Таким чином, закінчення початкового етапу пов’язується з встановленням особи, що вчинила злочин і збиранням доказів, достатніх для пред’явлення їй обвинувачення, хоча б за одним епізодом злочинної діяльності. Треба звернути увагу на те, що при такому підході початковий етап розслідування за конкретною кримінальною справою може тривати від кількох днів до кількох тижнів або навіть місяців.[12] У зв’язку з цим у змісті цього етапу розслідування доцільно виділяти окремі комплекси слідчих дій та ОРЗ: а) невідкладні слідчі дії та ОРЗ (проводяться на відносно короткому проміжку часу); б) слідчі дії та ОРЗ, що не мають ознак невідкладних.

На наступному етапі розслідування як основні завдання можуть бути визначені такі:

1) формування системи доказів щодо обвинувачення особи у вчиненні злочину (встановлення злочинної діяльності в повному обсязі);

2) встановлення всіх співучасників злочину і збір доказів для їх обвинувачення;

3) встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину і прийняття заходів щодо їх усунення;

4) забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином, та можливої конфіскації майна;

5) збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідної для винесення обгрунтованого і справедливого вироку.

Закінчення наступного етапу розслідування пов’язано з вирішенням вищеназваних завдань, формальною ознакою чого є виконання слідчим вимог ст. ст. 217 — 222 КПК України і складання обвинувального висновку.

Такий підхід до визначення змісту етапів розслідування, як уявляється, дає можливість встановити достатньо чіткі межі початкового і наступного етапів з типовими для них слідчими ситуаціями і відповідними методичними рекомендаціями.

Базуючись на вищерозглянутих положеннях, можна дати таке визначення загального поняття етапу розслідування. Етап розслідування — це певний проміжний пункт в процесі розслідування злочину, який характеризує стан слідства з точки зору повноти вирішення його завдань і визначається прийнятими процесуальними рішеннями у кримінальній справі [270].

В літературі з криміналістики є пропозиції про виділення в процесі розслідування не двох, а більшої кількості етапів (п’яти-шести). Не вдаючись в детальний аналіз точок зору (які іноді зовсім не аргументуються), треба відзначити, що тактичні завдання розслідування, які розглядаються окремими авторами на більш численних етапах розслідування, цілком укладаються в двохетапну структуру. А вона є найбільш зручною для застосування в криміналістичній методиці. Про це свідчать більшість підручників з криміналістики, в тому числі видані за останні роки, де традиційно використовуються поняття двох етапів: початкового і наступного [271; 67; 272; 269].

На початковому етапі типові слідчі ситуації визначаються в залежності від характеру і повноти первинного матеріалу про злочин, на основі якого приймається рішення про порушення кримінальної справи. Саме сукупність вихідної інформації, яка містить ознаки злочину того чи іншого виду, в значній мірі обумовлює ті завдання, що повинен вирішувати слідчий з самого початку розслідування, і відповідні їм слідчі дії та ОРЗ. Тому не можна погодитися з Р.С.Бєлкіним, що на основі вихідних даних про злочин не можуть бути дані рекомендації відносно того, як повинен діяти слідчий, оскільки для цього обов’язково потребується аналіз всіх компонентів ситуації [49, с.114]. Цей висновок вченого логічно витікає з його концепції однозначного тлумачення поняття слідчої ситуації.

У зв’язку з цим слід відзначити ту обставину, що на початку розслідування окрім інформаційного компоненту інші можуть просто ще не існувати (наприклад, психологічний компонент як результат конфлікту між слідчим і підозрюваним) або не мати істотного значення. Крім того, доречно звернути увагу і на те, що порядок і особливості слідчих дій та ОРЗ визначаються не тільки зовнішніми ситуаційними факторами, але, перш за все, особливостями самих злочинів, відомості про які на початку розслідування мають найбільше значення  в цьому плані. Визначення типових слідчих ситуацій  початкового етапу розслідування на основі характеру і повноти первинного матеріалу про злочин дає можливість, керуючись предметом доказування за кримінальними справами даної категорії та криміналістичною характеристикою даного виду злочину, сформулювати тактичні завдання розслідування, визначити необхідні для цього слідчі дії, ОРЗ та порядок їх проведення.

Якщо типові слідчі ситуації початкового етапу розслідування визначаються відносно не складно (виходячи з характеру і ступеню повноти первинного матеріалу про злочин), то цього не можна сказати про наступний етап розслідування. Вирішення цього наукового завдання залежить від того, коли вважається закінченим початковий етап і розпочинається наступний етап розслідування. На наш погляд, виділення типових слідчих ситуацій, які б не повторювали ситуації початкового етапу, можливе лише тоді, коли наступний етап розслідування пов’язується з вирішенням основних тактичних завдань початкового етапу. Тобто початок наступного етапу розслідування у кримінальній справі означає, що встановлена особа, яка вчинила злочин і зібрані докази, достатні для притягнення її як обвинувачену, хоча б по одному епізоду злочинної діяльності. При такому підході є можливість типізувати слідчі ситуації за обсягом наявних доказів, що слугують основою для обвинувачення (наприклад, за одним злочином чи кількома), а також реагуванням особи на пред’явлене обвинувачення (не визнає себе винним і дає пояснення; не визнає себе винним, але відмовляється давати показання і т.ін.). Виходячи з типових слідчих ситуацій, побудованих на такій основі, мається можливість чітко визначити тактичні завдання наступного етапу розслідування і необхідні для їх вирішення слідчі дії та ОРЗ       .

Таким чином, поняття типової слідчої ситуації як сукупності інформації про злочин, на основі якої порушується кримінальна справа і починається розслідування (початковий етап), або пред’являється обвинувачення особі і організується дослідження всіх обставин вчинення злочину (подальший етап розслідування) виконує важливу роль в науково-методичних дослідженнях. Ця роль полягає в забезпеченні зв’язку між окремими положеннями і рекомендаціями методики розслідування злочинів у логічному ланцюжку: “криміналістична характеристика злочинів” — “типові слідчі ситуації” — “тактичні завдання розслідування” — “рекомендації відносно проведення слідчих дій та ОРЗ”. В наведеній логічній схемі криміналістична характеристика злочинів є системою накопичених знань про механізм вчинення злочинів певного виду; типова слідча ситуація – сукупністю відомостей про злочини даного виду, на основі яких найчастіше починається розслідування; тактичні завдання розслідування – необхідність встановлення невідомих обставин злочину (визначаються на основі предмету доказування і врахування криміналістичної характеристики злочинів) і, нарешті, рекомендації відносно проведення слідчих дій та ОРЗ, спрямовані на вирішення проблем розслідування.

Розглянуті положення, як уявляється, є зручною вихідною теоретичною основою для формування окремих методик розслідування, забезпечення чіткості їх структури, а  в кінцевому підсумку й їх ефективності.

3.2. Слідчі ситуації і відповідні комплекси процесуальних та інших дій, типові для початкового етапу розслідування 

Базуючись на загальному понятті етапу розслідування як певному проміжному пункті, який характеризує стан слідства з точки зору повноти вирішення його завдань і визначається прийнятими процесуальними рішеннями, можна дати наступне визначення початкового етапу розслідування. Початковий етап – це проміжок розслідування злочину, який охоплює слідчі дії та ОРЗ, що проводяться з моменту порушення кримінальної справи до притягнення особи як обвинуваченої.

В основу приведеного визначення покладено не формальне проведення слідчих дій та ОРЗ, які диктуються ситуацією після порушення кримінальної справи, а реальне вирішення завдань розслідування, пов’язаних з встановлення особи, що вчинила злочин, його обставин, збиранням доказів, достатніх для притягнення цієї особи як  обвинуваченої.

В методиці розслідування розкрадань майна в якості загальних завдань початкового етапу розслідування може бути визначено встановлення таких обставин: 1) особи (осіб), якою вчинено розкрадання; 2) місце і час вчинення розкрадання; 3) спосіб вчинення і джерела розкрадання; 4) розмір заподіяної матеріальної шкоди; 5) докази вчинення розкрадання конкретною особою (документи, речові докази, свідчення осіб тощо), достатні для пред’явлення обвинувачення. Необхідно підкреслити, що для завершення початкового етапу розслідування достатньо вирішити названі завдання хоча б за одним епізодом злочину. Ознакою цього є процесуальне рішення про притягнення особи як обвинуваченої і пред’явлення їй обвинувачення.

Типові слідчі ситуації початкового етапу визначаються на основі врахування характеру первинного матеріалу про розкрадання майна, на основі якого порушується кримінальна справа. Виходячи з цього, в криміналістичній літературі з методики розслідування розкрадань, що вчиняються посадовими і матеріально-відповідальними особами, традиційно виділяються дві узагальнені типові ситуації:

1) кримінальна справа  порушується на основі матеріалів документальної ревізії, в яких містяться ознаки розкрадання (нестача матеріальних цінностей, підробки в документах тощо);

2) кримінальна справа  порушується на основі матеріалів оперативно-розшукової діяльності, в яких задокументовані дії осіб, що свідчать про заволодіння ними ввіреного їм майна [260, с. 54-56; 67, с.569-571].

З характером первинних матеріалів про злочин поєднується і можливість використання фактору раптовості в розслідуванні для збирання доказів і попередження можливої протидії з боку винних осіб. Іноді як третю типову слідчу ситуацію розглядають ситуацію, коли кримінальна справа порушується на основі результатів перевірки заяв або повідомлень про розкрадання [64, с.180-182]. Але аналіз цієї ситуації показує, що вона являє собою поєднання елементів першої і другої, оскільки результати перевірки таких заяв чи повідомлень виступають все ж таки у вигляді матеріалів ревізій та відповідних оперативно-розшукових заходів.

Названі типові слідчі ситуації можуть бути використаними як базові і для розробки методик розслідування корисливих злочинів  у сфері підприємницької діяльності. Але особливості вчинення злочинів з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, на наш погляд, накладають специфічний відбиток на формування слідчих ситуацій на момент порушення кримінальної справи і впливають на подальший хід розслідування. Це пов’язано з деякими факторами ринкової економіки, яких раніше в умовах адміністративно-командного господарювання просто не існувало. Зокрема до таких можна віднести: статус особи у підприємницькій діяльності, відносно якої була одержана інформація про протиправну поведінку;  статус ініціатора перевірки (заявника), а також суб’єкта її проведення та деякі інші.

Узагальнення кримінальних справ про розкрадання та інші пов’язані з ними злочини, які було вчинено з використанням атрибутів підприємства, дає підстави для виділення таких типових слідчих ситуацій початкового етапу розслідування, коли кримінальна справа порушується відносно:

1) працівника комерційної структури (службової особи) на підставі матеріалів службового розслідування чи документальної ревізії, проведених спеціалістами даної комерційної структури;

2) керівника підприємницької структури на підставі матеріалів перевірки правоохоронними органами заяви керівника іншого підприємства про обманне заволодіння його майном;

3) керівників фінансової компанії на підставі матеріалів перевірки правоохоронними органами заяв громадян про присвоєння внесених ними коштів;

4) матеріалів ревізії (перевірки) діяльності комерційної структури, проведеної за ініціативою контролюючих чи правоохоронних органів;

5) керівників підприємницької структури — клієнта комерційного банку на підставі матеріалів, поданих банком в правоохоронні органи.

Кожна з названих типових слідчих ситуацій тісно поєднана з певним способом вчинення розкрадання майна, інших пов’язаних з ним злочинів, має свою специфіку і заслуговує окремого детального розгляду.

 Ситуація 1. Кримінальна справа порушується відносно працівника комерційної структури (посадової особи) на підставі матеріалів службового розслідування чи документальної ревізії, проведених спеціалістами даної комерційної структури. Така ситуація характерна для розслідування розкрадань грошових коштів та супутніх їм злочинів, вчинених у комерційних банках операторами чи програмістами ЕОМ шляхом здійснення фіктивних електронних платежів з рахунків окремих клієнтів банку.

У зв’язку з цим треба відзначити, що комерційні банки за фактами вчинення корисливих злочинів своїми службовцями, особливо пов’язаних з використанням комп’ютерного програмного забезпечення, звертаються до правоохоронних органів у виключних випадках. Як правило, вони віддають перевагу внутрішньому розслідуванню подібних фактів без клопотання про притягнення винних до кримінальної відповідальності. На думку деяких спеціалістів, рішення керівників комерційних структур про ухилення від допомоги правоохоронних органів з приводу вчинення вказаних злочинів знаходиться під впливом ряду факторів:

1) некомпетентністю працівників правоохоронних органів у виявленні і доказуванні злочинів, вчинених з використанням комп’ютерних технологій;

2) врахуванням того, що збитки, заподіяні кримінально-процесуальним розслідуванням розкрадання, можуть бути порівняні зі  збитками від самого розкрадання;

3) побоювання підриву власного авторитету у ділових колах і як результат цього – втрата значної частини клієнтів;

4) побоювання розкриття під час судового розгляду кримінальної справи системи внутрішньої безпеки;

5) побоювання можливості виявлення під час розслідування власних незаконних видів діяльності чи окремих фінансово-економічних операцій;

6) побоювання можливості виявлення під час розслідування умов, що сприяли вчиненню розкрадань, і виникнення у зв’язку з цим сумнівів відносно професійної придатності окремих посадових осіб [273; 274].

Тільки тоді, коли сума збитків від розкрадання є дуже великою і відшкодувати її без втручання правоохоронних органів банк не в змозі і від цього страждає ділова репутація банку, його керівники починають клопотання про притягнення винних до кримінальної відповідальності. Успіх розслідування в цьому випадку залежить від часу, який минув з моменту вчинення злочину і взаємодії правоохоронних органів і служби внутрішньої безпеки банку, сприяння з боку його керівництва. Такий механізм взаємовідносин комерційних банків і правоохоронних органів давно склався і функціонує у  західних країнах  з розвиненою ринковою економікою [275].

Первинний матеріал, що містить ознаки розкрадання майна та інших корисливих злочинів, як правило, складається з матеріалів службового розслідування, проведеного службою внутрішньої безпеки банку (акту перевірки, ревізії діяльності окремих підрозділів банку чи службових осіб, пояснень працівників). Слід підкреслити, що цей матеріал збирається без втручання державних контролюючих та правоохоронних органів. Тому його якість залежить перш за все від кваліфікації працівників служби внутрішньої безпеки банку (чи мають вони досвід виявлення і розслідування розкрадань) і наявності контактів останніх з правоохоронними органами. У випадку виявлення прогалин в такому матеріалі на стадії порушення кримінальної справи, вони, як правило, швидко ліквідуються за відповідним запитом слідчого про надання тих чи інших документів. Тактичні завдання розслідування в цій ситуації визначаються механізмом вчинення розкрадання і структурою первинного матеріалу. Показовою в цьому плані є кримінальна справа щодо обвинувачення начальника відділу комп’ютеризації Черкаської обласної дирекції Укрсоцбанку Цимошенко у вчиненні розкрадання 990 млн. крб. (у цінах 1994 р.) шляхом здійснення фіктивних електронних платежів  з рахунку АО “Інвестверк”, приклад який вже наводився під час розгляду даного способу розкрадання [117].

З первинного матеріалу, який надійшов до прокуратури, витікало, що злочин було виявлено 09.09.1994 р., коли до банку звернувся клієнт (АТ “Інвестверк”) з платіжним дорученням про перерахування грошей, яких на рахунку у достатній кількості не виявилося (не вистачало 990 млн. крб.). Проведеним внутрішнім розслідуванням цього факту (поясненнями працівників бухгалтерського, економічного та інших відділів; висновками спеціалістів банку, які проводили ревізію) було встановлено, що за 7 днів до надходження платіжного доручення від АТ “Інвестверк”, тобто 02.09.1994 р., електронною поштою пройшли три платежі по 330 млн. крб. кожний з рахунку АТ “Інвестверк”  на рахунок АТ «Фінанси та кредит» в Київському АКБ «Ажио». Документів на перерахування цих сум (платіжних доручень) в операційний день 02.09.1994 р. в банк не надходило. Електронну пошту 02.09.1994 р. обслуговував Цимошенко. За свідченнями працівників бухгалтерії банку 05.09.1994 р. вперше були виявлені розбіжності між електронним і бухгалтерським балансом банку на 990 млн. крб., які були пояснені Цимошенко збоєм в роботі комп’ютера. В подальшому Цимошенко до 09.09.1994 р. вносив зміни в електронну базу даних, маскуючи розходження балансу банка на 990 млн. крб. В своєму письмовому поясненні Цимошенко вказував, що він електронних проводок платежів не здійснював, виявлені розходження в балансі банку дійсно вважав результатом збою в роботі комп’ютера.

На даному етапі розслідування основними тактичними завданнями в цій ситуації були:

— попередження спроби Цимошенко зникнути і переховуватися від слідства і суду, а також знищити сліди злочину;

— забезпечення збереження документів, в яких фіксується робота комп’ютерної мережі банку та осіб, що її обслуговують;

— встановлення точної дати проходження фіктивних електронних платежів з рахунку АТ “Інвестверк”  на рахунок АТ «Фінанси та кредит» в Київському АКБ «Ажио»;

— встановлення режиму роботи комп’ютерної системи банку в день проходження фіктивних електронних платежів і в наступні дні;

— встановлення кола осіб, що мали змогу здійснити електронні платежі у встановлений операційний день (мали доступ до комп’ютерів, знали паролі для входу в комп’ютерну мережу тощо);

— встановлення наявності платіжних документів про перерахування коштів з рахунку АТ “Інвестверк” в день проходження фіктивних електронних платежів;

— встановлення фактів внесення змін в електронну базу даних банку, що маскували незаконне перерахування коштів з рахунку АТ “Інвестверк”, і особи, яка ці зміни вносила;

— встановлення зв’язків Цимошенко з представниками інших комерційних структур та даних про його особистість (попереднє місце роботи, коло знайомих та інтересів, наявність судимостей тощо);

— забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання і можливої конфіскації майна;

— встановлення факту надходження 990 млн. крб. на рахунок АТ «Фінанси та кредит» в Київському АКБ «Ажио» та прийняття заходів щодо їх повернення;

— встановлення обставини, що передували надходженню коштів на рахунок АТ «Фінанси та кредит»;

— встановлення зв’язків між керівниками АТ «Фінанси та кредит» і Цимошенко;

— встановлення, як і ким були використані кошти, що надійшли на рахунок АТ «Фінанси та кредит», причетність до цих операцій Цимошенко;

— виявлення ознак вчинення інших економічних злочинів, пов’язаних з розкраданням грошових коштів даним способом.

Визначені основні тактичні завдання розслідування вирішуються шляхом проведення наступного комплексу слідчих дій та ОРЗ.

1. Допит службовців та посадових осіб Укрсоцбанку, які першими виявили ознаки розкрадання грошових коштів, в тому числі осіб, що проводили внутрішню ревізію.
2. Виїмка документів в Укрсоцбанку (нормативних актів та документів, що регламентують операційну роботу банку, бухгалтерський облік, внутрішньобанківський контроль; функціональні обов’язки працівників; журнали та інші документи, в яких фіксується робота операторів ЕОМ та технічний стан комп’ютерної системи банку, збійні ситуації тощо).
3. Затримання Цимошенко як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових коштів на підставі п.2 ст. 106 КПК України.
4. Допит Цимошенко як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових коштів.
5. Обшук робочого місця і місця проживання з метою одержання доказів вчинення розкрадання грошових коштів з використанням комп’ютерної техніки; встановлення наявності злочинних зв’язків з представниками інших комерційних структур; виявлення цінностей, одержаних злочинним шляхом.
6. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення майнового стану Цимошенко, матеріальних витрат.
7. Накладення арешту на майно і вклади Цимошенко.
8. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення зв’язків Цимошенко в підприємницьких колах (зокрема, АТ «Фінанси та кредит», АКБ «Ажио»), збору іншої інформації про його особистість.
9. Призначення ревізії діяльності Укрсоцбанку з 02.09.1994 р. спеціалістами регіонального управління НБУ (в тому числі спеціалістами з програмного забезпечення, що використовується в комерційних банках).
10. Призначення ревізії фінансово-господарчої діяльності АТ «Фінанси та кредит» з 02.09.1994 р. спеціалістами регіонального управління контрольно-ревізійної служби в Україні.
11. Допит службовців і посадових осіб АТ «Фінанси та кредит» за обставинами надходження на рахунок товариства 990 млн. крб. від АТ “Інвестверк”.
12. Допит службовців і посадових осіб АКБ «Ажио» за обставинами надходження на рахунок АТ «Фінанси та кредит» 990 млн. крб. від АТ “Інвестверк”.
13. Призначення ревізії діяльності АКБ «Ажио» спеціалістами регіонального управління НБУ за період надходження на рахунок АТ «Фінанси та кредит» 990 млн. крб. від АТ “Інвестверк” та їх використання.

Підготовка і проведення названих слідчих дій та ОРЗ здійснюється в плані перевірки версії про вчинення розкрадання організованою злочинною групою, в якій Цимошенко може бути лише виконавцем перерахування грошей. Тому одним з найважливіших завдань розслідування в подібних ситуаціях є встановлення організаторів, посібників та інших співучасників розкрадання.

Треба підкреслити, що використання комп’ютерної техніки як засобу розкрадання грошових коштів  обумовлює вирішення специфічних тактичних завдань під час розслідування, суттєві особливості в підготовці і проведенні окремих слідчих дій. Тому є всі підстави погодитися з думкою про доцільність розробки окремої методики розслідування розкрадань, що вчиняються з використанням засобів обчислювальної техніки [274].

Ситуація 2. Кримінальна справа порушується відносно керівника підприємницької структури на підставі матеріалів перевірки правоохоронними органами заяви керівника іншого підприємства про обманне заволодіння його майном. Ця ситуація характерна для розслідування розкрадань та супутніх їм злочинів, вчинених підприємцем шляхом укладення фіктивної цивільно-правової угоди на умовах попередньої оплати з наступним заволодінням грошовими коштами партнера. Основні риси такої ситуації спостерігаються і в кримінальних справах про розкрадання партії певного товару, якою заволодіває підприємець-шахрай, використовуючи для розрахунку підроблені банківські платіжні документи. Основним фактором, що обумовлює специфіку формування названої слідчої ситуації є те, що розкрадання вчиняється “під прикриттям” цивільно-правової угоди і злочин таким чином маскується під невиконання її умов суб’єктом підприємницької діяльності. Перевірка таких заяв потребує прийняття значної кількості оперативних заходів у стислі строки – не більше 10 днів (ч. 4 ст. 97 КПК України).  Ця обставина детермінує особливості структури первинного матеріалу, на підставі якого приймається рішення про порушення кримінальної справи, а також особливості предмету доказування і, відповідно, тактичних завдань розслідування.

Показовою в цьому плані є кримінальна справа щодо обвинувачення директора приватної фірми «Акрополіс» Козіна у заволодінні шахрайським шляхом 5,5 млрд. крб. безготівкових коштів (у цінах 1993 р.) СП «Зиск», фабула якої вже наводилася при розгляді способу розкрадання [127]. З первинного матеріалу, який  складався з заяви директора СП «Зиск» Тирси та матеріалів її перевірки, витікало, що між ПФ «Акрополіс» (Козін) та СП «Зиск» (Тирси) було укладено договір , відповідно до яких ПФ » Акрополіс » зобов’язувалась поставити СП «Зиск» 1 тис. т бензину А-92, а СП «Зиск» сплатити за нього 5,5 млрд. крб. При цьому ПП «Зиск» зобов’язувалось зробити попередню оплату на розрахунковий рахунок , вказаний ПФ » Акрополіс » (фактично це був рахунок «підставної» організації — ПП «Тандем»). З боку СП «Зиск» умови договору було виконано — 5,5 млрд. крб. були перераховані з Тернопільського філіалу банку «Відродження» на розрахунковий рахунок ПП «Тандем» в АКБ «Приват-ексел» (м. Харків). Але бензин воно не отримало. Наступні вимоги з боку СП «Зиск» про поставку бензину або повернення грошей керівництвом ПФ «Акрополіс» ігнорувалися.

Дослідчою перевіркою також було встановлено, що документи використані Козін для переконання Тирси у реальній можливості виконання договору (ксерокопія залізничної наклад­ної про відправку на адресу ПФ «Акрополіс » з м. Нижньокамська 2500 т бензину; ксерокопія квитанції про прийняття бензину і його відправку від ПФ «Акрополіс » на станцію «Київ-Петрівка») були  підробленими.

Але з первинного матеріалу було неясно, чи мало ПФ «Акрополіс » бензин для виконання умов угоди, чи приймало керівництво цього підприємства якісь заходи, спрямовані на виконання умов угоди або повернення одержаних грошей. В результаті спільного аналізу первинного матеріалу слідчим і оперативними працівниками, одержання додаткової орієнтуючої інформації було прийнято рішення про порушення кримінальної справи за ознаками розкрадання в особливо великому розмірі шляхом шахрайства. На початковому етапі розслідування основними тактичними завданнями в такій ситуації були:

— попередження спроби Козіна зникнути і переховуватися від слідства і суду, а також знищити сліди вчиненого злочину;

— забезпечення збереження документів, в яких знайшли відбиття господарські та банківські операції, пов’язані з укладенням і виконанням угоди між ПФ «Акрополіс»  і СП «Зиск»;

— встановлення наявності грошових коштів на розрахунковому рахунку ПФ «Акрополіс» (чи інших підприємств), одержаних від СП «Зиск» і забезпечення їх збереження;

— встановлення факту відсутності (чи наявності) бензину у розпорядженні ПФ «Акрополіс»;

— встановлення факту відсутності (чи наявності) конкретної господарчої діяльності ПФ «Акрополіс», спрямованої на виконання умов договору з СП «Зиск»;

— встановлення наявності злочинних зв’язків Козіна з керівництвом ПП «Тандем» та іншими комерційними структурами (в тому числі комерційних банків);

— встановлення факту підробки документів, які використав Козін при укладанні договору з СП «Зиск»;

— встановлення дій керівників ПФ «Акрополіс» щодо використання коштів, одержаних за угодою від СП «Зиск» і прийняття заходів до їх повернення;

— забезпечення відшкодування заподіяних злочином матеріальних збитків та можливої конфіскації майна Козіна та інших співучасників;

— виявлення ознак вчинення інших економічних злочинів, пов’язаних з розкраданням коштів даним способом, зокрема, ухилення від сплати податків, зловживання владою або службовим станом, підробки і використання підроблених, документів, службового підроблення.

Визначені основні тактичні завдання розслідування вирішуються шляхом проведення наступного комплексу слідчих дій та ОРЗ.

1. Допит директора СП «Зиск» Тирси та інших працівників цього підприємства, які мають відомості про обставини укладення договору з ПФ «Акрополіс».
2. Затримання Козіна як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових коштів СП «Зиск» на підставі п.2 ст. 106 КПК України.
3. Допит Козіна як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошей.
4. Обшук робочого місця Козіна і місця проживання з метою одержання доказів вчинення розкрадання грошових коштів шляхом укладення фіктивного договору про продаж партії бензину, наявності злочинних зв’язків з представниками інших комерційних структур.
5. Призначення експертиз (почеркознавчої, техніко-криміналістичної) документів, які використав Козін під час укладання договору з СП «Зиск».
6. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення майнового стану Козіна, накладення арешту на його майно і вклади.
7. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення зв’язків Козіна в підприємницьких колах, збору іншої інформації про його особистість.
8. Виїмка і огляд документів, в яких знайшли відбиття господарські операції, пов’язані з укладенням і виконанням угоди між ПФ «Акрополіс» і СП «Зиск».

9 Виїмка документів, в яких знайшли відбиття операції про перерахування коштів з банку «Відродження» на розрахунковий рахунок ПП «Тандем» в АКБ «Приват-ексел».

10. Призначення ревізії діяльності ПФ «Акрополіс» спеціалістами контрольно-ревізійної служби в Україні.
11. Накладення арешту на розрахунковий рахунок ПФ «Акрополіс» на суму завданих збитків СП «Зиск».
12. Допит керівників ПП «Тандем» про обставини надходження на розрахунковий рахунок коштів від СП «Зиск», про наявність господарчих відносин між ПП «Тандем», ПФ «Акрополіс» та СП «Зиск».
13. Накладення арешту на розрахунковий рахунок ПП «Тандем» на суму завданих збитків СП «Зиск».
14. Призначення ревізії діяльності ПП «Тандем» спеціалістами контрольно-ревізійної служби.
15. Призначення ревізії банківських операцій АКБ «Приват-ексел» щодо обслуговування надходження коштів від СП «Зиск» на розрахунковий рахунок ПП «Тандем» і подальше їх використання.

Приведені слідчі дії та ОРЗ спрямовані на виявлення і збереження доказів в ракурсі перевірки версії про вчинення розкрадання безготівкових грошових коштів Козіним при співучасті або при сприянні інших підприємців і працівників комерційного банку. Безумовно, що одноосібно вчинити таке розкрадання неможливо. Але Козін може бути тільки виконавцем злочину, а організатори та посібники можуть працювати в інших комерційних структурах. Для перевірки цієї версії, виявлення злочинних зв’язків доцільно вивчити подібні вже розглянуті судами кримінальні справи, тобто ті, що знаходяться в провадженні слідчих підрозділів, а також ті, що були припиненні за тими чи іншими підставами.

Враховуючи великий обсяг слідчої та оперативно-розшукової роботи за такою кримінальною справою безумовно для забезпечення ефективного розслідування потребується утворення слідчо-оперативної групи.

Ситуація 3. Кримінальна справа порушується відносно керівників фінансової компанії на підставі матеріалів перевірки правоохоронними органами заяв громадян про присвоєння внесених ними коштів. Така ситуація характерна для розслідування розкрадань грошових коштів, вчинених в підприємницьких структурах, що займаються (на законних чи незаконних підставах) залученням коштів громадян для подальшого їх інвестування.

Безпосередньою підставою для порушення кримінальної справи в таких випадках є виявлення фактів присвоєння або використання не за призначенням коштів, одержаних від клієнтів-вкладників, при відсутності ознак будь-якого інвестування. Ця обставина обумовлює відповідну структуру первинного матеріалу про злочин, в який повинні входити: а) заяви громадян-клієнтів фінансової компанії та їх детальні пояснення про обставини укладання угоди та невиконання її умов; б) документи, які підтверджують укладання угод та їх умови; в) матеріали документальної ревізії, в яких зафіксовані факти витрат коштів вкладників не за призначенням при відсутності ознак їх інвестування за умовами угод.

Але аналіз кримінальних справ даної категорії, порушених в Україні в 1994-1997 рр., свідчить про те, що в багатьох випадках вони порушувалися без попереднього проведення документальних ревізій. В значній мірі це було викликано напруженою соціально-політичною атмосферою, яка склалася в Україні у зв’язку з виступами великої кількості обманутих вкладників.[13]

Порушення кримінальних справ без ретельної дослідчої перевірки окремих виявлених фактів, без належного оперативно-розшукового супроводження розслідування надзвичайно утруднювало процес збирання доказів. Перш за все, необхідність організації проведення ревізій вже після порушення кримінальних справ обумовлювала затягування строків розслідування та  інші пов’язані з цим негативні наслідки.

У зв’язку з цим треба відзначити, що в більшості товариств і компаній, які займалися залученням коштів громадян, облік надходження коштів, їх видатків був або спрощений, або взагалі не вівся. Працівники контрольно-ревізійної служби за таких обставин нерідко відмовлялися від проведення ревізій фінансової діяльності компаній, посилаючись на відсутність прибуткових документів про одержання коштів у вкладників. Це обумовлювало необхідність відновлення бухгалтерського обліку акумульованих коштів, проведення зустрічних перевірок. Зокрема, як вихідні дані про одержання товариством коштів могли братися за основу договори вкладників та їх свідчення про внесення грошей, а дані про видатки товариства — на підставі документів комерційного банку про виплати, проведені з рахунку товариства.

З урахуванням названих обставин на початковому етапі розслідування розкрадань доцільно виділяти два різновиди типової ситуації: 1) кримінальна справа порушується на підставі первинного матеріалу, який включає матеріали ревізії фінансової діяльності компанії; 2) кримінальна справа порушується на підставі первинного матеріалу  при відсутності можливості дослідчого проведення ревізії. З урахування фактору наявності чи відсутності матеріалів ревізії і повинно будуватися розслідування.

Наведені положення можна проілюструвати матеріалами кримінальної справи щодо обвинувачення президента спільного українсько-австрійського підприємства «Енграм-Харків» Щетинського у заволодінні шахрайським шляхом понад 400 тис. грн. громадян, приклад з якої вже наводився під час розгляду способу розкрадання [138]. З первинного матеріалу (уставні документи СП «Енграм-Харків», заяви громадян-покупців облігацій СП та їх пояснень про обман, облігації «Венский вальс», пояснення окремих службовців СП, матеріали оперативно-розшукового характеру) витікало, що Щетинський перетворив це підприємство в небанківський фінансовий заклад щодо прийому грошових вкладів від населення, не маючи відповідного обгрунтування і офіційної реєстрації.

З метою утворення сприятливих умов для заволодіння коштами громадян  облігації, що продавалися, за обліком магазина і підприємства Щетинський не реєстрував, а  виручені за них кошти за касою не оприбутковувались, а вилучалися ним безпосередньо і використовувалися за своїм розсудом. Ніякої господарчої діяльності, яка б могла давати прибуток, необхідний для виконання взятих зобов’язань не велося. В період січень-серпень 1996 р., коли кількість покупців облігацій стабільно росла, Щетинський виконував зобов’язання за рахунок коштів, що надходили від нових покупців. Але з серпня 1996 р. «піраміда» покупців стала зменшуватись і Щетинський припинив виплату дивідендів і повернення вартості облігацій, за якими настав термін їх погашення, і став всіляко уникати зустрічей з клієнтами.

На підставі наявних первинних матеріалів була порушена кримінальна справа за ознаками шахрайства. На початковому етапі розслідування основними тактичними завданнями в даній ситуації були:

— попередження спроби Щетинського зникнути і переховуватися від слідства і суду, а також знищити сліди вчиненого злочину;

— забезпечення збереження документів, в яких знайшли відбиття факти виготовлення  і реалізації облігацій «Венский вальс»;

— встановлення профілю діяльності СП «Енграм-Харків»;

— встановлення кількості реалізованих громадянам облігацій, умов їх реалізації, суми одержаних коштів та її використання;

— встановлення фінансово-господарчої діяльності СП «Енграм-Харків», спрямованої на забезпечення виконання умов, за якими здійснювалася реалізація облігацій;

— встановлення наявності грошових коштів на розрахунковому рахунку СП «Енграм-Харків» і забезпечення їх збереження;

— забезпечення відшкодування заподіяних злочином матеріальних збитків та можливої конфіскації майна Щетинського;

• виявлення ознак вчинення інших економічних злочинів, пов’язаних з розкраданням коштів даним способом.

Визначені основні тактичні завдання початкового етапу розслідування вирішуються шляхом проведення наступного комплексу слідчих дій та ОРЗ.

1. Проведення ревізії фінансово-господарчої діяльності СП «Енграм-Харків» спеціалістами КРУ і податкової адміністрації.
2. Затримання Щетинського як підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових коштів шляхом шахрайства.
3. Допит Щетинського як підозрюваного у вчиненні розкрадання коштів.
4. Обшук робочого місця Щетинського і місця його проживання з метою виявлення і вилучення документів, які відбивають операції виготовлення і реалізації облігацій, готівкових грошових коштів, валюти, цінних паперів тощо .
5. Виїмка і огляд документів обліку реалізації облігацій СП «Енграм-Харків», а також рекламних об’яв про їх випуск і продаж.
6. Допит потерпілих вкладників (покупців облігацій).
7. Допит посадових осіб і службовців СП «Енграм-Харків» відносно виготовлення, одержання і реалізації облігацій.
8. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення майнового стану Щетинського, накладення арешту на його майно і вклади.
9. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення зв’язків Щетинського в підприємницьких колах, збору інформації про фінансово-господарські операції СП «Енграм-Харків», його фінансовий стан тощо.
10. Направлення запиту в банк, що обслуговує СП «Енграм-Харків», про розрахункові операції цього підприємства з січня 1996 р. та про його фінансовий стан в дійсний час.
11. Допит працівників спеціалізованого підприємства, яке виконувало замовлення про виготовлення облігацій «Венский вальс»;
12. Виїмка і огляд документів, в яких відбивається замовлення на виготовлення і передача облігацій «Венский вальс».

У кримінальних справах про розкрадання грошових коштів в небанківських фінансових установах, як правило, допитується величезна кількість потерпілих вкладників. Наприклад, за кримінальною справою про розкрадання вчинене посадовими особами (президентом і його заступником) Західно-Української страхової компанії (ЗУСК) “Гарант” (м. Чернівці) необхідно було допитати понад 14 тис. вкладників. Враховуючи, що для допиту такої кількості осіб і проведення з ними інших слідчих дій знадобилось би кілька років, слідчим було знайдено неординарне рішення. Воно полягало в тому, що слідчим було ініційовано створення з аморфної маси вкладників юридичної особи – Товариства кредиторів ЗУСК “Гарант”, яке було офіційно зареєстроване у міськвиконкомі і брало на себе представництво потерпілих вкладників. На підставі статуту новоутвореного товариства слідчий визнав його голову представником всіх потерпілих і допитав його, вирішивши таким чином проблему допитів чисельних вкладників [277].

Оскільки процес допитів потерпілих вкладників є болючою проблемою у багатьох кримінальних справах даної категорії, у зв’язку з наведеним прикладом треба зробити кілька суттєвих зауважень. По-перше, треба зазначити, що ЗУСК “Гарант” була утворена як АТ відкритого типу  відповідно до чинного законодавства і займалася діяльністю щодо залучення коштів населення на законних підставах. Тому власником коштів, переданих акціонерами на договірних умовах страховій компанії, була страхова компанія як юридична особа (ст. 12, 24, 28  Закону України «Про господарчі товариства»). По-друге, посадові особи ЗУСК “Гарант”, які привласнили кошти (витратили не за призначенням), фактично вчинили злочин не проти власності окремих громадян, а проти власності юридичної особи (колективної власності). Тобто їх дії слід кваліфікувати не як шахрайство, а як посадовий злочин — розкрадання колективного майна шляхом зловживання службовим становищем. Якщо ж з боку посадових осіб мало місце використання коштів учасників товариства на цілі, не передбачені його статутом (придбання, оренду, утримання офісів, закупівля меблів, обладнання, транспорту тощо), то такі дії слід кваліфікувати як зловживання посадовим становищем.

З наведених положень витікає логічний висновок, що для встановлення розміру заподіяної шкоди та інших обставин злочину з боку посадових осіб ЗУСК “Гарант” не було потреби допитувати всіх вкладників (акціонерів). В подібних випадках акціонери, що втратили свої кошти в результаті злочинних дій керівників АТ, не повинні взагалі визнаватися потерпілими у кримінальній справі тому що для цього немає юридичних підстав. Фактично потерпілим є акціонерне товариство (страхова компанія) як власник втрачених коштів, котрий в свою чергу має зобов’язання перед вкладниками. Задовольнити свої вимоги акціонери можуть шляхом подання позовів до суду в цивільно-правовому порядку у зв’язку з розглядом кримінальної справи.

Ситуація 4. Кримінальна справа порушується на підставі матеріалів ревізії (перевірки) діяльності комерційної структури, проведеної за ініціативою контролюючих чи правоохоронних органів. Така ситуація характерна для початкового етапу розслідування розкрадань грошових коштів та супутніх їм злочинів, які базуються на виготовленні і введенні в банківський обіг фіктивних  платіжних документів ( платіжних доручень , кредитових авізо, чеків тощо),  на підставі яких на рахунки підприємницьких структур незаконно зараховуються нічим не забезпечені грошові кошти.

Ознаки таких розкрадань, достатні для порушення кримінальної справи, найчастіше виявляються в банківських установах, де були використані фіктивні платіжні документи в результаті ревізії їх діяльності. Безумовно, приводом порушення кримінальної справи даної категорії можуть бути і відомості, одержані неофіційним шляхом [278]. Але все ж таки головним джерелом інформації про ознаки злочину є банківські документи.

В залежності від суб’єкта виготовлення фіктивних платіжних документів і характеру його дій  фахівці розрізняють два різновиди вчинення розкрадання, які впливають на особливості слідчої ситуації: 1)  вчинення розкрадання псевдопідприємцем, який підробляє і використовує платіжні документи від імені певної комерційної структури (реально існуючої чи фіктивної), які подає до «чужого» банку; 2) вчинення розкрадання неплатоспроможним (чи платоспроможним) підприємцем, який у змові з працівниками «свого» банку виготовляє і використовує незабезпечені коштами платіжні документи [95, с.230-242].

Названі вище два різновиди способу вчинення розкрадання грошових коштів повинні враховуватися під час розслідування, оскільки вони обумовлюють певну специфіку обставин, які потрібно встановити (при висуненні і перевірці версій). Але разом з тим, для них характерна загальна слідча ситуація з точки зору структури вихідного матеріалу про злочин і, відповідно, перелік тактичних завдань розслідування та засобів їх вирішення. Такою типовою підставою порушення кримінальної справи, як правило, є матеріали ревізії (перевірки) діяльності певної банківської установи, в яких встановлені факти розміщення на рахунках певної комерційної структури фіктивноутворених коштів на основі підроблених (фальсифікованих) платіжних документів. Приводи призначення такої ревізії правоохоронними органами можуть бути досить різноманітними: затримання особи під час перевезення великої суми грошей (валюти) без відповідних документів; затримання особи при намаганні здати в банк платіжні документи, що викликають сумніви в їх дійсності; встановлення певних обставин під час розслідування інших злочинів; повідомлення громадян, посадових осіб про зловживання,  підготовку чи вчинення розкрадань тощо.

