Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Судження та їх роль у судовій практиці

Вступ

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв’язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Так, у судженні «Ця троянда червона» розкривається належність відповідної ознаки троянді, а в судженні «Ця троянда не червона», навпаки, заперечується наявність у неї названої ознаки. В судженні «Ссавці належать до хребетних» множина ссавців включається до ширшої множини — «хребетних», а в судженні «Комахи не належать до ссавців» обсяг першого поняття виключається з обсягу другого. В усіх цих випадках судження можна розглядати і як форму мислення, яка відображає відношення між обсягами понять — сумісні вони чи несумісні, а якщо сумісні, то в якій формі сумісності перебувають — у відношенні тотожності, перехресності чи підпорядкування. У першому випадку троянду включають до множини червоних, а в другому, навпаки, виключають із цієї множини.

Відображаючи належність чи неналежність певної ознаки предметові думки (належність чи неналежність однієї множини предметів до іншої), судження тим самим співвідноситься з відповідною об’єктивною реальністю, а тому воно неодмінно є або істинним, або хибним1. В істинному судженні думка про предмет і думка про його ознаку пов’язані відповідно до того, як цей предмет і його ознака пов’язані в дійсності. В хибному судженні, навпаки, те, що перебуває у зв’язку, роз’єднується, а те, що в дійсності є роз’єднаним, поєднується. Так, у судженні «Сталін — великий гуманіст» поєднується непоєднуване, оскільки Сталін причетний до знищення мільйонів людей. А заперечне судження, в якому суб’єкт і предикат проголошуються несумісними поняттями «Українці не нація», теж не відповідає дійсності. 

1. Загальна характеристика судження.  Зв’язок судження, речення, висловлювання в роботі юриста

Формальна логіка абстрагується від діалектики абсолютного і відносного в істині. Вона виходить з абсолютного протиставлення істинних і хибних суджень, розглядаючи кожне з них або як істинне і тільки істинне, або як хибне і тільки хибне (тризначна логіка, крім «істини» і «хиби», припускає і третю можливість — «невідомо»).

Істинність і хибність судження називають їх логічними значеннями. Кожне судження має логічне (іс-тиннісне) значення, тобто неодмінно є або істинним, або хибним. Перевіркою істинності змісту суджень займаються науки, до предметної сфери яких належать предмети того чи іншого судження. Так, істинність чи хибність судження «Сума кутів трикутника дорівнює ста вісімдесяти градусам» належить до компетенції геометрії, а істиннісне значення судження «Б. Хмельницький — видатний політичний діяч українського народу» — до компетенції історичної науки.

Кожне судження має певну структуру (будову, зв’язок його елементів), яка залежить від того, що воно відображає — властивості чи відношення між предметами.

Судження, в яких констатується наявність чи відсутність властивості в того чи іншого предмета, називаються судженнями про належність, або атрибутивними. Наприклад: «Ссавці — хребетні»; «»Три» — просте число».

Судження, в яких стверджується чи заперечується наявність відношення між двома і більше предметами, називають судженнями про відношення, або релятивними. Наприклад: «Сім менше дев’яти»; «Рівне знаходиться західніше від Києва».

Просте атрибутивне судження містить суб’єкт, предикат і зв’язку.

Суб’єкт судження — поняття про предмет думки.

Предикат судження — поняття про ту властивість предмета думки, наявність якої у ньому стверджується чи заперечується.

Суб’єкт судження позначається буквою S, предикат судження — Р. Суб’єкт і предикат називаються термінами судження. Зв’язка в судженні є відображенням зв’язку, який існує між предметом думки і відповідною властивістю. Вона вказує на належність чи неналежність предметові думки тієї властивості, яка мислиться в предикаті. Зв’язка виражається словами «є», «належить», «не є», «не належить» тощо.

Слова, якими позначається зв’язка, часто випускаються. Так, у судженні «Прикметник є самостійною частиною мови» зв’язка має місце і виражена словом «є», а в судженні «Люди — примати» слово «є», яке виражає зв’язку судження, пропущено.

Треба чітко розмежовувати поняття «предмет судження» і «суб’єкт судження». Предмет судження — Це реальний предмет, про який ідеться в судженні, а суб’єкт судження — поняття про реальний предмет, який виступає предметом судження.

