Вступ

У XIV ст. історичні події розвивалися вкрай несприятливо для Русі-України: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, Польща захопила Галичину, Молдавське князівство — Буковину, а Угорщина — Закарпаття.

Ослабленням Русі-України скористалося також Литовське князівство, яке в 30-х роках XIV ст. почало завойовувати українські землі: Дорогичинську, Берестейську, Турово-Пинську, Прип’ятську. У 1340 р. литовський князь Любарт-Дмитро стає галицько-волинським князем, але в 1349 р. втрачає Галичину, залишаючи за собою тільки Волинь.

1. Формування Литовсько-Руської держави. Характеристика Литовсько-Польських уній

У 50-х роках XIV ст., з ослабленням Золотої Орди, розпочався наступ Литви на Подніпров’я. Його очолив старший брат Любарта-Дмитра великий князь литовський Ольґерд Ґедимінович (1345— 1377). У 1355—1356 рр. він захопив Чернігово- Сіверщину, а в 1362 р., розгромивши за допомогою українців на р. Сині Води монголо-татарське військо, остаточно приєднав до Литовської держави Київщину, Поділля і Переяславщину. В 1377 р., після тривалої боротьби Ольґерда з Польщею, до складу Литви ввійшли Берестейський, Володимирський і І Луцький уділи. Підпорядкувавши приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було м. Вільнюс.

Утвердження литовського правління на теренах ослабленої Русі-України відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Це пояснювалося тим, що литовські князі, діючи за принципом «захоплюючи, звільняємо» (українські землі від золото-ординців), виявляли незмінну повагу до тутешніх звичаїв. Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапляли під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, писемності. Руська мова стала державною у Литовському князівстві. В основі Литовських статутів — кодексів середньовічного права Великого князівства Литовського — лежали звичаєві та писані норми українського права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права доби Київської Русі. Православна церква у Литовській державі також зберігала міцні позиції. Самі українські землі спочатку мали статус удільних князівств, очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Українська знать, зберігаючи свої володіння, набула права обіймати найвищі адміністративні посади, і тому відчувала себе спів-господарем у Литовській державі. Тому й державу чимало істориків визначають як Литовсько-Руську.

Велике князівство Литовське, утворене на 90 % з українських та білоруських земель, певною мірою нагадувало Київську Русь. Майже до кін. XIV ст. воно було своєрідною федерацією напівнезалежних земель, рівноправними суб’єктами якої виступали Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь та Поділля. Правда, руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовським Ґедиміновичам.

Після Ольґерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Яґайло (1377—1392). Із самого початку він мав вирішувати низку проблем, які постали перед Великим князівством Литовським: внутрішню нестабільність у державі, викликану значною мірою порушенням ним принципу родового старшинства в успадкуванні великокнязівського престолу; виснаження державного організму внаслідок широкомасштабної експансії на сході; посилення агресивних сусідів — Тевтонського ордену та Московського князівства. У такій ситуації Яґайло мусив шукати зовнішню підтримку. У 1385 р. він погодився на пропозицію Польщі, яка мріяла про українські та білоруські землі, захоплені Литвою, й уклав із нею у замку Крево, неподалік Вільно, унію. Кревська унія передбачала: 1) об’єднання Польщі та Литви в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи і литовського князя Яґайла; 2) обрання польським королем Яґайла, який прийняв ім’я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.

Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона спричинила небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об’єкт феодальної колонізації польською елітою, відразу викликали сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.

Із самого початку литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного двоюрідного брата Яґайла князя Витовта (1392—1430), який за Островською угодою (1392) змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Ще більше він зміцнив своє становище після блискучої перемоги над Тевтонським орденом у Ґрюнвальдській битві 1410 р., в якій брали участь й українські полки.

Наслідком цього стало укладення Городельської унії (1413), яка, фактично заперечуючи положення Кревської унії, підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави.

