Вступ

Виникнення Веймарської республіки безпосередньо пов’яза­не з тією екстремальною ситуацією, що склалася наприкінці Першої світової війни і Листопадової революції 1918 р. в Ні­меччині.

У ряді революційних подій, що відбулися у Європі після Жовтневої революції в Росії, Листопадова буржуазно-демокра­тична революція 1918 р. займає особливе місце. Німецька рево­люція мала масовий, народний характер. У ній брали участь майже всі соціальні прошарки Німеччини. Це був потужний ви­бух народного обурення проти самої війни і тих реакційно-мі­літаристських сил, які розв’язали і продовжували її до повної поразки німецької армії. Війна приносила все нові біди німець­кому народу: 2,5 млн вбитих, сотні тисяч зниклих безвісти, 4,5 млн поранених і інвалідів, розруха в промисловості, скорочен­ня посівних площ, зменшення врожаїв, голод, який став наслід­ком економічної блокади. Озлоблення проти уряду було всена­родним. Верхи вже не могли управляти країною по-старому. Між німецьким народом і правлячою елітою, яка повністю дис­кредитувала себе, утворилася прірва.

З наближенням восени 1918 р. повної військової і політич­ної поразки в Німеччині надзвичайно загострилися соціальні протиріччя, властиві кайзерівській імперії, у якій бурхливий розвиток капіталізму поєднувався із збереженням напівфео­дального землеволодіння на селі, напівабсолютистський ре­жим — з усталеними формами буржуазного парламентаризму, федералізм — з домінуванням реакційної Пруссії. Протиріччя між працею і капіталом перепліталися з протиріччями між юн­керством і буржуазією, між широкими народними масами і мі­літаристськими правлячими колами. 

1. Революція у листопаді 1918 року в Німеччині

У 1918 р. в Німеччині створюються умови, що неминуче вели до революційного вибуху. Боротьба монополій за надприбутки, зростання експлуатації, авантюристична зовнішня політика — все вступало у відверті суперечності з інтересами німецького народу. Перша світова війна ще більше загострювала революційну кризу.

Розвиток подій підштовхнула революція, яка спалахнула в жовтні 1917 р. в Росії. Під її впливом у січні 1918 p., коли відбувалися переговори в Брест-Литовську, робітничий клас у Берліні, Мюнхені та інших містах провів демонстрації, страйки, під час яких уперше в Німеччині з’явилися Ради робітничих депутатів і революційні старости.

Навесні 1918 р. наступ німецьких військ на Західному фронті провалився. Головнокомандувач Гінденбург офіційно заявив про необхідність перемир’я і створення уряду, «з яким буде рахуватися Антанта». Третього жовтня 1918 р. був сформований коаліційний уряд на чолі з принцом М. Баденським.

Почала створюватися небезпечна для юнкерства і монополістичної буржуазії ситуація. Озброєний робітничий клас був готовий до боротьби. Однак для перемоги була необхідна революційна робітнича партія.

У Німеччині існувала соціал-демократична партія. Однак її політика підтримки імперіалістичної війни відштовхнула від неї значну частину робітників і викликала розкол у самій партії.

У квітні 1917 р. остаточно оформилася незалежна соціал-демократична партія, яка знаходила більш гнучкі форми і методи роботи. Керівниками цієї партії були К. Каутський, Е. Бернштейн, Р. Гільфердінг, що визначало її помірковану політику. Революційні елементи всередині партії об’єдналися в групу «Спартак», куди увійшли К. Лібкнехт, Р. Люксембург, В. Пік та ін.

Усі ці обставини і визначили характер і особливості революції в Німеччині.

Листопадова революція 1918-го року. На початку жовтня 1918 р. «Спартак» провів свою конференцію, яка закликала до боротьби проти уряду. Спартаківці організують демонстрації, значну роботу проводять серед військових моряків. У цей час німецький військовий флот отримує наказ — вийти у відкрите море і дати бій англійській ескадрі, яка значно переважала німецькі морські сили.