Кримінальна справа порушується при наявності достатніх даних, що свідчать про підробку платіжних документів. Тому крім висновків ревізії, до первинного матеріалу можуть залучатись і матеріали оперативно-розшукового характеру. Встановлення  наявності фальсифікованих платіжних документів в банку нерозривно пов’язано і з встановленням   їх походження: 1) підроблений документ надійшов до банку від іншої банківської установи (кредитове авізо); 2) підроблений документ є результатом “творчості” керівників даного банку і комерційної структури-клієнта банку (незабезпечені коштами платіжне доручення та кредитове авізо банку) . Походження документу відбиває, відповідно, два способи вчинення розкрадання чи підготовки до нього. Але в обох випадках повинні перевірятися версії про причетність працівників банку до злочину.

На початковому етапі розслідування основними тактичними завданнями в даній ситуації є:

— забезпечення збереження документів, в яких знайшли відбиття факти прийому фальсифікованого документу, нарахування на його підставі грошових коштів та подальшого їх використання;

— встановлення виду фальсифікованого документу (платіжне доручення, авізо), їх номеру, дати оформлення, перерахованої суми;

— встановлення способу виготовлення фальсифікованого документу та джерел одержання необхідних для цього засобів (бланків документів, технічних засобів тощо);

— встановлення осіб, причетних до виготовлення, подання чи направлення фальсифікованого документу, а також до вказівок про зарахування чи видачу за ним грошових коштів (якщо особа невідома – відомостей про зовнішність, необхідних для розшуку);

— встановлення способу подання фальсифікованого документу в банк-одержувач (філія Б);

— встановлення підприємства-платника, банку-платника, РКЦ (філія А), їх найменування, адреси, коду, розрахункового (кореспондентського) рахунку, посадових осіб, які виконують роботу з кредитовими авізо;

— встановлення підприємства-одержувача, банку-одержувача, РКЦ (філія Б), їх найменування, адреси, коду, розрахункового (кореспондентського) рахунку, а також конкретних осіб, які одержували, перевіряли, давали вказівки та виконували іншу роботу з фальсифікованим документом, наявності запитів відносно підтвердження дійсності документу;

— встановлення операцій, які виконувалися філією Б у зв’язку з використанням одержаних за фальсифікованим документом коштів – яка сума була перерахована (на одержання готівки, конвертації в валюту, закупівлю товарів тощо), за яким документом, кому і за що, хто виконував цю роботу, хто давав вказівки тощо;

— встановлення розміру заподіяних збитків, а також суми коштів, на які є підстави накласти арешт;

— встановлення наявності злочинних зв’язків керівників і службовців банку і підприємницьких структур, причетних до роботи з фальсифікованим документом;

— виявлення ознак вчинення інших злочинів, пов’язаних з розкраданням коштів даним способом, зокрема, зловживання владою або службовим станом, одержанням хабара, службового підроблення, підробки і використання підроблених документів тощо.

Наведені тактичні завдання розслідування характерні для ситуації, коли ще не встановлена особа причетна до оформлення і подання фальсифікованого документу. Але можлива і ситуація, коли така особа відома на момент порушення кримінальної справи. В такому випадку додатковими тактичними завданнями будуть:

— попередження спроби особи зникнути і переховуватися від слідства і суду, а також знищити сліди вчиненого злочину;

— вилучення предметів і документів, що свідчать про причетність до вчинення розкрадання коштів, за місцем роботи і проживання;

— встановлення майнового стану підозрюваного і забезпечення відшкодування завданих збитків та можливої конфіскації майна;

— встановлення злочинних зв’язків підозрюваного та можливої причетності до вчинення інших злочинів.

Визначені основні тактичні завдання розслідування вирішуються шляхом проведення наступного комплексу слідчих дій та ОРЗ з урахуванням ознак способу вчинення розкрадання та пов’язаних з цим особливостей слідчої ситуації.

1. Затримання підозрюваного у вчиненні розкрадання коштів.
2. Допит підозрюваного у вчиненні розкрадання грошових коштів.
3. Обшук робочого місця підозрюваного і місця проживання з метою виявлення і вилучення предметів (технічних засобів), документів та їх бланків, які відбивають підготовку до вчинення розкрадання, певні фінансові операції тощо.
4. Виїмка і огляд фальсифікованого документу, а також документів, в яких знайшли відбиття факт прийому фальсифікованого документу, нарахування на його підставі грошових коштів та подальшого їх використання.
5. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення майнового стану підозрюваного, накладення арешту на його майно і вклади.
6. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення злочинних зв’язків підозрюваного в підприємницьких, інших колах та можливої причетності до вчинення інших злочинів.
7. Призначення ревізій в підприємницьких структурах, комерційних банках, РКЦ (філія А), від імені яких були відправлені фіктивні документи.
8. Призначення ревізій в підприємницьких структурах, комерційних банках, РКЦ (філія Б), які одержали фіктивні документи і нарахували нічим незабезпечені кошти.
9. Призначення криміналістичних експертиз для аналізу вилучених фальсифікованих та інших документів з метою встановлення способу виготовлення, осіб причетних до їх оформлення тощо.
10. Накладення арешту на кошти, зараховані за фальсифікованими документами в банківських установах, та грошові суми, перераховані за платіжними дорученнями в інші підприємницькі структури.
11. Допит керівників і службовців банківських установ, де були виявлені і вилучені фальсифіковані документи.
12. Допит керівників і службовців підприємницьких структур, від імені яких були направлені фальсифіковані платіжні документи.
13. Допит керівників і службовців підприємницьких структур — одержувачів грошових коштів за фальсифікованими платіжними документами.

Для забезпечення ефективного розслідування у таких кримінальних справах, як і в інших випадках, потребується своєчасне утворення СОГ з кількох слідчих та оперативних працівників, що спеціалізуються на розслідуванні економічних злочинів.

Складність механізму вчинення розкрадань коштів з використанням фальсифікованих платіжних документів, різноманітність слідчих ситуацій обумовлюють і специфічні особливості в проведенні слідчих дій та ОРЗ. Тому є всі підстави для розробки окремої методики розслідування розкрадань, що вчиняються шляхом утворення і використання фіктивних безготівкових грошових коштів в підприєм­ницькій діяльності.

Ситуація 5. Кримінальна справа порушується відносно керівників підприємницької структури — клієнта комерційного банку на підставі матеріалів, поданих банком в правоохоронні органи.  Ця ситуація характерна для розслідування розкрадань та супутніх їм злочинів, що вчиняються шляхом обманного одержання  і присвоєння кредиту.

Ознаки таких розкрадань, достатні для порушення кримінальної справи, виявляються в основному самими банківськими установами. Первинний матеріал, що містить ознаки розкрадання, як правило, складається з матеріалів службового розслідування, проведеного службою безпеки банку, та матеріалів дослідчої перевірки, проведеної оперативно-розшуковими підрозділами органів внутрішніх справ. Ці матеріали включають у себе: 1) кредитний договір між банком і підприємницькою структурою, документи надані підприємством про фінансовий, майновий стан, про наявність підприємницьких програм, під які береться кредит, угод з іншими суб’єктами підприємницької діяльності тощо; 2) матеріали перевірки достовірності документів, наданих банку з боку підприємницької структури; 3) пояснення посадових осіб і службовців банку за обставинами укладення кредитного договору та перерахування кредиту на рахунок підприємницької структури.

Особливістю порушення кримінальних справ даної категорії є те, що воно здійснюється, як правило, після закінчення строку повернення кредиту, тобто в умовах, коли між видачею кредиту і порушенням кримінальної справи за ознаками розкрадання лежить значний проміжок часу (мінімум кілька місяців). В цьому відношенні є багато спільного з обставинами порушенням кримінальних справ про шахрайство з фінансовими ресурсами ( ст. 222 КК України). Але відмінною рисою саме розкрадання коштів є те, що під час дослідчої перевірки встановлюється, зокрема, факт фіктивності підприємства-одержувача кредиту (відсутності його за вказаною в документах адресою та деякі інші обставини) і зникнення його “керівників” відразу після одержання і перерахування кредиту. Ця обставина обумовлює особливості структури первинного матеріалу, на підставі якого приймається рішення про порушення кримінальної справи про розкрадання, а також особливості предмету доказування і, відповідно, тактичних завдань розслідування [279].

В цьому відношенні показовою є кримінальна справа щодо обвинувачення засновників і керівників ПП «Експрес» Балєва і Броіла в розкраданні грошових коштів шляхом обманного одержання і присвоєння кредиту, приклад з якої вже наводився при розгляді даного способу розкрадання [156].

З первинного матеріалу, що надійшов з АКБ «Градобанк» та дослідчої його перевірки витікало, що мешканці м. Болграда Одеської області Балєв і Броіл в квітні 1994 р. заснували в м. Черкасах комерційне підприємство «Експрес», яке за установчими документами займалося оптовою торгівлею харчовими продуктами. Після реєстрації підприємства його засновники звернулися в Черкаський філіал АКБ «Градобанк» з заявкою на одержання кредиту в 1 млрд крб. Для економічного обгрунтування кредиту були використані, як було встановлено, фіктивні договори  з АТ «Агмас» про поставку продуктів харчування в м. Черкаси та інші документи. Зразу після надходження кредитних коштів на рахунок підприємства «Експрес», вони були перераховані на рахунок товариства «Кредо» в м. Одесі, яке займалося будівництвом котеджів. Вказана в документах ПП «Експрес»  адреса виявилася фіктивною. Не вдалося встановити і місцезнаходження Балєва і Броіла в м. Черкасах.

Після порушення кримінальної справи основними тактичними завданнями на початковому етапі розслідування в такій ситуації були:

— встановлення обставин заснування і реєстрації ПП «Експрес», які посадові особи цьому сприяли;

— встановлення виду підприємницької діяльності, яким займалося (мало займатися) ПП «Експрес»;

— встановлення дійсності (фіктивності) документів, які були використані під час заснування і реєстрації ПП «Експрес» та одержання ним кредиту;

— встановлення місцезнаходження Балєва і Броіла і затримання їх;

— встановлення суб’єктів підприємницької діяльності, посадових осіб, які сприяли Балєву і Броілу в одержанні кредиту;

— куди і з якою метою були перераховані кошти, одержані ПП «Експрес» як кредит;

— встановлення виду підприємницької діяльності, яким займається товариство «Кредо»;

— встановлення наявності злочинних зв’язків у Балєва і Броіла з керівниками товариства «Кредо»;

— встановлення місцезнаходження коштів, одержаних ПП «Експрес» як кредит, і накладення на них арешту з метою відшкодування заподіяних збитків;

— виявлення ознак вчинення інших злочинів, пов’язаних з розкраданням коштів даним способом, зокрема, ухилення від сплати податків, вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами, зловживання владою або службовим станом, одержання хабара, службового підроблення, підробки і використання підроблених документів тощо.

Визначені основні тактичні завдання розслідування вирішувалися шляхом проведення наступного комплексу слідчих дій та ОРЗ з метою перевірки версій: 1) про вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами; 2) про вчинення розкрадання кредитних коштів шляхом шахрайства в особливо великих розмірах.

1. Допит посадових осіб та службовців АКБ «Градобанк» щодо обставин укладення кредитного договору та перерахування коштів на рахунок ПП “Експрес”.
2. Виїмка і огляд документів з банку щодо ПП «Експрес», які не були подані разом з первинними матеріалами, в тому числі платіжних доручень, за якими було здійснено перерахування коштів.
3. Допит посадових осіб і службовців органів державного управляння, що реєстрували ПП «Експрес».
4. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення місцезнаходження Балєва і Броіла і затримання їх.
5. Оперативно-розшукові заходи щодо встановлення наявності злочинних зв’язків у Балєва і Броіла з керівниками товариства «Кредо».
6. Допит посадових осіб, від імені яких були підписані документи, які використали Балєв і Броіл для одержання кредиту.
7. Призначення криміналістичних експертиз (почеркознавчої, техніко-криміналістичної) документів, які використали Балєв і Броіл.
8. Проведення перевірки (ревізії) банківських операцій з коштами ПП «Експрес».
9. Виїмка і огляд документів з банку, який обслуговує товариство «Кредо», про надходження на його рахунок коштів від ПП «Експрес» та їх використання.
10. Допит посадових осіб і службовців товариства «Кредо» про обставини надходження на рахунок товариства коштів від ПП «Експрес» та їх використання.
11. Накладення арешту на суму, перераховану ПП «Експрес», на рахунку товариства «Кредо» з метою забезпечення відшкодування завданих збитків.

Після встановлення місцезнаходження Балєва і Броіла та їх затримання проводяться слідчі такі дії: допит підозрюваних у вчиненні розкрадання коштів, одержаних як кредит; обшук місця проживання і роботи підозрюваних; накладення арешту на майно підозрюваних з метою забезпечення відшкодування завданих збитків і можливої конфіскації майна.

Кожний з розглянутих способів вчинення розкрадань у сфері підприємництва  має свою специфіку і тим самим обумовлює певну структуру первинних матеріалів, на підставі яких порушується кримінальна справа. Враховуючи це, а також детерміновані ними особливості предмету доказування, слідчі ситуації і відповідні комплекси слідчих дій та ОРЗ, вважаємо за доцільне розробку в криміналістиці окремих методик розслідування розкрадань в залежності від способу їх вчинення. Однотипність механізмів вчинення шахрайств з фінансовими ресурсами та розкрадань коштів, одержаних як кредит,  на нашу думку, робить доцільною  розробку єдиної методики розслідування цих злочинів – методики розслідування шахрайств з фінансовими ресурсами та їх розкрадань.

Розглянуті слідчі ситуації початкового етапу і відповідні комплекси слідчих дій та ОРЗ зорієнтовані на проміжок розслідування, який закінчується притягненням особи як обвинуваченої і пред’явлення  їй обвинувачення у вчиненні розкрадання. Аналіз кримінальних справ цієї категорії свідчить, що  цей проміжок може бути різної тривалості — від кількох днів (в разі затримання підозрюваного зразу після порушення кримінальної справи) до кількох місяців (коли підозрюваного не вдалося затримати зразу). Але у всіх випадках можна говорити про один і той же етап розслідування — початковий, адже вирішуються одні і ті ж завдання тільки в різних умовах (різних ситуаціях). Такий підхід, на наш погляд, дає можливість скласти більш чітку структуру методики розслідування.

3.3. Слідчі  ситуації і відповідні комплекси процесуальних та інших дій, типові для наступного етапу розслідування

Закінчення початкового етапу розслідування, на нашу думку, доцільно пов’язувати з вирішенням його основних тактичних завдань, зокрема, з встановленням факту вчинення розкрадання, його обставин  та розміру заподіяної шкоди, підозрюваної особи та доказів, що вказують на вчинення злочину саме цією особою. Обсяг зібраних доказів повинен бути достатнім для прийняття рішення про притягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченої і пред’явлення їй обвинувачення хоча б за одним епізодом розкрадання. Це рішення фактично означає, що обгрунтовано була порушена кримінальна справа, вирішені питання організації розслідування,  ефективно проведені невідкладі слідчі дії та ОРЗ. Притягнення особи як обвинуваченої є ознакою наступного етапу розслідування.

Пред’явлення особі обвинувачення навіть за одним епізодом розкрадання знаменує собою новий якісний стан розслідування, який характеризується більш сприятливими умовами (наявність доказів вчинення розкрадання, тримання обвинуваченого під вартою, накладення арешту на його майно тощо). Позитивним для розслідування є і те, що стає відомим такий важливий ситуативний фактор, як позиція особи відносно пред’явленого обвинувачення, її психологічні та інші особливості  поведінки. Дана обставина дає змогу в значній мірі передбачати форми та способи протидії розслідуванню і завчасно приймати відповідні заходи щодо їх попередження чи подолання.

Названі умови  дають можливість слідчому розпочати розгорнуте планування і здійснення розслідування в повному обсязі – виявлення нових епізодів розкрадання, обставин їх вчинення, встановлення всіх співучасників, перевірки зібраних доказів та формування їх системи, що завершується складанням обвинувального висновку.   

Враховуючи наведені міркування, можна дати визначення наступного етапу розслідування як проміжку розслідування злочину, який охоплює слідчі дії та ОРЗ, що проводяться  після пред’явлення особі обвинувачення  до складання обвинувального висновку.

Наступний етап розслідування розкрадань майна охоплює вирішення таких загальних проблем:

1) формування системи доказів щодо обвинувачення особи в повному обсязі у вчиненні розкрадання майна та інших пов’язаних з ним злочинів;

2) встановлення всіх співучасників розкрадання та інших злочинів, збір доказів для їх обвинувачення;

3) встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів і прийняття заходів щодо їх усунення;

4) забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних розкраданням, та можливої конфіскації майна (якщо це завдання не було повністю вирішено на початковому етапі);

5) збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідної для винесення судом обгрунтованого і справедливого вироку.

Наступний етап розслідування відіграє важливу роль в структуризації кожної окремої методики, дозволяє сформулювати рекомендації, орієнтовані на типові слідчі ситуації, які характерні саме для цього проміжку розслідування. Але на відміну від початкового етапу, де типові слідчі ситуації можуть визначатися (і визначаються) на основі характеру і ступеню повноти первинного матеріалу про злочин, вирішити цю наукову проблему відносно наступного етапу  значно складніше. На наш погляд, виділення типових слідчих ситуацій, які б не просто повторювали ситуації початкового етапу, можливе лише тоді, коли  за основу типізації береться рубіж пред’явлення обвинувачення, наявність доказів про вчинення  одного злочину або кількох, а також реагування особи на пред’явлене обвинувачення і її позиція відносно участі в проведенні слідчих дій. Виходячи з типових слідчих ситуацій, побудованих на такій основі, мається можливість чітко визначити обумовлені певною ситуацією тактичні завдання наступного етапу розслідування і необхідні для їх вирішення слідчі дії та ОРЗ, особливості їх планування і проведення.

Узагальнення кримінальних справ про розкрадання, вчинені з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, дає підстави для висновку про те, що найбільш характерною ситуацією для наступного етапу розслідування є наявність доказів про вчинення особою кількох різних економічних злочинів. Як правило, такими злочинами, окрім розкрадання, бувають: незаконні дії з документами, що є засобами доступу до банківських рахунків (ст. 200 КК України); фіктивне підприємництво (ст. 205 КК України); легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК України); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК України); незаконні дії з марками акцизного збору чи контрольними марками (ст. 216 КК України); порушення порядку емісії та обігу цінних паперів (ст. 223 КК України);  виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів (ст. 224 КК України); підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК України); незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, систем та комп’ютерних мереж (ст. 361 КК України); зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК України); службове підроблення (ст. 366 КК України); давання і одержання хабара (ст. 369, 368 КК України). Врахування цієї обставини важливо не тільки з точки зору забезпечення повноти розслідування, правильної кримінально-правової кваліфікації, але і з процесуальних та тактичних позицій.

Наявність доказів у вчиненні особою кількох корисливих злочинів надає слідчому додаткових можливостей (підстав) для затримання підозрюваного, обшуку, проведення багатьох інших слідчих дій і, відповідно, пред’явлення обвинувачень. Але разом з тим треба відзначити, що дана обставина в той же час ускладнює розслідування, оскільки вимагає розосередження уваги слідчого по багатьох епізодах злочинної діяльності. Тому проведення одних і тих же слідчих дій в таких випадках спрямовується одночасно на встановлення обставин, що відносяться до різних складів злочинів. Так, предмет допиту обвинуваченого можуть складати питання про обставини вчинення розкрадання, підробки документів, фіктивного підприємництва та інших злочинів. І достатність (чи не достатність) доказів відносно кожного з названих злочинів буде суттєво впливати на ситуацію допиту, вибір і застосування слідчим тактичних прийомів.

Наступний етап розслідування  характеризується  і таким фактором, як активна участь у справі адвоката обвинуваченого. Участь захисника в розслідуванні з моменту затримання підозрюваного дає йому можливість одержувати інформацію про докази, якими володіє слідчий, в тому числі про ті, що можливо не до кінця ще обмірковані ним. Ця обставина надає адвокату додаткові потенції не тільки для захисту свого клієнта від необгрунтованого звинувачення, а і для здійснення протидії розслідуванню за відповідну винагороду.

Далеко не всі захисники обирають законні шляхи в своїй діяльності. Організовані злочинні групи, що займаються вчиненням економічних злочинів з використанням можливостей, які надає статус суб’єкта підприємницької діяльності, нерідко утримують своїх добре оплачуваних кваліфікованих адвокатів. Їх консультаціями за великі гонорари користуються при підготовці до вчинення злочинів і намагаються зразу “підключити” до розслідування під час порушення кримінальної справи і затримання когось з членів злочинної групи. В обов’язки такого “захисника” входить не тільки надання юридичної допомоги обвинуваченому, але і виконання ролі “зв’язківця” для обміну інформацією між членами злочинної групи, які не були затримані, і обвинуваченим. Маючи завдання врятувати обвинуваченого (підозрюваного) від суворого покарання, такий адвокат починає “обробляти” його з метою переконати відмовитися від раніше даних правдивих показань, вживає заходів щодо впливу на свідків і потерпілих, приховування або знищення документальних і речових доказів. Крім того, з боку адвоката або родичів обвинуваченого починають регулярно подаватися різного роду клопотання та скарги на дії слідчого (про незаконність арешту, застосування незаконних прийомів і заходів, необхідність направлення обвинуваченого до лікарні тощо), метою яких є затягування та дискредитація слідства. Можливі і провокації підкупу слідчого в присутності “свідків”.

Для попередження можливої протидії з боку адвоката ще на початковому етапі слідства рекомендується тактично правильно використовувати фактор раптовості затримання підозрюваного, одержання від нього правдивих відомостей про механізм вчинення розкрадання, інших злочинів та невідкладну їх перевірку. Для нейтралізації скарг на “незаконні” методи слідства необхідно під час розслідування використовувати як додатковий засіб фіксації процесу і результатів слідчих дій аудіо- і відеозапис, регулярні освідування обвинуваченого.

Взаємодія слідчого з адвокатом повинна будуватися виключно на офіційній процесуальній основі. Зустрічі з адвокатом, коли це диктується необхідністю, повинні проводитися без сторонніх осіб, присутність яких може бути використана для здійснення провокацій. Всі заяви та клопотання адвоката повинні прийматися в офіційній письмовій формі з визначенням дати і часу одержання. При відповіді на них треба мати на увазі, що вони можуть мати розвідувальний характер і бути спрямованими на встановлення інформованості слідства про ті чи інші факти, наявність доказів, наміри тощо [188, с.283-285].

Названі фактори відіграють важливу роль у формуванні слідчих ситуацій наступного етапу розслідування і, безумовно, повинні враховуватися в розробці рекомендацій відносно проведення окремих слідчих дій і тактичних операцій. Але найбільше значення для побудови структури наступного етапу розслідування, на наш погляд, має позиція обвинуваченого, його ставлення відносно пред’явленого обвинувачення у скоєнні розкрадання чи іншого злочину. Це звичайно з’ясовується на початку допиту (ч. 6 ст. 143 КПК України). Позиція обвинуваченого легко піддається типізації і дозволяє в залежності від її особливостей визначити тактичні завдання розслідування і необхідні для цього слідчі дії та ОРЗ. З урахуванням ставлення обвинуваченого до пред’явленого йому обвинувачення на наступному етапі розслідування можуть бути виділені такі типові слідчі ситуації:

1) обвинувачений визнає себе винним у повному обсязі пред’явленого обвинувачення у скоєнні розкрадання майна та інших пов’язаних з ним злочинів;

2) обвинувачений визнає себе винним в частині пред’явленого йому обвинувачення;

3) обвинувачений не визнає себе винним у повному обсязі пред’явленого обвинувачення.

Кожна з названих типових слідчих ситуацій має  свою специфіку і заслуговує окремого розгляду.

Ситуація 1. Обвинувачений визнає себе винним у повному обсязі пред’явленого обвинувачення у скоєнні розкрадання  майна та інших пов’язаних з ним злочинів. Така ситуація на практиці є рідкісною для наступного етапу розслідування розкрадань майна і пов’язаних з ними злочинів у сфері підприємництва. Це може пояснюватися різними причинами, але головна полягає в тому, що наступний етап розслідування за даною категорією кримінальних справ, як правило, характеризується  активною “роботою” адвоката, спрямованою на переконання обвинуваченого відмовитися від визнання вини в скоєнні злочину (злочинів), якщо це було зроблено ним раніше, наприклад, зразу після затримання.

Однак така ситуація може передувати притягненню особи як обвинуваченої і вже цим фактом впливати на майбутню обстановку розслідування. Крім того, треба відзначити, що, не дивлячись на зусилля адвоката, вона потенційно може скластися під час допиту під впливом певних міркувань обвинуваченого або як результат ефективної тактики слідчого. З врахуванням саме цих обставин вона заслуговує розгляду як типова для наступного етапу розслідування.

Для даної ситуації характерне висунення і перевірка версій: 1) про щире розкаяння обвинуваченого у вчиненні злочину і намагання спокутувати свою вину; 2) про намагання обвинуваченого визнавши вину за один злочин, уникнути відповідальності за інший більш тяжкий злочин, який ще не виявлено; 3) про взяття обвинуваченим всієї вини за вчинені злочини на себе з метою виведення з-під “удару” інших членів злочинної групи.

В такій ситуації вирішуються наступні тактичні завдання:

— встановлення за допомогою показань обвинуваченого детального механізму вчинення розкрадання та інших злочинів, всіх співучасників та їх ролі у злочині, місцезнаходження вкраденого майна, документальних і речових доказів, свідків та інших обставин, що входять в предмет доказування;

— встановлення інших, окрім показань обвинуваченого, джерел відомостей про обставини вчинення злочинів;

— перевірка показань обвинуваченого шляхом одержання інформації з інших джерел;

— встановлення інших, ще невідомих правоохоронним органам, злочинів, вчинених обвинуваченим та його співучасниками;

— збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідну для тактики ведення слідства (перевірки висунутих версій), а також для винесення судом обгрунтованого і справедливого вироку;

— пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних епізодів злочинної діяльності  відповідно до вимог ст. 141 КПК України.

Визначені основні тактичні завдання розслідування вирішуються шляхом проведення наступного комплексу слідчих дій та ОРЗ.

1. Допит обвинуваченого (деталізований з використанням аудіо– і відеозапису).
2. Проведення ОРЗ, спрямованих на одержання інформації про особистість обвинуваченого, встановлення його соціальних зв’язків.
3. Допит осіб, на яких вказав обвинувачений і які ще не були допитані.
4. Проведення очних ставок між обвинуваченим і співучасниками злочинів, вчинених ними (при наявності суттєвих протиріч в їх свідченнях) та іншими учасниками кримінального процесу.
5. Виїмка предметів і документів, що мають значення для кримінальної справи, місцезнаходження яких вказав обвинувачений.
6. Огляд вилучених предметів і документів та визначення напрямку їх використання.
7. Призначення експертиз (в необхідних випадках) для вивчення вилучених предметів і документів.
8. Відтворення обстановки і окремих обставин вчинення розкрадання та інших пов’язаних з ним злочинів з метою перевірки показань обвинуваченого і виявлення його злочинної обізнаності.
9. Пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних епізодів злочинної діяльності і повторний допит обвинуваченого.

Наведені слідчі дії та ОРЗ спрямовані на перевірку показань обвинуваченого (в ракурсі висунутих версій), одержання нових доказів. Враховуючи ту обставину, що позиція обвинуваченого кожного моменту може змінитися на протилежну з відмовою від раніше даних їм показань, слідчі дії за його участю повинні проводитися в максимально стислі строки. Паралельно повинні прийматися заходи відносно захисту обвинуваченого від негативного впливу співучасників злочинів, які можливо залишилися невстановленими і незатриманими, та інших зацікавлених у справі осіб.

Ситуація 2. Обвинувачений визнає себе винним в частині пред’явленого обвинувачення. Така ситуація на практиці є найбільш поширеною на наступному етапі розслідування розкрадань майна і пов’язаних з ними злочинів. Вона означає, що обвинувачений погоджується тільки з частиною обвинувачення. Це може проявлятися, наприклад, у визнанні вини у розкраданні майна, але в меншому обсязі, або в визнанні вини у скоєнні тільки окремих злочинів з тієї сукупності, що складає обвинувачення. Саме останній варіант найчастіше зустрічається при розслідування у справах названої категорії.

Для даної ситуації характерне висунення і перевірка версій: 1) про відповідність позиції обвинуваченого реальним подіям, що мали місце; 2) про намагання обвинуваченого шляхом визнання вини за один злочин, яка носить очевидний характер, уникнути відповідальності за інший, більш тяжкий злочин.

Перша версія націлює слідчого на врахування можливої щирості в позиції обвинуваченого, коли окремі злочини дійсно були вчинені не ним, а іншими особами, або розкрадання було вчинене ним, але в меншому обсязі. Друга версія пояснює позицію обвинуваченого, яка може бути продиктована прагненням уникнути відповідальності за найбільш тяжкий злочин. Ця позиція звичайно грунтується на врахуванні наявних доказів відносно кожного з вчинених злочинів, що і обумовлює вибір обвинуваченого:  визнати себе винним у злочині, який є очевидним і в розпорядженні слідства відносно цього достатньо доказів, і не визнавати вини там, де нема прямих доказів.  При такій позиції обвинувачений не буде проявляти активності в наданні слідчому допомоги в виявленні нових джерел доказів. Найчастіше така позиція обумовлена активною участю адвоката в кримінальній справі. Наприклад, типовою є позиція обвинуваченого, коли він визнає себе винним у службовому підробленні (ст. 366 КК України) і заперечує вину у скоєнні шахрайства в особливо великому розмірі (ч. 4 ст. 190 КК України) або привласненні майна в особливо великому розмірі (ч. 5 ст.191 КК України).

Загальною позитивною рисою обох можливих варіантів в поведінці обвинуваченого є його спрямованість (може вважатися найбільш вірогідною) на активну участь в проведенні слідчих дій. В такій ситуації вирішуються наступні тактичні завдання:

—  встановлення за допомогою показань обвинуваченого детального механізму вчинення того злочину, вина в якому ним визнається, і його аргументів (міркувань) відносно інших злочинів, що вказують на його думку, на непричетність до них;

— встановлення інших, окрім показань обвинуваченого, джерел відомостей про обставини вчинення злочинів та перевірка показань обвинуваченого шляхом одержання інформації з них;

— збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідну для тактики ведення слідства (перевірки висунутих версій), а також для винесення судом обгрунтованого і справедливого вироку;

— встановлення всіх співучасників злочинів та їх ролей у вчиненні кожного з них з орієнтуванням на вже одержані показання обвинуваченого та виявлення протиріч;

— усунення протиріч між показаннями обвинуваченого та інших співучасників злочинів, потерпілих, свідків;

— викриття обвинуваченого в дачі неправдивих показань в певній частині обвинувачення  (скоєнні того чи іншого злочину), коли зібрані достатні для цього докази;

— встановлення інших, ще невідомих правоохоронним органам, злочинів, вчинених обвинуваченим та його співучасниками;

—  пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних епізодів злочинної діяльності (із змінами і доповненнями).

Визначені основні тактичні завдання розслідування в даній ситуації вирішуються шляхом проведення наступного комплексу слідчих дій та ОРЗ.

1. Допит обвинуваченого.
2. Допит осіб, на котрих вказав обвинувачений як на тих, що могли вчинити злочин, в якому він не визнав себе винним.
3. Проведення ОРЗ, спрямованих на одержання інформації про особистість обвинуваченого, встановлення його громадських зв’язків.
4. Проведення очних ставок між обвинуваченим і співучасниками злочинів, вчинених ними (при наявності протиріч в їх свідченнях) та іншими учасниками кримінального процесу.
5. Призначення експертиз відносно обставин, які заперечуються обвинуваченим (почеркознавчої, судово-бухгалтерської, експертизи комп’ютерної техніки та програмного забезпечення тощо).
6. Проведення ОРЗ, спрямованих на встановлення незнайомих обвинуваченому осіб, на яких він посилається у своїх свідченнях.
7. Пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних епізодів злочинної діяльності ( в необхідних випадках із змінами і доповненнями) та повторний допит обвинуваченого.

В даній ситуації в проведенні вказаного комплексу слідчих дій та ОРЗ є певні спільні риси з попередньою ситуацією. Це пояснюється наявністю елементу визнання вини з боку обвинуваченого як в першому, так і в другому випадках. Але є і суттєва різниця, яка обумовлює відмінності в спрямованості і тактиці проведення слідчих дій та ОРЗ – наявність заперечення вчинення певних злочинів чи окремих їх обставин. Це важливий фактор, який впливає на обстановку розслідування і, відповідно, повинен враховуватися слідчим при  визначенні порядку його дій.

Ситуація 3. Обвинувачений не визнає себе винним у повному обсязі пред’явленого обвинувачення. Ця ситуація на практиці є достатньо поширеною і найскладнішою на наступному етапі розслідування розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів у сфері підприємництва. Найчастіше невизнання вини ні в одному  із злочинів, що складають обвинувачення, поєднується з відмовою давати свідчення і брати участь в проведенні інших слідчих дій. Таку позицію обвинувачений нерідко займає не дивлячись на те, що на початковому етапі розслідування він давав показання і визнавав свою вину повністю або частково. Вже дані ним і зафіксовані показання обвинувачений заперечує, відмовляється  від них і пояснює їх походження як результат погроз, обману, шантажу та інших незаконних методів слідства, які нібито застосовували оперативні працівники і слідчий. Це знаходить відбиття у численних скаргах, заявах, клопотаннях самого обвинуваченого, його захисника та родичів, що подаються в прокуратуру,  органи влади і нерідко проявляються у вигляді публікацій в засобах масової інформації.

Таку позицію обвинувачений займає в результаті ретельного аналізу стану розслідування, наявності доказів у слідства та можливостей їх одержання, проведеного за участю кваліфікованого адвоката. Головна мета цього полягає в тому, щоб затягнути слідство наскільки можливо, виграти час для організації протидії з використанням різноманітних засобів і підвести слідство до кардинальної зміни юридичної формули обвинувачення в бік його пом’якшення або виключення кримінальної відповідальності взагалі.

За своєю суттю ця позиція обвинуваченого є однією з ознак активної протидії розслідуванню. Тому при її наявності треба виходити з того, що зацікавлені в справі особи (наприклад, члени організованої злочинної групи, що залишилися на свободі) будуть робити все можливе,  щоб загальмувати процес слідства. Виходячи з цього, повинні прийматися заходи, спрямовані на  попередження і нейтралізацію можливих форм протидії.

З врахуванням визначених особливостей даної слідчої ситуації під час розслідування вирішуються наступні тактичні завдання:

— втягнення обвинуваченого в неформальне спілкування з метою встановлення мотивів вибору такої позиції, відповідної аргументації, його цілей тощо;

— переконання обвинуваченого в невигідності для нього  відмови від очевидного (і доказаного) вчинення злочинів, затягуванні слідства та іншої йому протидії;

— встановлення нових (ще невідомих) епізодів розкрадання, інших злочинів та їх співучасників;

— забезпечення збереження джерел доказів вчинення виявлених епізодів злочинної діяльності;

— попередження можливої відмови потерпілих і свідків від раніше даних свідчень під впливом зацікавлених осіб;

— використання засобів масової інформації для нейтралізації можливих намагань з боку зацікавлених осіб ввести громадськість в оману;

— збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідну для тактики ведення слідства (перевірки висунутих версій), а також для винесення судом обгрунтованого і справедливого вироку;

—  пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних епізодів злочинної діяльності (із змінами і доповненнями).

Визначені основні тактичні завдання розслідування в даній ситуації вирішуються шляхом проведення наступного комплексу слідчих дій, оперативно-розшукових та організаційних заходів.

1. Допит обвинуваченого.
2. Проведення ОРЗ, спрямованих на одержання інформації про особистість обвинуваченого, встановлення його злочинних та інших громадських зв’язків.
3. Проведення слідчих дій та ОРЗ, спрямованих на одержання інформації про нові (ще невідомі) епізоди розкрадання, інші злочини та їх співучасників;
4. Призначення експертиз відносно обставин, які можуть заперечуватися обвинуваченим (судово-бухгалтерської, експертизи комп’ютерної техніки та програмного забезпечення тощо).
5. Прийняття заходів по ізоляції від впливу ОЗГ потерпілих та свідків, чиї показання мають ключове значення в кримінальній справі.
6. Організація публікації інформаційних повідомлень у засобах масової інформації про стан розслідування за кримінальною справою, яка має велике суспільно-політичне значення.
7. Пред’явлення обвинувачення в повному обсязі виявлених і доказаних епізодів злочинної діяльності ( в необхідних випадках із змінами і доповненнями) і повторний допит обвинуваченого.

Особливістю названих слідчих дій, оперативно-розшукових і організаційних заходів, що їх відрізняє від однойменних дій в інших ситуаціях, є те, що вони проводяться в атмосфері активної протидії розслідуванню. Це характерно для розслідування економічних злочинів, які було вчинено ОЗГ. Чисельний склад таких груп, до яких, як правило, входять підприємці, керівники і спеціалісти комерційних банків, працівники державних владних структур, а також наявність в їх розпорядженні великих коштів надають їм значних можливостей у створенні різноманітних перешкод слідству у справі притягнення до кримінальної відповідальності всіх винних. Дана обставина накладає своєрідний відбиток як на планування і організацію розслідування в цілому, так і на тактику підготовки і проведення окремих слідчих дій.

Підсумовуючи вищевикладене, треба відзначити, що особливості ситуацій, які складаються на наступному етапі розслідування, в значній мірі визначаються позицією обвинуваченого щодо відношення до пред’явленого обвинувачення. Позиція обвинуваченого певним чином висвітлює і наявність (достатність чи не достатність) доказів в кримінальній справі на даному етапі. Саме на цій основі, на наш погляд, повинна проводитися типізація слідчих ситуацій наступного етапу розслідування при розробці окремих методик, що дозволить сформувати чітку їх структуру.

3.4. Особливості тактики підготовки і проведення окремих слідчих дій

Особливості підготовки і проведення окремих слідчих дій займають важливе місце в методиці розслідування злочинів окремого виду. Але науковцями-криміналістами по-різному вирішується питання про те, в якому структурному елементі методики повинні розглядатися ці питання. Аналіз підручників з криміналістики свідчить, що найчастіше особливості тактики проведення окремих слідчих дій не виділяються в окремий структурний елемент методики, а висвітлюються стосовно початкового і наступного етапів розслідування.

На наш погляд, такі структурні елементи методики розслідування як початковий і наступний етап розслідування повинні бути повністю присвяченими розгляду типових слідчих ситуацій, обумовлених ними тактичних  завдань розслідування і необхідних для їх вирішення комплексів слідчих дій та ОРЗ (черговості проведення слідчих дій та їх поєднання з ОРЗ). Характеристика слідчих дій на початковому і наступному етапах доцільна тільки як характеристика їх комплексів — тактичних операцій. Саме на цьому повинна акцентуватися увага. Аналіз же особливостей підготовки і проведення окремих слідчих дій перевантажував би ці елементи методики розслідування, порушував її структурну чіткість. Тому цілком обгрунтованим є виділення в структурі кожної методики розслідування особливостей тактики проведення окремих слідчих дій  як її самостійного структурного елементу. Такий підхід цілком успішно був використаний авторським колективом українських криміналістів, який підготував спеціальний підручник з методики розслідування окремих видів злочинів [260].

В методиках розслідування розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів у сфері  підприємництва заслуговують окремого розгляду особливості підготовки і проведення наступних слідчих дій: допиту потерпілих і свідків; обшуку і виїмки; допиту підозрюваного (обвинуваченого);  призначення експертиз.

Допит потерпілих і свідків. Показання потерпілих і свідків займають важливе місце в матеріалах кримінальних справ даної категорії. Їх повнота та правдивість залежать від вирішення наступних тактичних  завдань, що повинно враховуватися слідчим:

— правильного визначення кола осіб, які володіють інформацією, що має значення для розслідування;

— визначення можливої зацікавленості свідків в тих або інших результатах розслідування чи залежності від осіб, які зацікавлені в цьому;

— нейтралізації факторів, які негативно впливають на поведінку під час допиту (відмова, ухилення від дачі показань, неправдиві показання);

— врахування соціальних та психологічних особливостей допитуваного;

— вжиття заходів, спрямованих на попередження подальшої відмови від даних правдивих показань.

Потерпілий, як правило, є  потенційно одним з найбільш активних учасників розслідування і досягнення успіху в значній мірі залежить від того, наскільки вдається використати цей потенціал. Поведінка (позиція) потерпілого під час розслідування може проявлятися як в позитивному, так і в негативному аспектах.  Багато в чому це обумовлюється статусом потерпілого, який він має в підприємницькій діяльності. Залежно від цього статусу потерпілих можна розподілити на дві групи, особливості яких повинні враховуватися при визначенні напрямків розслідування, тактики проведення окремих слідчих дій.

Першу групу складають звичайні громадяни – вкладники коштів (дрібні інвестори). Ця категорія потерпілих характерна для розкрадань, вчинених за схемою “Понці”. Безпосередньо вони не беруть активної участі в підприємницькій діяльності. Їх поведінка під час виявлення і розслідування злочину детермінована бажанням повернути втрачені гроші, або принаймні хоча б їх частину. Тому їх позиція спрямована, як правило, на надання всілякої допомоги слідству. Наприклад, під час розслідування розкрадань, вчинених в довірчих товариствах та страхових компаніях, потерпілі нерідко ще до порушення кримінальних справ створювали ініціативні групи (“комітети”), які починали проводити своє “розслідування”. Накопичені такими групами матеріали та свідчення мали велике значення для визначення напрямків розслідування, пошуку і використанню джерел інформації та доказуванню важливих обставин розкрадання коштів.

Другу групу потерпілих складають власники (співвласники) підприємств. Ця категорія потерпілих, як правило, є одночасно і керівниками або іншими посадовими особами суб’єктів підприємницької діяльності. Тобто вони беруть безпосередню активну участь у забезпеченні ефективної роботи підприємства. Лінія поведінки таких осіб під час виявлення і розслідування розкрадань майна та інших пов’язаних з ними злочинів може формуватися під впливом двох факторів: а) бажання повернути втрачене майно; б) бажання уникнути виявлення правоохоронними органами фактів правопорушень з боку самого потерпілого. В окремих випадках підприємці-потерпілі навіть прагнуть зовсім уникнути втручання правоохоронних органів і намагаються повернути втрачене майно самостійно з використанням незаконних методів.

