Методи візуальної психодіагностики
Вступ
1. Загальна характеристика методів психодіагностики
1.1. Суть психодіагностики як науки
1.2. Класифікація методів психодіагностики
2. Візуальна психодіагностика
2.1. Методи візуальної психодіагностики
2.2. Фізіогноміка і графологія – приховані методи візуальної психодіагностики
2.3. Тілорухи
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Слово «психодіагностика» має в психології два основних значення. Одне з них співвідностить данне слово з назвою відповідної галузі наукових психологічних знань та досліджень, а інше вказує на специфічну область практичного застосування психологічних знань. Як сфера науки психодіагностика включає в себе принципи, процедури та способи перевірки науковості різноманітних методів психодіагностики. Як галузь практики вона орієнтована на професійні знання та вміння, пов’язані с практичним застосуванням її методів. І в цьому і в іншому випадку мова йде про способи оцінки психологічних процесів, властивостей та станів людини. Теоретична психодіагностика науково обґрунтовує, як це краще зробити, а практична психодіагностика показує, як це слід зробити правильно та надійно.
В сучасній психології застосовується чимало різноманітних методів психодіагностики, однак далеко не всі з них можна назвати науково доцільними. Крім того, серед них є дослідницькі та власне психодіагностичні методи. Остання назва стосується тільки тієї групи методів, які використовуються в оціночних цілях, тобто дозволяють отримувати точні кількісні та якісні характеристики властивостей, що вивчаються. Методи, які не переслідують таку ціль і створені тільки для вивчення психологічних процесів, властивостей та станів людини, носять назву дослідницьких. Вони зазвичай застосовуються у емпіричних та екпериментальних дослідженнях, основна мета яких — отримання достовірних знань.
1. Загальна характеристика методів психодіагностики
1.1. Суть психодіагностики як науки
Психодіагностика — галузь психології, яка вивчає теорію й практику визначення психологічного діагнозу. Містить у собі розробку вимог до інструменту вимірювання, конструювання та апробацію методик, розробку правил обстеження, обробки та інтерпретації результатів. Основу психодіагностики складає психометрика, яка займається кількісним вимірюванням індивідуально-психологічних особливостей.
Психодіагностика — це сукупність способів і засобів виявлення індивідуально-психологічних характеристик особистості для подальшого корекційного впливу на її розвиток. Виходячи з цього, психолого-педагогічні дослідження повинні бути комплексними, систематичними, прогностичними з урахуванням двох складових елементів:
1) збір фактів та їх аналіз;
2) підбір адекватних прийомів психолого-педагогічного впливу [2, с. 5].
Головною метою психодіагностики стає забезпечення повноцінного психічного та особистісного розвитку, людини. Психодіагностика прагне розробляти такі методи, які б сприяли розвитку дітей, молоді, подоланню труднощів, які виникають. Головна мета психодіагностика — це створення умов для проведення змістовної діагностикорозвивальної робот. У діагностиці необхідно вміти виділити психологічну проблему, правильно поставити запитання. Одержати потрібну інформацію від учителів, батьків, учнів, проаналізувати цю інформацію і зробити висновок, що має не просто практичну спрямованість. Але й спрямованість на аналіз конкретного, одиничного випадку. Психодіагностика — це наука і практика психічного діагнозу. Широке застосування психодіагностика знаходить у сфері консультативної роботи та психотерапевтичної допомоги у вирішенні різних видів питань.
Широке застосування психодіагностика знаходить у сфері консультативної роботи та психотерапевтичної допомоги, у профорієнтації і вирішенні різного роду питань, пов'язаних з підбором персоналу, при розв'язанні педагогічних проблем, проведенні різного роду експертиз тощо. Дані психодіагностики можуть використовуватися для розробки прогностичних, корекційних, профілактичних та інших програм.