Загалом українці, які більше двох століть перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умови для свого розвитку. Водночас, починаючи з прийняття Кревської унії, їхні права поступово обмежують. Насамперед істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десятиліття після приєднання до Литви українці й білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер їх відтісняють на другий план представники католицького віросповідання. Активнішою стала також політика великих князів, спрямована на ліквідацію залишків автономії українських земель у складі Великого князівства Литовського.

2. Державний лад Литовсько-Руської держави (органи державної влади та управління)

Очолював Литовсько-Руську державу Великий князь. Спочатку (XIII—XIV ст.), у період ранньофеодальної мо­нархії, Литва була обширним феодальним комплексом, до складу якого входили литовські, білоруські та українські князівства.

Взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер. Останні повинні були на вимогу Великого князя брати зі своїм військом участь у воєнних походах, а також у великокняжій раді, платити данину (так звану підданщину).

Зауважимо, що на відміну від Київської Русі, де вер­ховна влада Великого Київського князя часто була фор­мальною (інші князі не зважали на його думку, навіть воювали з ним) — у Литві такого не трапилося. І фор­мальну, і реальну верховну владу мав Великий князь. Особливо це помітно з часу княжіння Вітовта (1384— 1430 рр.). Отже, Литва щасливо оминула небезпеку, яка стала основною причиною загибелі Київської держави: вона не розпалася на окремі князівства, залишившись єди­ною. Великий князь] мав верховну владу: його укази, роз­порядження були обов’язковими для місцевих князів і намісників. Князі не були співправителями, а тільки до­радниками і виконавцями його волі. З самого початку Великі князі почали активно втручатися у роздачу земель місцевими князями і в призначення ними місцевої адміні­страції (урядників). Водночас вони розглядали скарги населення на місцевих князів.

Процес централізації закінчився експропріацією кня­зівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції єдиної держави (воєводства і староства). По­збавлені земельних володінь і влади над місцевим насе­ленням, князі з васалів Великого князя перетворилися в його слуг і поступово змішалися з верхівкою служилої знаті. Отже, литовський феодалізм став подібним до західноєвропейського. Землеволодіння було нерозривно по­в’язане зі службою Великому князеві, передусім військо­вою. Земля, яка вважалася великокнязівською, могла належати тільки тому, хто служив Великому князеві. Зав­дячуючи цьому, Великий князь розпоряджався всіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління, але воно обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою, судочинством та іншими незначними місцевими справами.

Таким чином, хоч Великі Литовські князі неодноразово наголошували, що на захоплених українських і білорусі ких землях вони «старого не рухають та новини не вводять», насправді Литва внесла ґрунтовні зміни у держав­ний устрій цих земель, позбавивши влади українських князів і передавши її своїм намісникам. Цю політику ду­же чітко проводив Ольгерд (1341—1377 рр.), усуваючи всюди місцевих князів і призначаючи управителями земель своїх численних синів і свояків. Таку політику продовжу­вав Вітовт та ін.

Так Литовські Великі князі намагалися знищити в Україні прагнення до створення самостійного державної життя. Остаточно удільні князі втратили державниць права і перетворилися у підданих Великого князя після привілею 1434 р.

Щодо Великого князя Литви, то його влада теж пройшла значну еволюцію. До початку XIV ст. Великий князь владу ніби поділяв з удільними князями. Кожен удільний князь мав свою раду, куди входили служилі бояри, вищі урядовці, духовники. На своїй землі він був верховні суддею, адміністратором, командував військом, збир:ч податки, залишаючи частину собі. Великий князь не міг втручатися у внутрішню адміністрацію удільних князів, приймати апеляції на їх присуди і рішення.

У другій половині XIV ст. влада Великих князів значно посилюється. Вони стають майже необмеженими правите­лями. Престол переходить до них за спадком, як правило» до старшого сина. Проте Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. У другій половині XIV ст. і в XV ст. у нього знаходилися верховна законодавча влада, виконавча, судова. Він же був верховним головноко­мандувачем збройними силами, відав дипломатичними від­носинами з іноземними державами, оголошував війну, укладав мир, призначав і звільняв державних урядовців.