Терміни судження є логічними змінними, а зв’язка — логічною постійною. Вдаючися до символічних позначень елементів атрибутивного судження, його можна записати у вигляді такої формули: S є (не є) Р.

Релятивні судження (судження з відношеннями) відображають найрізноманітніші відношення між предметами. Вони також мають суб’єктно-предикатну форму і описуються з допомогою формул: xRy; R (х, У)\ Я (х, у, г) тощо. Судження з відношенням, що має структуру aRb, складається із суб’єктів а і Ь, які є логічними змінними, і предиката R, який виражає відділення між предметами думки і є логічною постійною. Отже, властивості й відношення, які відображається в поняттях, виступають як предикати. Властивості окремих предметів (або множин), відображені в судженні, називаються одномісними предикатами. Оскільки відношення мають місце між двома і більше предметами (або множинами, які складаються з будь-якого числа предметів), то їх називають багатомісними предикатами (двомісний — R (а, Ь), тримісний — R (а, Ъ, с)). Порядок понять-суб’єктів у релятивному судженні впливає на їх (суджень) істинність. Так, судження «Львів знаходиться західніше від Києва» є істинним, а судження «Київ знаходиться західніше від Львова» — хибним.

Необхідно мати на увазі, що не завжди істинність або хибність суджень буває явною або її легко встановити. Переважно істинність суджень потребує належного обґрунтування. Наприклад, не можна визнати істинним або хибним судження «Звинувачуваний зловживав службовим становищем», допоки вину підозрюваного в учиненні цього злочину не доведено. Хоча об’єктивно, незалежно від нашого знання про вказаний факт, судження все одно буде або істинним(якщо звинувачуваний справді зловживав службовим становищем) або хибним (у протилежному випадку). Завдання якраз і полягає у встановленні цього карного судочинства. 

2. Прості судження та їх види. Загальна класифікація категоричних суджень

Усі судження поділяються на прості та складні. Простим називають судження, яке виражає зв’язок двох і тільки двох понять. Судження, яке складається з двох і більше простих суджень, називається *складним (складеним).

Існує три види простих суджень:

1) атрибутивне (від латинського — додане; невід’ємна властивість об’єкта) судження. * Атрибутивним називають судження про ознаку предмета. В ньому відображається зв’язок між предметом думки та його ознакою. Цей зв’язок може стверджуватися або заперечуватися. Наприклад, «Україна — демократична держава», «Україна не є членом НАТО». Атрибутивне судження складається із суб’єкта, предиката та логічної зв’язки; його логічна схема (формула) «S — Р», де S — суб’єкт судження, Р — предикат судження,» — » — логічна зв’язка.

2) судження з відношенням, або релятивне (від латинського — відносний) судження. Релятивним судженням називають судження, що виражає відношення між предметами. Це можуть бути відношення рівності, нерівності, просторові, часові, причинні та інші відношення. Наприклад, «А дорівнює В», «С менше 0* «Харків знаходиться на схід від Києва», «Мораль виникла значно раніше, ніж релігія» тощо.

Релятивні судження символічно записуються так: х К у, читаємо: „х» знаходиться у відношенні «Я» до «у». Якщо відношення між предметами заперечується, то записують: ~ (а Я Ь) — «неправильно, що «а» знаходиться у відношенні «Я» до «Ь». X, у, а, Ь — це символи на позначення предметів. К (перша літера латинського — відносний) — символ для позначення будь-яких відношень між предметами.

3) судження існування (екзистенційні — від латинського — існування). У судженнях існування відображається сам факт буття чи небуття предмета. Наприклад, «Матерія існує», «Кентаврів у дійсності немає», «Судження без речення не існує». Предикатами цих суджень є поняття про існування або неіснування предмета думки. Логічна зв’язка часто відсутня у структурі судження, але її легко відновити. Наприклад, «Матерія існує» — «Матерія є те, що існує».

Атрибутивні судження називаються категоричними (від грецького — стверджуючий), оскільки знання про притаманність чи непритаманність ознаки предмету висловлюється в безумовній формі. Наприклад, «Звинувачуваний має право на захист», «Скоєння злочину у стані алкогольного сп’яніння не звільняє від кримінальної відповідальності»[8, c. 39-40].