Психодіагностична діяльність розглядається переважно в якості інструмента дослідження чи обстеження, а отже, як діяльність обслуговуюча. Що оцінювати, що вимірювати — визначається програмою теоретико-експериментального дослідження або цілями консультативної, профілактичної, корекційної, реабілітаційної роботи. Відповідь на питання "як?" повинна віднайти і запропонувати сама психодіагностика.
Існує і специфічна зворотня залежність: можливості психодіагностики визначають (обмежують чи, навпаки, стимулюють) те, які цілі може поставити перед собою дослідник чи практик від психології. Саме тому психодіагностика не зводиться тільки до діяльності на замовлення, але й включає в себе самостійні теоретико-методологічні розробки нових принципів, підходів, а також більш досконалих способів та засобів діагностування. Щоправда, нерідко трапляється, що "психодіагности" починають перейматися питаннями цілей, задач, необхідності чи доцільності психодіагностичної роботи у напрямку, що задається, а теоретики і практики захоплюються розробкою методологічних і методичних питань [2, с. 8].
Як відносно самостійна сфера науково-практичної діяльності психодіагностика час від часу повинна здійснювати рефлексію своїх теоретичних і методологічних засад, методичних підходів, способів інтерпретації результатів вимірювання, етичних норм, а також намічати шляхи свого подальшого розвитку. Необхідність такої рефлексії спричинена різними факторами і, насамперед, розвитком психологічних знань, а також зростаючими потребами суспільної практики у визначенні, прогнозуванні і проектуванні психологічних ресурсів життєдіяльності окремої людини і соціуму.
Існує ще одна специфічна причина, що змушує психодіагностику вдаватися до рефлексії і переглядати свої теоретико-методологічні засади. Це — зміна наукових уявлень про природу психічного, про сутнісну специфіку, структуру і функції людської психіки.
Дійсно, психіку можна розкласти за мотиваційними та інструментальними критеріями. Але ж залишається дещо таке, що не є діяльність і не є смисл. Тобто, саме той, хто є носієм, автором, власником і господарем того й того. Це — третя площина психічного, яка містить в собі різного роду інстанції — "Я", "Самість", "Особистість" і є, слід думати, відносно самостійною площиною психічного життя, яку навряд чи можна утворити лише шляхом перетину діяльностей і смислів. Логічніше уявити, що смислове і діяльнісне знаходять своє джерело, свою причину і значущість в активності того, що є сутнісним ядром, єством сущого [2, с. 9].
1.2. Класифікація методів психодіагностики
В світі нараховується понад тисячі методів психодіагностики, і розібратися в них, не не маючи в якості орієнтира жодної схеми, практично неможливо. Таку, найузагальненішу, схему класифікації психодіагностичних методів можна запропонувати, і виглядає вона наступним чином:
1. Методи психодіагностики на основі спостереження.
2. Опитувальні психодіагностичні методи.
3. Об’єктивні психодіагностичні методи, включаючи облік і аналіз поведінкових реакцій людини та продуктів її праці.
4. Експериментальні методи психодіагностики [4, с. 163].
Психодіагностичні методи поєднують у групи за різними ознаками. Нижче наведені деякі найбільш розповсюджені класифікації методів психодіагностики.
1. Класифікація методів за Й. Шванцаре. Й. Шванцара поєднує психодіагностичні методи в групи за наступними ознаками:
— за використовуваним матеріалом (вербальні, невербальні, маніпуляційні, тести "паперу й олівця" і т.д.);
— за кількістю одержуваних показників (прості і комплексні);
— тести з "правильним" рішенням і тести з можливістю різних відповідей;
— за психічною активністю випробуваних:
— інтроспективні (повідомлення випробуваного про особистий досвід, відносини): анкети, бесіда;
— екстроспективні (спостереження й оцінка різноманітних проявів);
— проективні [2, с. 39].
Випробуваний проектує неусвідомлювані властивості особистості (внутрішні конфлікти, приховані потяги та ін.) на малоструктуровані, багатозначні стимули; виконавчі.