Безумовно, така суперечливість в мотивах потерпілого суттєво впливає на вибір ним лінії поведінки під час допиту. Тому одним з тактичних  завдань цієї слідчої дії є, з одного боку, посилення прагнення потерпілого до відшкодування заподіяних злочином збитків і надання в цьому допомоги слідчому, а з другого — нейтралізація побоювань відносно виявлення його негативної поведінки, правопорушень в підприємницькій діяльності.

Є тактичні особливості і в допиті свідків під час розслідування злочинів даної категорії. Перш за все вони визначаються ставленням свідка до підприємницької діяльності, їх залежністю від тих чи інших осіб. З цієї точки зору свідків можна розділити на кілька груп, врахування яких має тактичне значення.

1. Посадові особи суб’єктів підприємницької діяльності (керівники підприємств, головні бухгалтери та ін.). Поведінка цієї категорії свідків багато в чому схожа з поведінкою потерпілих-підприємців під час розслідування. Їх позиція на допиті також визначається під впливом двох суперечливих мотивів. Але у всіх випадках дана категорія свідків має схильність замовчувати певні факти, що пов’язані з неправомірною поведінкою самого свідка при здійсненні господарчої діяльності.
2. Службовці суб’єктів підприємницької діяльності (рядові працівники бухгалтерій, секретарі-референти, продавці, водії тощо). Їх поведінка під час розслідування злочину багато в чому визначається залежністю від роботодавця та його посадових осіб. Тому вони можуть знаходитися під впливом позиції, вказівок своїх керівників. Але важливо враховувати і можливість існування у таких осіб і своїх інтересів, які можуть не співпадати з інтересами посадових осіб.
3. Посадові особи банківських установ, що обслуговують підприємницькі структури (керівники, головні бухгалтери, начальники відділів тощо). Ця категорія свідків займає таку позицію на допиті, яка залежить від ролі банку в механізмі вчинення розкрадання та інших злочинів. Тому вона може коливатися від позиції надання повної інформації з питань, що цікавлять слідство, до позиції утаювання певних фактів, які компрометують банк та його керівників.
4. Службовці банківських установ (працівники бухгалтерії, економісти, оператори ЕОМ та ін.). Їх поведінка під час розслідування злочину, як і службовців підприємницьких структур багато в чому визначається залежністю від роботодавця та його посадових осіб. Тому вони звичайно також знаходяться під впливом позиції, вказівок своїх керівників. Але їх негативна позиція може бути викликана і прагненням приховати і свої дії, які тим чи іншим чином сприяли здійсненню злочину.
5. Посадові особи і службовці органів державної влади, де реєструвалося підприємство, видавався патент, ліцензія тощо. Поведінка цієї категорії свідків залежить від того, чи були порушені ними певні правила при виконанні ними своїх службових обов’язків. За цим може критися зацікавленість у невстановленні певних фактів, що обумовлює відповідну позицію на допиті.
6. Інші категорії свідків (члени сімей обвинувачених, їх знайомі, сусіди та ін.). Найчастіше показання цих свідків стосуються фактів перебування обвинуваченого в певному місці, способу життя, поведінки тощо. Найбільш впливовим фактором на їх позицію на допиті є стан їх взаємовідносин з обвинуваченим та особисті якості.

Суттєвим фактором, що впливає на тактику підготовки і проведення допитів потерпілих і свідків є така тенденція, як відмова від раніше даних показань на кінцевому етапі розслідування або в судовому засіданні. Як показували узагальнення слідчої і судової практики, проведені у 1988-1989 рр. з цього питання, кожний четвертий свідок і кожний шостий потерпілий в судовому засіданні змінювали свої показання [280]. В дійсний час ця проблема ще більше загострилася, що обумовлює необхідність врахування слідчим такої негативної перспективи в кожному випадку й прийняття відповідних заходів щодо її попередження.

Найбільш ефективним засобом  попередження подальшої відмови потерпілих і свідків від вже даних ними правдивих показань є ретельне проведення перших допитів з максимальною деталізацією показань і негайною їх перевіркою шляхом проведення інших слідчих дій. У зв’язку з цим виключно важливим є використання під час допитів  як допоміжний засіб фіксації аудіо- і відеотехніки. Окрім цього, під час допитів свідки і потерпілі повинні усвідомлювати реальну можливість їх притягнення до кримінальної відповідальності за дачу завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК України). З другого боку, вони повинні також відчувати і підтримку з боку правоохоронних органів в плані забезпечення їх безпеки  відповідно до чинного законодавства.

Виїмка і обшук. Виїмка і обшук є процесуальними засобами вилучення і збереження речових і письмових доказів. Враховуючи високу ймовірність протидії розслідуванню у вигляді переховування або знищення документів, речових доказів за кримінальними справами даної категорії, виїмка і обшук відносяться до невідкладних слідчих дій.

Проведення виїмки в підприємницьких структурах і банківських установах має своєю метою вилучення:

— документів, які визначають економічну структуру і організаційно-правовий статус підприємства та стан фінансового контролю (статут, заосновна  угода, реєстр акціонерів, протоколи загальних зборів акціонерів,  матеріали перевірок податковими, банківськими та інших контрольними органами);

— документів, що свідчать про заняття певним видом підприємницької діяльності  (договори про укладання певних угод: купівлі-продажу, займу, про виконання певних робіт , надання послуг тощо, а також відповідні ліцензії, патенти);

— банківських документів (нормативні документи, що регулюють діяльність банківських установ; функціональні обов’язки працівників банку; документація, що відбиває рух грошових коштів на рахунках комерційних структур тощо);

— касових документів (журнали реєстрації прибуткових і видаткових касових документів, використання грошових чеків, прибуткові касові ордери тощо);

— бухгалтерські  документи (первинні облікові документи);

— підроблені (фальсифіковані) документи  (заосновні, банківські, бухгалтерські тощо), що були використані під час вчинення злочину.

— магнітні носії інформації (диктофонні та відеозаписи нарад, зборів тощо),

— засоби комп’ютерної техніки та програмне забезпечення, а також документи, що відбивають режим їх експлуатації (функціональні обов’язки працівників відділів комп’ютеризації; “роздруковок” комп’ютерних текстів; журналів та інших документів, в яких фіксується робота операторів ЕОМ та технічний стан комп’ютерної системи, збійні ситуації тощо).

Враховуючи різноманітність документів, в яких знайшли відбиття ті чи інші обставини злочину, їх виїмку бажано проводити за участю відповідного спеціаліста в області бухгалтерського обліку, банківської справи чи комп’ютерної техніки.

Слід звернути увагу на те, що в процесі виїмки вилучаються не всі наведені документи  (їх може бути величезна кількість), а, як правило, тільки ті, що мають ключове значення для доказування обставин вчинення розкрадання та інших злочинів. Тобто виїмка має вибірковий характер і спрямована перш за все на забезпечення збереження найбільш важливих документів для проведення ревізій, експертних досліджень, використання їх під час допитів тощо. Інші документи, які не відповідають таким вимогам, але мають бути піддані вивченню чи перевірці, можуть опечатуватися в місцях їх звичайного зберігання і здаватися під охорону.

Треба зазначити, що при розслідуванні розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів у сфері  підприємництва слідчі нерідко стикаються з веденням у комерційних структурах спрощеного бухгалтерського обліку або з відсутністю документів взагалі. Такі ситуації характерні для розслідування шахрайств, вчинених в довірчих товариствах та інших компаніях. Для проведення ревізій, бухгалтерських експертиз в цій категорії справ як вихідні дані про одержання товариством коштів можуть братися за основу договори вкладників та їх свідчення про внесення грошей, а дані про видатки товариства — на підставі документів комерційного банку про виплати, проведені з рахунку товариства. Ці документи одержуються шляхом проведення виїмок у громадян та банківських установах.

Проведення обшуку за місцем проживання і роботи підозрюваного за даною категорією кримінальних справ також має певні особливості. Ці особливості пов’язані перш за все з  завданнями, які вирішуються шляхом цієї слідчої дії та об’єктами пошуку і вилучення. Зокрема, обшук спрямовується на вирішення наступних  завдань.

1. Одержання речових і документальних доказів вчинення розкрадання грошових коштів певним способом (з використанням комп’ютерної техніки; укладенням фіктивної угоди; обманного залучення коштів вкладників, клієнтів; використання підроблених банківських документів; обманного одержання і присвоєння кредиту).

Відповідно об’єктами пошуку і вилучення з врахуванням особливостей  способу вчинення розкрадань та інших злочинів є:

— комп’ютерна система та машинні носії інформації (компакт-диски, дискети, магнітні стрічки ЕОМ), графічні “роздруковки” комп’ютерного тексту тощо;

— фінансові і бухгалтерські документи та їх фрагменти, бланки документів;

— штампи та печатки, друкарські  та копіювальні технічні засоби;

— договори і контракти та їх проекти (фрагменти);

— транспортні документи на перевезення вантажів;

— автобусні, залізничні та авіаційні білети.

2. Одержання доказів наявності злочинних зв’язків з представниками інших комерційних структур (наявності організованої злочинної групи):

— квитанції про сплату телефонних переговорів;

— чорнові записи, зміст яких має значення для кримінальної справи (робочі зошити, календарі, записники тощо);

— фотографії, аудіо- і відеозаписи, що вказують на факти знайомства з певними особами чи перебування в певному місці;

— листи і телеграми.

3. Виявлення і вилучення цінностей, одержаних злочинним шляхом (готівки в національній та іноземній валюті, цінні папери, вироби з дорогоцінних металів та каменів тощо). У зв’язку з вирішенням проблеми забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна, обшук, як правило, поєднується з накладенням арешту на майно з складанням його опису.

Суттєву складність під час проведення виїмки та обшуку має вилучення комп’ютерної техніки та машинних носіїв інформації, яка має значення для розслідування розкрадань майна та інших злочинів. По-перше, ці дії рекомендується виконувати у формі “обшуку-огляду”, під час якого необхідно детально фіксувати не тільки факт вилучення того чи іншого об’єкта, але і детально описувати і фотографувати його місцезнаходження  у взаємозв’язку з іншими виявленими на місці обшуку предметами. По-друге, треба вживати заходів щодо збереження виявлених джерел доказів. Хоча для проведення цих дій рекомендується залучення відповідного спеціаліста, але і сам слідчий повинен володіти мінімумом знань для розуміння роботи комп’ютера та збереження електронної інформації.

Так, треба передбачати можливі заходи, які могли бути вжиті злочинцем для знищення електронної інформації в критичних для нього ситуаціях. З цією метою в програмне забезпечення комп’ютера може бути закладена програма, яка періодично вимагає введення паролю і якщо протягом кількох секунд пароль не введено, то інформація в комп’ютері автоматично знищується. Крім цього, з такою ж метою злочинцями може використовуватися спеціальне обладнання для створення сильного магнітного поля, яке в певний момент може бути введено в дію для знищення комп’ютерної інформації.

З врахуванням особливостей такого об’єкту вилучення, як комп’ютерна техніка та накопиченого слідчого досвіду, в тому числі зарубіжного, рекомендується наступний порядок дій на місці обшуку (виїмки):

1) відсторонити від комп’ютера осіб, що працюють за ним чи знаходяться біля нього, і не приймати від них допомоги в його огляді і вилученні;

2) зафіксувати місцезнаходження комп’ютера, його обладнання і не проводити будь-яких маніпуляцій з ними, якщо їх результат заздалегідь невідомий;

3) у разі наявності у приміщенні вибухових, їдких та токсичних речовин (матеріалів), вжити заходів щодо їх видалення з приміщення;

4) якщо комп’ютер включений – прийняти заходи, щоб ніхто не виключив електропостачання і зафіксувати, яка програма працює;

5) за допомогою спеціаліста виключити комп’ютер і відключити від нього периферійні пристрої, попередньо зафіксувавши порядок їх з’єднання;

6) упакувати окремо кожний пристрій і з’єднувальні кабелі для безпечного транспортування [281; 282, с.74-79; 283, с.6-7].

В протоколі обшуку таким чином повинні знайти відображення наступні відомості: місцезнаходження комп’ютера та його стан (включений-виключений) з фіксацією інформації, виведеної на монітор; елементи  комп’ютерної системи та порядок їх з’єднання а також  описання кожного пристрою  з вказівкою на розміри, найменування фірми-виробника та ідентифікаційного номеру. Треба мати на увазі, що такі джерела доказової інформації  як ЕОМ та її пристрої і компоненти вимагають обережного транспортування і зберігання. Зокрема, їм протипоказані кидки, удари, а також зберігання в приміщеннях з високою температурою (вище кімнатної), підвищеною вологістю тощо. Ці зовнішні несприятливі фактори можуть призвести до втрати інформації та властивостей апаратури.

Допит підозрюваного (обвинуваченого). Показання особи, що вчинила розкрадання або була його співучасником, потенційно є найбільш інформативними, бо ніхто інший не знає краще за неї як з’явився задум на злочин і як він був здійснений. Тому одержання правдивих і повних показань від підозрюваного чи обвинуваченого є важливим тактичним  завданням на всіх етапах розслідування. Її успішне вирішення пов’язано з переконанням цієї особи в необхідності (і вигідності для неї) розкаяння у вчиненні злочину, дачі правдивих свідчень і добровільному  відшкодуванні, заподіяних матеріальних збитків, що враховується судом при винесенні вироку. Для цього потрібне тактично грамотне використання зібраних за кримінальною справою доказів, знання психології та уміння застосовувати методи психологічного впливу [284, с.102-108].

Розкрадання майна та інші пов’язані з ними злочини у сфері  підприємництва вчиняються, як правило, організованими злочинними групами підприємців, працівників банків, спеціалістів та інших осіб, які виконують різні ролі. При затриманні кількох співучасників злочину виникає питання про найбільш ефективну послідовність їх допиту. Аналіз кримінальних справ даної категорії показує, що організатори розкрадань на першому і наступних допитах схильні заперечувати свою вину, давати неправдиві показання, наводячи різноманітні пояснення своїх неправомірних дій. Така схильність менш характерна для співучасників, які відіграли у розкраданні другорядну роль, були втягнуті у злочинну групу (наприклад, шляхом шантажу, обману) або знаходяться в неприязних відносинах з іншими членами ОЗГ. Тому в першу чергу доцільно допитувати саме таких співучасників розкрадань і на основі їх свідчень визначати черговість допиту інших підозрюваних, використовуючи вже встановлені факти.

Для проведення успішного допиту необхідна, перш за все, ретельна підготовка, яка за даною категорією кримінальних справ, зокрема, полягає:

1) у вивченні законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність суб’єктів підприємництва та окремі його види (наприклад, Законів України “Про підприємства в Україні”, “ Про господарські товариства”, “Про страхування”, “ Про цінні папери і фондову біржу”, “Про банки і банківську діяльність”, а також відповідних нормативних актів Президента України, Кабінету міністрів України, Національного банку України);

2) в ознайомленні з профілем діяльності підприємства, яке очолює або в якому працює підозрюваний, його організаційною структурою шляхом вивчення заосновних документів, статуту тощо;

3) в ознайомленні з функціональними обов’язками  підозрюваного;

4) в складанні плану допиту з фіксацією питань до підозрюваного та доказів, нормативних актів, іншої інформації, що можуть бути використані.

Під час опрацювання цих питань бажано звернутись за  консультаціями до спеціалістів в тій чи іншій області підприємницької діяльності (страхуванні, банківській справі, застосуванні комп’ютерних технологій тощо), а іноді  залучати відповідного фахівця до участі в допиті.

Тактика проведення допиту визначається, насамперед, позицією підозрюваного. У зв’язку з цим в криміналістичній тактиці розрізняється ведення допиту в ситуаціях, які умовно розподіляються на безконфліктні і  конфліктні. Характер названих ситуацій є достатньо зручним для систематизації тактичних прийомів допиту [285, с. 127]. Така класифікація є зручною і для розгляду особливостей допиту під час розслідування злочинів окремих видів.

Безконфліктна ситуація має місце тоді, коли підозрюваний бажає говорити правду про вчинений злочин. Основними тактичними  завданнями в цій ситуації є:

— збереження установки допитуваного на дачу правдивих і повних показань;

— встановлення і фіксування показань підозрюваного в повному обсязі його обізнаності про механізм вчинення розкрадання та інших злочинів;

— створення сприятливих умов для активізації пам’яті підозрюваного;

— деталізація показань настільки, щоб кожна обставина могла бути перевірена і підтверджена або спростована іншими доказами.

Безконфліктна ситуація є сприятливою для ведення допиту але і в ній можливі труднощі, зокрема, забування підозрюваним окремих обставин вчинення розкрадання (дат зустрічей і укладання угод, складання документів, перерахування грошей тощо). Їх подолання можливе шляхом пред’явлення підозрюваному відповідних документів ( договорів, платіжних доручень тощо).

Конфліктна ситуація складається тоді, коли підозрюваний дає неправдиві показання в повному обсязі чи в якійсь їх частині. В теорії криміналістичної тактики прийнято вважати конфліктною і ситуацію, коли підозрюваний (обвинувачений) відмовляється давати показання, хоча це є його правом, закріпленим законом (ст. 43, 43-1 КПК України). У зв’язку з цим треба зазначити, що визначення ситуації “конфліктною” є умовним і не означає обов’язкової конфліктності відносин учасників допиту з усіма їх характерними проявами. Це поняття використовується лише для констатації факту – людина не бажає говорити правду. Конфліктність тут означає необхідність для слідчого імітації і врахування міркувань (рефлексії) підозрюваного в прагненні уникнення відповідальності. І це є однією з закономірностей діяльності слідчого на шляху вирішення  завдань кримінального судочинства [202, с.7].

Окрім застосування загальних рекомендацій з тактики ведення допиту в конфліктній ситуації, при розслідуванні розкрадань та інших злочинів у сфері  підприємництва важливо враховувати специфічні прояви протидії з боку підозрюваних. Узагальнення практики розслідування за кримінальними справами даної категорії свідчить, що типовою лінією поведінки підприємців в даній ситуації є заперечення вини у вчиненні розкрадання з посиланням на:

а) форсмажорні обставини, які нібито перешкодили виконанню умов укладеної угоди;

б) розкрадання, вчинене співробітником підприємства, який переховується від слідства;

в) вчинення крадіжки (грабежу, розбою) матеріальних цінностей, грошей з приміщення підприємства незнайомими особами.

Посилання на форсмажорні обставини.[14] Така аргументація обвинуваченого часто обумовлена прагненням уникнути відповідальності за розкрадання коштів, одержаних в результаті укладення певної угоди з іншими підприємцями або громадянами-вкладниками. Виникненням форсмажорних обставин може пояснюватись неспроможність виконання умов угоди — здійснення певних дій з боку обвинуваченого підприємця (поставки товару, за який вже одержано гроші на умовах попередньої оплати), або виконання фінансових зобов’язань (повернення грошових вкладів і процентів за ними).

Таким чином, обвинувачений може намагатися звести вчинений ним злочин до невиконання цивільно-правових зобов’язань, тобто перевести кримінальну справу в площину цивільно-правових відносин. При цьому обвинувачений відверто може розраховувати на необізнаність слідчого у законодавчому регулюванні ситуацій, пов’язаних з виникненням “форс-мажору”.

Наприклад, президент СП «Енграм-Харків» Щетинський, обвинувачений у заволодінні шахрайським шляхом понад 400 тис. грн. громадян,  винним себе не визнав і пояснив, що мало місце не розкрадання, а невиконання фінансових зобов’язань, викликане тимчасовим тяжким фінансовим станом підприємства. Тяжке фінансове становище СП «Енграм-Харків», на думку Щетинський, виникло з-за наступних обставин:

1) перекриттям вулиці у зв’язку з ремонтними роботами, на якій знаходились магазини СП, що суттєво зменшило кількість покупців і, відповідно, торговельний оборот магазинів;

2) збільшенням розміру державного мита на імпортні товари;

3) затриманням на митниці партії товару СП «Енграм-Харків» (продуктів харчування з Австрії);

4) необхідністю повернення вкладів та здійснення виплат дивідендів утримувачам облігацій, за якими наступив строк виконання зобов’язань [138].

У зв’язку з виникненням подібних ситуацій під час допиту обвинуваченого, треба мати на увазі, що обставини, які визначаються як форсмажорні,  повинні бути, по-перше, поза сферою контролю невиконуючої сторони (у наведеному прикладі п. 4 явно не відповідає цій вимозі). По-друге, це повинні бути такі обставини, які дійсно могли вплинути і вплинули на умови виконання зобов’язань (з цієї точки зору викликає сумнів п.1 в аргументації обвинуваченого у наведеному прикладі).  По-третє, сторона, що знаходилася під впливом “форс-мажору”, повинна повідомити про це іншу сторону і вжити заходів щодо усунення цих обставин. При цьому «форс-мажор»  автоматично подовжує термін виконання зобов’язань на весь період його дії  та ліквідації   наслідків.

Враховуючи ці положення, необхідно під час допиту підозрюваного детально встановити:

— час появи форсмажорних обставин;

— як конкретно вони вплинули на умови виконання угоди;

— які заходи було вжито щодо їх усунення тощо.

Якщо під час допиту слідчий не володіє даними для спростування посилань обвинуваченого, необхідно встановити факти існування форсмажорних обставин шляхом проведення відповідних слідчих дій. Встановлення цих обставин повинно матися на увазі, зокрема,  під час підготовки і призначення ревізій, судово-бухгалтерських та фінансово-економічних експертиз.

Посилання на розкрадання, вчинене співробітником підприємства, який переховується від слідства. Така позиція обвинуваченого є типовою під час розслідування розкрадань, вчинених організованою групою осіб, частина яких не була затримана і переховується від слідства. В такій ситуації можливі три версії, кожна з яких повинна ретельно перевірятися: 1) розкрадання майна вчинене в повному обсязі співробітником підприємства, що переховується від слідства; 2) розкрадання вчинене обвинуваченим спільно з співробітником; 3) вчинено два окремих розкрадання обвинуваченим і співробітником.

Під час допиту обвинуваченого треба детально встановити його аргументацію і провести ретельну перевірку названих версій, результати якої повинні знайти відображення  у відповідних матеріалах  кримінальної справи. Одержані докази вчинення розкрадання іншими співробітниками, посадовими особами, що переховуються є основою для прийняття рішення про порушення кримінальних справ, їх об’єднання чи виділення в окреме провадження тощо.

Ігнорування аргументації обвинуваченого призводить до неповноти слідства і є підставою для повернення кримінальної справи за рішенням суду на додаткове розслідування. Так, у кримінальній справі відносно генерального директора довірчого товариства «Левіта» (м. Київ) Томзи З.П. не були перевірені його доводи про те, що співробітник товариства Огризков викрав кошти в сумі близько 1 млн. доларів США, які здали вкладники. За ствердженням Томзи, саме це було причиною припинення виплати дивідендів вкладникам. Доводи обвинуваченого не було прийнято до уваги і не перевірено, що стало підставою для повернення цієї справи Київським міським судом на додаткове розслідування [286].

Посилання на вчинення крадіжки (грабежу, розбою) матеріальних цінностей, грошей з приміщення підприємства незнайомими особами. Така позиція обвинуваченого теж нерідко зустрічається і її також можна вважати типовою для розслідування за кримінальними справами даної категорії. Аргумент обвинуваченого досить простий, оскільки  кошти (матеріальні цінності) підприємства було викрадено, то воно і не змогло виконати свої зобов’язання.

В такій ситуації можливі три версії, кожна з яких повинна ретельно перевірятися: 1) крадіжка дійсно мала місце і вплинула на фінансове становище підприємства; 2) крадіжка дійсно мала місце, але була незначною і не могла вплинути на фінансовий стан підприємства; 3) крадіжка була інсценована з метою маскування розкрадання, вчиненого посадовими особами підприємства; 4) крадіжки не було, заява обвинуваченого є надуманою з метою ухилення від відповідальності за розкрадання.

Так, у кримінальній справі по обвинуваченню директора товариства “Рантьє” Давидова І.В. та інших у шахрайстві   відносно громадян – вкладників на допиті обвинувачений вини своєї не визнав. При цьому він пояснив, що одержані від громадян гроші були забрані  з сейфу товариства незнайомими йому молодими чоловіками, які одного разу прийшли до його кабінету і стали вимагати платню за зайняття підприємницькою діяльністю. Коли він відмовився, то йому стали погрожувати розправою з сім’єю, а потім взяли ключі від сейфу,  забрали звідти  гроші і зникли. Побоюючись розправи, він потім довгий час не з’являвся на підприємстві, а потім і зовсім поїхав з м. Харкова (Давидов довгий час переховувався від вкладників, а потім і від органів слідства). Оскільки кошти вкладників були вкрадені, займатися підприємницькою діяльністю він не міг, тому і не виконав своїх зобов’язань [287].

За такої ситуації розслідування повинно бути спрямоване на перевірку заяви обвинуваченого про вчинення злочину. Тому обвинувачений повинен бути детально допитаний:

а) про обставини вчинення злочину (час, кількість злочинців, їх прикмети, порядок дій кожного з співучасників, сума  забраних грошей тощо);

б) хто з співробітників товариства  був свідком злочину і хто з них знав (узнав) про це;

в) які заходи вживалися у зв’язку з вчиненням злочину і ким;

г) чи подавалася заява до правоохоронних органів тощо.

Вже під час допиту при правильній тактиці його проведення неправдивість заяви обвинуваченого може бути встановлена. В подальшому показання обвинуваченого перевіряються шляхом проведення інших слідчих дій, що обов’язково повинно знайти відбиття в матеріалах кримінальної справи.

Призначення експертиз. При розслідуванні розкрадань майна та інших економічних злочинів, вчинених в процесі підприємницької діяльності, слідчий постійно стикається з необхідністю встановлення обставин, які потребують застосування різноманітних спеціальних знань. Застосування спеціальних знань може мати непроцесуальну і процесуальну форми. З них найбільш досконалою і відпрацьованою є призначення експертизи.

Перш за все, при розслідуванні вказаних злочинів виникає потреба в вирішенні питань, які відносяться до предмету судово-економічних експертиз. Як клас судово-економічні експертизи мають своїм предметом стан і результати економічної діяльності суб’єктів економічних відносин, а об’єктом їх дослідження є показники цієї діяльності [288, с.33]. Як свідчить слідча практика, для даної категорії кримінальних справ характерне призначення, зокрема, судово-бухгалтерських і фінансово-економічних експертиз.

Крім того, в залежності від способу вчинення розкрадання та його приховування, нерідко виникає  потреба в призначенні криміналістичної експертизи документів, яка зараз у результаті  застосування злочинцями новітніх знарядь і способів підробки документів має нові напрямки досліджень. Все частіше у зв’язку з використанням злочинцями комп’ютерної техніки для здійснення розкрадань грошових коштів виникає потреба призначення експертизи засобів електронно-обчислювальної техніки та програмного забезпечення, підготовка і проведення якої має специфічні особливості [289; 290].

Враховуючи ту обставину, що підготовка і призначення названих експертиз тісно пов’язані з іншими формами використанням спеціальних знань протягом розслідування за кримінальними справами вказаної категорії, ці питання разом з призначенням ревізій детально розглядаються в окремому розділі нашого дослідження.

Висновки до розділу 

1. У криміналістичній методиці важливу функцію виконують поняття слідчої ситуації та етапу розслідування, трактування яких на даний час має проблематичний характер.

Існує два підходи до тлумачення поняття слідчої ситуації. Перший відбиває практичний аспект – слідча ситуація розглядається як багатокомпонентна сукупність умов (інформаційного, процесуального, психологічного, тактичного, матеріально-технічного характеру), в яких здійснюється розслідування в певний його момент (конкретна слідча ситуація). При другому підході до уваги береться тільки інформаційний  компонент умов розслідування як найбільш значущий — слідча ситуація розглядається як сукупність інформації (доказів та оперативно-розшукових відомостей), яка найбільш характерна для певного етапу розслідування у кримінальних справах окремих категорій (типова слідча ситуація).

Обидва підходи, які умовно можна визначити як практичний і теоретичний, виконують в наукових дослідженнях корисні але різні функції. Практичний аспект повинен використовуватися для визначення структури конкретної слідчої ситуації і орієнтування зусиль слідчого на одержання інформації про її складові частини і прийняття відповідних заходів при підготовці і проведенні окремих слідчих дій (сфера криміналістичної тактики). Теоретичний аспект має дещо інше призначення – повинен використовуватися, перш за все, як інструмент наукових досліджень для побудови методик розслідування злочинів окремих видів (сфера криміналістичної методики).

2. В окремих методиках типові слідчі ситуації використовуються в межах початкового і наступного етапів розслідування. Але тут є складнощі, які обумовлюються тим, що визначення суттєвості етапів розслідування та їх меж на даний час є спірним. У цій проблемі також має місце дві точки зору, які умовно можна визначити як “ситуативна” і “процесуальна”. Ситуативний підхід полягає у тому, що тлумачення змісту і меж етапів розслідування пов’язується з проведенням слідчих дій та ОРЗ, які були обумовлені слідчою ситуацією, що склалася. Наприклад, початковий етап розслідування вважається закінченим з моменту проведення слідчих дій, які були продиктовані існуючими умовами незалежно від вирішення завдань розслідування. З-за того, що початковий етап розслідування обмежується формальним проведенням невідкладних слідчих дій, незалежно від їхнього результату, виникає таке положення, коли в окремій методиці одна і та ж слідча ситуація розглядається як на початковому, так і на наступному етапах розслідування.

“Процесуальний” підхід полягає в тому, що в основу розмежування етапів розслідування покладено прийняття слідчим такого процесуального рішення як притягнення особи в якості обвинуваченого. Це дозволяє при побудові методик розслідування уникнути повторів слідчих ситуацій і слідчих дій на початковому і наступному етапах розслідування. Тому етап розслідування — це певний проміжний пункт в процесі розслідування злочину, який характеризує стан слідства з точки зору повноти вирішення його завдань і визначається прийнятими процесуальними рішеннями у кримінальній справі

3. Базуючись на загальному понятті етапу розслідування дається визначення початкового етапу розслідування як проміжку розслідування злочину, який охоплює слідчі дії та ОРЗ, що проводяться з моменту порушення кримінальної справи до притягнення особи як обвинуваченої.

Узагальнення кримінальних справ про розкрадання майна, які були вчинені з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, дає підстави для виділення типових слідчих ситуацій початкового етапу розслідування, коли кримінальна справа порушується відносно:

1) працівника комерційної структури (посадової особи) на підставі матеріалів службового розслідування чи документальної ревізії, проведених спеціалістами даної комерційної структури;

2) керівника підприємницької структури на підставі матеріалів перевірки правоохоронними органами заяви керівника іншого підприємства про обманне заволодіння його майном;

3) керівників фінансової компанії на підставі матеріалів перевірки правоохоронними органами заяв громадян про присвоєння внесених ними коштів;

4) матеріалів ревізії (перевірки) діяльності комерційної структури, проведеної за ініціативою контролюючих чи правоохоронних органів;

5) керівників підприємницької структури — клієнта комерційного банку на підставі матеріалів, поданих банком в правоохоронні органи.

Наведені ситуації в значній мірі обумовлюють особливості тактичних задач розслідування та  черговість проведення слідчих дій та ОРЗ.

4. Наступний етап розслідування являє собою проміжок розслідування злочину, який охоплює слідчі дії та ОРЗ, що проводяться після пред’явлення особі обвинувачення  до складання обвинувального висновку. Він включає в себе вирішення таких завдань:

1) формування системи доказів щодо обвинувачення особи в повному обсязі у вчиненні розкрадання майна та інших пов’язаних з ним злочинів;

2) встановлення всіх співучасників розкрадання та інших злочинів, збір доказів для їх обвинувачення;

3) встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів і прийняття заходів щодо їх усунення;

4) забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних розкраданням, та можливої конфіскації майна (якщо це завдання не було повністю вирішено на початковому етапі);

5) збір інформації про особистість обвинуваченого, необхідної для винесення судом обгрунтованого і справедливого вироку.

Наступний етап розслідування відіграє важливу роль в структуризації кожної окремої методики, дозволяє сформулювати рекомендації, орієнтовані на типові слідчі ситуації, які характерні саме для цього проміжку розслідування. Виділення типових слідчих ситуацій, які б не просто повторювали ситуації початкового етапу, можливе лише тоді, коли  за основу типізації береться рубіж пред’явлення обвинувачення, наявність доказів про вчинення  одного злочину або кількох, а також реагування особи на пред’явлене обвинувачення і її позиція відносно участі в проведенні слідчих дій.

З урахуванням ставлення обвинуваченого до пред’явленого йому обвинувачення на наступному етапі розслідування можуть бути виділені такі типові слідчі ситуації, які визначають черговість проведення слідчих дій та тактику їх проведення:

1) обвинувачений визнає себе винним у повному обсязі пред’явленого обвинувачення у скоєнні розкрадання майна та інших пов’язаних з ним злочинів;

2) обвинувачений визнає себе винним в частині пред’явленого йому обвинувачення;

3) обвинувачений не визнає себе винним у повному обсязі пред’явленого обвинувачення.

Позиція обвинуваченого є найбільш суттєвим фактором, що висвітлює  наявність (достатність чи не достатність) доказів в кримінальній справі на даному етапі. Саме на цій основі повинна проводитися типізація слідчих ситуацій наступного етапу розслідування при розробці окремих методик, що дозволить сформувати чітку їх структуру.

5. При розслідуванні злочинів у сфері підприємницької діяльності існують специфічні фактори, які суттєво впливають на особливості підготовки і проведення окремих слідчих дій:

—  характер задач, які вирішуються шляхом проведення окремої слідчої дії;

— особливості об’єкту (суб’єкту), який є носієм інформації, що має значення для справи;

— статус учасників кримінального  процесу  у підприємницькій діяльності (посадові особи і службовці суб’єкта підприємницької діяльності, службовці банківських установ, клієнти комерційних структур тощо) ;

— наявність у слідчого засобів, необхідних для проведення певної слідчої дії, а також сприятливих для цього умов.

Розділ 4. Використання спеціальних знань при розслідуванні корисливих злочинів у сфері підприємництва

4.1. Поняття спеціальних знань, форми та суб’єкти використання при розслідуванні злочинів

Одним із напрямків підвищення ефективності виявлення і розслідування злочинів є більш широке використання спеціальних знань в діяльності правоохоронних органів. В криміналістиці останнього часу цьому напрямку досліджень, де існує ціла низка проблем, приділяється значна увага [291; 292; 293].

У кримінальних справах про розкрадання майна у сфері підприємництва та інші економічні злочини органу дізнання, слідчому і суду досить часто буває необхідно встановлювати юридично значущі обставини та зв’язки, які недоступні безпосередньому сприйняттю людини без спеціальної підготовки [294]. Найчастіше підготовка, вчинення і приховування злочинів вказаної категорії здійснюється на фоні легальної господарчої діяльності і являє собою переплетіння значної кількості управлінських, бухгалтерських, фінансових та інших операцій. Вичленити з цієї сукупності злочинні діяння досить важко. Оперативний працівник і слідчий без допомоги спеціалістів в тій чи іншій галузі знань нерідко опиняються в становищі, коли, образно кажучи, їм треба розкрити секрети фокусника,  керуючись тільки враженнями глядачів.

Чинний кримінально-процесуальний закон пов’язує використання спеціальних знань та навичок під час розслідування злочинів, перш за все, з призначенням експертизи (ст. 75 КПК України) та участю спеціаліста при проведенні слідчих дій (ст. 128-1 КПК України). При цьому треба зазначити, що в законі не визначається поняття спеціальних знань, не розкривається їх зміст. Повсякденна ж практика свідчить, що форми використання спеціальних знань під час досудового слідства значно ширші тих, що передбачені в законі. Але в процесуальній і криміналістичній теорії ці питання розроблені явно недостатньо і, відповідно, не створено належних умов для їх вирішення на практиці. В підручниках і навчальних посібниках з криміналістики, як правило, викладається лише одна форма використання спеціальних знань – судова експертиза і, рідше – участь спеціаліста в слідчих діях. Дослідженню інших форм залучення спеціальних знань та їх роль в розкритті і розслідуванні злочинів приділяється явно недостатньо уваги. Це породжує  на практиці численні правові, організаційні та інші проблеми залучення спеціалістів на стадії досудового слідства, використання результатів їх роботи в доказуванні. І особливо гостро вони проявляються під час розслідування розкрадань майна та інших злочинів, що вчиняються з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Саме ця обставина і обумовила необхідність розгляду деяких загальних положень використання спеціальних знань в даній роботі.

В кримінально-процесуальній  і криміналістичній літературі фахівці намагалися дати узагальнююче визначення поняття “спеціальні знання”, але все ж таки єдиного підходу не змогли виробити. Загальновизнано, що це такі знання, якими володіє обмежене коло осіб і надбані вони в результаті спеціальної освіти, досвіду практичної діяльності в певній сфері. Тобто спеціальні знання є результатом певної професійної підготовки і, як вважається, повинні відповідати сучасному рівню розвитку науки.

На відміну від знань життєвих (буденних) спеціальні знання є науковими і, як справедливо відзначають М.Г. Щербаковський і О.О. Кравченко, складаються із знань теоретичних і практичних [295, с.5]. Теоретичні знання – це систематичне описання певного об’єкта, що розкриває його внутрішню суттєвість, природу та закономірності існування і розвитку. Практичні знання (досвід) накопичуються в процесі практичної діяльності людини в певній галузі і представляють собою відомості про засоби тієї чи іншої діяльності, способи їх застосування, найбільш раціональну поведінку в певних ситуаціях. З практичними знаннями пов’язується поняття навичок, які спеціаліст, залучений до участі в слідчій дії, зобов’язаний використовувати для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів (ч. 2 ст. 128-1 КПК). Навички – це дії, які в результаті багатократного повторювання в процесі певної діяльності виконуються автоматично. Теоретичні і практичні знання взаємно інтегруються і їх виділення в “чистому” вигляді є досить умовним і має, перш за все, методичну мету. Як відомо, практика є критерієм істинності теорії, а теорія в багатьох випадках являє собою узагальнення практики.

Розглядаючи суттєвість спеціальних знань та їх роль у розкритті і розслідуванні злочинів, не обминути питання про їх співвідношення з юридичними знаннями. Є цілком очевидним, що знання і навички, одержані оперативним працівником, слідчим, прокурором, суддею в результаті навчання в учбовому юридичному закладі та практичної діяльності за фахом повинні бути визнані спеціальними в загальному розумінні цього терміну. Ці знання використовуються в кримінальному процесі для встановлення і оцінки певних фактів, що породжують юридичні наслідки. Але саме ці знання закон не відносить до спеціальних. В кримінально-процесуальному законодавстві термін “спеціальні знання” використовується в противагу обов’язковим юридичним знанням, якими повинні володіти юристи-професіонали.

В сучасній літературі викладено різні точки зору відносно приналежності юридичних знань (і в їх складі криміналістичних) до спеціальних. Окремі автори дають визначення поняття спеціальних знань, з якого витікає, що всі юридичні знання можуть вважатися спеціальними. Так, Ю.Г. Корухов вважає спеціальними знаннями їх сукупність у певній галузі сучасної науки, техніки або мистецтва, які застосовуються з метою доказування [296, с.17-18]. За змістом такого визначення спеціальних знань одержання слідчим допомоги у вирішенні юридичних питань від більш досвідченого колеги або юриста-науковця виглядає як залучення спеціаліста. Але  цілком очевидно, що в такому підході буде мати місце логічна заміна кримінально-процесуального змісту поняття спеціальних знань на загальновикористовуване. Адже сам факт допомоги слідчому у прийнятті правових рішень не має процесуального значення – за них він сам несе відповідальність. В противному випадку мова може йти про професійну нездатність такого слідчого.

Інші автори вважають, що будь-які юридичні знання не повинні розглядатися в кримінально-процесуальному розумінні як спеціальні [297, с.3; 298, с.7]. Такий підхід виключає з числа спеціалістів, що залучаються до розслідування злочинів,  юристів — співробітників експертних установ. Але це суперечить існуючій практиці.

На наш погляд, більш точною є позиція тих криміналістів, які вважають, що до спеціальних не можна відносити юридичні знання з кримінально-правової оцінки діянь і вирішення питань процесуального характеру. Знання ж з області криміналістичної техніки повинні вважатися спеціальними, оскільки вони є результатом пристосування технічних та природничих наук до потреб слідчої практики [299, с.6-7; 295, с.8]. І хоча криміналістична підготовка є обов’язковим компонентом професії юриста, як свідчить повсякденна практика, спеціалізація у використанні криміналістичних засобів є нагальною необхідністю у справі підвищення ефективності розслідування злочинів. Природа криміналістичних знань і засобів, необхідність  глибокої спеціалізації в їх застосуванні під час розслідування злочинів дає підстави віднести до складової частини спеціальних знань в процесуальному розумінні розроблені методики збирання і дослідження речових доказів, які грунтуються на досягненнях природничих і технічних наук, відповідних теоретичних положеннях. Треба зазначити, що спеціальні знання використовуються не тільки для одержання доказів, але і для одержання різноманітної орієнтуючої інформації, яка полегшує прийняття тактичних і процесуальних рішень у кримінальній справі. У зв’язку з цим слід мати на увазі, що це можливо в кількох різновидах діяльності правоохоронних органів: 1) в оперативно-розшуковій діяльності; 2) на стадії прийняття рішення про порушення кримінальної справи; 3) при проведенні досудового слідства; 4) в судовому розгляді кримінальної справи.

В залежності від процесуальної урегульованості порядку застосування спеціальних знань в названих видах діяльності чи неврегульованості і, відповідно, відбиття результатів у процесуальних документах виділяються непроцесуальна і процесуальна форми.