З середини XV ст. влада литовських князів перестала зростати, а з кінця століття; почала зменшуватися. Розши­рюються компетенції іншого важливого органу держави — так званої панів-ради. Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві. До нього входили найбільші та найвпливовіші васали князя — удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпи­скопи. Ще раніше тут були українські князі, бояри, пани, їх повністю зрівняли у правах з литовською знаттю. Спо­чатку українська знать була звільнена навіть від сплати данин і податків, мала право утримувати свої військові формування, на чолі яких під своїми прапорами виступала у військові походи, право здійснювати управління на своїх землях тощо. їх мова була державною мовою, а церква і релігія домінували у суспільстві. Українська (і біло­руська) знать почувала себе співгосподарями у Литов­ській державі. Тому незважаючи на те, що Литовські Ве­ликі князі безоглядно виступали проти будь-яких автономістичних тенденцій, українські князі та пани були глибоко прив’язані до Литовської держави, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт та могутність.

 

У міру перетворення Литовського князівства у центра­лізовану державу пани-рада поповнювалися так званими урядниками — сановниками, котрі обіймали високі посади у державному управлінні (канцлер і підканцлер, гетьман, маршалок та ін.). До її складу увійшли і намісники (пра­вителі) земель. Зі збільшенням кількості членів панів-ради звідси виділився більш вузький орган — таємна рада, члени якої стали називатися старшими панами. Вона працювала безперервно, а пани-рада скликалася князем у ви­падку необхідності.

Пани-рада мала те ж значення, що й феодальна курія у західноєвропейських державах. Великі князі змушені були зважати на її думку, оскільки сюди входили найвпливовіші світські та духовні феодали. Проте обов’язковими для Великого князя рішення ради не були.

З кінця XV ст. у Литві, як ще раніше у Польщі, влада, права і привілеї феодалів-панів і шляхти, духовенства по­чинають зростати, а великокнязівська — слабшати. Фор­мальним приводом для посилення впливу і значення ради мало обрання Великого князя Казимира 1444 р. королем Польщі. Він переїхав до Кракова (з 1596 р. столицею ста­ла Варшава), тільки зрідка навідуючись у Литву.

Пани-рада 1492 р. видає особливий привілей, за яким влада Великого князя обмежується вже й юридичне. Він повинен був узгоджувати з радою всі питання зовнішньої політики, питання про видання і відміну законів, призна­чення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з радою виносити важливі судові рішення. Цим привілеєм узаконено правове стано­вище панів-ради, врегульовано склад і компетенцію. Ціка­во, що тільки вищих центральних і провінційних урядов­ців входило до її складу близько 80. Ще більше зміцнив правове становище ради привілей 1506 р. У випадку відсутності Великого князя рада дістала право керувати всією внутрішньою і зовнішньою політикою країни, навіть ого­лошувати мобілізацію, починати війну.

Посилення контактів з Польщею викликало появу но­вого колегіального, більш представницького органу (за прикладом Польщі) — Великого вального сейму. Неза­баром він повністю замінив панів-раду. Це трапилося після Люблінської унії. Вперше такий сейм, де крім маг­натів і урядовців брала участь і шляхта, відбувся 1507 р., коли князь потребував грошей для війни з Росією. Де цього сейми збиралися тільки по землях та областях. Литовський статут 1529 р. визнав Великий вальний сейм яр державний орган. На перші сейми, крім усіх магнатів, вищого духовенства і урядовців, запрошували ще й усю шляхту. Та з 1512 р. на сейми шляхта почала обирати по два представники від повіту. З утворенням Речі Поспо­литої Великі вальні сейми стали об’єднаними для всієї держави.

Сейм розв’язував усі найважливіші питання у державі На ньому обирали й королів Речі Посполитої.

Центральна адміністрація складалася з призначених спочатку особисто Великим князем, а потім у погодженні з панами-радою і Великим вальним сеймом урядовців. Найважливішими були: маршалки -•(маршалок земський, який відав князівським двором і головував у відсутності князя на засіданнях панів-ради; маршалок двірський, ко­трий відав князівськими дворянами; маршалок із судових справ; маршалок дипломатії та ін.); канцлер, який відав державною канцелярією (заступником його був підканц­лер); земський підскарбій, котрий завідував фінансами (заступник — двірський підскарбій); гетьман земський, який командував військом, та гетьман польний.