Випробуваний виробляє якусь дію (перцепційну, розумову, моторну), кількісний рівень і якісні особливості якої є показником інтелектуальних і особистісних рис.
2. Класифікація психодіагностичних методів за В.К. Гайде, В.П. Захаровим.
Автори цих класифікацій поєднують психодіагностичні методи за наступними ознаками:
— за якістю:
— стандартизовані,
— нестандартизовані;
— за призначенням: загальнодіагностичні (тести особистості за типом опитувальників Р. Кеттелла або Г. Айзенка, тести загального інтелекту); тести професійної придатності; тести спеціальних здібностей (технічних, музичних, тести для пілотів); тести досягнень;
— за матеріалом, яким оперує випробуваний:
— бланкові;
— предметні (кубики Кооса, "додавання фігур" з набору Векслера);
— апаратурні (пристрої для вивчення особливостей уваги і т.д.);
— за кількістю обстежуваних: індивідуальні і групові;
— за формою відповіді: усні і письмові;
— за провідною орієнтацією: тести на швидкість, тести потужності, змішані тести. У тестах потужності завдання важкі і час вирішення не обмежений; дослідника цікавить як успішність, так і спосіб вирішення завдання;
— за ступенем однорідності завдань: гомогенні і гетерогенні (відрізняються тим, що в гомогенних завдання схожі одне з одним і застосовуються для виміру цілком визначених особистісних і інтелектуальних властивостей; у гетерогенних тестах завдання різноманітні і застосовуються для оцінки різноманітних характеристик інтелекту);
— за комплексністю: ізольовані тести і тестові набори (батареї);
— за характером відповідей на завдання: тести із запропонованими відповідями, тести з вільними відповідями;
— за галуззю охоплення психічного:
— тести особистості й
— інтелектуальні тести;
— за характером розумових дій:
— вербальні,
— невербальні [2, с. 41].
3. Класифікація психодіагностичних методів за А.А. Бодалевим, В.В. Століним.
Автори поєднують методи психодіагностики в групи за різними ознаками:
1) за характеристикою того методичного принципу, який покладено в основу даного прийому:
— об'єктивні тести (у яких є правильна відповідь, тобто правильне виконання завдання);
— стандартизовані самозвіти (тести-опитувальники, відкриті опитувальники);
— шкальні техніки (семантичний диференціал Ч. Осгуда), суб'єктивна класифікація;
— індивідуально-зорієнтовані техніки (ідеографічні) типу рольових репертуарних решіток; проективні техніки;
— діалогічні техніки (бесіди, інтерв'ю, діагностичні ігри);
2) по мірі втягнення в діагностичну процедуру самого психодіагноста і ступеня його впливу на результат психодіагностики: об'єктивні і діалогічні.
Перші характеризуються мінімальним ступенем втягнення психодіагноста в процедуру проведення, обробки й інтерпретації результату, другі — великим ступенем втягнення. Міра втягнення характеризується впливом досвіду, професійних навичок, особистості експериментатора й інших його характеристик, самою діагностичною процедурою [2, с. 42].
Вимоги до психодіагностичних методик:
1. Прогностична цінність (валідність). Полягає у вимозі того, щоб результати дослідження знайшли своє вираження в таких успіхах, у професійній діяльності, до якої відбираються і готуються обстежувані.
2. Надійність, стабільність результатів у одного і того ж обстежуваного.
3. Науковість, обґрунтованість і переконливість. Має бути зрозумілим, яка саме риса вивчалась і чому її слід оцінювати. Одержані дані слід аналізувати та пояснювати, поєднуючи їх з визначеними науковими положеннями.
4. Унікальність та диференційованість. Методика повинна бути спрямована на певну рису, на певну якість, на певну групу якостей.
5. Адекватність тим якостям, на оцінювання яких спрямовано тест.