За якістю категоричні судження поділяють на стверджувальні та заперечні. Стверджувальними називають судження, які вказують на приналежність предмету деякої ознаки. Судження, що виражає відсутність у предмета деякої ознаки, називають заперечним.

Наприклад, «Україна с морською державою» — стверджувальне судження. Його логічна формула » S є Р». «Територія України не підлягає змінам без її згоди» — заперечне судження. Логічна формула заперечного судження — «S не є Р».

Стверджувальне та заперечне судження відрізняються характером логічної зв’язки, її якістю. Стверджувальна зв’язка СУ») вказує на приналежність ознаки предмету. Заперечна зв’язка («не с») таку приналежність заперечує. Отже, якість категоричного судження залежить виключно від характеру логічної зв’язки і не залежить від форми вираження суб’єкта та предиката. Наприклад, судження «серед неюристів с неспортсмени» (не — S с не — Р) є стверджувальним, бо логічна зв’язка є стверджувальною. Слід мати на увазі, що логічні зв’язки «є” та «не є» в реальній мові можуть виражатися словами: «являє собою», «суть», «не визначається», «належить», «не відноситься» тощо, замінюватися тирс або бути відсутніми взагалі [10, c. 72].

3. Логічні відношення між категоричними судженнями

Судження — форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв’язки предметів з їх ознаками або відношення між предметами.

Категоричне судження — судження, в якому констатується наявність чи відсутність властивості предмета безвідносно до будь-яких умов.

Категоричним судженням є судження, в якому щось стверджується чи заперечується у безумовній формі. Наприклад: «Петренко — студент», «Злочин є діяння суспільне небезпечне», «Купівля-продаж є договір» тощо.

Категоричне судження є судження атрибутивне, в ньому стверджується чи заперечується належність предмету певної властивості або ознаки. Категоричні судження поділяються на види за якістю та кількістю.

За якістю судження бувають ствердні і заперечні.

Ствердним називається судження, яке відбиває наявність У предмета якоїсь ознаки. Наприклад; «Злочин є діяння суспільне небезпечне», «Норми права мають примусовий характер» і т. д. Ствердне судження має таку формулу: S є Р.

Заперечним називається судження, в якому йдеться про відсутність у предмета якоїсь ознаки. Наприклад: «Студент Іваненко не відмінник», «Жодна держава не має права втручатися у внутрішнє життя іншого народу» тощо. Формула заперечного судження: S не є Р.

У заперечних судженнях заперечення «не» може стояти ,як перед зв’язкою, так і перед предикатом (Р). Наприклад, у судженні «Ця дошка не є чорна», частка «не» стоїть перед зв’язкою, а в судженні «Ця дошка є не чорна» — перед предикатом. Такі заперечні судження мають формулу: S є не Р.

Заперечними є також судження, в яких заперечення «не» стоїть безпосередньо перед суб’єктом, тобто судження, що має структуру «не S є Р».

Прикладом таких заперечних суджень є: «Не злочин це», Не Іваненко був у Петренка», «Не підпал є причиною пожежі» тощо. Ці судження слід відрізняти від ствердних суб’єктами яких є заперечні поняття.

За кількістю судження бувають одиничні, часткові ти загальні.

За кількістю, тобто за обсягом суб’єкта, категоричні судження поділяють на загальні («Всі люди мають свідомість»); часткові («Деякі люди — талановиті») та одиничні («Гегель — геніальний мислитель»).

Загальне судження — судження, в якому за кожним мислимим у суб’єкті елементом множини стверджується чи заперечується певна ознака.

Формула загального судження — «Всі S є Р» або «Жодне S не є Р». У сучасній логіці замість кванторних слів «всі», «жоден» (а також «будь-який», «кожен» тощо) вдаються до квантора загальності, який позначається знаком «V». Якщо названі кванторні слова відсутні, а суб’єкт судження не є одиничним поняттям, то таке судження раціональніше розглядати як часткове, приєднавши до нього слова «принаймні деякі». Так, нічого не знаючи про гриби і одержавши інформацію про наявність отруйних грибів, коректно буде сформулювати одержані знання у формі судження «Принаймні деякі гриби — отруйні».