Було чимало інших урядовців: кухмістер, чашник, кравчий, стольник, ловчий. Окрім виконання відповідних при-двірських функцій, їм часто давалися державні доручен­ня — дипломатичні, адміністративні, судові тощо. Немало з цих посад обіймали українські пани і шляхта.

Місцева адміністрація з’явилася після ліквідації влади удільних князів. Обмежуючи владу цих князів, литовські правителі призначали на їх землі своїх намісників. З по­силенням впливу польської адміністративної системи тери­торія Литви наприкінці XIV ст. поділялась на землі, воє­водства, а вони, в свою чергу, — на повіти та волості. Воєвод і старост призначали Великі князі. Вони були не лише урядовцями, які від імені Великого князя здійсню­вали державне управління, а й управителями державних доменів з їх господарством. Старости й воєводи збирали податки, чинили суд, обороняли свою територію, стежили за фортецями, забезпеченням їх зброєю та припасами, за тим, щоб не пустували землі, за порядком. Серед помічників старост були службовці з, як правило, староруськими назвами: тіуни, датські. Появились і нові – возні (виконували судові рішення), хорунжі, городниці, мостівничі та ін. З появою місцевих сеймиків воєводи і старости почали розв’язувати найважливіші питання на засіданнях, зі шляхтою. Великі міста, в тому числі Київ, своїх старост. У менші призначалися державці.

На чолі повітів і волостей стояли тіуни, потім держав-слах певний час існували самоуправлінські общини — волості, сотні, сороки, десятки на чолі з виборними пйшинами, сотниками, сорочниками, десятниками. Найважливіші питання розв’язувалися на сходках, вічах. Зго­дом, у зв’язку з централізацією держави, а також збіль­шенням ролі шляхти, селянське самоуправління було лік­відоване.

У складі Корони Польської українські землі поділялись на воєводства: Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брацлавське і 1630 р. — Чернігівське. Очолю­вали воєводства воєводи, їх помічниками були каштеляни.

Міста у Литві спочатку не виділялися в окремі адмі­ністративні одиниці Й становили частину тих земель,, на яких вони знаходилися, підлягаючи юрисдикції відповід­ного урядовця чи феодала. З XIV ст. більші міста дома­гаються Магдебурзького права, дістають самоуправління. Очолювали міську виборну адміністрацію війт, радці та бурмістри. Радці кооптувались з верхівки міщанства (6— 25 осіб). Радці обирали зі свого складу помічників війта— бурмістрів. Ці органи не тільки управляли містом, а й здійснювали суд над населенням. У великих містах само­управління було складніше: воно складалося з двох коле­гій — ради (бурмістри і радці) та лави (війт і лавники). Перша управляла містом, друга виконувала судові функ­ції (здійснювала правосуддя). 

3. Суспільний лад на українських землях у Литовську добу

Соціальні відносини розвивались у напрямі творення замкнених суспільних верств — станів. Станова організація, невідома у Київській Русі, проникає в Україну із заходу, через Польщу. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків.

Отже, йдеться про формування таких, як і на заході, трьох основних станів: дворянства (шляхти), духовенства її третього стану (міщан). Спочатку правові відмінності між станами були нечіткими, люди могли дуже легко перехо­дити з одного стану в інший. Проте згодом розмежування між станами, зокрема між шляхтою та іншими, стало дуже суворим, спадковим і майже непереборним. У XV—XVII ст.

Станова приналежність була не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність.