6. Об'єктивність, яка характеризується найбільшою стандартизацією тесту. Умови дослідження мають бути такими, щоб на результат тесту не впливали сторонні фактори (індивідуальні особливості експериментатора, настрій обстежуваного, помилки апаратури тощо). З кожного тесту мають бути підготовлені спеціальні інструкції, які чітко визначають, що робить і каже експериментатор та обстежуваний.
7. Достовірність. Мають проводитись об'єктивні численні виміри.
8. Поєднання методів числової оцінки тестів з даними педагогічного спостереження, оцінкою поведінкової реакції, результатами бесіди, аналізом характеристик та анкетних даних.
9. Наявність ефективних зовнішніх критеріїв (тобто критеріїв, на практиці з якими можна було б зіставити результати тестування).
10. Практичність тестів, яка характеризується їх доступністю, простотою і швидкістю виконання, масовістю, можливістю застосування з обмеженою кількістю персоналу [2, с. 46].
2. Візуальна психодіагностика
2.1. Методи візуальної психодіагностики
Візуальна психодіагностика — це точна (70-90%), наукова технологія експрес діагностики специфіки особливостей особистості та характеру людини. Це галузь психології, заснована на вивченні зовнішніх характеристик й образу людини для проникнення у внутрішній психологічний зміст його особистості [7, с. 6].
Необхідність в точній та швидкій психологічній оцінці, існує в практичній діяльності багатьох професій, які працюють з клієнтами, де виникає швидко і точно визначити психологічний стан людини, його настрій, відношення до Вас чи мотивацію в поведінці. Самий короткий шлях до визначення психологічних характеристик — метод візуальної психодіагностики.
Найпоширенішим об’єктивним методом вивчення психiки людей взагалi, у тому числi й керiвника, є метод спостереження. Це найдавнiший метод пiзнання психiки людей, який широко використовується в щоденнiй життєвiй практицi.
Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача — що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план. теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у спостереженні.
Метод спостереження є обмеженим методом, оскільки з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій розвитку. З пізнавальних можливостей методу спостереження випливають і його основні функції:
1) фіксація та реєстрація фактів;
2) попередня класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;
3) порівняння зафіксованих фактів [5, с. 32].
Цiннiсть його полягає в тому, що матерiал для спостереження береться безпосередньо з життя. Ми спостерiгаємо за психiчною дiяльнiстю людей, що виявляється в їхніх рухах, дiях, вчинках, висловлюваннях. За об’єктивними, зовнi вираженими показниками, вчинками й iншими видами дiяльностi, мовою судять про психiчний стан людини, її поведiнку, риси характеру. Метод спостереження можна охарактеризувати як один з емпiричних методiв соцiально-психологiчного дослiдження, який виявляється в чуттєвому пiзнаннi явища чи предмета дослiдження. Важливо розрiзняти спостереження як науковий метод i життєве спостереження. Наукове спостереження завжди цiлеспрямоване, сплановане та систематизоване. Воно стає методом психологiчного вивчення людей тодi, коли вiд опису переходить до пояснення психологiчної природи явищ. Отже, суть методу спостереження полягає не у простій реєстрацiї психічних фактiв, а в науковому поясненні їх причин. Дiї людини не можна зрозумiти, iгноруючи при їх вивченнi те, якою метою i мотивами вона керується, що при цьому уявляє, думає, переживає.
Дослідами встановлено, що цілісний образ людини виникає поступово і пов'язано це з просторово-часовими умовами, в яких відображається об'єкт. Наприклад, люди з нормальним зором в умовах доброї видимості виділяють людину з оточення на відстані двох кілометрів. На відстані одного кілометра видно загальний контур, 700 м — сприймаються рухи рук та ніг, 300 м — голова, овал обличчя, колір одягу, 60 м — розрізняються очі, ніс, пальці. В умовах поганої видимості показники сприймання людини на відстані гірші.
Колір елементів верхньої половини фігури визначається раніше, ніж нижньої. Велике значення має ракурс (збоку, зверху), в якому сприймається людина. При сприйманні обличчя напрямок розглядання — зверху вниз, від волосся до губ, тобто верх голови є точкою початку сприймання обличчя.