Загальним судженням називається судження, в якому щось стверджується або заперечується про всі предмети класу, Наприклад: «Усі громадяни зобов’язані дотримуватися законів»; «Ніхто зі свідків не має права відмовлятися від давання показань у суді» тощо. У загальних судженнях перед суб’єктом постає логічна стала, яка виражається такими словами, як «усі», «кожен», «усякий», «будь-який», «ніхто», «ніякий» і т, д. Але часто слово «всі» не висловлюється, а тільки мається на увазі. Формула загального судження

Всі S є Р.

Жодне S не є Р.

Із загальних суджень логіка виділяє в окрему групу неозначені судження, тобто такі, які не мають показника кількості (квантора). До них належать такі судження, як «Юристи добре знають закони»; «Пілоти — сміливі люди» і т. д.

Суб’єктом цих суджень є не кожен предмет класу, а клас предметів у цілому. Тому ознака, виражена предикатом, не обов’язково належить кожному предметові класу; предикат характеризує клас у цілому, клас як такий, а не кожен предмет класу окремо. Отже, те, про що йдеться у предикаті судження, не можна приписувати будь-якому предметові класу; той чи інший окремий предмет класу цією ознакою може й не володіти. Наприклад, судження «Юристи добре знають закони» не можна розуміти так, що кожен юрист добре знає закони; судження це характеризує клас юристів у цілому, а не кожного юриста окремо.

У класі загальних суджень розрізняються також судження такі, що виділяють і виключають.

Судження, що виділяє,— це судження з осібно визначеним суб’єктом або предикатом. Існує два види тих суджень, що виділяють: із суб’єктом і предикатом.

Судження з виділяючим суб’єктом — це таке судження, в якому йдеться про те, що ознака, виражена предикатом, належить тільки даному предмету, ніякому іншому предмету ця ознака не належить.

Наприклад: у судженні «Тільки посадова особа може бути суб’єктом халатності» стверджується, що властивість «бути суб’єктом халатності» належить тільки і тільки посадовій особі, ніхто інший цією ознакою не володіє.

Формула судження з суб’єктом, що виділяє: тільки S є Р.

Судження з виділяючим предикатом, — це судження в якому йдеться про те, що предмету думки властивий тільки й тільки даний предикат і ніякий інший.

Приклади суджень із предикатом, що виділяє: «Кримінальне покарання застосовується тільки за вироком суду»; «Розбій може бути здійснений тільки з прямим наміром”; «Шантаж здійснюється тільки зумисно» і т. д.

Судження з предикатом, що виділяє, має таку формулу: S є тільки Р.

Судження, яке виділяє, дає змогу висловити думку настільки виразно, що інше розуміння її стає неможливим. Не можна наприклад, тлумачити судження «Розбій здійснюється тільки з прямим наміром» якось інакше, ніж сказано в самому цьому судженні. Слово «тільки» виключає належність предмету думки якоїсь іншої ознаки, наприклад необережності, і навіть свентуального (побічного) умислу. Тому виділяючі судження дуже часто використовуються в юридичному законодавстві та правовій теорії. Особливо важлива роль належить їм при характеристиці суб’єктивної сторони складу злочину, оскільки форма вини для кожного складу злочину має бути вказана абсолютно точно. Виділяючі судження застосовуються у науці взагалі завжди, коли є необхідність чітко, однозначно висловити думку.

Часткове судження — судження, в якому міститься знання про наявність або відсутність певної ознаки у частини предметів, що мисляться в суб’єкті, а про наявність цієї ознаки в решті цих предметів може бути відомо, що вона відсутня, або нічого не відомо.

Часткові судження бувають означені та неозначені.

Означені часткові судження ми висловлюємо у тих випадках, коли наше пізнання якихось предметів завершене і нам відомо, що тільки деякі предмети класу наділені (або не наділені) певною ознакою, а інші предмети даного класу цими ознаками не володіють (або володіють).

Наприклад: “Тільки деякі договори є безплатні”, “Деякі злочини здійснюються з необережності”. У цих судженнях слово “деякі” має зміст “тільки деякі”, а не всі.