Військові моряки зрозуміли намір командування, і 3 листопада 1918 р. на військово-морській базі у м. Кіль вибухнуло повстання. Тут знаходилося 40 тисяч моряків і морських піхотинців. Робітники Кіля підтримали повстання, була створена Рада робітничих і матроських депутатів.

Подібні повстання, слідом за Кілем, відбуваються в інших містах. Всюди виникають Ради робітничих і солдатських депутатів, які беруть владу до своїх рук.

9 листопада повстання перемагає в Берліні. На мітингу озброєних робітників і солдатів К. Лібкнехт проголошує «вільну Німецьку Соціалістичну республіку». Кайзер Вільгельм тікає до Голландії. Німецька імперія перестала існувати.

За таких умов імперський канцлер М. Баденський передає владу соціал-демократичному уряду на чолі з Фрідріхом Ебертом.

10 листопада 1918 р. збори делегатів від солдатів і робітників Берліна обрали Виконавчий комітет Берлінської Ради робітничих і солдатських депутатів і затвердили уряд Еберта, визнавши його «суто соціалістичним урядом». Отримавши санкцію Берлінської ради, уряд Еберта став називати себе Радою народних уповноважених (РНУ)[3, c. 179-180].

Новий уряд видає декларацію, яка не йшла далі буржуазно-демократичних реформ, і розпочинає боротьбу проти Рад робітничих і солдатських депутатів, вимагаючи скликання Установчих зборів.

16—21 грудня 1918 р. відбувся І Загальнонімецький з’їзд Рад, більшість делегатів якого була представлена соціал-демократами і незалежними соціал-демократами. З’їзд прийняв рішення про скликання Установчих зборів та про передачу всієї законодавчої і виконавчої влади Раді народних уповноважених.

Лише після цього 30 грудня 1918 р. в Берліні відбувся установчий з’їзд комуністичної партії.

Уряд Еберта відкрито переходить у наступ проти революційних сил. Спровокувавши передчасний виступ берлінських робітників, уряд кидає на Берлін «ударні загони», «залізні батальйони» під командуванням соціал-демократа Г. Носке, який увійшов в історію як «кривавий собака». 11 січня 1919 р. загони Носке оволодівають Берлином, 15 січня були вбиті К. Лібкнехт і Р. Люксембург.

Берлінський пролетаріат зазнав поразки, але революція на цьому не закінчилася. Свій внесок у революційну боротьбу зробили робітники Баварії. 13 квітня 1919 р. в Мюнхені була проголошена Баварська радянська республіка. Обирається Комітет дії у складі 15 чоловік на чолі з комуністом Євгеном Левіне.

Новий уряд вводить робітничий контроль на підприємствах, розпочинає націоналізацію банків, проводить розподіл конфіскованих продуктів серед робітників. Крім цього, створюються Червона гвардія і Червона армія (200 тисяч чоловік), Революційний трибунал і Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією.

Баварська радянська республіка проіснувала недовго. Замість Баварського з’їзду Рад було проведено Баварський з’їзд фабзавкомів. Більшість на цьому з’їзді отримали соціал-демократи і незалежні соціал-демократи, які виключили комуністів зі складу уряду і звернулися до Носке за допомогою. Загони Носке 1 травня 1919 р. увірвалися до Мюнхену[7, c. 159-161].

Революція в листопаді 1918 р. у Німеччині не вийшла за буржуазно-демократичні рамки, незважаючи на те, що її головною рушійною силою був пролетаріат. Вона покінчила з Другою імперією 1871—1918 pp., утвердила буржуазно-парламентську республіку, ввела восьмигодинний робочий день, загальне виборче право, проголосила демократичні права і свободи.

Інша відмітна риса Листопадової революції була пов’язана з тим, що вона відбувалася під безпосереднім впливом Жовтневої революції в Росії і, крім того, за прямої ідеологічної і організаційної підтримки керівництва російської більшовицької партії її ліворадикального крила. Під впливом Жовтневої революції в 1918 р. у Німеччині усе наполегливіше почали лунати гасла соціалістичної революції, «соціалізації власності», націоналізації банків, шахт, великого землеволодіння, переходу усієї влади до робітничих і солдатських Рад.