При описанні зовнішності людини елементи її розподіляються нерівномірно. Так, якщо за 100 % прийняти загальну кількість елементів зовнішності, то відображення фізичних рис (зріст, статура, волосся тощо) становить 82 %, виразні рухи (міміка, жестикуляція) — 14 %, оформлення зовнішності — 4 % [7, с. 22].
Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприймання та розуміння людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки. Так, з віком при словесному відтворенні зовнішності збільшується кількість елементів виразних рухів, проте зменшується кількість елементів оформлення зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік однолітків, гірше — молодших, найгірше — старших за віком. Педагоги в першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру поводитися, художники — відповідно обличчя, зріст, міміку. Чоловіки та жінки приблизно однаково ідентифікують очі людини, але жінки точніше визначають пропорції обличчя, рот, ніс, чоловіки — брови, овал обличчя, вуха, підборіддя.
Певні закономірності виявляються при сприйманні та розумінні психічних станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив, відраза, гірше — горе, гнів, позитивні емоції.
Але найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі механізми:
1. Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (виразу обличчя, статури, ходи, постави тощо).
У кожній національній культурі існує безліч фізіогномічних уявлень та прикмет. Добре відомо, що означає, наприклад, тверде підборіддя, високе чоло, вузькі губи. Існує фіксований набір прикмет і щодо інших частин обличчя (очей, брів, вух) [7, с. 23].
Дослідами О. Бодальова встановлена наявність таких стереотипів сприймання: люди з квадратним підборіддям мають сильну волю, з високим чолом — розумні, з жорстким волоссям — непокірного характеру, повні люди — добродушні, люди низького зросту відзначаються властолюбством, енергією, бажанням командувати, гарні люди — нерозумні й самолюбиві, тонкі губи — ознака потайливості, постійно напіввідкритий рот — невеликого розуму [7, с. 25].
Наскільки такі уявлення справедливі? Відомо, що фізіогномісти часом дають дуже точну характеристику людині, яку вони короткочасно спостерігають. Але є й інший погляд — не можна жорстко пов'язувати окрему деталь зовнішності з характером, це обов'язково призведе до помилки. Істина полягає в тому, що зовнішність, звичайно, відображає деякі внутрішні особливості, і у цьому немає нічого ненаукового чи ідеалістичного (будова скелетно-м'язової системи визначає конституцію, яка, у свою чергу, впливає на манеру поведінки і характер). Відповідно, механізм фізіогномічної редукції може бути корисним, якщо не вимагати від нього надто багато — абсолютної точності та надійності.
Звідки беруться фізіогномічні уявлення? Ми не набуваємо їх у процесі накопичення особистого досвіду (наприклад, не виміряємо висоту чола та не співставляємо її з інтелектом), а дістаємо вже готовими із соціального оточення. Це не наше особисте надбання, а продукт колективної творчості. Підтвердженням цього є той факт, що фізіогномічні уявлення в різних культурах значною мірою відрізняються. Наприклад, у в'єтнамській культурі великий рот корелює з високим інтелектом, причому це стосується лише чоловіків. Слід враховувати, що «ключі» однієї культури можуть бути непридатними для іншої. Цим пояснюється недиференційованість сприймання й запам'ятовування людей іншої расової приналежності: зовнішність їх здається нам дуже подібною, аж до ілюзії повної ідентичності [7, с. 26].
Отже, придатний чи ні механізм фізіогномічної редукції для спілкування? Однозначної відповіді на це запитання немає. Він дуже простий і зручний, але призводить до непорозуміння, якщо неправильно застосовується і не доповнюється іншими, більш складними та точними ознаками.