На вершині соціальної драбини у Великому князівстві Литовському знаходилася верства князів. До неї належали чини литовської правлячої династії, інші литовські князі, нащадки давньоруських династій — українські, бі­лоруські князі, які, хоч і були позбавлені політичних прав, прав управління своїми уділами, зберегли великі земельні володіння. Вони разом створили могутню верству магнатів, «княжат», аристократію. Це роди Острозьких, Сангушків, Чарторийських, Вишневецьких, Корецьких та ін. Тільки на Волині у XVI ст. налічувалося близько 30 княжих родів. Найбагатший із них — рід Острозьких — мав величезні володіння, що охоплювали третину всієї землі на Волині, із 100 містами і 1300 селами. Отже, основою сили і впливу цієї верстви стали знатність доходження, а головне—велика земельна власність. Князі мали ва­салів — шляхту, дружинників, багато слуг. Дуже близькою до цієї домінуючої верстви суспільства була верхівка бояр або панів — теж власників великих земельних угідь. Це Семашкн, Хребтовичі, Сенюти, Загоровські, Гулевичі, Немиричі та ін.

Переважно з цих двох верств, верхівки суспільства, комплектувався державний апарат — Великий князь призначав їх на всі вищі посади, вони входили до складу великокняжої ради, підлягали тільки суду Великого князя. У воєнний похід представники цих верств йшли під влас­ними хоругвами, тому ще їх називали хоруговними панами. Вони повинні були виставляти по одному кінному вої­ну від 8-ми селянських дворів. Так, 1528 р. князь Радзивіл виставив 260 вершників, князь Слуцький — 433, князь Острозький — 426 тощо. Крім військової повинності ніяких інших вони не несли, податків не платили, тілесних ганьблячих покарань до них не застосовували.

Значно більшу групу пануючого класу становили дрібні бояри і шляхта. Дрібне боярство, яке в Україні налічувало кількасот родин, мало маєтки з 10—15 сіл і, по суті, монополізувало все місцеве управління. Воно теж було зобов’язане Великому князеві військовою службою. У Литві бояри, зокрема середні, дрібні, не мали таких прав, як у Київській державі. Вони переважно були не власниками, а тільки володільцями землі, за користування якою несли військову повинність. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконав свого обов’язку, передати спадщину іншій особі, наказував про видання боярських дочок заміж. Бояри були зобов’язані також допомагати князеві будувати фортеці, дороги, мости, платити деякі данини. Титул боярина можна було отримати від Великого князя і людям інших верств — міщанам, духівникам, навіть селянам. Існували свого роду перехідні ступені до боярства — путні бояри, панцерні слуги, боярська шляхта тощо.

Згодом верства, група боярства майже зникає. Спочатку це трапилося у західних землях, що найшвидше потрапили під владу Польщі. Боярство у Галичині, яке перейшло у католицизм, було зрівняне з польською шляхтою 1430 р. Інша його частина емігрувала на Поділля та Волинь. У XVI ст. тут майже не залишилось україн­ських боярських родів. Українські традиції, звичаї збері­галися тільки у середньої та дрібної шляхти. Але в народі у Литві повне зрівняння боярства з польською шляхтою відбулося після Люблінської унії 1569 р.

Шляхта, тобто основна маса дворянства, з середини XV ст. мала панівне становище у Польщі, а згодом — і в Литві. Шляхетський титул був спадковим або надавався королем чи Великим князем. У сумнівних випадках існував спеціальний порядок так званого виводу у шляхетство — подання письмових доказів або показів декількох шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними, а решта — удільними землями. Шляхта була звільнена від податків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов’язку виставляти (залежно від земельного наділу) певну кількість кінних воїнів, і повинностей, пов’яза­них з обороною країни. Шляхта мала право отримувати зі своїх маєтків від населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалася недоторканою. його ніхто не міг карати, хіба що за вироком особлива шляхетських трибуналів.

Шляхта могла обіймати державні посади. Згідно з Городельським привілеєм 1413 р. шляхтичі мали бути католиками і одружувати дочок тільки з католиками. Всі вони також повинні були мати свої герби або приписувати (ставати васалами) до тих польських і литовських роді які вже мали свої герби (звичайно, за їх згодою).