Ліворадикальні сили пов’язували майбутнє Німеччини з ліквідацією буржуазних порядків. Ці гасла, однак, не поділяли не тільки більшість німецького народу, а й більшість робітничого класу, яка перебувала під стійким впливом реформістської соціал-демократичної ідеології.

Комуністична пробільшовицька партія Німеччини, яка сформувалася в грудні 1918 р. на основі «Союзу Спартака», не мала скільки-небудь значної соціальної бази. Вона не змогла запропонувати робітникам, середнім прошаркам, селянству власної широкої демократичної програми виходу з тяжкої соціальної кризи.

Домінуючі вимоги і гасла Листопадової революції: припинення війни, ліквідація монархії, створення демократичної парламентської республіки, усунення політичного панування мілітаристських сил юнкерства і войовничих кіл великої буржуазії, ліквідація напівфеодального юнкерсько-поміщицького землеволодіння, закріплення соціальних прав трудящих — не виходили за буржуазно-демократичні межі.

Революція в Німеччині не була одноразовою подією. їй передувала   хвиля   політичних   страйків   і  демонстрацій   улітку 1918          р. з вимогою миру, демократії і поліпшення життєвих умов німецького народу, початком було повстання моряків у Кілі 4 листопада 1918 р., у ході якого і були створені перші робітничі і солдатські Ради. Потім революція, з тією чи іншою мірою інтенсивності, почала поширюватися по всій країні. Але вже в січні 1919 р. контрреволюція, спираючись на збережений кайзерівський державний апарат, генералітет, офіцерство старої армії, на створювані по всій країні добровольчі загони, до яких широко залучалися представники середніх прошарків і селянства, які не поділяли ліворадикальних вимог повстанців, перейшла до її збройного придушення. Виступ робітників у Берліні був жорстоко придушений, розгромлений штаб німецьких комуністів, по-звірячому убиті засновники Комуністичної партії Німеччини К. Лібкнехт і Р. Люксембург[4, c. 207-209]. 

2. Хід і наслідки Листопадової революції 1918 року в Німеччині

З жовтня 1918 р. імператор (кайзер) Вільгельм II призначив канцлером (главою уряду) принца М. Баденського,якому було доручено негайно звернутися до президента США В. Вільсона з проханням про перемир’я і укладання мирного договору. Президент у відповідь вимагав ще до початку переговорів виведення німецьких військ із загарбаних територій, створення відповідального перед рейхстагом уряду і зречення кайзера.

Наростання загальної кризи і наближення капітуляції Німеччини в Першій світовій війні привели до революції. Вона почалася 3 листопада 1918р. повстанням моряків німецького флоту в Кілі, яке перекинулося на інші міста.

9 листопада почалось збройне повстання в Берліні, учасники якого до середини дня захопили місто. Був сформований коаліційний уряд — Рада народних уповноважених (РНУ), — до складу якого увійшли представники СДПН і НСДПН. Його очолив лідер соціал-демократів Ф. Еберт.

За кілька годин до цієї події канцлер М. Баденський зробив повідомлення про зречення імператора Вільгельма II від престолу і сам подав у відставку. Відрікшись від престолу, Вільгельм у ніч на 10 листопада втік до Голландії. Так, через 47 років після створення, припинила своє існування Німецька імперія.

9 листопада Ф. Шейдеман, один з лідерів СДПН, оголосив про утворення демократичної республіки. В той же день лідер ліво радикалів К. Лібкнехт оголосив про утворення соціалістичної республіки в Німеччині. Але реальна влада була в руках РНУ.

Таким чином, революція виявила суперечності інтересів і протилежність цілей політичних сил, які брали у ній участь. Більшість соціал-демократів прагнули уникнути громадянської війни і політичної радикалізації. Але ліві соціал-демократи брали приклад з російських більшовиків і прагнули забезпечити свою більшість у робітничих радах, які виникли під час революції.

Підписання перемир’я. Головнокомандувач німецької армії П. Гінденбург, не гаючи часу, надіслав телеграму німецькій делегації, яка була на переговорах із французьким маршалом Ф. Фошем, що очолював армії Антанти. Він санкціонував укладання перемир’я на умовах союзників.