Непроцесуальна форма використання спеціальних знань має місце тоді, коли вони застосовуються до порушення кримінальної справи або за порушеною кримінальною справою але результати цього не відбиваються у процесуальних документах. Аналіз слідчої практики, нормативних і літературних джерел з даної проблематики дає підстави для віднесення до непроцесуальних форм наступних прикладів використання спеціальних знань.

1. Залучення спеціаліста щодо застосування криміналістичної техніки і методів до участі в оперативно-розшукових заходах. Мається на увазі передбачене п.п. 9, 11 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”  та ст. 15 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з  організованою злочинністю” негласне одержання інформації із застосуванням фотографування, відео-, кіно- і аудіозапису, як засобів документування дій злочинців, результати яких, як правило, не мають  значення доказів у кримінальній справі. Застосування технічних засобів документування дій злочинців можливе як до порушення кримінальної справи, так і після цього. Суб’єктом цієї форми використання спеціальних знань виступає фахівець у застосуванні названих технічних засобів, процесуальний статус якого законодавчо не визначається. Порядок залучення спеціаліста, його права та обов’язки, питання взаємодії з працівниками оперативних служб регулюється Настановою про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України (затверджене наказом МВС України № 682 від 30.08.1999 р.).
2. Відомчі ревізії і розслідування. Вони проводяться поза рамками кримінального процесу за ініціативою органів управління держави чи іншого власника майна для встановлення фактів, що мають певне юридичне значення. Наприклад, це можуть бути документальні ревізії, аудиторські перевірки, товарознавчі дослідження та інші, які проводяться спеціалістами окремого підприємства, організації, установи чи відомства. Більшість з них спрямована на здійснення контролю за використанням коштів, діяльністю посадових і матеріально-відповідальних осіб, встановлення причин негараздів або аварій. За результатами цих перевірок і розслідувань складаються документи, які використовуються, перш за все, зацікавленими юридичними особами і відомствами. Але вони можуть бути залучені і до кримінального судочинства та використані як підстави для порушення кримінальної справи під час виявлення ознак злочину. В цьому випадку “акти”, “висновки” та інші документи залучаються до кримінальної справи як витребувані документи згідно зі ст. 66 КПК України. Вони можуть розглядатися як джерела доказів в розумінні інших (непроцесуальних) документів (ст. 83 КПК України).

Суб’єктом даної форми використання спеціальних знань виступають фахівці (ревізори, бухгалтери, економісти, товарознавці та ін.), які працюють у конкретному відомстві, установі, організації чи на підприємстві, Але їх правовий статус кримінально-процесуальним законодавством не визначається.

3. Ревізії і перевірки, що проводяться за вимогою правоохоронних органів. Ініціатива в їх проведенні належить органу дізнання – до порушення кримінальної справи, або слідчому – після її порушення для встановлення юридично значущих фактів. Це характерно для діяльності щодо виявлення і розслідування різноманітних економічних злочинів. Метою таких ревізій і перевірок є цілеспрямоване виявлення за допомогою спеціалістів фактів, що вказують на ознаки злочину. Під час їх проведення за ініціативою органу дізнання метою є виявлення підстав для порушення кримінальної справи. Акти ревізій і перевірок розглядаються в матеріалах кримінальної справи як інші (непроцесуальні) документи, що є джерелами доказів.

Суб’єктами такої форми використання спеціальних знань виступають фахівці – ревізори контрольно-ревізійної служби в України, статус яких кримінально-процесуальним законодавством також не визначається. Відповідно до ст. 2 Закону України “ Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” головним її завданням є здійснення  державного  контролю  за    витрачанням    коштів    і матеріальних цінностей, їх  збереженням,  станом  і  достовірністю бухгалтерського обліку і звітності юридичними особами, які одержують кошти з державного бюджету. Суб’єктами цієї форми використання спеціальних знань можуть бути також фахівці ревізійної служби НБУ, яка здійснює контрольні функції відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 р., Закону України “Про Національний банк України” від 20.05.1999 р. і Положення про ревізійну службу НБУ (затверджене наказом НБУ № 67 від 01.07.1993р. ).

4. Перевірочні дослідження матеріальних об’єктів в стадії порушення кримінальної справи. У Настанові про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України поряд з експертними дослідженнями передбачається проведення досліджень за завданнями оперативно-розшукових підрозділів. Як показує слідча і оперативно-розшукова практика проводяться такі дослідження, найчастіше, в експертних установах за ініціативою органа дізнання для вирішення питання про порушення кримінальної справи, коли встановити юридично значущі обставини можливо тільки в результаті застосування спеціального дослідження: техніко-криміналістичного, медичного, товарознавчого, хімічного тощо. Крім експертних установ, дані дослідження проводяться в спеціалізованих лабораторіях санепідемстанцій, аптекоуправлінь, інспекцій пробірного нагляду тощо. Результати досліджень відбиваються в документах, які називаються “довідкою” або “актом” і підписуються фахівцем, який проводив дослідження. Зважаючи на те, що такі дослідження не передбачені чинним кримінально-процесуальним законодавством, вони проводяться до порушення кримінальної справи з метою перевірки результатів оперативно-розшукових заходів і виявлення матеріальних ознак злочину, М.Г. Щербаковський і І.І. Золотухін пропонують іменувати їх “перевірочними дослідженнями” [300].

Результати перевірочних досліджень не мають доказового значення і використовуються тільки як задокументована думка фахівця, тобто основа для обгрунтованого порушення кримінальної справи. З цього можна зробити висновок, що суб’єктом використання спеціальних знань у цьому випадку виступає фахівець, статус якого також не визначається кримінально-процесуальним законодавством.

5. Попереднє дослідження матеріальних слідів злочину на досудовому слідстві. Цей різновид непроцесуальної форми застосування спеціальних знань має місце під час проведення слідчих дій (найчастіше огляду місця події) або зразу після їх закінчення і має на меті оперативне забезпечення слідства орієнтуючою інформацією для встановлення обставин злочину, розшуку і затримання злочинця. Чинним кримінально-процесуальним законодавством ця діяльність не регламентується. Ця робота проводиться співробітниками експертно-криміналістичних установ і регулюється Настановою про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України.

Оскільки попереднє дослідження процесуально не регламентується, а його висновки не мають доказового значення, то його проведення має певні обмеження. Зокрема, при такому дослідженні повинні бути прийняті заходи щодо забезпечення збереження об’єктів, що досліджуються. При цьому не повинні застосовуватися методи, які змінюють властивості речових доказів, що може вплинути на результати наступних експертних досліджень, які в подальшому є обов’язковими. Методичною основою попереднього дослідження є розроблені у відповідних галузях судової експертизи способи і експрес-методи вивчення об’єктів.

6. Дослідження, що проводяться при перевірці обліку кримінальної реєстрації. На цей вид досліджень як на форму використання спеціальних знань вперше звернули увагу М.Г.Щербаковський і О.О.Кравченко [295]. На їх погляд, в них виникає потреба як в процесі проведення ОРЗ до порушення кримінальної справи, так і під час досудового слідства. Інформаційне забезпечення розкриття і розслідування злочинів покладається на інформаційні (бюро) і експертно-криміналістичні (відділи, управління, центри) підрозділи органів внутрішніх справ. За своєю суттю обліки кримінальної реєстрації являють собою основану на спеціальних знаннях систему накопичення, зберігання і використання криміналістично значущих об’єктів або інформації про них, призначену для розкриття і розслідування злочинів. В більшості випадків звернення до обліків потребує не тільки пошуково-перевірочних дій, але й проведення попередніх криміналістичних досліджень (трасологічних, балістичних, техніко-криміналістичних та ін.). Таким шляхом вирішуються завдання одержання довідкової інформації про об’єкт, що можливо вже потрапляв в орбіту кримінального судочинства, встановлення причетності до злочину конкретних осіб, скоєння однією і тією ж особою кількох злочинів тощо.

Механізм використання цієї форми спеціальних знань полягає в поданні слідчим чи органом дізнання запиту в інформаційний або експертно-криміналістичний підрозділ про ту чи іншу інформацію з надсиланням відповідних матеріалів (дактилокарт і фотографій осіб, підроблених документів, слідів рук, взуття, знарядь зламу вилучених з місць подій тощо). Пошукові дії в інформаційних масивах вказаних підрозділів супроводжуються ідентифікаційними дослідженнями за методиками, які розроблені у відповідних родах криміналістичних експертиз. Результати цієї роботи відбиваються у довідці встановленої форми, яка надсилається ініціатору запиту. Довідка не є джерелом доказів, має орієнтуюче значення, а тому за результатами облікових перевірок і досліджень, як правило, призначаються відповідні експертизи.

7. Консультативна допомога фахівців. Подібне використання спеціальних знань можливе як до порушення кримінальної справи, так і після прийняття цього процесуального рішення. Основна відмінність консультації від попередніх досліджень полягає в тому, що для надання порад не потребується ніяких досліджень. Для цього використовується вже накопичений досвід фахівця з урахуванням особливостей конкретних обставин.

Консультативна допомога надається в усній або письмовій формі. Письмова консультація може надаватися  як фізичними, так і юридичними особами (експертними закладами, профільними науково-дослідними інститутами, вищими учбовими закладами та іншими установами і закладами) за письмовим поданням органу дізнання або слідчого. За своєю суттю консультація є думкою фахівця, яка має тільки орієнтуюче значення в кримінальній справі. Навіть якщо вона викладена письмово, то вона не може розглядатися як документ — джерело доказів, оскільки не утримує процесуальних гарантій достовірності викладених відомостей. Консультація може слугувати тільки підставою для прийняття тих чи інших тактичних або процесуальних рішень. Але відповідальність за це рішення повністю несе та посадова особа, що прийняла його.

Підсумовуючи розгляд непроцесуальних форм використання спеціальних знань, можна відзначити, що їх суб’єктом завжди виступає фахівець, кримінально-процесуальний статус якого чинним законодавством не визначається.

Процесуальні форми використання спеціальних знань відіграють більш значущу роль під час розслідування злочинів ніж непроцесуальні форми. Пояснюється це, перш за все, тим що факт застосування спеціальних знань у таких випадках відбивається у процесуальних документах (постановах, протоколах слідчих і судових дій, висновках експертів), порядок складання яких визначений у нормах кримінально-процесуального законодавства. Додержання встановлених правил складання процесуальних документів є засобом забезпечення достовірності відбитих в них фактів. Різниця між результатами непроцесуального і процесуального використання спеціальних знань витікає з того правила, що факти, встановлені при непроцесуальних діях повинні бути перевірені процесуальним шляхом. Це є одним з найважливіших постулатів доказування.

Процесуальні форми використання спеціальних знань застосовуються як для самостійного вирішення певних завдань розслідування, так і для перевірки фактів, встановлених непроцесуальним шляхом. До них належать наступні випадки використання спеціальних знань.

1. Залучення спеціаліста до участі в проведенні слідчих дій (ст. 128-1 КПК України). Суб’єктом застосування цієї форми спеціальних знань виступає процесуальна фігура “спеціаліст”. Спеціаліст – це особа, що володіє спеціальними знаннями, навиками і викликана для сприяння у виявленні, закріпленні та вилученні доказів під час проведення слідчої дії [301; 299; 302]. Він звертає увагу  слідчого  на  обставини,  пов’язані   з виявленням  та  закріпленням  доказів,  дає пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при її проведенні. Спеціаліст вправі   звертатися   з   дозволу   слідчого   із запитаннями до осіб,  які беруть участь у проведенні слідчої  дії; робити  заяви,  пов’язані з виявленням,  закріпленням і вилученням доказів. Процедура участі спеціаліста і одержані результати відбиваються в протоколі, що стосується огляду, виїмки, обшуку, допиту або іншої слідчої дії.

Спеціалісти залучаються до участі в слідчих діях в наступних випадках:

1) відсутності у слідчого спеціальних знань і навичок, необхідних для кваліфікованої підготовки і проведення слідчої дії;

2) недостатнього оволодіння слідчим прийомами і засобами швидкого і якісного виконання  певної роботи, що вимагає спеціальних знань і навичок;

3) необхідності з етичних чи тактичних міркувань доручити виконання певних дій саме спеціалістові;

4) одночасному застосуванні кількох засобів криміналістичної техніки;

5) необхідності виконати великий обсяг роботи, яка потребує спеціальних знань і навичок [301, с.12].

В якості спеціаліста може бути залучена особа, яка, по-перше, володіє спеціальними знаннями, навичками; по-друге, не зацікавлена у кримінальній справі. Залучення спеціаліста – це право слідчого, а не обов’язок. Він сам вирішує це питання, керуючись своїми знаннями про обсяг і складність роботи під час проведення тієї чи іншої слідчої дії, а також про необхідність спеціальної допомоги. Але в окремих випадках закон передбачає обов’язкову участь спеціалістів конкретного профілю в проведенні слідчої дії: пред’явленні обвинувачення і допиту німих і глухих (ст. ст. 144, 169 КПК України),  допиту неповнолітнього свідка (ч.1 ст. 168  КПК України), огляду і ексгумації трупа (ст. 192 КПК України), судово-медичного освідування (ч.2 ст. 193 КПК України).

Як показує слідча практика, найчастіше до участі в проведенні слідчих дій залучається спеціаліст-криміналіст для виявлення, фіксації та вилучення слідів злочину, застосування для цього техніко-криміналістичних засобів. Але в кримінальних справах про розкрадання майна, зокрема, у сфері підприємництва слідчий найбільше потребує допомоги при проведенні слідчих дій від спеціалістів-бухгалтерів, іноді спеціалістів з комп’ютерної техніки.

2.Призначення судової експертизи (ст. 75-76 КПК України). Ця форма використання спеціальних знань за своїм значенням визнається основною, оскільки надає найбільших можливостей у застосуванні науково-технічних досягнень для вирішення завдань кримінального судочинства. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про судову експертизу”, “судова експертиза  —  це  дослідження  експертом  на   основі спеціальних  знань  матеріальних  об’єктів,  явищ і процесів,  які містять  інформацію  про  обставини   справи,   що   перебуває   у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду” [302].

В сучасній теорії виділяються три типи завдань судової експертизи:

1) ідентифікаційні завдання (встановлення тотожності певного об’єкту);

2) діагностичні завдання (встановлення ознак і властивостей об’єкту, механізму події, її часу тощо);

3) профілактичні завдання (виявлення обставин, що сприяють вчиненню злочинів і розробка заходів щодо їх усунення) [304, с.6-7].

Призначення експертизи обумовлюється ситуацією, коли іншими засобами доказування не вдається достовірно встановити окремі обставини злочину, що розслідується. Відповідно до ст. 75 КПК України експертиза призначається   у  випадках,  коли  для  вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові,  технічні або інші спеціальні знання. З цього положення витікає, що призначення експертизи обов’язкове, якщо той чи інший факт не є очевидним, а може бути встановлений тільки в результаті дослідження спеціаліста. Визначити таку необхідність в кожній конкретній ситуації повинен орган дізнання, слідчий чи суд. Лише стосовно невеликої групи обставин, перелічених в ст. 76 КПК України, призначення експертиз (судово-медичної, судово-психіатричної і судово-психологічної) законодавцем визначається імперативно обов’язковим.

Судово-експертні дослідження відрізняються від інших форм застосування спеціальних знань, в тому числі від перевірочних і попередніх досліджень, характерною процесуальною процедурою і достовірністю одержаних результатів. Суб’єктом застосування спеціальних знань в даному випадку виступає особлива процесуальна фігура – експерт, обов’язки і права  якого чітко визначені кримінально-процесуальним законодавством (ст. 77 КПК України).

Експерт на відміну від спеціаліста, який бере участь у проведенні слідчої дії під керівництвом слідчого, самостійно проводить дослідження і його результати оформлює у вигляді висновку, за який несе особисту відповідальність. Висновок експерта як процесуальний документ є джерелом доказів і повинен відповідати певним вимогам, сформульованим у законі (ст. 65, 200 КПК України). Для забезпечення  глибокого і всебічного дослідження експерт має право  ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються експертизи;  порушувати  клопотання  про  представлення нових матеріалів,  необхідних для підготовки висновку;  з дозволу особи, яка  провадить  дізнання,  слідчого,  прокурора  або   суду   бути присутнім  при провадженні допитів та інших слідчих дій і задавати особам, які допитуються, запитання, що стосуються експертизи. Перераховані повноваження характеризують експерта як одного з суб’єктів збирання доказів, які стосуються експертизи. Однак він може лише порушувати клопотання про надання додаткових матеріалів, необхідних для проведення дослідження але не вправі самостійно збирати їх.

Законодавством передбачається кримінальна відповідальність  судового  експерта   за   дачу завідомо  неправдивого висновку (ст. 384 КК України) та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків (ст. 385 КК України), що є однією з гарантій об’єктивності його висновку. Крім того, експерт несе адміністративну відповідальність (ст. ст. 185-3, 185-4 КпАП) у випадку злісного ухилення від явки в суд, органи дізнання і слідства. Поєднання широких повноважень експерта і юридичної відповідальності є його відмінною рисою як суб’єкта використання спеціальних знань.

Відповідно до Закону України “Про судову експертизу” судовими експертами можуть бути особи,  які  мають  необхідні знання для підготовки висновку з досліджуваних питань. Фахівці державних спеціалізованих установ і  відомчих  служб, що проводять судові експертизи, повинні мати вищу  освіту,  пройти відповідну підготовку  та  атестацію  як  судові  експерти  певної спеціальності. Законом передбачена можливість проведення судових експертиз на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами за разовими договорами. Атестація судових експертів, які працюють на підприємницьких засадах і громадян після відповідної підготовки проводиться в експертних закладах Міністерством юстиції або Міністерством  охорони  здоров’я  України відповідно до їх функцій.  У Міністерстві юстиції ведеться спеціальний Реєстр атестованих судових експертів. Органи дізнання,  попереднього слідства і суди зобов’язані доручати проведення судових експертиз переважно фахівцям, внесеним до цього Реєстру.

3. Допит експерта (ст. 201 КПК України). Ця дія є додатковою до експертизи процесуальною формою використання спеціальних знань. В слідчій практиці мають місце ситуації, коли при ознайомленні з висновком експерта орган дізнання, слідчій чи суд виявляє, що викладені в ньому положення потребують пояснень або доповнень. Для усунення виявлених недоліків чи прогалин немає потреби в проведенні додаткової експертизи, для цього достатньо роз’яснень, доповнень експерта, які фіксуються в протоколі його допиту.

Пояснення експерта можуть стосуватися наступних положень висновку: обраної методики дослідження; використання в експертизі науково-технічних засобів та їх можливостей; критеріїв оцінки, яких дотримувався експерт при дослідженні; окремих термінів і формулювань, що були використані тощо [295, с.42-43]. Доповнення висновку експерта, які встановлюються в процесі його допиту  являють собою: положення, які хоча і не були викладені у висновку, але витікають з проведеного дослідження; визначення можливостей подальшого дослідження об’єктів експертизи для встановлення нових обставин при наявності додаткових матеріалів тощо. Протокол допиту експерта доповнює його висновок і виступає разом з ним джерелом доказів.

Треба зазначити, що допит може проводитися не тільки відносно даного експертом висновку, але і повідомлення про неможливість вирішення поставлених питань. В останньому разі предмет допиту можуть становити обставини, що перешкоджають одержанню позитивного результату дослідження та умови його досягнення. Таким чином результати допиту експерта можуть слугувати підставою для призначення додаткової чи повторної експертизи того ж виду або зовсім іншої експертизи, а також для проведення слідчих дій для збору додаткових матеріалів для цього.

4. Допит фахівця як свідка. Ця процедура самостійної процесуальної дії чинним кримінально-процесуальним законодавством не передбачена, але під час розслідування злочинів виникають ситуації, коли з’являється потреба в одержанні пояснень і доповнень відносно документів, складених фахівцями при проведенні різного роду перевірок (непроцесуальній формі використання спеціальних знань). В таких випадках процесуальною формою доповнення документальних джерел доказів, здобутих за допомогою спеціальних знань фахівця, є його допит. Зокрема,  допитуються ревізори, працівники бухгалтерій та інші спеціалісти, що брали участь у перевірках. Їх допит проводиться за правилами допиту свідків і аналогічний статус мають одержані показання.

За своїм змістом допит фахівця споріднений допиту експерта. Його предмет складають пояснення і доповнення стосовно складеного фахівцем документу — акту ревізії, контрольних замірів виконаних робіт, обстежень тощо. Крім того, до предмету допиту можуть входити питання, що стосуються порядку ведення документообороту на підприємстві, особливостей технологічних операцій виготовлення продукції тощо. Допит фахівця таким чином є процесуально формою введення в процес доказування фактів, виявлених під час проведення різного роду непроцесуальних перевірок, які з певних причин не знайшли відбиття у відповідних документах.

Непроцесуальні і процесуальні форми використання спеціальних знань під час розслідування злочинів органічно пов’язані між собою і надають достатньо широкі можливості органам дізнання, слідчому і суду впровадження в доказування новітніх досягнень науки і техніки. Здійснюється це впровадження шляхом залучення суб’єктів — носіїв спеціальних знань. Є сенс об’єднати цих суб’єктів в понятті “фахівець”, під яким слід розуміти будь яку особу, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі і може бути залучена для участі в розкритті та розслідуванні злочину. Враховуючи різний правовий статус суб’єктів спеціальних знань в кримінальному судочинстві, їх можна класифікувати на кілька категорій.

1. Фахівець, процесуальний статус якого в кримінальному судочинстві законодавством не визначається (ревізори, бухгалтери, інспектори та інші, які проводили перевірки або дослідження і матеріали котрих слугували підставою для порушення кримінальної справи або надавали іншу непроцесуальну допомогу).
2. Фахівець, який виступає в кримінальному процесі як свідок виявлення на основі своїх спеціальних знань юридично значущих обставин (ревізори, бухгалтери, інспектори та інші, які були допитані як свідки).
3. Фахівець, який залучається до участі в проведенні слідчих дій для надання допомоги слідчому в порядку встановленому кримінально-процесуальним законодавством (“спеціаліст”).
4. Фахівець, який залучається до участі в кримінальній справі для дачі висновку  з  досліджуваних  спеціальних питань (“експерт ”).

З огляду на те, що чинним кримінально-процесуальним законодавством проводиться розподіл функцій суб’єкта розслідування (органа дізнання, слідчого, суду) і суб’єкта спеціальних знань, не можна погодитися з думкою, що суб’єктом використання спеціальних знань доцільно визнавати  також слідчого, дізнавача, оперуповноваженого, прокурора, суддю [295, с.11]. Звичайно працівники правоохоронних і правозастосовуючих органів в процесі своєї діяльності набувають різноманітних знань  в таких галузях як судова бухгалтерія, банківська справа, судова медицина тощо, які відіграють надзвичайно важливу роль під час вирішення багатьох завдань розслідування. І, безумовно, є серед слідчих, оперативних працівників такі, хто подібно відомому герою А.Конан Дойла  сумлінно і з великою зацікавленістю вивчають суміжні з криміналістикою галузі знань, розуміючи що вони мають велике значення в їх професійній майстерності. Але висновки суб’єкта розслідування (слідчого, дізнавача, оперуповноваженого, прокурора, судді), зроблені на підставі особистих спеціальних знань, за чинними законодавством не мають процесуального значення – для цього потрібен висновок фахівця як окремої процесуальної фігури. Саме ця формальна ознака, на нашу думку, не дає підстав ставити слідчого та інших в ряд суб’єктів – носіїв спеціальних знань.

Підсумовуючи викладене, можна дати визначення спеціальних знань в кримінальному судочинстві як неправових науково-професійних знань і навичок, одержаних в результаті навчання і практичної діяльності в певній галузі, що використовуються для збирання і дослідження інформації під час розкриття і розслідування злочинів.

Під час розслідування розкрадань майна у сфері підприємництва та інших економічних злочинів форми використання спеціальних знань мають певні особливості, які визначаються колом питань і, відповідно, фахом спеціалістів, що залучаються для їх вирішення. Найчастіше на практиці виникає потреба у залученні спеціальних знань у галузях бухгалтерського обліку, банківської справи, комп’ютерних технологій і криміналістичного дослідження документів. Їх розгляд   доцільно починати з непроцесуальних форм, оскільки саме вони мають місце при надходженні первинного матеріалу про злочин до правоохоронних органів чи збиранні його ними і перевірки  на стадії порушення кримінальної справи.

4.2. Непроцесуальне використання допомоги спеціаліста  при порушенні кримінальної справи і проведенні розслідування

Кримінальні справи про розкрадання майна та інші економічні злочини належать до категорії  найбільш складних у плані своєчасного і обгрунтованого порушення. Прийняттю цього рішення, як правило,  передує тривале збирання і перевірка первинної інформації про злочин, яка обов’язково включає використання спеціальних знань у непроцесуальних формах. Найбільш характерними з них є наступні.

Використання матеріалів відомчої ревізії  або внутрішнього розслідування як підстави для порушення кримінальної справи. Найбільш характерною така ситуація виникає у разі розкрадань майна, інших зловживань, скоєних посадовими або матеріально-відповідальними особами підприємств, організацій і закладів державної форми власності. Первинний матеріал з ознаками злочину надходить від керівництва суб’єкта господарювання чи органу державного управління, якому підконтрольний даний суб’єкт, або від підрозділу контрольно-ревізійної служби.

Але такі випадки, як показує слідча практика, можуть мати місце і стосовно комерційних структур. Наприклад, вони є типовими для порушення кримінальних справ за ознаками злочинів, вчинених посадовими особами і службовцями комерційних банків проти власності цих банків. Справа в тім, що, як вже відзначалося, діяльність комерційних банків як структур ринкової економіки в багатьох аспектах носить закритий характер, що пов’язано зі збереженням комерційної таємниці. Ця особливість характерна для банківських систем всіх країн з ринковою економікою. Тому різного роду майнові зловживання персоналу банку стають відомими правоохоронним органам тільки тоді, коли цього забажає керівництво цього банку.

Тому можна вважати типовою ситуацією надходження до правоохоронних органів матеріалів ревізій, перевірок чи внутрішнього розслідування, проведеного ревізійними службами, службами безпеки чи просто фахівцями певної комерційної структури. Повнота цих матеріалів може бути різною, що, безумовно, має суттєве значення під час прийняття рішення про порушення кримінальної справи.

Перш за все  треба мати на увазі, що висновки про майнові зловживання посадових осіб і службовців повинні спиратися на матеріали ревізії, що являють собою документально зафіксовану і обгрунтовану думку фахівця. При оцінці матеріалів ревізії слід керуватися вимогами до них, які сформульовані в Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок державною контрольно-ревізійною службою в Україні (див.: підрозділ  2.2). В ревізії, перевірці можуть брати участь не тільки ревізори-бухгалтери, але і фахівці в галузі фінансових операцій, комп’ютерної техніки та програмного забезпечення. Їх висновки теж можуть знайти відбиття у відповідних документах ревізії чи перевірки. Тому вивчення і оцінка такого первинного матеріалу про злочин, як правило, потребує одержання консультацій у фахівців, які проводили дану ревізію чи перевірку.

Консультація фахівця, крім роз’яснення окремих положень представлених матеріалів, має на меті і одержання додаткової орієнтуючої інформації про:

1) загальні правила ведення бухгалтерського обліку, банківських операцій, їх комп’ютерного забезпечення та вимоги відповідних відомчих нормативних актів;

2) порядок ведення бухгалтерського обліку та інших операцій в даній комерційній структурі;

3) функціональні обов’язки посадових осіб і службовців даної комерційної структури;

4) недоліки в організації діяльності підприємства, що сприяють розкраданням, вчиненню інших економічних злочинів;

5) документи, в яких знайшли відбиття ті чи інші операції з майном, але які з різних причин не були вилучені і додані до матеріалів ревізії.

Одержані у такий спосіб відомості від фахівця, звичайно, не мають доказової сили. Однак  вони допомагають слідчому не тільки оцінити первинний матеріал про злочин з точки зору його достатності для порушення кримінальної справи, але й прийняти обгрунтовані процесуальні і організаційні рішення щодо проведення слідчих дій. Консультаційна форма використання допомоги спеціаліста використовується і під час підготовки і проведення процесуальних дій слідчого.

В окремих випадках, коли матеріали відомчої ревізії чи внутрішнього розслідування містять достатньо суттєві прогалини, що мають процесуальне значення, для їх усунення доцільно провести процесуальну дію — допит ревізора (фахівця іншого профілю). Як відзначалося, допит в цьому випадку є процесуальною формою введення в процес доказування фактів, виявлених під час різного роду непроцесуальних перевірок, які з певних причин не знайшли відбиття у відповідних документах.

Використання технічних засобів одержання і фіксації інформації про економічний злочин під час проведення оперативно-розшукових заходів. Застосування цієї форми непроцесуального використання спеціальних знань можливе як до порушення кримінальної справи в процесі попередньої перевірки інформації про економічні злочини, так і в ході оперативного супроводження розслідування. Розкрадання майна та інші злочини в сфері підприємництва вчиняються, як правило, організованими злочинними групами, окремі члени яких досить часто самостійно не виконують об’єктивну сторону злочину. Вони виконують функції організаторів, підмовників або пособників, створюючи сприятливі умови для його вчинення. Нерідко вони займають значні посади і мають відповідні соціальні зв’язки. Тому притягненню до кримінальної відповідальності таких осіб, як правило, передує копітка оперативна робота з встановлення їх причетності до  злочинів, наявності злочинних і корумпованих зв’язків. Крім того, типовою є ситуація, коли частина членів організованої злочинної групи встигає зникнути і певний час переховується від слідства та суду.

Так, спецпідрозділами УБОЗ і СБУ у Дніпропетровській області була одержана оперативна інформація про існування у м. Дніпропетровську мережі фірм, що займались незаконною конвертацією безготівкових карбованців України у долари США за такою схемою: необхідні кошти перераховувались державними та комерційними структурами на розрахунковий рахунок однієї з таких фірм (на обгрунтування платежу посилались на фіктивні договори про купівлю товарів), після чого гроші через кореспондентські рахунки білоруського біржового банку і литовського КБ “Снорас” перераховувалися неіснуючому ТОВ “Дюмениль” (у Росію). Одержана таким чином еквівалентна сума у доларах США поверталась представникам державних і комерційних підприємств, за відрахуванням 20% “комісійних”, що залишались у володінні справжніх власників фіктивних фірм.

Під час проведення ОРЗ із застосуванням технічних засобів зняття і фіксування інформації з каналів зв’язку було встановлено: всі 6 фіктивних фірм було зареєстровано за однією і тією ж юридичною адресою на загублені громадянами документи; у податковій адміністрації відповідні декларації ними не подавалися, хоча за даними про рух коштів по кореспондентських рахунках їх обіг складав від 100 до 500 млрд. крб. (у цінах 1995 р.); необхідні платіжні документи у банки та фірми – “партнери” надавались одними і тими ж особами з використанням підроблених документів. Ця інформація послужила достатньою підставою для арешту за санкцією прокурора коштів на суму більше 5 млрд. крб., що знаходились на розрахункових рахунках фіктивних фірм, на підставі повноважень, наданих спецпідрозділам п. “Б” ч.4 ст. 12 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, а також опечатування приміщень та вилучення документів цих фірм. На підставі одержаної інформації було порушено кримінальну справу і після проведення невідкладних слідчих дій 3 керівника фіктивних підприємств були затримані в порядку ст. 115 КПК України та заарештовані [305].

Для успішного вирішення завдань встановлення всіх співучасників злочину, юридично значущих фактів, встановлення місця переховування обвинувачених та їх затримання проводяться ОРЗ відповідними службами правоохоронних органів. Для цього застосовується, зокрема, негласне прослуховування телефонних розмов, фотографування та відеозапис із залученням відповідних спеціалістів. Як відзначалося, такі можливості передбачені Законами України “Про оперативно-розшукову діяльність”  та “Про організаційно-правові основи боротьби з  організованою злочинністю”. Безпосередні процедури проведення таких заходів регулюються відомчими нормативними актами. Результати застосування технічних засобів найчастіше мають орієнтуюче значення, але при певних умовах можуть бути використані і як докази.

Призначення документальної ревізії є важливою непроцесуальною формою використання спеціальних знань при  розслідуванні злочинів даної категорії [306]. Для встановлення обставин розкрадання, розміру заподіяної шкоди, вчинення інших економічних злочинів виключно важливе значення має проведення документальної ревізії діяльності комерційної структури. Як правило, ревізія повинна призначатися ще до порушення кримінальної справи як засіб попередньої перевірки певних фактів. В такому випадку матеріали ревізії, що містять ознаки розкрадання чи іншого злочину, є необхідною основою для порушення кримінальної справи. Але узагальнення практики розслідування розкрадань майна та інших, пов’язаних з ними, економічних злочинів свідчить про те, що значну частину часу слідчі змушені витрачати на підготовку і проведення документальних ревізій уже в ході розслідування. Ефективність ревізії як засобу встановлення обставин злочину залежить від своєчасності призначення, її забезпечення необхідними матеріалами в тому числі зібраними процесуальним шляхом, взаємодії слідчого і ревізора протягом проведення всієї операції.

Правовою основою для призначення і проведення ревізії в ході розслідування за кримінальною справою є ст. 66, 130 КПК України, Закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”, Інструкція про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за поданням правоохоронних органів.

Ревізії на підприємствах незалежно від форм власності проводяться спеціалістами КРУ на підставі постанови слідчого. Під час проведення ревізій в комерційних банках залучаються також спеціалісти ревізійних відділів регіональних управлінь НБУ. Ревізійна діяльність НБУ регулюється Положенням про ревізійну службу Національного банку України  [307]. У випадках, коли розкрадання у банку вчиняється з використанням комп’ютерної техніки та програмного забезпечення, залучаються інші відповідні спеціалісти НБУ.

Треба зазначити, що Закон України “Про банки і банківську діяльність”, відомчі нормативні акти НБУ, що регулюють діяльність ревізійної служби, не передбачають порядок взаємодії цих підрозділів з правоохоронними органами під час виявлення ознак економічних злочинів та інших зловживань в банківській системі. Це є суттєвою прогалиною законодавства, яка для забезпечення ефективних контрольних функцій з боку НБУ та діяльності правоохоронних органів у цій сфері, підлягає невідкладному усуненню за зразком регулювання взаємодії правоохоронних органів з контрольно-ревізійною службою.

Під час розслідування розкрадань майна та інших економічних злочинів, вчинених у сфері підприємництва документальна ревізія призначається, як правило, і на підприємствах, і в комерційних банках, що їх обслуговують. Враховуючи необхідність одночасності ревізій зразу на кількох об’єктах, а також тривалі строки їх проведення, питання про їх призначення, а також підготовку повинні вирішуватися слідчим на початковому етапі розслідування. У зв’язку з цим слід невідкладно провести виїмки всіх документів про фінансово-господарську діяльність фірм причетних до розкрадання, рух коштів на їх розрахункових рахунках в банках, а також аналогічні документи у тих підприємствах, організаціях та установах, які, зокрема, незаконно конвертували крадені безготівкові кошти в валюту. Безумовно, ці дії повинні спиратися на консультативну і практичну допомогу відповідних фахівців. Так, за їх допомогою слідчим (оперативним працівником) вирішуються питання про:

— доцільність призначення ревізії на певний момент розслідування, визначення її виду;

— дільниці фінансово-господарської діяльності та відповідальних за них посадових осіб, що підлягають перевірці;

— умови для успішного проведення ревізії тощо.

Одночасно з призначенням і проведеним документальних ревізій спеціалістами КРУ на підприємствах, з використанням статусу яких були вчинені розкрадання, необхідно проводити зустрічні звірки за документами відповідних банків, що обслуговували ці підприємства (із залученням ревізорів НБУ). Такі звірки необхідно проводити і за документами фірм-партнерів. Це необхідно з метою фіксації фактів невиконання умов фіктивних угод, якими обгрунтовувалось (для банків) перерахування коштів: відсутність нібито придбаних  у фіктивних фірм товарів, невиконання і неможливість виконання послуг тощо.

На вирішення ревізору ставиться наступне коло основних типових питань:

— який заосновний фонд конкретного підприємства?

— чи не суперечить діяльність даного підприємства предмету і цілям діяльності за його Уставом?

— якими видами підприємницької діяльності займалося дане підприємство?

— в яких банках маються розрахункові і валютні рахунки даного підприємства і який рух грошових коштів за ними ?

— чи всі грошові кошти, одержані в результату підприємницької діяльності були оприбутковані?

— яким чином були використані одержані кошти, де розміщені або витрачені?

— чи існують інші джерела надходження грошових коштів на рахунки даного підприємства?

— чи є достатні підстави для перерахунку коштів за межі України?

— чи було повернення коштів або матеріальних цінностей на територію України і в якому обсязі?

— чи є в діяльності даного підприємства порушення законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність, про валютні операції тощо?

— хто конкретно з посадових осіб підприємства в процесі його діяльності допустив порушення законодавства України ?

— який є залишок коштів на розрахунковому рахунку даного підприємства?

— який розмір шкоди заподіяно в результаті діяльності даного підприємства і хто причетний до цього ?

Крім наведених питань можуть бути поставлені  також інші, які обумовлюються механізмом вчинення конкретного злочину і реальною слідчою ситуацією. Під час розслідування справ вказаної категорії нерідко виникають ускладнення з проведенням ревізій. Як вже відзначалося, в багатьох комерційних структурах, відносно яких були порушені кримінальні справи, бухгалтерський облік був спрощений або взагалі не вівся. Це обумовлювало необхідність відновлення бухгалтерського обліку коштів, матеріальних цінностей та проведення зустрічних перевірок, тривалого і ретельного проведення ревізій. Наприклад, спеціалісти КРУ нерідко відмовлялися від проведення ревізій фінансової діяльності довірчих товариств, посилаючись на відсутність прибуткових документів про одержання коштів у вкладників. В таких ситуаціях, як вихідні дані про одержання товариством коштів бралися за основу договори вкладників та їх свідчення про внесення грошей, а дані про видатки товариства — на підставі документів комерційного банку про виплати, проведені з рахунку товариства. Аналогічний підхід може використовуватися і під час розслідування розкрадань, вчинених іншими способами.

Під час проведення ревізій правоохоронні органи зобов’язані сприяти службовим  особам КРУ у виконанні їх обов’язків. У разі недопущення ревізорів на територію підприємства,  установи, організації,  відмови  у  наданні  документів  для  ревізії  або перевірки та будь-якої іншої протиправної дії слідчий на прохання цих осіб повинен негайно  вжити  відповідних  заходів для припинення такої протидії. В обов’язок органу, що призначив ревізію входить  забезпечення сприятливих умов проведення ревізії або перевірки, охорону  працівників  контрольно-ревізійної служби, документів та матеріалів, що перевіряються, а також  вжиття заходів  для  притягнення  винних  осіб  до  встановленої  законом відповідальності.

4.3. Участь спеціаліста у проведенні окремих слідчих дій

Як показує вивчення слідчої практики, в кримінальних справах про розкрадання майна у сфері підприємництва слідчий найбільше потребує допомоги під час проведення слідчих дій від спеціалістів-бухгалтерів та спеціалістів з комп’ютерної техніки. Обумовлюється це тим, що джерелами доказів за даною категорією кримінальних справ переважно є документи, що відбивають певні господарські відносини, поведінку їх суб’єктів, а також показання осіб. З точки зору характеру і стосовності документальної інформації до доказування окремих обставин вчинення злочину, звичайного місця її знаходження (збереження), можна виділити кілька груп документів, що підлягають вилученню і дослідженню під час розслідування злочинів у сфері підприємницької діяльності (див. підрозділ  1.6).

В ракурсі питання, що розглядається факторами, які обумовлюють  використання спеціальних знань у галузі бухгалтерського обліку та комп’ютерної техніки, є специфічні носії інформації та пов’язані з ними можливі засоби протидії розслідуванню. Кримінально-процесуальним законодавством України документи розглядаються як один з видів доказів “… якщо  в  них  викладені  або засвідчені  обставини,  які  мають  значення  для  справи” (ст. 83 КПК України). Переважно документи виступають як носії офіційно зафіксованих відомостей про факти (свідоцтво про реєстрацію підприємства, статут підприємства, акт ревізії, бухгалтерські документи, банківські документи та інші). Але ці ж документи стають речовими доказами, якщо вони були  знаряддям  вчинення злочину,   зберегли  на  собі  сліди  злочину  або  були  об’єктом злочинних дій (ст. 78, 83 КПК України).

Документами – речовими доказами, характерними саме для даної категорії кримінальних справ є, зокрема:

а) підроблені повністю або частково паспорти та інші посвідчення особи, які використовуються злочинцями для заснування підприємства, укладання угод тощо;

б) підроблені повністю або частково заосновні документи, ліцензії, фіктивні договори, документи бухгалтерського обліку, банківські платіжні документи та інші, які були використані злочинцями для вчинення розкрадання та його маскування;

в) записи чорнового обліку, записки, листи та інші особисті записи, в яких знайшли відображення відомості про підготовку, вчинення і приховування злочину.

Правильне визначення виду документу та його змісту має важливе практичне значення, оскільки від цього залежить порядок їх процесуального оформлення і використання. В цьому питанні суттєву допомогу слідчому надає спеціаліст-бухгалтер, який залучається до участі в слідчих діях, пов’язаних  з вивченням документів.

Документи – письмові джерела доказів важливі тільки з точки зору інформації, яка в них викладена. Тому вони безпосередньо підшиваються до кримінальної справи або можуть бути замінені копіями, виписками. Документи як речові докази мають значення для встановлення юридично значущих фактів як за своїм змістом, так і за способом виготовлення. Відтак вони є безпосереднім об’єктом криміналістичного дослідження і тому не можуть бути замінені. Зберігаються вони в кримінальній справі в окремих пакетах з відповідними пояснювальними написами з додержанням правил поводження, які б виключали можливості внесення до них змін.