Серед шляхти було чимало дрібної, бідної, зокрема Галичині, Волині. Нерідко їх земель ледве вистачало г те, щоб прогодуватися. Життя такої так званої ходачкові шляхти мало чим відрізнялося від життя селян. Про загалом шляхта у Литві і Польщі XVI—XVII ст. ста-л дуже впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була основною опорою королівської та великокнязівське влади. За її підтримку королі й князі надавали шляхті все нові й нові привілеї — 1387, 1413, 1430, 1434 рр. тощо. Ці акти остаточно оформили шляхту в єдиний привілейований стан. Поступово вона домоглася такого ж правового становища, як князі чи пани-бояри. У Польщі, де шляхта була найорганізованішою і наймогутнішою, вона становила близько 8—1О % населення, у Литві — близько 5 % (середній показник у західній Європі — 1—2 %).

Польська і особливо литовська шляхта мали таке право торгівлі, експорту будь-яких продуктів сільського господарства, лісу, виробів з дерева тощо, а також імпорту багатьох товарів без оплачування мита чи податку. Феодали влаштовували у маєтках майстерні, мануфактури. млини, розвивали промисли. Це, однак, гальмувало розвиток міст і міської торгівлі, сприяло збереженню на­турального господарства, перешкоджало утворенню єдиного внутрішнього ринку — основи централізації держави.

Захопивши західноукраїнські землі, польські пани і шляхта після Люблінської унії вирушили на Волинь, Брацлавщину, Київщину, захоплюючи незайняті землі або витісняючи з них місцевих власників. Струсі, Потоцькі, Конецпольські та інші пани, шляхта зайняли величезні простори України, створюючи справжні латифундії, будую­чи замки, палаци. Попередні землевласники були супроти них безправні: мусили або коритися їм, ставати васалами, або тікати геть. Магнати безжалісно експлуатували при­родні багатства країни, пригноблювали населення. Разом з ^магнатами в Україну прибувала дрібна польська шляхта: бідна й голодна, вона сподівалась здобути тут маєтки і багатства.

Духовенство становило, як і в попередню епоху, окрему суспільну верству населення. До духовної верстви належали не тільки священики та їх родини, а й весь церковний причет. Вони підпорядковувались не світському суду, а суду єпископа. Духовенство поділялося на біле і чорне. Біле — світські священики, чорне — монахи і монашки. Воно було в Україні численним: навіть малі села, присіл­ки мали свої церкви, а у великих селах — по дві й три, містах — декілька. Церкви засновували князі, бояри, шляхта, міщани, селяни. Магнати часто будували церкви, офірували їм чи монастирям ікони, гроші, землі, влаштову­вали при них лікарні для хворих і старих, школи. Деякі церкви та монастирі володіли великими маєтками, містами й селами, наприклад, Луцька, Володимирська, Пере­мишльська церкви, Києво-Печерський, Унівський монастирі тощо.

Духовні посади тривалий час вважалися спадковими: після батька прихід (парохію) отримував син. Чимало бу­ло й монастирів, де інколи мешкало по кількасот монахів.

Значення духовенства в Україні величезне. Церква дбала про духовне життя, моральний стан людей, відігра­вала важливу роль у культурі, освіті. Так, школа впро­довж тривалого періоду знаходилася під наглядом духо­венства. За існування Київської і Галицької держав, у Литві церква була під опікою держави, мала великі при­вілеї, авторитет у суспільстві. З приходом польської влади становище радикально змінилося: православна церква опинилася перед загрозою знищення. Це мало б згубні наслідки для всього народу, бо XV—XVII ст. з втратою державності саме церква стала для українців єдиним ін­ститутом виявлення їх самобутності, національної прина­лежності. Литовські правителі не чинили перешкод церкві» підтримували її діяльність. Окрім цього, не бажаючи залишати своїх підданих — православних під верховенст­вом московського митрополита, 1458 р. Великі литовські князі відновили митрополію у Києві. Вона підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріарху і налічувала десять єпископств.

В останні часи існування Великого князівства Литов­ського та під владою Польщі ситуація церкви, як уже за­значалося, різко погіршилась.