Перемир’я було підписано в Комп’єнському лісі 11 листопада 1918 р. Німеччина обіцяла негайно вивести війська з усіх загарбаних територій (у тому числі і з російської), звільнити усіх військовополонених і передати

Антанті величезну кількість гармат, кулеметів, паровозів, автомобілів, літаків, підводних човнів і бойових кораблів. Так завершилася Перша світова війна, хоча остаточний мирний договір ще треба було підписати.

Програма і реформи РНУ. У Німеччині в цей час усе сильніше виявлялося, прагнення народу до глобальних соціальних перетворень, і це не могли не враховувати соціал-демократи, які були при владі.

12 листопада уряд опублікував програму дій. Скасовувався облоговий стан воєнного часу, проголошувалася свобода слова, зібрань, асоціацій, оголошувалася амністія політичним в’язням, вперше запроваджувалося рівне виборче право при прямому і таємному голосуванні.

Важливим аспектом діяльності РНУ стала її соціальна політика. Уряд приступив до працевлаштування демобілізованих солдатів і безробітних, вирішення проблем соціального забезпечення, регулювання економічних і соціальних відносин. Передбачалося прийняти закон про 8-годинний робочий день.

РНУ використовувала попередній чиновницький апарат державного управління. Уряд уклав з верховним командуванням армії угоду про спільну підтримку громадського порядку, заборонив стихійно створюваним радам втручатися до командування армійськими підрозділами, у діяльність судових органів.

Комуністи рвуться до влади. На середину грудня 1918р. в німецькій революції визначилися ліві групи (у тому числі «Союз Спартака»), які виступали за соціалістичну революцію, за передачу влади радам робітничих депутатів. Вони надихались прикладом Радянської Росії.

Напроти, лідери СДПН дотримувались помірковано-реформістської позиції і вважали першорядне важливим скликання Установчих зборів для вироблення і прийняття конституції країни. Ця вимога знаходила широку підтримку, у тому числі і з боку відроджених ліберальних і консервативних партій, котрі тепер виступали під вивісками «народних», «демократичних», «національних».

Тим часом комуністи наполегливо рвалися до влади. Під керівництвом лідерів «Спартака» К. Лібкнехта і Р. Люксембург ЗО грудня 1918р. була створена Комуністична партія Німеччини (КПН). 5 січня 1919р. КПН організувала збройне повстання з метою повалення уряду. Урядові війська придушили цей виступ. К. Лібкнехта і Р. Люксембург було вбито.

Останнім акордом революції в Німеччині було проголошення 13 квітня 1919р. Баварської Радянської республіки, яка проіснувала лише три тижні. Керівництво республіки намагалося встановити диктатуру за російським зразком, але стягнуті до Мюнхена урядові війська відновили державну владу в Баварії.

Локальні революційні виступи тривали аж до 1921 p., але вони мали розрізнений характер. їхньою своєрідною кульмінацією стало встановлення пролетарської влади в Баварії. У квітні

1919  р. тут була проголошена Радянська республіка, обраний Комітет дії з 15 чоловік на чолі з комуністами, створені комісії для проведення революційних перетворень в економіці, розпочата націоналізація банків, створені Червона гвардія і Червона армія. Падіння республіки відбулося на початку травня, вона не проіснувала й одного місяця. До цього часу в Німеччині були придушені останні революційні вогнища.

Головними завоюваннями революції були вихід Німеччини з війни, крах кайзерівської імперії Гогенцоллернів, а разом з нею і ліквідація ще двох десятків німецьких напівабсолютистських монархій, встановлення демократичної форми правління, парламентської Веймарської республіки, закріплення широкого переліку політичних та соціальних прав і свобод німецького народу, загального виборчого права, свободи слова, зборів, об’єднань, 8-годинного робочого дня, права на організацію профспілок, колективний договір, скасування реакційних законів про кабальні форми експлуатації селян (законів челяді), ліквідація великого феодального землеволодіння та ін. Через ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів масового німецького консерватизму, наявність могутніх сил реакції Листопадова революція в Німеччині не знищила живильних коренів німецького мілітаризму, не провела кардинальної чистки його головного носія — кайзерівського бюрократичного державного апарату [8, c. 176-178].