2. Соціальна категоризація та порівняння — це розподіл людей за певними категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі своїм статусом. Така процедура може бути досить простою (наприклад, «старий — молодий», «бідний — багатий») або ж складною (наприклад, «розумний — дурний», «порядний — непорядний»). Вона дуже важлива, бо людина з невизначеним соціальним статусом зазнає труднощів у спілкуванні, відчуває самотність, ідентифікуючи себе з певною соціальною групою, ми сприймаємо її права, обов'язки, привілеї. Виникає відчуття «Ми» (моя група) на відміну від «Вони» (їх група), причому в міжгруповому спілкуванні «Ми» частіше переоцінюються, а «Вони» — недооцінюються [7, с. 28].
Із зазначеного можна зробити важливий висновок: наше розуміння людей завжди певною мірою неточне та упереджене, бо якщо «Ми» не дає хоча б маленької переваги, то потерпає самооцінка. Ця тенденція виявляється як в оцінках, уявленнях, судженнях, так і в зовнішній поведінці, причому вона посилюється в умовах змагання, особливо з невизначеними критеріями. При оцінці результатів більш упередженими виявляються ті, що програють чи мають нижчий статус.
Отже, в умовах соціальної несправедливості різко зменшується вірогідність неупереджених оцінок, терпимості та взаєморозуміння між людьми, що належать до різних груп, причому психологічно найбільше страждають ті, що не мають ніяких благ та привілеїв.
3. Стереотипізація — розуміння іншої людини шляхом віднесення її до певної соціальної групи та автоматичного перенесення на неї типових для даної групи характеристик. Термін запропонований американським журналістом О. Ліпманом для визначення штампів та кліше («фіксованих картинок у голові») в людському спілкуванні [7, с. 29].
Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них — «усі вони такі». При цьому не має значення, хто це конкретно та які вони насправді: усі професори неуважні, усі англійці — стримані, усі жінки — непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, що при цьому всі знають — насправді це не так, об'єднувати всіх одним штампом — велике спрощення і огрубления дійсності. Але стереотипи все ж існують, бо вони виконують свою функцію — просто й швидко категоризувати індивіда.
Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаманні стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить.
Характер протягом життя можна змінити, це навіть дає свої відбитки у зовнішності людини, наприклад, часто буває важко визначити межу екстравертності-інтровертності у деяких людей за виразом очей. Адже очі – це дзеркало душі. Та загалом риси обличчя, дані від народження неможливо змінити в такій мірі, як можна спотворити природний характер і душу. Отже, візуальне визначення дає точність вродженого соціотипу, на відміну від інших методів, які скоріше виявляють соціалізацію людини і її стан на момент визначення, аніж її вроджений соціонічний тип.
Візуальна технологія дозволяє пізнавати спільні і відмінні риси людей одного соціонічного типу, спостерігати за проявами людей, а відтак відстежувати і складати якісні характеристики соціонічних типів, спостерігати, як змінюється людина протягом життя, або вдосконалюючи якості свого типу, або набуваючи відхилень.
Візуальний метод
Базується на принципі, що всі люди одного певного соціонічного типу мають однакову тілобудову, подібність у рисах обличчя і його виразу — складають спільний образ. З розвитком соціоніки цей метод став основним при експертному визначенні, а всі інші — допоміжними для більш глибшого аналізу особистості, для встановлення, які із психічних функцій задіюються у більшій мірі.
Достоїнства: миттєве визначення типу. Це — найбільш поширений, зручний і швидкий спосіб, не вимагає ніякого напруження ні від кого. Надає спокійності та приємності на момент визначення. Оскільки можна не спілкуватися з людиною, а якщо й говорити, то підтримувати будь-які цікаві для неї теми. Дозволяє визначати соціонічний тип заочно, по фотографіям. При високому професіоналізмі правильність визначення не ускладнюється національними чи расовими відмінностями.
Застереження: застосування цього методу вимагає високого рівня професіоналізму, якого можна досягти лише за тривалий час практики. Не завжди співпадає тілобудова окремих людей певним стандартним показникам соціонічних типів. Щоб вирізнити необхідні психічні ознаки в людині для визначення її типу і не помилитися, треба мати велику кількість співпоставлень щодо ознак рухів тіла, міміки, жестів, рис обличчя, а це вимагає повсякденних практичних занять [2, с. 84].