Найчастіше в кримінальних справах використовуються документи, які виступають як письмове джерело доказів, тобто інформація в них викладена у вигляді рукописного або друкованого тексту. Але останнього часу все частіше в господарчих операціях (і не тільки в них) використовуються так звані “електронні” документи, тому вони теж фігурують у кримінальних справах про економічні злочини. Електронний документ може являти собою копію звичайного письмового документу (коли документ набирається і друкується за допомогою комп’ютерної техніки) але може мати і самостійне значення як, наприклад, електронна база даних, програмне забезпечення комп’ютерної системи банку чи підприємства. Вчинення розкрадань майна та інших економічних злочинів з використанням підроблених документів за допомогою комп’ютерної техніки або з втручанням (внесенням змін) в електронну базу даних, програмне забезпечення підприємства або банку робить необхідним дослідження цих документів під час розслідування. Вирішення цього завдання потребує використання спеціальних знань з комп’ютерної техніки та програмного забезпечення, зокрема, шляхом залучення до участі в слідчих діях відповідного спеціаліста.

В роботі з документами за участю спеціаліста під час розслідування розкрадань майна та інших економічних злочинів у сфері підприємництва ведуча роль належить виїмці, обшуку та огляду. Ці слідчі дії взаємопов’язані між собою, оскільки виявлення і  вилучення документів поєднується з їх оглядом на місці виїмки або обшуку (ч. 5 ст. 191 КПК України). Дослідження документів нерозривно пов’язане і з допитами осіб, коли до предмету допиту входить встановлення специфічних обставин, що потребує спеціальних пояснень для їх розуміння і юридичної оцінки. Досить часто за даною категорією кримінальних справ допитуваним особам пред’являються різноманітні документи як докази. В таких випадках доцільно залучати до участі в допиті відповідного спеціаліста.

Виїмка  і обшук. Під час розслідування розкрадань майна у сфері підприємництва виїмка  і обшук є слідчими діями, які спрямовані на вилучення, перш за все,  документів з місць їх звичайного зберігання в комерційних структурах або відшукання і вилучення документів на робочих місцях чи за місцем проживання посадових осіб. Як правило, під час проведення цих слідчих дій вилучається велика кількість бухгалтерських документів. Часто потреба в цьому виникає зразу після надходження первинного матеріалу про злочин і порушення кримінальної справи. Пояснюється це тим, що в представлених матеріалах нерідко бувають відсутні документи бухгалтерського обліку, які мають велике доказове значення. Досить часто ці документи зберігаються головними бухгалтерами не за місцем роботи, а за місцем проживання. Відсутність тих чи інших документів встановлюється безпосередньо в процесі вивчення слідчим представлених первинних матеріалів або зразу після проведення за кримінальною справою перших організаційних та слідчих дій (консультації або допиту ревізора та інших свідків).

Приймаючі рішення про виїмку додаткових документів, які не були представлені з первинним матеріалом (актом ревізії), слідчий не завжди може знати точний перелік таких документів. Нерідко матеріали кримінальної справи дають можливість тільки визначити окрему господарську операцію або групу операцій, документи про яку необхідні для встановлення обставин скоєння розкрадання чи іншого економічного злочину. Ці документи можуть бути різноманітні і досить складні. В таких ситуаціях слідчий з-за недостатньої компетенції в цих питаннях не завжди може розібратися в призначенні і взаємному зв’язку таких документів, оцінити їх доказове значення. Тому  щоб, з одного боку,  уникнути вилучення документів, що не стосуються кримінальної справи, а з другого – не залишити поза увагою важливі докази, доцільно залучити до виїмки спеціаліста-бухгалтера. Для цього можна запросити ревізора КРУ, штатного чи позаштатного працівника експертної установи. Участь такого спеціаліста у підготовці і проведенні виїмки  документів вносить у цю роботу такі позитивні якості:

а) надає процесу збирання бухгалтерських документів цілеспрямований характер;

б) забезпечує своєчасне і достатньо повне виявлення і вилучення документів, що містять значущі для кримінальної справи відомості;

в) дозволяє підготувати матеріали, необхідні для наступного проведення документальної ревізії або судово-бухгалтерської, фінансово-економічної, почеркознавчої та інших експертиз;

г) попереджує можливість знищення документів або внесення в них змін з метою приховування слідів злочину [308, с.29].

Під час проведення обшуку на робочих місцях посадових осіб комерційних структур слідчий може одержати від спеціаліста-бухгалтера відповіді на наступні питання:

— вид виявленого документу;

— до чиєї компетенції відноситься його складання;

— де звичайне місце зберігання даного документу;

— де можуть зберігатися інші примірники виявленого документу або інші пов’язані з ним документи тощо.

Участь спеціаліста у проведенні виїмки або обшуку накладає відбиток і на підготовку цих слідчих дій. Так, для того, щоб спеціаліст міг надати ефективну допомогу, слідчому треба, перш за все, ознайомити його  з інформацією про спосіб та інші обставини розкрадання, про підприємницькі структури причетні до цього, яку мету має виїмка документів або обшук,  який період діяльності підприємства і які конкретні господарські операції цікавить слідство. У підготовку до виїмки може входити попереднє відвідування підприємства разом зі спеціалістом-бухгалтером з метою вивчення відомчих нормативних актів, документообігу. Такі заходи дозволяють спеціалісту зорієнтуватися в особливостях і стані бухгалтерського обліку на підприємстві та надати слідчому ефективну консультаційну допомогу ще до початку слідчих дій.

Спеціаліст-бухгалтер допомагає визначити перелік документів, які необхідно вилучити, можливі місця їх знаходження. В процесі проведення виїмки та обшуку спеціаліст пояснює призначення і взаємозв’язок окремих документів, порядок заповнення їх реквізитів, значення окремих термінів, що використовуються бухгалтерськими працівниками. Все це дозволяє слідчому здійснити найбільш повне вилучення документів і грамотно скласти протокол відповідної слідчої дії.

У процесі розслідування розкрадань, вчинених з використанням комп’ютерної техніки, вилученню підлягають різноманітні носії інформації, що потребує залучення відповідних спеціалістів. “Комп’ютерні” розкрадання найбільш характерні для банківської сфери діяльності. З впровадженням у  1994 р. в дію нової системи  міжбанківських розрахунків за допомогою електронної пошти такі злочини були виявлені в багатьох регіонах України.

Так, у червні 1994 р. управлінням по боротьбі з організованою злочинністю УМВС України в Дніпропетровській області була припинена спроба викрадення 864 млн. карбованців шляхом проникнення в банківську електронну систему платежів. Ведучий інженер-комп’ютерник регіонального управління  Промінвестбанку м. Дніпропетровська Таранов О.В. маючи доступ до електронної системи «Трезор» (охоронна система входження в комп’ютерну мережу банку), вступив у злочинну змову із заступником директора фірми «АКС» м. Дніпропетровська Аляб’євим В.Л. з метою скоєння розкрадань грошових коштів в особливо великих розмірах. Таранов скопіював на свою дискету програму «Трезор» і за допомогою власного комп’ютера, встановленого у його квартирі, увійшов в локальну комп’ютерну мережу Промінвестбанку. Сформувавши  фіктивний  платіж розміром 864 млн. карб., він «вклав» його у «поштову» скриньку комп’ютера Промінвестбанку для відправки на раніш обумовлений рахунок Дніпропетровської фірми «Вік-Сервіс» в обласному відділенні Укрексімбанку через електронну пошту облуправління НБУ. Після зарахування  вказаної суми на розрахунковий рахунок «Вік-Сервіс» Таранов та Аляб’єв були затримані під час спроби розпорядитися викраденою сумою.

Подібні факти мали місце і в Автономній Республіці Крим. Так, працівниками управління по боротьбі з організованою злочинністю в результаті перевірки оперативної інформації була викрита група розкрадачів, до якої входили інженер фінансової безпеки залізнично-автомобільного    відділення     АКБ   «Україна»      м. Сімферополя  Гельфанд В.Г.,  та   ніде   не працюючі    Каплюченко Д.А., Фролов О.А., і Байков В.В.    24 січня 1994 р. Гельфанд маючи доступ до комп’ютера, який  входив у комп’ютерну мережу для здійснення електронних платежів, у змові з вищезазначеними громадянами сформувала фіктивний електронний платіж, по якому перерахувала 450452800 крб. на рахунок севастопольського товариства «Орбі», реквізити якого були надані Байковим та Каплюченко. В подальшому  вказана  сума  була переведена Фроловим для конвертації в севастопольський «Новікобанк», де він отримав по фіктивній заявці 10861 доларів США, які були привласнені і розділені між членами злочинної групи. З метою приховування розкрадання Гельфанд “зітерла” з пам’яті комп’ютера фіктивну операцію, замінивши її на реально існуючу [ 309, с. 20-21].

В процесі розслідування таких злочинів, як правило, виникає потреба у вилученні цілої низки носіїв специфічної інформації під час проведення виїмок і обшуків на робочих місцях та за місцем проживання обвинувачених:

— носії машинної інформації, що стосуються банківських операцій та програмного забезпечення (комп’ютер та периферійні пристрої, дискети, компакт-диски, магнітні стрічки ЕОМ тощо);

— журнал робочого часу комп’ютерної системи (журнал ЕОМ);

— журнал передачі змін операторами ЕОМ;

— журнал збійних ситуацій комп’ютерної системи, де реєструються всі випадки збоїв;

— всі “роздруковки” інформації оперативного запам’ятовуючого пристрою комп’ютера за певний період;

— протоколи “вечірнього рішення” (документальне відбиття дій оператора ЕОМ в кінці операційного дня).

Для проведення вказаних слідчих дій залучаються різноманітні спеціалісти в залежності від способу  та інших особливостей механізму вчинення розкрадання: програмісти, системні аналітики, оператори ЕОМ, інженери по обслуговуванню комп’ютерної техніки та забезпеченню безпеки комп’ютерних систем. Їх роль полягає в наданні слідчому допомоги у вирішенні питань стосовно перелічених документів за своєю суттю аналогічних тим, які вирішує спеціаліст-бухгалтер.

Під час проведення обшуку з метою виявлення і вилучення персонального комп’ютера на робочому місці або за місцем проживання обвинуваченого допомога спеціаліста слідчому полягає у забезпеченні правильного поводження з цим технічним засобом (див. підрозділ 3.4) і попередженні прояву можливої технічної протидії  — уникненні спеціальних пасток, спрямованих на “стирання” інформації при несанкціонованому доступі. Таким чином, спеціаліст сприяє досягненню головної мети – вилученню технічного носія інформації і підготовці комп’ютерно-технічної експертизи.

 Огляд документів. Відповідно до ст.191 КПК України огляд документів, як відзначалося,  проводиться на місці їх виявлення. Але під час розслідування розкрадань майна та інших економічних злочинів з-за великої кількості документів, що вилучаються, та їх складності огляд (він займає, як правило, багато часу) доцільно проводити в окремому приміщенні підприємства, а якщо є  побоювання їх знищення зацікавленими особами – в службовому приміщенні правоохоронного органу.

Огляд документу є самостійною процесуальною дією, яка проводиться за встановленими правилами – в присутності не менше двох понятих і з складанням протоколу. Мета огляду полягає у виявленні слідів злочину, які знайшли відображення в документі. У зв’язку з цим треба ще раз звернути увагу на те, що вилучені під час виїмки чи обшуку документи поділяються на письмові джерела доказів і речові докази.

Документи як письмові джерела доказів визнаються такими з-за того, що в них офіційно зафіксована інформація, яка має значення для кримінальної справи і сумнівів не викликає. Тому такі документи самі по собі є вже джерелом доказів і можуть бути безпосередньо підшиті до кримінальної справи або слугувати матеріалом для проведення ревізії чи судово — бухгалтерської експертизи (після їх закінчення вони або їх копії прикладаються до акту ревізії чи висновку експерта).

Документи ж як речові докази мають значення в кримінальній справі не тільки за викладеним в них змістом, а і за способом  та іншими обставинами виготовлення, придбання тощо. При цьому вказані обставини необхідно ще встановити і перевірити шляхом проведення відповідних процесуальних дій. Саме такі документи і є об’єктом огляду. Мета огляду полягає у виявленні ознак документу, які дають підстави для визнання його речовим доказом з наступним використанням як такого в кримінальному процесі.

Зважаючи на це, оглядові піддаються не всі вилучені документи, а тільки  ті з них, які мають ознаки речових доказів. Тому огляд документів необхідно відрізняти від так званого попереднього їх вивчення слідчим і спеціалістом, яке проводиться без понятих і без складання протоколу. Попереднє вивчення документів — це непроцесуальна дія, яка має спрямованість  на підготовку наступних організаційних і слідчих дій (проведення огляду, призначення ревізії, судово-бухгалтерської, фінансово-економічної експертиз). За своїм змістом вивчення документів є аналітичною роботою, в якій надзвичайно велику роль грає спеціаліст — бухгалтер чи інший спеціаліст. Тому під час вилучення за кримінальною справою великої кількості бухгалтерських, банківських документів чи просто складних документів можна вважати обов’язковим правилом залучення відповідного спеціаліста для попереднього їх вивчення.

Треба звернути увагу на те, що окремі криміналісти у зв’язку з розглядом питання про участь спеціаліста-бухгалтера  в огляді документів дають перелік наступних способів їх аналізу: 1) загальна характеристика документів; 2) перевірка документів і записів в них за формою; 3) арифметична перевірка; 4) нормативна перевірка документів; 5) зіставлення змісту примірників одного і того ж документу, вилучених з різних підрозділів підприємства або різних організацій; 6) зіставлення між собою двох або кількох первинних документів, в яких одержала відбиття одна і таж господарча операція; 7) порівняння товарно-транспортних накладних, дорожніх листів з документами про рух тари; 8) зіставлення змісту документів про видачу грошових коштів  і матеріальних цінностей з документами, на підставі яких були нараховані грошові суми і видані матеріальні цінності [308].

У зв’язку з цим треба зауважити, що перераховані способи бухгалтерського аналізу документів використовуються не стільки під час огляду документів, скільки при попередньому їх вивченні з участю спеціаліста. У таких випадках мова може йти про використання методів і способів судово-бухгалтерської експертизи при попередньому дослідженні документів [310, с.33]. Адже застосування вказаних аналітичних способів займає багато часу, носить попередній характер і їх результати не відбиваються у протоколі огляду. Оглядові піддаються тільки окремі документи з виявленими під час попереднього вивчення ознаками інтелектуального чи матеріального підлогу. Роль спеціаліста-бухгалтера під час огляду документів-речових доказів полягає у наданні слідчому допомоги у визначенні ознак інтелектуального підлогу документу та у правильному їх відображенні у протоколі. Тобто спеціаліст у цьому випадку виконує функції консультанта. Матеріальний підлог документів слідчий звичайно виявляє самостійно або з допомогою співробітників експертно-криміналістичних підрозділів.

Допит.  За більшістю кримінальних справ і слідчих ситуацій, що складаються, допит повинен проводитися слідчим віч-на-віч з допитуваним. Присутність під час допиту третіх осіб, як правило, негативно впливає на можливість встановлення психологічного контакту з допитуваною особою. Але це загальне правило має виключення, зокрема, під час розслідування розкрадань майна, вчинених з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Практика розслідування злочинів даної категорії показує, що в багатьох випадках слідчий не в змозі самостійно, без допомоги спеціаліста детально розібратися в предметі допиту. Вивчення спеціальної літератури, відомчих нормативних актів, консультації зі спеціалістами не усувають негативної для слідчого можливості потрапити  у скрутне становище під час допиту, оскільки відповіді допитуваної особи іноді виявляються все-таки неочікуваними. В таких випадках доводиться переривати допит, знову консультуватися зі спеціалістом, що значно затягує слідство. Типовими є ситуації, коли обвинувачені на допиті для свого виправдання  посилаються на різноманітні відомчі нормативні акти, які вже втратили чинність або були змінені. Під час розслідування розкрадань з використанням комп’ютерної техніки, нерідко на допиті треба встановлювати схеми проходження фіктивних електронних платежів. При цьому обвинувачені умисно використовують спеціальну і жаргонну термінологію, незрозумілу слідчому. Такі обставини обумовлюють суттєві особливості розслідування цих злочинів [311].

Все це вказує на  необхідність безпосередньої участі спеціаліста в проведенні допиту в подібних випадках. Профіль спеціаліста залежить від механізму вчинення розкрадання та особливостей обставин, що підлягають встановленню під час допиту. Як і під час проведення виїмки та обшуку для участі в допиті можуть бути залучені як спеціалісти ревізори КРУ, штатні чи позаштатні експерти бюро судово-бухгалтерських експертиз, спеціалісти ревізійних служб та відділів комп’ютеризації регіональних управлінь НБУ. Як уже вказувалося, з-за неналежного правового регулювання слідчі мають певні труднощі в залученні спеціалістів НБУ для надання допомоги під час розслідування економічних злочинів, зокрема спеціалістів в області комп’ютерної техніки. Ця проблема хоча б частково може бути вирішена шляхом залучення як спеціалістів співробітників відповідних кафедр вищих учбових закладів, в тому числі системи МВС України.

Тактика допиту за участю спеціаліста, певна річ, відрізняється від звичайної тактики допиту. В.В. Циркаль, наприклад, рекомендує такий порядок використання спеціаліста, коли він вислуховує вільну розповідь допитуваного щодо спеціальних питань, роблячи нотатки і не втручаючись в процес допиту, якщо навіть особа дає явно неправильну інформацію. Після закінчення вільної розповіді спеціаліст з дозволу слідчого ставить запитання. Під час ведення допиту у формі запитань і відповідей спеціаліст найчастіше включається в допит тільки після того, як слідчий встановив визначені ним обставини. Звичайно запитання спеціаліста стосуються деталей, за якими допитуваний повідомив неправильні дані [312].

Така тактична схема допиту за участю спеціаліста виглядає занадто жорсткою і звужує роль останнього. Уявляється, що праві ті автори, які вважають, що можливості використання спеціаліста під час допиту значно ширші. Спеціаліст може під час допиту коментувати показання допитуваного, звертаючи увагу слідчого на протиріччя в них чи їх відверту неправдивість, сприяючи таким чином викриттю злочинця. Зокрема, доцільно доручати спеціалісту на допиті встановлення в присутності слідчого складних спеціальних питань [301, с.38]. Це актуально  з врахуванням того, що під час допиту досить часто допитуваному пред’являються різноманітні документи з пропозицією дати показання про їх призначення, порядок оформлення і використання. Пред’явлення документів, яке супроводжується коментуванням їх змісту спеціалістом, допомагає слідчому сприяти добросовісному допитуваному у відновленні в пам’яті забутих деталей, а недобросовісного – викрити в неправдивості. Можлива ситуація, коли спеціалісту доручається під контролем слідчого провести певну частину допиту за заздалегідь складеним планом.  Зрозуміло, що така лінія поведінки слідчого і спеціаліста повинна бути детально проаналізована на стадії підготовки допиту.

Суттєву допомогу надає спеціаліст слідчому і під час складання протоколу допиту та інших допоміжних засобів фіксації показань. Зокрема, в протоколі допиту  доцільно детально фіксувати значення термінів, що були використані допитуваним в своїх свідченнях. У разі  описання допитуваним документообороту, руху грошових коштів, комп’ютерної мережі та порядку проходження інформації бажано складання ним рукописних схем, які необхідно долучати до протоколу як додаток. Звичайно присутність при цьому спеціаліста має велике значення.

Таким чином, участь спеціаліста у слідчих діях робить їх більш цілеспрямованими, повними і, відповідно, більш ефективними у справі збирання, оцінки і використанні доказів. В багатьох випадках залучення спеціаліста до проведення слідчих дій має своєю метою збирання і підготовку матеріалів для майбутньої експертизи.

4.4. Підготовка і призначення окремих видів експертиз

Експертизи є найбільш досконалою і відпрацьованою формою використання спеціальних знань під час розслідування злочинів. Найчастіше під час розслідування розкрадань майна та інших економічних злочинів у сфері підприємництва виникає потреба у призначенні криміналістичної експертизи документів, комп’ютерно-технічної експертизи, судово-бухгалтерської та фінансово-економічної експертиз.

Призначення криміналістичної експертизи документів. В криміналістичній літературі відзначається як загальна тенденція в механізмі вчинення економічних злочинів використання підроблених документів [313, с.5]. У зв’язку з цим за даною категорією кримінальних справ призначаються почеркознавчі, авторознавчі та техніко-криміналістичні (технічні) експертизи документів. Перш за все, особливостей підготовки і призначення набула останнього часу технічна експертиза документів (вона поділяється на експертизу реквізитів документів і експертизу матеріалів документів). Особливості цієї експертизи обумовлені новітніми факторами, які найбільш рельєфно проявляються у господарчих відносинах. Такими факторами є, по-перше, широке використання в підприємницькій діяльності документів, виготовлених за допомогою комп’ютерної і копіювально-розмножувальної техніки; по-друге,  використання кліше печаток і штампів, виготовлених за технологією зарубіжних фірм. Ці фактори викликають певні трансформації в механізмі вчинення економічних злочинів. Зокрема, при підробці документів на зміну поліграфічним способам друкування (плоскому друкуванні, фотоцинкографії, ручного набору друкарського шрифту при виготовленні кліше печаток тощо), які зустрічаються все рідше, поширюється використання новітнього електронного і електрофотографічного обладнання.

Під час підготовки і призначення технічної експертизи документів, виготовлених на друкувальних пристроях (принтерах) персональних комп’ютерів (ПК), копіювально-розмножувальних апаратах, треба виходити з наступних положень.

1. При складанні документів на ПК в друкуванні знаків “беруть участь” і залишають сліди друку вальний картридж принтера (матричний, цівковий, лазерний) і програмне забезпечення (шрифти), закладене в ПК і принтер. Крім того, на документі залишаються сліди від паперопровідного пристрою принтера. Це обумовлює необхідність призначення, як правило, комплексної експертизи. Для її проведення залучаються експерт-криміналіст з технічного дослідження документів і експерт з комп’ютерної техніки і програмного забезпечення. Останній досліджує програмне забезпечення ПК і принтера, яке зберігається на магнітних носіях, і відтворює відповідні шрифти за допомогою принтера як зразків для криміналістичного дослідження [314].
2. При виготовлені копії документу копіювально-розмножувальні апарати новітніх моделей за допомогою цифрових інтерфейсів здатні не тільки копіювати, але і сканувати зображення та друкувати їх як лазерні принтери. Відмінність копій, одержаних з одного оригіналу на апаратах різних фірм і моделей, виявляється в кольоровій гаммі, відтінках, чіткості, яскравості, наявності чи відсутності растра і кодових позначень. Ці ознаки у сукупності характеризують групу моделей чи певну модель копіювального апарата, що дає змогу вирішувати діагностичні і класифікаційні завдання [314].
3. Сучасний рівень криміналістичних досліджень названих документів дозволяє:

а) встановити факт виготовлення документу з використанням комп’ютерної техніки чи одержання копії за допомогою копіювально-розмножувальної техніки;

б) вирішувати діагностичні, а в окремих випадках і ідентифікаційні завдання за документами, виготовленими за допомогою цівкових, лазерних принтерів та копіювально-розмножувальної техніки;

в) ідентифікувати матричні принтери за виготовленими з їх допомогою документами.

У разі призначення технічної експертизи документа, виготовленого з використанням комп’ютерної чи копіювально-розмножувальної техніки треба мати на увазі, що при наданні експертові тільки документів, можуть бути вирішені наступні проблеми: 1) спосіб виготовлення документа (діагностичне завдання); 2) вид та модель технічного засобу, за допомогою якого було виготовлено документ (діагностичне завдання); 3) факт виготовлення кількох документів за допомогою одного і того ж конкретного технічного засобу (ідентифікаційнаезавдання). При наданні експертові документів і технічного обладнання, що перевіряється, вирішується проблема з ідентифікації цього обладнання.

Під час призначення технічної експертизи документів, де об’єктом дослідження  є відбитки кліше печаток і штампів, виготовлених за технологією зарубіжних фірм, треба виходити з наступних положень.

1. Нормативними актами, які регулюють порядок замовлення і виготовлення печаток і штампів, встановлюється тільки розмір їх рамок, але не регламентується конфігурація шрифту і його розміри, які добираються довільно або з урахуванням вимог замовника.
2. З середини 90-х рр. найбільш поширеною технологією виготовлення кліше печаток і штампів на спеціалізованих підприємствах України є фотополімерна технологія, яка базується на використанні фоточутливих полімерних матеріалів (застосовується за ліцензією шведської фірми “Графіка-М”). Фотополімерний спосіб забезпечує відтворення найдрібніших деталей з усіх видів друкованих форм і дозволяє швидко і якісно відтворювати найбільш складні зображення (герби, емблеми тощо).
3. У відбитках кліше печаток і штампів, виготовлених фотополімерним способом, ідентифікаційні ознаки (загальні і окремі) є нестійкими і залежать від різноманітних умов: сили натискання, температури, структури і якості паперу. Це суттєво ускладнює вирішення питання про нанесення відбитка на документі конкретною печаткою, штампом (ідентифікацію кліше).
4. У разі призначення експертизи для вирішення ідентифікаційних завдань в розпорядження експерта треба надавати велику кількість порівняльного матеріалу (експериментальних і вільних зразків за різні періоди, в тому числі і зіставимих з періодом виготовлення документу), а також кліше печатки чи штампу, що перевіряється [316; 317].

Як правило, на стадії  підготовки технічної експертизи документів, де об’єктом дослідження  є відбитки кліше печаток і штампів, виготовлених за технологією зарубіжних фірм, потребується консультація  спеціаліста (експерта).

Призначення комп’ютерно-технічної експертизи. Дослідження об’єктів, вилучених під час слідчих дій,  відіграє виключно важливу роль в доказуванні обставин вчинення розкрадання з допомогою комп’ютерної техніки. Експертизи машинних носіїв інформації в залежності від завдань, що вирішуються, поділяються на два різновиди: 1) технічну експертизу комп’ютерів, їх вузлів та пристроїв (встановлення  призначення і характеристик комп’ютерної техніки, її технічного стану; можливостей використання для досягнення певною мети тощо); 2) експертизу даних та програмного забезпечення (виявлення інформації, що міститься на комп’ютерних носіях, та визначення її цільового призначення; відновлення “зітертої” інформації; розшифровка закодованих файлів; встановлення характеру змін, внесених в програми і т. ін.) [304,  с.73].

Експертом може бути вирішений наступний орієнтовний перелік питань:

— які технічні несправності має даний комп’ютер або його окремі блоки та пристрої і як ці несправності впливають на роботу комп’ютера (блока, пристрою)?

— чи міститься на даному носії якась інформація, і якщо так, то яке її цільове призначення?

— чи є на носії інформація, що була знищена, і чи можна її відновити?

— чи можна за допомогою даного програмного продукту реалізувати функції, передбачені технічним завданням на його розробку?

— чи можливе вирішення певного завдання за допомогою даного програмного продукту ?

— чи відповідає стиль програмування досліджуваного програмного продукту стилю програмування певної особи?

— чи відповідають прийоми і засоби програмування, що використовувалися при створенні досліджуваного програмного продукту, прийомам і засобам, які властиві даному програмісту?

— яка вартість програмного забезпечення (на час його придбання, вилучення, проведення експертизи)?

— яка вартість окремих модулів, що входять до складу програмного продукту?

—  яка вартість комп’ютерної техніки (окремих комплектуючих) на час придбання (вилучення, проведення експертизи)?

При підготовці і призначенні комп’ютерно-технічної експертизи треба виходити з наступних положень.

1. Для дослідження інформації, що міститься на комп’ютерних носіях, експертові необхідно надавати сам комп’ютерний носій, а також комп’ютерний комплекс, до складу якого входить досліджуваний носій. В деяких випадках можна обмежитися наданням тільки комп’ютерного носія. Про можливість проведення такого дослідження слід заздалегідь проконсультуватись з експертом (спеціалістом).
2. Для встановлення відповідності програмних продуктів певним параметрам, а також вартості програмного продукту експертові надається носій з копією досліджуваного програмного продукту і еталонна (дистрибутивна) копія програмного продукту. У разі відсутності дистрибутивної копії програмного продукту не слід відмовлятися від призначення експертизи, оскільки в окремих випадках її можна провести за наявності копії програмного продукту.
3. Для дослідження технічного стану і визначення вартості комп’ютерної техніки експертові надається сама комп’ютерна техніка, а також технічна документація до неї. Вилучення блоків комп’ютерної техніки слід доручати експертові (спеціалістові).
4. Для встановлення авторства досліджуваного програмного продукту експертові надаються самі програми у вигляді вихідних текстів, бібліотечних та виконуваних модулів, а також програми (вихідні тексти, бібліотечні та виконувані модулі), що створені особою, щодо якої перевіряється версія: чи вона є автором досліджуваного продукту.
5. Щоб визначити, які саме об’єкти слід надавати експертові в кожному конкретному випадку, доцільно отримати консультацію експерта (спеціаліста) в галузі комп’ютерної техніки.

Призначення судово-бухгалтерської експертизи. Розслідування розкрадань майна та пов’язаних з ними злочинів у сфері підприємницької діяльності неможливе без аналізу фінансово-господарчої діяльності конкретної підприємницької структури, а іноді кількох підприємств і комерційних банків. Інструментом такого аналізу є документальна ревізія, але вона використовується за кримінальними справами даної категорії лише як засіб виявлення ознак злочину і тому її матеріали мають обмежене доказове значення. Крім того, як показує  вивчення матеріалів ревізій у зазначених кримінальних справах, в них, зокрема, містяться наступні типові недоліки:

— ревізори не вказують методи, способи і прийоми, якими вони користувалися під час  перевірки і вивели її результати;

— не дають цифрової аргументації даних бухгалтерського обліку;

— підбирають матеріали не в повному обсязі з фактів зловживань, а тільки окремі документи, відриваючи їх від даних бухгалтерських реєстрів;

— наводять дані про зловживання, які не мають документованого відображення;

— наводять дані, які не мають відношення до виявлених фактів зловживань;

— не проводять інвентаризації залишків товарно-матеріальних цінностей, коли це необхідно для встановлення фактів нестачі та лишків, приховування прибутків від оподаткування [318].

У зв’язку з названими недоліками актів  документальних ревізій часто виникає потреба у призначенні повторних ревізій. Виходячи з факту поширеності низької якості проведення ревізій і перевірок контролюючими органами, слід визнати обов’язковим призначення судово-бухгалтерської експертизи для кримінальних справ визначеної категорії. Підстави для її призначення, як справедливо звертає увагу М.І. Камлик, виникають у таких випадках:

1) якщо результати (висновки) ревізії суперечать іншим матеріалам кримінальної справи і усунення цих протиріч потребує висновку експерта;

2) у разі протиріч у висновках первинної і повторної документальної ревізії;

3) у разі обґрунтованого клопотання обвинуваченого про призначення судово-бухгалтерської експертизи;

4) у випадках застосування ревізором сумнівних методів визначення заподіяної матеріальної шкоди;

5) коли експерт іншої спеціальності не може зробити обґрунтований висновок без додаткового дослідження матеріалів справи експертом-бухгалтером [319, с.234].

Призначенню судово-бухгалтерської експертизи передує копітка слідча робота, яка включає в себе ретельне вивчення матеріалів документальної ревізії, виїмку і вивчення додаткових документів, допити посадових і матеріально відповідальних осіб щодо  фінансово-господарських операцій та інші відповідні слідчі дії. Передчасне призначення експертизи тягне за собою запити експертами додаткових матеріалів для належного проведення дослідження, що значно подовжує строки її проведення. Тому підготовку експертизи доцільно проводити за участю відповідного спеціаліста. Але під час розслідування економічних злочинів, зокрема, ухилень від сплати податків цей недолік є типовим [320].

Предметом судово-бухгалтерської експертизи є дослідження бухгалтерських операцій з обліку товарно-матеріальних цінностей і грошових коштів, що знайшли відображення в документах бухгалтерського обліку, контролю та звітності.

Головними завданнями бухгалтерської експертизи є встановлення:

1) документальної обґрунтованості нестачі або надлишків товарно-матеріальних цінностей і грошових коштів, періоду і місця їх утворення, а також розміру завданої матеріальної шкоди;

2) правильності документального оформлення операцій щодо приймання, зберігання, реалізації товарно-матеріальних цінностей і руху грошових коштів;

3) відповідності відображення в бухгалтерському обліку фінансово-господарських операцій вимогам чинних нормативних актів з бухгалтерського обліку і звітності;

4) кола осіб, на яких покладено обов’язок забезпечити дотримання вимог нормативно-правових актів з бухгалтерського обліку і контролю;

5) документальної обгрунтованості списання сировини, матеріалів, готової продукції і товарів;

6) правильності визначення оподаткованого прибутку (доходу) підприємств різних форм власності та нарахування розмірів податків;

7) недоліків в організації бухгалтерського обліку контролю, які сприяли або могли сприяти завданню матеріальної шкоди або перешкоджали її своєчасному виявленню.

Перед експертом-бухгалтером можуть бути поставлені і інші завдання, виконання яких пов’язано з перевіркою додержання порядку ведення бухгалтерського обліку і звітності, складання балансів, записів в облікових реєстрах бухгалтерського обліку тощо.

Під час підготовки і призначення  судово-бухгалтерської експертизи треба виходити з наступних положень.

1. Разом з постановою про призначення експертизи експертові слід надати документи бухгалтерського обліку, які містять вихідні дані для вирішення поставлених питань. Такими документами можуть бути: прибуткові та видаткові накладні, ордери, звіти матеріально відповідальних осіб, картки складського обліку, касові книжки, матеріали інвентаризації, акти ревізій, табелі, наряди, акти приймання виконаних робіт, трудові договори, розрахункові платіжні відомості, виписки банку, платіжні доручення і вимоги, договори про матеріальну відповідальність, накопичувальні (оборотні) відомості, журнали-ордери, меморіальні ордери за балансовими рахунками, головні книги, баланси та інші первинні та зведені документи бухгалтерського обліку і звітності.
2. Якщо експертиза призначається з метою перевірки висновків документальної ревізії, то в постанові про призначення експертизи слід зазначити, які саме висновки і з яких причин викликають сумнів (суперечать іншим зібраним у справі доказам, оспорюються зацікавленими особами, непереконливо обгрунтовані ревізорами і т. ін.).
3. Документи, що надаються експертові, мають бути систематизованими (за епізодами діяння, періодами тощо), підшитими, прошнурованими та пронумерованими. Якщо слідчий зазнає труднощів у визначенні документів, які необхідні для надання експертного висновку, то йому слід звернутися за консультацією до спеціаліста.

Призначення фінансово-економічної експертизи. Господарське життя підприємницьких структур являє собою багатогранну діяльність і повинно аналізуватися з різних точок зору під час розслідування економічних злочинів. Вивчення бухгалтерського обліку – це тільки один із засобів аналізу цієї діяльності, але він не єдиний. Під час розслідування розкрадань грошових коштів з використанням кредитно-фінансових відносин в багатьох випадках виникає необхідність залучення  не тільки бухгалтерських, але і спеціальних знань у галузі фінансів та кредитування.  Вивчення матеріалів кримінальних справ вказаної категорії  свідчить, що слідчі досить часто в постановах про призначення ревізій, судово-бухгалтерських експертиз ставлять саме такі питання. В такому випадку дослідженню підлягає саме фінансово-економічна сторона діяльності підприємства, яка має своє коло питань і  відповідну методику дослідження. В криміналістиці і теорії судової експертизи ці дослідження одержали назву фінансово-економічної експертизи Фінансово-економічна і судово-бухгалтерська експертизи є спорідненими і належать до одного класу судово-економічних експертиз [321].

Головними завданнями фінансово-економічної експертизи є встановлення:

1) джерел  формування фінансових ресурсів підприємства;

2) дотримання правил нарахування і строків внесення податків та інших обов’язкових платежів;

3) дотримання правил фінансування і кредитування, встановлених  чинним законодавством (в тому числі валютного законодавства);

4) платоспроможності підприємства (спроможність виконувати зобов’язання перед постачальниками, кредиторами, державою, акціонерами і власними працівниками);

5) дотримання законодавства про зовнішньоекономічну діяльність;

6) призначення витрачання  кредитних коштів;

7) призначення витрачання коштів, одержаних з бюджетного фінансування;

8) достатність підстав для перерахування коштів за межі України;

9) фактів повернення коштів або матеріальних цінностей на територію України.

Перед експертом можуть бути поставлені і інші завдання, виконання яких пов’язано з перевіркою джерел формування і використання фінансових ресурсів підприємства, його фінансовим становищем, платоспроможності, додержання відповідного законодавства.

Під час підготовки і призначення фінансово-економічної експертизи треба мати на увазі, що експерт проводить дослідження в межах поставленого завдання тільки на основі тих документів, які залучені до кримінальної справи і надані йому слідчим. Правила оформлення і надання документів є загальними для судово-бухгалтерської і фінансово-економічної експертиз. Перш за все, можливості фінансово-економічної експертизи залежать від того, наскільки в представлених матеріалах первинних перевірок і документах знаходять відбиття фінансова сторона діяльності підприємства, суми нанесеної шкоди, конкретні правопорушення посадових осіб, їх детальні пояснення, недоліки бухгалтерського обліку та їх вплив на фінансовий стан підприємства тощо [322; 323]. Якщо слідчий зазнає труднощів у визначенні документів, які необхідні для надання експертного висновку, то йому необхідно звернутися за консультацією до спеціаліста.

Підсумовуючі викладене відносно підготовки і призначення експертиз, треба зазначити, що на даний час  найбільшими можливостями розглянутих експертних досліджень володіють науково-дослідні інститути судових експертиз Міністерства  юстиції України. Орієнтиром під час підготовки і призначення таких експертиз можуть бути “Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз” затверджені наказом Міністерства юстиції України №53/5    від  08.10.1998 р. [324].

Однією з проблем, що в дійсний час має суттєве значення у справі широкого використання спеціальних знань під час розслідування злочинів, є матеріальні кошти, витрачають органи  дізнання, попереднього  слідства  і суду. Відповідно до ст. 92 КПК України експерти та спеціалісти як і інші учасники кримінального процесу мають  право   на відшкодування їм витрат по явці за  викликом  в  органи  дізнання, попереднього слідства, прокуратури і до суду.  За зазначеними вище особами зберігається середній заробіток за місцем роботи за час,  витрачений у зв’язку з явкою за викликом. Особам,   які   не  є  робітниками  чи  службовцями,  виплачується винагорода за відрив їх від звичайних занять.

Експерти, спеціалісти і перекладачі,  крім того,  мають право на  винагороду  за  виконання  своїх  обов’язків,  якщо  виконання дорученої їм роботи не входить до їх службових обов’язків. Зазначені виплати  провадяться  з  коштів  органів  дізнання, попереднього  слідства  і суду згідно з інструкцією “Про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати  винагороди особам, які викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів,  у провадженні яких перебувають справи про адміністративні  правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками  функцій експертів і спеціалістів” (затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 710 від 01.07.1996 р.). Відповідно до названої інструкції зазначеним особам,  якщо виконання  їх  процесуальних  функцій  пов’язане з перебуванням за межами населеного пункту  постійного  проживання,  відшкодовуються такі витрати:  вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов’язані з найманням жилого приміщення, добові.

Розмір  винагороди експерта або спеціаліста,  який виконує свої  функції  не  як службове  завдання,  визначається залежно від його кваліфікації та складності завдання у межах від 3 до 5 % неоподатковуваного  мінімуму  доходів  громадян  за годину роботи. У разі проведення  судової  експертизи  особливої  складності розмір винагороди збільшується на 25 % (п. 5). Виплати винагороди за  проведену  роботу  провадяться за постановою (ухвалою) органу, який зробив виклик спеціаліста або призначив експертизу.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про судову експертизу» науково-дослідні установи судової експертизи проводять судову експертизу за рахунок замовника. Вартість проведення експертизи, а також досліджень, що призначаються за кримінальною справою, визначається за домовленістю між установою та замовником і складається із собівартості проведеної роботи (заробітна плата, оплата відрядження, вартість матеріалів, накладні витрати), а також рентабельності у межах 25 % собівартості. У разі виклику працівника установи до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури чи до суду для виконання функцій, передбачених ст. 128-1 і 270-1 КПК України відшкодовується сума заробітної плати працівника за час виконання зазначених функцій і сума оплати відрядження (суми обчислюються у порядку, встановленому договором між сторонами, та на підставі виставлених науково-дослідними установами рахунків).

З наведених положень нормативних актів та практичної необхідності залучення спеціалістів та експертів під час розслідування економічних злочинів, витікає що правоохоронні органи повинні нести у зв’язку з цим значні матеріальні витрати. В умовах недостатнього фінансування всієї правоохоронної системи все більше проявляється тенденція уникнення слідчими призначення експертиз, залучення спеціалістів до проведення слідчих дій, що негативно позначається на якості розслідування справ даної категорії.

Висновки до розділу

1. Спеціальні знання, які використовуються при розкритті і розслідуванні злочинів являють собою неправові науково-професійні знання і навички, одержані в результаті навчання і практичної діяльності в певній галузі, що застосовуються для збирання і дослідження інформації.

Враховуючи існування в кримінальному судочинстві непроцесуальної і процесуальної форм використання спеціальних знань і, відповідно, різний правовий статус їх суб’єктів (носіїв), останні розподіляються на кілька категорій:

а) фахівець, процесуальний статус якого в кримінальному судочинстві законодавством не визначається (ревізори, бухгалтери, інспектори та інші, які проводили перевірки або дослідження і матеріали котрих слугували підставою для порушення кримінальної справи або надавали іншу непроцесуальну допомогу);

б) фахівець, який виступає в кримінальному процесі як свідок виявлення на основі своїх спеціальних знань юридично значущих обставин (ревізори, бухгалтери, інспектори та інші, які були допитані як свідки);

в) фахівець, який залучається до участі в проведенні слідчих дій  для надання допомоги слідчому в порядку встановленому кримінально-процесуальним законодавством (“спеціаліст”);

г) фахівець, який залучається до участі в кримінальній справі для  дачі  висновку  з  досліджуваних  спеціальних питань (“експерт ”).