На думку сучасних істориків, листопадова революція фактично зафіксувала перехід Німеччини від напівабсолютистської монархії до буржуазно-демократ. республіки. Однак це історичне завдання не було вирішене в повному обсязі. Унаслідок революції змінилося співвідношення сил у правлячому буржуазно-юнкерському блоці, де пріоритет отримала нім. буржуазія. Соціальне законодавство Веймарської республіки мало декларативний характер, залишився недоторканним увесь бюрократичний та військ. апарат управління. Врешті, за підсумками революційних  подій не було створено сприятливих внутрішньо- та зовнішньополітичних передумов для консолідації німців навколо демократичної респ. традицій.

Веймарська республіка проіснувала 14 років і 30 січня 1933 з приходом до влади нацистів  впала під тиском власних суперечностей. 

Висновки

Завдяки цілеспрямованій діяльності демократичних сил Німеччині вдалося вийти з революційної кризи. 19 січня 1919р. відбулися вибори в Установчі збори. Соціал-демократична партія перемогла, отримавши 38% голосів виборців, інші голоси розподілилися між правими і центристськими партіями.

6 лютого депутати Установчих зборів зібралися на своє перше засідання. Президентом Німеччини був обраний соціал-демократ Ф. Еберт, а інший лідер СДПН Ф. Шейдеман сформував коаліційний уряд.

Революція в Німеччині фактично завершилася, її головними підсумками були ліквідація монархії і встановлення демократичної республіки. До влади в Німеччині прийшли помірковані соціал-демократи. Почалася розробка проекту нової конституції країни.

Повоєнний розвиток Німеччини відбувався за вкрай несприятливих для неї зовнішньополітичних умов. Версальський договір накладав на країну великий тягар і принижував національну гідність німецького народу, створював усі передумови для зростання націоналістичних і реваншистських настроїв.

За таких умов Установчі збори у Веймарі 31 липня 1919 р. прийняли конституцію Німеччини, що набрала чинності 11 серпня 1919 р. Веймарська конституція закріпила заміну напівабсолютистської монархії демократичною парламентською республікою. Президент республіки обирався народним голосуванням. Стаття 48 надавала йому виняткове право на обмеження демократичних свобод у разі порушення суспільної безпеки і загрози правопорядкові. Уряд на чолі з рейхсканцлером призначався президентом і потребував довіри рейхстагу. Значно посиливши централізацію влади, Веймарська республіка зберегла федеративну структуру: Німеччина складалася з 15 республік (земель) і 3 вільних міст, що користувалися значною автономією. Конституція проголосила демократичні права громадян, свободу слова, друку, зборів, спілок, надала права для діяльності різноманітним організаціям. Веймарська конституція була однією з найдемократичніших у світі.

Від кінця 1918 р. економічне становище Німеччини безупинно погіршувалося. Втративши багату на сировину провінцію Ельзас — Лотарингію й передавши Франції на 15 років право експлуатації ресурсів Саарської області, Німеччина позбулася 75% видобутку залізної руди, 25% — вугілля, 35% — виплавки сталі. Згортання військової промисловості та демобілізація армії спричинили масове безробіття. Країна зазнавала гострої нестачі сировини, продуктів харчування, палива. Спекулянти дедалі більше роздували ціни. Курс марки падав, почалась інфляція. У 1922 р. марка впала до 1/10 своєї вартості 1920 р. Життєвий рівень населення знижувався.

Після Листопадової революції 1918 р. в Німеччині виникло безліч «добровольчих» формувань і таємних військових гуртків. Вони складалися головно з офіцерів та унтер-офіцерів колишньої кайзерівської армії, що прагнули скинути «листопадових злочинців» і відновити велич держави. 

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.
2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.
3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.
4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.
5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.
6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.
7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.
8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.
9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.
10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.
11. Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини і зовнішня політика. – К.: Либідь, 1997.