2.2. Фізіогноміка і графологія – приховані методи візуальної психодіагностики
Переваги фізіогномічного методу психологічного «портретування» — видача докладної інформації передусім про психогенотип особистості, тобто про її природні схильності. Останні, часом, не усвідомлюються навіть самим індивідом трапляються «у житті» дуже ретельно замасковані від зовнішнього спостерігача-непрофесіонала. Проте, люди найчастіше діють за генотипною схильністю, «родовою кармою» і закріплених установках. Другий момент — оцінка «життєвої карти» — тобто індивідуальної топографії зморщок, по суті справи, інформація про те, що індивід напрацював за життя й до чого на теперішній момент прийшов. Природно, прогноз, чого від нього на нинішній момент можна очікувати в тій чи іншій ситуації. Також — психоаналіз фізіогномічної міміки. Це вже напрацьовані і найчастіше недозволені комплекси і незавершені «гештальти». Рот чи брови перекошує непросто так чи не так? Фізіогномічний психоаналіз дає на це відповідь. Родимки й різні захворювання на обличчі (шкіра, губи, ніс, очі тощо.) — теж сигнал, на який потрібно реагувати. Втім, навіть стиль зачіски може дати цінну інформацію про індивідуума [2, с. 87].
Фізіогноміка, як і графологія — прихований метод візуальної психодіагностики. Так само анонімний і конфіденційний. Що не виключає психотерапевтичне застосування фізіогномічного психоаналізу. Може здійснюватися у оперативному режимі протягом короткого терміну. Усе залежатиме від майстерності візуального психодіагноста.
Графологія
По почерку можна бабато дізнатися про людину:
- риси характеру;
- інтелект;
- схильності та навички;
- — емоційно-чуттєві прояви;
- вольові якості;
- морально-психологічні якості;
- темперамент;
- психічні відхилення та інш.
А на основі вже одержаного психологічного портрета можна прогнозувати поведінку людини в конкретнійц ситуації і, відповідно, утримувати її під контролем.
В графології кожен нюанс має значення. Наприклад, дрібні букви почерку говорять про те, що його володар скритна, раціональн та економна людина. В нього добра концентрація розуму, конкретизації даних та інформації. Дуже маленькі букви можуть говорити також про егоїзм та скупість. Великі букви навпаки будуть характеризувати свого хазяїна як наївну, мрійливу та непрактичну людину, але в той же час людину яка бажає незалежності і свободи. Людина з крупним почерком володіє, як правило, великим запасом енергії, яку використовує нераціонально, що може проявлятися у вигляді щедрості і навіть марнотратства. Але для того щоб зробити висновок, потрібно зіставити між собою багато «деталей» почерка.
2.3. Тілорухи
Міміка, пози, жести, хода й інші мимовільні рухи повністю "видають" емоційно-психологічний стан людини. Інформація, отримана в такий спосіб, має ситуативний характер, тобто говорить про поточний стан людини. Але є ряд рухів, які перейшли до розряду характерних. Багато людей регулярно використовують певні пози і жести. І тут вже можна діагностувати постійно використовувані стратегії поведінки й особливості характеру людини [2, с. 92].
У більшості випадків рухи свідчать про емоційний стан людини, його ставлення до співрозмовника, чи теми розмови, злагоді чи незгоді тощо. Тілорухи не підвладні контролю людини.
Володіючи "мовою жестів" можна вчасно визначити реакцію співрозмовника, змінити тактику ведення бесіди й відповідно уникнути несприятливого результату. Річ у тім, що початок руху трохи випереджають вербальну (словесну) реакцію людини. Тому якщо "змінити" позу чи рух людини, то відповідно може змінитися і його реакція. Наприклад, якщо людина сидить зі схрещеними на грудях руками — це означає, що він відмовляється сприймати інформацію, чи не довіряє, чи сконцентрований на своїх проблемах. І тут можна дати йому щось у руки — людині доведеться змінити позу і мимоволі "розкритися" [2, с. 93].