Неозначене часткове судження – це таке судження, в якому виражене знання про те, що в крайньому разі деякі предмети даного класу володіють (не володіють) певною ознакою. Чи належить ця ознака останнім предметам класу, ми ще не знаємо, оскільки наше пізнання предметів не завершене. Слово «деякі» тут має зміст «у крайньому разі деякі» або «у всякому випадку деякі, а можливо й усі».

Приклади неозначеного часткового судження: «Деякі співучасники у справі визнали свою вину»; «Частину викрадених злочинцями речей уже знайдено” і т.д.

Неозначене часткове судження під час подальшого пізнання стає або означеним частковим судженням, або переходить до загального судження.

Перші з названих суджень називають визначеними, другі — невизначеними. Прикладом визначеного може бути судження «Тільки деякі люди не розрізняють кольори», а прикладом невизначеного — «Деякі метали тонуть у воді» («Метали тонуть у воді»).

Невизначене часткове судження (традиційно його називають просто частковим) висловлюється в тих випадках, коли відомо, що деякі предмети певного класу мають чи не мають певну властивість, але ще не встановлено, що цю ознаку мають (не мають) також усі інші предмети цього класу. Слово «деякі» вживають у значенні «принаймні деякі» (тобто «деякі», а, можливо, і всі»). Якщо ця невизначеність усувається, тобто встановлюється, що названа в частковому судженні властивість характерна тільки для деяких предметів або для всіх предметів відповідного класу, то часткове судження стає або визначеним частковим, або, відповідно, загальним судженням. Так, невизначене часткове судження «Деякі гриби — отруйні» при додатковій інформації перетворюється на визначене часткове судження «Тільки деякі гриби — отруйні», а невизначене часткове судження «Деякі метали — електропровідні» («Метали — електропровідні») перетворюються на загальностверджувальне — «Всі метали — електропровідні».

Роль кванторного слова в часткових судженнях відіграють такі слова: «деякі», «більшість», «меншість», «існують і такі…, які» тощо. В сучасній логіці замість цих кванторних слів вдаються до квантора існування, який позначається знаком «З».

Одиничне судження — судження, суб’єктом якого є одиничне поняття.

Наприклад: «Ужгород — обласний центр».

Структуру загального судження можна передати з допомогою формули «Всі S є (не є) Р», часткового — «Деякі S є (не є) Р», а одиничного — «Дане S є (не є) Р».

За якістю, тобто за характером зв’язки, судження поділяють на стверджувальні та заперечні. У стверджувальних судженнях обсяг суб’єкта включається до обсягу предиката, а в заперечних — виключається.

Стверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність ознаки у певного предмета (чи множини предметів).

Заперечне судження — судження, в якому констатується відсутність певної ознаки в предметах, які мисляться в суб’єкті судження.

Загалом заперечні судження несуть меншу інформацію, ніж стверджувальні. Саме тому в логіці існує правило визначення понять, згідно з яким визначення повинне бути стверджувальним.

Якщо за основу поділу суджень брати і кількість, і якість, то всі категоричні судження можна поділити на чотири види — загальностверджувальні, загальнозапе-речні, частковостверджувальні і частковозаперечні.

Загальностверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність певної ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб’єкті судження.

Наприклад: «Всі ссавці мають відчуття». Оскільки в одиничних судженнях йдеться про «всі» предмети, які в ньому мисляться, то вони нагадують загальні. Принаймні, немає жодних підстав для того, щоб включати одиничні судження до часткових.

Загальнозаперечне судження — судження, в якому констатується відсутність ознаки у кожного предмета, який мислиться в суб’єкті цього судження.

Наприклад: «Жодна комаха не має свідомості».

Частковостверджувальне судження — судження, в якому констатується наявність певної ознаки в частини предметів, які мисляться в його суб’єкті.

Наприклад: «Більшість металів тоне у воді». Частковостверджувальне судження є частковим за кількістю і стверджувальним за якістю.

Частковозаперечне судження — судження, а якому констатується відсутність ознаки в певної частини предметів, які мисляться в його (судження) суб’єкті.

Наприклад: «Деякі метали не тонуть у воді». Частковозаперечне судження є частковим за кількістю і заперечним за якістю.

Усі неодиничні судження, в яких відсутні кванторні слова «всі», «жоден» і подібні їм, краще вважати частковими.