4. Джерела права Литовсько-Руської держави

Базою формування литовської правової системи на українських землях стали норми «Руської правди» та українського звичаєвого права. Розвиток нормотворчої діяльності великого князя разом із радою і вальним сеймом у XV і особливо у першій половині XVI ст. привів до звуження сфери дії звичаєвого права та встановлення пріоритету законодавства.

Головними джерелами писаного права, що закріпили основи суспільного й державного ладу в період до укладення Литовських статутів були законодавчі акти, що видавалися від імені великого князя у формі привілеїв (грамот, листів). Акт іменувався привілеєм, якщо був написаний латинською мовою, та грамотою або господарським листом, якщо староукраїнською (старобілоруською). Залежно від територіального поширення розрізняли земські, обласні, волосні та міські привілеї (грамоти). Земські мали загальнодержавне значення, дія інших стосувалась окремих територіальних одиниць чи поселень.

На правовому статусі руських (українців, білорусів) особливо позначилися декілька земських привілеїв. Перший привілей від 20 лютого 1387 р. був направлений на насадження католицизму в Литовській державі. Привілей обіцяв кожному лицареві чи боярину, хто прийняв цю конфесію, а також його нащадкам повну можливість володіти, користуватися, продавати, відчужувати, змінювати, дарувати відповідно до своєї доброї волі й бажання замки, волості, села — все, чим він володів за батьківською спадщиною.1

Другий привілей, виданий 22 лютого 1387 р., зобов’язував усіх жителів Литовської держави переходити в католицьку віру з усякої іншої віри (конфесії). За цим документом усе католицьке духовенство: церкви, монастирі та феодально-залежні від них люди вивільнювалися з-під державної юрисдикції. Католикам заборонялися шлюби з православними доти, доки останні не приймали католицької віри. Маєтки, передані католицькому духовенству, звільнялися від будь-яких служб і повинностей на користь держави.

Городельський привілей, виданий 1413 р., мав на меті зміцнення й розширення католицизму. З метою піднесення феодалів-католиків над іншими феодалами й надання їм ореолу знатності, статті З і 12 документа встановлювали переваги й порядок наділення гербами, отриманими від польських феодалів. В інших статтях цього привілею було викладено обіцянки пільг і переваг тим із феодалів, які приймуть католицизм. За цим актом, усі не католики, в основному православні, що складали переважну більшість населення, не повинні були допускатися на державні посади і не могли бути членами державної ради. Отже, прихованою метою Городельського привілею було розпалювання релігійної ворожнечі в державі, гоніння на всіх некатоликів, а отже — підрив єдності феодалів, а також єдності простого народу.

В обласних грамотах, які, зазвичай, видавалися на прохання князів, шляхтичів, бояр чи земян (власників невеликих земельних угідь, за володіння якими вони відбували державну, тобто військову, службу) значна увага приділялася забезпеченню охорони майнових та особистих прав заможних прошарків населення. Приміром, обласні привілеї гарантували право вдів на володіння маєтками після смерті чоловіків, а також забезпечували всім жінкам право виходу заміж без утручання посадових осіб.

Видання волосних привілеїв в основному було спрямовано на правове закріплення повинностей і деяких прав населення. Вони визначали розмір багатьох повинностей населення (податки грошима, продуктами праці, полювання, промислів, різні роботи). Найчастіше волосні привілеї видавалися за формулою: «до волі й ласки нашої господарської», тобто до нової постанови адміністрації. У випадках, коли такої вказівки не було, передбачалося, що вони повинні діяти безстроково. Волосні привілеї деякою мірою регулювали діяльність виборних осіб — старців, які обиралися з багатших селян і міщан.

Грамоти (привілеї) мешканцям міст, що видавалися впродовж ХІУ-ХУІ ст., виводили міста з-під підпорядкування органів місцевої територіальної адміністрації. Вони засновували особливі міські органи за зразком німецьких міст (магдебурзьке право). Правовідносини міщан між собою, з іншими прошарками населення й державою регулювалися місцевим звичаєвим правом, грамотами на магдебурзьке право і правовими нормами, що містилися в інших грамотах, сеймових статутах, Литовських статутах, а також у статутах цехів і братств.