2. До непроцесуальної форми використання спеціальних знань при розслідуванні корисливих злочинів, що вчиняються у сфері підприємницької діяльності належать:

• використання матеріалів відомчої ревізії або внутрішнього розслідування як підстави для порушення кримінальної справи;
• консультація фахівця;
• використання технічних засобів одержання і фіксації інформації про економічний злочин під час проведення оперативно-розшукових заходів;
• призначення документальної ревізії.

3. До процесуальної форми використання спеціальних знань належить, перше за все, залучення спеціалістів до участі у слідчих діях. У кримінальних справах про злочини у сфері підприємництва слідчий найбільше потребує допомоги під час проведення слідчих дій від спеціалістів-бухгалтерів та спеціалістів з комп’ютерної техніки. Обумовлюється це тим, що джерелами доказів за даною категорією кримінальних справ переважно є документи, що відбивають певні господарські відносини, поведінку їх суб’єктів, а також показання осіб. Такими слідчими діями є перш за все обшук і виїмка з метою вилучення документів, огляд вилучених документів, допити (коли до предмету входять обставини тлумачення яких потребує спеціальних знань).
4. Найбільш досконалою і відпрацьованою процесуальною формою використання спеціальних знань під час розслідування злочинів є експертизи. Найчастіше під час розслідування корисливих злочинів у сфері підприємництва виникає потреба у призначенні криміналістичної експертизи документів, комп’ютерно-технічної експертизи, судово-бухгалтерської та фінансово-економічної експертиз.

Особливості підготовки і призначення вказаних експертиз обумовлюється специфікою об’єкту дослідження, якими виступають переважно  документи різноманітних видів, та колом питань, що входять у предмет доказування.

Розділ 5. Профілактична діяльність слідчого при розслідуванн корисливих злочинів у сфері підприємництва

 5.1. Поняття причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів та їх роль в побудові окремих методик розслідування

Проблема причин злочинності, як відзначає В.М. Кудрявцев, є центральною і найбільш складною кримінологічною проблемою [325, с.3]. Важливість її вирішення визначається тим, що під час встановлення причин злочинності з’являється нагода на науковій основі розробляти і здійснювати ефективні заходи боротьби з цим негативним соціальним явищем.

Можливості встановлення причин конкретного злочину і умов, що сприяли його вчиненню, та їх усунення існують саме під час проведення досудового слідства. Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства орган дізнання,  слідчий (а також прокурор і суд) в процесі провадження за кримінальною справою “…зобов’язані  виявити  причини  і умови,  які сприяли вчиненню злочину” (ст.23 КПК України). Встановивши їх, названі органи вносять   у   відповідний державний   орган,  громадську  організацію  або  посадовій  особі подання про вжиття заходів щодо усунення виявлених причин і умов злочину (ст.23-1 КПК України). Наведені положення свідчать про те, що криміногенні обставини (причини і умови) віднесені до предмету доказування за кожною кримінальною справою.  Тому профілактика злочинів визнається одним з найважливіших напрямків слідчої діяльності [326; 327] і діяльності прокуратури [328].

В той же час серед криміналістів існує точка зору, що опис типових для окремого виду злочинів причин і умов, що сприяють їх вчиненню, доцільно помістити в криміналістичній характеристиці даного виду злочинів. Але, на думку Р.С. Бєлкіна, окрема криміналістична методика не повинна містити розділ про профілактичну роботу слідчого [49, с.338].

Така позиція є досить поширеною серед криміналістів, про що свідчить той факт, що далеко не у всіх підручниках та навчальних посібниках з криміналістики ця проблема взагалі досліджується. Іноді навіть в межах одного видання питання встановлення причин і умов злочинів і профілактичної роботи слідчого в окремих методиках розслідування розглядаються як їх самостійний структурний елемент, а в інших методиках вони відсутні [269]. Така непослідовність у визначенні структури окремої методики розслідування свідчить не тільки про розбіжності у поглядах окремих авторів, але є показником існування невирішеної важливої теоретичної проблеми, яка має в той же час і велике практичне значення.

Положення про те, що робота слідчого щодо встановлення причин і умов злочину повинна починатися з моменту прийняття справи до провадження і здійснюватися протягом всього процесу розслідування паралельно з встановленням інших обставин стало вже аксіомою [329, с.27]. Тому вирішення цього завдання відбивається в змістові багатьох слідчих дій. Зважаючи на важливість і масштабність даного завдання в структурі процесу досудового розслідування, А.В. Дулов засобом її вирішення цілком обгрунтовано вважає не окремі розрізнені слідчі дії, а тактичну операцію з умовною назвою “профілактика” [204, с.145-146].

Беручи до уваги наведену аргументацію, цілком логічним, на наш погляд, є включення питань профілактичної діяльності слідчого в методики розслідування злочинів як окремого їх структурного елементу. По-перше, цим акцентується як важливий напрямок в роботі слідчого попереджувальна діяльність під час розслідування за кримінальною справою. По-друге, вивчення питань профілактики злочинів в курсі криміналістики (методики розслідування) дозволяє інтегрувати знання криміналістики і кримінології при підготовці кадрів для правоохоронних органів.

Криміналістична методика, базуючись на теоретичних положеннях кримінології, повинна давати практичну інтерпретацію цих положень відносно злочинів окремих видів і груп шляхом формулювання відповідних практичних рекомендацій. У зв’язку з цим слід зауважити, що методики розслідування злочинів окремих видів є каналами впровадження у слідчу практику теоретичних положень не тільки кримінології але і наук кримінального права та кримінального процесу.[15]

Треба також зазначити, що дослідження питань встановлення причин злочинів та умов, що сприяють їх вчиненню, в окремих методиках розслідування не є повтором відповідних положень кримінологічної науки. Вважаємо, що профілактична діяльність під час розслідування злочинів є проблемою комплексною і повинна досліджуватися кримінологією, криміналістикою і наукою кримінального процесу. Кожна з цих наук має свій аспект в цій проблемі. Кримінологія вивчає дану сторону діяльності слідчого з найбільш узагальнених  філософсько-соціологічних позицій і її положення виступають як вихідні для інших наук. В цьому аспекті певне значення мають положення і науки кримінального права стосовно мотиву злочину як елементу його складу. Криміналістика  має досліджувати в межах окремої методики розслідування, перш за все, практичний аспект встановлення причин і умов конкретного злочину – підготовку і проведення слідчих дій на різних етапах розслідування та прийняття заходів щодо усунення виявлених криміногенних факторів.  В науці кримінального процесу основна увага, на наш погляд, повинна звертатися на виникнення певних процесуальних відносин у зв’язку з виявленням причин і умов злочину та прийняттю заходів щодо їх ліквідації. Звичайно таке розмежування носить досить умовний характер в силу взаємозв’язку і взаємопроникнення наук кримінально-правового циклу.[16]

В новітніх кримінологічних дослідженнях для розуміння мотивів конкретного злочину і злочинності взагалі проблема причинності розглядається на трьох взаємопов’язаних, але різних рівнях: 1) філософському; 2) соціологічному; 3) індивідуальному [331, с.10-21].

На філософському  найвищому рівні причини злочинності визначаються безвідносно до історичних особливостей певних соціально-економічних формацій. З цих позицій в основі злочинності будь-якого людського суспільства лежать певні соціальні протиріччя. Детермінація злочинності при цьому пов’язується з соціальною, інтелектуальною і моральною неоднорідністю суспільства, яка приводить до протиріч і навіть антагонізмам в інтересах людей.

Соціологічний рівень визначення причин злочинності є конкретизацією і деталізацією філософського рівня відносно різних країн у певні проміжки історичного часу. На цьому рівні аналізуються соціальна структура конкретного суспільства, властиві йому процеси і явища в економічній, політичній і духовній сферах життя, які викликають злочинність.

На індивідуальному рівні аналізується конкретний злочин – “елементарна частинка” злочинності. Визнається, що і на цьому рівні зберігають свою дію всі фактори, зв’язки і відношення, характерні для філософського і соціологічного рівнів причин злочинності. Тільки тепер вони ще більше конкретизуються і переходять у психологічну форму, пояснюючи цілі і мотиви поведінки конкретної людини – злочинця. Причини індивідуального злочину визначаються як неузгодженість поведінки особистості з соціальним середовищем, в основі якої лежать негативні якості, що сформувалися у конкретної людини під впливом певних факторів. При цьому підкреслюється можливість переорієнтації і виправлення такого суб’єкта [331, с.21].

А. Міллер пропонує інше тлумачення причин конкретного злочину, згідно якого такими визначаються “конкретні дії (бездіяльність), що спричиняють або створюють загрозу спричинення шкоди об’єктам кримінально-правової охорони” [332, с.91]. Криміногенні ж властивості особи, що лежать в основі мотивації злочинної поведінки суб’єкта, автор відносить до суб’єктивних умов злочину [332, с.91-92]. Така точка зору не може претендувати на альтернативну концепцію, оскільки страждає низкою логічних недоліків. По-перше, фактичне ототожнення причини злочину і його об’єктивної сторони приводить до висновку, що причиною злочину є сам злочин (логічний нонсенс). По-друге, таке твердження веде до визнання неможливості усунення причин конкретного злочину, адже дії злочинця є на момент їх розслідування подією минулого. На наш погляд, А. Міллер, розглядаючи складну проблему причин конкретних злочинів, не взяв до уваги, що ст. 23 і 23-1 КПК України вимагають від слідчого (прокурора, судді) прийняття заходів щодо попередження вчинення нових злочинів, перш за все, конкретною особою (обвинуваченим, підсудним) у майбутньому.

Таким чином кримінально-процесуальне законодавство ставить завдання виявляти причини і умови конкретних злочинів і приймати заходи щодо усунення криміногенних факторів з метою попередження подібних злочинів у майбутньому. Тобто, мається на увазі індивідуальний рівень дослідження детермінації злочинності з використанням головним чином процесуально-правового інструментарію. Треба зазначити, що це завдання досить складне, особливо з урахуванням недостатньої її теоретичної розробки в науках кримінально-правового циклу і явно недостатньої кримінологічної підготовки правоохоронців [66]. Це додатковий аргумент за включення цих питань в структуру окремих методик розслідування як самостійного їх елемент.

Як показує вивчення у кримінальних справах подань, складених слідчими згідно вимог ст. 23-1 КПК України, багато з них страждають типовими недоліками і помилками. Одним з найбільш суттєвих недоліків, як показало опитування практичних працівників правоохоронних органів, є те, що в багатьох випадках практичними працівниками причина конкретного злочину ототожнюється з умовами, що сприяли його скоєнню. Нерідко слідчі взагалі не утруднюють себе виявленням коренів злочинів, обмежуючись викладенням обставин його вчинення і пропозицією обговорити в трудовому колективі поведінку обвинуваченого. Очевидно, що це обумовлено тим, що у вітчизняній кримінології та інших науках кримінально-правового циклу до останнього часу не було чіткості у викладенні цих питань. А це негативно позначалося на підготовці працівників правоохоронних органів. Не останню роль в цьому, мабуть, відіграє і застаріла редакція ст. 23 КПК України. Ця обставина вимагає приведення деяких міркувань з приводу понять причини конкретного злочину і умов, що сприяли його вчиненню.

В сучасних кримінологічних дослідженнях проблема причин злочинності і умов, що сприяють їй, розглядається через визначення системи соціально-негативних факторів (явищ, процесів), які детермінують злочинність. При цьому причина – це вирішальний активний фактор, який містить у собі реальну можливість появи злочину як свого наслідку. Умова ж – це відносно пасивний фактор, який тільки сприятливо впливає на розвиток причинного зв’язку, але безпосередньо не породжує наслідку злочину [85, с.4].

Отже, причини конкретного злочину — це ті активні фактори, які викликають у певної особи інтереси, мотиви для його вчинення. В основі злочинної мотивації як суб’єктивного психофізіологічного процесу знаходяться певні людські вади: корисливість, правовий нігілізм, егоїзм, кар’єризм, жорстокість, негативні психологічні особливості тощо. Це повністю суб’єктивна сфера, пов’язана з особливостями конкретної людини. Формування особистості злочинця – складний процес, який ще недостатньо вивчений в кримінології і викликає спори, але можна з впевненістю стверджувати, що в ньому переплітаються і взаємодіють біологічне і соціальне.  Структура будь-якої особистості, в тому числі і злочинця, складається поступово в процесі взаємодії між зовнішнім середовищем і психічною організацією індивіда. Тому встановлення причин конкретного злочину полягає у вивченні особи обвинуваченого, визначенні її негативних рис, які в конкретній життєвій ситуації призвели до вчинення нею злочину. Зібрані відомості про особу обвинуваченого повинні знайти відбиття у матеріалах кримінальної справи, оскільки вони враховуються судом під час визначення виду і міри покарання.

Вивчення особи обвинуваченого з цих позицій включає в себе встановлення: віку; громадянства; освіти; сімейного стану; стану здоров’я; наявність професії, постійного місця проживання; поведінки під час вчинення злочину і після нього; поведінки в сім’ї, на роботі, за місцем проживання та інших відомостей про особистість. Слідчими діями, спрямованими на вирішення цього завдання, найчастіше є допит самого обвинуваченого, допити свідків і потерпілих, виїмка і обшук з метою виявлення інформації про особистість, призначення судово-психіатричної, судово-психологічної та судово-наркологічної експертиз. Звичайно, що метою цих слідчих дій є не тільки вивчення особистості обвинуваченого а також і встановлення інших обставин, що входять в предмет доказування за кримінальною справою.

Для одержання зазначеної інформації крім процесуальних засобів можливе використання і непроцесуальних – оперативно-розшукових дій, безпосереднього спостереження поведінки, емоційних проявів обвинуваченого під час проведення слідчих дій з його участю.

Усунення причин конкретного злочину пов’язане із застосуванням до обвинуваченого (підсудного, засудженого) певних виховних, примусових  і виправно-трудових заходів під час досудового і судового слідства, призначенням кримінального покарання та його виконанням. Їх мета полягає у нейтралізації негативних якостей і рис особи, що вчинила злочин. Вказані заходи здійснюють  органи дізнання, досудового слідства, суд та органи виконання покарань. Але остаточне усунення причин конкретного злочину слід асоціювати все ж таки з визначенням судом кримінального покарання, адекватного вчиненому злочину, і його належним виконанням. Тобто головна роль в усуненні причин злочину належить суду і органам виконання покарань. Показником ефективності вирішення цього завдання слід вважати рівень рецидивної злочинності, попередження якої зараз є актуальною і в той же час надзвичайно складною проблемою кримінології [85, с.238-240].

Роль слідчого в усуненні причин конкретного злочину, як зазначалося, полягає у вирішенні виховних тактичних завдань протягом всього процесу розслідування (див. підрозділ 2.1),  які зводяться до здійснення впливу на особу, що вчинила злочин, з метою засудження нею самою свого вчинку і розкаяння в цьому.

Умови, що сприяють вчиненню злочину (пасивні фактори), складають його навколишню обстановку. В кримінології умови прийнято розподіляти на суб’єктивні і об’єктивні. Суб’єктивні умови – це негативні психологічні і моральні якості людей, що оточують злочинця. Негативні якості людей (населення) позначаються на їх орієнтації, поведінці, суспільній діяльності і утворюють сприятливу атмосферу для виникнення злочинного задуму і досягнення злочинцем поставленої ним  мети.  Такими суб’єктивними умовами є, наприклад, прагнення певних людей до швидкого і нетрудового збагачення, прагнення до “красивого” життя, правовий нігілізм, які можуть бути використані злочинцем. Сюди ж можна віднести також п’янство, наркотизм, проституцію та інші види ненормативної поведінки. До суб’єктивних умов, які сприяють злочинності, належать і недоліки в роботі державного апарату, перш за все, контролюючих  і правоохоронних органів, органів юстиції та закладів, що відають виконанням кримінального покарання. Ці недоліки викликані розгубленістю чи зневіренням, некомпетентністю або байдужістю до державних і громадських справ, іншими вадами людей, які працюють у державних органах. Суб’єктивні умови, що тим чи іншим чином сприяли вчиненню злочину, встановлюються також шляхом проведення вказаних вище стосовно причин злочину слідчих дій.

Усунення суб’єктивних умов, що сприяли вчиненню злочину, за конкретною кримінальною справою має два напрямки. По-перше, для цього потрібне притягнення до відповідальності всіх осіб, які тим чи іншим чином сприяли вчиненню злочину. В таких випадках мова може йти про самостійний склад посадового злочину або адміністративного правопорушення з боку людей, які оточували злочинця і тим чи іншим чином сприяли йому у досягненні злочинної мети. По-друге, усунення суб’єктивних сприятливих для конкретного злочину умов полягає в проведенні роз’яснювальної і виховної роботи серед населення або певних соціальних груп за матеріалами розслідуваної кримінальної справи.

Об’єктивними умовами злочинності прийнято вважати соціальні протиріччя, які безпосередньо не залежать від свідомості і волі населення. Це умови історично успадковані від минулих епох, що підтримують стан соціальної напруженості в суспільстві і сприяють злочинності (екологія, уклад і стан економіки,  соціальні відносини, тіньові сторони урбанізації і технічного прогресу тощо). Їх встановлення потребує певної аналітичної роботи на основі узагальнення значної кількості  кримінальних справ певної категорії, а усунення – кардинальних економічних, політичних та соціальних заходів.

Таким чином, встановлення умов, що сприяли вчиненню конкретного злочину, полягає у вивченні під час його розслідування зовнішніх по відношенню до особи обвинуваченого обставин. Ці обставини можна розділити, орієнтуючись на їх суб’єктивний чи об’єктивний характер, на: а) конкретну життєву криміногенну ситуацію (на першому плані знаходяться суб’єктивні умови); б) загальну ситуацію, що склалася у суспільстві, на час вчинення злочину (об’єктивні умови).

Успішне розв’язання проблеми встановлення причин та умов конкретного злочину можливе лише тоді, коли це завдання чітко усвідомлене, визначене з самого початку розслідування за кримінальною справою і планомірно вирішується паралельно з встановленням інших обставин.

5.2. Причини і умови, що сприяють вчиненню розкрадань майна і пов’язаних з ними злочинів

Причини розкрадань майна і пов’язаних з ними злочинів. Причини розкрадань майна та інших корисливих злочинів у сфері підприємництва пов’язані з психологічними і соціальними особливостями людей, які займаються підприємницькою діяльністю. Ринкові відносини за своєю природою стимулюють формування певних рис у людей, які займаються певним видом діяльності з метою одержання прибутку. Тому окремими вченими-кримінологами поняття “ринок” і “злочинність” пов’язуються між собою як причина-наслідок [7].

Особистість підприємця-злочинця поки що є малодослідженою в кримінології і криміналістиці. Але вивчення літератури з цієї проблеми, матеріалів кримінальних справ відповідної категорії, опитування оперативних працівників і слідчих дає підстави вказати на деякі взаємопов’язані риси підприємців, які в певній життєвій ситуації призводять до вчинення ними економічного злочину.

1. Прогресуючі матеріальні потреби, прагнення бути заможною людиною, яка має гроші не тільки для задоволення повсякденних потреб, але і для створення певного “іміджу” – належності до вищих кіл суспільства. Такими атрибутами належності до вищих кіл суспільства є володіння престижними і дорогими житлом, автомобілями, побутовими речами тощо. Однак головне полягає в прагненні володіти як можна більшими фінансовими можливостями, які визначають “місце під сонцем”, відкривають для підприємця політичні перспективи. Саме це стимулює конкурентну боротьбу між підприємцями, яка нерідко набуває відверто злочинних форм.
2. Переконаність у тому, що гроші – це найвища цінність в житті і постійна потреба “робити гроші” стає основною, а іноді і єдиною метою. Ця риса пов’язана з попередньою і також формується у особи в процесі підприємницької діяльності, спілкуванні з відповідним (елітарним) колом людей. У зв’язку з цим можна говорити про формування підприємницької психології і світогляду, які характерні для осіб, що займаються бізнесом. Таким чином формується своєрідний підприємницький менталітет, який має суттєвий вплив на суспільство в цілому, яке розвивається на основі ринкової економіки.
3. Правовий і моральний нігілізм, тобто зневажання законів і норм моралі та прагнення досягти поставленої мети будь-якими, в тому числі, і незаконними а іноді і відверто злочинними методами. Неприродно перебільшене прагнення до прибутку, постійне його нарощування в умовах відсутності належного правового регулювання підприємницької діяльності та контролю породжує відчуття безкарності за незаконну діяльність, яка приносить надприбутки. Поступово формується своєрідна “кланова” мораль, в якій нівелюються або взагалі втрачаються загальнолюдські цінності. Єдиними ідеалами стають накопичення багатства і володіння владою, на шляху до яких нехтуються будь-які закони.
4. Нехтування як інтересами суспільства в цілому, так і окремих людей, зневажання людей, які стоять нижче них за своїми фінансовими можливостями. Ця риса є закономірним наслідком формування особистості підприємця-злочинця під впливом самого характеру підприємництва, а також умов життєдіяльності, що склалися у суспільстві. Можна з впевненістю стверджувати, що названа негативна риса спирається і на певні генетично успадковані психологічні задатки. “З світу по нитці – голому сорочка” – це прислів’я є девізом діяльності багатьох підприємців-шахраїв, зокрема, у сфері залучення вкладів населення.
5. Схильність до ризику в підприємницькій діяльності і в житті взагалі, яка переростає в авантюризм (неврахування при прийнятті рішень явно існуючих небезпечних обставин). Як свідчить вся історія підприємництва, це такий за своєю природою вид суспільної діяльності, який притягає осіб саме з такими характеристиками. В багатьох випадках у працівників правоохоронних органів під час розслідування економічних злочинів виникає питання  відносно обвинуваченого: “На  що він розраховував, вчиняючи явно злочинні дії ?” Відповідь на нього знаходиться найчастіше у припущенні підприємця-злочинця, що злочин не буде виявлено, або якщо навіть і буде виявлено, то йому вдасться уникнути відповідальності, використовуючи корумповані зв’язки.
6. Динамічність поведінки в залежності від життєвих обставин (можливість їх зміни на прямо протилежні). Ця риса характеризує не тільки темперамент особистості підприємця, але і його переконання. Рішуча відмова від раніше обраної лінії поведінки на шляху досягнення поставленої мети, якщо вона перестала відповідати конкретним умовам, взагалі притаманні підприємцям. Але для підприємців з кримінальною спрямованістю така властивість деформується і одержує негативний відтінок – легкість переходу від загальноприйнятих форм і методів ведення бізнесу до незаконних і засуджуваних з точки зору моралі. Публічні запевнення і заклики дотримання законів і норм моралі при їх фактичному зневажанні, вивертливість, цинізм і брехливість є рисами, які проявляються у повсякденній діяльності такого підприємця і визначають лінію його поведінки під час розслідування вчиненого ним злочину.

Перелічені риси підприємця-розкрадача акцентовані в негативному аспекті. Але треба зауважити, що вони є результатом трансформування загалом позитивних підприємницьких  рис (див. підрозділ 1.2) під впливом несприятливого навколишнього середовища. Тому треба підкреслити, що формування рис особистості підприємця, схильного до вчинення  економічних злочинів, відбувається під впливом, по-перше, біологічного фактору (успадкування темпераменту та інших психофізіологічних особливостей); по-друге, фактору соціального (самого характеру підприємницької діяльності, існуючих конкретних соціально-економічних умов).

Саме негативні риси особистості підприємця лежать в основі мотивації злочинної поведінки. Мотив – це сформоване під впливом соціального середовища і життєвого досвіду особи спонукання до певних дій, яке і є безпосередньою причиною злочинної діяльності. Процес мотивації злочину є складним психологічним процесом, в якому дослідниками виділяється низка елементів: потреби і потяги людини, її плани і проблемні ситуації, ціннісна  орієнтованість [331, с.37-92].

Усунення причин конкретного економічного злочину таким чином полягає у здійсненні впливу на винну особу з метою нейтралізації її негативних рис та здійснення її ціннісної переорієнтації. Звичайно це складне завдання під час досудового слідства повністю не може бути вирішена з-за обмеженості її можливостей. Слідчий вирішує цю проблему (а точніше починає її вирішувати) шляхом застосування заходів процесуального примусу та виховного впливу. Теоретично переорієнтація і виправлення суб’єкта стає можливою в результаті призначення адекватної вчиненому злочину міри покарання та його належного виконання.

Умови, що сприяють вчиненню розкрадань майна і пов’язаних з ними злочинів. Як вже зазначалося, сприятливі умови вчинення злочинів розподіляються на суб’єктивні і об’єктивні. До суб’єктивних умов вчинення розкрадань майна і пов’язаних з ними економічних злочинів можна віднести наступні фактори.

1. Віра певної частини населення в те, що в умовах ринкових відносин можна збагатитися швидко і, головне, не прикладаючи великих зусиль. Саме цю умову використовують підприємці-шахраї, зокрема, у сфері приватних інвестицій — залучення коштів населення.

Треба зазначити, що уява людей про можливість швидкого збагачення сформувалася під впливом критики адміністративно-командної економіки і безупинного розхвалювання економіки ринкової, поєднаної з наведенням прикладів заможного життя розвинутих країн Західної Європи і США. В результаті у великої частини населення України та інших країн СНД з’явилася віра про те, що з введенням “капіталізму” рівень життя зразу почне зростати в результаті вдалого розміщення накопичених коштів у підприємницьких структурах – комерційних банках, довірчих товариствах тощо. Багато людей повірили популістським лозунгам про те, що в умовах ринкової економіки достатньо віддати свої гроші вправним підприємцям і можна одержувати стабільний чималий прибуток, нічого при цьому не роблячи. Стимулом такого інвестування коштів населенням була і галопуюча інфляція в 1992-1995 рр.

2. Довірливість людей до реклами, особливо коли вона проводиться з широким використанням різноманітних засобів на значній території (преси, телебачення, рекламних написів на спеціальних щитах і будівлях).

Уява людей про можливість швидкого збагачення формувалася і під суттєвим впливом недобросовісної (а точніше, шахрайської) реклами на початку 90-х рр. комерційними структурами типу АТ “МММ” (Росія), “Український будинок селенгу” та іншими. Складовою менталітету населення колишнього Радянського Союзу є безмежна довірливість до всього друкованого або того, що повідомляється іншими засобами масової інформації. Грунтується така віра на глибокому психологічному усвідомленні, що засоби масової інформації контролюються державою і все що повідомляється ними сприймається як офіційна позиція. Саме шахрайська реклама з використанням засобів масової інформації дозволила ввести в оману мільйони громадян Росії, України та інших держав СНД. Помітним є те, що ця реклама проводилася при повній відсутності будь-якого роз’яснення чи застережень з боку державних структур, в тому числі правоохоронних органів. Це дало підстави для формування уяви у багатьох потерпілих вкладників про те, що держава діяла у змові з підприємцями-шахраями і викликало бурхливі протести з боку обманутого населення. У відповідь на це в пожежному порядку було прийнято Указ Президента України № 723 від 05.12.1994 р. “Про заходи щодо запобігання недобросовісної реклами та її припинення”, який згодом був замінений Законом України “Про рекламу” від 03.07.1996 р. Згідно даного закону (ст. 23) реклама послуг,  пов’язаних із залученням коштів населення (банківських,  страхових тощо),  або осіб,  які їх здійснюють,  та цінних паперів можлива лише за наявності відповідної  ліцензії  чи іншого  дозволу,  що  підтверджує  право на здійснення такого виду діяльності.  У рекламі таких послуг або осіб, які їх здійснюють, цінних паперів   забороняється   повідомляти   про   розміри   очікуваних дивідендів, а також іншу інформацію про  майбутні  прибутки,  крім фактично виплачених за підсумками не менш як одного року [333].

3. Схильність деяких підприємців у гонитві за високим прибутком до занадто ризикованих господарчих операцій. Ця риса проявляється при укладанні сумнівних угод щодо закупівлі великих партій дефіцитного товару на умовах 100% попередньої оплати, наданні кредиту без належної перевірки можливостей партнера та інших. Прагнення одержання високих прибутків, випередження конкурентів при укладанні вигідних договорів активно експлуатують підприємці-шахраї, вдаючись головним чином до фальсифікації різноманітних документів для введення в оману необережних бізнесменів.
4. Недостатньо ретельна перевірка кандидатур при найманні на роботу, пов’язану з великими матеріальними цінностями, грошима, виконанням особливо важливих функцій. В комерційних структурах не завжди приділяється належна увага підбору кадрів, робота яких має відношення до операцій з коштами. В результаті на посади менеджерів, бухгалтерів, економістів, спеціалістів в галузі комп’ютерної техніки потрапляють особи з кримінальною спрямованістю, які використовують своє службове становище для особистого збагачення за рахунок компанії, в якій вони працюють. Зокрема, зарубіжні кримінологи застерігають бізнесменів від прийому на роботу осіб, які мають скрутне фінансове становище та згубні пристрасті, що потребують значних витрат — до азартних ігор, алкоголю, наркотиків, сексуальних задоволень [18]. У всякому випадку кандидатури майбутніх працівників попередньо повинні вивчатися саме з цієї точки зору, якщо підприємець бажає остерегти себе від розкрадань.
5. Недоліки в організації служби економічної безпеки підприємств і банків. Звичайно дозволити собі службу економічної безпеки може тільки достатньо велике підприємство. Основне завдання цієї служби полягає в протидії економічній розвідці конкурентів і здійсненню контролю за власними працівниками, що іноді недооцінюється керівниками комерційних структур. Як показує міжнародний досвід підприємництва, витрачені кошти на належну організацію такої служби виправдовуються уникненням втрат від економічного шпигунства та втрат від розкрадань з боку своїх співробітників [334; 335; 195].
6. Недоліки в діяльності контролюючих і правоохоронних органів, які своєчасно не виявляють або не реагують на правопорушення в підприємницькій діяльності. Як суб’єктивний фактор ці недоліки пов’язані, перш за все, з некомпетентністю працівників цих структур або їх халатним ставленням до своїх службових обов’язків. Взагалі це проблема підбору кадрів та контролю за їх діяльністю, але ця проблема має і більш високий рівень – утворення ефективно працюючого контрольного і правоохоронного механізму держави.

Аксіоматичним є положення про те що реалізацію будь-якого нормативного акту важко забезпечити на практиці без використання спеціального механізму контролю за його виконанням. На даний час в Україні така система контролю за господарчою діяльністю знаходиться ще на стадії формування. Кроком вперед в цьому відношенні стало прийняття Закону України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”, а також  Інструкції про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за поданням правоохоронних органів. Вказані нормативні акти утворюють правову основу взаємодії правоохоронних органів з підрозділами контрольно-ревізійної служби у справі виявлення економічних злочинів. Але належна правова основа поки що відсутня у взаємодії правоохоронних органів з банками. Так, у Положенні про ревізійну службу Національного банку України, затвердженого постановою Правління НБУ від 01.07.1993 р., взаємодія банківських структур з правоохоронними органами не передбачається.

У цьому плані корисним є вивчення і використання зарубіжного досвіду (Великої Британії, США та ін.) формування і функціонування контрольного механізму  за правопорушеннями в господарчій діяльності. Ініціатива у дотриманні законності і правопорядку, виявленні економічних злочинів у країнах з розвинутою ринковою економікою належить банкам та державним контролюючим структурам, а не правоохоронним органам. Під час виявлення ознак злочинів саме названі контролюючі структури запрошують правоохоронні органи до спільного розслідування виявлених фактів [232].

7. Корумпованість державного апарату управління. Це одна з найбільш криміногенних умов економічної злочинності, яка є зараз надзвичайно складною і болючою проблемою в Україні. Під корупцією розуміється соціально-економічне явище, яке полягає в тому, що особа, уповноважена на виконання функцій держави, використовує надані їй повноваження для протиправного одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг на шкоду інтересам держави або громадян [336]. За даними СБУ, 60% організованих злочинних груп та близько 90% комерційних структур мають корумповані зв’язки в різних органах влади і управління [337].

Посадові особи і службовці органів державного управління з особистої матеріальної та іншої зацікавленості свідомо ідуть на порушення встановленого порядку реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності, видачі патентів, ліцензій тощо. Наприклад, в м. Одесі із 30 тис. фірм, спільних підприємств та інших структур більше 5 тис., як було встановлено в результаті перевірок, взагалі не платять податків і функціонують зовсім в інших регіонах. При цьому як з’ясувалося, на одну і ту ж адресу було зареєстровано від 150 до 200 фірм, тобто із самого початку вони створювалися для здійснення незаконних операцій, чому, безумовно, сприяли державні службовці місцевих органів державної виконавчої влади, які їх реєстрували [338, с.21].

Слід зазначити, що боротьба з корупцією в Україні ведеться незадовільно, і перш за все з суб’єктивних причин. Так, в 1997 р. з всієї кількості осіб, визнаних судами винними у хабарництві,  40% було засуджено до покарання не пов’язаного з реальним відбуттям позбавлення волі (умовно чи з відстрочкою від виконання вироку); 93% осіб, засуджених до позбавлення волі за отримання  хабара при обтяжливих обставинах, було призначено міру покарання  нижче найнижчої межі [338, с.79]. Президент України на засіданні Координаційного комітету з боротьби з корупцією й організованою злочинністю визначив причини цього явища таким чином: “Стан справ у судовій системі не відповідає особливостям і вимогам ситуації  в державі. Через однобоке, спрощене або й тенденційне розуміння принципу незалежності суддів, вони опинилися поза будь-яких контролем і відповідальністю. Є сотні прикладів більш ніж ліберального підходу при вирішенні справ, у якого може бути лише одна, відома присутнім мотивація” [339]. У зв’язку з цим цілком обгрунтованими і своєчасними  виглядають пропозиції щодо внесення змін до правового інституту недоторканості суддів [340].

Не належним чином застосовуються і адміністративно-правові засоби боротьби з корупцією. Так, Кабінет Міністрів України у постанові “Про стан виконання центральними і місцевими  органами виконавчої влади Закону України «Про боротьбу з корупцією» та Національної програми боротьби з корупцією” від 20.03.1998 р. зазначив що органи виконавчої влади фактично не виконують вимоги  закону щодо усунення з посад осіб,  які вчинили корупційні діяння (рішення суду стосовно таких правопорушень виконуються тільки в кожному другому випадку).

До об’єктивних умов, що сприяють вчиненню корисливих злочинів в Україні можуть бути віднесені наступні фактори, які безпосередньо не залежать від свідомості і волі населення.

1. Повільність і суперечливість соціально-економічних реформ на шляху переходу до ринкової економіки, відсутність чіткої концепції (програми) таких реформ.
2. Загальноекономічна і фінансова криза, яка продовжує поглиблюватися (тягне за собою зростання безробіття, технологічний занепад виробництва, неплатоспроможність підприємств).
3. Масове зубожіння населення (більшість його знаходиться на межі і за межею бідності).
4. Недосконалість законодавства, що регулює фінансово — господарські відносини (часті зміни в законодавстві, непомірний податковий тиск на підприємця).
5. Відсутність ефективної системи державного контролю за діяльністю комерційних структур.
6. Наявність тіньової економіки співвідносної за своїми матеріальними і фінансовими ресурсами з економікою легальною (є живильним середовищем для організованої злочинності).

Приведені суб’єктивні і об’єктивні фактори переплітаються між собою і впливають один на одний, створюючи сприятливі умови для економічної злочинності, зокрема для її організованих форм. Використовуючи їх, організовані злочинні групи активно проникають у сферу кредитно-фінансових відносин шляхом створення акціонерних товариств, банків, страхових компаній, різноманітних фондів для вчинення розкрадань майна та інших економічних злочинів з наступною легалізацією злочинно одержаних грошей і поширення впливу на ключові позиції в економіці. На даний час в банківській системі сформувалися стійкі канали, використання яких створює можливість для юридичних і фізичних осіб з порушенням чинного законодавства вилучати гроші з безготівкового обігу і обертати їх в готівку з подальшим вивозом капіталу за кордон чи переміщенням його в «тіньове» обертання і ухиленням від сплати податків.

Усунення умов вчинення корисливих злочинів є надзвичайно складною проблемою і вимагає проведення цілого комплексу економічних, соціальних, організаційних та виховних заходів в масштабах певного регіону чи країни в цілому. Роль слідчого у вирішенні цієї проблеми полягає у чіткому визначенні таких умов у кожному конкретному випадку і відображенні їх у матеріалах кримінальної справи, які є вихідним матеріалом для узагальнень і вироблення пропозицій (подань) у відповідні державні структури.

Підсумовуючи викладене, треба підкреслити, що різний зміст причин злочинів та умов, які сприяють їх вчиненню,  їх різна масштабність обумовлює і відмінності в засобах їх встановлення та усунення. З урахуванням цього доцільно виділяти і окремі напрямки попереджувальної діяльності слідчого за кримінальним справами.

5.3. Основні профілактичні заходи, що застосовуються слідчим при розслідуванні злочинів у сфері підприємництва

Виконуючі вимоги кримінально-процесуального законодавства, слідчий під час розслідування корисливих злочинів, здійснює важливу попереджувальну роботу. В ній можуть бути виділені наступні основні напрямки:

1) припинення розпочатої  і запобігання реально можливої  злочинної діяльності з боку осіб, підозрюваних у вчиненні конкретного злочину;

2) встановлення причин конкретного злочину і прийняття заходів щодо їх усунення;

3) встановлення умов, що сприяли вчиненню конкретного злочину і прийняття заходів щодо їх усунення;

4) узагальнення криміногенних факторів, встановлених під час розслідування за однорідними кримінальними справами, і подання пропозицій щодо їх усунення у відповідні органи і установи.

Розглянемо визначені напрямки попереджувальної роботи слідчого детальніше.

Припинення розпочатої  і запобігання реально можливої  злочинної діяльності з боку осіб, обвинувачених (підозрюваних) у вчиненні конкретного злочину.  Цей напрямок роботи слідчого витікає з положень кримінально-процесуального законодавства про підстави та порядок застосування запобіжного заходу. У разі наявності у слідчого достатніх  підстав вважати,  що обвинувачений, перебуваючи на волі,  займатиметься злочинною діяльністю слідчий вправі застосувати до нього один з передбачених кримінально-процесуальним законодавством запобіжних заходів (ст.148-150 КПК України). Виходячи з мотивів небезпечності злочину, вчиненому у сфері підприємництва, а також можливості обвинувачених продовжувати злочинну діяльність під час проведення розслідування таким запобіжним заходом за кримінальними справами даної категорії, як правило, обирається утримання під вартою.

Таке рішення найчастіше приймається слідчим вже в стадії оцінки первинного матеріалу, зокрема, про розкрадання майна з врахуванням розміру заподіяної шкоди а також ознак організованості злочину. Безпосередньою підставою для затримання підозрюваного у вчиненні розкрадання майна у справах даної категорії найчастіше є свідчення громадян про заволодіння конкретними посадовими особами коштами, а також результати ревізії фінансово-господарчої діяльності підприємницької структури. Затримання і арешт підозрюваного слідчим здійснюється у взаємодії з оперативними службами боротьби з економічною і організованою злочинністю. Як показує слідчий досвід у даній категорії кримінальних справ, під час зволікання з затриманням підозрюваного, останній може зникнути разом з вкраденими коштами і відповідними документами, перейти на нелегальне становище і продовжувати злочинну діяльність. Так було за кримінальною справою про розкрадання грошових коштів директором фінансової компанії “Рантьє”  Давидовим, якому вдалося уникнути затримання і арешту на початковому етапі розслідування. Переховуючись від слідства, Давидов обманним шляхом заволодів паспортом громадянина Л., вклеїв до нього свою фотокартку і почав користуватися ним для здійснення шахрайських операцій з квартирами. Зокрема, Давидов, використовуючи підроблений паспорт, укладав з окремими громадянами короткострокові угоди про наймання квартир, які потім передавав у користування іноземним студентам за велику платню та іншим особам на умовах попередньої оплати на строк до одного року [287].

Встановлення причин конкретного злочину і прийняття заходів щодо їх усунення. Даний напрямок діяльності слідчого пов’язаний з вивченням особистості обвинуваченого, оскільки завдання полягає у встановленні його психологічних і соціальних характеристик, а також мотивації його злочинної діяльності. Як відзначалося, саме певні негативні риси особи є безпосередньою причиною вчинення нею злочину. Інформацію про особу обвинуваченого складають соціально-демографічні  і психолого-психіатричні відомості, джерелом яких можуть бути офіційні документи, свідчення людей, висновки відповідних експертиз. Крім того, велике значення в цьому плані має інформація про поведінку особи під час вчинення злочину, зразу після нього і під час провадження досудового розслідування. Остання інформація сприймається слідчим безпосередньо в результаті спілкування з обвинуваченим під час проведення слідчих дій і може свідчити про глибину і стійкість пороків особистості.

Відомості про особу обвинуваченого відбиваються, перш за все, в документах, які залучаються до кримінальної справи в оригіналах або в копіях.

Документи, що залучаються до кримінальної справи в оригіналах: 1) паспорт; 2) військовий квиток або приписне свідоцтво; 3) посвідчення на право управління автомототранспортними засобами; 4) характеристики з місця роботи або навчання, проживання; 5) довідка про судимість; 6) довідка про стан здоров’я (інвалідність) або висновок лікарняно-трудової експертної комісії; 7) довідка про склад сім’ї; 8) довідки про знаходження на обліку  в наркологічному, психіатричному лікарняних закладах.

Документи, що залучаються до кримінальної справи в копіях: 1) свідоцтво про народження; 2) документи про зміну прізвища, імені та по батькові; 3) свідоцтво, атестат, диплом або довідка про закінчення учбового закладу; 4) документи про придбання спеціальності, професії; 5) накази про заохочення, покарання за місцем роботи або навчання; 6) документи, що підтверджують опіку або опікунство; 7) вироки і ухвали суду; 8) матеріали про притягнення до адміністративної відповідальності.

Крім вказаних документів, відомості про особу обвинуваченого можуть міститися в протоколах допитів та інших слідчих дій. Велике значення мають висновки судово-наркологічної та судово-психіатричної експертиз обвинуваченого.