Усі вищеописані способи психодіагностики можуть бути успішно використані для отримання інформації про людину
Метод аналізу рухів
Соціонічний тип визначається на основі спостережень за рухами людини, її жестикуляцією, манерами. І через порівняння та співпоставлення їх подібності можна зробити точний висновок, до якого соціонічного типу належить людина.
Достоїнства: немає необхідності проведення співбесіди і використання різних питальників при тестуванні. Такий спосіб визначення типів можна використовувати у неозвучених фільмах. Достатньо подивитися на людину в русі, як за певним образом можна виявити характерні ознаки, які вирізняють її із загалу, і чітко визначити соціонічний тип.
Застереження: необхідність у створені невимушених, розкутих умов і благоприємної обстановки для безпосереднього спостереження за людиною, щоб за її рухами визначити соціонічний тип. Щоб не було постійного відчуття, що нібито чогось не вистачає для повного визначення типу людини, необхідно мати практичні навички й досвід. Інакше потребуються додаткові обставини, такі як спілкування, для доповнення необхідною інформацією, якої не вистачає [2, с. 95].
Висновки
Психодіагностика — це сукупність способів і засобів виявлення індивідуально-психологічних характеристик особистості для подальшого корекційного впливу на її розвиток.
В світі нараховується понад тисячі методів психодіагностики, і розібратися в них, не не маючи в якості орієнтира жодної схеми, практично неможливо. Таку, найузагальненішу, схему класифікації психодіагностичних методів можна запропонувати, і виглядає вона наступним чином:
1. Методи психодіагностики на основі спостереження.
2. Опитувальні психодіагностичні методи.
3. Об’єктивні психодіагностичні методи, включаючи облік і аналіз поведінкових реакцій людини та продуктів її праці.
4. Експериментальні методи психодіагностики.
Візуальна психодіагностика это, точна (70-90%), наукова технологія експрес діагностики специфіки особливостей особистості та характеру людини. Це галузь психології, заснована на вивченні зовнішніх характеристик й образу людини для проникнення у внутрішній психологічний зміст його особистості.
Самий короткий шлях до визначення психологічних характеристик — метод візуальної психодіагностики.
Фізіогномічна редукція — судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (виразу обличчя, статури, ходи, постави тощо).
Фізіогноміка, як і графологія — прихований метод візуальної психодіагностики. Так само анонімний і конфіденційний. Що не виключає психотерапевтичне застосування фізіогномічного психоаналізу. Може здійснюватися у оперативному режимі протягом короткого терміну. Усе залежатиме від майстерності візуального психодіагноста.
Список використаних джерел
- Богданович В.Н. Психокорреция в повседневной жизни. — СПб.: Изд. "Респенкс", 1995. — 432 с.
- Бурдачук Л. Ф. Психодиагностика. — М., 2002. – 288 с.
- Долинська Л. В., Мельничук О. Б, Ісаєвич С. І. Основи психодіагностики: Навч.-темат. план, робоча програма курсу для подвійних спеціальностей з практичною психологією. — К., 2002. – 64 с.
- Котко Т.П. Психокорекційна діяльність практичного психолога з формування сприятливого психічного клімату в колективі школярів //Педагогіка і психологія. -2002. -№ 1-2 . — С. 163-169
- Мельников В. М., Ямпольский Л. Т. Введение в экспериментальную психологию личности. — М., 1985. — 319 с.
- Рогов Е. И. Настольная книга практического психолога: Учеб. пособие. — М., 1998. — 480 с.
- Щёкин Г. В. Визуальная психодигностика: познание людей по их внешности и поведению. — К.: МАУП, 1995. – 167 с.
- Яценко Т. С. Психологічні основи групової психокорекції: Навчальній посібник. -К.: Либідь, 1996. -262 с.