За грамотами, що надавали магдебурзьке право, міщани звільнялися від низки феодальних повинностей, які вони раніше відбували разом із селянами певної землі чи волості. Якщо раніше повинності міщан визначалися нормами звичаєвого права, то після їхнього відділення від волості вони стали регламентуватися правовими актами. Оскільки у мешканців різних міст були неоднакові повинності, то грамоти, видані городянам, мали індивідуальний характер для кожного міста.

Своєрідними джерелами права на українських землях ВКЛ стала адміністративно-розпорядницька діяльність великих князів литовських. Оскільки законодавча діяльність центральних органів державної влади була тісно пов’язана з адміністративно-розпорядницькою, то не було чіткого розходження між актами законодавчими й виконавчо-розпорядницькими. У порядку адміністративно-розпорядницької та судової діяльності великий князь разом із панами-радою розглядав скарги й чолобитні прохання від різних груп населення та окремих осіб, наділяв землею й маєтками, призначав на посади. Від імені князя й ради укладалися міжнародні договори, давалися інструкції послам, здійснювалося керівництво центральними й місцевими органами управління. Усі ці дії оформлялись у формі договорів, інструкцій, листів, грамот, привілеїв, статутів, універсалів, артикулів, вироків і декретів.

5. Судова система Литовсько-Руської держави

Майже до кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала Великому князеві, а на місцях — спочатку удільним князям, потім на­місникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоящих судів (як найвища інстан­ція), а також як перша і основна інстанція — справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про поз­бавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособове і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити кня­зю, який розглядав скаргу спільно з панами-радою.

Існував також церковний суд і суд феодалів над залеж­ним населенням. Вони одержували від князя грамоти на право здійснення судочинства. Феодальні або домініальні суди були узаконені привілеєм 1457 р., а судебник 1468 р. врегульовує їх компетенцію. Це був, по суті, одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими за­лежними людьми.

Тривалий час у Литві існували (ще з часів Київської Русі) общинні або так звані копні суди. їх юрисдикції під­лягало все населення «копного» округу. Але пани і шлях­та швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони, таким чином, стали селянськими судами.

У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були судитися у таких судах:

1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей.
2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний, призначе­ний Великим князем. Заступником його був коморник.
3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це ви­борні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.

Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.

Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.

На початку XVI ст. з’явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Вели кого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз’їзний суд з рай-важливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. До­пускалося представництво сторін. Представники назива­лися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з’являвся у суд, то згідно з першим Литовським стату­том (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заоч­но, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому статуті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам порушити справу, не чекаючи скарги потерпілого.

Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою» Для розгляду справи збиралася «велика копа» — всі «мужі» з представників сіл копного округу. Для виконання вироку збиралася третя — «завита копа» (завити — закінчити).

Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодуван­ня збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами у судах були: власне признання (допуска­лись тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристи­ка підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою^ Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяж­кі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін. 

Висновки

Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток українських земель тісно пов’язується з Великим князівством Литовським (офіційна назва — Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське), багатонаціональною феодальною державою, до складу якої входили литовські, білоруські, українські та окремі російські землі.

Отже, впродовж XV — першої половини XVI ст. у Литовсько-Руській державі чітко визначилася чинність законодавчих актів у просторі. Окремі із законів мали силу на території не всієї держави, а тільки окремих областей. Окрім розмежування чинності законодавчих актів у просторі, праву (як і судоустрою) цього періоду було властиво поняття чинності закону щодо окремих категорій осіб. У цьому аспекті його норми можна кваліфікувати як корпоративні. Відособленим було право для релігійних конфесій, суспільних станів — шляхти, духовенства, міщан, селян (певною мірою), національних меншин — євреїв, вірменів, татар. 

Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. — К.: МАУП. – 2002. — Ч. 2. — 2003. — 223 с.
2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 383 с.
3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 2008. — 285 с.
4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.1. — 2000. — 646 с.
5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.2. — 2000. — 577 с.
6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. — К.: Україна, 2010. — 427 с.
7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. — К.: Атіка, 2011. — 318 с.
8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.