Усунення причин конкретного злочину полягає у впливові на особу обвинуваченого з метою нейтралізації її негативних рис і установок, що відбивається у таких термінах, як “виправлення” і “перевиховання”. Засобами такого впливу є сам процес розслідування і судового розгляду кримінальної справи, а також покарання особи, винної у вчиненні злочину. Роль слідчого в цій справі полягає в виховному впливові на обвинуваченого під час розслідування з метою спонукання його до: а) щирого каяття у вчиненні злочину; б) добровільному відшкодуванні заподіяної злочином шкоди; в) надання активної допомоги у його розслідуванні. Крім того в завдання слідчого входить систематизація відомостей про особу обвинуваченого і викладення її оцінки в обвинувальному висновку з наведенням обставин, що пом’якшують чи  обтяжують відповідальність.

Головна ж роль в усуненні виявлених причин злочину, на наш погляд,  належить суду, який визначає вид і міру кримінального покарання, а також установам,  які відають його виконанням. Одним з показників ефективності цієї роботи є рівень рецидивної злочинності, який в Україні в останні роки, за статистичними даними МВС, коливається в межах 19-21%.

У зв’язку з розглядом даного питання треба зазначити, що ті ж самі  відомості про обвинуваченого використовуються також для вирішення кримінально-правових, процесуальних і тактичних завдань розслідування. Тобто у вивченні особистості обвинуваченого крім кримінологічного  можуть бути виділені і інші аспекти (кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, тактико-криміналістичний) [341, с.26-31]. Але вони тісно пов’язані між собою, тому що всі спрямовані на  вирішення головного завдання кримінального судочинства – встановлення і притягнення винного у вчиненні злочину до кримінальної відповідальності,  його покарання з метою виправлення і перевиховання, а   також  запобігання  вчиненню  ним та іншими особами нових  злочинів.

Встановлення умов, що сприяли вчиненню конкретного злочину і прийняття заходів щодо їх усунення. Цей аспект діяльності слідчого пов’язаний з вивченням зовнішніх обставин вчинення злочину (конкретної життєвої криміногенної ситуації). Виконання цього завдання слідчим полягає у встановленні обставин, які полегшили злочинцю досягнення поставленої мети. Виходячи з наведеної класифікації умов, що сприяють розкраданням майна та іншим економічним злочинам, вказані обставини належать, перш за все, до категорії суб’єктивних умов.

Треба зазначити, що підприємець-злочинець має змогу сам активно створювати сприятливі суб’єктивні умови на стадії підготовки до розкрадання майна чи іншого злочину. Така діяльність може полягати, наприклад, у знайомстві і встановленні “дружніх” (корумпованих) зв’язків з посадовими особами і службовцями певних підприємств і банків, державних органів управління, контролюючих і правоохоронних органів (шляхом надання різних послуг, подарунків тощо). Мету утворення сприятливих умов для злочину може мати і попередня рекламна компанія для залучення потенціальних “потерпілих”. Таку ж мету можуть переслідувати дії злочинця, “вплетені” в механізм скоєння злочину, наприклад, виплата обіцяних дивідендів першій хвилі вкладників грошей при розкраданні за схемою “фінансової піраміди”. В багатьох випадках сприятливими умовами для злочину була необачлива (віктимна) поведінка керівників підприємницьких структур і окремих громадян, які стали жертвами злочину.

З врахуванням цих обставин поряд з встановленням дій обвинуваченого для визначення умов, що сприяли вчиненню злочину, дослідженню підлягають:

1) поведінка посадових осіб і службовців підприємств  і банків, які своїми діями свідомо чи несвідомо полегшили злочинцю досягти поставленої мети (вирішується питання про наявність в їх діях ознак співучасті у злочині, чи інших правопорушень і притягнення до відповідальності);

2) поведінка посадових осіб і службовців державних органів управління, контролюючих і правоохоронних органів, причетних до утворення сприятливих умов;

3) поведінка керівників-підприємців, окремих громадян, які самі сприяли вчиненню проти них злочину;

4) недоліки організаційної структури конкретних підприємств, банків;

5) недоліки в здійсненні контрольних функцій з боку конкретних посадових осіб чи органів.

У встановленні названих обставин виключно велике значення має використання спеціальних знань, на що зверталася увага в криміналістичній літературі [342]. Зокрема, це можливо  у таких формах, як призначення органом дізнання і слідчим ревізій, експертиз, залучення спеціаліста до участі в окремих слідчих діях.

Усунення виявлених суб’єктивних умов, що сприяли вчиненню розкрадання майна та інших пов’язаних з  ним економічних злочинів здійснюється слідчим  наступними засобами.

1. Притягненням до кримінальної відповідальності посадових осіб і службовців підприємств і банків, державних органів управління, контролюючих і правоохоронних органів, в діях яких містяться ознаки співучасті у розкраданні або скоєнні інших злочинів. Найчастіше під час розслідування кримінальних справ даної категорії як обставини, що сприяли вчиненню розкрадання, встановлюються зловживання владою або посадовим становищем, халатність, одержання хабара, посадовий підлог. У разі достатності ознак цих злочинів слідчим порушується кримінальна справа за ознаками відповідної статті Кримінального кодексу України, яка виділяється в окреме провадження.
2. Складанням протоколу про вчинення корупційного   діяння   або  іншого правопорушення,  пов’язаного з  корупцією, і направленням його у триденний строк до районного суду (ст. 12 Закону України “ Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995 р.) [343]. Підставами для складання протоколу слідчим є встановлення під час розслідування за кримінальною справою факту вчинення корупційного діяння або іншого  правопорушення, пов’язаного з корупцією, що не містить складу злочину.
3. Направленням подань про притягнення до дисциплінарної відповідальності посадових осіб чи службовців, які вчинили відповідні правопорушення. Такі подання направляються, зокрема керівникам державних адміністрацій та інших органів управління у разі виявлення порушень , в яких відсутні ознаки корупційних діянь.
4. Направленням подань у відповідні інстанції (правління, рада директорів тощо) з рекомендаціями про усунення обставин, що сприяли вчиненню розкрадання на конкретному підприємстві чи в банку. Наприклад, такі подання доцільно направляти при встановленні практики поєднання в комерційних банках посад оператора ЕОМ і програміста тощо.
5. Виступами слідчого з інформацією на зборах акціонерів (членів трудового колективу підприємства, клієнтів страхової компанії чи довірчого товариства тощо) про обставини, що сприяли вчиненню розкрадання і були пов’язані з необачливою поведінкою самих потерпілих. Така робота носить роз’яснювальний характер і має на меті застереження від непродуманих рішень і вчинків з боку громадян, тобто свого роду уроки “підприємницької освіти” населення.

Узагальнення криміногенних факторів, встановлених під час розслідування за однорідними кримінальними справами, і подання пропозицій щодо їх усунення у відповідні органи і установи. Цей напрямок діяльності слідчого виходить за межі конкретної кримінальної справи і передбачає проведення певної аналітичної роботи щодо узагальнення причин злочинів певного виду і умов, що сприяли їх вчиненню. Безпосередньою основою для такого узагальнення є матеріали однорідних кримінальних справ, розслідуваних в місті, районі, області чи країни в цілому. Такими однорідними справами можуть бути: кримінальні справи про розкрадання в довірчих товариствах і страхових компаніях; кримінальні справи про розкрадання, пов’язані з укладанням кредитного договору; кримінальні справи про розкрадання, вчинені з використанням комп’ютерної техніки тощо.

Узагальнення криміногенних факторів, встановлених під час розслідування за однорідними кримінальними справами має своєю метою визначення, перш за все, об’єктивних і суб’єктивних умов, сприятливих для вчинення злочинів певних видів чи груп. Як свідчить досвід таких узагальнень, їх предметом найчастіше є :

1) встановлення недоліків правового регулювання фінансово-господарчих відносин,  з використанням яких і  вчиняються розкрадання майна та інші економічні злочини (недоліки законодавства про підприємницьку діяльність, законодавства про банки і банківську діяльність, законодавства про діяльність небанківських фінансових установ тощо);

2) встановлення прогалин та недоліків у чинному кримінальному і кримінально-процесуальному законодавстві та неоднозначного тлумачення його окремих положень правоохоронними органами і судами [344];

3) встановлення недоліків у функціонуванні системи державних контролюючих органів та їх взаємодії з правоохоронними під час виявлення і розслідування економічних злочинів;

4) встановлення існування у певної частини населення невірних уявлень про можливість одержання  великих прибутків в тому чи іншому виді підприємницької діяльності, які експлуатуються шахраями.

Треба зазначити, що ця аналітична робота проводиться контрольно-методичними підрозділами, штабами і спеціальними аналітичними центрами органів внутрішніх справ різних рівнів. До неї регулярно вдаються і підрозділи НЦБ Інтерполу в Україні, які використовують відомості про зв’язок вітчизняної економічної злочинності з відповідною злочинністю в інших країнах.

Заходи щодо усунення умов, що сприяли вчиненню корисливих злочинів наведеного рівня полягають у наступному.

1. Направлення подань з відповідними аналітичними матеріалами і пропозиціями до центральних органів державної влади України (Кабінету Міністрів, Верховної Ради, Президенту, Верховному Суду). Такі подання мають своєю метою звернути увагу відповідних органів і посадових осіб, що мають право законодавчої ініціативи, на необхідність внесення відповідних доповнень і змін в чинне законодавство, прийняття нових законів та інших нормативних актів. Готуються такі подання центральними апаратами МВС та Генеральної прокуратури України, але спираються при цьому на аналітичну роботу низових ланок щодо узагальнення кримінальних справ певних категорій.
2. Правова пропаганда і правове виховання населення з використанням засобів масової інформації на рівні міста, району, області і країни в цілому. В даний час правоохоронні органи в своїх структурах мають центри громадських зв’язків, які видають газети і журнали, готують телевізійні передачі. Їх діяльність спрямовується на правове виховання громадян, попередження злочинності і правопорушень. Запорукою ефективного виконання цієї функції є тісне співробітництво працівників ЗМІ з слідчими підрозділами і судами у виявленні криміногенних факторів, їх аналізі і своєчасному оприлюдненні.

Таким чином, профілактична діяльність правоохоронних органів при розслідуванні злочинів дає максимальний ефект тільки тоді, коли вона органічно поєднується з економічними, соціальними, правовими і організаційними заходами попередження злочинності в масштабах країни.

Висновки до розділу

1. При провадженні у кримінальній справі слідчий зобов’язаний разом з іншими обставинами встановити причини та умови конкретного злочину й прийняти заходи по їх усуненню. Тобто криміногенні обставини віднесені до предмету доказування і утворюють один з важливих напрямків слідчої діяльності, що повинно відображатися в структурі окремих методик розслідування.

Причини конкретного злочину — це ті активні фактори, які викликають у певної особи інтереси, мотиви для його вчинення (це певні людські вади: корисливість, правовий нігілізм, егоїзм, кар’єризм, жорстокість, агресивність тощо). Усунення причин конкретного злочину пов’язане із застосуванням до обвинуваченого (підсудного, засудженого) певних виховних, примусових  і виправно-трудових заходів під час досудового і судового слідства, призначенням кримінального покарання та його виконанням з метою нейтралізації негативних особистостних рис.

Умови, що сприяють вчиненню злочину (пасивні фактори), складають його навколишню обстановку суб’єктивного і об’єктивного характеру. Відповідно усунення умов, що сприяли вчиненню злочину, має два напрямки: а) притягнення до відповідальності всіх осіб, які тим чи іншим чином сприяли вчиненню злочину, та проведення роз’яснювальної роботи серед населення; б) прийняття довгострокових заходів економічного, політичного та соціального характеру (лежить поза сферою розслідування конкретного злочину).

2. Причини корисливих злочинів у сфері підприємництва пов’язані з психологічними і соціальними особливостями людей, які займаються підприємницькою діяльністю:

— прогресуючі матеріальні потреби, прагнення бути заможною людиною, яка має гроші не тільки для задоволення повсякденних потреб, але і для створення певного “іміджу” – належності до вищих кіл суспільства;

— переконаність у тому, що гроші – це найвища цінність в житті і постійна потреба “робити гроші” стає основною, а іноді і єдиною метою;

— правовий і моральний  нігілізм, тобто зневажання законів і норм моралі та прагнення досягти поставленої мети будь-якими, в тому числі, і незаконними а іноді і відверто злочинними методами;

— нехтування як інтересами суспільства в цілому, так і окремих людей, зневажання людей, які стоять нижче них за своїми фінансовими можливостями;

— схильність до ризику в підприємницькій діяльності і в житті взагалі, яка переростає в авантюризм;

— динамічність рішень та поведінки (можливість їх зміни на прямо протилежні).

3. Суб’єктивні умови, що сприяють вчиненню корисливих злочинів у сфері підприємництва:

• віра певної частини населення в те, що в умовах ринкових відносин можна збагатитися швидко і, головне, не прикладаючи великих зусиль;
• довірливість людей до реклами, особливо коли вона проводиться з широким використанням різноманітних засобів на значній території (преси, телебачення, рекламних написів на спеціальних щитах і будівлях;

— схильність деяких підприємців у гонитві за високим прибутком до занадто ризикованих господарчих операцій

— недостатньо ретельна перевірка кандидатур при найманні на роботу, пов’язану з великими матеріальними цінностями, грошима, виконанням особливо важливих функцій;

— недоліки в організації служби економічної безпеки підприємств і банків;

— недоліки в діяльності контролюючих і правоохоронних органів, які своєчасно не виявляють або не реагують на правопорушення в підприємницькій діяльності;

— корумпованість державного апарату управління.

Об’єктивні умови, що сприяють вчиненню розкрадань майна і пов’язаних з ними злочинів:

— повільність і суперечливість соціально-економічних реформ на шляху переходу до ринкової економіки, відсутність чіткої концепції (програми) таких реформ;

— загальноекономічна і фінансова криза (тягне за собою зростання безробіття, технологічний занепад виробництва, неплатоспроможність підприємств);

— масове зубожіння населення (більшість його знаходиться на межі і за межею бідності);

— недосконалість законодавства, що регулює фінансово — господарські відносини (часті зміни в законодавстві, непомірний податковий тиск);

— відсутність ефективної системи державного контролю за діяльністю комерційних структур;

— наявність тіньової економіки співвідносної за своїми матеріальними і фінансовими ресурсами з економікою легальною.

4. Виконуючі вимоги кримінально-процесуального законодавства, слідчий під час розслідування розкрадань майна та інших корисливих злочинів, має змогу і повинен здійснювати профілактичну роботу за наступними напрямками:

1) припинення розпочатої  і запобігання реально можливої  злочинної діяльності з боку осіб, підозрюваних (обвинувачених) у вчиненні конкретного злочину;

2) встановлення причин конкретного злочину і прийняття заходів щодо їх усунення (нейтралізації);

3) встановлення умов, що сприяли вчиненню конкретного злочину і прийняття заходів щодо їх усунення;

4) узагальнення криміногенних факторів, встановлених під час розслідування за однорідними кримінальними справами, і подання пропозицій щодо їх усунення у відповідні органи і установи.

Перший напрямок профілактичної діяльності слідчого пов’язаний з вибором оптимального запобіжного заходу до особи, що вчинила злочин. Другий – з вивченням особистості обвинуваченого та залученням до кримінальної справи відповідних документів. Третій напрямок передбачає вивчення зовнішніх обставин вчинення злочину (конкретної життєвої криміногенної ситуації) та прийняттям таких заходів по усуненню виявлених суб’єктивних умов:

—  притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб і службовців підприємств  і банків, державних органів управління, контролюючих і правоохоронних органів, в діях яких містяться ознаки співучасті у розкраданні або скоєнні інших злочинів;

— складання протоколу про   вчинення   корупційного   діяння   або  іншого правопорушення,  пов’язаного з  корупцією, і направленням його у триденний строк до районного суду;

— направлення подань про притягнення до дисциплінарної відповідальності  посадових осіб чи службовців, які вчинили відповідні правопорушення;

— направлення подань у відповідні інстанції (правління, рада директорів тощо) з рекомендаціями про усунення обставин, що сприяли вчиненню розкрадання на конкретному підприємстві чи в банку;

— виступи слідчого з інформацією  на зборах акціонерів (членів трудового колективу підприємства, клієнтів страхової компанії чи довірчого товариства тощо) про обставини, що сприяли вчиненню розкрадання і були пов’язані з необачливою поведінкою самих потерпілих.

Четвертий напрямок профілактичної діяльності пов’язаний з узагальненням криміногенних факторів, встановлених під час розслідування за однорідними кримінальними справами, і подання пропозицій щодо їх усунення у відповідні органи і установи. Це виходить за межі конкретної кримінальної справи і передбачає проведення певної аналітичної роботи щодо узагальнення причин злочинів певного виду і умов, що сприяли їх вчиненню (проводиться контрольно-методичними підрозділами, штабами і спеціальними аналітичними центрами органів внутрішніх справ різних рівнів).

Загальні висновки

У дисертації визначені основні криміналістичні проблеми, які виникають при розслідуванні корисливих злочинів у сфері підприємництва, зокрема, заволодіння чужим майном і пов’язаних з ним злочинів (фіктивного підприємництва, шахрайства з фінансовими ресурсами, підробки і використання документів, легалізації злочинно здобутого майна та інших). Взаємозв’язок і переплетіння цих злочинів обумовлюють необхідність вирішення слідчим комплексних завдань, пов’язаних з оцінкою первинних матеріалів в стадії порушення кримінальної справи, визначенням напрямків розслідування, вибором тактики проведення слідчих дій. Специфіка слідчих ситуацій, в яких доводиться працювати слідчим та оперативним працівниками по зазначеній категорії кримінальних справ багато в чому обумовлена чинниками підприємницької діяльності, їх впливом на вибір злочинцями способів вчинення злочинів і поведінку під час розслідування. Та обставина, що правоохоронні органи мають справу не з розрізненими злочинами, а з своєрідними і досить складними технологіями корисливої злочинної діяльності з використанням атрибутів підприємства, робить необхідним  застосування комплексного підходу в практичній діяльності і в наукових дослідженнях з криміналістичної методики. Проведене дослідження дає підстави для наступних висновків.

1. Підприємницька діяльність як складова ринкової економіки не тільки суттєво детермінує злочинність, але й впливає на трансформацію механізмів вчинення окремих видів злочинів. Одним з найважливіших наслідків цього впливу є оволодіння сферою підприємництва організованими злочинними угрупуваннями, розробкою ними витончених технологій злочинного збагачення, коли вчиняються не окремі розрізнені злочини, а їх комплекси. При цьому як інструмент злочинної діяльності використовується підприємство тієї організаційно-правової форми, яка надає можливості заволодівати чужим майном, надійно його приховувати та уникати кримінальної відповідальності. При порушенні кримінальної справи за ознаками одного з видів господарських злочинів слідчий часто має справу тільки з верхівкою “айсберга”, не здогадуючись про дійсні його розміри.
2. Центральне місце в організованій економічній злочинній діяльності займає розкрадання майна у формі шахрайства чи зловживання службовим становищем (розтрати, привласнення) з використанням атрибутів підприємства, необхідними супутниками якого є інші злочини (фіктивне підприємництво, підробка і використання підроблених документів, легалізація злочинно отриманих коштів). Характерною рисою цих злочинів є їх корисливість — спрямованість на заволодіння чужим майном, для маскування чого використовується оболонка господарських відносин. Вони вчиняються організованими злочинними групами при сприянні працівників банків, державних органів управління і контролю. В дисертації дається аналіз типових способів вчинення розкрадань майна, їх зв’язок з особливостями предмета посягання та суб’єкта злочину. Розроблена класифікація прийомів легалізації злочинно одержаного майна в залежності від форми його існування (готівка, безготівкові грошові кошти, матеріальні цінності) та характерні їх ознаки.
3. Враховуючи ту обставину, що злочини вчиняються під оболонкою господарської діяльності і мають вигляд відповідних правопорушень, необхідно брати до уваги, що предметом розслідування є не тільки діяльність фізичних осіб але й осіб юридичних (підприємств), які були використані злочинцями. Безумовно це значно розширює предмет доказування у кримінальній справі.

У зв’язку з цим в дисертації формулюється і доводиться необхідність використання  в якості джерел доказів різноманітних документів, у яких зафіксовані наслідки діяльності підприємства та його керівників, дається їх класифікація та аналізується зміст. З цих же позицій досліджуються і особливості свідчень осіб як джерел доказів. Робиться висновок про необхідність врахування в тактиці проведення слідчих дій не тільки статусу осіб як учасників кримінального процесу, але і їх статусу в підприємницькій діяльності. Ці особливості залежать від обраної злочинцями сфери підприємницької діяльності, використаних ними способів вчинення і приховування злочинів та деяких інших факторів.

4. Приймаючи до уваги специфіку злочинів у сфері підприємництва, в методиках їх розслідування доцільно виділяти принципово важливі тактичні завдання, від вирішення яких, перш за все, залежить досягнення стратегічної мети кримінального судочинства (ст. 2 КПК України). У проведеному дослідженні такими завданнями визначаються, зокрема: 1) оцінка первинного матеріалу про злочин, прийняття рішення про порушення кримінальної справи і належна організація розслідування; 2) подолання (попередження) ухилення від відповідальності винних у розкраданні осіб; 3) забезпечення відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочинами. Названі тактичні завдання для свого вирішення потребують вчасного вжиття певних організаційних заходів, проведення комплексів слідчих дій та ОРЗ (тактичних операцій).
5. Окремі криміналістичні методики повинні будуватися з урахуванням слідчих ситуацій, типових для певного етапу розслідування: початкового (триває з моменту порушення кримінальної справи до притягнення особи в якості обвинуваченого) і наступного (охоплює проміжок часу з моменту пред’явлення особі обвинувачення і до складання обвинувального висновку).

При визначенні типових слідчих ситуацій, характерних для початкового етапу розслідування злочинів у сфері підприємництва, необхідно враховувати кілька чинників, які впливають на процес розслідування, тактику проведення слідчих дій та ОРЗ: 1) характер первинного матеріалу про злочин (як правило містяться ознаки комплексу злочинів); 2) правовий статус суб’єкта, відносно якого він зібраний (найманий працівник підприємства, власник, керівник, організаційно-правова форма підприємства); 3) ким зібраний первинний матеріал (державними контролюючими чи правоохоронними органами, службами контролю чи безпеки комерційної структури); 4) хто є потерпілим від злочину (юридична особа чи окрема фізична особа).

Для наступного етапу розслідування, основними завданнями якого є формування системи доказів щодо обвинувачення особи та її співучасників, встановлення причин злочину і умов, характер типових слідчих ситуацій визначається тією позицією цієї особи по відношенню до пред’явленого їй обвинувачення. У ситуаціях протидії розслідуванню поведінка обвинуваченого може полягати у посиланні для свого виправдання на певні негативні фактори і умови підприємництва, які нібито й стали причиною (а не злочинні дії) тих чи інших суспільно небезпечних наслідків. З урахуванням названих чинників у дисертації досліджені особливості підготовки і проведення таких слідчих дій як допит потерпілих і свідків, обшук і виїмка, допит підозрюваного (обвинуваченого),  призначення експертиз. Сформульовані рекомендації з подолання перешкод, які є результатом протидії розслідуванню з боку обвинувачених та їх спільників.

6. Ефективна боротьба зі злочинністю у сфері підприємництва неможлива без використання спеціальних знань на різних етапах виявлення (розкриття) і розслідування злочинів у непроцесуальній і процесуальній формах. Вузловими моментами у діяльності правоохоронних органів, в яких потребується допомога спеціаліста, можуть бути визначені: 1) збирання первинного матеріалу про злочин (використання технічних засобів одержання і фіксації інформації під час проведення ОРЗ, консультації фахівця, документальна ревізія); 2) оцінка слідчим первинного матеріалу про злочин в стадії порушення кримінальної справи (консультації фахівця, пояснення ревізора); 3) проведення слідчих дій з участю спеціаліста (обшук, виїмка, огляд документів, допити); 4) при встановленні таких обставин злочину, які потребують проведення спеціальних досліджень (призначення криміналістичної експертизи документів, комп’ютерно-технічної експертизи, судово-бухгалтерської та фінансово-економічної експертиз).
7. До структури кожної криміналістичної методики доцільно включати профілактичну діяльність слідчого у кримінальній справі оскільки встановлення причин злочину і умов, що сприяли його вчиненню входять у предмет доказування. Економічна злочинність взагалі і, зокрема, злочинність у сфері підприємництва має специфічні причини (активні фактори) і сприятливі умови (пасивні фактори). Їх дослідження при формуванні методик розслідування вбачається необхідним тому що ці питання поки що недостатньо розроблені в теорії і досить складні у практичній реалізації. В окремих методиках розслідування мова повинна йти про типові причини конкретного виду чи групи злочинів (те, що безпосередньо викликає бажання в особи вчинити злочин), типові сприятливі умови (те, що полегшує досягнення злочинної мети) і типові заходи слідчого по їх усуненню. Слід звернути увагу на те, що далеко не всі причини і умови конкретних злочинів можуть бути усунуті за ініціативою слідчого в межах однієї кримінальної справи.

В дисертації на основі аналізу відомих кримінологічних досліджень та аналізу матеріалів кримінальних справ сформульовані нові положення щодо встановлення причин конкретного злочину (через вивчення особистості обвинуваченого) та виявлення умов з прийняттям заходів по їх усуненню, визначено місце цієї діяльності в структурі окремої методики розслідування.  Криміналістична методика повинна бути каналом впровадження положень кримінології, які входять в систему професійної підготовки слідчого і оперативного працівника.

Таким чином  в результаті проведеного дослідження можна констатувати, що існує нагальна необхідність кардинального оновлення з використанням комплексного підходу криміналістичних методик за наступними напрямками:

— врахуванням взаємних зв’язків між злочинами, що вчиняються у сфері підприємницької діяльності, коли вони утворюють технології злочинної діяльності по заволодінню чужим майном;

— відображенням у криміналістичних характеристиках злочинів нових способів їх вчинення з використанням тих чи інших організаційно-правових форм підприємств і господарських відносин, новітніх технологій;

— формуванням вимог до первинного матеріалу про злочини зазначеної категорії (для обгрунтованого порушення кримінальної справи) з урахуванням механізму їх вчинення з використанням атрибутів підприємств і господарських відносин;

— дослідженням особливостей організаційних форм взаємодії слідчого з працівниками оперативно-розшукових підрозділів в стадії порушення кримінальної справи, початковому і наступному етапах розслідування;

— дослідженням питань розпізнавання приховування злочинів, попередження намагань знищення доказів, подолання протидії розслідуванню;

— дослідженням особливостей забезпечення слідчим відшкодування заподіяної злочином шкоди за рахунок майна підприємств, куди були вкладені викрадені кошти;

— врахуванням зв’язку між механізмом вчинення злочину і слідчими ситуаціями на момент порушення кримінальної справи;

— врахуванням впливу на формування слідчих ситуацій і подальший хід розслідування факторів підприємництва (статусу особи у підприємницькій діяльності, відносно якої була одержана інформація про протиправну поведінку;  статусу ініціатора перевірки (заявника), їх стосунків між собою; статусу суб’єкта проведення дослідчої перевірки та інших);

—  визначенням напрямків профілактичної діяльності слідчого у кримінальних справах про злочини, які були скоєні при здійсненні того чи іншого виду підприємництва (сфери господарської діяльності) з урахуванням його специфічних умов.

8. Враховуючі складність розкриття і розслідування злочинів, що вчиняються з використанням атрибутів підприємства, нагальною є необхідність розробки і включення в учбові плани навчальних юридичних закладів, що готують спеціалістів для правоохоронних органів, спеціальних курсів з криміналістики. Ці спецкурси можуть бути зорієнтовані на певні види підприємницької діяльності чи галузі народного господарства (сфера товарного ринку, обіг цінних паперів, сфера кредитування, приватизація). Програмне та методичне забезпечення названих курсів спеціалізації повинно враховувати міжпредметні зв’язки з відповідними економічними курсами (“Підприємницьке право”, “Банківське право”, “Економіко-правовий аналіз та аудит”).

Сформульовані в дисертації положення і рекомендації можуть бути використані:

— безпосередньо практичними працівниками органів дізнання і слідства при розслідуванні конкретних злочинів, скоєних в процесі здійснення підприємницької діяльності;

— при проведенні наукових досліджень, спрямованих на розробку і вдосконалення методик розслідування економічних злочинів  окремих видів в окремих сферах підприємницької діяльності;

— для внесення доповнень в програми викладання криміналістики в вищих юридичних учбових закладах і розробки відповідного методичного забезпечення;

— для узгодження міжпредметних зв’язків між учбовими курсами кримінально-правового циклу (кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, кримінології) і курсами цивільно-правового та економічного циклів (цивільного права, банківського права, фінансового права, правових основ підприємницької діяльності, економічного аналізу і аудиту та інших) в учбових закладах, що готують спеціалістів для правоохоронних органів;