Названі різновиди категоричних суджень прийнято позначати буквами — А, Е, І, О. Загальностверджувальне судження («Всі S є Р») позначається буквою А, загальнозаперечне — Е, частковостверджувальне — І, а частковозаперечне — О. Букви для позначення цих різновидів категоричних суджень узяті з латинських слів «affirmo» (стверджую) і «пего» (заперечую). Голосними першого латинського слова позначають різновиди стверджувальних суджень, а голосними другого — різновиди заперечних.

Суб’єкт і предикат судження називають його термінами. З точки зору формальної логіки винятково важливо знати, яка інформація насправді наявна в судженні, а яка відсутня, але з тих чи інших причин може домислюватися тим, хто ЇЇ отримує. Ця проблема розв’язується з допомогою понять «розподілений термін» і «нерозподілений термін».

Розподілений термін — термін, який мислиться в повному обсязі, тобто обсяг якого повністю включається в обсяг іншого або повністю з нього виключається.

Так, у судженні «Всі паралелограми — чотирикутники» суб’єкт, безумовно, є розподіленим, тобто мислиться в повному обсязі, повністю включається своїм обсягом в обсяг поняття «чотирикутники». Це засвідчує вже кванторне слово «всі». Те саме можна сказати і про суб’єкт будь-якого загальностверджувального і загальнозаперечного судження. У судженні «Жоден хімічний елемент не є складною речовиною» суб’єкт («хімічний елемент») є розподіленим, оскільки всі хімічні елементи в цьому судженні мислено виключаються із множини складних речовин. Про це свідчить і кванторне слово «жоден», яке в контексті квантора загальності ототожнюється з кванторним словом «усі».

Явно нерозподіленим є суб’єкт часткового визначеного судження. Так, у судженні «Тільки деякі метали тонуть у воді» суб’єкт, безумовно, нерозподілений. Про це свідчить словосполучення «тільки деякі», яке означає, що суб’єкт цього судження мислиться не в повному обсязі, тобто його обсяг і не повністю включається в обсяг предиката («те, що тоне у воді»), і не повністю виключається.

Нерозподілений термін — термін, обсяг якого тільки частково включається в обсяг другого або лише частково виключається з нього. 

Висновки

Судження – це структурна форма мислення, яка фіксує наявність або відсутність деякої ознаки у конкретного предмета думки. Судження може бути істинним або хибним. У процесі пізнання об’єктивного світу людина осягає зв’язки між предметами та їх ознаками, встановлює відношення між предметами. Ці зв’язки та відношення у мисленні виражено у формі суджень через зв’язок понять.

Так, висловлюючи судження «Петренко – курсант Національної академії внутрішніх справ», ми зв’язуємо поняття «Петренко» та «курсант Національної академії внутрішніх справ», відображаючи реальний зв’язок міжконкретною особою та її ознакою.

Проблема суджень в логіці тісно пов’язана з теорією та практикою розслідування злочинів, адже судження (як і поняття й умовиводи) надає можливість накопичувати інформацію. До того ж, норму права можна розглядати як судження. Варто зауважити, що без дотримання відповідних правил логіки моделювання правових норм неможливе.

Знання логіки суджень є необхідним для правильного тлумачення права. Потрібно зазначити, що в процесі розкриття злочинних діянь судження також використовують для побудови умовиводів. 

Список використаної літератури

  1. Жеребкін В.Є. Логіка. Харків, 2009.
  2. Жоль К.К. Вступ до сучасної логіки. К.: Вища школа, 2002.
  3. Иванов Е.А. Логика. М.: Изд-во БЭХ, 1996.
  4. Івін О.А. Логіка. К., 1999.
  5. Кириллов В.М., Старченко А.А. Логика. М.: Юристъ 1995.
  6. Конверский А.Є. Логіка. К.: Український Центр духовної культури, 2009.
  7. Марценюк С.П. Логіка: Курс лекций. — К.: НМКВО, 1993.
  8. Формальная логика. Л.: Издательство ЛГУ 2007.
  9. Хоменко І.В. Логіка – юристам. К.: Четверта хвиля 2011.
  10. Цюрупа М.В. Методичний посібник для самостійного вивчення курсу «Логіка». – К.: КДАВТ, 2013.- 48 с.