— для розробки спеціальних курсів з криміналістики і їх методичного забезпечення  в навчальних закладах, а також закладах перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів правоохоронних органів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Україна в цифрах у 2000 році: Корот. cтат. довід. – К.: Техніка, 2001. -256 с.
2. Доповідь заступника Міністра внутрішніх справ України генерал-полковника П.В. Коляди // Теорія і практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Тези доп. міжнар. наук.-практ. конференції. ч. 1 – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001, с.3 –22.
3. Марітчак Т. Помилки в кваліфікації господарських злочинів // Підприємництво, господарство і право. – 2001. — № 7, — с. 77-81.
4. Миндзар Ф. Как предотвратить укрытие преступлений // Законность. — 2000. — №7, — с.22.
5. Турчинов О. Тіньова економіка і тіньова політика // Політична думка. – 1996. — №3-4, — с. 75-85.
6. Криминогенная ситуация в России на рубеже ХХІ века /Под общ. ред. А.И. Гурова. – М.: ВНИИ МВД России, 2000. — 96 c.
7. Кузнецова Н.Ф. Рынок и проблемы преступности // Вестник Моск. ун-та. Сер.11. Право. – 1993. — № 6, — с.11-14.
8. Аванесов О.Г., Мусаев М.Х. Преступления в сфере предпринимательства и налогообложения. – М., 1992. — 76 с.
9. Колесников В.В. Экономическая преступность и рыночные реформы: Политико-экономические аспекты. — СПб: изд. СПб УЭФ, 1994. –с. 234.
10. Петров Э.И., Марченко Р.Н., Баринова Л.В. Криминологическая характеристика и предупреждение экономических преступлений. М.: Акад. МВД РФ, 1995. –82 с.
11. Исмагилов Р.Ф. Экономика и организованная преступность /Под ред. В.П.Сальникова. СПб.: Санкт-Петербург. акад. МВД России, 1997. — 114 с.
12. Яни П.С. Экономические и служебные преступления.-М.: «Интел-Синтез», 1997. –208 с.
13. Волобуєв А.Ф. Підприємництво як об’єкт кримінологічного та криміналістичного аналізу // Вісник Університету внутрішніх справ. Вип. 3-4.-  Харків. – 1998. — с.24-33.
14. Закон України “Про підприємництво” від 07.02.91 р. (в редакції Закону України від  08.06.2000) // Відомості Верховної ради України. – 2000. — N 38, -ст.318.
15. Петюх В.Н. Рыночная экономика: Настольная книга делового человека. – Киев: Урожай, 1995. – 432 с.
16. Саниахметова Н. Государственное регулирование экономики и предпринимательства // Підприємництво, господарство і право. – 2001. — № 7, -с.3-6.
17. Шур М. Наше преступное общество. – М.: Прогресс, 1977. – 325 с.
18. Альбрехт У., Венц Дж., Уильямс Т. Мошенничество. Луч света на темные стороны бизнеса /Перев. с англ./ — СПб: Питер, 1995. – 400 с.
19. Marshall B. Clinard. «Corporate Corruption: The Abuse of Power». — Praeger, New York. – 1990. — p.76-77.
20. Маркс К. Капитал. Т.1 – М.: Изд. полит. л-ры, 1983. –905 с.
21. Биленчук П.Д., Еркенов С.Е., Кофанов А.В. Транснациональная преступность: состояние и трансформация. Уч. пособ. – К.: Атика, 1999. -272 с.
22. Бандурович О. Феномен підприємництва: сутність та проблеми розвитку // Україна: аспекти праці. Наук.-економ. та сусп.-політ. журнал. К.: Мін. екон. України. – 1995. — №1-2, — с. 53-55.
23. Огородник В. Тіньова економіка як кримінально економічний феномен // Політична думка. –1996. -№3-4, -с.86-95.
24. Украинские деловые новости. 1996. — № 6, -с.3.
25. Бородюк В.. Турчинов А., Приходько Т. Оценка масштабов теневой экономики и ее влияние на динамику макроэкономических показателей // Экономика Украины. 1996. — №11, -с.4-16.
26. Теневая экономика: опыт криминологического исследования /А.А. Горщак, Э.А. Дидоренко, В.Н. Иванов, Б.Г. Розовский/.- Луганск: РИО ЛИВД, 1997. –204 с.
27. Попович В.М. Тіньова економіка як предмет економічної кримінології. – К.: Правові джерела, 1998. -441 с.
28. Воробьев Е., Тимченко Б. Теневая экономика в условиях системного кризиса // Экономика Украины. – 1998. — №8, — с. 43-47.
29. Голик Ю.В. От экономической преступности к преступной экономике // Организованная преступность и коррупция. Исследования, обзоры, информация. Социально-правовой альманах. Вып.2. Екатеринбург: ИИТЦ «Зерцало-Урал». – 2000. — с. 50-61.
30. Волковский В.И. Налоговая преступность-это не просто уклонение от налогов // Прокурорская и следственная практика. – 1998. -№ 1, -с.57-58.
31. Тіньова економіка: стан та шляхи трансформації. Аналітична доповідь Українського центру економічних і політичних досліджень Київ, червень 1998 року // Уряду України, Президенту, законодавчій, виконавчій владі: Боротьба з контрабандою: проблеми та шляхи їх вирішення. – Київ: НДІ «Проблем людини». –1998. — с. 229-248.
32. Білецький В. Фіктивне підприємництво і економічна злочинність // Право України. – 1997. — № 5, -с. 34-37.
33. Середюк О. Державу розкрадають згідно з чинним законодавством // Шлях до перемоги. – 1997.- 7 серпня.
34. Курицина Е. Юридическое лицо как орудие преступления // Российская юстиция. – 2001. -№ 2, -с.42-43.
35. Кушнеренко С.П. Способ совершения мошенничества с использованием лжепредприятия // Современные проблемы уголовного права, уголовного процесса, криминалистики, прокурорского надзора: Сб. науч. трудов. М.; СПб.; Кемерово. – 1998. -с.178-187.
36. Котин В. Фиктивные сделки в предпринимательской деятельности // Законность. –1996. — № 10, -с. 15-22.
37. Волобуєв А.Ф. Про деякі стандарти злочинної поведінки в технології організованої економічної злочинності // Вісник Академії правових наук України. – 2001. -№1 (24), — с.175-181.
38. Мельник П.В., Новиков С.И., Самилык Г.М. Расследование преступлений в сфере экономики: Учеб.-практ. Пособие . – К.: Фирма “ДИЯ” ЛТД, 1998. –184 с.
39. Расследование преступлений в сфере экономики: Руководство для следователей. – М.: Издательство «Спарк», 1999. –415 с.
40. Вопросы расследования преступлений. Справочное пособие /Под общ. ред. И.Н. Кожевникова. Науч. ред. А.Я. Кочанов. Изд. 2-е перераб. и доп. М.: изд-во «Спарк», 1997. -799 с.
41. Чехович Т. Хищение или законы рыночной экономики // Юридическая практика . –2001. -№ 36 (194), 5 сентября, — с. 10.
42. Волобуєв А.Ф. Особливості розслідування злочинів у сфері економіки залежно від організаційної форми підприємств // Криміналістика та судова експертиза: Міжвідомчий науково-методичний збірник. Вип. 49. – К.: Міністерство юстиції України. – 2000. — с. 32-41.
43. Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91 р. (в редакції Закону України від 01.06.2000 р.) // Відомості Верховної ради України, 2000, N 35, ст.288.
44. Кримінальна справа № 1-1338 (10970030) за 1998 р. Архів Московського районного суду м. Харкова.
45. Закон України «Про господарчі товариства» від 19.09.91 р. (в редакції Закону України від 11.05.2000 р.) // Відомості Верховної ради України, 2000, N 32, ст.256.
46. Довірчі товариства з кримінальними ознаками // Урядовий кур’єр. – 1997. — 24 квітня №75-76, — с.6.
47. Столяров В.И. Диалектика как логика и методология науки. – М.: Политиздат, 1975. – 337 с.
48. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня. Злободневные вопросы российской криминалистики. – М.: Изд-во НОРМА, 2001. – 240 с.
49. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3 т. Т. 3: Криминалистические средства, приемы и рекомендации. — М.: Юристъ, 1997. –480 с.
50. Сергеев Л.А. Расследование и предупреждение хищений, совершаемых при производстве строительных работ. Автореферат дисс .. кандидата юрид. наук /12.00.09/ — М., 1966. –24 с.
51. Колесниченко А.Н. Научные и правовые основы методики расследования отдельных видов преступлений. Автореферат диссертации .. доктора юрид. наук /12.00.09/Харьков. юрид. инт-т. — Харьков, 1967.– 42 с.
52. Якимов И.Н. Практическое руководство к расследованию преступлений. — М., 1924.-436 с.
53. Громов Вл. Методика расследования преступлений. -М.: Юриздат, 1929. -170 с.
54. Голунский С.А., Шавер Б.М. Криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений. — М.: Ин-т права АН СССР, 1939. – 372 с.
55. Евгеньев М.Е. Методика и техника расследования преступлений. — Киев, 1940. –307 с.
56. Зуйков Г.Г. Криминалистическое учение о способе совершения преступления // Соц. законность. –1971. — №11, -с.14-19.
57. Криминалистика. (Под общей ред. Проф. А. И.Винберга ). — М.: Госюриздат, 1959. –512 с.
58. Криминалистика. (Отв. ред. проф. А. Н. Васильев ). — М.: МГУ, 1963. – 618 с.
59. Программа курса «Криминалистика» (для юридических институтов и университетов). — М., 1981.-18 с.
60. Криминалистика /Под ред. проф. И.Ф. Пантелеева и заслужен. деятеля науки, проф. Н.А. Селиванова. – М.: Юрид. лит., 1984. –672 с.
61. Васильев Н.Н., Яблоков Н.П. Предмет, система и теоретические основы криминалистики. – М.: МГУ, 1984. — 144 с.
62. Белкин Р., Быховский И., Дулов А. Модное увлечение или новое слово в науке ? (Еще раз о криминалистической характеристике преступлений ) // Соц. законность. – 1987. — № 9, -с.56-58.
63. Колесниченко А.Н., Коновалова В.Е. Криминалистическая характеристика преступлений. Учеб. пособие. Харьков: Юрид. ин-т, 1985. — 93 с.
64. Криминалистика. Расследование преступлений в сфере экономики. (Под ред. проф. В.Д. Грабовского, доц. А.Ф. Лубина). — Ниж. Новгород, Нижегород. ВШ МВД России, 1995. – 400 с.
65. Старушкевич А.В. Криміналістична характеристика злочинів. Навчальний посібник. –Київ: НТВ “Правник”-НАВСУ, 1997. – 41 с.
66. Весельський В. Криміналістична характеристика злочинів // Право України. – 2001. — № 5, -с. 112-114.
67. Криминалистика. ( Отв. ред. проф. Н.П.Яблоков). — М.: изд. БЕК, 1996. –708 с.
68. Руководство для следователей /Под ред. Н.А.Селиванова, В.А. Снеткова/ — М.: ИНФРА-М, 1997. –732 с.
69. Фокина А.А. Роль криминалистической характеристики преступлений в укреплении связи науки криминалистики и практики расследования // Криминалистика и судебная экспертиза. Вып.41. – К. – 1990. — с.17-23.
70. Шиканов В.И. Междисциплинарная характеристика отдельных видов преступлений – информационная модель расследуемого события // Вопросы теории и практики следственной работы. – Иркутск.- 1988. — с. 25-28.
71. Пантелеев И.Ф. Криминалистическая характеристика преступлений // Криминалистика. Под ред. И.Ф. Пантелеева, Н.А. Селиванова. – М., 1993, с.25-39.
72. Образцов В.А. Учение о криминалистической характеристике преступлений // Криминалистика. Под ред . В.А Образцова. – М., 1995, с.38-50.
73. Яблоков Н.П. Информационные основы расследования и криминалистическая характеристика преступлений // Криминалистика. Под ред. Н.П.Яблокова. – М., 1996, с. 34-43.
74. Горский Д.П. Определение. — М.: Мысль, 1974. –175 с.
75. Колесниченко А.Н. Общие положения методики расследования отдельных видов преступлений. – Харьков: Харьков.юрид. ин-т, 1976. – 40 с.
76. Ожегов С.И. Словарь русского языка. — М.. 1991. -797 с.
77. Белкин Р.С. Курс криминалистики. В 3 т. Т 1: Общая теория криминалистики. — М.: Юристъ, 1997. –408 с.
78. Матусовский Г.А. Криминалистика в системе научных знаний. – Харьков: Вища школа, 1976. — 113 с.
79. Матусовский Г.А. О криминалистической характеристике хищений государственного и общественного имущества // Криминалистическая характеристика преступлений. — М. – 1984. — с. 54-58.
80. Кузьмичов В., Москвін Ю. Криміналістичне вивчення злочинної діяльності // Право України. – 1999. — №5, -с.65-67.
81. Белкин Р.С. Общая теория советской криминалистики. – Саратов: изд. Саратов. ун-та, 1986. – 397 с.
82. Андреев И.Д. Проблемы логики и методологии познания. — М.,: Наука, 1972. –320 с.
83. Яблоков Н.П. Общие положения методики расследования и научно-технический прогресс // Методика расследования преступлений. — М. – 1976. — с. 36-42.
84. Герасимов И.Ф. Криминалистические характеристики преступлений в методике расследования // Методика расследования преступлений. — М. – 1976. — с. 93-98.
85. Зелинский А.Ф. Криминология. Курс лекций. — Харьков: Прапор, 1996. –260 с.
86. Матусовский Г.А. Методика расследования хищений. — Киев: УМК ВО. 1988. – 88 с.
87. Матусовський Г. Оновлення криміналістичних методик – шлях до подолання економічних злочинів // Право України. – 1997. — № 11, -с.75-77.
88. Волобуєв А.Ф. Криміналістична характеристика розкрадань майна у сфері підприємницької діяльності // Вісник Університету внутрішніх справ. Вип. 2.- Харків. – 1997. — с.26-37.
89. Матусовский Г.А. Экономические преступления: криминалистический анализ. – Харьков: Консум, 1999. – 480 с.
90. Криминалистика. Учеб. пособие в схемах /под ред. А.Г. Филиппова/, 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юриспруденция, 1999. — 240 с.
91. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве.- Харьков, «Вища школа», 1988. –198 с.
92. Корж В. Є в Україні мафія. Кримінологічна характеристика економічної злочинності, мафії. Корупції, організованого злочинного спільництва // Юридичний вісник України. –1997. — № 35, -с.3.
93. Новые пластиковые деньги /Под ред. А.В.Спесивцева/. — М.: Банковское дело, 1994. – 184 с.
94. Электронные деньги: накопление; использование; хра­нение; безопасность /Под ред. В.П.Невежина/. — М., 1995.
95. Попович В.М. Правові основи банківської справи та її захист від злочинних посягань. — Київ, КШК ДПФ»Дія-плюс», 1994.- 325 с.
96. Кримінальна справа № 1-214 за 1997 р. Архів Красноградського районного суду Харківської області.
97. Пряников П.В. К вопросу о динамике, структуре и криминалистической характеристике мошенничества в сфере предпринимательской деятельности // Северный Кавказ: борьба с преступностью. – Ростов-на-Дону: Ростов. ВШ МВД России. – 1997. — с.108-114.
98. Інструкція про безготівкові розрахунки в України в національній валюті (затв. постановою Правління НБУ 29.03.2001 р.№135) // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Додаток до журналу “Вісник Національного банку України”. – 2001. — № 5, -с. 43-104.
99. Закон України від 18.06.91 р. “Про цінні папери і фондову біржу” (в редакції Закону України від 03.06.99 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1999. — № 31, -ст. 251.
100. Інструкція про переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через митний кордон України (Затв. постан. Правління НБУ N 283 від 12.07.2000 р.) // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Додаток до журналу “Вісник Національного банку України”. – 2000. — № 9, -с. 73-89.
101. Кримінальна справа № 61951272 за 1997 р. Слідче управління УМВС України в Харківській області.
102. Інструкція про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті (затв. постановою Правління НБУ від 18.12.98 р. № 527 в редакції Постанови НБУ № 146 від 14.04.2000) // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Додаток до журналу “Вісник Національного банку України”. –2000. — № 5, -с. 23-29.
103. Попович В. Організаційно-правові проблеми боротьби зі злочинністю у сфері фінансово-кредитної діяльності // Матеріали науково-практичної конференції. Львів, ВП Край. – 1995. — с.66-68.
104. Україна BUSINESS, №41(490), 11-18 жовтня 2000 р., — с.11
105. Городыский А.Н. Расследование преступлений в сфере внешнеэкономической деятельности, связанных с сокрытием валютных ценностей // Организованная преступность и коррупция. Исследования, обзоры, информация. Социально-правовой альманах. Вып.2. Екатеринбург: ИИТЦ «Зерцало-Урал». – 2000. — с. 77-85.
106. Корчагин А.Г. Экономическая преступность. – Владивосток: изд-во Дальневосточного ун-та, 1998. –216с.
107. Марченко В. Розвал ІІ // Слобідський край. — 2001, 12 квітня. – с.2.
108. Борьба с отмыванием грязных денег в Украине возложена на налоговую службу // Вестник налоговой службы Украины. – 2001. — № 6, -с. 11.
109. Насонов О.Л. Деякі особливості кваліфікації злочинів, пов’язаних з незаконними операціями з валютними цінностями // Слідча практика. — К.: РВВ МВС України. – 1997. — с.15-17.
110. Хромушин А. Проблемы борьбы с фиктивным предпринимательством // Посредник. — 10.05.1999. — с. 6.
111. Панов Н.И. Уголовно-правовое значение способа совершения преступления. – Харьков: Харьков. юрид. ин-т. 1984.
112. Сатуев Р.С. Преступность в сфере финансовых и банковских систем // Современные проблемы криминалистики. – М.: Академия управления МВД России. – 1998. — с. 39-50.
113. Кривенко Т., Куранова Э. Расследование мошенничества в частном предпринимательстве // Законность. – 1995. — №10, -с.20-25.
114. Лученок А.И. Мошенничество в бизнесе. – Минск: Амалфея, 1997. –272 с.
115. Выявление и раскрытие мошенничества /Голубовский В.Ю., Егоршин В.М., Сурков К.В. и др. – СПб.: изд. «Лань», Санкт-Петербургский университет МВД России, 2000. -64 с.
116. Волобуев А.Ф., Осыка И.Н. Преступления, совершенные с использованием компьютерной техники: зарубежный опыт борьбы с ними и перспективы его использования в следственной и экспертной практике Украины // Криминалистика и судебная экспертиза: Респ. межвед.науч.-метод.сб. Вып. 48. – К.: Лыбидь. – 1997. — с.42-49.
117. Кримінальна справа №1-172 (12564) за 1996 р. Архів Черкаського обласного суду.
118. Ghares H. Swanson, Hell C. Chamerlin, Leonard Ferrito. Criminal investigation. New-York. –1988. — p. 446.
119. Council of Europe studies cybercrime. — Financial times business law Europe. – 1997. -12 March.- p. 7.
120. Біленчук П.Д., Зубань М.А. Компютерні злочини: соціально-правові і кримінолого-криміналістичні аспекти. Навчальний посібник. — К.: Укр.акад. внутр. справ, 1994. –72 с.
121. Гудков П.Б. Компьютерные преступления в сфере экономики // Актуальные проблемы борьбы с коррупцией и организованной преступностью в сфере экономики. — М.: МИ МВД России. – 1995. — с. 136-145.
122. Голубєв О.В. Комп’ютерні злочини в банківській діяльності. – Запоріжжя: ВЦ «Павел», 1997. -134 с.
123. Вертузаєв М., Попов А. Запобігання комп’ютерним злочинам та їх розслідування // Право України. – 1998. — № 1, -с.101-103.
124. Наумов В.В. Розслідування злочинів, вчинених у комерційних структурах та банківській системі // Слідча практика. К.: РВВ МВС України. – 1997. — с.20-23.
125. Кримінальна справа №1095032 за 1995 р. Слідче управління УМВС України в Харківській області.
126. Экономические преступления в США. Материалы семинара для прокуроров Российской Федерации, апрель 1996. – 31 с.
127. Овчинский А.С. Мошенничество в сфере финансов и инвестиций: из прошлого в будущее // Ревизор. — 1996. — № 1, -с.16-17.
128. Мысловский И. Н. Внимание: «Кидал-Инвест». — М.: «Спас», 1996.
129. Объектно-структурный анализ организованной преступности в сфере частных инвестиций. — М.: Моск. ин-т МВД России, 1997. -130 с.
130. Овчинский А. С., Борзунов К. К., Щерба В. В. Структрурные уровни организованной престпной деятельности в сфере финансов // Проблеми боротьби з організованою злочинністю. — М.: МИ МВС РФ. – 1996. — с. 24-30.
131. Урядовий кур’єр. – 1997. -6 червня, — с.7.
132. Голос Украины. – 1995. -7 июля, -с.3.
133. Декрет Кабінету Міністрів України «Про довірчі товариства» від 17.03.93 р. // Урядовий кур’єр. – 1995. -20 березня.
134. Голос Украины. – 1995. -7 июля, -с. 3.
135. Відомості Верховної Ради України. – 1996. — № 3.
136. Відомості Верховної Ради України. 1996. — № 5.
137. Волобуєв А.Ф., Золотухін І.І., Литвинов О.В. Характеристика розкрадань майна,  що вчиняються  в  небанківських фінансових     установах  //  Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. Вип. 2. – Луганськ. – 1998. — с.168-179.
138. Кримінальна справа №1-64(61970716) за 1998 р. Архів Київського районного суду м. Харкова.
139. Кримінальна справа № 1795029 за 1998 р. Слідче управління УМВС України в Харківській області.
140. Волобуев А.Ф. Расследование экономических преступлений: опыт России и Украины // Российская юстиция. — 2000. — № 4, -с. 51-52.
141. Кримінальна справа №1-745 (61951850) за 1997 р. Архів Київського районного суду м. Харкова.
142. Кримінальна справа №1-627 (2396040) за 1998 р. Архів Червонозаводського районного суду м. Харкова.
143. Аргументы и факты. – 2001. — № 34, -с.4-5.
144. Астапкина С.М. Методические рекомендации по расследованию хищений с применением подложных кредитовых авизо.- М.: Академия МВД РФ, 1993. -15 с.
145. Константинов А., Дикселиус М. Бандитская Россия. — СПб.: «Библиополис»; «Олма-Пресс», 1997. — 592 с.
146. Методические рекомендации по расследованию уголовных дел о хищениях государсвтенных денежных средств с использованием чеков с грифом «Россия». М.: Академия МВД РФ, 1993. -8 с.
147. Баранов В.Н. Криминализация рынка ценных бумаг в сфере вексельного оборота // Преступность в сфере кредитно-финансовых отношений и на рынке ценных бумаг. Вып. 1: Проблемы борьбы с экономическими преступлениями, совершаемыми с использованием ценных бумаг: Специальный информационно-аналитический бюллетень. – М.: ВНИИ МВД России. – 1998. -с.13-23;
148. Гильмутдинов А.Р. Проблема определения ущерба от изготовления и сбыта поддельных денежных знаков и ценных бумаг государственного займа // Преступность в сфере кредитно-финансовых отношений и на рынке ценных бумаг. Вып. 1: Проблемы борьбы с экономическими преступлениями, совершаемыми с использованием ценных бумаг: Специальный информационно-аналитический бюллетень. – М.: ВНИИ МВД России. – 1998. -с.38.-45;
149. Ларичев В.Д., Спирин Г.М. Коммерческое мошенничество в России. Способы совершения. Методы защиты. – М.: «Экзамен», 2001. -256 с.
150. Василинчук В.І. Теоретико-прикладні аспекти розслідування шахрайства з фінансовими ресурсами // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. — № 1, -с.113-117.
151. Пискарева Н.В. Хмель Н.П. Характеристика преступных деяний, совершаемых организованными формированиями в финансовой среде // Проблемы борьбы с организованной преступностью и коррупцией: Сборник научных трудов. — М.: ВНИИ МВД России. – 1995. — с. 89-90.
152. Кривенко Т., Куранова Э. Расследование преступлений в кредитно-финансовой сфере // Законность. – 1996. — № 1, -с. 12-25.
153. Мойсик В.Р., Андрушко П.П. Шахрайство з фінансовими ресурсами // Вісник Верховного суду України. – 2000. — №2, -с. 32-37.
154. Притика Д.М. Деякі проблеми застосування арбітражними судами кредитного законодавства. Злочини у фінансово-кредитній сфері // Вісник Вищого арбітражного суду України. — 2000. — №3, — c.212-214.
155. Волобуєв А.. Криміналістична характеристика злочинів у сфері кредитних відносин // Підприємництво, господарство і право. – 2001. — № 7, -с. 82-85.
156. Кримінальна справа № 1-511(12565) за 1998 р. Архів Черкаського обласного суду.
157. Довбак О. Деякі аспекти розслідування злочинів, пов’язаних з отриманням кредитів // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Львів. -1999. — Вип. 34, -с. 230-234.
158. Волобуєв А. Особливості порушення кримінальних справ про злочини у сфері кредитних відносин та їх розслідування // Вісник прокуратури. –2001. — № 3, -с.44-50.
159. Комиссаров В.И., Лапин Е.С. Расследование хищений, совершенных с использованием товарных кредитов. – М.: ООО, изд-во «Юринформ», 2001. -192 с.
160. Максимов С. Уголовная ответственность за невыполнение должником заемных обязательств // Законность. – 1998. — № 5, -с.10-13.
161. Яни П. Установление признаков хищения при неисполнении договорных обязательств // Российская юстиция. – 1995. — № 7, — с. 47-48.
162. Комсомольская правда в Украине. – 2001. — 10 августа, -с. 12.
163. Луценко О.А. Расследование хищений в сфере банковской деятельности. Автореферат дисс. …кандидата юридических наук /12 00 09/ Краснодарский ун-т. — Краснодар, 1998. — 28 с.
164. Time. – 1995. -29 May, -p. 3.
165. Факты. – 1999. -18 сентября, -с.5.
166. Кернер Х., Дах Э. Отмывание денег. — М.: Международные отношения, 1996. –240 с.
167. «Грязные» деньги и закон. Правовые основы борьбы с легализацией преступных доходов.(Под общ. ред. Е.А. Абрамова).-М.:Инфра, 1995. — 296 с.
168. Данилевский Ю.А., Овсянников Л.Н. Взгляд на «грязные» деньги с Британских островов // «Бухгалтерия и банки». – 1997. — № 1, — с.24-29.
169. Савченко А. «Відмивання» грошей: кримінально-правовий і порівняльний аспекти // Право України. – 1997. — № 5, -с.38-42.
170. Stephen R. Kroll. Some thoughts on law enforcement and stored value products. — Butterworths Journal of International Banking and Financial Law / January. – 1997. — p.3-5.
171. Luis Kranden. Features of inquiry. — Police review / 3 January. – 1997. — p.30-33.
172. Указ Президента України № 118 від 4.07.2000 р. “ Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з приховуванням неоподаткованих доходів, а також відмивання доходів, одержаних незаконним шляхом” //Урядовий кур’єр. — 4.07.2000. — №118.
173. Сєнніков В. Законодавче забезпечення боротьби з відмиванням коштів, отриманих злочинним шляхом // Вісник НБУ. — 1998. — № 3, -с.22-23;
174. Босхолов С.С. Политико-правовые проблемы борьбы с «грязными деньгами» в России // Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием доходов, полученных незаконным путем. – М.: Учебно-консульт. центр «ЮрИнфоР». – 1999. — с.9-12;
175. Журавлев Р.А. Проблемы отмывания незаконных доходов и воздействия на экономическую основу организованной преступности // Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием доходов, полученных незаконным путем. – М.: Учебно-консульт. центр «ЮрИнфоР» . – 1999. — с. 17.
176. Зубаков В.П. Проблемы создания законодательных основ борьбы с отмыванием доходов, полученных незаконным путем // Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием доходов, полученных незаконным путем. – М.: Учебно-консульт. центр «ЮрИнфоР». – 1999. — с. 18.
177. Хэйден С. Опыт Соединенных Штатов Америки в борьбе с отмыванием незаконных доходов // Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием доходов, полученных незаконным путем. – М.: Учебно-консульт. центр «ЮрИнфоР» . – 1999. — с. 22-23.
178. Шелли Л. Проблемы совершенствования борьбы с отмыванием нелегальных доходов // Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием доходов, полученных незаконным путем. – М.: Учебно-консульт. центр «ЮрИнфоР» . – 1999. — с. 24-20.
179. Кузнецова Н.Ф. О противостоянии легализации незаконных доходов // Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием доходов, полученных незаконным путем. – М.: Учебно-консульт. центр «ЮрИнфоР» . – 1999. — с. 19-20.
180. Волобуев А., Литвинов А. Криминалистические особенности легализации доходов, полученных незаконным путем // Законность. – 2001. — № 6, -с.48-50.
181. Аналітичний огляд досвіду боротьби державних органів зарубіжних країн з економічною злочинністю, пов’язаною з відмиванням грошей. НЦБ Інтерполу МВС України. 1995 р. –25 с.
182. Закон України “ Про банки і банківську діяльність” від 7.12.2000 р. // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Додаток до журналу “Вісник Національного банку України”. – 2001. — № 1, -с. 3-46.
183. Голик Ю.В. От экономической преступности к преступной экономике // Организованная преступность и коррупция. Исследования, обзоры, информация. Социально-правовой альманах. Вып.2. Екатеринбург: ИИТЦ «Зерцало-Урал». – 2000. — с. 50-61.
184. Україна BUSINESS. – 2000. — №41(490), — с.11
185. Кодированные счета – печать для отмывания денег // Вестник Налоговой службы Украины. – 2000. — № 6, -с. 12.
186. Аналітичні матеріали Головного Управління Державної податкової адміністрації України за 1999 р.
187. Аналітичні матеріали Управління податкової міліції Державної податкової адміністрації України в Харківській області за 2000 р.
188. Основы борьбы с организованной преступностью / Под ред. В.С. Овчинского, В.Е. Эминова, Н.П. Яблокова/. — М.: Инфра-М, 1996. -400 с.
189. Michael Pammer. The art of deception — Policing Today. 4 December 1996. — p.24-27.
190. Russian Mafia targeted — International Police Review. — May / June. – 1997. — p.8.
191. Борьба с отмыванием грязных денег в Украине возложена на налоговую службу // Вестник налоговой службы Украины. – 2001. — № 6, -с. 11.
192. Словник іншомовних слів /За ред. О.С. Мельничука. — К., 1975.
193. Закон України “Про інформацію” від 2.10.92 р. // Відомості Верховної Ради. – 1992. — N 48, -ст.650.
194. Салтевский М.В. Криминалистика. В современном изложении юристов. Учебное и практическое пособие. –Харьков: Рубикон, 1997. –432 с.
195. Духов В.Е. Экономическая разведка и безопасность бизнеса. – Киев: ИМСО МО, НВФ «Студцентр», 1997. -176 с.
196. Сифоров В.И. Информология и научно-технический прогресс // Кибернетика и диалектика. М.: Наука. – 1978. — с.83-100.
197. Ковалев М.И. О роли научных понятий в уголовном праве и криминологии //Правоведение. – 1980. — № 5, -с.56-58.
198. Волобуєв А.Ф. Тактичні задачі розслідування розкрадань майна в сфері підприємницької діяльності // Вісник Запорізького юридичного інституту. — 1999. — №3, -с. 84-90.
199. Коновалова В.Е. Организационные и психологические основы деятельности следователя. – К.:РИО МВД УССР, 1973. –122 с.
200. Лукашевич В.Г. Криминалистическая теория общения: постановка проблемы, методика исследования, перспективы использования. – Киев: Украинская академия внутренних дел, 1993. –194 с.
201. Коновалова В.Е. Психология в расследовании преступлений. – Харьков: Вища школа, 1978. –144 с.
202. Гранат Н.Л., Ратинов А.Р. Решение следственных завдань. – Волгоград, ВСШ МВД СССР, 1978. –93 с.
203. Большой энциклопедический словарь. – М.: Науч. изд-во «БСЭ», 1997. -1456 с.
204. Дулов А.В.Основы расследования преступлений, совершенных должностными лицами. – Минск: изд. «Университетское», 1985. –168 с.
205. Волобуєв А.Ф. Аналіз первинного матеріалу про розкрадання майна у сфері підприємництва при порушенні кримінальної справи // Право України. -1999. — № 4, -с.79-83.
206. Аналітичні матеріали ГСУ МВС України про роботу слідчого апарату ОВС України у 1997 році від 21 січня 1998 р. №13/1.
207. Клочко В. Щодо підвищення ефективності попереднього слідства // Право України. – 1999. — № 6, -с.90-91.
208. Яни П.С. Экономические и служебные преступления.-М.: «Интел-Синтез»,1997. –208 с.
209. Методика расследования хищений социалистического имущества. Вып. 3 /под ред. В.Г. Танасевича/. – М., 1979. -220 с.
210. Бандурка А.М., Горбачев А.В. Оперативно-розыскная деятельность: правовой анализ. – Киев: РИО МВД Украины, 1994. –160 с.
211. Інструкція по організації діяльності органів попереднього слідства в системі МВС України та взаємодії їх з іншими службами ОВС України в розкритті і розслідуванні злочинів. Затв. наказом МВС України № 745 від 25.11.92.
212. Спільний наказ МВС і ДПА України № 205/422 від 30.06.97 р. “Про організацію взаємодії оперативних підрозділів податкової поліції ДПА України з слідчими підрозділами ОВС”.
213. Інструкція про порядок проведення ревізій і перевірок державною контрольно-ревізійною службою в Україні. Затверджена наказом Головного контрольно-ревізійного управління України № 121 від 03.10.97 р.
214. Урядовий кур’єр. – 1994. — 29 вересня.
215. Рішення спільного засідання колегій МВС України і Державної податкової адміністрації України “Про стан взаємодії ОВС і підрозділів податкової поліції та спільні заходи щодо посилення боротьби з економічною злочинністю і поліпшення роботи по забезпеченню надходжень коштів до бюджету” від 10.10.1997 р.
216. Матусовский Г.А.. Сущенко В.Н. Организация работы аппаратов дознания и предварительного следствия органов внутренних дел. Учеб. пособие.- Харьков: Юрид.ин-т, 1983. –82 с.
217. Бывалов С. Афера: чеченские авизо — М.: Олимп; «Издательство АСТ», 1997. — 464 с.
218. Стрєкалов Є.Ф., Панєвін О.С. Практика розгляду судами кримінальних справ, пов’язаних з діяльністю довірчих, страхових товариств та комерційних банків. — Коментар судової практики в кримінальних та адміністративних справах. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995-1997) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1998. — № 1, -с.42- 57.
219. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.92 (в ред. Закону України від 13.01.2000) // Відомості Верховної Ради. – 2000. — №11.
220. Закон України “ Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю ” від 30.05.93 (в ред. Закону України від 23.03.2000) // Відомості Верховної Ради. – 2000. — №16.
221. Закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26.01.93 р. // Голос України. – 1993. -2 березня.
222. Офіційний вісник України. – 2000. — № 50, -ст.2180.
223. Лузгин И.М., Лавров В.П. Способ сокрытия преступления и его криминалистическое значение. – М., 1980. –117 с.
224. Великородный П.Г. Криминалистическое по­нятие способа уклонения от ответственности. /Вопросы борьбы с преступностью. М. – 1986. — № 44, -с.81-85.
225. Карагодин В.Н. Преодоление противодействия предварительному расследованию. Свердловск, 1992. –98 с.
226. Журавльов С.Ю. Противодействие деятельности по раскрытию и расследованию преступлений и тактика его преодоления: Дисс…, канд. юрид. наук. Нижн. Новгород: ВШ МВД РФ, 1992.
227. Гончаренко В.Г., Сокиран Ф.М. Тактика психологічного впливу на попередньому слідстві.- К.: Укр. акад. внутр. справ, 1994.
228. Александренко О.В. Класифікація форм протидії розслідуванню // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. — № 4, -с.132-141.
229. Шехавцов Р. Виявлення та подолання протидії розслідуванню злочинів, вчинених організованими злочинними угрупуваннями // Право України. – 2001. — № 5, -с.64-65.
230. Ривкин К.Е. Криминалистическая характеристика современных присвоении //Экономика и жизнь. -1995. — № 17, -с. 14-16.
231. Ковалев А.П. Диагностика банкротства. — М.: Финстатинформ, 1995.
232. Ларичев В.Д. Преступления в кредитно-денежной сфере и противодействие им: Учебно-практическое пособие. — М.: ИНФРА-М, 1996. -240 с.
233. Мошенничества с преднамеренными банкротствами // Информационный бюллетень Ассоциации российских банков. — 1995. — № 7.
234. Прохзорова Е.В. Организация работы следователей по предупреждению уклонения обвиняемого от следствия и их розыску. – М., 1987.
235. Весельський В. Питання захисту осіб, які мають інформацію про злочинну діяльність // Право України. – 1999. — № 7, -с.58-61.
236. Никулин Е.С. Возмещение ущерба, причиненного преступлением государственным и общественным организациям. – М., 1974. -144 с.
237. Панарин В.Я. Производство по гражданскому иску при расследовании уголовного дела. – Воронеж, 1978.
238. Рыженков А.Я., Филиппов П.М. О возмещении ущерба на предварительном следствии. – Волгоград, ВСШ МВД СССР, 1983.
239. Газетдинов Н.И. Деятельность следователя по возмещению материального ущерба. — Казань, 1990. – 96 с.
240. Азаров В.А. Деятельность органов дознания, предварительного следствия и суда по охране имущественных интересов граждан. Учебное пособие. – Омск, 1990. –107 с.
241. Гусев С.И. Актуальные проблемы борьбы правоохранительных органов с нетрудовыми доходами. – Сов. гос-во и право. – 1987. — №2, -с.58-63.
242. Гошовський М.І., Кучинська О.П. Потерпілий у кримінальному процесі України. – Київ: Юрінком Інтер, 1998. –192 с.
243. Постанова Кабінету Міністрів України N 116 від 22.01.1996 р. “Про затвердження Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей” (в редакції Постанови Кабінету Міністрів України N 1402 від 15.12..97 р.) — Урядовий кур’єр. — 17.12.97.
244. Закон України від 18.06.91 р. “Про цінні папери і фондову біржу” (в редакції Закону України від 03.06.99 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1999. — № 31, -ст. 251.
245. Інструкція про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті (затв. постановою Правління НБУ від 18.12.98 р. № 527 в редакції Постанови НБУ № 146 від 14.04.2000) // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Додаток до журналу “Вісник Національного банку України”. – 2000. — № 5, -с. 23-29.
246. Аналітичні матеріали ГСУ МВС України за 1997 р.
247. Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» (в редакції Закону України від 14.03.95 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1995. — №19, -ст. 207.
248. Закон України «Про господарчі товариства» від 19.09.91 р. (в редакції Закону України від 11.05.2000 р.) // Відомості Верховної ради України. – 2000. — N 32, -ст.256.
249. Олейник О. Арест денежных средств предприятий и банков // Законность. – 1993. — № 10, -с.11-16.
250. Яни П. Наложение ареста на счета предприятий // Законность. – 1995.- № 7, -с.27-32.
251. Закон України “ Про банки і банківську діяльність” від 7.12.2000 р. // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Додаток до журналу “Вісник Національного банку України”. – 2001. — № 1, -с. 3-46.
252. Інструкція про безготівкові розрахунки в України в національній валюті (затв. постановою Правління НБУ 29.03.2001 р.№135) // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності: Додаток до журналу “Вісник Національного банку України”. – 2001. — № 5, -с. 43-104.
253. Сидоренко Е. Допустимость доказательств, полученных на территории других государств (по материалам уголовного дела по обвинению Д. Якубовского) // Законность. – 1998. — № 2, -с. 25-29.
254. Комлев Б. Исключение доказательств, полученных в других государствах, из процесса доказывания. // Законность. – 1998. — № 3, -с. 21-24.
255. Економіко-правові засоби боротьби з економічною злочинністю. Навч. посібник. – К.: Укр. акад. внутр. справ, 1995. –124 с.
256. Гавло В.К. О следственной ситуации и методике расследования хищений, совершаемых с участием должностных лиц // Вопросы криминалистической методологии, тактики и методики расследования. М. – 1973. — с. 90-94.
257. Филиппов А.Г. К вопросу об особенностях расследования отдельных видов и групп преступлений. // Особенности расследования отдельных видов и групп преступлений. Свердловск. – 1980. — с.23-27;
258. Филиппов А.Г., Целищев А.Я. Узловые проблемы методики расследования преступлений. // Советское гос-во и право. – 1982. — №8, -с.71-75.
259. Яблоков Н.П. Следственные ситуации в методике расследования и их оценка. – Вестник МГУ, Серия 11, Право. – 1983. — №5, — с.10-15.
260. Советская криминалистика. Методика расследования отдельных видов преступлений /под ред. В.К. Лисиченко/. – К.: Выща школа, 1988.
261. Лузгин И.М. Методологические проблемы расследования. – М.: Юрид. лит., 1973. –216 с.
262. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. Т. 4. – М.: Прогресс, 1987. –864 с.
263. Криминалистика (техника и тактика расследования преступлений).- М: Юриздат,, 1938. –251 с.
264. Белкин Р.С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы (от теории к практике).- М., 1988. -304 с.
265. Криминалистика. Учебник для вузов (отв.ред.проф. Н.П. Яблоков).- М., 1995. –708 с.
266. Герасимов И.Ф. Этапы раскрытия преступлений // Следственные ситуации и раскрытие преступлений. Свердловск. – 1975. — с. 10-16.
267. Гранат Н.Л. Первоначальные следственные действия и их роль в методике расследования // Методика расследования преступлений. М. – 1976. — с. 83-87.
268. Кузьменко Н.К. Систематизация неоложных следственных действий. Уч. пособие.- Киев, 1981. –96 с.
269. Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів /за ред. проф. В.Ю. Шепітька/. – Харків: Право, 1998. –376 с.
270. Волобуєв А.Ф. Етапи розслідування в криміналістичній методиці // Вісник Університету внутрішніх справ. Вип. 5. — Харків. – 1999. — с.28-37.
271. Криминалистика (под ред. И.Ф. Герасимова и Л.Я. Драпкина).- М., 1994. –528 с.
272. Криминалистическое обеспечение криминальной милиции и органов предварительного расследования. (Под.ред.проф. Т.В. Аверьяновой и проф. Р.С. Белкина).- М., 1997. –400с.
273. Проблемы борьбы с компьютерной преступностью // Борьба с преступностью за рубежом. М.: ВИНИТИ. — 1992. — № 4, -с. 3-10.
274. Федоров В. Компьютерные преступления: выявление, расследование и профилактика // Законность. — 1994. — № б. -с. 44-47.
275. Levi M. Regulating fraud. White-color crime and the criminal process. Tavistock publications. – London and New York. – 1987. — p. 125-133.
276. Отряхин В.И., Гаврилов В.С. Особенности расследования «компьютерных» хищений в сфере финансово-банковской деятельности // Труды Академии МВД Российской Федерации. Актуальные проблемы криминалистического обеспечения расследования преступлений. – М. — 1996, -с.92-96.
277. Пінський Л.Я. Про позитивний досвід роботи з розкриття та розслідування злочину, скоєного в кредитно-фінансовій сфері. // Слідча практика України. Вип. 1. – Київ: Генеральна прокуратура України. – 1998. — с. 42-47.
278. Василенко В.П., Модогоев А.А. Особенности организации и методики расследования преступлений в сфере экономики, совершенных нетрадиционными способами // Труды Академии МВД Российской Федерации. Актуальные проблемы расследования преступлений. – М. – 1995. — с.48-56.
279. Волобуєв А. Особливості порушення кримінальних справ про злочини у сфері кредитних відносин та їх розслідування // Вісник прокуратури. – 2001. — № 3, -с.44-50.
280. Бюллетень Главного следственного управления МВД СССР. – М., 1989.- №5 (62), -с. 49-53.
281. Материалы семинара по борьбе с экономическим мошенничеством и изготовлением фальшивых денег. Киев, Украина, 27 февраля – 3 марта 1995 г.
282. Крылов В.В. Информационные компьютерные преступления. – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1997. -285 с.
283. Осмотр компьютерных средств на месте происшествия. Методические рекомендации. – Харьков: НИИ ИПП АПрНУ, 1999. – 10 с.
284. Коновалова В.Е. Познавательная функция психологии при допросе // Вопросы совершенствования криминалистической методики. Волгоград, ВСШ МВД СССР. – 1981. — с. 102-108.
285. Шепитько В.Ю. Теоретические проблемы систематизации тактических приемов в криминалистике. – Харьков: РИП «Оригинал», 1995. – 200 с.
286. Аналітичні матеріали ГСУ МВС України за 1997 р.
287. Кримінальна справа №1-233(65960903) за 1998 р. Архів Ленінського районного суду м. Харкова.
288. Матусовский Г.А. Судебные экспертизы в расследовании экономических преступлений // Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы. Сб. науч.-практ. материалов (к 75-летию основания Харьковского НИИ судебных экспертиз). Харьков, «Право» . – 1998. — с.33-35.
289. Ясинов И.И.. Манько И.Г., Зубова Н.О., Чугурова И.Н. О предмете экспертизы средств электронно-вычислительной техники и программного обеспечения // Актуальные проблемы судебной экспертизы и криминалистики. Тез.науч.-практ. конф. К. – 1993. — с. 213-215.
290. Салтевский М.В., Эрнест А.В., Ясинов И.И. К вопросу о методике судебно-экспертного исследования программного продукта для ЭВМ с целью установления автора программ // Роль судебной экспертизы и криминалистики в раскрытии и профилактике преступлений: Тез. науч.-практ. конф. Одесса. – 1994. — с. 205-207.
291. Грамович Г.И. Проблемы теории и практики эффективного применения специальных знаний и научно-технических средств в раскрытии и расследовании преступлений. Авторефер. дис. … доктора юрид. наук: /12.00.09/ Гос. ун-т им. Т.Г. Шевченко — Киев, 1989. — 44 с.
292. Сорокотягин И.Н. Криминалистические проблемы использования специальных познаний в расследовании преступлений. Авторефер. дис. … доктора юрид. наук: /12.00.09/ Свердлов. юрид. ин-т. – Екатеринбург, 1992. – 41 с.
293. Махов В.Н. Теория и практика использования знаний сведущих лиц при расследовании преступлений. Авторефер. дис. … доктора юрид. наук: /12.00.09/ НИИ проблем укреп. зак-ти и правопорядка Прокуратуры РФ — Москва, 1993. – 54 с.
294. Фрідман І., Смітієнко З. Використання спеціальних знань під час розслідування правопорушень у сфері економіки України. // Право України. – 1998. — № 11, -с. 128-130.
295. Щербаковский М.Г., Кравченко А.А. Использование специальных знаний в раскрытии и расследовании преступлений. – Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999. –78 с.
296. Корухов Ю.Г. Правовые основания применения научно-технических средств при расследовании преступлений. – М.: Юрид. лит., 1974. -156 с.
297. Сорокотягин И.Н. Понятие специальных познаний, формы их использования в процессе расследования преступлений // Использование специальных познаний при расследовании преступлений. Свердловск. – 1978. — с.3-10.
298. Махов В.Н. Использование знаний сведущих лиц при расследовании преступлений. – М.: изд-во Российского ун-та дружбы народов. — 2000. –296 с.
299. Ищенко П.П. Специалист в следственных действиях (уголовно-процессуальные и криминалистические спекты). – М.:Юрид. лит., 1990. -160 с.
300. Щербаковський М.Г., Золотухін І.І. Використання спеціальних знань на стадії порушення кримінальної справи // Вісник Університету внутрішніх справ. Вип.2. – 1997. — с.37-44.
301. Морозов Г.Е. Роль специалиста в производстве процессуальных и профилактических действий в стадии предварительного расследования. — Хабаровск, 1985. – 112 с.
302. Астапкина С.М., Дубровицкая Л.П., Плесковских Ю.Г. Участие специалиста — криминалиста в расследовании преступлений. — М., 1992 . -72с.
303. Закон України “Про судову експертизу” від 25.02.94 // Відомості Верховної Ради. –1994. — № 25.
304. Россинская Е.Р. Судебная экспертиза в уголовном, гражданском, арбитражном процессе. М.: Право и закон, 1996. –224 с.
305. Кримінальна справа № 731564679 за 1997 р. Слідчого управління УМВС України в Дніпропетровській області
306. Глібко В., Євтушенко А. Документальна ревізія та використання її результатів у розслідуванні злочинів. // Право України. – 1999. — № 8, -с. 37-39.
307. Романик М., Олексієнко М. Організація, форми та методи ревізійної роботи в банках. // Вісник Національного банку України. — 1998. — № 5, -с. 34-37.
308. Деревягин Ю.Т., Гаритовская Э.В., Толеубекова Б.Х. Участие специалиста-бухгалтера в проведении следственных и непроцессуальных действиях по делам о хищениях социалистического имущества. – М.:ВНИИ МВД СССР, 1989. -40 с.
309. Аналітичний огляд зарубіжного законодавства і досвіду боротьби з комп’ютерною злочинністю, перспектив її розвитку в Україні. Деякі висновки та пропозиції. НЦБ Інтерполу в Україні. Київ 1995. –25 с.
310. Ромашов А.М. Судебно-бухгалтерская экспертиза. – М.: Юрид. лит., 1981. –128 с.
311. Волобуєв А.Ф. Особливості розслідування розкрадань грошових коштів, що вчиняються з використанням комп’ютерної техніки. // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. Вип. 2. Луганськ. – 1998. — с.179-185.
312. Циркаль В.В. Некоторые особенности тактики допроса с участием специалиста. // Криминалистика и судебная экспертиза. Киев. — 1981. — Вып. 22, -с.51-54.
313. Ларьков А.Н., Кривенко Т.Д., Куранова Э.Д. Расследование новых видов экономических преступлений. Методические рекомендации для следователей и прокуроров. – М., 1995. –80 с.
314. Липовский В.В., Лутонина Г.Д., Мороз Т.И., Прохоров-Лукин Г.В., Юрченко О.Б. К вопросу о возможности идентификации матричных принтеров по изготовленным с их помощью документам. //Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право. – 1998. — с.96-98.
315. Дьяченко О.Ф., Щербаковська Л.П. Можливості диференціації копіювально-розмножувальних апаратів з кольоровим зображенням при криміналістичному дослідженні документів //Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право. – 1998. — с.101-103.
316. Кривошеев В.И. Об исследовании оттисков печатей и штампов, нанесенных клише, изготовленными в Украине по технологии зарубежных фирм. — //Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право. – 1998. — с.103-106.
317. Тихонова В.И., Захарова Т.А. К вопросу исследования оттисков печатей и штампов, изготовленных фотополимерным способом // Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право. – 1998. — с.106-108.
318. Водоп’ян Н.Ф. Недоліки актів перевірки господарсько-фінансової діяльності субєктів підприємницьва, складених контролюючими органами //Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право. – 1998. — с.231-232.
319. Камлик М.І. Особливості обліку і використання обліково-бухгалтерських документів при виявленні та розслідуванні корисливих злочинів у галузях економіки. Судова бухгалтерія. – К.: Синтез, 1995. –256 с.
320. Фрідман І.Я., Рогоза В.М. Судово-економічні дослідження в розслідуванні та попередженні злочинів та інших правопорушень в умовах ринкових відносин //Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право. – 1998. — с.232-233.
321. Матусовский Г.А. Судебные экспертизы в расследовании экономических преступлений //Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право. – 1998. — с.33-35.
322. Шляхов А., Ромашов А. Судебная планово-экономическая и финансово-бухгалтерская экспертизы // Соц. Законность. – 1980. — №4, -с.51-53;
323. Писарева И.Ю., Коробова С.А. Финансово-экономическая экспертиза и ее проблемы //Актуальные вопросы судебной экспертизы и криминалистики на современном этапе судебно-правовой реформы (к 75-летию основания Харьк. НИИ судебных экспертиз им. засл. проф. Н.С.Бокариуса). Харьков: Право. – 1998. — с. 236-237.
324. Офіційний вісник України. – 1998. — N46, ст. 1715.
325. Кузнецова Н.Ф. Проблемы криминологической детерминации. – М.: изд-во МГУ, 1984. — 208 с.
326. Зеленецкий В.С. Предупреждение преступлений следователем.- Харьков, 1975. –72 с.
327. Лопушанский Ф. Следственная профилактика преступлений. Опыт, проблемы, решения. — Киев: Наукова думка, 1980. – 116 с.
328. Давыденко Л.М. Организация деятельности районной, городской прокуратуры по профилактике преступлений. Учебное пособие. – Харьков: Ин-т повыш. квалиф. руковод. кадров Прокуратуры СССР, 1990. – 104 с.
329. Братковская В. Предупреждение хищений в сельском хозяйстве // Соц. Законность. – 1972. — №3, — с. 26-33.
330. Зеленецкий В.С. Общая теория борьбы с преступностью. 1 Концептуальные основы. – Харьков.: Основа, 1994. – 321 с.
331. Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования. – М.: изд.группа «форум-инфра-м», 1998. –216 с.
332. Міллер А. Що таке причини та умови злочинів? // Право України. – 20001. — № 5, -с. 89-92.
333. Закон України “Про рекламу” від 03.07.1996 // Відомості Верховної Ради, 1996, №39, ст.181.
334. Стрельченко Ю.А. Обеспечение информационной безопасности банков: Метод.пособие.-М.:ИПКИР,1994.-120с.
335. Шаваев А.Г. Криминологическая безопасность негосударственных объектов экономики. -М.: ИНФРА-М, 1995. — 128 с.
336. Мельник М. Корупція: проблема визначення сутності і поняття. – Вісник Академії правових наук України, № 3(10) – Харків, 1999, с. 76-86.
337. Литвак О.М. Злочинність в Україні: стан, тенденції, заходи протидії (1992-1995 роки). Автореф. дис. …канд. юрид. наук /12.00.08/ Ун-т внутр. справ. – Харків, 1997. — 21 с.
338. Камлик М.І., Невмержицький Є.В. Корупція в Україні. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1998.-187 с.
339. Урядовий кур’єр. – 1998, 19 лютого.
340. Корж В. Застосування на практиці принципу рівності громадян перед законом // Право України. – 1999. — №4, -с.49-50.
341. Курашвили Г.К. Изучение следователем личности обвиняемого. М.: Юрид. лит., 1982. –96 с.
342. Фридман И.Я. Использование профилактических рекомендаций судебно-експертных учреждений следователями органов внутренних дел УССР // Криминалистика и судебная экспертиза: /Респ. межвед. науч.-метод.сб./ Вып. 23. К.: Вища школа. – 1981. — с. 46-51.
343. Закон України “ Про боротьбу з корупцією” від 05.10.1995 р.(в редакції Закону України від 05.05.1999 р.) // Відомості Верховної Ради. – 1999. — № 26, -ст. 213.
344. Кузнецова Н.Ф. О криминогенности пробелов уголовного законодательства // Вестник Моск. ун-та. Сер.11. Право. – 1996. — №3, -с.26-34.